рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Лекція 4

Лекція 4 - раздел Философия, Опорний конспект лекцій Опорний конспект лекцій Філософія 1. Гуманістичний Характер Філософії Епохи Відродження. 2. Філософія ...

1. Гуманістичний характер філософії епохи Відродження.

2. Філософія Нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст.):

а) Проблеми методу. Філософське обґрунтування нової картини світу (Бекон, Декарт, Гоббс, , Локк, Берклі, Юм, Спіноза).

б) Просвітництво.

 

1.1. Гуманістичний характер філософії епохи Відродження

 

Відродження – перехідна (від середніх віків до Нового часу) історична епоха, протягом якої помітно змінюються змістові наголоси у філософській парадигмі.

Для філософії епохи Відродження характерні періоди:

1. Перехідний період (друга половина ХІІІ – початок ХІV ст.).

2. Раннє (Італійське) Відродження, гуманізм (кінець ХІІІ – ХV ст.).

3. Пізнє (північне) Відродження (кінець ХV-ХVІ ст.).

У соціально-економічному відношенні епоха Відродження – це епоха зародження капіталістичного способу виробництва, первісного нагромадження капіталу, де звернення до античної культури і філософії стає основою формування нової буржуазної культури, філософії та світогляду.

Головні риси епохи:

- перехід від теоцентризму до антропоцентризму в розумінні світу;

- визнання творчої здатності людського розуму;

- прагнення до земного щастя;

- відкриття людської особистості в її цілісності;

- звернення уваги на внутрішню земну богоподібність людини і відмова від зовнішньої “інституальної істоти божої”;

- повернення людини до життєвої активності й утвердження її віри в себе;

- обґрунтування основних принципів протестантської етики з її сакралізацією праці та принципом “Хочеш жити – вмій працювати”;

- освоєння досягнень культури та оволодіння багатством древньої філософії.

Початок гуманістичного руху і Відродження відносять до кінця ХІІІ – початку ХІV ст.

Данте Алігері (1265-1321 рр.) – перший “гуманіст”, видатний поет і мислитель, що жив і творив у Флоренції – “столиці” італійського Відродження. Він одним із перших проголосив людину “найвеличнішим чудом з усіх проявів божественної мудрості”.

Франческо Петрарка (1304-1374 рр.) – поет, мислитель-гуманіст, один з перших відкрито критикує “схоластизованого” Аристотеля. Виправдовуючи “земні” устремління людини, звертається до спадщини головним чином античних мислителів.

Колюччо Салютаті (1331-1406 рр.), Леонардо Бруні (1374-1444), Джаноццо Манетті (1396-1459 рр.), Леон Батіста Альберті (1404-1472) – посідали позиції своєрідного антропологізму, який поряд з богом звеличує людину як творця світу культури, обожнює людину як суб’єкта творчої діяльності, зближуючи її з богом. Людська діяльність як діяльність принципово творча є одним з центральних моментів антропологізму перших гуманістів. Увага до людської діяльності стимулює дослідницький пошук гуманістів у питаннях свободи волі в її відношенні до божественного провидіння.

Гуманізм і антропологізм ранніх мислителів Відродження на перших кроках ще не мав під собою фундаментальної “онтологічної” (такої, що спирається на оригінальне розуміння самого буття, реальності) основи.

Першим гуманістам властиві “платонічні”, антиаристотелічні настрої.

Микола Кузанський (1401-1464 рр.) – найзначніший мислитель-гуманіст ХV ст. з платонівською орієнтацією, який робить перші спроби “онтологічного” осмислення ренесансного гуманізму.

Його філософсько-онтологічна позиція відображена у головному творі “Про вчене незнання” (1440).

Творіння богом світу мислиться тут у дусі неоплатонічної ідеї “еманації” (вічного і до того ж “безперервного”, а не однократного, породження). Формулюються пантеїстична точка зору (бог “присутній скрізь” у світі, “пронизує” собою все буття, є “живою душею”, самим “буттям” світу).

Пантеїзм “двоцентровий”, антропоцентричний (поряд з традиційним богом-творцем світу стоїть “співрівній” богові другий світовий творчий “центр” – людина, не офіційно проголошувана “другим богом”).

Неоплатонізм Ренесансу тлумачить людину як матеріальну природну істоту. Але це не просто природна істота, це особливість, що самоутверджує себе у своєму індивідуальному самостійному, насиченому духовністю існуванні. Людина – не пасивний “образ і подоба божа”, вона вже становить певну “самоцінність” і усвідомлює її.

Людина – центр космічної ієрархії буття, “боговірна” істота.

Марсіліо Фічіно (1433-1499) – найяскравіший представник ренесансного платонізму.

