рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Лекція 3

Лекція 3 - раздел Философия, Опорний конспект лекцій Опорний конспект лекцій Філософія 1. Римська Антична Філософія. Неоплатонізм. 2. Виникнення Середньові...

1. Римська антична філософія. Неоплатонізм.

2. Виникнення середньовічної парадигми західноєвропейської філософії. Релігійний характер філософської думки.

3. Схоластика. Реалізм і номіналізм.

 

1.1. Римська антична філософія. Неоплатонізм

 

Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Історія античної філософії триває і в післяаристотелівські часи, зокрема в елліністичний період. У філософії ця історія постає як втома і розчарування. Елліністичну філософію часто визначають як загибель античної філософії, її деградацію. Але це насамперед філософська систематизація класичної грецької філософії і сувора школа її переусвідомлення. У філософії еллінізму відображена велич самої епохи, її суперечності, її неповторний блиск і злиденність.

Еллінізм (кінець IV ст. до н.е. - V ст. н.е.) – має свою довгу історію.

Передумови виникнення елліністичної філософії:

- криза суспільства (суспільство вичерпало свої історичні можливості, втратило здатність новоутворення на своїй власній основі);

- обмеженість руху суспільного життя;

- суттєві зміни, які поступово трансформували античне суспільство в якісно нове – феодальне, середньовічне;

- цілісне, предметно-речове бачення світу “подвоюється”: поряд зі звичним предметним світом речей виростає новий духовно-ідеальний, “внутрішній”, “індивідуальний” світ (той, що “випадає” із світової гармонії буття);

- інтерес до морально-етичних проблем людини, до суб’єктивної тематики.

Найбільш відомі філософські школи в елліністсько-римській період:

- епікурейська;

- скептична;

- стоїчна;

- неоплатонівська.

 

 

Засновник Епікур (341-270 до н.е.). Він підійшов до атомізму Демокріта з етичних позицій. Натурфілософія Епікура спирається на універсальні принципи:

- ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється;

- всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись;

- всесвіт складається з тіл і порожнечі, і про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується;

- тіла або неділимі і незмінні (атоми), або складені з атомів;

- всесвіт безмежний яз за обсягом порожнього простору так і за кількістю своїх складових – як атомів, так і їх поєднань.

Оригінальність натурфілософії Епікура проявляється в тому, що:

- він говорить про форму, величину і вагу атомів (Демокріт розрізняє атоми за формою, порядком і положенням);

- визначаючи об’єктивність чуттєвих якостей, стверджує, що річ – не проста сума атомів, а існує як цілісність, якій властиві сталі якості;

- простір виводить з факту руху – він є необхідною умовою руху тіл, а час – властивість тіл;

- приписує атомам властивості ваги як причини руху (ідея самочинного відхилення атома була специфічно філософським відображенням, факту виникнення в античного індивіда певного “мінімуму” свободи (індивідуальної свободи). Виникнення цієї “внутрішньої автономії” індивіда знаменувало народження особистісної свободи людини.

Людина – цей “соціальний атом” починає поступово виявляти в собі автономний, цілком самостійний ґрунт своєї життєдіяльності.

Цікавими є думки Епікура про Бога і моральність.

Епікур вважав, що основна мета філософії – досягнення щастя. Людина від природи тягнеться до щастя і з не менш природною відразою намагається позбутися страждань. Щастя – це незворушність духу, яка досягається навчанням і вправами.

 

 

Засновник Зенон (300 р. до н.е.). Назва походить від слова “стоя” – портик в Афінах, де виникла ця школа.

Розрізняють:

- Давню Стою (ІІІ-ІІ ст. до н.е., представники – Зенон, Клеанф, Хрісіпп);

- Середню Стою (ІІ-І ст. до н.е., представники – Панецій, Посідоній);

- Пізню Стою (І-ІІ ст. н.е., представники – Сенека, Епіктет, Марк Аврелій).

Стоїки вбачали основне завдання філософії у побудові етики, що спирається на фізику і на вчення про пізнання – логіку, яка ще й охоплювала вчення про мову та її різновиди.

У світі панує невблаганна необхідність, вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй. Людина цілком залежна від усього, що дається у зовнішньому світі, природі. Проте слід уважно вивчати природу та її необхідність, що дасть змогу добровільно підкорятися останній.

