Особливості композиції та мовна специфіка прози О.Ірванця («Рівне/Ровно», «Очамимря», «Львівська брама» тошо).

Широкій громадськості Олександр Ірванець став відомий після того, як вони разом з Юрієм Андруховичем та Віктором Небораком створили літературне об'єднання «Бу-Ба-Бу». До цього Олександр працював учителем у середній школі № 24 міста Рівне, писав вірші. До 1985 року, коли народилося Бу-Ба-Бу, він був просто молодим поетом і щиро вважав, що він кращий у себе в місті, так, і, напевно, так воно і було. Напередодні народження легендарного літературного тріо Олександр вперше потрапив на семінар творчої молоді, який проводився в Ірпені - і переконався, що в Україні є досить багато поетів, які пишуть, так як він, і навіть краще. Там він і познайомився з Юрієм Андруховичем, і це була перша точка відліку, з якої потім почалося Бу-Ба-Бу. Незабаром вони з'єдналися ще й з Віктором Небораком.

Бурлеск - Балаган - Буфонада (Бу-Ба-Бу)

Це легендарне літоб'єднання стало викликом існуючої ситуації дикої фальшивості в українській літературі. Вони вирішили, що так далі не може продовжуватися, і якщо вони будуть працювати, показуючи, що цього не існує, то засудять себе на існування в неіснуючому світі, на творчість для неіснуючого читача. І вони почали писати, не озираючись на те, чи будуть їх нетленки коли-небудь опубліковані чи ні. Два роки після створення Бу-Ба-Бу пройшло на рівні кухонь, в читанні один одному своїх опусів. І це, можливо, був найкращий період існування їх творчої групи. Кожному з них досить було двох читачів, слухачів. Вже тоді вони знали, що пишуть не в порожнечу. Згодом на цих кухнях стали з'являтися люди, які сприймали їх творчість досить вдячно. У 1987 році, коли в Київському Молодому театрі відбувся перший вечір Бу-Ба-Бу, вони вже мали підготовленого слухача. Олександр тому приводу сказав: «Я часто повторюю фразу Віктора Неборака, під якою готовий підписатися сто разів:« У 18 - 19 РОКІВ мені дико не вістачало віршів, які б мені хотілося читати и тому я, почав писати Такі Вірші сам ». Ця фраза точно формулює і мою, і Віктора, і Юрія позицію того часу ». В Бу-Ба-Бу кожен з них має свій титул. «Ми всі маємо титули, які самі привласнювали один одному, коли один з нас переходив кордон тридцятиріччя. Між нами невелика різниця: Андрухович народився в березні 1960-го, я - в січні 1961-го, Неборак - у квітні 1961 року. Юрій на своє тридцятиріччя отримав титул Патріарха - тобто, за ним закріпили духовну владу в Бу-Ба-Бу, Віктор уже останнім отримав титул Прокуратора - юридичну владу, а я Підскарбій (хранитель скарбів) - це влада матеріальна, а не якісь, то грошові скарби, а скоріше, матеріальне втілення бубаізма. Я зберігаю наш бубаістський архів, нашу внутрішню переписку, перші публікації в ЗМІ, відгуки про нас, рецензії. Вони і є мої скарби».

«Є речі, які важко описати в поезії. Вони вимагають або поеми чи роману у віршах, чого я ніколи в житті не напишу. Не все піддається поезії, і тому кілька останніх років я пишу п'єси і прозу », так пояснив Олександр свій ухил до прозового творчості.

Перший «нібито роман», «Рівне / Ровно» написаний у жанрі антиутопії, хоча там є і утопія східного (соціалістичного) Рівне. Друга назва роману «Стіна», яка ділить місто на два сектори: східне «Рівне» і західне «Рівне». Сьогодні кожне місто, як і будь-яке село в Україні, розділене на східний та західний сектора в широкому значенні, і цілком може навіть у кожної людини є ця внутрішня стіна.

За роман «Очамимря» Олександра звинувачували, мало не в плагіаті. Нібито книга з дуже схожим сюжетом і не менш незрозумілим дивною назвою «Кись» вже написана російською письменницею Тетяною Толстой. Автор всі звинувачення відкидає і зараз пише новий роман.

