ОБОРОННИЙ БІЙ

7.1. ОСНОВИ ОБОРОННОГО БОЮ

Оборона виникла одночасно з наступом, тому що бойові дії є двобіч­ним процесом: якщо одна сторона нападає, тобто наступає, то друга відбиває наступ, тобто обороняється.

Нерівність сил і засобів, наявність у наступаючих військ ініціативи і можливості вибору напрямку та часу нанесення ударів ще на ранніх стадіях розвитку військового мистецтва визначали основну мету оборони й способи її досягнення.

Війська, що оборонялися, ставили собі за мету відбити наступ против­ника, нанести йому значних втрат і утримати вказаний пункт чи район місце­вості. При цьому вони займали вигідну позицію, яка перехоплювала напря­мок удару противника й дозволяла зупинити його наступ. Якщо війська не досягали цього на одній позиції, то завдавали поразки противнику на декіль­кох, послідовно розташованих у глибину позиціях. Після того, як наступаю­ча сторона зазнавала втрат і втрачала перевагу в силах, війська, що обороня­лися намагалися, використати сприятливі умови для переходу в наступ.

Із появою масових, багатомільйонних армій, розгортанням бойових дій на великому фронті застосування оборони залежало не тільки від необхід­ності протистояти противнику, але й від вимоги поєднати наступальні дії на одних напрямках з обороною на інших. У зв'язку з цим, розширювалась і мета оборони, її складовими також стали: економія сил і засобів на одних напрям­ках для створення переваги над противником і ведення наступу на інших, більш важливих напрямках; утримання захоплених під час наступу рубежів, відби­вання контрударів чи контрнаступу противника; прикриття флангів і тилу наступаючих угрупувань; закріплення досягнутих рубежів, виграшу часу для підготовки нового наступу. Таким чином, застосування оборони багато в чому підпорядковувалось інтересам наступу. Із появою вогнепальної зброї уражен­ня наступаючому противнику наносилося, головним чином, вогнем піхоти та артилерії, а в роки Першої й особливо Другої світової воєн, крім цього,— вогнем танків, протитанкових засобів і ударами авіації.

Оскільки війська, що оборонялися, як правило поступалися противни­ку в силах та засобах і були залежні від нього в діях, то їм доводилося вишу­кувати шляхи підвищення ефективності ураження противника. Щоб позба­вити його переваги в силах і засобах, насамперед використовували такі фак­тори, як місцевість і час.

Позиції для оборони вибирали при можливості за природними пере­шкодами, на командних висотах, які забезпечували добрий огляд й обстріл місцевості, що знаходиться в полі зору. Природні перешкоди утруднювали дії не тільки піхоти наступаючого противника, але і його танків. Важливого зна­чення набуває інженерне обладнання позицій, а також застосування військами різних загороджень. Крім цього, позиції вибирали здебільшого на такому відділенні від наступаючого противника, яке змушувало, його витрачати певний час на підхід до них, а потім — на підготовку військ до наступу. Цей час війська, оборонялися, використовували для створення більш міцної оборони.

При нестачі сил і засобів, властивих обороні, різко зросло значення маневру вогнем підрозділами й частинами для посилення військ, які зазнали втрат, протидії прориву противника в глибину і в сторони флангів, зміни співвідношення сил і засобів та завоювання вогневої переваги над противни­ком на найважливіших напрямках.

Досвід бойових дій свідчить про те, що сторона, яка обороняється, добивається успіху в тому випадку, коли уражає противника не тільки вог­нем із підготовлених позицій, застосовує маневр силами й засобами, але й наносить противнику удари у відповідь.

Важливою перевагою сил, що обороняються залишається, можливість використання на напрямках наступу противника загороджень, особливо мінно-вибухових. Загородження і в умовах застосування зброї масового ураження дозволяють затримати або знизити темп висування, розгортання та атаки танків, БМП і БТР противника, а також підвищити ефективність впливу на них вогне­вих засобів.

Війська, що обороняються, мають більші можливості щодо ефективно­го використання маскування. Приховуючи дійсне й показуючи вдаване поло­ження, вони змушують противника витрачати різні види боєприпасів, нано­сячи удари по місцях, де немає військ, а також по другорядних об'єктах.

