Міжнародні автомобільні перевезення

Міжнародні договори.На початку XX століття міжнародні автомобільні перевезення регламентувала Конвенція про вре­гулювання авторуху між країнами, встановлення технічних вимог до автомашин у міжнародному сполученні, прав управ­ління автомобілем, уніфікації сигналів на автошляхах (Париж, 1926). Поширення міжнародних автомобільних перевезень призвело до розробки Конвенції про шляховий рух та до Про­токолу про дорожні знаки і сигнали (Женева, 19 вересня 1949 p.). До них приєдналися відповідно майже 100 та 50 дер­жав. Колишній СРСР також був їх учасником з 1959 р. Вка­зані акти чинні у редакції від 8 листопада 1968 р. Сьогодні вони відомі за назвами: Конвенція про шляховий рух та Конвен­ція про дорожні знаки і сигнали. Підписані від імені України 8 листопада 1968 р. та схвалені 25 квітня 1974 p., вони стали чинними для України відповідно з 21 травня 1977 р. та 6 черв­ня 1978 р.

Умови договору міжнародного автомобільного перевезення вантажів між європейськими державами визначає Конвенція про договір міжнародного перевезення вантажів (інакше: КДПВ або ЦМР), підписана у Женеві 19 травня 1956 р. Вона стала чинною з 2 липня 1961 p., а сьогодні діє у редакції від 5 липня 1978 р. До певної міри норми цієї Конвенції мають риси на­ступності щодо норм Конвенції про шляховий рух від 19 ве­ресня 1949 р. Конвенція про договір міжнародного перевезен­ня вантажів була прийнята з метою уніфікації умов, що регу­люють міжнародне перевезення вантажів автотранспортом, зокрема щодо документів, які застосовують для перевезення, а також відповідальності перевізника. Вона застосовується, по-перше, до перевезень автомобілями, автомобілями-тягача-ми, причепами, напівпричепами тощо. По-друге, до будь-якого оплатного договору перевезення вантажів, коли місце прий­няття вантажу до перевезення та місце доставки вантажу зна­ходяться у різних державах, з яких хоч би одна є учасницею цієї Конвенції. По-третє, до перевезень вантажів державами, урядовими установами й організаціями, а також до випадків, коли транспортний засіб з вантажем (без його вивантаження) здійснює частину шляху морем, залізницею, внутрішнім вод­ним чи повітряним шляхом. Якщо втрата чи пошкодження вантажу або прострочення доставки мали місце під час пере­везення іншими видами транспорту й не були викликані дією або бездіяльністю автоперевізника, його відповідальність ре­гулюють норми зазначеної Конвенції тільки у разі відсутності іншого відповідного міжнародного договору. Конвенція не за­стосовується до перевезень, що здійснюються відповідно до міжнародних поштових конвенцій, а також до перевезень по­кійних і меблів.

Здійснення автомобільних перевезень оплачується за тари­фом з розрахунку за перевезення однієї тонни вантажу залеж­но від відстані. Передбачено також надбавки, знижки та штра­фи відповідно до встановленої плати (тарифу).

Згідно з вказаною Конвенцією для здійснення автотранс­портного перевезення укладається єдиний договір навіть у випадку його реалізації кількома перевізниками. Послідовні перевізники мають право укладати угоди між собою. Але умо­ви цих угод не повинні відхилятися від положень єдиного договору та зазначеної Конвенції. Інакше вони вважатимуться недійсними. Наприклад, недійсною вважається зміна умов страхування на користь перевізника.

Кожен з перевізників відповідає за здійснення усієї операції перевезення. Другий і наступні перевізники стають сторонами у договорі перевезення на умовах, зазначених у відвантажу-вальній накладній. У цьому випадку позов у зв'язку з втратою, пошкодженням чи затриманням доставки вантажу може бути пред'явлений тільки до першого перевізника, останнього, або до того, який здійснював контроль над вантажем, коли сталася його втрата, пошкодження чи затримання у доставці. Винятки становлять випадки пред'явлення зустрічного позову чи, за­стосування заліку. Можна пред'явити позов одночасно до кількох перевізників. Відповідальність, згідно з вимогами Конвенції, грунтується на принципі вини. У разі неможливос­ті встановити винну особу збитки відшкодовують усі перевіз­ники пропорційно. Якщо один з перевізників є неплатіжоздат-ним, його частку повинні сплатити інші перевізники.

