Загальна характеристика постмодернізму. Риси постмодернізму в романі П. Зюскінда «Парфуми».

Закінчення II світової війни ознаменувало важливий поворот у світосприйнятті західної цивілізації. Війна була не тільки зіткненням держав, а й зіткненням ідей, кожна з яких обіцяла зробити світ ідеальним, а натомість принесла ріки крові. Звідси — відчуття кризи ідеї, тобто зневіра у можливість будь-якої ідеї зробити світ кращим. Виникла також і криза ідеї мистецтва. З іншого боку, кількість літературних творів досягла такої кількості, що склалося враження, ніби все вже написано, кожен текст містить посилання на попередні тексти, тобто є метатекстом.

У ході розвитку літературного процесу розрив між елітарною і поп-культурою став надто глибоким, з'явився феномен «твору для філологів», для прочитання і розуміння якого потрібно мати дуже ґрунтовну філологічну освіту. Постмодернізм став реакцією на цей розкол, поєднавши обидві сфери багатошаровістю твору. Наприклад, «Парфумер» Зюскінда може бути прочитаний як детектив, а може — як філософський роман, що розкриває питання геніальності, митця і мистецтва.

 

Модернізм, що досліджував світ як реалізацію певних абсолютів, вічних істин, поступився постмодерну, для якого весь світ — гра без щасливого, завершення. Як філософська категорія, термін «постмодернізм» поширився завдяки творам філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко й особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан постмодерну» (1979).

Енциклопедія літературних напрямків і течій подає такий список рис постмодернізму:

 

1. Культ незалежної особистості.

 

2. Потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого.

 

3. Прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій, бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу.

 

4. Використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, не справжності, протиприродності панівного в реальності способу життя.

 

5. Зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо).

 

6. Суміш багатьох традиційних жанрових різновидів.

 

7. Сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох.

 

8. Запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях.

 

9. Як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача.

 

10. Іронічність та пародійність.

 

Основними рисами поетики постмодернізму є інтертекстуальність (творення свого тексту з чужих); колаж і монтаж («склеювання» різнорідних фрагментів); використання алюзій; тяжіння до прози ускладненої форми, зокрема, з вільною композицією; бриколаж (непряме досягнення авторського задуму); насичення тексту іронією.

Постмодернізм розвивається у жанрах фантастичної притчі, роману-сповіді, антиутопії, оповідання, міфологічної повісті, соціально-філософського і соціально-психологічного роману та ін. Жанрові форми можуть поєднуватись, відкриваючи нові художні структури.

Першим постмодерністом вважається Гюнтер Грасс («Бляшаний барабан», 1959 p.). Визначні представники постмодерної літератури: У. Еко, Х.-Л. Борхес, М. Павич, М. Кундера, П. Зюскінд, В. Пелєвін, Й. Бродський, Ф. Бегбедер.

 

Патрік Зюскінд — сучасний німецький письменник, роман якого «Парфумер, або Запахи» став бестселером і був перекладений багатьма мовами світу.

Уже перші рядки роману переносять читача в задушливу атмосферу найсмердючішого міста Франції XVIII століття. У спекотливий липневий день 1738 року досить ще молода жінка стояла з ножем у руках біля стола з рибою, розчиняла її, а сморід від тієї риби заглушав біль у животі й попереці: у неї почалися пологи. Це було вже п'яте її дитя. Перші чотири теж народилися тут, і вона викидала ці шматочки м'яса разом з риб'ячими тельбухами. На цей раз через спеку й сморід вона знепритомніла, і люди знайшли під роєм мух, між тельбухами та риб'ячими головами новонароджене дитя. Матір за вбивство дітей відправили на ешафот, а малого Гренуя віддали спочатку годувальницям, а потім в установу душевновбогої жінки мадам Гайяр.

Хлопчик виявися на диво витривалим. Народжений серед покидьків, він міг днями їсти тільки суп на воді, гнилі овочі й зіпсоване м'ясо. Гренуй хворів на всі відомі й невідомі хвороби, падав у криницю з шестиметрової висоти, обпік груди кип'ятком, але вижив. Він був живучий, як бактерія, і витривалий, як кліщ, що сидить на дереві й перетравлює краплинку крові, здобуту кілька років тому. Для тіла він мав мінімум одежі і їжі, а для душі йому не треба було нічого. Він не знав любові, ласки, тепла і спокійно обходився без них. У першу хвилину свого життя він несамовитим криком послав матір на ешафот і заявив усьому світові про свою волю до життя, хай і без співчуття чи любові.

Гренуй ріс малим, непомітним кліщем, що сидить на дереві роками і чекає, коли якийсь неймовірний випадок приведе під те дерево тварину чи людину, і тоді він упаде просто вниз і вгризеться в чуже м'ясо.

У закладі мадам Гайяр було багато дітей, і всі вони відчули, що Гренуй якийсь особливий. Малеча боялась підходити до коробки, де спав хлопчик, а доросліші навіть намагалися вбити його, та це їм не вдалося. Діти підсвідомо боялися Гренуя. Він не мав властивого кожній людині запаху. Але в нього був дар Божий: він відрізняв тисячі запахів. Гренуй легко відрізняв предмети, які мали запах, і плутався в абстрактних поняттях, адже честь, совість, радість, право, Бог, вдячність, відповідальність зовсім не мали запахів.