«Я усвідомлюю, що далеко не все в світі можна висміювати, але намагаюся наскільки можливо звузити це коло табуйованих речей. Я розумію, що не можна писати сатиру про Голокост чи про голод тридцятих років минулого століття. Але коли мені кажуть, що не можна сміятися над Чорнобилем ... Вибачте, народ сміявся над Чорнобилем буквально через тиждень після аварії, тоді з'явилися дуже дошкульні народні віршики, частівки».«Хвороба Лібенкрафта». Видавництво «Фоліо», Харків. Це третій роман прозаїк викликає особливу цікавість. «Хвороба Лібенкрафта» оповідає про невідомий вірус, який проявляється через маленькі цяточки на повіках, але жителі індустріального міста настільки налякані загрозою, що кожного інфікованого відразу лінчують.

Професійний письменник, який закінчив Московський літературний інститут Олександр Ірванець відомий сатирично-іронічними віршами, скандальними п'єсами, есе, романами, відвертими, іноді шокуючими смаки вихованих українців висловлюваннями взагалі писати не любить. Як він сам не раз висловлювався: «Якщо б міг - не писав би». Він відносить себе до людей такого типу, для яких життя означає більше ніж література. Він пише тоді, коли не може не писати. Тримається до кінця. Олександр захоплюючий осіб. Любить просто багато гуляти, багато їздити, багато читати, дивитися телевізор, бродити по інтернету. Він відмовляється від внесення його творів до шкільної програми. Його улюблена книга «Пригоди бравого солдата Швейка під час світової війни» Ярослава Гашека. Олександр - колекціонер. Займається нумізматикою, збирає телефонні картки. Він добре розбирається в живописі і серйозно вивчає шедеври світової скульптури і архітектури.

5. Художні та філософські засади жіночої прози к. ХХ – п. ХХІ с. (Є.Кононенко, О.Забужко, І.Роздобудько та ін..)

“Жіноча” проза як поняття і як явище є неоднозначною категорією літературознавства, оскільки для виділення відповідного масиву художніх текстів переважним чином застосовуються не жанрово-стильові чи ідейно-тематичні виміри, а мотивація за ознаками гендеру автора твору. У той же час “жіноча” проза має й певну специфіку, що, власне, і дозволяє виділяти цей шар літературного потоку в окремий ієрархічний рівень розвитку світової та національної літератури.

Серед класиків світової прози та класиків національних літератур бачимо, зокрема, таких представниць жіночої статі, як Маргарита Наварська, Дж. Остін, Жорж Санд, Дж. Еліот, Е. Ожешко, С. Лагерлеф, С. Унсет, Б. Нємцова, В. Вулф, А. Зегерс, М. Домбровська, А. Мердок, Ф. Саган, Н. Саррот, Н. Гардинер, Т. Моррісон та ін. Уже з цього переліку імен видно, що “жіноча” проза є явищем, що виникало ще в епоху Відродження, найбільш інтенсивно розвивалося в XIX ст., але не має єдиної дискурсивної ознаки, адже в означеному списку бачимо і романтиків, і реалістів, й авангардистів; в переліку жанрів, що використані цими прозаїками, бачимо, новели, соціальні романи, психологічні романи, хроніки і таке ін. Далеко не всі з цих авторок віддавали перевагу зображенню саме жіночих переживань, не всі з них ставили в центр художнього космосу своїх творів жінку-героїню.

Це стосується й української “жіночої” прози, яка дала вітчизняній літературі лише двох беззаперечних класиків – Марка Вовчка та Ольгу Кобилянську, а також цілий ряд імен другого плану – Г. Барвінок, Грицько Григоренко, У. Кравченко, Н. Кобринська, Л. Яновська, З. Тулуб, І. Вільде, О. Іваненко та ін. На цьому тлі постає дуже помітним явище справжнього кількісного “вибуху” обсягів літературно-художньої продукції авторів-жінок, яким є період з моменту проголошення незалежності України аж до теперішнього часу. З’явилося, зокрема, багато нових імен, надзвичайно строкатий вигляд має також ідейна, тематична, проблематична, жанрова, дискурсивна основи текстів, створених письменницями.