Конвенція передбачає, що договір перевезення вантажу автотранспортом підтверджується накладною на перевезення вантажу, яка засвідчує прийняття вантажу перевізником. Накладна не вважається оборотним чи товаророзпорядчим до­кументом. Відсутність накладної чи її дефект не повинні впли­вати на дійсність договору. Накладна складається у трьох ек­земплярах. Перший вручається відправнику, другий додається до товару, третій залишається у перевізника. Іноді накладну складають у чотирьох екземплярах, два з яких залишаються у перевізника. Накладну підписують відправник та перевізник. При доставці для розвантаження покупцю, він вказує час при­буття автомашини для розвантаження і вибуття після розван­таження, підписує накладну і засвідчує підпис печаткою. Ван­таж видається зазначеному в ній отримувачу.

Якщо до перевезення подається різноманітний або поділе­ний на партії вантаж, чи перевезення здійснюють різні транс­портні засоби, як продавець, так і перевізник мають право вимагати окрему накладну на кожний транспортний засіб, ко­жен вид чи партію вантажу. У накладній на міжнародне пере­везення зокрема вказують: місце і дату її складання; назву та адресу відправника й перевізника; місце і дату прийняття вантажу до перевезення; місце його передачі отримувачу; назву та адресу отримувача; прийняте позначення характеру ванта­жу і спосіб його упаковки, а у випадку перевезення небезпеч­них вантажів — їх звичайно визнане позначення; кількість вантажних місць, їх маркування та номери; вагу вантажу брут­то або кількість вантажу, виражену в інших одиницях виміру; витрати, пов'язані з перевезенням (провізна плата, митні збо­ри, додаткові та інші витрати, зроблені з моменту укладення договору до здачі вантажу); відомості, необхідні для виконан­ня митних та інших формальностей. У випадку необхідності накладна може містити вказівки про заборону перевантажен­ня; витрати відправника; суму накладного платежу, що підля­гає відшкодуванню при здачі вантажу; оголошену вартість вантажу та суму, що відповідає особливій зацікавленості у своєчасній доставці вантажу; інструкції відправника перевіз­нику стосовно страхування вантажу; узгоджений сторонами строк виконання перевезення; перелік документів, переданих перевізнику. Сторони договору перевезення можуть передба­чити у накладній й інші вказівки, якщо визнають їх необхід­ними.

До автотранспортої накладної відправник додає необхідні документи. Наприклад, пакувальні листи, відвантажувальні специфікації, сертифікати якості, інші документи, необхідні для проходження товаром митного контролю. Відправник по­відомляє й іншу інформацію на вимогу перевізника.

Відправник має право розпоряджатися вантажем, зокрема, вимагати від перевізника призупинити транзит, змінити місце призначення вантажу чи передати його іншій особі, не вказа­ній у накладній. Ця інша особа не має права призначати ін­шого вантажоодержувача. Але відправник не може здійснюва­ти зазначеного права, якщо другий екземпляр накладної вже вручено конкретному вантажоодержувачу чи одержувач вима­гає від перевізника на підставі своєї квитанції надати йому другий екземпляр накладної та вантаж. Одержувач має право розпоряджатися вантажем з моменту оформлення накладної, якщо відправник застеріг про це у накладній.

Якщо обставини перешкоджають доставці вантажу після його прибуття до пункту призначення, перевізник зобов'яза­ний запитати у відправника інструкції щодо наступних дій. У разі відмови одержувача прийняти вантаж, відправник має право розпорядитися ним без надання першого екземпляра накладної, однак, незалежно від відмови вантажоодержувач може вимагати видати вантаж до моменту отримання перевіз­ником протилежних інструкцій від продавця.

Відповідно до норм Конвенції перевізник відповідає, якщо вантаж втрачено повністю або частково чи заподіяно шкоду в період з моменту прийняття вантажу до перевезення і до мо­менту його доставки, а також у результаті затримання достав­ки. Перевізник завжди відповідає, якщо: втрата, пошкодження чи затримання в доставці викликані несправністю транспорт­ного засобу; мала місце неправомірна поведінка чи недбалість особи, у якої транспортний засіб було орендовано, або служ­бовців транспортної організації.

Перевізник звільняється від відповідальності, якщо доведе, що втрата, збитки чи затримання доставки вантажу виникли у результаті: неправомірних дій чи недбалості позивача; вка­зівок позивача, які не пов'язані з неправомірними діями чи недбалістю перевізника; недоліків вантажу, що зумовлені його специфічними властивостями; настання обставин, яких пере­візник не міг уникнути, і наслідків, яких він не міг відвернути. В останньому випадку перевізник повинен довести розсудли­вість своїх дій та неможливість уникнення шкоди.

Прикладом, який засвідчує винність перевізника є такий. Пе­ревізник, який поставляв партію взуття з Мілана в Англію, при­паркував вантажний автомобіль на стоянці для вантажних авто­мобілів у Мілані, котра не мала охорони, щоб пообідати із своїм напарником. До єдино! стоянки з охороною треба було діставатись автомобілем 2 години. Здійснення такої поїздки означало б пору­шення інструкцій, отриманих перевізником. Незважаючи на увімкнену охоронну сигналізацію, машину з вантажем викрали. Суд визнав перевізника винним, оскільки збитків, на його думку, можна було уникнути, встановивши почергову охорону автомаши­ни на неохоронюваній стоянці.

Втратою вантажу вважається, зокрема, його доставка про­тягом ЗО днів з моменту спливу узгодженого строку доставки, а якщо такий строк не встановлений, — протягом 60 днів з моменту прийняття вантажу перевізником. Часткова втрата, пошкодження або затримання вантажу не означає, що його безумовно слід доставити.

Про втрату чи пошкодження вантажу одержувач повинен повідомити перевізника. Факт приймання вантажу є доказом того, що вантажоодержувач отримав вантаж у стані, описано­му в накладній. Якщо у накладній не зазначено умов, який стан повинен мати вантаж при його отриманні перевізником, то, як правило, презюмується його належний стан, а також непошкодженість упаковки, відповідність маркування й номе­рів вантажу відомостям, вказаним у накладній.

Компенсація перевізником збитків, завданих повною чи частковою втратою вантажу, обмежена максимальним розмі­ром. За незбереження вантажу максимальна відповідальність перевізника сягає 25 золотих франків за 1 кг ваги брутто (ст. 23 КДПВ). Крім того, перевізник повністю відшкодовує витрати, пов'язані з перевезенням, мито тощо. У випадку за­тримання доставки вантажу розмір відшкодування збитків об­межується витратами на перевезення, якщо позивач може до­вести, що йому заподіяно таку шкоду. Норми Конвенції передбачають умови компенсації за затримання в доставці вантажу.

Конвенція містить перелік спеціальних ризиків, які звіль­няють перевізника від відповідальності. Наприклад, викорис­тання відкритих (без брезентового покриття) вантажних ма­шин, якщо це було узгоджено у накладній. Відповідальність перевізника усувається або обмежується, якщо позовні вимоги випливають з цивільного позадоговірного правопорушення (делікту), а не з порушення договору.

Строк позовної давності з договору перевезення складає 1 рік. При умисному заподіянні шкоди або при такому неви­конанні обов'язків, яке відповідно до законодавства, діючого в місці знаходження суду чи арбітражу, прирівнюється до делік­ту, вчиненого з умислом, позовна давність складає 3 роки. Цей строк починається: а) у випадку часткової втрати, пошко­дження або затримання доставки вантажу — з дати доставки; б) у випадку повної втрати — з тридцятого дня після спливу узгодженого строку чи якщо максимальний строк не встанов­лений — із шестидесятого дня з дати прийняття вантажу пе­ревізником; в) у всіх інших випадках — після спливу 3 місяців з моменту укладення договору. Позовному порядку передує пред'явлення письмової претензії до перевізника. Якщо пере­візників декілька, позивач повинен повідомити того з них, до якого він має намір заявити позов.

У Женеві 5 лютого 1978 р. держави-учасниці згаданої Же­невської КДПВ 1956 р. уклали Протокол до цієї Конвенції. У ньому по-іншому трактується розмір відповідальності, зазна­чений у згадуваній ст. 23 КДПВ. Встановлено, що розмір від­повідальності не може перевищувати 8,33 розрахункових оди­ниці за 1 кг відсутньої ваги брутто. Вказана стаття доповнена нормами, у яких роз'яснено поняття та застосування розра­хункової одиниці. Нею вважають одиницю спеціальних прав запозичення, яка визначається Міжнародним валютним фон­дом (далі — МВФ). Вказаний розмір розрахункової одиниці перераховують у національну валюту держави, суд якої розглядає справу на підставі вартості цієї валюти у день винесен­ня рішення або у день, визначений домовленістю сторін. Ви­ражена у одиницях спеціальних прав запозичення, вартість національної валюти держави, що є членом МВФ, обчислю­ється у відповідності з методом оцінки, який використовує МВФ для своїх операцій та угод на час їх вчинення. Якщо держава не є учасницею вказаної організації, для обчислення застосовують метод, встановлений державою, у якій відбува­ється таке обчислення.

Якщо національне законодавство держави, що не є членом МВФ, унеможливлює обчислення, держава у момент ратифі­кації чи приєднання до Протоколу до КДПВ або згодом може заявити про застосування на своїй території максимальної ме­жі відповідальності, яка складає 25 розрахункових одиниць. У такому випадку розрахункова одиниця відповідатиме 10/31 г золота 0,900 проби. Перерахунок зазначеної суми у національ­ну валюту відбувається відповідно до національного законо­давства зацікавленої держави.

Прагнучи розвивати співробітництво у сфері міжнародних пасажирських перевезень, за ініціативою європейських держав 5 грудня 1970 р. у Берліні укладено Угоду про загальні умови виконання міжнародних пасажирських перевезень автобусами. Й норми застосовуються до перевезень територіями хоча б двох договірних держав чи транзитом. Домовлено, що питан­ня, не врегульовані в Угоді, регламентуються законодавством держави, територією якої здійснюється перевезення. Питання, що виникають з договору перевезення і не врегульовані Уго­дою, вирішуються відповідно до законодавства країни перевіз­ника. Додаток до Угоди за назвою: "Загальні умови виконання міжнародних пасажирських перевезень автобусами (Загальні умови)" визначає порядок: здійснення регулярних, маятнико­вих та нерегулярних перевезень; видачі дозволів на такі пере­везення; заповнення заявки для видачі дозволу на перевезення багажу та ручної поклажі, предметів, заборонених до переве­зення; передбачає норми стосовно автобусів та їх службового персоналу.

Перевізник відповідає за повну чи часткову втрату багажу, переданого йому пасажиром до перевезення відповідно до норм Загальних умов. Розмір відшкодування визначають згід­но з оголошеною пасажиром цінністю багажу, яка повинна бути виражена у валюті держави відправника і вказана у ба­гажному квитку (квитанції). Якщо цінність багажу не оголо­шена, розмір відшкодування визначають за законодавством держави перевізника. Втрата чи пошкодження грошей, коштовностей, цінних паперів чи інших особливо цінних речей, наприклад, творів мистецтва, антикваріату, які є у багажі, пе­реданому до перевезення, відшкодовуються за тарифом, якщо пасажир оголосив їх цінність.

За пошкоджений багаж перевізник зобов'язаний сплатити суму, на яку зменшилася оголошена чи іншим обгрунтованим способом встановлена вартість багажу. Проте відшкодування не може перевищувати суми, яку належало б виплатити у разі втрати багажу.

Втраченим багаж вважається у випадку, якщо пасажир не отримав його протягом 14 днів після дати витребування. Якщо втрачений багаж знайшовся протягом одного року з дати його втрати, перевізник повинен докласти зусиль для повідомлення про це пасажира. Протягом ЗО днів після дати отримання по­відомлення пасажир має право вимагати видачі багажу у місці його відправлення або у місці призначення перевезення за умови повернення відшкодування, отриманого за цей багаж.

За втрату ручної поклажі перевізник відповідає тільки у випадку доведення його вини. Відповідальність перевізника за втрату чи пошкодження ручної поклажі, що сталися внаслідок експлуатації транспортного засобу, настає згідно з законодав­ством його держави.