Розвиток оборони пов'язаний із удосконаленням озброєння й бойової техніки. При цьому вплив нових засобів боротьби на характер і способи оборонних дій проявляється не тільки безпосередньо, але й через способи наступу противника, які постійно змінюються.

Застосування військами, що обороняються, нових засобів боротьби підвищує їхні бойові можливості, надає обороні нових рис, робить її стійкішою та активнішою. Разом із тим використання нових видів озброєння й бойової техніки наступаючим противником збільшує вогневу потужність і силу його удару, що висуває більші вимоги до тих якостей і властивостей оборони, які вона повинна мати, щоб протистояти наступаючим військам.

Сучасний період розвитку засобів збройної боротьби характеризується вдосконаленням зброї, яка за своїми властивостями наближається до зброї масового ураження, впровадженням її в з'єднання й частини всіх видів Зброй­них сил, родів військ і спеціальних військ.

У цих умовах оборона досягне своєї мети, лише коли вона буде стійкою в протиядерному відношенні. А це означає, що насамперед необхідно виявля­ти й знищувати засоби ядерного нападу наступаючого противника (до того, як він їх застосує) а також зберегти від ураження ядерними ударами против­ника максимальну кількість сил і засобів, щоб відбити атаки його військ.

Протиядерна стійкість оборони передбачає також її здатність протис­тояти використанню противником інших засобів масового ураження — хімічної й бактеріологічної (біологічної) зброї. Стійкість оборони в протиядерному відношенні означає також її здатність протистояти ударам наступа­ючого противника, ударам різних систем високоточної зброї, яка наближається за своїми характеристиками до зброї масового ураження.

У сучасних умовах велику увагу приділяють удосконаленню танків, бойових машин піхоти, бронетранспортерів і наявності їх у достатній кількості в загальновійськових з'єднаннях і частинах. Тому вимога до оборо­ни бути протитанковою, тобто спроможною відбивати масовані удари танків та інших броньованих машин наступаючого противника, стає не менш важли­вою, ніж її стійкість до ядерної зброї та інших засобів масового ураження.

Важливим бойовим засобом в арміях зарубіжних країн вважають так­тичну авіацію. Вона здатна наносити удари різними видами зброї, зокрема, керованими авіаційними бомбами й ракетами, по найважливішим, особли­во рухомим і малорозмірним, об'єктам на полі бою.

Зараз з'єднання цих армій все більше оснащують вертольотами вогне­вої підтримки. В останні роки багато уваги приділяють створенню аеромобільних військ.

У цих арміях відпрацьовується оперативно-тактична концепція повітря­но-наземної операції, згідно з якою при нанесенні по обороні масованих при­цільних ударів потужними засобами ураження на велику глибину, рішучих діях військ, наступаючих із фронту, в поєднанні із широким застосуванням високоточної зброї, тактичної авіації, повітряних десантів, аеромобільних військ, диверсійно-розвідувальних груп і засобів радіоелектронної боротьби можна досягнути мети розчленування угрупування військ, що ведуть оборо­ну, по фронту й у глибині та створення умов для швидкого розгромлення його по частинах.

У сучасних умовах значно підвищуються вимоги до оборони в проти­повітряному й протидесантному відношенні.

Зірвати чи зупинити наступ противника можливо лише впертою оборо­ною із застосуванням усіх засобів ураження, при стійкій та активній обороні.

Стійка оборона повинна протистояти ударам усіх засобів ураження про­тивника, відбити наступ його переважаючих сил, не допустити висадки і дії по­вітряних десантів, утримати важливі райони (рубежі, об'єкти) і знищити угрупу­вання противника у випадку їх вклинення або проникнення в глибину оборони.

Необхідною умовою стійкості оборони є її здатність уникати уражен­ня своїх угрупувань усіма видами зброї наступаючого противника, швидко відновлювати порушену систему вогню, взаємодію та управління військами, здійснювати всебічне забезпечення бойових дій, а також забезпечувати вит­римку, стійкість і наполегливість військ, що ведуть оборону.