Саме в цей період з’являються романи М. Гримич “Варфоломієва ніч”, “Магдалинки”, О. Думанської “Ексклюзив”, О. Забужко “Польові дослідження з українського сексу”, Т. Зарівни “Каміння, що росте крізь нас” та “Солом’яний вирій”, С. Зоріної “Наїзд”, З. Ігіної “Обличчя”, О. Компанієць “Назустріч”, Є. Кононенко “Ностальгія” та “Зрада”, С. Короненко (М. Омели) “Мертва кров”, С. Майданської “Землетрус” та “Діти Ніоби”, М. Меднікової “ТЮ!”, Г. Пагутяк “Записки Білого Пташка”, С. Пиркало “Не думай про червоне”, І. Роздобудько “Мерці” та “Ескорт у смерть”, Г. Тарасюк “Блудниця вавилонська”, Л. Холодюк “Браслет із знаком лева”, А. Хоми “Репетитор”, серія романів Л. Романчук “Не залишай...”, повісті та оповідання О. Забужко, С. Йовенко, М. Матіос, Г. Пагутяк, Л. Пономаренко Н. Хаткіної та ін.

Ці твори відрізняються надзвичайно розгалуженою системою жанрових ознак, де можемо виділити такі жанри, як соціально-психологічний роман, інтелектуальний роман, виробничий роман, химерний роман з рисами міфологізму і фантастики, роман-хроніку, документальний роман, комічний роман, роман-трагіфарс, посмодерністський детектив, готичний та пригодницький роман, саспенс, трилер, роман-мелодрама й “жіночий роман” (любовна історія, „лав сторі”), “бойовик-екшн”, квест, а також цілий ряд малих прозових жанрових форм – повість, оповідання, новела, вірш прозою тощо. Певна кількість цих жанрів є не тільки синтетичними за своїми ознаками, але й не має загальновизнаних назв у вітчизняному літературознавстві: для їх визначення часто користуються запозиченнями (останніми роками – англіцизмами й американізмами) чи термінологічними новаціями оказіонально-авторського плану.

Характерною ознакою названих творів є інтегральний для них чинник розстановки персонажів: за нечисленними винятками “жіноча” проза має в своєму центрі жінку-героїню, яка вирішує разом з універсальними екзистенційними проблемами специфічно гендерні питання буття. Це й дозволяє в динаміці вирізняти „жіночу” прозу як масив літературного процесу, що має як свої базові ознаки не тільки і не стільки авторство прозаїка-жінки, але й особливий “жіночий” погляд на світ, особливий інтерес до певних сторін екзистенції, заломлених через соціально-психологічні риси фемінного гендеру.

Отже, “жіноча” проза останніх десятиліть – це водночас і підстава для конкретного аналізу цілого ряду показових явищ у певних аспектах, перш за все генологічних та лінгвостилістичних, і чудовий стимул для теоретичного дослідження термінів “жіноча” проза, “жіноче” письмо, “фемінний гендер” і суміжних з ними проблем.

Феномен “жіночої” прози досліджений недостатньо повно чи аналізується лише в деяких своїх аспектах. Під цим кутом зору слід насамперед згадати певні тези досліджень В. Агеєвої “Жіночий простір. Феміністичний дискурс українського модернізму”, Н. Зборовської “Психоаналіз і літературознавство” та її ж “Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків”, що, звичайно ж, не дуже багато для такого явища, як “жіноча” проза. Окремих шарів теми торкаються також статті О. Вайнштейн “Рожева” белетристика: вчора й сьогодні”, М. Крупки “Художнє моделювання проблеми материнства і творчості в анти-романі Ніли Зборовської “Українська Реконкіста”, Є. Максимової “Фольклорний підтекст дамського роману”, М. Рюткенен “Гендер і література: проблема “жіночого письма” і “жіночого читання”, О. Соловей “Бестселери для “елітаріїв”, Т. Тебешевської-Качак “Художні особливості прози Галини Пагутяк (жанрово-стильовий аспект)”, Є. Трофимової “Жіноча література й книговидання в сучасній Росії”, Г. Улюри “Коронована сила жіночої руки, або Про тих, хто “пише іншу прозу” та ще ряду інших літературознавчих і критичних студій.

УКРАЇНСЬКА МОВА «МАГІСТРАТУРА»