Серед міжнародних договорів є такі, що регулюють переве­зення специфічних вантажів, або таких, що вимагають спеці­альних застережних заходів і особливих умов при транспор­туванні. Такою є, наприклад, Європейська конвенція про між­народне дорожнє перевезення небезпечних вантажів від ЗО ве­ресня 1957 p., яка набула чинності 29 січня 1968 р. її учасни­цями є, зокрема, Австрія, Англія, Бельгія, Іспанія, Італія, Люк­сембург, Нідерланди, Польща, Португалія, ФРН, Франція, Швейцарія, Швеція. Колишній СРСР у згаданій Конвенції участі не брав. Україна теж не бере у ній участі.

До зазначених міжнародних договорів належить також Уго­да про міжнародні перевезення харчових продуктів, що швидко псуються, і про спеціальні транспортні засоби, призначені для цих перевезень від 1 вересня 1970 p., яка стала чинною 21 лис­топада 1976 р. До Угоди приєдналися Франція, Іспанія, ФРН, колишній СРСР та деякі інші держави.

Певною мірою особливості міжнародних автоперевезень ре­гулюють міжнародні договори, основний зміст яких спрямова­ний на регламентацію митного проходження вантажів. На­приклад, митний режим при перетині кордонів європейських держав автотранспортом регулює Митна конвенція про між­народне перевезення вантажів із застосуванням книжки МДП від 14 листопада 1975 p. Вона є обов'язковою для України як однієї з правонаступниць колишнього Союзу РСР, що було підтверджено у 1994 р. Відповідно до її норм міжнародним документом, який застосовують для автомобільних перевезень вантажів через митні кордони кількох держав без їх переван­таження є Книжка Міжнародного Дорожнього Перевезення (далі — Книжка МДП). Зазначений документ видає Асоціація, яка входить до складу Міжнародного Союзу автомобільного транспорту, а в Україні — уповноважені на це митні органи. Книжка МДП оформляється на кожен транспортний засіб чи контейнер. Вона є дійсною для виконання одного перевезення. Складається з 1 жовтого і 6,14 (при перетині більше двох кордонів) чи 20 (при перетині більше 6 кордонів) парних, що мають парні і непарні номери, білих відривних листів. Кожен відривний лист теж складається з 2-х частин: першої —ван­тажного маніфесту, де описується вантаж, що перевозиться, та другої — свідоцтва-сертифіката, де вказуються умови й марш­рут перевезення, накладені пломби чи розпізнавальні знаки. Транспортні засоби пломбують на митниці, тому вони не під­лягають митному догляду на транзитних митницях. У разі тимчасового ввезення транспортного засобу з застосуванням Книжки МДП та з позначенням "TIR" не вимагається декла­рування на митниці цього транспортного засобу як ввезеного майна.

Щодо міжнародних автомобільних перевезень в Україні використовуються:

—Європейська угода, що доповнює Віденську конвенцію про шляховий рух 1968 p., схвалена Україною 16 грудня 1974 p., чинна з 7 червня 1979 p.;

—Європейська угода, що доповнює Віденську конвенцію про дорожні знаки і сигнали 1968 p., схвалена Україною 16 грудня 1974 p., чинна з 3 серпня 1979 p.;

—Європейська угода про міжнародні автомагістралі від 15 листопада 1975 p., схвалена Україною 9 листопада 1982 p., чинна для неї з 29 березня 1983 p.;

—Протокол про розмітку доріг від 1 березня 1973 р. до Європейської угоди, що доповнює Конвенцію про дорожні знаки і сигнали 1968 p., схвалений Україною 15 березня 1984 p., чинний з 9 травня 1985 р.

Восьмого квітня 1999 р. Україна ратифікувала Конвенцію про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і багажу, підписану 9 жовтня 1997 р. у м. Бішкеку.