Частини й підрозділи не мають права залишати позиції, які вони займа­ють, і відходити без наказу старшого командира. Вони повинні бути готовими діяти поза тактичним зв'язком із сусідами і в оточенні. Активність оборони полягає в безперервному ураженні наступаючих військ усіма наявними вогне­вими засобами, нав'язуванні противнику своєї волі, створенні невигідних для нього умов ведення бою, в проведенні широкого маневру й рішучих контр­атак, швидкому знищенні противника, який вклинився в оборону, й десантів що висадилися, аеромобільних військ і диверсійно-розвідувальних груп.

Високої активності оборони не можна досягнути без її стійкості, а стійкість оборони буде тим вищою, чим активніше ведуться оборонні дії.

У зв'язку із зростанням вогневої потужності, сили удару й темпу просування наступаючого противника, його можливостей щодо перевезення (пе­рекидання) військ, особливого значення набуває підвищення темпу маневрування силами й засобами в обороні, зокрема, з використанням повітряного простору. Темп маневру повинен забезпечувати випередження противника у виході на намічені позиції, рубежі (в райони).

Характерною рисою сучасної оборони є розосередження бойових по­рядків військ, що обороняються, по фронту і в глибину. Розосередження військ на полі бою застосовували й до виникнення зброї масового ураження.

Межі розосередження залежали від вогневих можливостей автоматич­ної стрілецької зброї й радіусів ураження снарядів, мін, бомб. Воно було спря­моване на захист окремого солдата й невеликих підрозділів, його використо­вували переважно в цих підрозділах.

Зброя масового ураження здатна уражати війська на великій площі. Тому зараз розосередження набуло інших масштабів, воно зменшує ураження підрозділів типу батальйон (дивізіон), рота (батарея), взвод. Розосередження необхідно здійснювати і в умовах застосування противником високоточної зброї, оскільки за ефективністю вона наближається до ядерної зброї малої потужності.

У результаті розосередження бойових порядків по фронту оборона не має суцільного фронту не тільки в масштабі з'єднань і частин, але й у масштабі підрозділів. При цьому у два-три рази збільшився фронт їхньої оборони. Цьому сприяли оснащення військ зброєю масового ураження, танками, нови­ми протитанковими та іншими засобами боротьби.

Розосередження бойових порядків військ, що обороняються, в глибину призвело до збільшення глибини батальйонних районів оборони в 1,5-3 рази. По­ряд із зменшенням ураження від ядерних ударів, це дає їм змогу протистояти зростаючим за глибиною ударам наступаючого противника, протидіяти йому, дає можливість стороні, яка обороняється, маневрувати вогнем, силами і засобами.

Зміна способів досягнення мети наступу та оборони, яка викликана оснащенням військ зброєю масового ураження та іншими новими засобами боротьби, підвищила маневреність бойових дій, необхідність розосереджен­ня бойових порядків по фронту і в глибину, вплинула на способи зосереджен­ня зусиль військ, що обороняються, масування сил і засобів в обороні.

До виникнення зброї масового ураження на напрямках імовірних ударів наступаючого противника та у важливих районах місцевості, що перехоплю­ють ці напрямки й забезпечують стійкість оборони, знаходилась більша части­на сил і засобів частин та підрозділів, що обороняються, створювались щільніші бойові порядки, завдяки чому досягались вища, ніж на інших напрямках, Щільність вогню і навіть вогнева перевага над атакуючим противником.

 

7.2. МЕТА ОБОРОНИ. СПОСОБИ ПЕРЕХОДУ ДО ОБОРОНИ

Мета оборони полягає у відбиванні наступу переважаючих сил про­тивника, нанесенні йому максимальних втрат, утриманні важливих районів місцевості, економії сили та часу. При її досягненні з'являються сприятливі умови для переходу в наступ.

Оборона повинна бути стійкою та активною; здатною протистояти ядер­ним ударам та масованим вогневим ударам противника; відбити наступ вели­кої чисельності його танків та піхоти з фронту та флангів; не допустити висадки в тил повітряного десанту, аеромобільних груп, а у випадку висадки —ліквідувати їх; протитанковою, протиповітряною та протидесантною, підготовленою до тривалого ведення бою в умовах застосування противником зброї масового ураження, високоточної зброї, ведення радіоелектронної боротьби; глибокоешелонованою.