Коли хлопець підріс, то помітив, як деякі запахи діють на людей, але не надав цьому значення. І ось одного разу, коли йому було 15 років, хлопець пішов прогулятися. Париж готувався до святкового феєрверка, сотні людей вийшли на вулиці, але ні суміш запахів сірки, олії та селітри, ні огидні випари людської юрби не змогли перебити єдиний витончений і ніжний запах молодого тіла, який Гренуй відчув за півмилі від дівчинки. Він зрозумів, що не зможе далі жити, якщо не заволодіє цим запахом, втратить його. Півмилі він ішов на цей запах, вдихав його, стоячи біля тринадцятилітньої дівчинки майже впритул.

Гренуй не міг дозволити дівчинці піти і забрати з собою цей запах. Він задушив її, розірвав плаття і ще деякий час насолоджувався ароматом молодого тіла.

Ніколи ще він не був таким щасливим, як того вечора. Докори совісті не тривожили його. Він забув, який вигляд мала та дівчинка, адже тепер мав найцінніше, що в неї було, — формулу її запаху.

Минуло багато років, знову Гренуй відчув запахи молодих дівчат.

У маленькому містечку Грасі почали знаходити забитих молодих дівчат. Убивця не залишав жодних слідів, і місто в тривозі чекало нових смертей.

Коли Гренуя заарештували, він не опирався і зізнався в усіх скоєних злочинах. Його катували, але цей потворний малий чоловічок, здавалося, не відчував болю й тільки торочив, що дівчата були йому потрібні. Убивцю засудили до страти.

Ідучи на страту, Гренуй облив себе парфумами, які викликали в людей почуття любові. Тисячі городян, які прийшли подивитися на смерть убивці, своїми криками, поведінкою висловлювали любов до горбатого, кульгавого, бридкого страховиська. Але Гренуй не отримав від цього захвату жодного задоволення, бо ненавидів людей. Він зрозумів, що той, хто жив ненавистю, не може отримати щастя від любові.

Кінець Гренуя був страшний. Поки ще не вивітрився запах любові, він покинув містечко і попрямував у Париж. Там убивця опинився серед канібалів, які, відчувши запах, розтерзали Гренуя на шматки і з'їли, відчуваючи задоволення від того, що вперше в житті вони щось зробили із любові.

Бог наділив Гренуя великим талантом, але він не зумів скористатися цим дарунком, не зумів принести в цей світ хоч краплину радості і справжньої любові.

Доречно звернутися і до назви роману - «Запахи. Історія одного вбивці». За висловом відомого письменника У. Еко, назва художнього твору повинна дезорієнтувати читача, щоб він не міг віддати перевагу якійсь одній версії. «Ніщо так не радує автора, як нові прочитання, що виникають у читача, про які автор і не думав… Текст у кожного викликає власне сприйняття».8 У назві твору, на думку філософів - постмодерністів, має жити відлуння інтертекстуаль-ності, і «культура, що сформувала текст, обов’язково нагадає про себе».

 

На нашу думку, запах у романі виконує символічну роль, відбиваючи духовність людини. Гренуй народився серед базарного смороду - це свідчить про низькі моральні якості, темні думки, що були властивими його матері, дитиновбивці. Дівчата, яких убивав Гренуй, мали свіжий та приємний запах - свідчення того, що їм були притаманні чисті думки, високі духовні поривання. Саме цього був позбавлений герой роману. У лавці парфумера Бальдіні панували приємні аромати, купуючи які, люди намагалися відчути себе кращими. Дію ароматів можна порівняти з впливом культурних цінностей на людину.

Патрік Зюскінд намагається підвести своїх читачів до висновку, що в будь-які часи повагу викликає тільки та людина, яка розуміє, заради чого вона живе, знає, в чому сенс людського буття. І Ернст Гофман, і Адальберт Шаміссо, і То-мас Манн, і Всеволод Гаршин, і Альберт Камю, і Віктор Гюго, і багато інших письменників наголошують на високому сенсі людського буття, стверджують, що людина мусить бути гідною своєї щасливої долі, постійно збагачуватися духовно. Тільки духовне збагачення робить людину людиною, а не знеособленою істотою.

Отже, визначені типологічні подібності, що існують між художніми творами митців, які жили в різні часи і належали до різних культур, свідчать про важливість проблем, що їх порушує автор роману «Запахи»: роль і місце літератури у розвитку суспільства, призначення митця, сенс людського буття, проблема знедуховлення людства.

Визначення жанрової специфіки роману. Для цього доречно пригадати, які риси притаманні для історичного, пригодницького, детективного роману. У процесі спільного дослідження учитель і учні наблизяться до усвідомлення того, що твір Зюскінда не можна назвати ані історичним, ані суто пригодницьким, ані суто детективним. Отже, роман, що ми аналізували, хоч і має деякі риси пригодницького, проте більше тяжіє до жанру пародії, а пародійність є однією з особливостей літератури постмодернізму. Сучасне суспільство неоднорідне у своїх духовних, інтелектуальних потребах, тому попит на паралітературні твори є досить високим. Це свідчить про те, що людство, незважаючи на стрімкий технічний прогрес, стає байдужим до високого мистецтва та поступово втрачає морально-етичні ідеали. На цьому наголошують теоретики постмодернізму, про це говорить у підтексті свого роману і Патрік Зюскінд. Тому, образ Гренуя можна вважати пародіюванням на виробника масової літератури або на її знеособленого споживача.