З багатьма державами Україна уклала двосторонні догово­ри. Це, зокрема:

—Угода між Урядом України і Урядом Республіки Польща про міжнародні автомобільні перевезення від 18 травня 1992 p.;

—Угода між Урядом України і Урядом Франції про між­народні автомобільні перевезення вантажів від 11 листопада 1992 p.;

—Угода між Урядом України і Урядом Республіки Біло­русь про міжнародне автомобільне сполучення від 17 грудня 1992 р. та Виконавчий протокол до цієї Угоди від 16 грудня 1994 p.;

— Угода між Урядом України і Урядом Республіки Грузія про міжнародне автомобільне сполучення від 13квітня 1993 p.;

—Угода між Урядом України і Урядом Республіки Молдо­ва про міжнародне автомобільне сполучення від 20 березня 1993 p.;

—Угода між Урядом Республіки Казахстан і Урядом Ук­раїни про міжнародні перевезення пасажирів і вантажів авто­мобільним транспортом від 22 лютого 1993 p.;

—Угода між Урядом України і Урядом Російської Федера­ції про міжнародне автомобільне сполучення та Протокол до цієї Угоди від 20 березня 1995 p.;

—Угода між Урядом України та Урядом Королівства Іспа­нія про міжнародні автомобільні перевезення від 16 червня 1995 p.;

—Угода між Урядом України та Урядом Румунії про між­народне автомобільне сполучення від 29 березня 1996 p.;

—Угода між Урядом України та Урядом Грецької Респуб­ ліки про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і вантажів від 11 листопада 1996 p.;

—Угода між Урядом України та Урядом Чеської Респуб­ліки про міжнародні автомобільні перевезення від 1 липня 1997 p.;

—Угода між Урядом України та Урядом Республіки Вір­менія про міжнародне автомобільне сполучення від 1 липня 1998р. -

Схвалено й подано на ратифікацію Верховною Радою Ук­раїни Угоду між Урядом України та Урядом Королівства Бельгія про міжнародне автомобільне сполучення.

У двосторонніх угодах про міжнародні автомобільні пере­везення за участю України, як правило, визначено поняття: "перевізник", "транспортний засіб", "перевезення за зачиненими дверима" ("туристичні перевезення"), "регулярність" та "нерегулярність" перевезень, "дозвіл" (документ на проїзд), "транзитні перевезення" тощо. В угодах застережено сферу їх застосування (перевезення пасажирів, вантажів, їх транзит то­що); порядок здійснення регулярних перевезень (за визначе­ними маршрутами, згідно з розкладом руху, на підставі узго­джених тарифів) та нерегулярних перевезень; обов'язкове страхування транспортних засобів; завчасне обов'язкове стра­хування цивільної відповідальності кожного автотранспортно­го засобу, який виконує міжнародні перевезення; заборону певних видів перевезень, наприклад, здійснюваних перевізни­ком однієї з договірних держав між двома пунктами у другій договірній державі чи деяких предметів, матеріалів, речовин.

Регулярні перевезення здійснюються на підставі дозволу-документа на проїзд, що дозволяє в'їзд/виїзд автотранспорт­ного засобу однієї договірної держави на/з територію(ї) іншої держави або надає право на проїзд транзитом через територію іноземної договірної держави. Дозволи видаються на підставі встановлених квот. Для нерегулярних перевезень дозвіл не є обов'язковим. У міжнародних договорах можуть передбачати­ся випадки перевезень, на виконання яких дозвіл не потрібен. Наприклад, рухомого майна при переселенні; матеріалів і предметів, творів мистецтва, призначених для ярмарок, виста­вок, видовищ неторгового характеру; обладнання, предметів, тварин, призначених для театральних, музичних, спортивних, циркових та кіно- заходів і ярмарок; обладнання для радіо, кіно-, фото- й телезйомок; покійних чи праху; пошти; пошко­джених транспортних засобів; медичного обладнання та меди­каментів для надання допомоги при стихійних лихах та ін. Для виконання таких перевезень достатньо перевізного доку­мента країни, де зареєстровано транспортний засіб.

Перевезення окремих видів вантажів, зокрема загальна вага або розміри яких разом з транспортним засобом перевищують допустимі норми; небезпечних тощо дозволяється за наявності спеціального дозволу. Його отримання усуває необхідність у дозводі на звичайне перевезення.

Міжнародні договори можуть містити застереження про за­борону перевезення між державами, що домовляються, або транзит їх територіями окремих вантажів, наприклад, зброї, боєприпасів, військового спорядження, вибухових матеріалів та інших небезпечних чи шкідливих речовин.

