Суть кредиту

В умовах ринкової економіки кредит набуває суспільного характеру. Необхідність кредиту тісно пов¢язана з особливостями кругообігу індиві­ду­ального капіталу.

Кредит у ринковій економіці необхідний для:

коливання потреб в обігових коштах суб¢єктів ринку;

виникнення потреби в створенні і відновленні основного капіталу.

Завдяки капіталові зменшується час на задоволення господарських і особистих потреб. Кредит є опорою сучасного ринку, невід¢ємним еле­ментом ринкового розвитку.

Кредит– це позички в грошовій або натуральній формі, надані кре­дитором позичальникові на умовах повернення, найчастіше з виплатою відсотків за користування позичкою.

Розрізняють наступні види кредитів:

короткострокові;

середньострокові;

довгострокові.

Суб¢єктами кредиту виступає кредитор і позичальник.

Кредитор – це сторона, яка надає вартість у грошовій або в на­ту­ральній формі іншому суб¢єктові ринку на тимчасове користування на умо­вах повернення і платності.

Позичальник– це сторона, що одержує позичку. Позичальниками можуть бути юридичні і фізичні особи, що відчувають нестачу власних коштів.

Об¢єкти кредиту – це грошові або матеріальні цінності, на які ство­рюється кредитний договір.

Кредитні відносини викликали появу кредитного механізму, що вклю­чає в себе принцип кредитування, кредитного планування і управління кредитом, умови і методи кредитування, способи його кількісного регу­лювання.

Кредитні відносини між позичальником і банком у певному порядку формуються кредитним договором (у письмовому вигляді), у якому з¢ясо­вуються всі питання, пов¢язані з кредитуванням, у тому числі взаємні зобов¢язання і відповідальність сторін, мета, розмір, термін кредиту­ван­ня, плата за кредит, форми забезпечення його повернення, порядок надання і повернення кредиту методом визначення кількості днів до нара­хування відсотка і періодичність їх виплат, здійснення контролю за вико­ристан­ням кредиту і т. п.

Умови кредитного договору визначають для позичальника індивіду­аль­но. У зв¢язку з цим у процесі оформлення договірних відносин з пози­чальником використовується як типовий кредитний договір, так і інші фор­ми, що базуються на типовому договорі зі змінами і доповненнями.

Якщо кредитний договір-поручительство оформлено більше ніж на одній сторінці, на кожній з них повинні бути підписи і печатки сторін, а всі аркуші повинні бути пронумеровані і зшиті, скріплені печаткою банку і позичальника.

Кредитні договори складаються від імені юридичної особи соці­аль­ного банку в особі голови правління, його заступника на підставі статуту банку або від імені керівника філії.

Керівники філії можуть передоручати складання договорів на вида­чу кредитів своїм заступникам, за умови, що доручення, за яким повно­важення передаються іншій особі, нотаріально затверджено (ст. 68 ГКУ).

Кредитні договори підписуються з боку позичальника його посадо­вою особою в межах його повноважень і винятково в присутності праців­ника банку.

Основними принципами кредитування є:

здійснення його на умовах цільового використання, терміновості, повернення, платності і забезпечення;

надання їх банками платоспроможним підприємствам, організаціям і іншим структурам – суб¢єктам господарювання;

видача кредитів винятково для цільового кредитування конкретного доходу, здійснення якого передбачене статутом позичальника, юридич­ної особи;

видача кредитів тільки після проведення комплексного аналізу фі­нан­сово-господарської діяльності позичальника, результати якого свід­чать про його кредитоспроможність і фінансову стабільність;

можливість його видачі тільки після повернення позичальником забор­гованості за попереднім кредитом, за винятком випадку кредиту­вання за кредитною лінією, а також під час видачі короткострокового кредиту за наявності довгострокового або навпаки за умови відповідного фінансового стану позичальника і виданого ним забезпеченого усіма вимогами даного положення.

Форми кредитів: комерційний; іпотечний; банківський; споживчий; міжнародний; державний; лізинговий.

Комерційний кредит – це товарна форма кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних ресурсів і характеризує кредитну угоду між двома суб¢єктами господарської діяльності.