Мети оборони досягають:

— постійною розвідкою угрупувань, створених противником, своє­часним розкриттям підготовки до наступу та задуму дій;

— негайним знищенням засобів ядерного та хімічного нападу против­ника, систем високоточної зброї;

— глибокоешелонованим та майстерним шикуванням оборони, перш за все для відбивання атак великої кількості танків та інших броньованих машин, повним використанням для цього вигідних умов місцевості та її інже­нерним обладнанням;

— своєчасним маневром, силами й засобами з неатакованих ділянок, зав­зятим утриманням позицій та районів, проведенням рішучих контратак, нав'я­зуванням противнику своєї волі, створенням для нього невигідних умов бою;

— створенням та ефективним використанням систем вогню всіх видів, насамперед протитанкового, на дальніх та ближніх підступах до оборони, на флангах та проміжках у поєднанні із системою інженерних загороджень;

— постійним прикриттям військ від ударів противника з повітря, швид­ким знищенням його повітряних десантів, аеромобільних та диверсійно-роз­відувальних груп;

— маскуванням елементів бойового порядку та введеням противника в оману відносно способу їхніх дій;

— підготовкою частин та підрозділів до ведення тривалого оборон­ного бою;

— постійним захистом військ від зброї масового ураження, високо­точної зброї противника та його засобів радіоелектронного придушення;

— надійним, всебічним забезпеченням, стійким управлінням, швидким відновленням боєздатності військ

 

СПОСОБИ ПЕРЕХОДУ ДО ОБОРОНИ

Залежно від бойового завдання, наявності сил та засобів, а також віл характеру місцевості, оборона може бути позиційною чи маневровою.

Позиційнаоборона — основний вид оборони. Вона повністю відпові­дає головній меті оборони і ведеться шляхом нанесення максимальних втрат противнику під час утримання готових до оборони районів місцевості. Пози­ційну оборону застосовують на більшості напрямків, насамперед там, де не­допустима втрата території.

Маневровуоборону використовують із метою нанесення противнику втрат, виграшу часу та збереження сил шляхом послідовних оборонних боїв на завчасно визначених та ешелонованих у глибину рубежах у поєднанні з короткими контратаками. Вона допускає залишення деяких районів, тери­торій і застосовується в умовах раптового нападу противника та ведення бою в смузі забезпечення.

При веденні маневрової оборони війська змушують противника насту­пати в напрямку, на якому підготовлена стійка позиційна оборона, або заманють у район, який забезпечує вигідні умови для його знищення контратаками.

Частини (підрозділи) можуть готувати оборону й займати її завчасно, ще до початку війни, або в ході бойових дій.

Оборону використовують навмисно або вимушено.Навмисний перехід до оборони найбільш типовий для початку війни. У ряді випадків його здійсню­ють і під час бойових дій, коли вигідніше зупинити противника, спираючись на обладнану в інженерному відношенні місцевість, а також із метою еко­номії сил та засобів для наступу на інших напрямках. Вимушений перехід до оборони є, як правило, невдалим збігом обставин під час відбивання удару сил противника, невдалого закінчення зустрічного бою, при нестачі сил та засобів для ведення наступу.

Перехід до оборони здійснюють при відсутності зіткнення з противни­ком чи в умовах зіткнення з ним.Оборону можна готувати тривалий час або в короткі строки (квапливо).

 

7.3. ЗАВДАННЯ І БОЙОВИЙ ПОРЯДОК ЧАСТИНИ (ПІДРОЗДІЛІВ) В ОБОРОНІ

Для ведення оборони полку призначають ділянку, батальйону — ра­йон оборони, роті та взводу — опорні пункти. Фронт оборони,залежно від бойових можливостей на Західному та інших Європейських театрах воєн­них дій, складає: полку — до 15 км; батальйону — до 5 км; роти — до 1,5 км; взводу— до 400м.На інших театрах воєнних дій, а також при обороні морсь­кого узбережжя і прикритті державного кордону, ширина ділянки оборони полку може бути до ЗО км. На напрямку можливого головного удару против­ника полку, як правило, призначають більш вузькі ділянки оборони. Глибина оборони повинна забезпечувати посилення протидії противнику при його вклиненні, тактичний взаємозв'язок між ешелонами бойового порядку, сво­боду маневру військами, особливо другими ешелонами і резервами, та розо­середження частин і підрозділів із метою захисту від зброї масового ура­ження й високоточної зброї.