Основні його ідеї:

- світ “розгортається” у вигляді низхідних ступенів космічної ієрархії. Таких ступенів п’ять – єдине (бог) космічний розум (“ангел”), світова душа, якість, матерія (тілесна маса);

- матерія не є злом, вона – можливість зла;

- бог – всезагальна природа речей, він перебуває всюди, оскільки він сам і є цим “всюди”, яке “охоплює” як самого бога, так і все суще;

- перехід від єдності божественного буття до множинності речового світу реалізується через розум (“вмістилище форм усіх можливих речей”, “непорушна множинність”);

- світова душа посідає особливе, серединне місце в ієрархії буття. Вона може реалізувати перехід від непорушного світу первообразів до рухомого світу матеріальних речей. Душа – джерело руху і життя космосу. Конкретний її носій – людина;

- людина проголошується вершиною божественного творіння, завдяки творчій міці, здатності перетворювати зовнішній природний світ.

Пануючи над рештою живих істот, вона сама стає свого роду богом - богом нерозумних тварин, богом стихій, богом усіх перетворюваних і змінюваних нею матеріальних речей.

Нікколо Макіавеллі (1469-1527) – звертає увагу на проблему необхідності та свободи волі. Серед різноманітних стимулів людської діяльності називає інтерес (провідні інтереси – збереження і примноження майна).

Пізнє (північне) Відродження (ХV-ХVІ ст.).

Наприкінці ХV-ХVІ ст. ренесансні ідеї поширюються за межі Італії на північ (до Німеччини, Голландії, Англії, Франції тощо).

Еразм Роттердамський (справжнє ім’я Герхардт Герхардс, 1469-1536) – урівнював християнську культуру з культурою “поганською” (античною). Проблему співвідношення божественного провідення і свободи волі вирішував в гуманістичному дусі (не заперечуючи проти божественного провидіння, він наголошував на тому, що лише початок і кінець життя людського “в руках божих”, а між цими вирішальними, моментами свободно-вольові вчинки людини відіграють важливу роль. Інакше втрачають будь-який сенс і гріх, і доброчесність, і мораль взагалі).

В епоху Відродження з’являються перші ідеї утопічного соціалізму.

Томас Мор (1478-1535), Тамаза Кампанелла (1568-1639) найяскравіше висвітлювали ці ідеї у творах “Утопія” (Т. Мор), “Місто Сонця” (Т. Кампанелла).

Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних “природних” засадах: планове суспільне господарство; обов’язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні; всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов’язана з трудовим вихованням та ін.

Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.

У кінці XVІ – на початку XVІІ ст. “перехідна” доба Відродження завершується. Західна Європа вступає до “класичної” пори буржуазного суспільства, до Нового часу.

 

1.2. Філософія Нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст.):

а) Проблеми методу. Філософське обґрунтування нової картини світу (Бекон, Декарт, Гоббс, Локк, Берклі, Юм, Спіноза).

б) Просвітництво.

 

Новим часом називають епоху, яка розпочалася буржуазними революціями в Західній Європі (наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. в Нідерландах, у середині ХVІІ ст. – в Англії). Ідеологією ранніх буржуазних революцій був протестантизм, а в ХVІІІ ст. нею стає значно радикальніше та матеріалістичне за своєю суттю Просвітництво.

На розвиток філософії оказала вплив наукова революція ХVІ-ХVІІ ст.

Науковою революцією називають відрізок часу від опублікування праць М.Коперника “Про обертання небесних сфер” (1543) до виходу “Математичних засад натуральної філософії” Ісаака Ньютона (1687).

Особливості цієї революції:

1. Відмежування наукового знання від релігії та філософських вчень минулого.

2. Піднесення досвіду до рангу експерименту.

3. Проголошення математики мовою науки.

4. Відокремлення проблеми методу в самостійну сферу знання, що свідчить про зрілість науки. У процесі цього пошуку сформувалася метафізика.

Метафізика – умоглядне вчення про найзагальніші види буття – світ, Бога й душу. Основним поняттям метафізики ХVІІ ст. є субстанція.

Субстанція - це:

- те, що існує само із себе, тобто абсолютне (нестворене і незнищуване);

- самодетерміноване (незалежне ні від чого);

- визначає все суще, лежить в основі сущого, породжує його.

В середньовічній філософії єдиною субстанцією визначався Бог, у Новий час – природу.

Метафізика – перша спроба філософії Нового часу розмежуватись з наукою у пізнанні світу.

Наука– пізнавала світ на основі фактів та узагальнень.

Метафізика конструювала світ на основі умоглядного знання (через субстанцію та її атрибути – невід’ємні властивості).

У філософії Нового часу намітилося кілька протилежних течій і підходів, суперництво і взаємодія яких визначили основні риси та закономірності її розвитку.

 

 

Філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію). Представники цього методу (течію започаткував Ф.Бекон) вважали, що відчуття, чуттєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вона є джерелом наукових ідей.

 

 

Філософський напрям, який визнає центральну роль в пізнанні розуму, мислення. Представники цього методу (родоначальник Р.Декарт) стверджували, що всезагальний характер ідей можна вивести лише з розуму (з логіки мислення, його категоріальної структури).

 

 

Філософський напрям, який визнає субстанцією матерію, природу. У деїстичній формі матеріалізм розвивався у Великобританії Френсіс Бекон, Томас Гоббс (1588-1679), Джон Локк (1632-1704).

Деїзм, дуалізм, пантеїзм – проміжні між матеріалізмом та ідеалізмом світоглядні форми.

Деїзм стверджував, що Бог створив світ, дав йому перший поштовх і далі не втручається в його справи.

Дуалізм виходив з визнання співіснування двох субстанцій – духовної та матеріальної.

Пантеїзм – духовна та матеріальна субстанції виступали як щось єдине, світ постав водночас природою і Богом.

 

 

Філософський напрям, який визнає субстанцією Бога, душу. Ідеалізм у суб’єктивному варіанті розвивали англійські філософи Джон Берклі (1684-1753) та Девід Юм (1711-1776), в об’єктивному – раціоналісти Рене Декарт (1596-1650) і Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716).

На основі гносеологічного протиставлення суб’єкта й об’єкта формується натуралізм та суб’єктивізм.

 

 

Філософський напрям, який вважає природу універсальним принципом усього сущого. Натуралізм прагне звести суб’єкт (людину) до об’єкту (природи), пояснити людину законами і категоріями, які створені для пояснення природи (натури). Натуралізм поставав у формі фізикалізму, біологізму, кібернетизму (спроба звести свідомість людини до кібернетичної машини).

Під впливом розвитку механіки поширився механістичний різновид натуралізму, який намагався пояснити всі явища природи, в тому числі людину, на основі законів механіки. Механіцизм був притаманний фізиці Декарта, світогляду Гоббса, але особливого поширення він набув у працях французьких матеріалістів ХVІІ ст.

 

 

Філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб’єкта. Суб’єктивізм намагається вивести об’єкт із суб’єкта, пояснити об’єкт через суб’єкт. Елементи суб’єктивізму притаманні вченню про свідомість Декарта, але в розгорнутому вигляді суб’єктивізм постав у філософії Берклі та Юма, пізніше Канта.

У філософії ХVІІ ст. намітилось особливо важливе протистояння раціоналізму та ірраціоналізму. Йдеться про протилежні тлумачення того, наскільки підвладна природа пізнанню розумом.

Раціоналізм об’єднував філософів, які вірили у всемогутність наукового пізнання.

Ірраціоналізм обмежував наукове пізнання на користь релігії (Блез Паскаль – 1623-1662 рр.), пізніше, в ХІХ ст., ірраціоналісти протиставляли розумові віру, волю, інстинкти.

Існує іще одна суттєва для гносеології та соціальної філософії протилежність, що зародившись у філософії Нового часу не втратила своєї актуальності й тепер. Йдеться про індивідуалістичну і суспільну (тотальну) теорію суб’єкта.

Стрижнева її проблема – відповідь на питання, хто реально здійснює процес пізнання – окрема людина чи суспільство.

Приклад тотального суб’єкта – дух (Гегель), суспільство (Маркс).

В сучасній філософії протилежність цих двох підходів актуальна як у гносеології, так і в соціології.

 

а) Проблеми методу. Філософське обґрунтування нової картини світу (Бекон, Декарт, Гоббс, Локк, Берклі, Юм, Спіноза).

 

Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії ХVІІ ст.

Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Френсіс Бекон (1561-1626) – англійський філософ.

Основні напрямки його філософії:

- обґрунтував доктрину “природної філософії”, електричний метод;

- описав різні види дослідного пізнання;

- сформулював індукцію як метод дослідження законів (“форм”) природних явищ з метою їх плідного використання в людській практиці;

- розробив детальну класифікацію наук;

- пропагандуючи науки, розмежовував сфери наукового знання і релігійної віри (вважав, що релігія не повинна втручатися у справи науки).

Йому належить відомий вислів “Знання – це сила”. Найвідоміші праці: “Новий Органон, або істинні вказівки для тлумачення природи”, “Спростування філософії”, “Про гідність і примноження наук”, “Нова Атлантида” тощо.

Розвитку наук, на думку Бекона, перешкоджають схоластика з її догматизованим Аристотелем і різноманітні забобони, ухили розуму (“ідоли”, “привиди”), які, подібно до викривленого дзеркала, спотворюють справжній стан речей. Тому потрібно виявити і викоріняти ці “привиди”, “очистити” від них розум. Цей пошук “чистого суб’єкта”, “чистої свідомості” зумовлений гносеологічним протистоянням суб’єкта і об’єкта, що виникло в науці та філософії Нового часу.