Комерційний кредит надається продавцем (виробником) покупцеві (споживачеві) у вигляді відстрочки оплати за продані товари (виконані роботи, надані послуги).

Суб¢єктами комерційного кредиту є:

підприємство – постачальник (кредитор), яке надає відстрочку платежу за свій товар;

підприємство – покупець (позичальник), яке передає кредитору векселя як боргове свідоцтво і зобов¢язання платежу. Характерною особливістю кредита є те, що він здійснюється підприємствами, фірмами за їхнім власним бажанням і можуть створювати платіжні засоби у вигляді векселів. Вексель є фінансовим інструментом комерційного кредиту.

Комерційний кредит може також оформлятися без використання векселів. У цьому випадку надання і погашення кредиту здійснюється на умовах, передбачених договором між кредитором і позичальником.

Об¢єктом комерційного кредитує реалізовані товари, виконані роботи, наданні послуги, щодо яких продавцем надається відстрочка платежу.

Мета комерційного кредиту– прискорити реалізацію товарів в умовах тимчасової нестачі грошових коштів у покупців, а також одержання додаткового прибутку у вигляді позичкового процента, який включено в ціну проданих товарів.

Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом:

сплати боржником за векселем;

передача векселя іншій юридичній особі (крім банків та кредитних установ);

переоформлення комерційного кредиту на банківський кредит.

До переваг комерційного кредиту можна віднести:

оперативність;

відносну простоту оформлення;

активізацію процесів мобілізації вільних товарних ресурсів та їх перерозподілу;

розширення можливостей суб¢єктів кредитування в маневруванні обіговими коштами;

позитивний вплив на підтримання фінансової стійкості підприємств;

зменшення обсягу грошових коштів, необхідних для обслуговання товарного обігу;

зменшення грошового банківського кредиту тощо.

Недоліками комерційного кредиту можна вважати:

обмеженість умов, обсягів і строків порівняно з банківським кредитом;

надмірний ризик для продавця (постачальника);

насичення грошового обігу так званими квазігрошима, що ускладнює регулювання грошової маси з боку Національного банку;

недотримання термінів повернення кредиту.

Іпотечний кредит – це особлива форма кредиту, пов¢язана з наданням позик під заставу нерухомого майна – землі, виробничих або житлових будівель тощо.

Під іпотекою розуміється застава нерухомості, яка піддана державній реєстрації і під яку надається кредит. Сектор нерухомості, особливо землі, має в Україні великий інвестиційний потенціал, тому іпотечне кредитування є надзвичайно перспективним з погляду фінансового стимулювання національного виробництва.

Узаконодавстві різних країн термін "іпотека" використовується для позначення трьох категорій:

це вид застави нерухомого майна (землі, підприємства, споруди, будови, інших об¢єктів) з метою отримання грошової позики (правова категорія);

іпотечного кредиту, тобто грошової позики, яка надається під заставу нерухомості (економічна категорія);

заставної, або іншого боргового свідоцтва, яке піддержує право заставоотримача щодо забезпечення іпотекою зобов¢язання.

У Законі України "Про іпотеку" під терміном іпотека розуміють – це вид забезпечення виконання зобов¢язання нерухомим майном, що залишається у володінні і використанні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою забов¢язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника.

Іпотекодавець – особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов¢язання або зобов¢язання іншої особи перед іпотекодержателем.

Іпотекодержатель – це кредитор за основним зобов¢язанням.

Боржник – це іпотекодавець або інша особа, відповідальна перед іпотекодержателем за виконання основного зобов¢язання.

Головною метою іпотечного кредиту є створення ефективного фінансово-кредитного механізму операцій із нерухомістю.

 

 

Суб¢єктами іпотечного кредиту є:

кредитори з іпотеку – іпотечні банки або спеціалізовані іпотечні компанії, а також універсальні комерційні банки;

позичальники – юридичні та фізичні особи, які мають у власності об¢єкти іпотеки, або мають поручителів, які надають під заставу об¢єкти іпотеки на користь позичальника.

Об¢єктами іпотечного кредиту єжитлові будинки, квартири, виробничі будинки, споруди, магазини, земельні ділянки тощо.

Необхідною умовою надання іпотечного кредиту є пред¢явлення позичальником в банк документів, які підтверджують його права власника на майно, що виступає як забезпечення позики. Кредит надає своїм клієнтам детальну інформацію про те, як правильно вибрати позику і страховку, порядок придбання будинку тощо. Банк встановлює розмір мінімальної суми іпотеки.

Основними документами при оформленні іпотечного кредиту є:

іпотечне забов¢язання, що видається позичальником кредиторові на підтвердження його (кредитора) переважного права на задоволення грошових претензій з вартості заставленого майна в разі невиконання позичальником свого зобов¢язання, забезпеченого заставою майна;

закладний лист – довготерміновий цінний папір, що випускається іпотечними банками під заставу земельних ділянок, будівель та іншої нерухомого майна; він забезпечує доход у формі відсотків.

Банківський кредит– це форма кредиту, за якою грошові кошти надаються в позику банками.

Комерційні банки, що мають ліцензію НБУ, є головною ланкою кредитної системи; вони одночасно виступають у ролі покупця і продавця наявних у суспільства тимчасово вільних коштів. Позики надаються банками суб¢єктам господарювання всіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Фінансовою основою банківського кредиту є позичковий банківський капітал. Кредитором в умовах банківського кредиту є банк, позичальником – юридичні та фізичні особи.

Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсівє власні кошти банків, залишки на розрахункових і поточних рахунках, залучені на депозитні рахунки кошти юридичних і фізичних осіб, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів. Кредитні операції здійснюються банками у межах власних кредитних ресурсів. Величина кредитних ресурсів банків залежить від рівня обов¢язкових економічних нормативів регулювання діяльності комерційних банків, що встановлюються НБУ.

Об¢єктом банківського кредиту є грошовий капітал. Банки можуть надавати кредити як у національній, так і в іноземній валюті. Прямий банківський кредит надається безпосередньо тим позичальникам, які мають у цьому потребу, на підставі індивідуальних кредитних угод. Непрямий банківський кредит надається через посередника. Він може набирати форми фінансових зобов¢язань банку (облік векселів, фондові, гарантійні та інші операції).

Кредити надаються позичальникам для здійснення заходів, пов¢язаних із:

розвитком виробництва та товарообігу;

інвестиційною діяльністю;

приватизацією державного майна;

задоволенням споживчих потреб тощо.

Забороняється використання позичальниками кредитів:

на покриття збитків;

придбання цінних паперів будь-яких підприємств;

формування та збільшення скатного фонду комерційних банків.

Кредити, які отриманні комерційними банками за рахунок Національного банку, не можуть бути спрямованні:

на конвертування валют;

викуп державного майна;

на використання будь–яких угод.

Споживчий кредит– це кредит, який надається фізичним особам на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і який повертається в розстрочку. Кредит дає змогу населенню споживати товари і послуги до того, як споживачі спроможні їх оплатити. Тим самим споживчий кредит забезпечує підвищення життєвого рівня споживачів.

Головними параметрами кредиту є:

доступність кредити;

величина відсоткової ставки;

строки надання і погашення;

здатність позичальника повернути кредит.

Суб¢єктами споживчого кредитує банки, небанківські кредитні установи, торговельні заклади та населення.

Об¢єктами споживчого кредитує витрати, пов¢язані із задоволенням потреб населення. Прийнято поділяти ці витрати на дві групи:

витрати на задоволення потреб поточного характеру;

витрати на задоволення потреб капітального або інвестиційного характеру.

Особливістю кредиту є те, що основною гарантією його надання виступають сталі постійні грошові доходи даної фізичної особи – позичальника. До споживчих кредитів відноситься надзвичайно широкий набір видів позик. У самому загальному плані виділяють товарні і грошові споживчі кредити.

Товарний споживчий кредитпов¢язаний із продажем товарів тривалого користування в кредит (з розстрочкою платежу).

Грошовий споживчий кредит– це надання банківськими або небанківськими кредитними установами позик фізичним особам на задоволення їхніх споживчих потреб.

Залежно від цільового характеру використовуються різні види грошових позик:

інвестиційні позики – це кредит на будівництво, реконструкцію житла, будинків, земельних ділянок тощо;

позики на розвиток індивідуальних господарств – це надання кредитів селянським (фермерським) господарствам на витрати поточної виробничої діяльності, на будівництво, придбання сільськогосподарської техніки, транспортних засобів тощо;

позики на купівлю споживчих товарів або оплату послуг – це дорогі товари і послуги тривалого користування: автомобілі, електротехніка, меблі, оплата медичних послуг, відпочинок тощо;

цільові позики окремим соціальним групам населення – це позики загальнодержавних програм соціального захисту населення (студенти, молоді сім¢ї);

позики на нецільові споживчі потреби – це позики, які надаються готівкою у сумі, що залежить від доходу позичальника і без зазначення цілей його використання.

Комерційні банки постійно надавати своїм клієнтам нові послуги. До нових послугів потрібно віднести чековий кредит і кредитні картки.

Чековий кредит – це вид споживчого кредиту, який надається комерційними банками своїм клієнтам для відкриття чекового рахунка.

Кредитні картки– це іменний грошовий оплатно-розрахунковий банківський документ, який пов¢язаний з відкриттям кредитної лінії в банку, що дає можливість власнику користуватись кредитом при каплі товарів і при касових позиках.

Комерційні банки можуть надавати кредити безпосередньо позичальником, котрі звертаються у банк за позичкою (прямі кредити), або через посередників (торгова фірма, прокат, ломбард), котрі продають товар споживачу, надають послуги або обслуговують їх під зобов¢язання позичальника (непрямі кредити). З непрямими кредитами, пов¢язані позики з купівлею товарів тривалого користування. У такому разі обслуговання позичальника здійснюється спільно банком і торговельною фірмою. Для цього вони укладають між собою угоду про надання кредиту для купівлі товару на виплат. Клієнт спочатку оплачує до 40% вартості товару, а під неоплачену частку банк надає клієнту позичку і перераховує торговій фірмі, залишаючи собі суму початкового внеску клієнта як забезпечення кредиту. Після погашення позички, початковий внесок клієнта перераховується на рахунок торговельної фірми.

Споживчий кредит може видаватись під заставу цінних паперів: акцій, облігацій, забов¢язань, які реалізуються через установи банків та фондові біржі.

Для одержання кредиту позичальник надає у банк такі документи:

заяву;

паспорт або документ, який засвідчує особу;

довідка з місця роботи ;

документи, які підтверджують забезпечення кредиту тощо.

Залежно від виду споживчого кредиту можуть використовуватися різні за змістом типові форми кредитного договору, але обов¢язково вказати: статус банка і позичальника; мета і сума позички, умови її надання і погашення; форми забезпечення кредиту; величина відсоткової ставки за позичку та порядок її сплати; обов¢язки обох сторін.

Міжнародний кредит– це надання позичкових капіталів державам, банкам, фірмам, підприємствам різних країн у тимчасове користування на засадах оплати та повернення у домовлені строки, тобто належність кредитора і позичальника до різних країн.

Суб¢єктами міжнародного кредитує державні структури, банки, міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації, підприємства (фірми) та інші юридичні особи, окремі громадяни, кредиторами і позичальниками – представники різних країн.

Об¢єктом кредитування є передані кредитором у тимчасове розпорядження позичальника товарні й валютні ресурси.

Міжнародний кредит функціонує у різних формах:

фірмовий кредит– це кредит на міжнародному рівні, коли іноземний експортер продає товар вітчизняному імпортерові в кредит. Цей кредит є ризикованим для експортера, а тому він вимагає належних гарантій його погашення, що робить кредит дорогим. Імпортер, якби в нього були вільні ресурси, може й зміг би купити товар на вигідніших умовах, але через відсутність коштів змушений його купувати в тієї фірми, яка продає товар з відстрочкою платежу;

банківський кредит, коли однією зі сторін кредитних відносин є банк;

урядовий кредит – це кредит, який одна країна надає іншій в товарній або грошовій формі за міжурядовою угодою;

фінансовий кредит, який надається у грошовій (валютній) формі;

комерційний, що надається в товарній формі.

Міжнародний кредит відіграє важливу роль:

сприяє інтернаціоналізації виробництва та обміну;

сприяє зміцненню міжнародних економічних зв¢язків;

підвищує економічну ефективність зовнішньої торгівлі, стимулює та прискорює зростання світового товарообігу;

забезпечує безперервність міжнародних розрахунків та прискорює міжнародний обіг коштів;

є методом регулювання платіжних балансів;

посилює конкуренцію між країнами, оскільки використовується як знаряддя конкурентної боротьби за ринки збуту.

Державний кредит– це коли позичальником є держава, а кредиторами – юридичні та фізичні особи.

Державний кредит здійснюється через державні позики, які реалізуються фінансово–кредитними установами серед юридичних та фізичних осіб.

Державні позики поділяються:

1) залежно від того, хто є позичальником на:

централізовані, де позичальником є уряд або Міністерство фінансів;

децентралізовані, де позичальником є місцеві органи влади;

2) залежно від місця одержання кредиту на:

внутрішні державні позики, що розміщуються в даній державі в національній валюті;

зовнішні державні позики, що розміщуються за кордоном в іноземній валюті;

3) залежно від термінів погашення на :

короткострокові позики до 1 року;

середньострокові позики до 3 років;

довгострокові позики понад 3 років;

4) залежно від порядку оформлення кредитних відносин на:

облігаційні, що передбачають розміщення державних облігацій;

безоблігаційні, що розміщуються під скарбницькі забов¢язання або передбачають пряме кредитування Центральним банком Державного бюджету;

5) за видами доходності на :

відсоткові позики: власники державних цінних паперів отримують доход з розрахунку певних, як правило, фіксованих відсотків річних;

безвідсоткові (дисконтні) позики: державні цінні папери реалізуються за ціною, нижчою їх номінальної вартості; різниця між ціною придбання та номінальною вартістю облігації, що відшкодовується власникові під час погашення, становить доход із цінних паперів;

виграшні позики: державні цінні попери реалізуються без встановлення фіксованих відсотків; власники отримують доход за умови включення даного номера облігації у виграшний тираж погашення.

За своїм економічним змістом державний кредит невіддільний від державного боргу. Наслідком державного кредиту є зростання державного боргу.

Державних борг– це сума коштів, отриманих від випущених, але ще не погашених державних позик.

Державний борг буває внутрішній та зовнішній.

Державний внутрішній борг - це строкові боргові зобов¢язання Уряду України у грошовій формі, що виникли в результаті запозичень на внутрішньому ринку.

Державний внутрішній борг класифікується:

1) за типом кредитора:

юридичними та фізичними особами;

банківськими установами та іншими органами управління;

2) за типом боргового забов¢язання внутрішній борг держави поділяється на заборгованість за:

середньостроковими облігаціями;

довгостроковими облігаціями;

кредитами, одержаними на фінансування дефіциту бюджету;

відсотками, нарахованими за кредитами, одержаними на фінансування дефіциту бюджету.

Державний внутрішній борг складається із заборгованості минулих років та заборгованості, що виникає щорічно за новими борговими зобов¢язаннями Уряду України. Внутрішній державний борг формується в результаті випуску державних цінних паперів, отримання кредитів та виникнення інших боргових зобов¢язань. Обслуговання державного внутрішнього боргу здійснює Міністерство фінансів України через банківську систему України шляхом проведення операцій з розміщення облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їх погашення і виплати доходу за ними у вигляді процентів та в іншій формі.

Державний зовнішній борг – це строкові боргові зобов¢язання Уряду України, що виникли в результаті запозичення держави на зовнішньому ринку.

Державний зовнішній борг класифікується:

1) за типом кредитора, який поділяється на заборгованість за:

позиками, одержаними від міжнародних фінансових організацій;

позиками, наданими іноземними державами;

позиками, наданими іноземними комерційними банками;

позиками, наданими під гарантії Уряду України;

позиками, наданими постачальниками;

іншими категоріями кредитів;

2) за типом боргових зобов¢язань:

короткостроковими облігаціями і векселями;

середньостроковими облігаціями;

довгостроковими облігаціями;

позиками, не віднесиними до інших категорій.

Державний зовнішній борг складається з:

позик на фінансування Державного бюджету та погашення зовнішнього державного боргу;

позик на фінансування інвестиційних та інституціональних проектів;

позик на підтримку національної валюти;

гарантій іноземним контрагентам щодо виконання контрактних зобов¢язань у зв¢язку з не комерційними ризиками;

державних гарантій, що надаються Кабінетом Міністрів України для кредитування проектів, фінансування яких передбачено Державним бюджетом України.

Лізинговий кредит– це кредитні відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди.

Лізинг – дострокова оренда машин, обладнання, промислових товарів інвестиційного призначення, куплених орендодавцем для орендаря, для їх виробничого використання при збереженні права власності на них за орендодавцем на весь термін договору оренди.

Об¢єктом (предметом) лізингує будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів: машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, будинки тощо. Не можуть бути об¢єктом лізингу земельні ділянки та інші природні об¢єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці). Майно, що перебуває в державній або комунальній власності та щодо якого відсутня заборона передачі в лізинг.

Суб¢єктами лізингу можуть бути:

лізингодавець – юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу;

лізингоодежувач (користувач)– фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця;

постачальник (продавець предмета лізингу)– фізична або юридична особа, в якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачу.

Договір лізингу має бути укладений у письмовій формі (предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу; розмір лізингових платежів та інші умови).

Лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу в односторонньому порядку, письмово повідомивши про це лізингодавця, у разі, якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови, що договором лізингу не передбачено іншого строку. Лізингоодержувач має право вимагати відшкодування збитків, у тому числі повернення платежів, що були сплачені лізингодавцю до такої відмови. Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.

Лізингові платежі можуть включати:

суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу;

платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно;

компенсацію відсотків за кредитом тощо.

Лізингоодержувач протягом усього часу перебування предмета лізингу в його користуванні повинен підтримувати його у справному стані. Лізингоодержувач протягом строку лізингу несе витрати на утримання предмета лізингу, пов¢язані з його експлуатацією, темничним обслуговуванням, ремонтом, якщо інші не встановлені договором або законом.

Лізинг може бути двох видів:

1) Оперативний лізинг– це договір лізингу, яких передбачає використання машин, обладнання тощо з неповною його окупністю.

У свою чергу оперативний лізинг охоплює наступні різновиди:

рейтинг – короткострокові угоди оренди строком від одного дня до одного року без права наступного придбання орендованого майна;

хайринг – середньострокова оренда, що передбачає здачу в найом машин від одного року до трьох.

Оперативний лізинг більшого мірою відображає зміст орендних відносин.

Виділяють також:

зворотний лізинг – це договір лізингу, який передбачає придбання лізингодавцем майна у виробника (постачальника) і передачу цього майна у лізинг; такий, здавалося б, незвичний вид лізингу використовується виробниками обладнання (постачальниками) з метою поліпшення свого фінансового становища;

пайовий лізинг – це здіснення лізингу на основі укладання багатостороннього договору та залучення до угоди кількох кредиторів, які беруть участь у лізинговій операції, інвестуючи свої кошти;

міжнародний лізинг – це лізинг, що здійснюється суб¢єктами господарювання, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або в разі, якщо майно чи платежі перетинають державні кордони.

Міжнародний лізинг може буди двох видів:

прямий лізинг – це лізингова угода, за якою дві сторони перебувають у різних державах і підпорядковуються різним юридичним і податковим положенням;

непрямий лізинг – це лізингова угода, за якою дві сторони є юридичними особами однієї країни, але капітал однієї з них, хоча б частково, належить іноземним банкам чи іноземним лізинговим компаніям.

Міжнародний лізинг поділяють на:

експортний лізинг – коли постачальник і лізингова фірма – в одній країні, лізингоодержувач – за кордоном;

транзитний лізинг – коли всі три сторони належать до різних країн;

імпортний лізинг – коли лізингоодержувач і лізингова компанія – в одній країні, а постачальник – в іншій.

2) Фінансовий лізинг– це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. Лізингодавець зобов¢язується придбати у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначених строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

3) Поворотний лізингхарактеризується тим, що власник обладнання (постачальник) продає його лізинговій компанії й одночасно бере це обладнання в неї в оренду. Найчастіше використовується тоді, коли власник обладнання таким шляхом поліпшує своє фінансове становище.

4) Чистий лізинг– це відносини, при яких лізингоодержувач бере на технічне обслуговання орендне майно і в платежі за лізинговом не додаються витрати лізингодавця з експлуатації майна, тобто це – чисті платежі.

5) Револьверний лізинг характеризується тим, що в лізинговій угоді передбачається періодична заміна обладнання, за вимогами лізингоодержувача, на найсучасніші зразки.

Існують основні напрямки кредитування, а також процентна полі­тика банку. Вони здійснюються правлінням банку в межах повноважень, серед яких слід назвати наступні:

установлюються планові обсяги і структура кредитних ресурсів і кредитних вкладень;

виділяються набуті напрямки кредитних вкладень із урахуванням існуючих ризиків;

встановлюється максимальний розмір видачі кредитів філіями бан­ку одному позичальникові;

встановлюється процентна ставка внутрішньосистемних купівлі і про­­дажу кредитних ресурсів;

затверджується методика оцінки фінансового стану позичальника.

Відсоток (процент) за кредит – це плата, що одержує кредитор від позичаль­ника за користування позиковими коштами.

Норма відсотка розраховується за формулою:

 

. (8.1)

 

Розмір процентної ставки на макроекономічному рівні залежить від попиту і пропозиції, які склалися на кредитному ринку, стабільності монетарного ринку в країні, рівня облікової ставки Національного банку. Як правило, комерційні банки за основу позичкового процента беруть облікову ставку Національного банку з додачею маржі. Маржа – різниця між процентною ставкою за наданий банком кредит і ставкою, яку сплачує банк за куплені ресурси. Розмір маржі для банків, як правило, не регламентується, хоч у певних випадках Центральний банк може це зробити. Комерційні банки зобов¢язані коригувати розмір процентних ставок за надані кредити за кожної зміни облікової ставки НБУ кратно такій зміні. Головним фактором, який впливає на розмір облікової ставки, є рівень інфляції.

На розмір процентної ставки на мікроекономічному рівні впливають: мета використання кредитних ресурсів, розмір кредиту, термін його використання та ступінь ризику. Як правило, кредитна ставка за надання кредиту на поточне фінансування виробничих потреб – найнижча і визначається короткостроковим її використанням, а найдорожчою стає процентна ставка, що надається торгово-посередницьким фірмам, операції яких носять спекулятивний характер з підвищеним ризиком. Розмір ставки користування дрібними кредитами вища, ніж за використання великими кредитами, бо останні потребують відносно менших витрат банків і надаються надійним позичальникам. Залежіть величини позичкового процента від терміну використання позичкових ресурсів позичальником залежить не тільки від величини ризику неповернення, а й від вірогідності знецінення позичених коштів унаслідок інфляції.

Норма відсотка буває ринковою, яка формується безпосередньо на ринку позикових капіталів, і середньою, яка формується за певний пері­­од часу.

Застосовують процентні ставки фіксовані (постійні), які протягом певного періоду не змінюються, і плаваючі (змінні), які набувають все більшого використання, особливо за середньострокові і довгострокові кредити. За цими кредитами розмір ставки на весь строк не фіксується, а переглядається через узгодження строків з урахування зміни кон¢юктури грошового ринку, інфляції тощо. Час, упродовж якого процентна ставка залишається незмінною, називають процентним періодом.

Рівень процентної ставки залежить від таких факторів:

облікової ставки Центрального банку;

рівня інфляції;

строку позички;

ціни сформованих ресурсів;

ризику;

розміру позички;

попиту на банківські позички;

якості заходів, що кредитуються;

витрати на оформлення позички і контроль;

ставки банку-конкурента;

характеру відносин між банком і клієнтом, норми прибутку від інших активних операцій.

Базовою процентною ставкою за кредитами комерційних банків є облікова ставка Центрального банку, за якою останній здійснює рефінансування комерційних банків. Базова процентна ставка може бути або вищою, або нижчою облікова ставки.

Проблема захисту позичкового капіталу особливо актуальна в періоди економічної нестабільності й інфляції, коли реальна сума, що надавалася в кредит, може виявитися значно меншою від тієї, що була на момент кредитування. Ось чому потрібно відслідковувати номінальну і реальну процентні ставки.

Номінальна процентна ставка– це ціна грошової позики, що визначається як відношення річного доходу, отриманого на позичковий капітал, до суми позики без урахування зміни рівня цін під тиском інфляційного процесу.

Реальна ставка процентавизначається шляхом порівняння між собою товарних еквівалентів з урахуванням інфляційного впливу.

Розраховується вона за формулою:

 

R = [(N – P) : (100 + P)] ´ 100, (8.2)

 

де R – реальна процентна ставка;

N – номінальна процентна ставка;

P – річне зростання цін.

 

Якщо процентна ставка за кредит нараховується частіше, ніж за рік, то річна процентна ставка обчислюється за формулою:

 

, (8.3)

 

де – кількість разів нарахування процентів протягом року.

 

Отже, розмір номінальної процентної ставки відображає фактичну величину процентної ставки, що визначається на базі номінальної ставки за мінусом індексу інфляції.

Депозит – це економічні відносини щодо передачі коштів в готівковій або безготівковій валюті клієнту в тимчасове користування банку, або банківські метали, які банк прийняв від вкладника або які надійшли для вкладника на договірних засадах на визначений строк зберігання чи без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику.

Вкладник– це юридична чи фізична особа, яка здійснює розміщення готівкових (безготівкових) грошових коштів або банківський металів на банківські вкладні (депозитні) рахунки на договірних умовах.

Особливість депозиту полягає в його роздвоєності в практичному застосуванні. По-перше, депозит є для вкладника потенційними грошима, вкладник може виписати чек і спрямувати відповідно в обіг. Але в той же час "банківські гроші" приносять вкладникові дохід, виступають уже в ролі капіталу. Перевага депозиту перед готівковою в тому, що депозит приносить дохід у формі процента, а недолік у тому, що процент депозиту нижчий порівняно з тим, який виплатять на капітал, якщо його позичити. Тому саме при депозитних операціях дуже виразно виступає сутність комерційної діяльності банків – платити за депозит дешевше, розміщувати його за вищу плату.

Депозитна ставка на основі простих процентів розраховується так:

 

, (8.4)

 

де – розмір плати за користування коштами;

– сума депозиту чи кредиту;

– термін користування грошима (у днях);

– процентна ставка.

 

Дана формула ефективно використовується для розрахунків короткострокового депозиту. Для нарахування заощаджувальних вкладів довготермінового зберігання використовується формула:

 

FV = P ´ (1 + R)ⁿ, (8.5)

 

де FV – розмір плати за користування коштів;

Р – сума наданих коштів;

R – процентна ставка;

ⁿ - кількість періодів.

 

Простий процент – це процент, що нараховується банком вкладнику на суму початкового вкладу.

 

, (8.6)

 

де – початкова сума вкладу;

– кількість нарахувань у роках;

R – ставка процента.

 

Складні проценти – це процент, який нараховується на суму, що складається з суми вкладу (депозиту) та незатребуваних процентів, після закінчення кожного кварталу чи іншого строку, визначеного в договорі банківського вкладу (депозиту).

 

, (8.7)

 

Існують наступні функції кредиту:

1) перерозподілу грошово-фінансових ресурсів;

2) перерозподілу кредиту;

3) капіталізації грошових доходів;

4) грошового обслуговування обігу капіталу в процесі його відновлення;

5) зв¢язку з макроекономічним регулюванням господар­ських процесів;

6) зв¢язку із забезпеченням на основі зростання ефектив­ності грошового обігу;

7) прискорення концентрації і централізації капіталу шля­хом використання акцій і облігацій.