Ксилографія.

Ксилографія (від грець. дерево і пишу, малюю) – гравюра на дереві. Працюючи різними штихелями, гравер вирізає на дошці (зазвичай грушевого дерева) ті місця рисунка, які повинні стати білими. В результаті – вирізане на дошці зображення утворює опуклий рельєф, на поверхню якого валиком накатується фарба. Наклавши аркуш паперу і прогладивши його кісткою, отримують відтиск (відбиток).

Кацусіка Хокусай. Фудзі в ясну погоду. Ксилографія з серії Китагава Тамаро. Красуня Осоме з дому Абура-е.

«36 видів Фудзі». 1823-1829. Кольорова гравюра на дереві. Б. 1799.

Ксилографія(від грець. xylon – дерево і grapho – пишу), один з видів гравюри, гравюра на дереві. Зображення в ксилографії друкується з плоскої поверхні дерев’яної дошки, покритої фарбою, від якої вільні заглибини, вирізані між елементами зображення. Існують два основних типи ксилографії.В "обрізній" ксилографіїна дошках повздовжнього розпилу з м’яких порід дерева лінії й плями рисунка обрізаються ножем, а проміжки між ними вибираються долотом. Обрізній ксилографії, щозародилась в Німеччині, Чехії, Австрії на межі 14 і 15 ст., притаманні контрастні співвідношення чорного і білого, узагальненість рисунка, його підвищене емоційне звучання. Видатні гравюри в цій техніці створював А. Дюрер, а також його сучасники, що розробили техніку кольорової ксилографії(німецькі майстри Х. Бургкмайр, Х. Бальдунг, Л. Кранах Старший). Поетичними асоціаціями, емоційною яскравістю, надзвичайною технічною досконалістю відмічені гравюри майстрів японської школи укиьо-е(Судзукі Харунобу, Кітагава Утамаро, Тесюсай Сяраку, Кацусика Хокусай, Андо Хиросиге), що існувала з 17 ст. У 1780-і рр. англієць Т. Бьюїк винайшов "торцеву" ксилографію;в цій техніці на дошках поперечного розпилу з твердих порід дерева спеціальним інструментом (штихелем) прорізуються тонкі штрихи, які у відбитку виходять білими. Можливість за допомогою комбінацій подібних штрихів створювати тонові плями різної насиченості визначила широке розповсюдження "торцевої" ксилографії як техніки репродукування живопису і тональних рисунків.

3. Ліногравюра.

Ліногравюра або гравюра на лінолеумі, -- за технікою і художнім засобам є близькою до ксилографії. Лінолеум як найбільш дешевий і м'який матеріал, набув більшу популярність, особливо в галузі естампу.

Кольорова гравюра на дереві або лінолеумі друкується з кількох дощок, вкритих кожна однією фарбою.

2. Гравюра на металі. Різець. Офорт. Акватинта. Суха голка..

Гравюра на металі належить до галузі заглибленої гравюри. Сюди відносяться такі гравірувальні техніки як різець, «суха голка», офорт та його різновид – акватинта. Рисунок прорізується або продряпується на поверхні металевої пластини (мідної чи цинкової). У заглиблення тампоном набивається фарба. Відтиск на папері відбивається під дією пресу.

Різцева гравюра – одна з найбільш складних і трудомістких технік. Зображення наноситься на пластину за допомогою спеціальних інструментів – різців, що залишають на поверхні металу штрихи у вигляді заглиблених рівчачків. Робота різцем – процес довгий, який не допускає поправок. У теперішній час класична різцева гравюра зустрічається рідко.

Лука Лайденський (1489 або 1494-1533, Нідерланди). Корівниця. Гравюра на міді. 1510.

Офорт (від франц. міцна горілка) – гравірувальна техніка, де художник працює голкою на мідній або цинковій пластині, вкритій твердим лаком. Пластина з нанесеним на неї рисунком занурюється у кислоту (зазвичай азотну), де продряпані до метала штрихи травляться. Після зняття лаку пластина виявляється вкритою рисунком, перенесеним на метал за допомогою кислоти. Нанесена на дошку фарба затримується у рівчаках, що утворилися. Відтиск робиться під пресом.

Винайдений у 16 ст. офорт використовувався всюди, в тому числі у творах, що відбивали всілякі торжества європейських держав. Людовик ХІУ (1643-1715) заснував у 1670 році Королівську граверну майстерню. Таким же чином зробив і папа Клемент ХІІ (1643-1715), засновуючи у 1738 році Граверну майстерню. Написані різними художниками жанрові сцени потім відтворювались граверами. Найвідоміші гравюри англійського художника Уїльяма Хогарта (1697-1764), які він часто власноруч робив зі своїх живописних творів. В Італії робили багато гравюр з творів П’єтро Лонгі (1702-1785).

Рембрандт. (Голландія). Три дерева. Офорт. 1643. Шевченко Т. Портрет Ф.П.Толстого. 1860. Офорт.

Никірєєв С. Іній. 1974. Офорт. Андрійчук М. Автопортрет. 1957. Офорт.

Офорт(від франц. eau-forte – "міцна вода", тобто азотна кислота), вид гравюри на металі, в якій заглиблені форми створюються за допомогою травлення металу кислотами. При виготовленні офортарисунок продряпується сталевою голкою на поверхні, вкритій кислотостійким лаком цинкової або мідної пластини; після протравлення пластини в кислоті на місці подряпин утворюються заглиблені елементи, що можуть друкувати, які заповнюють фарбою. Для офортахарактерні емоційність, живописність, свобода штриха, тонкість світлотіньового моделювання.
Перші офортибули виконані на початку 16 ст. Д. Хопфером і А. Дюрером у Німеччині, У. Графом у Швейцарії. Розквіт мистецтва офортаприпадає на 17 ст., коли працювали Ж.Калло, який створював віртуозні гравюри, зробивши досконалими виразні можливості цієї техніки Рембрандт, такі значні офортисти, як Х. Сегерс, А. ван Остаде, П. Поттер, Я. ван Рейсдал у Голландії, А. ван Дейк у Фландрії, Г. Рені в Італії, Х. Рібера в Іспанії. Блискучими майстрами офортав 18 ст. були Дж. Б. Тьєполо і Дж. Б. Піранезі в Італії, А. Ватто, Ф. Буше й Ж.О. Фрагонар у Франції, У. Хогарт у Великій Британії. На рубежі 18 і 19 ст. іспанець Ф. Гойя створював свої великі графічні серії, використовуючи сполучення офорта з акватинтою. У 19 ст. нові можливості офорта відкривали Ж.Ф. Мілле, К. Коро, Е. Мане, К. Піссарро у Франції, А. Цорн у Швеції, Я.Б. Йонгкінд у Голландії, Дж. Уїстлер у США.