Договори встановлюють вимоги до перевізних документів та їх відповідності загальноприйнятим міжнародним зразкам, а також вимоги до прав водія та реєстраційних документів на автотранспортний засіб. Норми міжнародних договорів мо­жуть визначати порядок здійснення платежів чи умови звіль­нення від них або відсилати з цих питань до національного законодавства держав. Наприклад, у договорах зазначено, що не сплачуються мито та інші платежі за паливо, яке знаходить­ся в ємкостях, встановлених на транспортних засобах згідно з інструкцією заводу-виробника; мастильні матеріали у кількос­ті, необхідній для використання під час перевезення; запасні частини та інструменти, тимчасово ввезені з метою ремонту пошкодженого транспортного засобу та ін.

В угодах може зазначатися, що перевізники та екіпажі транспортних засобів під час перебування на території іншої договірної держави зобов'язані дотримуватися законів і пра­вил, які діють на цій території, у т. ч. правил перевезень та дорожнього руху. У разі порушення норм національного зако­нодавства чи міжнародних договорів до перевізника застосо­вують заходи покарання, передбачені договорами. Водночас можна застосовувати й санкції, встановлені законодавством держави, на території якої сталося правопорушення.

Норми міжнародних договорів про автомобільні перевезен­ня доповнюють міжнародні угоди, які регулюють питання прикордонного, митного та санітарного контролю. Для вирі­шення питань, не урегульованих цими договорами, застосову­ється національне законодавство.

З метою виконання двосторонніх угод про міжнародні ав­тотранспортні перевезення договірні держави можуть прийма­ти Виконавчі Протоколи, створювати Спільні Комісії чи від­кривати представництва на території іноземної держави. Так, поруч з підписанням зазначеної міжурядової Угоди за участю Казахстану та України було підписано Виконавчий Протокол про застосування Угоди між Урядом Республіки Казахстан і Урядом України про міжнародне автомобільне сполучення від 22 лютого 1993 р. У ньому вказано, зокрема, центральні вико­навчі органи (відповідні міністерства), тлумачення терміни*, використаних у міжнародній угоді, способи та умови надання дозволів, строки їх дії.

Національне законодавство.Як зазначалося, Закон Украї­ни "Про підприємництво" вказує на необхідність отримання суб'єктами підприємницької діяльності ліцензії на здійснення міжнародних, в т. ч. автомобільних, перевезень. Метою ліцен­зування є, зокрема, дотримання правил руху та екологічних вимог під час експлуатації автомобільного транспорту. Згаду­ваною Інструкцією Міністерства транспорту України "Про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій на здійснення внутрішніх й міжнародних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом" від 14 липня 1993 р. за № 178 встановлено, зокрема, порядок видачі суб'єктам під­приємництва згаданих ліцензій. Наявність ліцензійної картки вимагається й Правилами дорожнього руху, які затверджені постановою Кабінету Міністрів від 31 грудня 1993 р.

Міністерство транспорту може делегувати функції щодо ви­дачі документів на право здійснення внутрішніх та міжнарод­них перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспор­том державним госпрозрахунковим підприємствам — облас­ним та Автономної Республіки'Крим бюро ліцензування авто­мобільних перевезень (в країни СНД та Балтії), а також Ук­раїнському бюро ліцензування автомобільних перевезень (в країни Європи та Азії). За видачу ліцензій на здійснення між­народних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом з громадян та юридичних осіб стягується плата. Встановлено також плату за видачу ліцензійної картки на кожний транспортний засіб.

З метою більш повного задоволення потреб населення у перевезеннях, обмеження монополізму на ринку пасажир­ських автотранспортних послуг, розвитку конкуренції між пе­ревізниками усіх форм власності постановою Кабінету Мініст­рів 2 листопада 1996 р. було затверджено "Порядок проведення конкурсу на перевезення пасажирів автомобільним транспор­том". Відповідно до Порядку юридичні чи фізичні особи, які мають ліцензію на право виконання пасажирських перевезень, у т. ч. міжнародних, можуть взяти участь у конкурсі. Пере­можці конкурсу забезпечують виконання необхідних обсягів та якість перевезень пасажирів на постійних автобусних мар­шрутах. Конкурс щодо міжнародних перевізників готує замов­нику Мінтранс. Він може передати свої функції іншій органі­зації з видачею їй Свідоцтва на право проведення конкурсу на перевезення пасажирів автомобільним транспортом. З пере­можцем конкурсу укладається договір відповідно до Типового договору на перевезення пасажирів автомобільним транспор­том, який є додатком до вказаного Порядку. В договорі зазна­чають сторони, предмет домовленості, права та обов'язки за­мовника й перевізника, юридичні адреси сторін. Якщо автот­ранспортні послуги здійснюються автобусами, то однією з умов договору є обов'язок перевізника виконувати затвердже­ний замовником розклад руху автобусів з регулярністю не нижче 97 відсотків на міжнародних рейсах. У разі невиконан­ня зазначеної умови замовник зменшує дотацію перевізнику за кожний відсоток зниження регулярності руху на певну кількість відсотків, встановлену домовленістю сторін.

Як зазначалося, на регулювання питань, пов'язаних з між­народними перевезеннями, спрямовані й норми Статуту ав­томобільного транспорту України 1969р. У ньому визначено, що до міжнародних належать перевезення за кордон або з-за кордону. Статут встановлює основні умови перевезень авто­мобільним транспортом вантажів, пасажирів, багажу і пошти, а також взаємовідносини автотранспортних підприємств і ор­ганізацій в Україні з підприємствами і організаціями, що здійснюють перевезення іншими видами транспорту, в частині їх здійснення (п. 2,5).

Національне законодавство України регулює питання отри­мання спеціального дозволу на ввезення в Україну окремих видів речовин, матеріалів. Наприклад, Порядок надання дозво­лу на ввезення пестицидів і агрохімікатів іноземного вироб­ництва, затверджений постановою Кабінету Міністрів Украї­ни від 4 березня 1996 р. встановлює умови, за яких надається дозвіл, а також перелік документів, необхідних для вирішення питання про його отримання.

Міжнародні автомобільні перевезення пасажирів терито­рією України здійснюють відповідно до Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених по­становою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. У цьому акті встановлено, зокрема, необхідність дотримання: правил дорожнього руху; визначеного порядку організації пе­ревезень; особливих умов і правил, зазначених в ліцензії; прав та обов'язків перевізника й пасажирів; порядку страхування та проведення прикордонного і митного контролю, організації праці й відпочинку водіїв.

Законодавство України регулює питання спрощеного пере­тину митних кордонів кількох держав міжнародним авто­транспортом. Це, зокрема, Положення про порядок допущення дорожніх транспортних засобів до перевезень вантажів під митними печатками і пломбами із застосуванням книжки МДП та Інструкція про порядок митного оформлення книжки МДПна товари й інші предмети, котрі перевозяться між мит­ницями з дотриманням процедури МДП, що затверджені на­казами Державного митного комітету України від 6 березня 1995р. Зазначені документи розроблені відповідно до норм Митної конвенції про міжнародне перевезення вантажів із за­стосуванням книжки МДП 1975 р.

Серед значної кількості національних актів, які регулюють митне проходження вантажів, можна зазначити такі. З 1 лютого 1997 p. в Україні почала діяти Інструкція про порядок застосування механізму фінансових гарантій при транзитних перевезеннях підакцизних товарів, затверджена наказом Держ­миткому, Укрстрахнагляду, Мінтрансу і Мінфіну від 25 липня 1996 р. за № 342/82/244/154-Б. Інструкція визначає, зокрема, перелік документів, які власник вантажу або уповноважена ним особа надають митниці на митному кордоні; порядок вне­сення грошової застави — готівкової та безготівкової для ре­зидентів та нерезидентів України; умови та термін дії фінан­сових гарантій; встановлюється режим транзиту вантажу при оформленні фінансових гарантій.

Норми постанов Кабінету Міністрів України, якими вста­новлюються митні збори, а також Положення про надання митним органам України фінансових гарантій щодо обов'язко­вої доставки товарів до митниць призначення, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1996 р. сприяють, зокрема, дотриманню перевізниками умов транзи­ту, встановлених українським законодавством.