Бекон називав чотири “привиди”, які затьмарюють розум:

- “привиди роду” – схильність розуму спрощувати явища природи, обирати легший шлях при їх поясненні, підлаштовувати явища під сконструйовані власні схеми;

- “привиди печери” – відхилення індивідуального розуму (інтереси, схильності), які закривають шлях до істини;

- “привиди площі або ринку” – підлеглість розуму загальноприйнятим поглядам, забобонам, які часто пов’язані із вживанням слів на означення неіснуючих речей (доля, вічний двигун та ін.);

- “привиди театру” – викривляюча дія хибних вчень і філософських теорій.

Критика “привидів” – перша, але далеко не остання спроба філософії Нового часу виявити суто гносеологічний суб’єкт (пізнавальний аспект людської діяльності) і відокремити його від оцінювального та практичного суб’єкта (від інших видів діяльності людини).

Бекон вірив, що чуттєвий досвід є джерелом загальних ідей.

Недоліком його методу була недооцінка ролі математики в новому природознавстві, провісником якого він був.

Томас Гоббс (1588-1679) – англійський філософ-матеріаліст.

Основні напрямки його філософії:

- систематизував ідеї Ф. Бекона;

- посилив роль дедуктивного методу в пізнанні, віддавши належне математиці в науковому знанні;

- визнавав роль як емпіричного, так і раціонального пізнання (раціональне тлумачив як механічне поєднання та роз’єднання чуттєвих ідей);

- вважав, що все мислення коріниться в чуттєвому досвіді, “адже в людському розумі немає жодного поняття, яке спершу не було б, цілковито чи почасти, схоплене органами чуттів”;

- батько семіотики – науки про знаки (він виділяв пізнавальну та соціальну функцію знаків, без яких люди не могли б домовлятись між собою);

- критикував реалізм (“Слова, за якими ми нічого не сприймаємо, крім звуків, є те, що ми називаємо абсурдом, або нонсенсом”);

- систематично застосовував принципи фізики та механіки в етиці й соціальній філософії (його світогляд є суто механічний);

- один із засновників соціології Нового часу;

- творець договірної концепції походження держави (праця “Левіафан”).

На його думку людина за природою є егоїстичною істотою, і в природному стані відбувалась війна всіх проти всіх. Держава настала як відчуження людьми частини своїх прав на користь правителя. Вона є чудовиськом, але краще з нею, ніж без неї.

- політолог, котрий розкрив анатомію диктатури як форми державної влади;

- споріднює з емпіриками номіналізм.

 

 

Філософський напрям, який визнавав реальне існування поодиноких речей, вважаючи загальні поняття лише породженими людським мисленням іменами, знаками, назвами.

Концепція Гоббса вплинула на формування механістичного світогляду французьких матеріалістів.

Основні твори Гоббса: “Елементи законів, природних і політичних”, філософська трилогія: “Основи філософії”, “Про тіло”, “Про людину”, “Про громадянина”, “Про свободу і необхідність” та ін.

Джон Локк (1632-1704) – англійський філософ-просвітник.

Основні напрямки його філософії:

- автор теорії пізнання, розробленої на засадах емпіризму (емпіризм набув у його працях систематичності і цілісності);

- автор ідейно-політичної доктрини лібералізму;

- теоретик правової системи буржуазного суспільства (неминучість державної влади розглядав із позицій теорії природного права і “суспільного договору”);

- на відміну від попередніх мислителів-емпіриків, які ставили своїм завданням пізнання світу, зосередився на дослідженні можливостей розуму, зробивши поворот від об’єкта (природи) до суб’єкта;

- послідовно реалізує засади матеріалістичного сенсуалізму в своїй концепції.

 

 

Напрям філософії (теорії пізнання), який визнає відчуття єдиним джерелом знань.

- стверджує, що людська душа при народженні є чистою дошкою (tabula rasa) і тільки чуттєвий досвід залишає на ній сліди;

- піддає різкій критиці вчення про “вродженні ідеї” Декарта, який вважав, що деякі найпростіші ідеї притаманні розуму від природи, тобто становлять його природу – “вроджені” (всі ідеї на думку Д. Локка походять із досвіту);

- розрізняє зовнішній і внутрішній досвід. Зовнішній досвід – чуттєве сприймання речей зовнішнього світу; внутрішній досвід – самоаналіз діяльності свідомості (аналіз відчуттів, пам’яті тощо);

- внутрішній досвід називає рефлексією;

- вимушений відхід мислителя від крайнього емпіризму (про це свідчить визнання рефлексії –діяльності самого розуму як джерела ідей). Внутрішній досвід не є чуттєвим досвідом у справжньому розумінні цього слова;

- дійшов переконання, що загальне поняття “субстанція” не дано в чуттєвому досвіді (агностичний висновок свідчить про те, що словом “субстанція” позначається припущення невідомо чого);

- утримався від заперечення існування субстанції (це успішно зробили його послідовники, наприклад: Д. Юм);

- розвиваючи номіналізм, стверджував, що загальне не входить до складу реального існування речей, воно є творінням розуму, винайденим ним для власного використання;

- поділяє якості предметів на первинні (об’єктивні) і вторинні (суб’єктивні).

Основні праці філософа: “Дослід про людський розум”, “Два трактати про державне правління”, “Думки про виховання”, “Розумність християнства”, “Листи про віротерпимість”.

Загальні характерні риси філософії Бекона, Гоббса, Локка:

- представники деїстичного матеріалізму;

- природу розглядали як субстанцію, щось самостійне;

- науку – єдиним вченням про природу;

- сферу моралі залишали в компетенції “Святого Письма”;

- світогляду притаманний натуралізм у механістичній формі;

- людську суб’єктивність розглядали як віддзеркалення зовнішнього (механістичного) світу (суб’єктивність зводилась до механістичної комбінації ідей (Гоббс); суб’єктом пізнання вважається окремий індивід, але у вченні про “привиди” (Бекон) і про суспільний характер знаків (Гоббс) філософи зіткнулись із впливом суспільства на процес пізнання).

Емпіризм у його крайньому сенсуалістському трактуванні, коли відчуття визнаються єдиним джерелом знання, таїв у собі загрозу суб’єктивізму. (Якщо мені дані відчуття і нічого, крім відчуттів, то на основі чого я суджу про існування світу речей?). Саме так мислив Джордж Берклі.

Джордж Берклі (1684-1753) – англійський теолог і філософ, суб’єктивний ідеаліст.

Основні напрямки його філософії:

- відштовхуючись від ідей Локка, стверджував, що не тільки вторинні, а й первинні якості є не що інше, як відчуття (ідеї, за його термінологією);

- відчуття існують у свідомості (реально існують тільки я, душа і відчуття в мені; душа – мисляча субстанція);

- заперечував існування речей (речі – лише комплекси наших відчуттів);

- існування речей зводив до їх сприймання;

- заперечував матерію як субстанцію;

- цілеспрямовано боровся з матеріалізмом та атеїзмом (будучи у злагоді зі своїм релігійним саном Єпископа, проголошує, що все суще упорядковане і постійно існує як джерело людських сприймань завдяки Богу, який своїм сприйманням задає існування світу. Світ існує, оскільки його сприймає (утримує у своїй свідомості) Бог).

Приклад Берклі яскраво переконує, що філософія передбачає різноманітність позицій, підходів у пізнанні одного і того ж.

Основна його праця “Трактат про основи людського пізнання” (1710).

Крайню позицію в розвитку емпіризму зайняв Девід Юм, продовжувач ідей Локка і Берклі.

Девід Юм (1711-1776) – англійський філософ, історик, економіст.

Основні напрямки його філософії:

- автор теорії пізнання, пройнятої ідеями феноменалізму й позитивістського заперечення метафізики;

- утворення складних ідей тлумачив як психологічні асоціації простих ідей один із одного;

- проблему об’єктивного існування причинно-наслідкових зв’язків вирішував агностично, вважаючи, що їх існування неможливо довести, оскільки те, що вважають наслідком, не міститься в тому, що вважається причиною, і логічно з неї не виводиться;

- в основі етики Юма – концепція незмінної людської природи;

- ідеалом політичного устрою вважав конституційну монархію;

- сформулював головні принципи новоєвропейського скептицизму (Юма вважають скептиком, оскільки він піддав сумніву існування таких сутностей, як субстанція, причинність, простір і час. Критичним аналізом цих сутностей він підготував ґрунт для І. Канта).

Значення емпіризму в філософії у тому, що він простежив, до яких наслідків призводить моделювання пізнання, коли суб’єктом є окрема людина, яка всі ідеї черпає з досвіду.

Засновником раціоналістичної течії Рене Декарт.

Рене Декарт (1596-1650) – французький філософ, математик.

Основні напрямки його філософії:

- різко критикував схоластику;

- засновник раціоналістичного методу пізнання (основою і зразком методу є математика);

- єдиною абсолютною очевидністю, в якій принципово не можна сумніватись, є істина;

- засновник європейської класичної філософії, яка ґрунтується на вірі в розум і самосвідомість (підкреслював, що в процесі пізнання розум відіграє вирішальну роль, а органи чуття дають нам помилкові уявлення про навколишній світ);

- вважав, що філософія повинна служити цілям практики (“Замість умоглядної філософії, яка викладається в школах, можна створити практичну, за допомогою якої, знаючи силу і дію вогню, води, повітря, зірок, небес і всіх інших оточуючих нас тіл… ми могли б стати мовби господарями і володарями природи”);

- обґрунтував основні правила наукового методу: 1) починати з простого й очевидного; 2) ділити складні речі (знання) на прості, аж до найпростіших (аналіз); 3) йти від простого, очевидного до складного, неочевидного (синтез); 4) під час цих операцій на кожному етапі брати до уваги всю повноту висновків; для цього необхідні інтуїція, з допомогою якої вбачаються першоначала і дедукція, що дає умову одержувати наслідки з них (дедукція – перехід у процесі пізнання від загального до одиночного);

- відкрив сферу свідомості як мислену діяльність суб’єкта (перший його висновок: “Я мислю, отже, я існую”);

- свідомість він мислить як сукупність актів (дій) – сприймання, судження, бажання та ін.;

- закликає в процесі пізнання не спиратися на віру, а піддавати сумніву будь-які положення (сумнів у вченні Декарта посідає провідне місце і набуває характеру методологічного принципу);

- оскільки Бог конструював світ як геометр і механік, то для пізнання світу необхідно зрозуміти принципи божественного мислення, а так як ці ж вихідні принципи у формі “вроджених ідей” наявні і в людській свідомості, то людина, розвиваючи ідеї людського розуму, може логічно відтворити весь світ.

Механіцизм – це не тільки світогляд, це і програма перетворення світу на основні зведення його до простих механізмів.

Механіцизм Декарта, його дуалізм виявились плідною філософською основою для розвитку наукових ідей – створення аналітичної геометрії, теорії оптики та ін.

Основні праці філософа: “Міркування про метод”, “Метафізичні роздуму”, “Начала філософії”.

Беручи до уваги ідеї Декарта, свій варіант раціоналістичної філософії створив Бенедикт Спіноза.

Бенедикт Спіноза (1632-1677) - нідерландський філософ, представник раціоналістичної філософії.

Основні напрямки його філософії:

- досліджував переважно етичні проблеми;

- визнавав математичну раціональність принципом побудови всього сущого;

- продовжуючи традиції пантеїзму, обстоював ідею тотожності бога і природи, яку розумів як єдину, вічну і нескінчену субстанцію, що є причиною самої себе;

- перейняв учення Декарта про субстанцію як абсолютну і безумовну річ, яка для свого існування не потребує інших речей, тобто є “причиною самої себе”;

- визнавав одну субстанцію – Бога;

- субстанція відкривається людині тільки через два атрибути – протяжність і мислення;

- людина – частина природи (тіло і душа взаємно незалежні внаслідок онтологічної незалежності двох атрибутів субстанції);

- джерелом достовірних істин вважав чуттєвий раціональний й інтуїтивний рід пізнання.

В антропології заперечував ідею свободи волі, вважаючи, що остання співпадає з розумом.

Основна його праця “Етина”.

Ще одним великим раціоналістом ХVІІ ст. був В.Г.Лейбніц.

Вільгельм Готфрід Лейбніц (1646-1716) – німецький філософ, математик, фізик, історик.

Основні напрямки його філософії:

- критично проаналізував основні ідеї Демокріта, Платона, Августина Аврелія, Декарта, Гоббса, Спінози;

- справжня реальність є не протяжність і рух, як вважав Декарт, а певні духовні центри сили – неподільні активні одиниці, які він називав монадами (греч. моназ – одиниця, неподільне);

- матерія сама по собі пасивна, їй бракує активності, сили (носієм цієї активності є монади; кожна монада подібна душі, яка вміщена в матеріальну оболонку (тіло));

- світ є сукупність монад - простих і складних (складні є результатом сполучення простих монад; світ монад ієрархізований: нижчі – вищі і увінчує усіх - Бог);

- у теорії пізнання намагався віднайти компромісну позицію між раціоналізмом Декарта і емпіризмом і сенсуалізмом Локка (розрізняє “істини розуму” та “істини фактів”; як і Декарт, “істини розуму” він не виводив з досвіду, не приймав концепцію “вроджених ідей”, під “істинами розуму” розумів сферу логіко-математичного знання, яке відбудовується за законом заборони протиріччя в мисленні й істинність якого не потребує звернення до чуттєвих фактів; “істини фактів” – це емпіричні випадкові істини, протилежне їм можна мислити);

- вважав, що без чуттєвого досвіду жодна інтелектуальна діяльність була б неможливою;

- виступав проти вчення Локка про душу “як чисту дошку” (душа, на його думку, містить в собі низку понять, таких, як буття, єдність, тотожність, причина та ін., що не можна вивести з досвіду).

Основні твори Лейбніца: “Міркування про метафізику”, “Нова система природи”, “Теодицея”, “Монадологія” та ін.

 

б) Просвітництво.

 

Просвітництво постало як ідейний рух ХVІІІ ст., що охопив передові країни Західної Європи – Францію, Англію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, у тому числі Польщу, Україну, Росію. Його основу становила віра в розум як джерело знання і як засаду побудови щасливого життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання природних прав людини. Як ідеологія, Просвітництво виражало інтереси молодої буржуазії, змусила ідеологів буржуазії зайняти протилежні – матеріалістичні та атеїстичні – позиції.

Просвітництво за своєю суттю оптимістичне, пройняте вірою в щасливе майбутнє людства. Ця віра ґрунтувалася на переконанні, що наука і технічний прогрес створять рай на землі (його представники не передбачали, що прогрес принесе свої проблеми).

Схожість софістів Давньої Греції і просвітників:

- ідеологи демократії, які в боротьбі з аристократією піддавали критиці традиційні вірування, виходячи з розуму як єдиної опори;

- більше досягли в руйнуванні традицій, ніж у творінні нового.

Відмінність софістів і просвітників:

- софісти за відсутності науки, релятивізували і суб’єктивізували розум;

- просвітники вбачали в ньому запоруку абсолютної істини: не відривали віри в розум, а створювали культ розуму.

Теоретична передумова Просвітництва:

- філософія ХVІІ ст., (Декарт з його настановою на розум і механістичним світоглядом; Локк з його орієнтацією на досвід, теорією природних прав людини);

- механіка Ньютона як зразок наукової теорії.

Найбільшого розвитку Просвітництво набуло у Франції.

Найвідоміші французькі просвітники-філософи-деїсти: Франсуа Вольтер (1694-1778), Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755), Жан-Жак Руссо (1712-1778) і представники матеріалізму Дені Дідро (1713-1784), Жульєн Ламетрі (1709-1754), Клод Гельвецій (1715-1771), Поль Гольбах (1723-1789) та ін.

В Англії ідеї Просвітництва проповідували Антоні Шефтсбері (1671-1713), Джон Колінз (1676-1729) та ін.

У Німеччині представниками Просвітництва були Християн Вольф (1679-1759), Готгольд Лессінсг (1729-1781) та ін.

Просвітництво – ідеологія молодої буржуазії ХVІІІ ст., яка продовжувала гуманістичні традиції Відродження.

Розум, який раніше вважався пасивним знаряддям пізнання наявного буття (природного та соціального), просвітники мислили як знаряддя перетворення буття (розум сприймає буття в перспективі його перетворення, звідси дух реформаторства, який охопив широкі кола освідчених людей; віра в те, що за допомогою науки і розумних законів можна перебудувати світ). Переймаючи декартівську ідею розуму як абсолютний вихідний принцип, просвітники інтерпретують розум швидше в дусі Локка (опора на факти, чуттєві дані є необхідною передумовою розуму).

У філософській літературі ХХ ст. не вщухають дискусії щодо історичної ролі ідеї розуму, яку Просвітництво піднесло до рангу суспільного ідеалу. Сучасна філософія здійснила переоцінку ідеї розуму і показала її обмеженість практично у всіх вимірах. Наука і техніка не тільки не розв’язують проблеми соціального буття людини, а й породжують нові (мирний і немирний атом), які за драматизмом перевершують колишні.

Стала очевидною обмеженість розуму в боротьбі з релігією й традиціями. Розум сам із себе не здатен породжувати соціальні цінності, він швидше перетворюється на механістичного робота-потвору, позбавлену моральних орієнтирів, але придатну максимально ефективно виконувати будь-яку програму.

Небезпроблемною виявилась і спроба перебудови суспільства на засадах розуму. Буржуазна демократія яка сформувалась на ідеалах Просвітництва, є далеко не земним раєм.

Але, ідеал Просвітництва, з усвідомленням його обмеженості, залишиться основою сучасної цивілізації.

Гольбах, автор одного з найвидатніших творів матеріалізму “Системи природи”, заявляв, що людина є творінням природи, вона існує як частина природи і підлягає її законам, від яких не може звільнитись. Він також заперечував відмінність між людиною фізичною та духовною.

Вчинки людей не можуть бути вільними. Громадські закони повинні будуватись на “природних законах” людей. Уже це свідчить, що просвітникам притаманний механічний натуралізм в розумінні світу. В соціальній концепції, тобто в розумінні суспільства, просвітники виходили з людини як природної істоти. Вони вірили, в незмінну природу людини, яка складається зі схильностей, інстинктів і чуттєвих потреб. По-різному оцінюючи природу людини (добра вона чи зла), вони схилялись до думки про всесилля виховання (ці думки вслід за Локком повторював Гельвецій). Це живило сподівання на розумних правителів і вчителів які завдяки вихованню нових людей перетворять світ.