 

 

Засновник Піррон з Еліди (бл. 360-270 до н.е.). Назва походить від “скептикос”, - той, що розглядає, досліджує.

Специфіка скептиків у тому, що вони були вченими серед філософів. Їхня діяльність проявлялась насамперед у протиставленні, а отже, у виявленні протилежностей і суперечностей.

Скептицизм, так само як і епікуреїзм та стоїцизм, констатує “розчинення” індивіда в суспільно-природному порядку буття. Проте розчинення це тлумачиться тепер як суто, “тілесне”, тобто в тій мірі лише, в якій людина продовжує лишатися природною істотою і тому мусить їсти, спати і, зрештою, вмирати.

Має багатьох прихильників оцінка римської античної культури та філософії як “запозиченої” в греків. Можна почути вираз: “Рим завоював Грецію силою зброї, а Греція завоювала Рим силою культури”.

Однак, оригінальна римська антична філософія і культура в цілому існувала. Її основна характерна риса – практичність.

Марк Туллій Ціцерон (106-43 до н.е.) – був глибоко оригінальним, творчим римським мислителем.

Здійснюючи численні переклади і перекази грецької філософії на латину, Ціцерон виступив не просто як “еклектик”, або “популяризатор” її в Римі. “У еклектизмі Ціцерона” все частіше вбачають грандіозну спробу створити на новій соціально-історичній основі суто римську філософію, своєрідність якої полягала б в універсальності її і водночас партикулярності.

Ця філософія розрахована на всіх і кожного в цьому величезному, суперечливому римському світі. Вона мала стати синтетичною, такою, що об’єднує в собі і пропускає крізь себе все, що було створене до неї у сфері думки підвладними Риму народами.

“Переклад” грецької філософії на латину дає початок оригінальній, римській античній філософії.

Тіт Лукрецій Кара (99/95 – 55 до н.е.) – римський епікуреєць, автор знаменитої поеми “Про природу речей”. Для практично орієнтованої думки римлянина атомістична структура всесвіту виступає цілком самодостатнім об’єктивним фундаментом практичних (етичних) рекомендацій.

Людина, за Лукрецієм, це дитя живої і творчої природи, згусток сил і здібностей.

У ІІІ-VI ст. у Римській імперії поширилося вчення неоплатонізму.

Представники – Плотін (204-270), Порфирій (232/233 – початок ІV ст.), Ямвліх (бл. 245-330), Прокл (410-485).

Основне філософське джерело неоплатонізму – вчення Платона, яке було витлумачене неоплатоніками в дусі містицизму. Все існуюче вони вважали різними шаблями еманації (випромінювання) Бога. Платонівські “ідеї” перетворилися в неоплатоніків у численних Богів і демонів, а філософія, в кінцевому підсумку, виродилася в міфологію і теософію.

Відволікаючи філософію від вивчення об’єктивного світу і орієнтуючи її на містичне осягнення надчуттєвого світу, неоплатоніки стверджували, що найвищим благом є безпосереднє злиття людини і Бога.

Людина в системі неоплатонізму мислиться як поєднання божественного розуму з мертвим гріховним тілом завдяки души.

Головне завдання людини – не звільнення від тіла, а розвиток його в напрямі удосконалення.

Основні підсумки античної філософії:

1. Оволодіння процесом мислення, логічною обробкою знань та виробленням де яких понять про певні поняття, про предмети та явища.

2. Перехід від ритуального знання (заучування формул, пригадування тих чи інших образів у супроводі різних ритуальних дій) до раціонального пізнання, яке передбачає роздуми, сумніви та осмислене засвоєння світу.

3. Визначення основних напрямків:

- матеріалізму (“лінії Демокриту”) та ідеалізму (“лінії Платону”);

- діалектики та метафізики.

4. Закладено фундамент майбутніх філософських вчень і дискусій; основа розвитку європейської та вітчизняної філософської думки.

 

1.2. Виникнення середньовічної парадигми західноєвропейської філософії. Релігійний характер філософської думки

 

В оцінці середньовічної філософії існують два протилежних погляди:

По-перше, підкреслюється її безплідність, “схоластичність”, а почасти і “реакційність”, що підтверджується тезою про те, що філософія виконувала роль служниці теології.

По-друге, це оцінка цього періоду в історії філософії як високопродуктивного, позитивного.

Середньовічна філософія – період в історії європейської філософії, пов’язаний з християнською релігією. Це епоха феодалізму V-XV ст.

Основні риси:

- формування бачення реальності “за образом і подобою” духу;

- людина феодального суспільства постає “духовною” людиною, “одухотвореною”, а не просто тілесною (чи природною) істотою;

- ключ до розв’язання всіх проблем середньовічна людина шукає у сфері духу.

На цьому ґрунті починає формуватися нова (середньовічна) філософська парадигма:

1. Ідейно-світоглядний зміст.

2. Духовно-ідеальне тлумачення реальності.

3. Найдосконаліше втілення духовності – Бог.

4. “Найголовніше” знання – теологія (богослов’я).

5. Все “земне”, “світське” – держава та інші суспільні інституції (цехи і т.п.) – набувають характеристик “справжнього” існування, лише отримуючи санкцію “божественного буття” – благословення церкви.

6. “Двоїсте” буття:

- справжній (божественний, духовний, небесний, благий);

- несправжній (тваринний, плотський, земний, гріховний).

Апологетика (від грец. “апологія” - захист) – представники цього напрямку виступали з обґрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії.

Квінт Тертулліан (бл. 160 – після 220 років) – вороже ставився до грецької філософії доводив несумісність філософії та релігії.

Патристика (від лат. “патер” - отець) – найвідомішим представником західної патристики був Аврелій Августин (354-430 рр.). Його філософія – поєднання християнських доктрин з античною філософією (головним чином, з платонізмом).

Знаменита формула Августина: “Вірую, щоб розуміти”.

Він систематизував християнський світогляд, намагаючись представити його як цілісне та єдино вірне вчення; зробив Бога центром філософського мислення.

Александрійська школа (засновник Климент Александрійський бл. 150 – 215 р.). – характерна ірраціоналістична “несумірність” земного і божественного світів досягає чи не крайніх меж у так званому “апофатичному” (негативному) богослов’ї.

Климент Александрійський відзначав, що мова наша може виразити лише те, що визначене, має межі, форму і т.ін. Єдино “позитивною” позицією в осягненні бога може бути лише спроба його осягнення не в тому, що він є, а в тому, що він не є.

Помітним у християнській теології є гуманістичне її спрямування, зокрема у вченні про “первородну гріховність” людини і шляхи її подолання (“спасіння”). Таке “спасіння” неможливе шляхом прямого втручання бога у справи земного людства.

“Спасіння” можливе лише через посередника, який “чудесним” способом поєднує в собі непримиримі протилежності небесного (божественного) і земного (людського). Таким посередником виступає Христос – “син божий і людський”, який є однією з іпостасей божественної “триєдності” (Трійці) і водночас живою людиною, народженою земною жінкою, людиною, що живе і страждає людським життям і людськими болями і вмирає мученицькою смертю на хресті.

Ібн-Сіна Абу-Алі (лат. Авіценна) – видатний таджицький філософ, природознавець, лікар, математик, поет, вільнодумець, який відзначався самостійною і оригінальною філософією. Він вважав, що світ виникає шляхом еманації (випромінювання, витікання) з божества, але не з волі Бога, через об’єктивну необхідність.

Бог для Авіценна абстрактний і безликий; світ матеріальний і такий же вічний, як і сам Бог. Він говорив, що буття безмежне, воно з самого початку поділяється на субстанцію і акциденцію. Джерело існування субстанції необхідно шукати в ній самій, тому що вона є сутністю природи.

На відміну від Аристотеля, який протиставляв пасивній матерії діяльну форму, Авіценна твердив, що “нема абстрактної тілесної форми без матерії, тілесна форма знаходиться в самій матерії, і тіло виникає із цієї матерії”. Природні явища, говорив він, причинно взаємопов’язанні; у світі панує природна закономірність, непорушна з боку божественного пророцтва.

Органи чуття – джерела пізнання, розум – особлива здатність, відокремлена від матеріального субстрату. Він говорив про існування “розумної душі”, яку вважав безсмертною.

Авіценна створив оригінальну класифікацію наук: всі науки він поділив на практичні, які трактують питання поведінки людини, і теоретичні, де дослідження ведеться заради знання. Багато зробив Авіценна для логіки. Популяризуючи логіку Аристотеля, він намагався вивести логічні форми і зв’язки із особливостей буття; йому належать розробка питань про одиничне і загальне, про логічні помилки, про судження і т.ін.; філософ висунув положення про можливість самостійного існування релігії і науки, що ґрунтується на дослідженнях людського розуму.

1.3. Схоластика. Реалізм і номіналізм

 

Період з VI по XIV-XV ст. називається періодом схоластики, який поділяється на:

- ранню схоластику (VI-ХІІ ст.);

- розквіт схоластики (ХІІІ ст.);

- занепад, пізню схоластику (XIV-XVI ст.).

Схоластика – це релігійно-ідеалістична філософія, відірвана від життя, ускладнена й заплутана, занурена в безплідній розум; вона вважала, що вірі належить першість над розумом.

Схоласти проводили дискусії з питань, які не мали ніякого значення ні для науки, ні для практики. Характерні для цієї філософії сліпа віра в авторитети, догматизм, бездумне заучування й запам’ятовування прописних істин, відрив від життя.

Філософія в цей період викладалась тільки в монастирських школах і була “схоластичною” , тобто шкільною.

Якщо говорити про метод схоластики, то мова йде не про знаходження істини засобами розуму, тобто філософії.

Рання схоластика:

- орієнтувалась на Платона та неоплатонізм; аристотелізм же був присутній тільки в їх логічному вченні;

- зосереджувалась на двох проблемах:

1. на проблемі універсалій;

2. на доказі існування Бога.

Біля витоків схоластики стояли: на Сході – Іоанн Дамаскін, на Заході – Іоанн Скот Еріугена.

Іоанн Дамаскін (бл. 675- до 723 рр.) – візантійський богослов, філософ і поет, систематизатор грецької патристики, створив основи схоластичного методу, який базувався на метафізиці та логіці Аристотеля.

Іоанн Скот Еріугена (бл. 810-877 рр.) – “перший батько схоластики”, запропонував тезу, яка належить до всієї схоластики: істина релігія є й істиною філософією, і навпаки. Раціоналізатор теології проголошував, що авторитет базується на істинності розуму; стверджував, що між розумом і одкровенням суперечностей немає, але онтологічний аспект його діалектики бере верх над логічним; дотримувався пантеїстичних поглядів.

Період після Еріугени до Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.) був у філософському відношенні малоплідним. Словами “вірую, щоб розуміти” Ансельм визначає позицію схоласта, а його девіз “віра шукає розум” характерний для всієї ранньої схоластики. Істина дана у вірі, а розум, діалектика є технічним засобом для віри.

З ХІІ ст. Європа через арабське та європейське посередництво, познайомилась з Аристотелем, з його не відомими до того часу метафізичними та фізичними трактатами.

Всезростаючий вплив аристотелізму зупинити було неможливо. Аристотелізм в цей період був представлений Александрійською школою та латинським аверроїзмом, який очолював Сігер Брабантський (бл. 1240-1284 рр.). В своїх працях він відстоював незалежність філософії від теології, визнавав тільки філософські авторитети, передусім Аристотеля, ідеї якого він розвивав. Запропонував в європейській схоластиці теорію “подвійної істини”.

Поступово з’ясувалось, що августинізм не здатний протистояти могутньому впливові аристотелізму. У зв’язку з цим виникла необхідність пристосувати Аристотеля до католицизму. Це завдання виконали Альберт Великий (1206/1207 – 1280 рр.) та Фома Аквінський (1225/26/27 – 1274 рр.).

Фома Аквінський (1225-1274 рр.) – філософ пізньої, аристотелівської схоластики, засновник напряму філософської думки, яка має ім’я – томізм. Він створив грандіозний теолого-філософський синтез (філософії та науки, з одного боку, теології, з іншого). Суперечностей між наукою та теологією немає. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить розуму.

Філософія повинна служити вірі, теології тим, що релігійні істини вона тлумачить у категоріях розуму. Філософія, таким чином, виступає як знаряддя теології.

Найбільш значними та впливовими творами Фоми Аквінського є “Сума проти поганців” та “Сума теології”. З філософської точки зору перший є більш цікавим. Мислитель вважав, що людське знання повинне ґрунтуватися не лише на розумі, а й на прозрінні. Це є причиною того, що мета життя не може бути осягнута розумом, оскільки кінцевою метою всього існуючого є Бог. Мета ж має бути наперед відомою, щоб людина була спроможна співвіднести з нею власні зусилля і дії. Тому людині слід знати те, що ухиляється від її розуму. Це знання може бути дане їй лише у прозрінні. В те, що дано людині у прозрінні, потрібно вірити навіть і тоді, коли це перевищує здатність розуму. Священне вчення є наукою, вважав Фома, і до нього слід ставитися як до науки.

Але ми маємо справу з подвійною природою наук. Одні з наук базуються на фундаменті, який безпосередньо відкриває людська пізнавальна здатність. Інші - на фундаменті, який відшукується вищою дисципліною. Такими є теорія перспективи, теорія музики та священне вчення. Філософія потрібна теології лише для популяризації її власників. Фома Аквінський вважав, що людське пізнання має своє джерело у чуттєвих сприйняттях. При цьому шляхів пізнання доказів може бути два: для одного джерелом пізнання є причини, для іншого - наслідки. Оскільки це так, то Боже буття “повинно бути нам доведено через власні доступні нашому пізнанню наслідки” (Антология мировой философии: т. II. - ч.1., - М., 1969. – 828 с.). Цікавим є вчення Фоми Аквінського про нескінченність, яке має безпосереднє відношення до його теорії пізнання. Досліджуючи діалектику матерії і форми, він доходить висновку, що вони обмежують одне одного. Проте, крім Бога, ніщо не може бути безумовно нескінченним. Кінцева мета пізнання - пізнання Бога, оскільки Бог - це своя власна сутність. Він є сама істина. Божа воля є вільною, вона не має у власній основі необхідності, її основа розумна.

З філософської концепції Фоми Аквінського можна зробити висновок про розумне утворення світу. Якщо Бог є незрозумілим для людського пізнання, то яким чином ми можемо щось казати про нього? В основі його етики лежать раціональні міркування. Всі речі мають тенденцію до уподібнення Богу. Тому зло у світі не навмисне, та й не суттєве, воно має випадкову природу, яка міститься у добрі. Найвищим щастям для людини є не чуттєві насолоди й не доброчесні дії, які є лише засобами щастя; найвище щастя - у пізнанні Бога, але здійснити це можливо лише в іншому житті.

Слід загострити увагу на вченні Фоми Аквінського про взаємовідношення загального й одиничного. (Це одне з найскладніших філософських питань, яке ставив і не зміг вирішити Аристотель). Проблема взаємовідносин одиничного і загального була предметом дискусій між номіналізмом і реалізмом. Номіналісти вважали, що первинним є одиничні речи, загальне - це імена, які ми присвоюємо одиничним речам. А реалісти вважали, що загальне передує одиничному.

Проблема взаємовідносин одиничного і загального була предметом дискусій між номіналізмом і реалізмом.

Реалізм настоював на реальності “єдності” триєдиного бога.

Реалізм:

- загальне передує одиничному;

- настоював на “реальності” Святої Трійці та її “іпостасей”, на реальності “єдності” триєдиного бога;

- отстоювали традиційну об’єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, “універсалій”).

Пьер Абеляр (1079-1142 рр.) – визначний діалектик середньовіччя, поміркований реаліст.

Закладає основи такого раціоналізму, якій намічає самостійність філософії по відношенню до релігії.

Номіналізм:

- первинним є одиничні речи, загальне – це імена, які ми присвоюємо одиничним речам;

- реальними вважав “лики” (іпостасі), Трійці (Отця, Сина, Святого Духа);

- відстоювали реальне існування одиничного, індивідуальних окремих речей і явищ, пов’язуючи справді реальне існування з чуттєво-конкретним існуванням індивідуальних речей.

Іоанн Росцелін (бл. 1050-1210 рр.) – головний представник крайнього номіналізму в ранній схоластиці, який загрожував церковній догматиці. Запропонував тритеїстичну доктрину, суть якої полягає в тому, що якщо існують три Божественні особи, то тоді існує не один, а три самостійних Боги.

Іоанн Дунс Скот (1265/66-1308 рр.) – готував передумови для розмежування філософії та теології. Він – представник онтологічного індивідуалізму і, таким чином не тільки зробив крок до номіналізму, але одночасно випередив індивідуалізм епохи Відродження.

Вільям Окком (бл. 1300-1349/50 рр.) – найкращий представник номіналізму. З його іменем пов’язана перемога номіналізму в середньовічній схоластиці, що розділяє теологію та філософію. Теологія як наука, в основі якої немає точних доказів, неможлива. Дві області знання (теологія та філософія) стають самостійними і загальним для них є принцип “подвійної істини”.

Висновок: шлях до філософії Нового часу пролягає через номіналізм, який підривав схоластику зсередини, руйнував єдність філософії і теології і тим самим готував ґрунт для нової філософії та нового природознавства.

 

Література:

 

1. Антология мировой философии: Т.1. – Ч.1,2.- М., 1969.

2. Бичко І.В. Філософія: Курс лекцій. Т.1. – Ч.1,2. – К.: Либідь, 1994. - 63 с.

3. Богута И.И. История философии в кратком изложении. – М.: Мысль, 1991. – С. 196-288.

4. Ильин В.В. Философия средневековья и эпохи Возрождения: Учебное пособие. – СПб, 1992.

5. Кохановский В.П. Философия: Учебник для вузов. - Р-н-Д: Феникс, 1996. – С. 47-56.

6. Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. – М., 1979. – С. 6-248.

7. Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.Н. Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видатний центр “Академія”, 2001.

8. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. - М.: Владос, 1995. - Лекция 4.

9. Соколов В.В. Средневековая философия. – М., 1979.

10. Фролов И.Т. Введение в философию: Учебник для вузов: Ч.1. - М.: Политиздат, 1989.

11. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. – М.: Высшая школа, 1991.

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Опорний конспект лекцій Опорний конспект лекцій Філософія

Дніпропетровський державний фінансово економічний інститут.. Л М Табінська..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Лекція 3

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Філософія: Опорний конспект лекцій. У 3-х частинах. – Ч.І. – Дніпропетровськ, ДДФЕІ, 2001. – 68 с
  Опорний конспект лекцій розроблений за проектом програми з дисципліни “Філософія” для вищих закладів освіти України, затвердженої наказом Міносвіти України, Київ, 1997. Опо

Передмова
  У сучасних умовах світоглядні уявлення і переконання молоді формуються в контексті переоцінки нашого історичного минулого. Щоб не блукати у лабіринтах нових суспільних проц

Лекція 1
1. Місце філософії в самопізнанні людини, основні риси філософії. 2. Філософія і світогляд. Основні рівні світогляду. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, наука і філософія.

ІІІ рівень
    Це наочно обґрунтований філософський світ

Лекція 2
  1. Становлення філософського знання. Міфоепічні засади філософії. Релігійні основи філософії. 2. Парадигмальність філософського знання: давньокитайська і давньоіндійська фі

Лекція 4
1. Гуманістичний характер філософії епохи Відродження. 2. Філософія Нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст.): а) Проблеми методу. Філософське обґрунтування нової картини світу (Бекон, Декарт,

Лекція 5
1. Німецька класична філософія (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейербах). 2. Філософські погляди Маркса, Енгельса. 3. Сучасна світова філософія.   1.1. Німец

Лекція 6
  1. Філософська думка епохи Київської Русі (Х-ХІV cт.). 2. Філософська і суспільно-політична думка в Україні в ХІV- ХVІІІ ст. 3. Основні ідеї української філософії

І етап – ХІV-ХVІ ст.
  Характеристика даного етапу: Протест народних мас проти соціального і національного гноблення, який виражається в розповсюдженні єресей. Єретики виступали п

ІІ етап – ХVІ-ХVІІІ ст.
  Характеристика даного етапу: Антифеодальна, національно-визвольна боротьба проти соціального, національного і релігійного гноблення українського народу польськими ма

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги