НОВОЛЮДИ КАК ЗНАМЕНИЕ НАШЕГО ВРЕМЕНИ

Человечество переживает один из ответственнейших периодов своей истории, по своему значению сопоставимый разве что с революцией осевого времени, осуществлявшейся в VIII – IV веках до н.э. и приведшей к созданию мировых религий и философских основ осознания человеком своей космической роли и мироздания в целом. Звезды приблизились к Земле, а на Небе появился Бог. Бог высветился не только на Небе, но и проник в души людей, впервые осознавших понятия добра и зла и содрогнувшихся от кровавого груза грехов, преступлений, инцеста и содомии, совершаемых ими в прошлом.

Вершиной этой революции, ее завершающей точкой, с которой начался отсчет нового времени, стало рождение, миссионерская деятельность и мученическая смерть еврейского диссидента Иисуса Христа. Фундаментом планетарного учения, на котором взросло здание христианской церкви во всех ее ответвлениях, стала вера в Его божественное происхождение, в Воскресение Христа, Его Вознесение в Царство Божье и Его ожидаемое второе пришествие, возвращение в наш суровый мир, когда Он оценит каждого – и живых и мертвых – и каждому воздаст по делам и помыслам их.

В течение веков эта доктрина казалась незыблемой: вера в Воскресение Христа, а, значит, и собственное бессмертие, согревала души миллионов верующих, была источником вдохновения для людей искусства.

Однако следует признать, что события ХХ‑го и, особенно, ХХІ‑го столетий привели к кризису иудо‑христианства и практически разрушили – если не полностью, то на больших географических пространствах – учение христианской церкви о бессмертии души и Воскресении. Здание иудо‑христианства рушилось под ударами чудовищного, немыслимого по меркам первой революции осевого времени количества убийств невинных людей в ходе нескольких мировых войн, в результате зверств тоталитарных режимов, геноцидов, вследствие массовых транспортных и промышленных катастроф, всего того, что повлекло за собою миллиардные жертвы.

Жертвоприношение таких неистовых размеров не могло не привести к жесточайшему кризису веры, потому что неизбежным был вопрос, вставший перед человечеством уже в начале ХХ‑го века и особенно обострившийся сейчас, когда практически заканчивается век ХХІ‑й: как Бог и Сын Божий – если они существуют – могли проявить столь жестокое равнодушие к страданиям миллиардов людей и как совместить индивидуальную ответственность верующего за свою жизнь и поведение перед Христом с масштабами анонимной массовости убийств – за какие грехи? – невинных людей, от доброй или злой воли которых в конечном счете ничего не зависит. И как спасти свою душу миллионам людей, вовлеченных в процессы уничтожения своих собратьев?

Другой жесточайший удар по классическому – назовем его так – иудо‑христианству был нанесен объединенными силами агресивного либерального иудейского же секуляризма, иными словами говоря – воинствующего гедонистического рыночного атеизма, в результате чего христианские церкви были вытеснены на периферию духовной жизни общества. Если Освальд Шпенглер утверджал, что христианство умерло в Европе, перейдя в культуру, то сегодня речь идет уже не о культуре, а об агонии остатков иудо‑христианства на полях битв, в войсковых и парамилитарных структурах, в концентрационных лагерях, в центрах развлечений, в экстазе сексуальных наслаждений, в наркотическом тумане притонов, в молодежных ячейках субкультуры насилия, в комфортной среде шопинг‑центров и видео‑иллюзионов.

И вот, когда уже казалось, что человечество погружается в темень духовного хаоса и нового варварства, из столицы русского православия Киева, из колыбели подлинно русской Христовой веры пришла благая весть: речь идет о всемирном открытии иеромонаха о. Калерия (в миру – Сигизмунд Сансызбаев), крупнейшего авторитета в области истории христианства и христианской археологиии, совершенного им в одной из дальних пещер Киево‑Печерского монастыря. Проводя свои исследования совместно с командой Воинов Света – Святых отцов‑опричников, о.Калерий обнаружил ПОДЛИННЫЕ МОЩИ ИИСУСА ХРИСТА ».

 

Гайдук відклав журнал і роздивився навсібіч: чи йому все це не наснилося? Цей убогий відсік для поранених офіцерів на борту «Ланкастера‑27», краєвид за ілюмінатором – крила біплана розрізали невеличкі хмаринки, від чого літак легко здригався, монотонне заспокійливе гудіння двигунів... Чи в реальному світі існує він, Ігор Гайдук, чи не наснився йому якийсь моторошний сон? Ворухнув пальцями лівої руки, наче вперше їх відчув і побачив, доторкнувся неголеної щоки. Щоб не почуватися божевільним, примусив себе думати про найпростіші речі: про стерильний пакет для гоління, що був приготований для нього і лежав на полиці у сусідньому тісному туалеті‑душі. Божени, що лежала на верхньому ліжку, не було чути: вона що, ковтає транквілізатори, бо спить весь час? Згадав Лінду, її посопування – похропування, її білозубу посмішку, її... Зітхнув, остаточно повернувшися до дійсності. Доведеться читати цю маячню далі.

 

«Отец Калерий привел неопровержимые, научно выверенные данные, свидетельствующие о том, что Христос был обычным человеком и погиб на кресте от болевого шока, обильной кровопотери и обезвоживания. Он НЕ ВОСКРЕС – и это главное открытие великого русского монаха‑исследователя. Путем сопоставления различных списков апокрифических Евангелий, в частности Евангелия от Иакова‑могильщика, получены убедительные доказательства того, что тело умершего назаретянина было на второй день после его гибели – тоесть в субботу – выкрадено из могильной пещеры на Голгофе членами его секты, давшими взятку охранникам, и временно захоронено на восточном склоне Храмовой горы, недалеко от Золотых ворот.

В начале лета 70 г. – то есть через 37 лет после смерти Христа, его тело, превратившееся в мощи, было тайно вывезено за пределы блокадного кольца римских войск, готовящихся к уничтожению Иерусалима, и перенесено в малоизвестный тогда городок Византий, где к тому времени уже действовала тайная, тщательно законспирированная секта СМЕРТЕХРИСТОВ – тех, кто в отличие от ВОСКРЕСОХРИСТОВ , поверили в смерть Христа‑человека и невозможность его воскресения. Всего несколько семей СМЕРТЕХРИСТОВ в течение поколений сберегали страшную тайну и место погребения Христа. Однако никогда и никому в мире не удавалось сберечь тайну, да еще такую! Найдены летописные источники, согласно которым подлинной причиной похода крестоносцев в Ромейскую державу в 1204 г. и осады, а затем и захвата Византии, к тому времени превратившейся в великолепный город‑крепость, столицу могущественной империи Константинополь, было стремление завладеть останками Христа и уничтожить их – дабы сохранить миф о Богочеловеке и Его Воскресении, который к тому времени окончательно овладел думами обитателей Европы. Из числа рыцарей‑крестоносцев, в частности норманских воинов, был создан специальный орден фанатиков – сейчас бы его назвали спецназом – орден ХРИСТОИСКАТЕЛЕЙ . В свою очередь, осознавая смертельную опасность, нависшую над тайной новой Истины, СМЕРТЕХРИСТЫ , сохранившие верность данной ими клятве, сумели перенести бренные останки Христа на боевой корабль империи, пересечь Черное море и высадиться в Крыму, в горных пещерах которого некоторое время (менее года) сохранялось тело. Затем мощи Христа были отправлены в Киев, где и нашли свое упокоение в одной из дальних пещер Киево‑Печерского монастыря. Тупиковое ответвление пещеры, в котором хранилось тело Христово, оставалось, как правило, замурованным, особенно в годы войн и оккупаций Киева. Однако время от времени члены семьи русских патриотов, хранивших эту драгоценную реликвию (теперь можно назвать их фамилию – это семейство Назара Потапенко, внуки и правнуки которого донесли до нас в целости и сохранности тело Христа), производили осмотр мощей, кстати, прекрасно сохранившихся и, если того требовали обстоятельства, изменяли месторасположение погребения».

 

«Куди я повертаюся? – зітхнув Гайдук. – До божевільного краю, в якоку можливо публікувати таку маячню?». Як технар, людина наскрізь раціонально‑прагматична, Гайдук був байдужий до справ релігії, хоча мати похрестила його в дитинстві. На все життя запам'яталися тиша і світло невеличкого греко‑католицького порожнього храму біля Львівської площі і кадильний запах риз молодого священика, що хрестив його. І теплий дотик долоні до стриженої голови Гайдука, який наповнив його дивним спокоєм. Все християнство з його Євангеліями, заплутаними конфесійними справами, конфліктами, молитвами, ритуалами – все недосяжне для розуміння Гайдука – зосередилося в особі його матері,Марії Юзефівни Гайдук, у дівоцтві Марисі Гороль. Роджена на польсько‑німецькому пограниччі, поміж католицькою і протестантською культурами, вона, вийшовши заміж за авіаційного інженера з компанії «Антонов» Петра Гайдука, увібрала в себе ще й українське греко‑католицьке визнання; проте не належність до різних конфесій, а доброта і покірлива терплячість робили її справжньою християнкою. Вона вміла прощати своїм близьким і зовсім незнайомим людям їхні гріхи й слабкості, терпляче зносила спалахи гніву її чоловіка, байдужість і роздратування дітей – Ігоря і Катерини, хамство невістки й відмороженість зятя, побутові негаразди, пов'язані з напіввоєнним існуванням. Усе злагоджувала Марія Юзефівна, яка щодня молилася перед іконою з зображенням розп'яття Христа, вимолюючи Його милість. Найбільшим святом для матері залишався Великдень, що його звала по‑польськи Wielkanoc – бо свято вірила у Воскресіння з мертвих Сина Божого. Найчастіше відзначали це свято двічі, за католицьким і православним календарем, і хоч діти іронізували – коли ж насправді воскрес Христос? – Марія Юзефівна казала, світліючи обличчям, що не це головне, а те – що воскрес.

І ось тепер Гайдук, в якому прокинулася ніжність до матері, яку кілька років не бачив, і почуття провини почало терзати його душу, мусив читати цю божевільну гидоту.

 

«В результате тщательно проведенных экспериментов, в частности – сопоставлением состава ДНК пятен крови Христа на Туринской плащанице с ДНК мощей великого покойника и в ходе иных новейших научных исследований была полностью подтверждена идентичность тела Христа, хранящегося в Киеве.

Эпохальное открытие иеромонаха Калерия вызвало шок в религиозном мире, по‑новому поставив вопрос о том, чем есть сегодня и чем может стать завтра христианство в современном обществе с его все более возрастающим количеством НОВОЛЮДЕЙ . Не будем лицемерно закрывать глаза на проблемуНОВОЛЮДЕЙ и их отношения к религии вообще и к христианству в частности.

Обнаружение тела Христа (труп довольно неплохо сохранился со всеми ранами, нанесенными ему римскими легионерами) полностью меняет взгляд на сущность христианской религии, поскольку возвращает современного человека из мира наивной сказки, красочного, но лживого мифа о бессмертии, в суровую область реальности.

Открытие о. Калерия привело к тому, что учение СМЕРТЕХРИСТОВ вышло из глубокого подполья и перестало быть достоянием малой группы конспираторов: овладев поначалу умами служителей Киево‑Печерской лавры, что вполне естественно, постоянно развиваясь и дополняясь новыми постулатами, учение СМЕРТЕХРИСТО В стало победоносно распространяться за стенами Лавры со скоростью степного пожара, охватывая такие исконно русские обители, как Чернигов, Махноград, Днепрокрестовск, Хорьковск, Терновенецк, Лемберг, Менск и далее – Суздаль, Владимир, Новгород, Рязань, Архангельск. Сама ситуация, сложившаяся с доказательством факта смерти Христа как обычного человека, заставила полностью переосмыслить первоначальный лживый проект иудо‑христиан, основанный на беспочвенных иллюзиях относительно бессмертия этого безусловно талантливого иудейского самозванца, бунтаря, мессианствующего революционера, раввина, гипнотизера, визионера – но не более того.

Смерть Христа как Божьего Сына немедленно привела не только к массовому отказу от празднования Пасхи (Воскресения), выродившегося в бездуховное употребление в больших дозах алкоголя и непомерное бытовое обжорство. В конце‑концов, многие продолжают по инерции отмечать дату мнимого воскресения Христа, не понимая всей бессмысленности этого фальшивого праздника.

Бог с ними, ибо не ведают, что творят. Но гораздо более серьезные последствия обнаружения трупа Христа имело для широких масс иудо‑христиан в философском, мировоззренческом смысле: разрушена триединая связь Бога‑Отца, Бога‑Сына и Духа Святого – это почти математическое трехчленное уравнение, представляющее некий спасительный, но иллюзорный духовный мост между слабым, запутанным, неуверенным в себе человеком древних времен – и жестоким Иеговой, беспощадным Богом, Властелином Мира, деятельность которого начисто лишена каких‑либо нравственных черт (моральные оценки, сострадание и т.п.) и подчинена иной, неподвластной нам логике.

Установление несомненного факта физической смерти Христа привело к возникновению Нового Осевого Времени, новой парадигмы в развитии человечества.

Наконец‑то отброшены все искусственные конструкции, все грубо намалеванные сказочные декорации, все миражи телефонных станций для разговоров человечества с Богом при посредничестве бессмертного и доброго телефониста Иисуса Христа.

Человечество осталось наедине с Богом, который стал вновь недоступен для понимания и общения, ушел в некоммуникабельную, наглухо закрытую зону темной энергии. Нет более посредников в виде милосердного Христа, который, якобы, обладал даром заступничества за людей пред Отцом Небесным, мог, как утверждали иудо‑христиане, влиять на решения Бога. Осталось онемевшее от испуга человечество и черный таинственный сгусток энергии, явление сродни шаровой молнии с ее алогичностью и непредсказуемостью, с ее испепеляющим поражением непонятно как избранных ею жертв.

С открытием о.Калерия начался новый раскол человечества – теперь уже не на расы, этнические и национальные группы, религии или политические партии. Человечество стало делиться на НОВОЛЮДЕЙ и СТАРОЛЮДЕЙ , что полностью соответствует их разделу на СМЕРТЕХРИСТОВ и ВОСКРЕСОХРИСТОВ . Конечно, было бы неправильным считать, что НОВОЛЮДИ появились лишь во второй половине XXI века благодаря установлению факта человеческой, смертной природы Иисуса Христа. Нет, истоки НОВОЛЮДЕЙ теряются во мгле веков. В конце‑концов первым, известным нам НОВОЧЕЛОВЕКОМ был Понтий Пилат, который не поверил в божественную сущность Христа и, как известно, его не убедил искусно разыгранный спектакль с исчезновением тела Христа якобы в результате его воскресения. Понтий Пилат явил миру пример подлинной духовной свободы при принятии ответственного решения, не поддавшись на оказываемое на него давление.

Всякий раз, когда в истории возникали такие крупнейшие личности, как Иван Грозный, Петр Великий, Наполеон, Гитлер, Сталин, Мао‑Цзедун и Кара‑хан, которые не вписывались в иудо‑христианский контекст, а создавали новые всемирные смыслы, устрашая свободой и бесстрашием своих действий и друзей и врагов, мы можем с уверенностью сказать, что это были НОВОЛЮДИ .

В первой половине XXI века произошел не только качественный, обусловленный генетическими мутациями и телесигнальными влияниями скачок, но и резкий количественный взрыв – увеличение в геометрической прогрессии числа НОВОЛЮДЕЙ , наблюдаемое в наши дни. Набор особых генетических признаков, отличный адаптационный ресурс и сочетание личностных характеристик НОВОЛЮДЕЙ , многие из которых пока даже не осознали, что они НОВОЛЮДИ , идеально подходит новому осевому времени человечества.

Начался еще до конца не осмысленный, но массовый процесс воспроизводства НОВОЛЮДЕЙ , которые не вписываются уже в рамки иудо‑христианских фальшивых доктрин. Другими словами, движение СМЕРТЕХРИСТОВ , их новые каноны удивительным образом смыкается с верованиями и духовными потребностями НОВОЛЮДЕЙ , словно эти явления были созданы друг для друга.

В хаосе всеобщей растерянности человечества перед лицом, казалось бы, непреодолимых противоречий и сомнений, грозно прозвучал вызов Нового Осевого Времени – времени кардинальных перемен, гибели старых воззрений и рождения новых истин.

Границы этого нового времени безжалостно рассекают континенты и многомиллиардные массы людей, проходят через семьи, навсегда разрушая родственные связи, подвергая каждого человека особому испытанию на прочность: соответствует он критериям НОВОЛЮДЕЙ или останется в уходящем навсегда мире прошлого, обрекая себя на верную гибель.

И хотя учение СМЕРТЕХРИСТОВ еще очень молодо, а психо‑социологические характеристики НОВОЛЮДЕЙ недостаточно изучены, о.Калерий попробовал обобщить некие особые общие черты нарождающегося на наших глазах поколения Нового Осевого Времени. Речь при этом идет не об индивидуальных,естественно, различных свойствах отдельных людей, а о массовом, охватывающем уже миллионы наших сограждан процессе освоения новых духовных пространств.

Суть этих черт состоит в следующем:

Смерть Иисуса Христа, низложение мифа о его божественном происхождении подтверждает, что связь человечества с Богом прервана навсегда. Все религиозные иудо‑христианские заповеди и моральные табу отныне не существуют как нравственный императив. Бог ушел в свои энергетические запределы, Исус мертв, и человек отныне свободен. Свободен впервые за две с лишним тысячи лет!

Отныне человек имеет право на свободное существование. Осуществить это неотъемлемое право он может только путем борьбы, включающей в себя самозащиту и нападение, соперничество и насилие. Именно ничем и никем не ограниченное насилие составляет ядро подлинной веры НОВОЛЮДЕЙ , выступающих против противоестественных моральных запретов иудо‑христианства, доказавших свою непригодность в новом мире.

Новый человек сам создает те моральные нормы, которые более всего соответствуют его интересам. Человек волен говорить и делать все то, что диктует свойственная ему потребность борьбы и выживания. Понятие «неправда» исключается из словаря НОВОЛЮДЕЙ как архаичное, лишенное смысла, и замещается научно более точным термином «информация». Если вы хотите победить врага, уничтожить его, вы вправе использовать любую ложь, полуправду, доносы, клевету и диффамацию – ибо цель НОВОЛЮДЕЙ есть победа и только победа. Ценность победной информации определяется не ее правдивостью, а силой ее звучания, энергией убежденности, мощностью информационного потока, количеством мегабайт, берущих участие в битве СМЕРТЕХРИСТОВ и ВОСКРЕСОХРИСТОВ .

Жизнь без Бога – необычное и прекрасное состояние НОВОЛЮДЕЙ , сродни невесомости в космосе, их освобождение от унизительных условий существования, когда во имя мифического Царства Небесного им приходится влачить рабское существование, выпрашивая милостыню у «Сына Божьего» без каких‑либо гарантий, что таковая милость будет ниспослана. Ведь жизнь сама по себе – это короткий, яркий сон, это телевизионный сериал, который может быть в любую секунду прерван из‑за аварии в электросетях. Жизнь НОВОЛЮДЕЙ – это жизнь раскрепощенных, независимых, сильных и смелых индивидуумов, не думающих о смерти и не боящихся ее. Бог далек, непостижим и темен, человек Нового Осевого Времени отныне свободен в своей ответственности за свою судьбу, в яростной схватке за все блага мира, лежащие у его ног.

Никто и ничто, никакие религиозные иудо‑христианские, моральные, племенные, национальные и иные табу не стоят на великом пути НОВОЛЮДЕЙ , нацеленных в грядущее.

Таковы основные итоги открытия о. Калерия, хотя сегодня еще очень трудно оценить всю глубину последствий и изменений, идущих за открытием смиренного монаха.

Одно только ясно: уже сегодня русский город Киев становится столицей мира, столицей СМЕРТЕХРИСТОВ всей планеты, столицей НОВОЛЮДЕЙ . Остается только всем миром решить вопрос о судьбе тела назаретянина Христа, которое, по нашему разумению, должно быть погребено на территории Печерской Лавры в величественном мавзолее на вершине надднепровской горы и надписью на нем: «Отныне все свободны. Христос умер ».

 

Борисоглеб Чикирисов. Протоиерей».

 

«Fucken priest» – Гайдук роздратовано кинув журнальчик до шухляди. Незчувся, як літак занурився в ніч. Тривога знову охопила його. Повільний політ цієї старої етажерки над океаном породжував почуття безнадії і самотності.

Раптом почувся стукіт у двері їхньої палати і зойк за дверима: «Допоможіть... там... там... » Підхопилася зі свого ліжка Божена і скочила на підлогу. Гайдук здивувався – не було в рухах Божени хворобливої млявості, розгубленості, скоріше – автоматична тренованість. «Звідки це в неї?» – здивувався він. Тонкі двері хилиталися від гуркоту, а зойки в коридорі лунали все голосніше.

Гайдук відчинив двері. Перед ним стояла гола жінка, заюшена кров'ю. Захлинаючись, вона стогнала, показуючи пальцем углиб літака:

– Там... там..

 

14.

 

Капітан розвідки ВПС Конфедерації Моріс Бланшар, охоплений солодкими сподіваннями, подався на пошуки старшої медсестри Моніки Гароді. Зазирнув до так званої «кают‑компанії» – приміщення на першому поверсі, в якому відпочивав персонал госпіталю. Хірурги і медсестри вже сиділи впереміж навколо столу, заставленого пляшками, банками і пакетами алкоголю на всі смаки – від дешевого канадського виски "Royal" до італійського червоного вина «Chianti Classico», яке за кольором і в'язкістю нагадувало кров, що її переливали пораненим на борту «Кульгавого Дракона». Та про кров зараз ніхто не думав: перебиваючи один одного, люди вигукували щось веселе, голосно реготали, щоб подолати нудотливу тривогу, притискаючись один до одного, а дехто вже поклав руки на плечі своїх подруг. Побачивши Бланшара у чудернацькому вбранні, вони замахали руками, запрошуючи його приєднатися до них, але він, оцінивши ситуацію уважним оком розвідника і не побачивши Моніки, зачинив двері, щоб не чути випарів алкоголю і не ковтати даремно слину.

Бланшар пішов далі, у темне черево «Ланкастера», відкриваючи по дорозі двері службових приміщень і перев'язочних – і не знаходив мадемуазель Гароді. Хоча й не першої молодості, Моніка ніколи не була одружена. Її неспокійна мандрівна професія, її хтивість і бажання спізнати якомога більше чоловіків – хірургів і пілотів, легко поранених чорношкірих солдатів, добровольців‑підлітків, старих генералів, полонених моджахедів, яких часом перевозили в тюремній камері на борту «Кульгавого Дракона», механіків на військових базах, вояків‑наркоманів у стадії реабілітації, французьких жандармів та неаполітанських сміттярів – не сприяли нудній стабільності подружнього життя.

Бланшар знайшов Моніку в порожньому затемненому приміщенні операційної, в якій світилася невеличка панель. Моніка перевдягалася, і цей процес ще більше збудив Бланшара: ледь підсвічені обриси її дебелого тіла викликали жагу. Він ззаду обхопив її великі груди (вона всім божилася, що вони природні, без жодних домішок силиконіту) і прошепотів: «Це я». Вона мовчки докінчила процес роздягання, включила операційну лампу, схожу на поліцейську «черепаху» з увімкнутими прожекторами, яка зависла над місцем злочину, підштовхнула Бланшара до операційного ліжка, поклала на спину, не забуваючи пестити його вірного дружка, і, забравшися на стіл, легко, щоб не придушити худенького офіцера розвідки, сіла зверху – й прийняла його, відчуваючи, як зростає всередині щось гаряче, від чого хочеться скрикувати.

– Тихше, – сказав Бланшар.

Моніка продовжувала стогнати, бо вже відключилася від буденних турбот.

Він лежав, широко розплющивши очі, дивлячись на її масивні ноги, мацаючи груди і думаючи, що вона зовсім не важка, намагаючись згадати, чи він зачинив на ключ двері, і в ту мить, коли у Моніки почався спазм, від чого Бланшар також застогнав, він побачив прямо над собою холодне око дрона, який завис поряд з хірургічною лампою і вивчав його синю президентську куртку, яку в поспіху так і не скинув Бланшар.

«Що? Що йому треба? Звідки він узявся?» – встиг подумати Бланшар і відчув спопеляючий удар у шию; фонтан крові бризнув на Моніку, яка ще стогнала від щастя, поки не побачила, що сидить на залитому кров'ю тулубі з відрізаною головою. Посинілі вуста Бланшара ще ворушилися, наче хотів він повідати старшій медсестрі Моніці Гароді щось дуже важливе.

 

15.

 

Гайдук з Боженою побігли туди, куди показувала, здригаючись від жаху, гола жінка. Перед ними відкрилася страшна картина злочину, рідкісного за своєю жорстокістю. «Невже ця гола баба могла вчинити таке? » – подумав Гайдук, наблизившись до столу, де лежали рештки Бланшара зі спущеними штаньми, в синій, залитій кров'ю до чорноти куртці з Білого дому. Ніде не було видно знаряддя вбивства – всі хірургічні інструменти зберігалися в стерильних біксах у спеціальних військово‑медичних опломбованих укладках. На залишках шиї загиблого Гайдук помітив характерні сліди, наче голову відрізали автогеном. «Лазерний промінь», – зрозумів Гайдук і підняв голову, вивчаючи місце злочину. Це він, це його робота. Хірургічні лампи засліплювали, стеля операційної ховалася у темряві, нічого підозрілого він не помітив.

Між тим збіглися налякані хірурги і медсестри. Одна з сестричок забрала нещасну Моніку до душової кабіни – відмивати кров, зробила протишоковий укол, обгорнула свою начальницю блакитним рушником з написом "Air Forces of Confederation" і притулила до себе, чекаючи, коли подіє укол, дивуючись, де знайшла стільки сил мадемуазель Гароді, щоб відтяти голову цьому дрібному лихвареві й бабію, царство йому Небесне.

До операційної викликали офіцера безпеки, який тримався так, наче підозрював одразу всіх у скоєнні злочину, і хотів було вчепитися в Гайдука, але в цю мить на всіх табло літака спалахнули червоні сигнали "Alarm!" і почувся голос капітана «Кульгавого Дракона»:

– Увага, екіпаж. Бойова тривога. Всім зайняти свої місця. Перебуваємо в зоні дії ворожої платформи «Каракорум». Приготуватися до відбиття атаки.

Скориставшись з метушні, Гайдук побіг центральним коридором у хвіст літака – туди, звідки лунали гарматні постріли. Лівий бічний люк «Ланкастера», саме та частина фюзеляжу, де був намальований червоний хрест, відкритий: страшний гуркіт йшов від шестиствольної 75‑міліметрової автоматичної гаубиці, якою керував один з бортмеханіків. Він сидів на сідлі, схожому на мотоциклетне, і повертався разом з гарматою, вдивляючись в екран комп'ютера. З борта «Кульгавого Дракона» шестиствольна гаубиця випльовувала порції запалювальних снарядів – їх вогненні траси летіли вниз, до поверхні океану.

Гайдук примостився за спиною бортмеханіка, щоб не заважати його роботі, намагаючись пристосуватися до чередування темряви і спалахів. Спочатку нічого не розумів, оглухнувши від пострілів, але за якусь мить побачив, як запалювальна речовина вогненною подушкою накрила якусь прямокутну поверхню, схожу на злітну смугу, й вжахнувся, як близько вони летіли над водою, над нафтово‑чорними хвилями океану, на горбах яких, наче в кривих дзеркалах, розгорялися і зникали відблиски пожежі. Заграва освітлювала їхній літак, забарвивши його у багрянець. Гайдук чув про легендарну платформу «Каракорум», що належала Чорній Орді, споруджену в Атлантиці ще в довоєнний час як мирна нафтова платформа і дослідницький океанологічний центр. Готуючись до війни, всі майбутні актори світової сцени понавтикали такі платформи у вузлових маршрутних точках в Атлантичному, Тихому, Індійському океанах, біля Північного полюса і Антарктиди. Конструкція платформ була стандартна: на 20‑метровой висоті над океаном – злітно‑посадкова бетонна смуга, радарна станція і антени управління бойовими космічними супутниками. На нижчих поверхах, прикритих товстим шаром композито‑бетону, ховалися зенітно‑ракетні комплекси, розміщувалися стоянки винищувачів, які – наче в авіаносцях – спеціальними ліфтами піднімалися на смугу. Під водою були побудовані склади з боєприпасами, пальним, їжею; у затишку підводного світу містилися спеціальні приміщення для відпочинку персоналу, госпіталі й навіть дитячі садки. Як правило, платформи слугували базами для підводних човнів.

БОП‑и (бойові океанські платформи), розміщення яких було санкціоновано резолюцією ООН, відігравали важливу роль для збереження балансу сил між потужностями Чорної Орди, Конфедерації, Піднебесної Імперії, Організації Глобальної безпеки та інших державних об'єднань, завдяки чому були успішно зупинені майже всі торговельні морські перевезення: світ опинився у блокадному зашморгу.

Розпаливши напалмове вогнище на поверхні платформи «Каракорум», бортмеханік перейшов на інший тип снарядів – бетонобійних, глибокого проникнення, щоб зруйнувати нутрощі цього штучного острова, проте навряд чи йому вдалося заподіяти платформі великої шкоди. Госпітальному літаку це було не під силу.

Настала раптова тиша. Битва «Кульгавого Дракона» з «Каракорумом» тривала заледве кілька хвилин, що здалися Гайдуку вічністю. Позаду жевріли вогні палаючого острова. Гайдук, вчепившись за спеціальну скобу біля люка, визирнув назовні. Відчув силу вітру, побачив зовсім близько під собою неспокійне місиво хвиль, освітлених на коротку мить сигнальною ракетою, запущеною з платформи навздогін «Ланкастеру»; йому здалося, що відчув запах океанської води. Обличчя його було мокре. Почався дощ. Бортмеханік скинув шолом і повернув до Гайдука юнацьке усміхнене обличчя.

– Як я їх довбанув! Вони не чекали. Ми домовилися з пілотами підлетіти на висоті 300 футів. Інакше вони б нас засікли. Облетіти їх не можна, – бортмеханік ніби читав думки Гайдука. – Треба берегти пальне. Тим більше, що їх тут натикано... усіх не обійдеш.

Бортмеханік від'їхав з гарматою, ще гарячою від пострілів, і акуратно задраїв лівий люк. Гаубиця розміщувалася на спеціальному рухомому механізмі дуже зручно – можна було вести вогонь як з лівого, так і з правого люків, а при потребі підйомник легко доставляв її до «ліхтаря» у верхній частині фюзеляжу, щоб вести вогонь по повітряних цілях. Гаубиця, хоч і стара, дуже сподобалася Гайдуку. Варто було б озброїти нею наші «Антонови‑250», подумав він.

– Піду погляну на крила і двигуни. Може, якісь пошкодження, – повідомив бортмеханік, який шанобливо ставився до Гайдука як до невідомого, але високопоставленого офіцера Конфедерації. Мудрий Бланшар, який разом з Монікою Гароді таємно займався розпродажем речей померлих офіцерів (з рядових що було брати – хіба що обручку з задубілого пальця), завбачливо зрізав з уніформи нашивки з прізвищами померлих і номерами підрозділів, де вони служили.

 

16.

 

22 квітня 2077 року,

8.00 РМ за Вашінгтонським часом

ЗАЯВА ПРЕЗИДЕНТА КОНФЕДЕРАЦІЙ ДЕРЖАВ ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ ЕНДРЮ ВАН ЛІ

На екранах Конфедерації і ще півсотні країн світу з'явилося спочатку зображення Білого дому – ще стародавнєзображення, без нависаючого над ним склепіння «Птеродактиля», потім камера урочисто ввела глядачів до Овального кабінету, за невеликим письмовим столом якого сидів моложавий чоловік з густим чорним пофарбованим волоссям, з маньчжурськими масивними бровами, з вузькими очима, що виблискували з‑під легких, майже непомітних окулярів, які надавали президентові досить інтелігентного вигляду, роблячи його схожим на професора Вищої школи штучного інтелекту з Шанхаю. На обличчі Ван Лі малювалися сум, зосередженість і рішучість. Пухлі руки лежали незворушно на полірованій поверхні столу.

«Дорогі співвітчизники, – урочисто мовив президент. – Я звертаюсь до Вас у нелегкий час випробувань, перед якими опинилася наша велика країна. Штаб повітряних сил Конфедерації інформував мене про безпрецедентний і безглуздий акт варварства, який стався сьогодні над Атлантичним океаном, коли був атакований наш госпітальний літак «Ланкастер‑27», що повертався на Батьківщину, маючи на борту поранених вояків, мужніх чоловіків і жінок, учасників операції по встановленню миру і демократії на Близькому Сході. В результаті атаки, – тут Ван Лі зробив паузу (бо на електронному суфлері, з якого він не зводив погляду, було написано слово PAUSE), а його обличчя набуло трагічного вигляду, – загинуло 386 чоловік – поранені, медичний персонал, екіпаж літака.

Це велика втрата для Збройних Сил і народу Північної Америки. Я висловлюю щире співчуття сім'ям загиблих і оголошую 23‑е квітня, п'ятницю, днем національної жалоби.

Ми провадимо ретельне розслідування обставин трагедії. Попередні дані свідчать, що госпітальний літак, який мав усі необхідні опізнавальні знаки – червоні хрести на білому фоні на крилах, фюзеляжі і хвостовій частині, як того вимагає Женевська конвенція, був атакований невідомим військовим літаком без розпізнавальних знаків. Маємо вагомі докази того, що цей кричущий акт міжнародного розбою вчинила ворожа нам сила, яка, не оголошуючи війни, взяла курс на світову гегемонію. Це вони ведуть неоголошену підводну війну проти постачання енергоносіїв, інших життєво необхідних природних ресурсів на територію Конфедерації. Це вони безжально знищують морські торговельні судна і пасажирські мирні повітряні лайнери Конфедерації. Це вони обстрілюють наше узбережжя, тероризують нас хвилями кібератак, підривають наші військові бази, беруть у заручники наших громадян.

Але найжахливішим є їхній останній злочин – знищення літаючого госпіталю. Так далі продовжуватись не може. Наше терпіння не безмежне. Завтра я скликаю засідання Вищої Ради Національної безпеки з метою розробки адекватних контрзаходів і покарання агресора. Мною дано наказ запровадити найвищий – червоний – стан бойової тривоги Збройних Сил Конфедерації. Також сьогодні увечері ми нанесли ряд ракетних ударів по бойових океанських платформах ворога в Атлантичному океані і базах терористів на окупованих ними територіях.

М'яка долоня президента Ван Лі рішуче ляснула по поверхні столу, наче остаточно розплющуючи ворога, немов би це була комаха, а не грізна Піднебесна Народно‑Демократична Імперія і Чорна Орда, об'єднані сили яких вели неоголошену війну проти Конфедерації, намагаючись відрізати Америку від джерел нафти і стратегічної сировини в Азії та Африці. Всі, хто слухав Президента, знали це, як знали і те, що Піднебесну Народно‑Демократичну Імперію очолює людина, як дві краплі води схожа на Ван Лі – та ж сама чорна фарба для волосся і брів, такі ж інтелігентські окуляри, така сама незворушність обличчя. Вороги президента Ван Лі пустили навіть провокаційну чутку, що вождь Імперії – брат‑близнюк Ван Лі.

– А тепер, дорогі співвітчизники, – продовжував Ван Лі, – я хочу звернутися до теми не менш болісної. Йдеться про жорстокий акт терору, вчинений проти сім'ї віце‑президента Конфедерації, високошановної Сари Лу Лейн, моєї доброї колеги, друга і однодумця. Як відомо, чоловік віце‑президента, двоє дорослих дітей, невістка і троє внуків у віці три, п'ять і вісім років були захоплені сьогодні групою зловмисників у штаті Арізона під час відвідання Великого Каньйону. За повідомленнями Бюро розслідувань Конфедерації, ніхто з заручників не зазнав ушкоджень, але їхній психологічний стан важкий. Досі неясно, чого домагаються захоплювачі, які комунікуються з Сарою Лу Лейн напряму. Вона скасувала намічену на сьогодні прес‑конференцію й терміново від'їхала до Арізони. Всі необхідні сили і засоби Конфедерації задіяні проти злочинців та їх можливих хазяїв. Слідчу групу очолив Генеральний прокурор Конфедерації Енріко Пекенья, який висунув кілька версій подій. Основна версія – помста наркомафії чоловікові віце‑президента, пов'язана з його бізнесом. Ми всі молимось, щоб заручники були звільнені і щоб Сара Лу Лейн якомога швидше повернулася до виконання обов'язків віце‑президента. На добраніч, дорогі співгромадяни, нехай Бог благословить Америку» .

Картинка згасла, натомість на темно‑синьому фоні з'явився особистий знак президента Конфедерації, який закликав до єдності, що має виникнути з різноманіття.

 

17.

 

Їхній літак летів над Європою: внизу, в ідилічному, блакитняво‑затуманеному просторі палало, як тавро, вогняне кільце, що стискалося навколо Парижа. Війська Франко‑Арабського Халіфату намагалися взяти в облогу місто, яке з невеликої висоти здавалося вимерлим, виглядало ретельно виконаним архітектурним макетом. Однак, про реальність картини свідчили руйнування на Єлисейських полях, зони вигорілих центральних кварталів, зламаний вершок Ейфелевої башти, залишки якого висіли на покрученій арматурі, й нерухомі автомобілі, що безладно – вздовж і впоперек – стояли на вулицях і площах Парижа, перейменованого моджахедами на Лютецій. Французькі винищувачі, що досі утримували перевагу в небі, побачивши «Кульгавого Дракона», співчутливо помахували крилами: Європа вже знала про трагедію госпітального «Ланкастера‑27». Та пілоти й екіпаж «Кульгавого Дракона», відключені від зовнішнього світу, були зосереджені на проблемах, що виникли всередині літака, і тих загрозах, які супроводжували їх у рейсі.

Божена, сидячи біля ілюмінатора, з жахом вдивлялася в місто, над яким вони пролітали.

– Боже мій, – прошепотіла вона, – я так мріяла побувати в Парижі. В Дуврі... Як назвати все це? – вона рукою доторкнулася до ілюмінатора.

– Це називається – зміна вісьового часу людства, – відповів Гайдук, зловивши себе на думці, що гнітючий текст протоієрея Борисоглеба Чикирисова заволодів його пам'яттю, хоч як Гайдук переконував себе в брехливості цієї фальшивки, на яку ніхто не зверне уваги, настільки вона абсурдна. І тут запитав самого себе: а до кого належу я? До СМЕРТОХРИСТІВ? До НОВОЛЮДЕЙ?

Залунав сигнал виклику, і Божена підняла довгий рукав балахона на правій руці. Гайдук побачив пульсуючий екран геджета‑комунікатора – точно такого ж, яким його нагородили в Білому домі. Божена приклала геджет до вуха, але заважала хустка, яку довелося скинути. Коротко стрижене, темнорусяве волосся, виголене на тімені, як тонзура у монахів.

– Yes, It's me, – тихо мовила Божена, уважно слухаючи голос з геджету. – It's okay, тьотю. All under control.

– Це говорить Марта Джеферсон? Що сталося? – занепокоївся Гайдук.

Монолог Марти Джеферсон тривав досить довго. Божена слухала, не перебиваючи, лише в кінці мовила:

– He's very reliable, don't worry about me. Bye‑bye. – Божена мовчки дивилась на Гайдука, наче вирішуючи, що сказати і чого не казати йому. – Дзвонила тьотя Марта. Вона сказала, що в Україні на вас оголошене полювання. Є офіційний наказ. Ви повинні вирішити, що робити, Може, залишитесь на якийсь час у Європі?

– А ви... ви що вирішили?

– Я можу спробувати дістатися України сама. Через Польщу. З Кракова до Львова ходять автобуси.

Обличчя, закрите чорними окулярами, було непроникне, а виразу її очей Гайдук не побачив: в окулярах віддзеркалювався він сам – людина в чужій офіцерській формі.

– Я гадаю, – задумливо мовила Божена, – що нам краще триматися разом. Проте – як вирішите, так і буде.

– Добре. Я подумаю, – відповів він, проклинаючи себе за м'якотілість, за те, що не міг здихатись цієї нещасної дівчини, якій ніщо не заважає спокійно проїхати в Україну, бо на неї не полюють. Знову згадав смерть Безпалого і ті абсурдні звинувачення, які стискалися навколо нього, наче вогняне кільце пожеж навколо Парижа. Зрозумів: за цим вбивством стоїть хтось з України. Хтось, хто хоче знищити його.

Розвинути далі ці роздуми йому не вдалося, бо знову пролунав сигнал «Бойова тривога» і знову з хвостової частини фюзеляжу почулося гуркотіння шестиствольної гаубиці. Якась невидима сила підкидала літак вгору, потім стрімко, до зупинки сердець пасажирів, кидала вниз, фюзеляж тріщав, проте спалахи зенітних ракет, які розбивалися об захисне поле «Ланкастера‑27», не були такими зловісними, як уночі над океаном, а навпаки – здавалися веселим доповненням до весняного полудня у розповні сонячних потоків.

Годинник показував 16.35 середньо‑європейського часу, і пілоти з кабіни «Кульгавого Дракона» бачили перед собою зелені поля Польщі. Їхній маршрут пролягав між Вроцлавом і Ченстоховим на північний схід. Якась вантажна фура, що рухалась по автостраді, розкривши брезентові тенти, перетворилася на пересувний зенітно‑ракетний комплекс, з якого і був обстріляний госпітальний літак. «Ланкастер‑27» звалився у глибоке піке, протипоказане літакам цього типу, щоб залпами з бортової гаубиці знищити фуру. Під час маневру вибухнув дальній двигун на правому крилі, пошкоджений уночі над Атлантикою.

Божена і Гайдук, які не полетіли шкереберть на підлогу тільки тому, що були навперехрест прив'язані ременями безпеки, притислися до ілюмінатора, дивлячись, як на місці двигуна розростається полум'я, і чорний димний слід тягнеться вгору, позначаючи траєкторію падіння «Ланкастера». Зайнявся сусідній двигун.

– Я боюсь! – скрикнула Божена і щосили вчепилася в руку Гайдука.

– Тримайся, – наказав він скоріше не їй, а собі. – Опусти голову до колін. Відпусти руку, закрий руками голову.

Але вона стискала його руку ще сильніше. Зенітно‑ракетний комплекс знову перетворився на звичайну вантажівку, зап'яту синім брезентом, на якому великими жовтими літерами було написано FRIEDMAN. Фура в'їхала у сплетіння автострад і сховалася під широким шляхопроводом. Палаючий літак ледве вийшов з піке і тепер летів назустріч полю зі свіжою озиминою. Поле здавалося ідеально рівним, але пілоти знали, що це не так. Другий пілот «Ланкастера‑27» подумки попрощався з старшим братом – не вийде цього року поїхати з ним у відпустку до Вікторії. Командир «Кульгавого Дракона» молився, благаючи Ісуса Христа пробачити йому гріхи, яких накоїв удосталь у цьому клятому житті.

«Ланкастер‑27» впав на велетенське черево, яке репалось, розривалося на шматки, проорюючи на польській озимині глибоку борозну. В ній залишалися чорні струмені пального, порваний на шматки мішок, в якому зберігався труп нещасного Бланшара, запаси ліків і білизни, фрагменти тіл хірургів і медсестер, понівечені частини фюзеляжу... Гайдука і Божену врятувало те, що вони перебували на другому поверсі літака. Нижнє крило, догоряючи, залишилося ззаду, верхнє крило повзло по землі, доки не відірвалось, а потім стався страшний удар, від чого чоловік і жінка втратили свідомість. Отямившись, Гайдук побачив стовп сонячного світла: фюзеляж тріснув навпіл. Божена знерухоміло висіла на ременях безпеки.

– Підводься! Швидше! – гукнув Гайдук, намагаючись розтермосити її, але даремно. Тоді він, лаючись, став розстібати сталевий замок у неї на грудях, та йому це не вдавалося. Він розумів, що ось‑ось літак вибухне, і зробив ще одну відчайдушну спробу. Нарешті сталева пластина вийшла з пряжки. Він схопив Божену, поклав її на плече – вона виявилася навдивовиж легкою – і через пролом у фюзеляжі дістався на ліву частину літака. Земля була зовсім близько – побачив стебла озимини, що нагадали йому дитинство, і почув запах зораної землі. Залишки літака занурені були в це фермерське поле, наче дірявий човен, що тоне в зеленому озері.

Гайдук важко зістрибнув на землю й побіг, тягнучи на собі Божену, до лісочка, що залишився позаду місця падіння літака. Там, де лежали уламки хвостової частини «Ланкастера‑27», побачив бортмеханіка, який був викинутий убік на десять метрів разом з гаубицею. Він лишився сидіти на мотоциклетному сідлі, в'їхавши головою у комп'ютерний приціл, що зніс йому півчерепа. Шолома ніде не було видно, вітер ворушив біляве волосся хлопця на потилиці.

Задихаючись, – Божена з секунди на секунду ставала важчою, – Гайдук добіг до рівчака на межі поля, за якою починалося узлісся. Потужний вибух струсив усе навкруги, піднявши вгору уламки літака, землю і коріння озимини, чорний дим затулив півнеба. Одним з непомітних, але важливих наслідків вибуху стала загибель дрона, який розплавився у полум'ї, що охопило місце падіння «Кульгавого Дракона».

– Що? Де ми? – розплющила очі Божена. Її чорні окуляри десь загубилися, Гайдук залишився без свого улюбленого пістолета. Про грамоту президента Конфедерації і подарунок першої леді не згадав.

– Треба тікати, – сказав він. – Ви зможете?

– Спробую.

Він допоміг дівчині підвестися.

– Куди? – спитала Божена.

У нього виникло парадоксальне рішення, яке ще півгодини тому не могло спасти йому на думку.

– На південний схід.

Вони рухалися лісом, доки не побачили автостраду – абсолютно порожню, з порепаною бетонною поверхнею, наче ніхто тут віддавна не їздив. Побачили облуплений заржавілий шляховий вказівник: OPOLE – SOSNOWIEC.

Вони рушили узбіччям шосе в напрямку Сосновця, готові у будь‑яку мить сховатися від... Власне, вони не знали, від чого їм треба ховатися.

 

18.

 

13 квітня 2077 р.

16.45 європейського часу

Особливо таємно

Маршалу авіації Алексу Джозефу

 

Завдання виконано. Ніхто не залишився в живих.

 

Майор Вільям Кроуфорд, командир окремої мобільної батареї X‑139 військ Космічної і протиповітряної оборони Конфедерації центрально‑європейського сектора ТВД.

 

***

23 квітня 2077, суббота, 8.00

Особисто Його Ясновельможності Гетьману України,

Генералу армії Кузьмі‑Данилу Махуну

 

Згідно з достовірними агентурними даними, вчора о 16.45в районі міста Вроцлав сталася аварія госпітального літака «Ланкастер‑27», на борту якого перебував Гайдук І.П., звинувачений у державній зраді. Загинула вся команда і пасажири літака, що знімає з порядку денного питання про Гайдука І.П. Пропоную відправити у район катастрофи нашого військового аташе у Варшаві з метою опізнання тіла Гайдука І.П. і перевезення його праху на Батьківщину для поховання з належними генералу‑хорунжому військовими почестями в алеї Героїв України.

Директор Державної Варти України Юлій Мережко

 

Резолюція на документі: п.Клинкевичу В.Я.

Погоджуюсь. Підготувати всі необхідні жалобні заходи, матері Гайдука І.П. призначити спеціальну пенсію.

Гетьман К‑Д. Махун, 24 квітня, 9.00

 

19.

 

Паровий трактор з причепом повільно торохкотів по вузькій бруківці, що петляла поміж невеличкими шахтарськими містечками. Тракторист, літній поляк‑фермер, що повертався додому, закупивши в Легниці добрива і гербіциди, вів неквапну розмову з Гайдуком. Польська мова Гайдука (заслуга матері) з легким «східним» акцентом не викликала у фермера запитань. Гайдук представився мешканцем Перемишля Єжі Сокольським, що повертається із заробітків з Німеччини, а з ним подорожує українка, його дальня родичка з Галичини, і вони чули, що в Руді‑Шльонській можна знайти роботу. Невідомо, чи слово «родичка» переконало фермера, але він не надто цікавився легендою подорожніх, сподіваючись заробити на них хоч декілька «глобо». Поляк кляв усе на світі – начальство, погоду, ціни, дітей, які покинули ферму й подалися до Австралії, низьку якість вугілля, яке він кидає у топку свого допотопного трактора‑паротяга, від чого з труби вилітає густий ядучий дим, од якого легко вчадіти. Божена сиділа поміж фермером і Гайдуком і куняла, бо нічого по‑польськи не розуміла, особливо фермера, який розмовляв дивним діалектом мешканців цього краю. Домовилися, що фермер підвезе їх до Руди‑Шльонської. Там, на околиці Кохловиць, мешкав двоюрідний брат Гайдука Марек, племінник його матері, Марії Юзефівни Гороль, яка жила в цих краях, доки не опинилася в Києві. Фермер виїхав на трасу А‑4, і пізньої ночі вони доторохкотіли до Руди‑Шльонської. Гайдук дав трактористу‑фермеру десять глобо з зображенням Адама Сміта. Поляк безмежно зрадів, але, хоч і підозріло подивився на зображення незнайомого Адама (не Міцкевича), поцілував ручку Божені і дякував Гайдуку. Попрощалися, і фермер, обійнявшись з Гайдуком і дихнувши йому в обличчя сумішшю терпких запахів самогону, тютюну і чайна‑коли, яку споживав у дорозі, підсипав вугілля до топки трактора й поїхав далі до Мисловиць.

Уночі, йдучи на південний схід погано освітленими, немовби вимерлими вулицями чужого містечка (Гайдук включив систему навігації у своєму геджеті), вони ледве знайшли на околиці двоповерховий дім Марека. На щастя, в домі ще світилося вікно на першому поверсі. Гайдук добре знав цей дім, в якому побував давно, років п'ятнадцять тому, ще з колишньою дружиною Ларою. Він обережно обійшов подвір'я навколо будинку – чи немає засади. Потім, ставши на лавку, зазирнув до вікна, яке світилося. Це була кухня з великою чавунною піччю; за обіднім столом, на якому стояв монітор комп'ютера, сидів Марек, обважнілий і втомлений, і вдивлявся в екран. Його обличчя здавалося освітленим місячним сяєвом. Гайдук ввімкнув спеціальну програму геджету, яка просвітила будинок, в якому нікого не було – тільки теплооранжевим кольором вимальовувалася постать Марека. «А де ж його дружина, діти?» – подумав Гайдук і тихо постукав у вікно. Спалахнули ліхтарі на вході до будинку, й на порозі з'явився Марек з помповою рушницею.

– Kto tam?

– Twdj kuzyn Ihor, – мовив Гайдук.

– Ігоре, це ти? – зрадів Марек і, обережно поставивши рушницю, обійняв Гайдука, наче зовсім не був здивований нічним візитом брата, який жив в Америці і ніколи не згадував про шльонських родичів. Але Марек не ображався, бо як людина добродушна (це була польська частина його душі) і жорстко‑прагматична (за це відповідала німецька частина душі) він сприймав світ без будь‑яких претензій, вимог і очікувань.

– До тебе ніхто не приходив, не питав про мене? – спитав Гайдук.

– Ні. А що сталося? Я позавчора повернувся з рейсу, нічого не знаю.

– Все гаразд.

Марек розповів, що Гєня, його дружина, разом з дітьми поїхала на три дні до своєї матері у Глівіце, а він змушений тяжко гарувати. Працював експедитором‑водієм у німецько‑польсько‑російсько‑українсько‑американській фірмі «Фрідман», вантажівки якої, після укладення угоди з воюючими сторонами, могли безперешкодно пересуватися по всій Європі, перевозячи зерно, продукти харчування, обладнання, одяг, зброю і боєприпаси від Уралу до Піренеїв. І хоч робота була небезпечна, бо все одно зграї піратів, які не визнавали ніяких угод, нападали на транспорта, але платили непогано, і можна було жити й сплачувати за навчання двох дочок‑близняток у бухгалтерському коледжі. Показавши гостям на екрані комп'ютера зображення дружини і дочок – Марилі і Касі, Марек виставив пляшку горілки, кілька банок єгипетського пива, підсмажив на великій пательні німецьку ковбасу.

Гайдук нічого не сказав братові про «Ланкастер», хоча Марек чув щось про страшну катастрофу невідомого літака, який начебто перевозив золото для Чорної Орди, а розповів, що останній рік працював у Дрездені, в американо‑німецькій фірмі, яка виробляла електроніку, їхав до Києва, але автобус був пограбований, довелося добиратися автостопом. Божена, українка‑заробітчанка з Німеччини, їхала з Гайдуком в одному автобусі, поверталася до Києва на лікування після аварії на виробництві. їм конче треба змінити одяг, купити зброю і документи, а головне – поспати.

Марек відвів Божену нагору, до спальні Марилі і Касі, а сам залишився з Гайдуком внизу, у вітальні. Розіклав старе шкіряне крісло, в якому вмостився Гайдук, а сам, прибравши все на кухні, ліг на дивані. Гайдук, ледве поклавши голову на подушку, впав у глибоке забуття, без сновидінь і надранкових прокидань, які часто траплялися у Вашінгтоні. Сон був – як закінчення життя.

 

20.

 

Його Ясновельможність Гетьман України, генерал армії Кузьма‑Данило Махун важкими кроками міряв кабінет гетьманського палацу, бетонна, схожа на гігантську літаючу тарілку споруда якого угніздилася на легендарній горі над Дніпром, у кількох кілометрах від Трипілля. Археологи знайшли тут перше поселення українців, які прийшли сюди з Індії шість тисяч років тому. Археологи стверджували, що саме в цьому місці було зварено перший український борщ, через що село, яке споконвіку існувало на цій горі, мало назву Борщів, а гора звалась Борщихою.

Гетьман, кремезний чолов'яга з темно‑шатеновими, майстерно підфарбованими вусами, які підковою облямовували його владний рот і підборіддя, від чого К‑Д. Махун ставав схожим на своїх славних попередників – гетьманів, які дивилися на нього з портретів, де переважали темні – чорні та коричневі тони, ще раз обійшов кабінет і переконався, що параметри приміщення не змінилися: сорок дев'ять метрів у довжину, тридцять п'ять завширшки. Підійшовши до оглядового майданчика, що нависав над урвищем, гетьман уперся лобом в броньоване панорамне скло, яке приємною своєю прохолодою трохи пригасило його гнів. Стояв сонячний день, такої пори не хочеться помирати.

– Бляді, – хрипко сказав він, – голови познімаю, яйця повириваю.

Гетьман з сумом подивився туди, де Дніпро весняним повноводдям виповнював обшир, що відкривався з гори. Білий цвіт дерев – наче вкриті вони були пухким снігом – будив щемливі спогади. Далеко, на протилежному пласкому березі, стирчали контрольні вежі охорони – щоб нікому не спало на думку випустити з переносної наплічної установки протитанкову ракету у палац, у серце всенародного лідера, незмінного Гетьмана і визволителя України.

Гетьман важко, наче обм'як після спалаху люті, підійшов до довгого столу засідань, на якому було встановлено два десятки моніторів різних таємних відомств і служб. Тицьнув пальцем у кнопку монітора з написом ВІРУ. На екрані висвітився козацький малиновий хрест з двома перехрещеними мечами. Потім з'явився текст, сенс якого намагався збагнути гетьман, втретє повертаючись до слів повідомлення:

 

25 квітня 2077 p.

10.30

Цілком таємно

Його Ясновельможності

Гетьману України,

Генералу армії Кузьмі‑Дан илу Махуну

 

Ретельні пошуки тіла Гайдука І.П. на місці падіння госпітального літака «Ланкастер‑21», що летів з Конфедерації через Польщу до Бейрута, не дали жодних результатів. Тіла членів екіпажу та госпітальної команди ідентифіковано. Гайдук у списках пасажирів не значиться. Не виключено, що він не загинув.

 

Полковник С. Ігнатенко

Військовий аташе України у Речі Посполитій Польщі

 

«Бляді, – ще раз подумки лайнувся Гетьман. – ДерВар каже одне, ці пиндюки – друге. Може, ще розвідку податкової служби накажете долучити?»

– Вітольде! – гукнув у мікрофон, вбудований до наручного годинника.

У дверях з'явилася ставна постать молодого красеня – генерала‑поручника Вітольда Клинкевича, особистого ад'ютанта гетьмана і Генерального писаря – начальника гетьманської канцелярії. Так само, як і гетьман, Клинкевич був одягнений у жупан, тільки не чорний, як у Махуна, а сліпуче білий, з золотими еполетами, аксельбантами, золотим шиттям на рукавах. Засмагле обличчя генерал‑поручника (весь вільний час рибалив на березі Дніпра) прикрашали підковоподібні вуса – тільки не підфарбовані, як у Гетьмана, а природного чорного кольору. Сам Вітольд порівнював себе з полковником Іваном Богуном з польсько‑російського серіалу «Кров і пам'ять», в якому соратник Богдана Хмельницького (грав його популярний

американський актор Койт Блекер) був представлений як винятковий кривавий зарізяка, сексуальний розбійник і п'яниця – і саме це подобалося мільйонам глядачів.

Вітольд шанобливо схилив голову:

– Слухаю, батьку.

– Змотайся за Наталією Гаврилівною, привези її.

– Негайно, – ще раз схилив голову Вітольд. – А що з прийомом? Там чоловік десять заплановано.

– Нахер всіх, – суворо сказав Гетьман, темніючи від гніву.

– Пойняв, – Вітольда як вітром здуло.

Гетьман знехотя, бо ненавидів занудну бюрократичну роботу, подався до письмового столу, де лежав стос паперів у папці «Терміново на підпис Його Ясновельможності». На столі стояв бронзовий бюст Вінстона Черчилля, подарований Махуну англійським королем. Гетьман вклеїв доброго щигля по крутому чолі Черчилля, від чого той аж ніяк не змінив виразу обличчя – залишилося таке ж іронічно‑похмуре. Махун підписував численні укази, директиви, нагородні списки, розпорядження та інший необхідний для існування держави мотлох. Підписував, не думаючи, механічно, бо був зосереджений на цій незрозумілий історії з Гайдуком, що сплутала всі гетьманові плани. Тільки за один документ зачепилося око Гетьмана: пропозицію міністра оборони – Головного військового отамана Прядка і директора ДерВару Мережка призначити замість Гайдука начальником науково‑технологічного управління військової розвідки України (ВІРУ) якогось Джеджулу, військового аташе в Сінгапурі, китайська дружина якого була резидентом ДерВару в країнах Піднебесної Імперії.

Гетьман зіжмакав подання й викинув його до кошика, що стояв під столом, порушивши своє ж правило – пропускати подібні документи через м'ясорубку шредера. «Рано ще, сучі діти», – подумав він. Відкрилися потаємні двері кабінету, розташовані в стіні, посунувся убік масивний годинник‑дзигар, що лагідно видзвонював кожні півгодини, і на порозі з'явилася Наталія Гаврилівна Махун, яку позаочі з повагою і острахом гетьманська челядь звала «Баба‑Гетьман».

– Що сталося? Ти знову щось наробив, як тоді з Австрією? – спитала вона, розуміючи, що терміновий виклик її пов'язаний з чимось серйозним. Під час зустрічі з президентом Австрії фон‑Зайденбургом гетьман уперто називав альпійську країну Австралією.

Гетьман піднявся і зробив вигляд, що цілує Наталію Гав. рилівну в щоку. Насправді він уже забув, коли цілував дружину, яку дуже любив, а ще більше – боявся.

– Наталочко, чи мати Гайдука знає, що з ним сталося?

– Нічого не знає, – знизала плечима Наталія Гаврилівна. – Я наказала поки їй нічого не казати, всю інформацію заблокувати. Ці твої йолопи – Прядко і Мережко – вже готові були влаштувати державний похорон. Марію треба пожаліти, немає куди поспішати.

– І я так думаю. Тим більше, йде якась суперечлива інформація.

Він показав їй повідомлення з Варшави, висвітивши текст на екрані.

Ось бачиш, – зраділа вона. – Рано ховати.

Наталія Гаврилівна була – і про це ніхто не мав знати в державі – найкращою подругою матері Гайдука Марії Юзефівни. Подружилися ще в студентські роки, коли обидві навчалися співу в консерваторії у професорки Слонимської: Марія Юзефівна мала ніжне ліричне сопрано, а Наталія Гаврилівна відзначалася низьким меццо. Артистична кар'єра подруг не склалася: Марія Юзефівна народила двох дітей, яким віддавала весь свій час, а Наталія Гаврилівна зустріла бравого капітана танкових військ Кузьму Махуна і поділила з ним усі принади важкого гарнізонного життя, де відсутність помешкань, хронічне безгрошів'я, пияцтво офіцерів могли знищити будь‑яке подружжя. Та не знищили. Наталія Гаврилівна почала давати в гарнізонах сольні концерти під гітару і стала дуже популярною у військових колах. Її помітив командувач аеромобільних військ і сприяв переводу полковника Махуна до Києва, де той став генеральним інспектором танкових військ, отримавши добру квартиру на Повітрофлотському проспекті і звання генерал‑хорунжого. Отоді й відновилася дружба двох жінок. Наталія Гаврилівна полюбила малого Ігоря Гайдука, як сина (власних дітей в неї не було), всіляко допомагала сім'ї Гайдуків уроки глобальної депресії та воєн. І хоча самолюбний і гордий інженер‑конструктор Петро Гайдук недолюблював цю владну чорнооку «циганку з вусами», як він звав Наталю Гаврилівну, але Марія Юзефівна душу б їй віддала: адже якби не дружина Махуна, Ігор не отримав би такої освіти у найдорожчих українських та американських школах. Для навчання в МІТ знадобилася резолюція самого Кузьми‑Данила, який на той час уже був заступником міністра оборони. Ряд політичних міркувань змусив подруг утаємничити свої відносини (це був наказ Махуна), зустрічалися нечасто на якихось казенних квартирах, куди Наталію Гаврилівну привозили під охороною грузинських джигітів, які вміли зберігати таємниці гетьманської родини. Наталія Гаврилівна вирішила:

– Я поговорю з Марією, заспокою. Боюся, що ці твої засранці вже могли нашепотіти їй про нещастя.

Гетьман погодився. На моніторі ДерВару, що стояв на його столі, був відсутній Оперативний Наказ №1377/2554 ОТ від 22.04.2077 за підписом Ю.Мережка щодо арешту Гайдука І.П. в разі перетину ним державного кордону України. Мабуть, вирішили не доповідати про це Гетьману, щоб не відволікати його від набагато важливіших державних справ.

 

21.

 

Гайдук і Божена провели в Руді‑Шльонській два дні, відсипаючись від кошмарів подорожі до Європи. Гайдук думав було скористатися з геджету, локалізацію якого не можна було встановити, і подзвонити до свого колеги, військового аташе в Польщі полковника Сергія Ігнатенка, але щось зупинило його. Тим більше, ще Марек Гороль виявився тим, що зветься chlopek‑roztropek – дуже кмітливим і енергійним. Другого дня увечері він приніс Гайдуку і Божені дві торби з вбранням, фарбу для волосся – Гайдук вирішив стати блондином, – фальшивий польський паспорт на ім'я Єжи Сокольського, посвідчення експедитора водія фірми FRIEDMAN і, окремо, в спеціальному кейсі, короткоствольний автомат НКМР 5/11 – тільки з китайськими патронами, акуратно запакованими утрьох магазинах, улюблений Гайдуком штурмовий пістолет «Беретта» М9А11, правда, не з самонавідними, а звичайними кулями, три поліцейські гранати нейропаралізуючої дії й дві протипіхотні гранати посиленої убійної потужності, а також кинджал морських піхотинців Конфедерації з широким, гострим, як бритва, лезом, руків'я якого містило в собі п'ять розривних куль.

– Ого! – свиснув Гайдук, радісно перебираючи зброю, новісіньку, наче зі складу. – Ну ти даєш, Марку!

– Це зовсім дешево, – Марек був задоволений, – за собівартістю. І все надійне, не так, як у румунських спекулянтів. Продають підробку, кинджалом не можна порізати ліверну ковбасу, автомати перегріваються після п'яти пострілів, і їх заклинює...

– Ти давно такий спец?

– Доводиться... Всяке буває, – зітхнув Марек.

Але головним подарунком був не одяг, документи чи зброя, а повідомлення Марка, що завтра на світанку колона вантажівок фірми "FRIEDMAN", збита в конвой з понад двадцяти фур і двох автобусів, вирушає до України, щоб продовжити шлях до Чингіз‑Сараю – столиці Чорної Орди, розташованої на річці Урал на місці колишнього Оренбурга.

Почувши новину, Божена зраділа. Гайдук ледве впізнав її після того, як вона скинула брудний сірий балахон. Перед ним постала висока – ледь не вища за Гайдука – струнка дівчина, якій пасували блакитні джинси і темно‑синя футболка з написом FRIEDMAN. Божена, як могла, загримувала своє обличчя, щоб сховати синці, скинула пов'язку з носа й заходилась готувати вечерю. Виявилося, що вона вміє добре куховарити. У холодильнику, забитому продуктами, залишеними Гєнєю, знайшлися речі, смачніші за німецьку ковбасу: яловичина для біфштексів, картопля‑фрі –тільки підсмажити треба, – і свіжі помідори, цибуля, огірки, перець для салату і шоколадне морозиво в морозильнику.

Божена знайшла також упаковку з апетитним написом "Ukrainian salo" і вже хотіла нарізати тонкими пелюстками, як вчила її мати, але побачила напис: "Made in China" – і передумала.

Пили не смердючу горілку і безалкогольне пиво, а справжнє каліфорнійське червоне вино "Merlot", терпкий присмак якого викликав у Гайдука тугу за втраченим американським раєм, за ніжною Ліндою з її пристрасними любощами, за Бюро і