З природи людини просвітники виводили природні права (права, виведені розумом з природи людини): право на життя, свободу і на приватну власність як основу добробуту. Ці думки, висловлені Локком, набули значного поширення серед французьких мислителів. Вчення про “природні права” людини було покладено в основу концепції демократичної правової держави, проголошеної в американській “Декларації прав…” (1776) і французькій “Декларації прав людини і громадянина” (1789). У них вперше була стверджена правова рівність людей (рівність перед законом незалежно від майнового стану, конфесії національності, статі), народ проголошувався джерелом влади.

Після християнства, яке закріпило моральну рівність людей, проголошення правової рівності було найбільшим досягненням у цивілізаційному поступі.

Вслід за англійськими філософами французькі просвітники (Руссо) захищали концепцію суспільного договору як джерела держави. Ця концепція пояснювала походження держави без втручання вищих сил. У ній простежувалась думка про те, що народ є джерелом влади, і якщо громадяни мають обов’язки перед державою, то і держава має певні обов’язки перед громадянином.

В боротьбі з Просвітництвом аристократія витворила свою світську ідеологію – романтизм.

 

 

Філософська течія, представники якої розглядали природу як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції.

Найбільшого поширення романтизм набув у Німеччині на початку ХІХ ст. Романтики – Фрідріх Шлегель (1772-1829), Новаліс (1772-1801).

Відмінні риси просвітників і романтиків:

Просвітники:

- виходили з розуму і науки;

- відправна точка – окрема людина (права людини), рухалися до соціального цілого;

- апелювали до природи;

- носії прогресивних ідей.

Романтики:

- виходили з віри та релігії;

- відправна точка – від цілого (душі народу) до людини;

- апелювали до історії, культури;

- носії консервативних ідей.

 

Література:

 

1. Бичко І.В. Філософія: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1994.

2. Богута И.И. История философии в кратком изложении. – М.: Мысль, 1991. – С. 288-345.

3. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. – М., 1980. – С. 7-322.

4. Кохановский В.П. Философия: Учебник для вузов. - Р-н-Д: Феникс, 1996. – гл. ІІ.- С. 56-63.

5. Надольний І.Ф. Філософія: Навчальний посібник. – К.: Вікар, 1998. – С. 61-67.

6. Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.Н. Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видатний центр “Академія”, 2001.

7. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. - М.: Владос, 1995.

8. Фролов И.Т. Введение в философию: Учебник для вузов. - М.: Политиздат, 1989. - Ч.1.

 


– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Опорний конспект лекцій Опорний конспект лекцій Філософія

Дніпропетровський державний фінансово економічний інститут.. Л М Табінська..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Лекція 4

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Філософія: Опорний конспект лекцій. У 3-х частинах. – Ч.І. – Дніпропетровськ, ДДФЕІ, 2001. – 68 с.
  Опорний конспект лекцій розроблений за проектом програми з дисципліни “Філософія” для вищих закладів освіти України, затвердженої наказом Міносвіти України, Київ, 1997. Опо

Передмова
  У сучасних умовах світоглядні уявлення і переконання молоді формуються в контексті переоцінки нашого історичного минулого. Щоб не блукати у лабіринтах нових суспільних проц

Лекція 1
1. Місце філософії в самопізнанні людини, основні риси філософії. 2. Філософія і світогляд. Основні рівні світогляду. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, наука і філософія.

ІІІ рівень
    Це наочно обґрунтований філософський світ

Лекція 2
  1. Становлення філософського знання. Міфоепічні засади філософії. Релігійні основи філософії. 2. Парадигмальність філософського знання: давньокитайська і давньоіндійська фі

Лекція 3
1. Римська антична філософія. Неоплатонізм. 2. Виникнення середньовічної парадигми західноєвропейської філософії. Релігійний характер філософської думки. 3. Схоластика. Реалізм і

Лекція 5
1. Німецька класична філософія (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейербах). 2. Філософські погляди Маркса, Енгельса. 3. Сучасна світова філософія.   1.1. Німец

Лекція 6
  1. Філософська думка епохи Київської Русі (Х-ХІV cт.). 2. Філософська і суспільно-політична думка в Україні в ХІV- ХVІІІ ст. 3. Основні ідеї української філософії

І етап – ХІV-ХVІ ст.
  Характеристика даного етапу: Протест народних мас проти соціального і національного гноблення, який виражається в розповсюдженні єресей. Єретики виступали п

ІІ етап – ХVІ-ХVІІІ ст.
  Характеристика даного етапу: Антифеодальна, національно-визвольна боротьба проти соціального, національного і релігійного гноблення українського народу польськими ма

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги