Мертвим і живим – яких любив

Юрій Миколайович Щербак http://vk.com/with_books

Час смертохристів. Міражі 2077

 

 

Мертвим і живим – яких любив

Люблю досьогодні

  ББК 84.4УКР6 Юрій Щербак. Час смертохристів: Міражі 2077 року: роман.

Постануть христи неправдиві, і неправдиві пророки будуть чинити великі ознаки та чуда, що звели б, коли б можна, і вибраних...

А коли скажуть вам: «Ось Він у пустині» ‑ не виходьте, «Ось Він у криївках» – не вірте! Бо, як блискавка та вибігає зо сходу, і з'являється аж до заходу, так буде і прихід сина Людського.

Бо де труп, – там зберуться орли.

А про день той й годину не знає ніхто:

Ані Анголи небесні, ані Син, – лише Сам Отець.

Євангелія від Св. Матвія, 24:24,26,27,28,36

 

 

Міраж (франц. mirage), марево – явище аномальної рефракції світла, коли людина бачить, крім предметів у дійсному положенні або замість них, їхнє уявне зміщене зображення – перевернуте, збільшене або зменшене.

Українська радянська енциклопедія, К. 1982, т. 7, с. 29

 

Частина перша

 

ПОВЕРНЕННЯ

  20 квітня 2077 p. Шифрограма 63‑80/CNAS

НОВОЛЮДИ КАК ЗНАМЕНИЕ НАШЕГО ВРЕМЕНИ

Вершиной этой революции, ее завершающей точкой, с которой начался отсчет нового времени, стало рождение, миссионерская деятельность и мученическая… В течение веков эта доктрина казалась незыблемой: вера в Воскресение Христа,… Однако следует признать, что события ХХ‑го и, особенно, ХХІ‑го столетий привели к кризису…

Частина друга

 

НСАЙДЕР

  29 квітня 2077 p. Конфіденційно

Частина третя

 

ЗМОВА

44.

 

16 червня відзначали всенародне свято – День української Богині. Цього року на роль УБ була обрана Ксеня, всесвітньовідома письменниця, філософ, володарка мережі «вагончиків щастя» (boxes of hapiness) – пересувних будок на автомобільних шасі, що стояли в усіх містах і містечках України; за порівняно невеличку ціну (від 1 до 10 глобо) тут можна було одержати різноманітні сексуальні послуги тайських, філіппінських, в'єтнамських, китайських чи еритрейських дівчат. Особливою популярністю користувалися будки, що стояли поблизу шкіл та університетів, приваблюючи молодь вогненно‑неоновим написом: XENYA. Молоді надавалася знижка 50%. Урочистості мав освятити своєю присутністю сам гетьман. Гайдук не міг відмовитись від запрошення – мініатюрного лептопа з кольоровим біографічним відеофільмом «Ксеня» та текстами головних творів «Лесбійська парадигма України», «Порнобіблія для юнацтва», «Останній оргазм у Києві» і найновішого бестселера «Велика дірка» («Віg hole»). До запрошення додавався квиток на 2 місця та інструкція щодо форми одягу та хронології проведення урочистості.

Гайдук з військовою пунктуальністю о 18.00 сів на своє місце в ложі‑бенуар театру Опери і балету, не ушкодженому, на щастя, бойовими діями підчас вторгнення ЕнРосу. Мати відмовилась іти на свято, сказавши, що українськими богинями вважає тільки Лесю Українку, Ліну Костенко та Індіру Голембієвську, а не якусь німфоманську хвойду. Театр був повен світської публіки: партер сяяв діамантами, золотом еполетів, блиском перламутрових біноклів, спалахами геджетів, які фіксували кожну мить свята. Велика державна тусовка починалася з привітних усмішок, дружніх помахів рук, заздрісних чи переможних поглядів, коротких реплік тих, хто звик вирішувати свої справи під час таких зібрань – при похмурому мовчанні охоронців, що свердлили уважними поглядами натовп. Гайдук почувався самотнім і зайвим на цьому ярмарку марнославства – наче прилетів не з далеких земель, а з іншої епохи. На щастя, світло вимкнули, і головний голос України, бас телевізійного диктора Мирона Швайки, за сумісництвом єпископа фастівського, проревів, наче на початку матчу боксерів на звання чемпіону світу:

– Його... Ясновельможність... Г‑е‑е‑е‑тьман Укррра‑ї‑ї‑ни... Прошу встати!

Прожектори висвітили постать К‑Д. Махуна та його дружини в царській ложі. Гетьман був у яскравочервоному жупані, Наталія Гаврилівна вдягла темночервоний костюм, на лівому вилозі якого виблискувало золото і смарагди – ажурної форми метелик, подарунок першої Леді Конфедерації держав Північної Америки сенаторки Ширлі Ван Лі. Зведений оркестр столичного гарнізону і оперного театру заграв гімн, хор, що стояв на п'ятому ярусі, підхопив мелодію. Мало хто знав слова гімну – видно було, як механічно й несинхронно відкривали роти державні сановники, яких дратували слова «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці», бо вороги – це конкретні погані пацани з конкуруючої банди, а не ласкаві «воріженьки», і їх треба мочити вогнеметами, контрольними пострілами, лазерами чи скидати з висоти 5000м над морем, а не чекати, коли вони згинуть, як ранкова роса.

– Богиня України, – замріяно вимовив Мирон Швайка. – Сьогодні ми віншуємо велику українську геніальну письменницю і всесвітньовідому філософиню, діячку світового жіночого руху «Феміна» пані Ксеню... якій щойно виповнилося сто років

Пролунали бурхливі оплески. Відкрилася гаптована золотом завіса з серпами і молотами світлих комуністичних часів, і глядачі побачили посередині сцени велике крісло, до якого згори вели білі сходи. На верхніх східцях під овації глядачів з'явилася Ксеня – маленька бабця‑дрибця у міні‑спідничці; ювілярку вели під лікті, майже несли в повітрі два голих стріптизери‑гіганти з чоловічого шоу «Хлопчики‑піс». Обережно всадовили столітню ювілярку в крісло і стали по обидва його боки, демонструючи могутні м'язи й ледве сховані за вузенькими стрінгами не менш видатні геніталії.

Свято української культури і духовності розпочалося.

Ксеня з пересадженим обличчям дівчини, що загинула в автокатастрофі, та коротким йоржиком чорного штучного волосся, жваво роздавала на всі боки повітряні поцілунки й дріботіла ніжками, які висіли в повітрі, бо крісло виявилося зависоким.

На сцену вийшов улюблений спічрайтер гетьмана, академік Академії літератури і мистецтв Никифор Саливон. Коротун з густою гривою поетично сплутаного сивіючого волосся ніжним сопілчано‑тонким тенором заспівав:

– Гуцулко Ксеню... я тобі на трембіті... лиш одній в цілім світі... розкажу про любов.

Хтось тихо пройшов до ложі Гайдука і майже нечутно сів позаду. Гайдук повернув голову і уважно подивився на незнайомого, але не пізнав його – виблискували лише скельця пенсне. Чорний капелюх з широкими крисами затіняв обличчя. Незнайомий уважно стежив за подіями на сцені, не звертаючи уваги на Гайдука.

– Прутень! – захоплено вигукнув Никифор Саливон. – Завдяки Ксені це запашне архетипне праукраїнське слово увійшло до всіх словників світу, стало символом сексуальної експресії й дітородної сили українського чоловічого органу...

Гайдука дратувала присутність незнайомця за спиною. Навіть спало на думку подзвонити начальнику охорони Тенгізу – спитати, хто сидить поряд. Але відкинув цю думку, бо ніхто випадковий опинитися тут у цей вечір не міг.

– Ксеня збагатила світову культуру неперевершеними описами орального сексу. Її тонке спостереження... про запах сиру рокфор під час цієї процедури стало відомим як «синдром Ксені» й прикрасило всі підручники сексопатології...

– Не рокфор, а камамбер! – вередливо втрутилася Ксеня, кинувши злющий погляд чорних старечих очей на академіка.

– Що‑що? – не зрозумів глухуватий Никифор Саливон, чим викликав зливу сміху в залі.

– І вам подобається ця гидота? – неголосно спитав незнайомий Гайдука. – І це – вершина культури українського народу? Якщо це так, то такий народ не має права на існування.

– Ви хто? – спитав Гайдук.

– Я – Фрідман. Рафаїл Фрідман.

– Гайдук, – представився генерал.

– Знаю, знаю, Ігоре Петровичу, – м'яко запевнив Фрідман. – Багато чого про вас знаю. Правда, гадаю, що і ви дещо про мене знаете. Чи не так?

– Тільки в рамках офіційної інформації, – сухо відповів Гайдук.

– Давно хотів з вами познайомитись, – зняв капелюха Фрідман. – Жарко.

Він провів долоною по спітнілому чолу. Під капелюхом була чорна кіпа.

– Може, повечеряємо разом? Є тут неподалік, біля Золотих Воріт, непоганий ресторанчик. А цей маразм, – Фрідман презирливо наставив долоню у бік сцени, – їй‑богу, не вартий вашого дорогоцінного часу.

– Добре, – погодився Гайдук.

Йому справді стало гидко від побаченого: стара курва час від часу цілувала своїх охоронців у стрінги, з‑під яких випирали гормонально гіпертрофовані прутні. Саливон продовжував виводити солодкі рулади на честь столітньої богині, пересипаючи їх, як і промови гетьмана, цитатами з Біблії та резолюцій ООН про необхідність подолання демографічної кризи і збільшення народжуваності на Землі.

Вони вийшли в порожній коридор, де на них чекали шестеро охоронців Фрідмана – всі в чорних капелюхах та довгих чорних сюртуках, як їхній босс, і двоє джигітів Гайдука.

У ресторані "Golden Gate" їх завели до окремої кімнати в підвалі. Ресторан був порожній, відвідувачів у той вечір Гайдук не помітив. їх привітав власник ресторану, літній японець, з яким Фрідман перекинувся кількома словами, після чого, церемонно вклонившись, японець зник.

Пили тепле саке з фарфорових чашечок.

Фрідман мав вигляд молодої, тендітної, несміливої людини з ніжною, майже дівочою шкірою обличчя, лагідним поглядом темнокарих очей, сивіючою борідкою і ще чорними вусами. Говорив тихо, з якимось дивним акцентом, слухав співбесідника уважно, похитуючи головою на знак згоди.

«Тулуз‑Лотрек, – раптом подумав Гайдук. – Ось кого він мені нагадує, хоч і далеко не карлик. Чому? Надто велика голова? Пенсне? Але ж ніяких ознак алкоголізму і сифілісу. Гарний агентурний псевдонім: «Тулуз‑Лотрек».

– Те, що відбувається зараз в Опері, є світовою ганьбою, остаточним кінцем того, що колись називалося українською культурою, – продовжував розвивати тему Фрідман.

– У кожній культурі чи маскультурі є подібні явища, – зауважив Гайдук. – Інша справа – чи треба з них робити державну політику.

– Це не державна політика, а особистий піар гетьмана. Йому конче потрібно, щоб наприкінці вечора, коли ця... ця... bitch... отримає золоту статуетку богині, вона прошамкотіла «Слава гетьману!»

Фрідман знову надів капелюха, обличчя його стало темне і невиразне.

– Ви не любите все українське, це зрозуміло, – сказав Гайдук. – А що ж ви любите?

– Багато чого, – зблиснув скельцями пенсне Фрідман. – Ось наприклад таке:

 

«Чи знає ще хвиля Південного Бугу

Яку тобі, мамо, чинили наругу?

 

– з ледь притлумленим щирим болем продекламував Фрідман.

 

Чи відають ще вітряки серед поля,

як серце твоє знемагало від болю?

Чи ж ні осокір, ні верба неспроможні

розвіять твій сум, твої думи тривожні?

Чи з посохом квітнучим ходить ще Бог

Між пагорбів світлих і темних відлог?»*

 

– Гарно, – щиро сказав Гайдук. – Це хто?

– Вам сподобалось? Це Пауль Целан. Мій улюблений поет. Він перетворив Чернівці на столицю світової поезії. Я дав гроші на меморіальний комплекс Пауля Целана, відкрив інститут його імені, спонсорую європейський фестиваль поезії в Чернівцях. Його батьків убили українські фашисти в 1943 році. Так само, як і моїх у 2048‑му. Ніколи не прощу, – зітхнув він.

– Я розумію ваше горе і співчуваю. Але ви напевно знаєте, що підчас тимчасової окупації Буковини біля трьохсот українців служили в каральних групах «секурітаде». Переважну більшість цих злочинців спіймано і покарано. А в боях проти румунських окупантів загинуло понад десять тисяч молодих українців. Є різниця? Врешті‑решт, ще Зеєв Жаботинський казав, що нормальна нація має право мати своїх мерзотників і злочинців.

– Лехаїм, – підняв чергову чашечку саке Фрідман. – Як у посадової особи, у вас не може бути іншої реакції. Але статистика в таких випадках не допомагає. Адже мій батько був кумиром Чернівців, улюбленцем усієї України. А мати...

*пер. Петра Рихла

Віддавала всю душу учням, серед яких – тисячі українців. Ні, я цього не збагну. У вашому народі живе ген ненависті до жидів, москалів, ляхів, циган, чорних, жовтих, до всіляких пришельців. Ви всіх звинувачуєте у ваших бідах, тільки не себе. І ген заздрості. Як ракова пухлина. З таким набором генів жоден народ не виживе. Не створить державу. Ваш народ приречений.

– Вам що – краще на цій землі бачити румун чи Чорну Орду? – ледве стримуючи зростаючу лють (ось він, цей ген ненависті), мовив Гайдук, благаючи себе стриматись, розуміючи, що цей «Тулуз‑Лотрек» навмисне провокує його, як досвідчений тореадор бика: необачно підставишся – отримаєш смертельний удар в серце.

– Не гарячкуйте, генерале, – миролюбно сказав Фрідман. – Не така вже я потвора, як ви думаєте. Мені ця земля рідна, люблю її пісні, традиції... І жінок, – засміявся він. – Але – хочемо цього чи не хочемо – наближається сумний фінал. За розпадом Росії невблаганно наближається загибель України. Сподіваюсь, що ви не божевільний український націоналіст, і розумієте, що Україна і Росія – як сіамські близнята. Організм єдиний, кров одна. І доля спільна. Ви – приречені.

Помовчали, в'яло куштуючи експонати з багатої колекції суші, запропонованої літнім японцем. Паркий вечір і важка тема розмови не сприяли апетиту. «Він у будь‑яку хвилину сяде на золоту «черепаху» «Роллс‑Ройс» і відбуде до свого Локарно, – подумав Гайдук, – а його кріпаки та мільйони інших кріпаків залишаться тут і стануть рабами Чорної Орди».

– І виходу немає? – спитав Гайдук.

– Вихід завжди є, – Фрідман покликав японця, щось сказав йому сердито, бо той зігнувся у три погибелі й швиденько забрав фарфорове блюдо з колекцією суші. – Нам треба думати не про окрему Україну, а про юдо‑християнську цивілізацію Заходу в цілому. Якщо ви приймаєте це як висхідну фундаментальну позицію для переговорів, ми запропонуємо реальний план дій і вашу особисту участь у глобальній грі.

Фрідман вийшов з‑за столу і нервово пройшовся по кімнаті, наче шукав в ній закладені Чорною Ордою відеокамери, хоча було відомо, що ресторан, який належав Фрідману, був «чистий», і всі спроби ВІРУ встановити тут таємну апаратуру виявилися марними.

«У нього справді закороткі ноги при такому розмірі черепа», – відзначив Гайдук.

Нарешті Фрідман усівся знову навпроти Гайдука, пильно подивився тому у вічі ніжним поглядом золотаво‑карих очей і м'яко поклав свою долоню на щоку генерал‑хорунжого.

«Fuck you, – лайнувся подумки той, – невже він гей?»

Наче почувши лайку, Фрідман забрав руку з Гайдукової щоки і почав тихо карбувати слова:

– Від імені світового уряду в Локарно офіційно звертаюся до Вас з пропозицією. Перше – організувати військовий переворот і очолити Україну. Не має значення, як називатимете себе: гетьман (хоча ця назва всім набридла), президент, канцлер, вождь, маршал, начальник держави чи військовий диктатор – головне, що ви, разом з силами спецназу ВІРУ, аеромобільними частинами Міністерства оборони й окремими поліцейськими формуваннями, такими, як військова жандармерія, берете всю повноту влади в державі у свої руки.

Друге. Підчас саміту держав Організації глобальної безпеки в липні цього року в ЕллаПол, у Афінах, ви проводите переговори щодо негайного вступу України до ОГБ і проведення спільних військових операцій проти Чорної Орди.

Трете. Спецназ ВІРУ ліквідує Басманова та його опричників як зрадників батьківщини і агентів Чорної Орди.

Четверте. Враховуючи ваше прихильне ставлення до держави Ізраїль, яке ми високо цінуємо, ви проводите спецоперацію по очищенню Криму від кримсько‑татарських сепаратистів і союзників Чорної Орди і сприяєте переселенню до Криму частини населення, збройних сил і державних установ Ізраїлю з метою створення на півострові національного вогнища єврейського народу як автономної частини української держави.

П'яте. У разі вашої згоди світовий уряд надає вам фінансову допомогу в сумі один трильйон глобо, забезпечує модернізацію застарілої української промисловості, розміщує інвестиції в сумі не менше п'яти‑шести трильйонів амеро, налагоджує постачання сучасних систем озброєнь для українських збройних сил. Взамін ви – як верховний головнокомандувач України – виводите свої війська на рубежі Волги в район Сталінграда з метою розгрому головних сил Орди на дальніх підступах до Східної Європи.

І шосте – останнє. Моє приватне побажання у разі налагодження наших дружніх відносин. Ви віддаєте мені весь ваш таємний архів з усіма компрометуючими матеріалами. Бо хоч би якими циніками ми були, не треба робити власністю історії деякі брудні сторінки наших біографій, чи не так, генерале армії?

Він підніс до уст чашечку з саке і кінчиком рожевого язика лизнув краплю теплого японського самогону.

– У разі вашої згоди ми їдемо разом з вами до Локарно, де підписуємо таємний пакт. Строк вашої відповіді – два тижні. Раджу погодитись. Будемо на зв'язку.

Фрідман вийшов з‑за столу, чемно відкланявшись. До підвальчика вступили його охоронці, оточивши хазяїна щільним кільцем.

Гайдук деякий час залишався незворушним, потім важко підвівся й попрямував до виходу.

Він не знав, що в театрі Опери і балету спалахнув скандал, внаслідок якого довелося вимкнути обидва загальнонаціональні канали телебачення – 1‑й і 2‑й, або, як їх називали в народі, «канал добрих новин» і «канал поганих новин». Урочисте засідання з вшанування Ксені наближалося до кінця, стриптизери нагадували бабці‑дрибці ритуальну фразу «слава гетьману», яку вона мала проголосити на всю Україну, потім треновані клакери мали ревнути «Геть‑ман! Геть‑ман!» Несподівано на сцену вискочила повногруда смаглява молода жінка у довгій вишиваній сукні, з віночком квітів на темному волоссі – це була Індіра Голембієвська – і гукнула в мікрофон: «Старій курві ганьба! Гань‑ба! Гетьман – геть! Геть –гетьман! Геть! Геть!» І що найбільше вразило присутніх – серед найвибраніших с е л е б р и т і держави знайшлися зрадники, які підхопили гасло й закричали: «Гань‑ба! Геть! Гетьман – геть!»

Картинка зникла з екранів телевізорів, оперна завіса опустилася, світло в залі увімкнули. Гетьмана та його дружини в царській ложі вже не було.

 

45.

 

ФАЙЛ ГАЙДУКА

 

2 грудня 2076 р.

Таємно

Спецдонесення військового аташе України в Імперії Двоголового Орла (Росії) полковника А. Семиглазова про події 28‑30листопада 2076 р. в Москві.

Не вдаючись до детального аналізу передумов, що призвели до подій 28‑30 листопада 2076 р. в Москві, які одержали назву «Кривавий Курбан‑Байрам», хочу викласти основні факти. Донесення складено на підставі особистих спостережень, даних телевізійної хроніки, газетних повідомлень і свідчень агентів ВІРУ в міністерстві державної безпеки Росії.

28‑30 листопада 2076 р. (1497 рік Хіджри) в Імперії відзначалося традиційне мусульманське свято Ід‑аль‑Адха (Курбан‑Байрам), відоме як «свято жертвоприношення».

Згідно з легендою, архангел Джабраїл з'явився пророку Іб‑рахиму уві сні й передав повеління від Аллаха принести в жерту його первістка на ім'я Ізмаїл. Ібрахим, якому було 86 років і для якого первісток‑син став щасливим подарунком Бога, засмутився, але прийшов у долину Міна, там, де тепер стоїть Мекка, й приготувався зарізати безневинного малюка; однак Аллах, бачачи, що пророк Ібрахим пройшов випробування, змилостився й замінив пожертву сином на пожертву ягням. Свято «Курбан‑Байрам» є святом на честь милосердя Аллаха і широко відзначається в мусульманському світі. Як жертви використовують баранів, кіз, корів або верблюдів. Свято широко відзначається в Москві та інших містах Росії упродовж останніх 70 років. Маршрут, кількість учасників, пункти забою жертв, місця здачі шкір, розташування кухонь для готування м’яса та санітарні процедурщнеобхідні при такого роду заходах, були узгоджені з головним управлінням московської жандармерії, відповідними структурами МГБ Росії.

Одночасно, 29 листопада, у палаці КОНАР (Конгресу народів Росії) на Красній площі (колишній будинок ГУМУ) мав відкритися Форум мусульман Росії.

Усього в заходах, згідно з заявкою організаторів свята, мало взяти участь 550‑600 тис. чоловік.

Але насправді за різними оцінками вже в перший день кількість учасників перевершила 1 млн. чоловік, переважно чоловіків у віці від 20 до 50 років. Як тепер стало зрозуміло, операція з перекидання до Москви значних людських контингентів з регіонів Росії, Кавказу, Центральної Азії, Туреччини, Ірану та інших країн фактично почалася за місяць до основних подій. КПП московської поліції були куплені великими хабарами й реальний облік кількості приїжджих до столиці не вівся або був неповним. Учасники подій зосереджувалися в робітничих гуртожитках, школах, порожніх лікарнях, на приватних квартирах, не виходячи на вулиці, щоб не привертати передчасної уваги властей.

Одночасно йшло озброєння бойовиків: так, за неповними даними міністерства миротворчих операцій Росії, у листопаді 2076 р. було понаднормово продано до 200000 автоматів ІЖ‑107, до 12000крупнокаліберних кулеметів, 3500 мінометів та 22000 ранцевих переносних штурмових ракет. Начальник тилового забезпечення Мінмироп генерал Р.Абарінов, який несе персональну відповідальність за продаж такої кількості зброї та боєприпасів, за день до Курбан‑Байрама втік разом з сім'єю до Таїланда.

Вранці 28 листопада, після ранкового намазу, п'ять колон мусульман чисельністю до 1 мільйона чоловік вирушили по шосе Жукова, Кутузовському, Ленінському, Путінському і Сталінському проспектах. Узгодженим кінцевим маршрутом колон була Волхонка і Пречистенська набережна, а саме Храм Христа Спасителя, в якому вже кілька років поспіль велися як православна, так і мусульманська служби. Були заздалегідь закриті станції метро Кропоткинська та інші по периметру храма та Кремля. Натовп рухався у супроводі потужних вантажівок ТАТАЗ‑6500 з платформами, на яких розміщувалися тисячі жертовних баранів. Пасажирський руху Москві був повністю паралізований, зусилля дорожної поліції навести хоч якийсь лад виявилися марними. Занадто пізно спостережні гелікоптери і «черепахи» московського управління МГБ помітили, що частина так званих «жертвосвяткувальників», діючи, як тепер зрозуміло, за чітким планом, пішла не в напрямку храму Христа Спасителя, а сунула по Арбату до Александрівського саду, зосереджувалась в районі Красної площі та палацу КОНАР, займала позиції на кремлівській набережній, охоплюючи в кільце Кремль. Коли начальник московського гарнізону маршал Охлобистов зрозумів це, було пізно: місця розташування 5‑ї гвардійської бронетанкової армії МГБ ім. Л.Берії були завчасно блоковані загонами бойовиків. Суттєву допомогу повстанцям надав боярин Басманов, який наказав бригадам опричників зберігати нейтралітет.

Натовп, яким керували невідомі бойовики, які не знали ні географії Москви, ні російської мови, а діяли згідно з інструкціями і картами міста, по ходу руху роззброював сили правопорядку, безжально вбиваючи службовців поліції й жандармерії у випадку щонайменшого опору. До 12.00 28‑го листопада надійшли повідомлення про 54 вбитих і 117 поранених співробітників сил правопорядку. О 12.30 почалося масове жертвоприношення тварин: сотні тисяч баранів були зарізані того дня на центральних московських вулицях, парках і площах міста. Красна площа перетворилася на брудний м'ясокомбінат, де різали тисячі тварин, від чого бруківка стала червоною і масною від крові: тут також свіжували туші й складали здерті шкіри.

О14.00 у Москві було вимкнуто освітлення, і в зимових сутінках місто перетворилося на чорний острів страху, розкреслений запаленими вогнищами, біля яких купчилися змерзлі чоловіки‑мусульмани в очікуванні шматка гарячого вареного м'яса. Під покровом темряви почали орудувати бригади місцевих кримінальних злочинців, які захоплювали склади спиртних напоїв, грабували й підпалювали магазини з електронікою, зброєю, коштовностями, продуктами харчування.

Трагічний інцидент стався о 16.15, коли група мусульман, що переховувалася на території кондитерської фабрики «Красный Октябрь», вийшла на Барсенєвський провулок і в тому місці, де він перетворювався на Барсенєвську набережну, спробувала перейти Москва‑ріку по тонкій кризі й дістатися Пречистенської набережної, щоб бути присутніми на церемонії скидання православних хрестів й встановлення золочених півмісяців на храмі Христа Спасителя. Крига не витримала ваги сотень людей й тріснула, внаслідок чого потонуло близько 80 чоловік.

Вночі спроби маршала Охлобистова зв'язатися з командуванням 3‑ї гвардійської армії МГБ ім.Ф.Дзержинського не дали результатів: командуючий армією генерал Мухітдінов заявив, що не воює з мирними громадянами, які мають право на відзначення релігійного свята. Маршал Охлобистов перелетів до Кремля, де запропонував його імператорській величності Генеральному секретареві партії МАРС (марксистська асоціація російських сталіністів) товаришу Кирилу II (Медунову), монарху всеросійському, покинути, поки не пізно, Кремль, але той відмовився, заявивши, що залишатиметься зі своїм народом до кінця. Між маршалом і монархом відбулася гостра розмова (запис розмови в агентурному викладі додається), що супроводжувалася нецензурною лайкою.

Форум мусульманських народів, засідання якого почалися 29листопада 2076 р. о 10.00 в палаці КОНАР на Красній площі при величезному збіговиську світових мас‑медіа, проголосив ліквідацію Імперії Двоголового Орла (Росія) як «суб'єкта міжнародного права і геополітичної реальності» в ім'я торжества справедливості пригноблюваних Росією мусульманських, буддійських і християнських народів.

Одночасно натовп демонстрантів з вигуками «Бісміллах, Аллах Акбар» остаточно блокував Кремль з усіх боків. В колонах демонстрантів з'явилися зелені ісламські, червоні турецькі й білі, з чорними зірками, прапори Чорної Орди. Написи на плакатах, зроблені одним шрифтом, закликали: «Геть дискримінацію мусульман!», «Віддайте порожні православні церкви мусульманам», «Не забуваймо 1552 рік», «Росія – тюрма мусульманських народів», «Хай живе великий вождь усіх мусульман світу Кара‑хан!», «Геть єврейського царя з московського престолу!», «Знищимо Ізраїль – базу російських олігархів», «Чорна Орда –вірний захисник усіх знедолених мусульман світу» і т.д.

Всі події Курбан‑Байраму 2076 р. свідчать про ретельну підготовку диверсійно‑пропагандистських структур Чорної Орди і, не виключено, Піднебесної народно‑демократичної імперії (Китаю) до ліквідації Росії. Роль західного світу в «листопадовій революції» 2076 р. підлягає додатковому вивченню.

Завершальні акорди цієї всесвітньої драми, яку з жахом спостерігали мільйони росіян, зраджених і кинутих своїм керівництвом (маршал Охлобистов застрелився о 12.25 в Кремлівському кабінеті), почалися об 11.00, коли натовп добре озброєних бойовиків розпочав штурм Кремля: з боку Красної площі було заатаковано Спаську та Нікольську башти – протитанковими ракетами підірвано міцні дубові ворота, вкриті сталевими пластинами, і сталеві захисні грати; з західного боку спеціальний танк‑таран пробив ворота і барикаду Троїцької башти, куди негайно увірвалися атакуючі маси людей. Одночасно в суцільній кремлівській стіні, що виходить зі сходу на кремлівську набережну, зарядом великої вибухової сили було підірвано Тайницьку башту: нападники через пролом вдерлися на територію фортеці й захопили Великий кремлівський (імператорський) палац – головну резиденцію Кирила II (Медунова). 92‑літній монарх, народжений ще в XX столітті в Німеччині, який страждає на паркінсонізм, перебував у Грановитій палаті; разом з троном він був обережно на руках винесений на Головну соборну площу, посаджений до імператорського гелікоптера й вивезений у невідомому напрямку. Одночасно імператорський штандарт був спущений.

О14.00 29‑го листопада на всіх екранах телебачення з'явився досі маловідомий заступник вождя Кара‑хана так званий «беклербек», на ім'я Мохамад‑бек, який проголосив падіння російської імперії і заявив, що новий лад, освячений чорною зіркою Орди, відновлює перервану історичну традицію входження Росії до тюркської сім'ї народів. Він запевнив слов'янське населення Росії у забезпеченні демократичних свобод і релігійних прав. Одночасно Мохамад‑бек проголосив введення на всій території Росії законів шаріату і порадив жінкам, для уникнення гвалтів, запнути обличчя шляхом носіння хіджабу – мусульманського одягу та обов'язкових білих чи чорних хусток. Також Мохамад‑бек запропонував москвичам покинути місто і тимчасово переселитися до сільської місцевості у зв'язку з неможливістю влади забезпечити безперебійне постачання води, електрики, газу і харчових продуктів у місто, яке має носити назву Армагеддон, оскільки було прокляте Аллахом ще у 915 році Хіджри.

Ця заява нового намісника Москви викликала паніку серед місцевого населення: натовпи біженців на старих автомобілях (нові були конфісковані новою владою), возах і саморобних візках, наладованих домашнім скарбом, почав залишати Москву під суворим наглядом мусульманських десятників і сотників.

1‑го грудня 2076 p., коли Москва була вже напівпорожня й насильство, грабіж і беззаконня панували на її вулицях і в будинках, до Кремля, де розмістилася тимчасова комендатура мусульманської Співдружності Націй (МУСНА), були запрошені представники іноземних посольств і місій, яким було запропоновано або звільнити територію СДОР, або переїхати до Суздаля, якому нова влада надала статус автономної російської провінції (улусу).

Виконуючи вказівку центру, 5‑го грудня 2076 р. повертаюся до Києва.

 

46.

 

Вже йшла друга година ночі, а Гайдук все ще сидів з гетьманом у кімнаті відпочинку по сусідству з кабінетом Махуна в гетьманському палаці. Це було розкішне приміщення з високими – до стелі – панелями з червоного дерева, поділене на ряд функціональних зон: бібліотеку з секретером для вдумливої інтелектуальної роботи незмінного лідера нації, затишну спальню, кухню з їдальнею, де стояв обідній круглий стіл, за яким сиділи Гайдук і гетьман. Стіл прикрашали три пляшки віскі "Black Label" (півтори вже було випито), срібне відерце для льоду, дві кришталеві вазочки – одна для чорної ікри (подарунок делегації Чорної Орди), друга – для червоної (подарунок короля Норвегії), селянське масло з села Лісоводи на Хмельниччині, де народився К‑Д. Махун, і найкращий в Україні пшеничний коровай, привезений з ЗЕКу‑116. Всі харчові продукти пройшли спеціальну експертизу в лабораторії при Особливому відділі гетьмана на наявність діоксину, радіоактивних речовин та інших отрут. Переважна більшість молочних і м'ясних продуктів для гетьманського столу вироблялися в спеціальному агрогосподарстві «Сонячний шлях» (у прадавні світлі комуністичні часи це був радгосп «Ленінський шлях», що обслуговував вищих номенклатурних достойників УРСР). Гетьманською логістикою опікувалась спеціальна ордена Козацької слави бригада «Гречкосії»: серп з колосками на емблемі бригади.

– Ти думаєш, мені ця... ця шизда рвана... дуже потрібна? – продовжував свій двогодинний гіркий монолог Гетьман. – Але вона єдина, кого ще читають у цій країні. Нікого більше! Наливай!

Гайдук чув, що гетьман хоч кого переп'є, але вперше брав участь в цьому дійстві. Свою склянку з товстим дном все більше навантажував кубиками льоду, по яких стікала темнокоричнева рідина, стаючи одразу жовтою. Гетьман лід не любив. Кілька років тому в клініці університету Джона Гопкінса в Балтиморі гетьману зробили трансплантацію новенької, молодої печінки – про це знав тільки Гайдук, який домовився про операцію й не відходив від хворого, разом з Наталею Гаврилівною та ще кількома наближеними людьми. Вдалося уникнути розголосу, бо увагу преси спрямували на Багамські острови, де буцімто відпочивав гетьман: його роль успішно зіграв двійник – заслужений артист України, актор Білоцерківського музично‑драматичного театру Матвій Гришко, теж не останній п'яниця, бабій, понтер і хвалько. Після Багамів він отримав звання народного артиста. Правда, папарацці ближче, ніж на 200 – 300 метрів не допускалися до вілли, на якій жив двійник гетьмана.

– Ось чому мені це болить, – жалівся гетьман. – Ця сука Індіра! Якби не я – бачила б вона ареопаг... Це ж я її витяг нагору. Ти бачив щось подібне? Влаштувати такий спектакль! Обісрати мене на всю Україну...

– Телебачення встигли вимкнути, – нагадав Гайдук.

– А ти звідки знаєш? Тебе ж там не було. Ти де був? – підозріливо спитав гетьман. – Думаєш, я не знаю?

– Я був з Фрідманом. Я не міг дивитися на цю стару...

– Шизду, – підказав гетьман. – Але щоб ти знав, вона колись була нічого! – засміявся лідер нації. – Ну, будьмо!

Клацнулися стаканами. «Невже забув про Фрідмана?» – подумав Гайдук з надією.

– І що ж у тебе спільного з цим пархаїдалом? Фрідманом? Ти що, Ігоре, не знаєш, що він плете проти мене змову?

– Яв змови не граю, – твердо сказав Гайдук. – І вас не зраджу.

– Ігоре, синку... Я знаю, що ти людина честі. – Розчулений п'яний гетьман поліз цілуватися до Ігоря, подряпавши йому щоку щетиною вусів. Відсунувшись, гетьман без зайвих тостів і цокання швидко і жадібно вихилив віскі, ложкою черпнув чорну ікру, з'їв. Довго мовчав, наче боячись порушити небезпечну тему. Нарешті почав:

– Я прочитав. Дуже уважно. Тричі.

Він глянув на Гайдука абсолютно тверезими очима.

– Чого ти хочеш?

– Я? – розгубився Гайдук. – Хіба не зрозуміло? Я все написав. Все залежить від вас.

– Ну ти, Ігоре, і дурний, – гірко похитав головою гетьман. – «Все залежить від вас». Дурний? Наївний? Чи дуже хитрий?

Він зробив паузу, рукою відламав шматок зеківського короваю, поклав до рота. Чутно було його тяжке сопіння.

– Я тебе зробив... Незважаючи на всі телеги, що на тебе писав Мережко. Стережись його. Він твій смертельний ворог... Але я плював на нього. Я хотів призначити тебе...

– Ким? – спитав Гайдук.

– Своїм наступником.

– Невже ви думаете...

– Мовчи, – наказав гетьман. – Ти мені як син рідний. Ти єдиний, кому я довіряю. Ти гідний стати гетьманом України. Але не станеш.

Він зупинився, чекаючи Ігорового запитання «Чому?». Але той промовчав. Тому гетьман продовжив:

– Тому, що ти – жид.

– А, може, я – китаєць? – насмішкувато мовив Гайдук.

Гетьман гнівно стукнув кулаком по столу, від чого дзенькнули вазочки з ікрою та зашурхотіли кубики льоду у відерці.

– Помовч! Не блазнюй. Ти жид не з походження, а по духу. У тебе інша група крові, ніж у нас. І тебе ніколи не пустять до влади, запам'ятай це. Використають, але не пустять. Ти знаєш, що таке патронажнаслужба?

– Підносити патрони, – ледве стримуючи лють, сказав Гайдук.

– Приблизно так. Це служба обслуговування. Різні експерти, вчені, радники, зрадники. Мудрагелі, одним словом. Влада – не твоя стихія. Бо ти не розумієш головного: від тих, хто при владі, не залежить нічого. Це як театр маріонеток. Глядачі бачать ляльки, та не бачать ніколи ляльковода. Ти жид, тому що дуже розумний. Багато цифр пам'ятаєш. І теорії різні знаєш. За це я тебе люблю.

Він важко підвівся і подався до бібліотечної секції, витягнувши з шухляди секретера папір. Повернувшись, поклав папір на стіл. Це була доповідна Гайдука, помережана різними позначками, знаками оклику і запитання. Легко впізнавався неповторний почерк гетьмана.

– Ти думаєш, я дурний солдафон? І не знаю того, про що ти пишеш? І не розумію ситуації? А ти прийшов і за два місяці все зрозумів. І відкрив правду старому мудаку? Наливай.

– Може, досить?

– Наливай, – жорстко наказав гетьман. – Я свою норму знаю.

Піт рясно котився по його обличчю, й він витирав чоло накрохмаленою серветкою.

Гайдук думав лише про одне: чи вдасться йому живим дістатись до свого кабінету й упасти на кушетку, прийнявши ударну дозу Advil'y з аспірином. Розумів, що в порівнянні з гетьманом він – жалюгідний інтелігент, нездатний до серйозної чоловічої розмови. Молив Бога, щоб ця пиятика скінчилась. Він проклинав себе за те, що написав цю ідіотську доповідну записку, яка не потрібна ні цьому лицедію, ні тим, хто править Україною. Вони скоріше загинуть, ніж зміняться. Загинуть разом з Україною.

– Я люблю Україну не менше, ніж ти. А може, більше, бо ти нічого не знаєш про цю кляту країну. Це тобі не Вашінгтон, – почув Гайдук гетьмана, який, щойно розпочавши третю пляшку, говорив тихо, розважливо розставляючи слова, які піднімалися з глибин підсвідомості розірвано і алогічно, а, може, і щиро – як на людину, яка звикла хитрувати й дурити. Фільтри свідомості і нової печінки перетворювали цей потік на впорядкований монолог.

Гетьман перейшов на шепіт:

– Ти чув, хто такий Сірий Князь?

Гайдук знизав плечима.

– Ти поганий розвідник. І твоя ВІРУ срана розвідка, якщо ви не знаєте, хто такий Сірий Князь. І всі твої так звані файли гівна варті. Хто, на твою думку, керує Україною?

– Ареопаг, – не думаючи, відповів Гайдук. – Архонти. Олігархи.

– Гівно твій ареопаг, твої архонти та олігархи. Гетьман теж гівно. Ми лишень шістки, ляльки з театру маріонеток. Вся Україна поділена на три бригади – центральну, східну і західну. На чолі цих бригад стоїть Сірий Князь. Це глибоко законспірована структура, яка склалася ще в сорокові роки минулого століття. Першим Князем був Сталін, пахан в законі, який віддав Радянський Союз у владу інтернаціональних бригад: червоних – партії, чорних – Чека, сірих – кримінальним авторитетам. Всюди – в державних установах, на підприємствах, в армії, дипломатії, в силових структурах і наукових інститутах – були призначені, крім офіційних керівників, представники бригад, без відома і згоди яких не можна було вирішити жодного питання. Коли Радянський Союз розвалився, разом з ним загинули червоні бригади, частково – чорні. Але система залишилася. Владу повністю перебрали сірі, кримінальні бригади. Після Сталіна князі, за окремими винятками, вже не обіймали перших посад – президентів, монархів, емірів. Вони спустилися в темряву, пішли у підвали, підпілля. Але влада їхня від цього не зменшилася. Навпаки, стало легше керувати країною, не беручи на себе публічних зобов'язань, не відповідаючи ні перед ким за злочини та помилкові рішення. Але вони жорстко контролювали і контролюють життя країни – всі стратегічні й кадрові рішення. Такі мудаки, як я, їм потрібні як декорація. Представники сірої бригади – всюди. І в твоїй дорогій ВІРУ, і в ДерВарі, і в адміністрації гетьмана, і в службах кожного члена Ареопагу. А над усіма ними – Сірий Князь. І що він скаже, те зроблю я – гетьман України. Інакше, – він різко черкнув долонею по горлу.

Гайдук, вражений, слухав гетьмана, наче той оповідав сюжет страшного голлівудського трілера для осіб, старших 25‑ти років, одночасно розуміючи, що старий генерал мовить правду.

– Ти думаєш, просто так загинув президент Федеріко‑Гарсія Костюк? – спитав гетьман, ковтаючи останню порцію віскі. – Гадаєш, його Фрідман убив? Помиляєшся. Це люди Сірого Князя шарахнули по його гелікоптеру ракетою «Грім небесний», коли він летів над волинськими лісами. Похорон був урочистий... Тому візьми цю доповідну і не показуй нікому, якщо жити хочеш, – він повернув Гайдукові документ зі своїми зауваженнями. –Але дещо в моїх силах. Я домовився з твоїм другом Ендрю Ван Лі, що через кілька днів ти поїдеш до Греції моїм спецпредставником на саміт Організації Глобальної безпеки. Треба з ними негайно домовлятися про спільні дії. Сірий Князь не проти.

– Хто він? – не витримав Гайдук.

– Еге, – зайшовся п'яним сміхом гетьман, – багато знатимеш – помреш рано.

Потім постукав пальцем по столу і ледве чутно сказав:

– Там його представник.

Просто під кабінетом гетьмана містилися приміщення правої руки лідера нації, генерального писаря Української козацько‑військової федеративної Держави генерал‑поручника Вітольда Клинкевича.

... Невтомний генписар в цю хвилину не спав: не вмикаючи освітлення, тихо сидів у спеціальній кімнаті, напакованій електронною апаратурою, і уважно прислухався до п'яної маячні свого керівника, гетьмана України. Особливо обурила Клинкевича згадка про Сірого Князя та сірі бригади. За розголошення таких таємниць чужій людині, не вхожій до Inner Circle, внутрішнього кола, належала смертна кара.

На жаль, молодий генерал‑поручник, надія гетьмана і України, хоч як нервово обсмикував правий кінчик свого козацького вуса, так і не зміг почути останні слова гетьмана після незрозумілого стуку – мабуть, стаканом по поверхні столу. Гуркіт стільців, відсунутих від столу, короткі п'яні голоси гетьмана і Гайдука, що віддалялися від мікрофона, закладеного в столі, засвідчили кінець пиятики, яка мала всі ознаки антидержавної змови.

Ледве доплуганившись до свого кабінету, хапаючись за стіни руками і дивом не зблювавши на робочій стіл, Гайдук все ж спромігся подзвонити черговому комендатури і спитати, хто зі співробітників перебуває на робочому місці.

Почув чітку відповідь: його високоповноважність генерал‑поручник Вітольд Клинкевич.

 

47.

 

Поспавши всього три години, пройшовши через НІЧНІ п'яні кошмари, падіння у прірву й ширяння кушетки в сірому, напівнічному‑напівранковому просторі кабінету, згадавши вашінгтонську ніч з Ліндою Кенворсі й дроном ЦСБ, Гайдук прокинувся о 6.30 з жахливим головним болем, вгамувати який не вдалося навіть двома таблетками «Excedrіn»у, що їх ковтнув о 5‑тій.

Вирішив скупатися в Дніпрі. Через службовий вихід, розташований на східному схилі гори Борщиха, вибіг у прохолодний парк, що оточував нижню терасу гетьманського палацу, й доріжкою, дбайливо вимощеною червоною і жовтою клінкерною цеглою, збіг униз, до невеличкої затоки з піщаним пляжем. У ста метрах праворуч, ближче до центральної частини палацу, похитувався на воді понтонний причал, до якого пришвартувалося декілька яхт, що належали гетьману та його соратникам.

Сонце вже піднялося над лівим берегом, але ще не вичервонило білі силуети яхт, бо світло було кволе, притлумлене ранковим туманом, що стояв над Дніпром, прикриваючи, наче димовою завісою, Острів. Швидко роздягнувшись, Гайдук кинувся до води, яка здалася йому дуже холодною: щоб зігритися, проплив кролем метрів двісті, вийшовши поза межі заборонних буїв, чим викликав незадоволення чергового офіцера служби охорони, який вже намірився був дати сигнал сторожовому катеру наздогнати порушника. Але Гайдук своєчасно зробив різкий розворот, пірнув під воду й, перейшовши на брас, проплив під водою метрів п'ятнадцять, знову викликавши занепокоєння на спостережному пункті. Пливучи під водою з розплющеними очима у червонястому мареві (саме таким був справжній колір дніпрової води), Гайдук подумав, що після такої пиятики у цій холодній, непрозорій воді можна схопити корчі або зупинку серця, що значно б спростило життя багатьом персонажам п'єси, в якій доводиться грати, не маючи на це жодного бажання. Випірнув на поверхню, жадібно хапаючи повітря, й, остаточно прокинувшись, помітив, що на березі, біля його одягу, хтось стоїть і привітно махає рукою. Здається, генерал‑поручник Клинкевич: у білих шортах і чорній T‑shirt із зображенням гетьмана України і написом: «І love Hetman».

– Ну й налякали ви мене, Ігоре Петровичу... Коли пірнули. У вас все гаразд?

– Вода холодна, – Гайдук з силою розтирав тіло рушником, на якому була намальована карта Флоріди.

– Господь з вами, Ігоре Петровичу... Двадцять градусів, теплінь. Я тут щодня плаваю... Мабуть, допізна працювали? Вид у вас зморений.

– Виконував завдання гетьмана, – похмуро відповів Гайдук. – До речі, пане Вітольде. Військова контррозвідка вийшла на слід кримінального авторитета, псевдонім «Сірий Князь». Не чули часом такий nickname: Сірий Князь?

Клинкевич роздягнувся, з насолодою простягнув руки догори, наче молився сонцю. Його м'язисте, вкрите бронзовою засмагою тіло було гармонійне й прекрасне, ніби постать стародавнього язичницького бога Перуна.

– Hi, – спроквола відповів, наче не до нього було питання. – А чим він прославився, якщо не секрет, цей ваш Сірий Князь?

– Продавав ракети МХ‑Аіг Cleaner‑124 Чорній Орді. І системи наведення ракет ХАРС.

– Вперше чую. Як голова комітету з експорту озброєнь, я мав би знати... А ви певні, що ваші славні розвідники чогось не наплутали?

– Ні, – зі щирою і приязною усмішкою зізнався Гайдук. – Могли й наплутати. Могли, знаєте, сплутати холодильники з ракетами, а Чорну Орду з островами Зеленого Мису.

Гайдук витерся й перевдягнувся, почуваючись значно краще. Віддав честь генерал‑поручнику:

– Бажаю доброго дня.

Легкою ходою пішов угору, відчуваючи на собі погляд Клинкевича, який того ранку здивував чергового офіцера охорони тим, що, хоч і роздягнувся, проте так і не ступив до води, як робив це щоранку.

Між тим Гайдук, вдягнувши літній камуфляжний мундир, пошитий з тканини з саморегулюючим кондиціюванням, в якому найлегше переносив київську спеку, подався до Києва, де об 11.00 мав зустрітися з Генеральним Прокуратором України, маршалом юрисдикції Іваном Оврамовичем Крейдою. Діставшися до підземної станції на Банковій, Гайдук не піднявся на поверхню, а пройшов бічним підземним коридором до Будинку з Химерами, звідки спустився до театру імені Жолдака‑Франка, де на нього чекали Невінчаний і начальник оперативно‑розшукового управління військової контррозвідки ДерВару полковник Палій. Троє чоловіків сіли на лаву найближче до фонтана, шум якого заважав говорити, а вітер поінколи засівав асфальт і лаву дрібними бризками. Через п'ятнадцять хвилин чоловіки розійшлися, а операторам ДерВару, які моніторили цю сцену за допомогою камер зовнішнього спостереження, не вдалося встановити тему розмови, бо завдяки пекучому сонцю картинка вийшла невиразна, знята в контражурі, обличчя чорні, й сурдоперекладачі не змогли розшифрувати артикуляції губ, а чутливі мікрофони повнилися гомоном води, наче це був звук Ніагарського водоспаду.

Через десять хвилин Гайдук входив до приміщення ГЕПРУ, що розташувалося поміж площею Богдана Хмельницького та Михайлівською, там, де колись були «прісутствєнниє места» – жахливої дореволюційної архітектури будинок, в якому містилася одночасно тюрма (так зване СІЗО), слідче управління поліції, відділок жандармерії (те, що носило назву в народі «гадюшник Мережка») та господарські приміщення ГЕПРУ. За цей будинок (вірніше, за право його знести) довгі роки велася боротьба між різними відомствами, але переміг І.О.Крейда – не як Генеральний прокуратор України, а як Генеральний координатор Інтернет‑мереж на території держави. Крейді вдалося переконати Ареопаг і гетьмана в тому, що кращого місця для цензурування різних потоків інформації, вгамування найбільш небажаних для спокою громадян ідей, думок і провокаційних закликів немає. Проект був замовлений у кращого берлінського архітектора Рольфа Нагеля, який розташував двадцять поверхів Будинку справедливості – переважно тюрми – під землею, а двадцять поверхів у вигляді Чорного (бо з чорного склопластику) дирижабля, що ніби тимчасово приземлився на цих древніх горах. Рольф Нагель так і назвав своє творіння: «Цепелін», розповідаючи, що в документах ІІІ‑го Рейху був знайдений сценарій урочистого прибуття до Києва в 1941 році Адольфа Гітлера на дирижаблі (цепеліні) та його приземлення на площі Богдана Хмельницького. В Києві натомість виникла своя легенда: якщо обрубати швартовочні канати, якими дирижабль приторочений до землі, він одразу злетить у небо й полетить геть до такої‑то довбаної матері. І назвали це творіння «дирижабою». А найбільш цинічні громадяни з числа тих, кого тягали в будинок на допити, порівняли його наземну частину з членом негритянського проповідника Обасанжі, якого в 2063 році розлючені кияни лінчували за розпусту й педофілію, відрізавши новоявленому месії знаряддя його гріхів. Ксеня присвятила цій події поему «Чорний прутень».

Пройшовши через необхідні процедури перевірки ДНК та сканування сітківки ока, Гайдук був запрошений до великого залу, схожого на термінал аеропорту, на горішніх заводських конструкціях якого були попідвішувані чорні моделі дивовижних літальних апаратів і дирижаблів минулого – від етажерки братів Райт та дирижабля «Гінденбург» до французького космічного винищувача‑перехоплювача «Міраж». Гайдук задер голову, відчувши залишки тупого болю й легке запаморочення.

– Генерале! Генерале! Ходить‑но скорше сюди, бо галушки вистигнуть.

Побачив у кінці залу лису істоту в темносиньому мундирі Генерального прокуратора. На столі засідань, вкритому рушниками, стояли миски, що парували. Крейда потиснув руку і попередив:

– Я – Іван Оврамович. Не Абрамович.

– Знаю, – розсміявся Гайдук. Він чув, що найбільшим ворогом Крейди ставав той, хто називав його «Абрамовичем», підозрюючи в Крейді не селянсько‑слов'янське, а чужинське коріння.

– Прошу до столу, – гостинно метушився Крейда. – Може, по чарочці?

– Що ви, Іване Оврамовичу, – непідробно жахнувся Гайдук. – Дивитися не можу.

Крейда всівся за стіл, засунув червону серветку за комір білосніжної сорочки.

– Частуйтеся. Це мої улюблені гречані. Наші, селянські. А це – з м'ясом дикого вепря. А тут – особлива галушка, десертна. З ананасом. Так би мовити – українські за формою, тропічні за змістом.

Гречані галушки, приправлені гарячими шкварками, були диво які смачні. Гайдук відчув, що зголоднів. Він майже з ніжністю дивився на хлібосольного господаря, якого поза очі всі називали «полтавською галушкою».

– Геніальний у нас народ, – задумливо мовив Крейда. – Своїми безсмертними продуктами харчування – борщем, салом з часником, галушками, узваром – він створив найкращу в світі базу для збалансованого розвитку: адже тут усе є – антиоксиданти, вітаміни, набір потрібних амінокислот, антисклеротичні речовини... Ви їжте, їжте. Якби моя воля, я б галушку зробив державним гербом України, а не тризуб. Ви знаєте, що тризуб у Київський Русі використовувався як тавро для коней?

– Та ви що? – жахнувся Гайдук, переходячи до галушок з м'ясом . – Вперше чую.

– Головна таємниця галушок – це процент солі у воді, де вони киплять. Я спонсорую спеціальний полтавський науково‑дослідний центр ГіВ – галушка і вареник, де ведуться серйозні дослідження, – з насолодою вдихав Крейда запахи шкварок. – Так що у вас, яке питання?

– Питань двійко, – Гайдук дістав два акуратно складені папірці з лівої кишені куртки. – Перше – це проблематика наступного засідання РНБ. Сподіваємось на вашу активну участь і пропозиції.... А друге – особисте.

Крейда, насолоджуючись десертними, тропічнимигалушками, насадив на кінчик носа рогові круглі окуляри й швиденько вивчив другий – приватний документ. Прохання звільнити з ЗЕК‑116 громадянку Конфедерації держав Північної Америки Божену О'Коннел. Підстава: усна заява гр. О'Коннел, клопотання помічниці Першої Леді Америки М. Джефферсон. Характеристика АдЗеку щодо зразкової поведінки колоністки Б. О'Коннел.

– Голубчику мій, – жалібно подивився на Гайдука круглими хитрими чорними очима Крейда. – Що завгодно просіть, але не це. Так можна і ЗЕКи втратити. Нічого не можу вдіяти. Закон є закон. Вона добровільно підписала прохання на поселення. Ніхто її не примушував. Яким би я був ГЕПРОЮ, якби порушував закон. Зрозумійте ви мене.

Він поправив маршальську зірку з діамантами, що висіла на чорному галстуку, а його лисий череп укрився сяючими блищиками, немовби моделі літаків, розвішані вгорі у залі, запрацювали, засвітилися вогнями, йдучи на посадку.

– Що ви, що ви, Іване Оврамовичу. Розумію вас як ніхто. Я теж стою перед ділемою. До мене звернувся мій колега, начальник департаменту контррозвідки Швейцарії Моріс Швайнштайгер. Вони схопили на гарячому громадянина України Владислава Максимовича Крейду з великою партією наркотиків афганського походження, які пройшли додаткову очистку в полтавському науково‑дослідницькому хімічному центрі і вкинуті на європейський ринок під назвою галуїн. Блищики на черепі Івана Оврамовича Крейди потьмяніли.

– Швайнштайгер хоче розтрубити цю справу на всю Європу. Підготовлена спеціальна телепрограма з зізнаннями Владислава, точними адресами, явками, паролями, з прізвищами тих, хто кришував цю оборудку. Можуть закрити рахунки в банках. Але...

– Але?.. – наче зачарований, повторив Крейда.

– Є варіанти. Нещодавно в Києві був затриманий агент швейцарської розвідки, який збирав для компанії «Нестле» дані про українську шоколадну промисловість, про найновіші таємні розробки – з метою організації диверсій. Я міг би запропонувати Морісу (а це мій давній друг) обмін: його агента на нашого... Крейду. Але не можу. Закон є закон.

Гайдук простягнув руку, щоб забрати папірець з проханням звільнити Божену, але Крейда папір не віддав:

– Почекайте. Треба подумати. А ви певні, що ваш друг піде на обмін?

– Переконаний. Бо цей агент – його далекий родич. Це вкрай сенситивна історія для Моріса.

– Ну що ж, – Крейда написав на папері одне слово й зазначив своє факсиміле. – Хоча цей Крейда і не має до мене жодного відношення, він мені навіть не однофамілець, але може постраждати престиж держави. Я вас дуже прошу домовитись з цим вашим швейцаром.

На поданні Божени значилось: «ЗВІЛЬНИТИ. І.О.Крейда 24.06.2077».

Галушковий ланч видався на славу: п'ючи холодний духмяний узвар, Гайдук домовився з Крейдою про подальше зміцнення взаємодії між двома відомствами. Неподалік місця, де вони ланчували, стояв чорний письмовий стіл Крейди. Тут він підписував смертні вироки, до практики яких повернулися з 2066 року – після вбивства президента України Федеріко‑Гарсія Костюка. Процедуру підписання смертних вироків транслював телеканал, що належав Крейді – «канал поганих новин», як звали його в народі: тут транслювалися некрологи, природні катастрофи, поліцейська хроніка, повені в Бангладеш і народні повстання на півночі Африки. На каналі «добрих новин», що належав Фрідману, показували мексиканські серіали, гламурні весілля, українські оперетки, пісенні й танцювальні марафони, шоу високої моди, одеські гумористичні каліфорнійські еротичні програми. Соціологи дивувалися: всупереч усім законам логіки, рейтинги чорного Крейдиного каналу були вищі, ніж каналу Фрідмана. Крейда домігся спеціального дозволу Сейму – транслювати у профілактичних цілях виконання смертних вироків. І хоча на трансляцію Сейм ввів ряд обмежень – покази здійснювалися лише по п'ятницях опівночі, а дивитися програму «Влада закону» дозволялося глядачам, старшим за 18 років, – вся країна, затамувавши подих, спостерігала за шибеницею, побудованою в телестудії каналу KNN, та за зашморгом, в якому конали страчувані.

Вийшовши з затемнених прохолодних приміщень «чорного дирижабля», Гайдук відчув мить щастя, побачивши золоті бані Михайлівського собору й вдихнувши розпечене київське повітря. Електронний термометр на будинку готелю «Інтерконтинентал», що належав Крейді, показував 43°С.

Сівши у джип, в якому його чекав Григорій Невінчаний, Гайдук коротко наказав:

– У Феофанію‑Пирогово.

Вони пірнули у швидкісний тунель, що виходив на дніпровську набережну, й помчали у напрямку ЗЕКу ‑116.

 

48.

 

22 червня 2077 р.

Таємно

Раднику Гетьмана України з національної безпеки,

Секретарю РНБ України, Генерал‑хорунжому Гайдуку І.П.

 

АНАЛІТИЧНА ДОВІДКА

щодо ситуації, що склалася напередодні саміту країн‑членів Організації Глобальної Безпеки (ОГБ).

Саміт, що його намічено провести 5‑7липня 2077 р. поблизу Афін на грецькому острові Евіа, за оцінками провідних аналітиків світу, повинен стати визначальною подією XXI століття. Адже йдеться, без перебільшення, про долю геополітичної системи, що зазнає на наших очах кардинальних змін. Розпад Росії, зникнення її зі світових карт стало найважливішою історичною подією останньої третини XXI століття, яка, безперечно, матиме серйозний вплив на зміну глобального балансу сил. Зростання потужності Чорної Орди, яка захопила більшу частину російської території та військово‑промислового потенціалу, включаючи ядерний, претензії держав СДОР на світове панування, розгубленість серед країн‑членів ОГБ, різке зменшення потужності і впливів Конфедерації Держав Північної Америки – все це є предметом великого занепокоєння демократичних країн, кількість яких з середини століття почала різко зменшуватись.

Серед можливих рішень, які можуть бути прийняті на саміті, на думку агентів й аналітиків ВІРУ, є такі:

1. Рішення Конфедерації Держав Північної Америки активно втрутитися в конфлікт навколо Арктики і нанести кілька превентивних ядерних ударів по командних центрах та об'єктах ВПК Чорної Орди без формального оголошення війни.

2. Перетворення ЕллаПолу («союз південних і північних морів» у складі Греції, Болгарії, Румунії, Угорщини, Словаччини, Польщі, Литви) на центральний елемент ОГБ, завданням якого є зупинити навалу Чорної Орди, що має на меті захоплення Західної Європи і об'єднання з мусульманськими анклавами на території Німеччини, Франції, Іспанії. Очікується, що на саміті буде прийняте рішення щодо розміщення на території ЕллаПолу оперативно‑тактичних ракет «Ревенджер‑ХІ» і введення на кордон України двох армійських з'єднань бойових «черепах» FAV‑TX 3 (по 100 черепах у кожному з'єднанні) з метою активної протидії агресивним планам Чорної Орди.

3 ОГБ має намір запропонувати Україні негайне членство в Організації й підписання пакту про дружбу, мир

і4. взаємодію, а також таємного протоколу до нього про приєднання України до ЕллаПолу, Скандинавського пакту і Чорноморської християнської співдружності та мобілізацію Збройних Сил України та ОПК з метою підготовки до миротворчої операції проти СДОР.

5. Отримано агентурні дані, які підлягають додатковій перевірці, що на території Канади (м. Черчіль) ведуться в режимі виняткової таємності розробки нового безпрецедентного виду зброї, характер якої наразі невідомий.

 

Старший аналітик Максиміліан‑VІІІ

 

 

Звільнення Божени відбулося буденно: її передали Гайдуку в приміщенні КПП, наче казенну річ. Офіцер охорони та староста ЗЕК‑116 склали акт утрьох примірниках про передачу «вихованки Божени О'Коннел, 2051 р. народж., штат Іллінойс, КДПА, стан здоров'я – без скарг» на поруки «громадянину УКВФД Гайдуку І.П. 2027 р. народж., місце проживання – м.Київ.» Чотири підписи – Божени, Гайдука, старости, представника АдЗек, мокра печатка, дата: четвер 24 червня 2077 p., 15.00.

Аскольда та Ликери на церемонії не було. Вівчарка офіцера охорони обнюхала Вожену та її велику полотняну сумку з вишитими синіми квітами. Щось нанюхавши, вівчарка заскавучала, лапами почала бити сумку.

– Там хліб, – злягано сказала Божена.

– Вибачте, – розвів руками офіцер. – Такий порядок. Боремося з наркотою. Мухтар, назад, – наказав він псу. – Ви проходьте, сумку можна не відкривати.

Божена мовчки й відчужено сіла до джипу – так, як колись до «Каділаку». Тільки біля мормонського храму, побачивши сяючого на сонці ангела з трубою, вона з докором мовила:

– Боялася, що забули про мене.

– Вибачте, я не міг раніше.

– Ні, це ви пробачте. Це я дурепа...

Завівши Божену до своєї квартири й показавши кімнату, де мала розташуватися – їй призначалася спальня – Гайдук дав гроші на шопінг і виділив охоронця на допомогу, а сам поїхав на Острів – вирішувати справи з підготовкою до операції, яку ВІРУ мала провести під час саміту ОГБ.

Повернувся пізно, після 22.00. Божена спала у вітальні, згорнувшись у кріслі калачиком. На журнальному столику стояла пляшка справжнього молока з ферми Аскольда

О'Коннела, на дерев'яній дошці лежала покраяна паляниця – плід радісної хліборобської праці ЗЕКу‑116. Дві керамічні товстостінні чашки для молока очікували на невинну вегетаріанську вечерю. Божена була в білому Гайдуковому халаті – взяла у ванній кімнаті. Її рудава косичка, наче пучечок осінньої трави, лежала на комірці халату. На неї зійшов глибокий сон, умиротворене обличчя в сутінках набуло дитячого виразу. Гайдук знову ледве стримався, щоб не торкнутися її волосся. Він тихо, не запалюючи світла, скинув мундир у своєму кабінеті й, прийнявши душ, вдягнув білу майку з емблемою ВІРУ, світлі шорти й навшпиньки повернувся до вітальні, де солодко спала Божена. Двері балкону були відкриті. Гайдук вийшов туди, де вітер з Дніпра розганяв застійне спечне повітря.Сперся на поруччя балкону.

Панорама древнього міста відкрилася перед ним у повільному згасаннні одного з найдовших днів року. Власне, це не було вже те місто, яким пам’ятали його покоління киян. Дніпро чітко поділяв цю десятимільйонну метрополію на два міста – Київ‑East та Київ‑West. На лівому березі Дніпра розлігся сарайно‑барачний Київ‑East – притулок євразійських іммігрантських потоків нещасних людей, змушених кинути свої домівки через війни, посухи, голод. Саме у Східному Києві сформувалися торговельні й ремісницькі центри вихідців з Індії, Пакистану, В'єтнаму, азійської частини Росії. Старі кияни та їхні нащадки, які залишилися жити в Дарниці й на Березняках, відгородились спеціальними перепустками, стінами та збройною охороною від прибульців. Мости й переправи перебували під пильним наглядом спеціальних частин ДерВару, які максимально обмежували проникнення небажаних чужинців на захід. Проте й Західний Київ не уник разючих змін. Перед Гайдуком далеко внизу сяяв вогнями рекламних драконів Поділ, перетворений на Чайна‑таун: за спеціальними угодами, укладеними між урядами України і Піднебесної народно‑демократичної імперії, на китайців не розповсюджувалися обмеження на перетин лінії Дніпра. На Куренівці китайці побудували комплекс нанотехнологічних виробництв, завезли туди сотні тисяч китайських робітників та членів їхніх сімей, відкрили китайсько‑український університет високих технологій імені Ден Сяопіна. Батиєва гора була майже повністю викуплена представниками Чорної Орди. На заході в районі Борщагівки розмістився німецький сеттлмент, де був відкритий університет імені Фрідріха Ебертата енергетичні дослідницькі центри. Зітхнувши, Гайдук уявив, як нелегко доводиться Мережку і Крейді утримувати хоч якийсь лад у місті, поділеному між десятками етнічних банд, які контролюють збут наркотиків, місця сексуальних утіх, ринки зброї, казино та сумнівні банки для відмивання грошей. Але одразу повернувся до своїх справ: що робити з Боженою, яка подобалась йому й викликала гостре бажання, але... Як довго вона зможе (і чи схоче) жити з ним? І що скаже гетьман та всі ці монстри з його оточення, дізнавшись, що вона – службовець легіону «Марс», спецназу, створеного президентом Конфедерації для проведення наземних і космічних розвідувальних операцій? Більше того, Божена вплутана в якусь темну історію і накликала на себе гнів командування. Вона може стати – якщо не стала – жертвою подвійного шантажу з боку ДерВару і військової контррозвідки Конфедерації: тюрма на базі «Менсфілд», свого часу перенесена з Гуантанамо, належала військовій контррозвідці, й там ув'язнювалися найбільш небезпечні державні злочинці. Вдивляючись у нескінченне море мерехтливих вогнів Західного Києва, Гайдук обмірковував ситуацію, в яку втрапив через це дівчисько і свою слабкість.

Раптом хтось підштовхнув його легенько в спину. Він здригнувся від переляку, уявивши, як його скидають з балкона 29‑го поверху. Він рвучко озирнувся. Божена стояла за ним, усміхаючись.

– Я злякався... – сказав він, відчуваючи, як серце гупає в грудях.

– Ніколи не стійте так близько до краю балкону. Особливо, коли поряд незнайомі люди. Вечеряти будете?

– Страшенно голодний. Бика б з'їв.

Вони повернулися до кімнати, але світла не запалювали.

– Я не їм м'яса, – повідомила Божена.

– А рибу?

– Їм.

– У мене є копчений вугор. Будете?

– Ні, дякую, – відмовилась Божена, наливаючи в чашки молоко й даючи йому шмат паляниці.

Він ковтнув запашне пряжене молоко, в якому зберігався далекий і світлий запах дитинства, коли Ігор на літо їздив до батькової сестри тітки Олі – в село під Уманню, де тітка напувала його таким молоком.

– Що з вами в ЗЕКу сталося? – спитав він. – Вам було погано? Вас ображали?

Вона посмикала кіску, запахнула халат, наче ховала від нього свої таємниці.

– Колись іншим разом розповім. Ніхто мене не ображав. Все було добре... Надто добре. Але я страждала невимовно. Весь час очікувала якоїсь біди. За тиждень я зрозуміла, що це розмірене селянське життя не для мене. Було таке враження, що час зупинився, що я живу в тринадцятому столітті на забутому всіма хуторі, а повз цей хутір скачуть вершники в чорному – хрестоносці, чи що, десь далеко палають міста, киплять битви, а ти сидиш і нічого не робиш, не знаєш, не розумієш.

Помовчала, допиваючи молоко. Хліба з'їла маленький шматок, відщипуваючи хлоп'ячими пальцями від м'якоті крихти, немовби збиралась годувати птахів.

В темряві, що нарешті запала, не було видно виразу обличчя Божени, й Гайдукові здавалося, що вона медитує з заплющеними очима.

– Дивно, – ворухнулась вона, – але коли я була на Марсі, сиділа рік на нашій базі, в мене було таке саме відчуття: хроноколапс...

Вона раптово змінила тему.

– Я переконана, що коли ви стояли на балконі, думали – що робити зі мною?

– Yes, I did.

Я розмовляла з тетою Мартою. Вона пообіцяла, що через кілька днів наше посольство забере мене звідси, і я повернуся до... не знаю куди. Мабуть до Вашінгтона.

– Куди ви поспішаєте? – сказав Гайдук усупереч усім законам логіки. – Живіть, скільки хочете. Не хочете тут – у мене є ще одна квартира. Самі будете.

Потім він сказав те, на що міг наважитись лише в темряві:

– Ви мені подобаєтесь. І я дуже хотів би, щоб ви залишились.

Вона відповіла не одразу:

– Ви мені теж. Це мене і лякає.

– У вас є чоловік? – спитав він.

– Ні. Але я не вільна.

«Ахто з нас вільний?» – подумав Гайдук.

– Не вільна не в тому сенсі, що ви подумали, – наче прочитала його думки Божена. – Але мені потрібен час. На жаль, чоловіки завжди поспішають.

Він взяв її руку, поцілував кінчики пальців і, наче злякавшись свого жесту, швидко відпустив:

– Я нікуди не поспішаю. Поживіть у мене, а там побачимо.

– У вас будуть неприємності. Наскільки я розумію, ваше керівництво не дуже любить Америку...

– Вони нікого не люблять. Навіть самих себе... – Він позіхнув. – Треба спати. Я страшенно втомився.

Годинник на великому дзиґарі «чорного дирижабля» оголошував дванадцяту годину.

Божена підвелася – він відчув її дихання й запах волосся. Це був найкращий час для поцілунку, обіймів, але якась сила зупинила його. Божена швидко вийшла з вітальні й тихо зачинила за собою двері спальні.

Він розіклав диван у кабінеті, застелив і швидко ліг, але заснути не міг. Тривога і безнадія панували в його душі, плутаючи всі думки й логічні побудови: невблаганно наближався час відповіді Фрідману, і хоча Гайдук вирішив сказати тверде «ні» цьому улесливому Тулуз‑Лотреку (бо згода на участь у змові автоматично означала для Гайдука смертний вирок), але й безоглядна вірність гетьману й сліпе слідування кодексу честі офіцера виглядали сміхотворно в умовах, коли смертохристи й кримінальні злочинці перетворювали країну на табірну зону. Але чи міг Гайдук з десятком вірних йому офіцерів розвідки перешкодити цьому? Як?

Не знаючи відповіді, він переключив свої думки на Боже

ну. Згадав її слова про тринадцяте століття, чорних вершників й хрестові походи – і йому схотілося піти до неї у спальню, тихо лягти поряд, обійняти й зрозуміти, що мучить її, а ще більше хотілося, щоб вона зрозуміла його тривоги.

Він уже почав був потроху засинати, перебираючи в уяві жорстокі картини реальності, ілюзорні фантасмагорії життя Божени на Марсі, політ на «Ланкастері», закривавлена гола медсестра, яку він витягнув з операційної, – і тут його збудив різкий сигнал американського геджету.

Йшла третя година ночі.

Гайдук почув незнайомий чоловічий голос, який чітко й байдуже, наче йшлося про ординарну подію, повідомив, що сьогодні, 24 червня 2077р о 6.00 РМ, у Білому Домі, під час прийому мексиканської делегації, був убитий президент Конфедерації держав Північної Америки Ендрю Ван Лі. За наказом Генерального прокурора Енріко Пекеньї заарештовано віце‑президента Конфедерації Сару ЛуЛейн за звинуваченням у державній зраді и підготовці замаху на президента. За рішенням Сенату, тимчасове виконання функцій президента Конфедерації покладене на вдову президента сенатора Ширлі Ван Лі, яка склала присягу в Овальному кабінеті.

На екрані геджету у монотонній послідовності повторювалися картинка з зображеннями Білого дому, фото президента в чорній рамочці, Вогняної Сари та Ширлі Ван Лі й державного герба Конфедерації.

Він схопив урядовий український геджет і зв'язався з гетьманом, який з чергового бодуна спочатку нічого не міг зрозуміти. Поки витлумачував йому, що сталося, в кабінеті з'явилася Божена. Вона підійшла до Гайдука:

– Я все знаю. Мені тільки‑но подзвонила тітка, тета. Я боюся. Обніми мене.

Він обійняв її, відчуваючи, як тремтить її тіло, і так стояв, розмовляючи з гетьманом і притискаючись до Божени.Він теж тремтів, до того ж кондиціонер, що його увімкнув на ніч, гнав надто холодне повітря.

 

50.

 

25 червня 2077р.

10.00 AM, Вашінгтон

Таємно

Раднику гетьмана України з національної безпеки,

Генерал‑хорунжому Гайдуку І.П.

 

ОПЕРАТИВНЕ ДОНЕСЕННЯ

Події, що розгортаються у Вашінгтоні, викликали шок у дипломатичних колах. Як з'ясувалося, під час зустрічі Президента Конфедерації Е. Ван Лі в Овальному кабінеті з командуючим об'єднаними антинаркотичними спеціальними силами Мексіки (Anti‑drugs Task Forces of Mexico (ADTF)) генералом Рамоном Фернандесом, його заступник, начальник розвідки генерал Порфіріо Сапатерро, колишній чемпіон Мексики зі східних единоборств, о 6.00 РМ накинувся на президента Конфедерації Ван Лі й миттєво вбив його, зламавши шийні хребці. Вже о 7.18 було оголошено про арешт Сари Лу Лейн й висунення проти неї звинувачень у змові з метою державного перевороту й захоплення влади. Вбивця президента, генерал Порфіріо Сапатерро зізнався, що буцімто діяв у змові з Сарою ЛуЛейн (відеозізнання генерала з'явилося на каналі CNN о 7.35 РМ).

О7.45 РМ Сенат Конфедерації одноголосно затвердив сенатора Ширлі Ван Лі в якості тимчасового Президента Конфедерації держав Північної Америки у зв'язку з тим, що спікер Сенату і Державний Секретар зняли свої кандидатури з обговорення.

В Конфедерації о 8.20 РМ проголошено надзвичайний стан, запроваджено цензуру ЗМІ і вимкнуто мережі цивільного мобільного зв'язку. Агентурні джерела ВІРУ свідчать, що у Вашінгтоні відбувся класичний військовий переворот, на чолі якого стоять вдова президента Конфедерації сенатор Ширлі Ван Лі, її помічниця Марта Джеферсон, яка, за даними деяких джерел, може посісти місце віце‑президента КДПА, міністр оборони Олівер Браун і голова Комітету з питань зовнішньої політики Сенату Конфедерації сенатор Пол Андерсен, якого, за чутками, вже призначено на посаду директора Центральної Служби Безпеки Конфедерації. Доля його попередника, адмірала Стенлі Фішера, наразі невідома.

Вночі, об 11.00 РМ, т.в.о. Президента Ширлі Ван Лі виступила зі зверненням до нації, в якому високо оцінила життя та діяльність свого чоловіка в ім'я процвітання Конфедерації держав Північної Америки, зміцнення миру і безпеки в світі й закликала громадян Конфедерації в ці трагічні дні згуртуватися навколо спадщини Е. Ван Лі. Пані президент присяглася продовжувати справу свого чоловіка і суворо засудила організаторів замаху. «За ними, – заявила п. Ширлі Ван Лі, – стоять не тільки колишня віце‑президент Сара Лу Лейн та її чоловік з його брудним бізнесом, але й потужні наркокартелі Мексіки, які поставили за мету перебрати владу на північноамериканському континенті, кардинально змінити внутрішню і зовнішню політику КДПА, піти на змову з Чорною Ордою задля вільного доступу на ринок наркотиків в Афганістані». Повний текст виступу п. Ш.Ван Лі додається.

Обстановка у Вашінгтоні DC, як і в інших великих містах Америки і Канади, загалом спокійна. Військові підрозділи оточили Білий дім та будівлі Конгресу США, на центральних вулицях столиці та інших великих міст з'явилися «черепахи» і бронетранспортери, бойові гелікоптери патрулюють повітряний простір, рейси пасажирських літаків затримано на невизначений час. Офіційна інформація поширюється тількі? каналом CNN і супроводжується трансляцією мюзиклу «Вест‑сайдська історія» і кінофільму «Віднесені вітром».

О8.00 AM 25 червня 2077 р, посли країн Організації Глобальної Безпеки відвідали Білий дім і вручили т.в.о. президента Конфедерації Ширлі Ван Лі послання своїх урядів про визнання п. Ширлі Ван Лі діючим президентом Конфедерації та підтримку її зусиль, спрямованих на боротьбу з силами агресії, поневолення і кримінального переділу світу.

Поступили офіційно не підтверджені дані про початок у Мексіці антиурядового повстання, очолюваного братом вбивці Президента Ван Лі Хосе Сапатерро, який, за даними військового аташату України в Мексіці, є керівником одного з наймогутніших наркокартелів Мексіки, розташованого в місті Сьюдад‑Хуарес на кордоні з Техасом. За даними аташату, в столиці – Мехіко‑сіті – чути постріли, а біля резиденції Президента Los Pinos ідуть запеклі бої. Передають, що на центральній площі мексиканської столиці Сокало (El Zokalo) зібрався 100‑тисячний натовп, який з ентузіазмом вітає повстання і вихід Мексіки зі складу Конфедерації. До натовпу з центрального балкона звернувся Хосе Сапатерро, який, ударивши в дзвін Свободи, прочитав традиційне для президентів «Grito de Dolores» – моління за Мексику і проголосив незалежність Мексіки від окупаційного режиму янкі. Натовп з великим ентузіазмом зустрів спуск прапора Конфедерації й підйом найбільшого у світі (30X12 м) державного прапора Мексіки, що майорить на щоглі в центрі площі Сокало. Повстанські радіостанції транслюють антиамериканські гасла «Геть грінго!», «Грінго, забирайтесь додому», «Хай живе незалежна Мексіка» і т.п. Вбивця президента Конфедерації генерал Порфіріо Сапатерро проголошується національним героєм. Повідомляється про значні успіхи повстанців, що може становити серйозну загрозу самому існуванню Конфедерації і значно послабити опір Північної Америки силам Чорної Орди.

Про подальші зміни ситуації негайно інформуватимемо Центр.

Військовий аташе України в КДПА – полковник С. Орлянко.

 

51.

 

Надвечір, у п'ятницю, 25‑го червня о 18.00, гетьман скликав надзвичайне засідання Ради національної безпеки для обговорення зовнішньої і внутрішньої ситуації в Україні. Весь день невиспаний, знервований Гайдук знайомився з шифровками дипломатів і розвідників з різних країн світу, оцінками світової преси щодо подій у КДПА, підганяв аналітиків РНБ, що готували довідки і проекти документів, обдзвонював членів Ради, узгоджував різні технічні моменти, пов'язані з прибуттям і охороною такої кількості великих шишок, працював над текстом виступу гетьмана, проігнорувавши цього разу незмінного спічрайтера – Никифора Саливона – під приводом особливої таємності обговорюваного питання.

На засідання прибуло сім членів Ареопагу, дванадцять архонтів – власників географічних просторів держави – її земель, поділених на краї, її енергетичних, промислових, аграрних та інтелектуальних потужностей і людських ресурсів. Серед запрошених – кілька сенаторів і голів комітетів Сейму, міністри і козацькі отамани, серед яких – генеральний писар Вітольд Клинкевич.

Гайдук наказав скласти ретельний список усіх присутніх – не поминаючи нікого, навіть технічних клерків, до якого додати біографії та характеристики. Сподівався, що до кола учасників засідання може затесатися таємничий Сірий Князь.

Засідання проводили в ситуаційному залі у гетьманському палаці. Це приміщення, глибоко заховане під землею, в товщі грри Борщиха, нагадувало командний пункт запуску космічних ракет – з безліччю моніторів, великими комп'ютерними картами світу та України, пультами управління та іншими декоративними прибамбасами, що справляли глибоке враження на людей некомпетентних, які складали більшість учасників засідання.

Вийшов похмурий гетьман у чорному – відповідно до настрою – жупані, з мішками недосипу й перепою під очима, владним жестом наказав усім сісти. Потім гидливо підняв, тримаючи кінчиками великого і вказівного пальців, якийсь папір і подивився гнівно на присутніх:

– Це що таке? Я вас питаю – це що? Пане Мережко і пане Крейда, це ви так добре працюєте, що на моєму особистому комп'ютері з'являється така гидота? Ввімкніть екрани, – наказав він, – і прочитайте.

На моніторах учасників засідання висвітився текст: «СЦЕНАРІЙ XXI СТОЛІТТЯ. НАРОД МАЄ ПРАВО». І фотографія: двоє чоловіків, повішених на розлогому дереві, під ними – радісно збуджений натовп. Підпис: суд Лінча.

Текст був простий:

«# 1. Чартерів на всіх не вистачить.

2. Злочини так званої еліти проти трудящих є підставою для організації відкритих народних трибуналів й публічних покарань недоторканих виродків.

3. Наша вимога: повернення народу України вкрадених недоторканими виродками у трудящих земель, лісів, гаїв, річок, пляжів, парків, санаторіїв, заводів, не кажучи вже про справедливі заробітки, свободу і майбутнє.

4. Повернення вкраденого майна здійснюється на підставі вироків народних трибуналів. Головні інструменти виконання вироків – сокира, вогонь, ніж, гвинтівка, мотузка, вибухівка. Вироки остаточні й оскарженню не підлягають.

5. Народний трибунал одноголосно затвердив найвищу міру покарання дебілу‑гетьману, членам злочинного Ареопагу, архонтам та їхнім посіпакам. Вирок обов'язково буде виконано.

6. Сезон полювання на ворогів українського народу оголошується відкритим.

Ліга Устима Кармелюка – ЛУК.

Червень 2077 р.».

 

– Прочитали? – кричав гетьман. – Задоволені? Це й вас торкається! Всіх без винятку. Це – оголошення війни. В Америці вбивають президента, в Україні погрожують вбивством гетьману та верхньому ешелону влади! А серед нас знаходяться такі люди, які радіють цьому, які підбурюють народ до противоправних дій. Дехто не розуміє, що пиляє гілку, на якій сам сидить. Я вимагаю від правоохоронних органів негайно знайти злочинців, що погрожують вбивствами і мають намір дестабілізувати державу, знищити надбання нашої незалежності!

Мережко і Крейда похилили голови і старанно щось занотовували, наче гетьман повідомляв лише йому відомі імена, адреси і коди злонавмисників‑хакерів, які проникли в мозок держави, в п першии комп'ютер, в електронне святилище військово‑козацької федеративної держави.

Як технократу, людині військовій, дисциплінований, Гайдуку неприємно було усвідомлювати, що в державі панує повний бардак. Він пригадав кривого Миколу‑коваля, вихованця ЗЕКу‑116, з його гайдамацькою ненавистю до всіх панів і всіх чужинців. У тексті, що його з таким гнівом цитував гетьман, було щось зухвало дитяче – і тому правдиве.

Гетьман тим часом заспокоївся і далі виступав за сценарієм, підготовленим Гайдуком. Він запропонував негайно висловити від імені держави жаль з приводу трагічної загибелі президента Ван Лі, вислати вітальну телеграму т.в.о. президента Конфедерації Ширлі Ван Лі, в якій підкреслити бажання зміцнювати і розвивати відносини стратегічного партнерства між Україною і КДПА. Третій пункт його пропозицій був особливо^важливий: прийняти рішення щодо прохання України про негайний вступ до Організації Глобальної Безпеки і активне військове співробітництво з метою протидії агресії Чорної Орди.

Вперше від того часу, коли агентів Чорної Орди, що захопили владу в країні багато років тому й проголосили «позаблоковий статус України», перетворивши державу на чорну діру європейської безпеки, гетьман робив спробу виправити історичний злочин попередників і врятувати Україну від остаточної загибелі.

В залі запанувало похмуре мовчання. Ніхто не наважувався першим узяти слово.

Нарешті підвелася Індіра Голембієвська і, поправляючи пальцями обох рук довге темне волосся, сказала:

– Всі знають, як я ставлюся до гетьмана. Але в даному випадку я хочу його привітати й підтримати. Давно треба було це зробити й стати не «азіопою», а європейською країною. Я – за.

У неї був глибокий музичний голос, що хвилював багатьох чоловіків, яким здавалося, що Індіра звертається персонально до кожного з них. Гайдук уперше побачив улюбленицю мільйонів «Інді», як звав її народ, зблизька.

Сердито стукнув посохом боярин Мінтімер Басманов і, не підводячись зі свого крісла‑трону, спеціально принесеного його опричниками до ситуаційного залу, хрипко кинув:

– Я – категорично проти. Приєднуватись зараз до цієї агонізуючої юдо‑ліберальної зграї є злочином і зрадою ЄДРОНу. Я попереджаю гетьмана: ви несете особисту відповідальність за дії, спрямовані проти наших природних союзників – слов'яно‑мусульманських братів.

Гетьман, наче нічого не сталося, й оком не змигнув, немало здивувавши Гайдука державною мудрістю і витримкою.

– Хто ще? – спитав К‑Д. Махун.

Фрідман підвівся, але чорного капелюха не скинув.

– Вітаю Вашу Ясновельможність з таким мудрим кроком. Рішення Вашої Ясновельможності увійде в світову історію, бо тільки перебуваючи в складі ОГБ Україна може дати відсіч навалі Чорної Орди і врятувати Європу– так, як зробила це Київська Русь у тринадцятому столітті, знесиливши орди Батия і Золотої Орди. Я підтримую це рішення і в міру моїх скромних можливостей сприятиму його реалізації.

Міністр закордонних справ України Руслан Фощенко продемонстрував чудеса дипломатично‑геополітичного балансування, запропонувавши сміливий проект одночасного вступу України до двох організацій – Союзу держав Чорної Орди (СДОР) та Організації глобальної безпеки, що, на його думку, гарантуватиме Україні невтручання в її справи обох потужних блоків. Гайдук з огидою дивився на ямочки на вгодованих щоках Фощенка, уявивши, як Україну обидва блоки спільними зусиллями перетворюють на поле крові, на нічийну територію, де можна безкарно вбивати людей й випробувати нові системи зброї. Пропозицію Фощенка навіть не обговорювали.

Результат голосування членів Ареопагу 6:1 на користь вступу до ОГБ задовільнив гетьмана, а перспектива увійти до світової історії з легкої руки Фрідмана потішила серце старого полководця.

Рада Національної Безпеки підтвердила повноваження Гайдука на саміті держав – членів ОГБ в Афінах, – як особистого представника гетьмана, що викликало обурення Фощенка, на що РНБ не звернула уваги.

Одноголосно було прийнято резолюцію, що вимагала суворого покарання членів таких радикальних організацій, як ЛУК, УРА та інших, які розпалюють міжнаціональну і міжгрупову суспільну ненависть, що веде до дестабілізації ситуації в державі.

Наприкінці, ощасливлений підтримкою Ареопагу, гетьман зачитав указ, яким нагороджував М.Басманова, Р.Фрідмана та І.Крейду орденами Богдана Хмельницького з золотою булавою, а В.Клинкевичу та І.Гайдуку присвоїв чергові воїнські звання – генерал‑полковника – Клинкевичу і генерал‑поручника – Гайдуку.

І хоч це неочікуване підвищення мало б потішити самолюбство Гайдука, він похмуро вислухав поздоровлення гетьмана, розуміючи, що це – плата за мовчання, за те, що погодився забрати назад свого листа гетьману з наївно‑ідіотськими пропозиціями змінити усталений лад у цій безнадійно прогнилій державі, застарілій, як танк Другої світової війни. Ця держава цілком влаштовує більшість людей, що зібралися в цьому залі, і ніяких змін вони не допустять.

Гетьман запросив усіх на вечерю до бенкетної зали, прикрашеної фресками на теми життя і битв Київської Русі. Гайдук, почуваючи гостру самотність, приймав поздоровлення від учасників засідання – від усіх цих маршалів, генералів армії, графів, баронів та інших господарів України, проклинаючи себе, своє пристосуванство, свою солдафонську дисциплінованість. Він почув заздрість до невідомих авторів листа, який потрапив до комп'ютера гетьмана.

Гайдук сів скраю столу, недалеко від виходу, щоб при першій же можливості втекти: згадав Божену, як вона притулялася, тремтячи, до нього вночі.

– Ігоре Петровичу, хочу з вами познайомитись.

Перед ним стояла, привітно всміхаючись, Індіра Голем‑

бієвська. Він виструнчився, вона подала йому руку, яку він поцілував.

– Вітаю з новим званням і бажаю успіху в Афінах. Від вас багато що залежить, – сказала Індіра, не відпускаючи його руку.

Зблизька вона здавалася набагато молодшою, ніж на телеекранах, незважаючи на повноту. Чорне довге плаття зі сміливо відкритим декольте. Штамп бульварних газет – «Найбільші і найпривабливіші груди України» – відповідав тому образу, що його старанно створювала Індіра та її іміджмейкери: українська мати чотирьох дітей, годувальниця, сексуально приваблива продовжувачка українського роду, щедро наділена фізичними та інтелектуальними принадами, ніжна і водночас смілива, мужня наддніпрянська берегиня.

Індіра народилася в East‑Київ, у лівобережному районі бідних бараків, де жили вихідці з Азії, вбогих магазинчиків, брудних ринків – там, де панували в'єтнамські, таїландські, китайські і корейські вуличні банди. Її мати – біженка з Пенджабу, яка тяжко працювала посудомийкою в китайському ресторанчику, батько – бідний українець‑кріпак з Броварів, який влаштувався в Дарницьку майстерню ремонту комп'ютерів; завдяки електронним талантам Богдана Голембієвського, майстерня почала процвітати і розширила свою діяльність на правий берег – West‑Київ. Отримавши постійну перепустку на правий берег, Голембієвський влаштував смагляву красуню Інді до шахово‑кібернетичної школи «Білий слон», яку вона блискуче закінчила з золотою медаллю. На навчання Індіри йшли всі заощадження батьків.

Політичну діяльність юна Інді почала з найбільш злиденних районів Києва – East, організувавши для жінок з Індії, Пакистану і Бангладеш каси взаємодопомоги, які видавали працьовитим домогосподаркам мікрокредити на розвиток невеличких майстерень, їдалень, кооперативів. Невдовзі молоду лідерку кольорового простолюду, яка начиталася творів Ганді, обрали до регіональної ради «Київ‑East», де вона уславилася полум'яними промовами на захист іммігрантів, яким врешті‑решт почали надавати українське громадянство. Індіру обрали до Сейму.

Все інше було справою вогненної енергії та фантазії Індіри і злагодженої роботи її політтехнологів. Мільйони людей почали на мітингах скандувати її ім'я: Ін‑ді! Ін‑ді!

– Прощавайте, генерале, і давайте якось зустрінемося, – нарешті Індіра забрала свою теплу руку й, поправивши довге темне волосся, попрямувала до виходу в супроводі двох кремезних охоронців. На її чолі, там, де брови сходилися біля перенісся, кармінова кругла цятка «бінді» означала приналежність Голембієвської до індуїзму.

Фреска, під якою сидів, пригублюючи горілку, Гайдук, зображала княгиню Ольгу, яка помстилася за вбитого древлянами чоловіка: отримавши подарунок з ненависного міста – по одному голубу з оселі, вона наказала прив'язати віхтики соломи до голубів, підпалити й відпустити голубів на волю. На фресці були намальовані палаючі птахи, що поверталися додому, підпалюючи рідні хати, й постать Ольги – у темних шатах. І вогненні відсвіти на її обличчі.

Княгиня Ольга з фрески чимось нагадала Індіру Голембієвську. Індіра – голуб миру. Прізвище в неї голубине.

 

52.

 

Гайдук повернувся додому пізно вночі, близько 2.00. Божена спала. Перевдягнувшись, Гайдук пішов на кухню, запалив світло, дістав з шафи віскі «Chivas‑Regal», а з холодильника– кам’янець‑подільську, закопчену до чорноти домашню ковбасу, привезену Невінчаним. Поклав на тарілку цибулину, огірок і помідор, покраяв хліб. Почувався голодним, самотнім і спустошеним (тут кращим було б англійське слово frustrated). Налив півсклянки віскі і виголосивши подумки тост «Будьмо, пане двозірковий fucken генерал‑поручник», вихилив гірку рідину, від чого одразу стало легше на душі: виник стробоскопічний ефект, коли все, що оточує людину, перевертається догори ногами, стрімко відходить назад, втрачає свою владу і зменшується в розмірах. Недолуге засідання РНБ, пародія на справжнє державно‑відповідальне обговорення пекучих проблем, небажання зграї зрадників поки що перечити гетьману, несподівана смерть президента Ван Лі, пані президент – Ширлі Ван Лі. Невже він кохав її колись? Чи не маячня все це?

Але після другої порції віскі все віддалилось значно далі, стало міражем, химерним, як блакитнокрилий метелик в акваріумі на Острові.

Він пішов спати й заснув одразу, впавши в темряву, наче хтось різко вимкнув рубильник. Прокинувся, бо щось лоскотало йому ніс. Це було волосся Божени, яка умостилася поряд, наповнюючи його тіло умиротвореним теплом. ВІН обережно обмацав її волосся, провів пальцем по носу й вустам. Вона поцілувала палець

– Mister General, are you drunk? – голос її був усміхнений.

– Yes, I am, – відповів, цілуючи її ніс.

– З якої нагоди? Ви вже перемогли Чорну Орду?

– Я переміг свій страх перед Чорною Ордою. Ти їсти не хочеш?

– Ні. Тета Марта передає тобі привіт і каже, що ти зможеш зустрітися з Ширлі в Афінах. Почекай, ми так не домовлялися.

Вона забрала його руку зі своїх грудей, лягла на спину і поклала руку собі на живіт, туди, де його долоня краєм торкалася короткого і ніжного волосся.

– Полеж так спокійно, – прошепотіла, – не поспішай.

Він напружено завмер, тримаючи ліву руку на її животі й відчуваючи, як гаряча хвиля пропікає пальці. На якусь мить відключив свідомість, ставши частиною теплового поля, що виникло між ним і Боженою. Потім зрозумів, що падає – це Божена, сміючись, сповзла з дивана на килим і потягла його за собою. Прийшов до тями й побачив світло там, де лежала Божена. Вона світилася – все її оголене тіло (він незчувся, коли роздягнув її – чи вона вже голою лягла до нього?) випромінювало тихе світло, наче зі схованих джерел– нічого дивовижнішого і прекраснішого Гайдук у своєму житті не бачив. Це був містичний акт осяяння, illumination, рідкісне явище навіть для дівчини, яка побувала на Марсі – те, що може трапитись з людиною раз у житті.

Він нахилився і став цілувати її тіло. А коли спробував увійти в неї, вона скрикнула від болю й заплакала; повернувшись на живіт, вона плакала, гірко схлипуючи, а він безпорадно гладив її волосся, не знаючи, як заспокоїти.

 

53.

 

27 червня 2077 р.

Таємно

Його Ясновельможності ГетьмануУкраїни,

Генералу‑армії Кузьмі‑Данилу Махуну

 

Ваша Ясновельможність,

Пропоную до Вашої уваги запис розповіді громадянки Конфедерації Держав Північної Америки Божени О'Коннел, 2051 р. народж., яка вступила в інтимний зв'язок з радником Вашої Ясновельможності з національної безпеки, генерал‑поручником Гайдуком 1.П. Запис, що зроблено в ніч на 26 червня 2077 р в квартирі Гайдука І.П. становить не тільки приватний, але і державний інтерес, і показує, на мій погляд, яким небезпечним може стати цей зв'язок у разі його подальшого розвитку.

Всі репліки Гайдука 1.П. з тексту видалено у відповідності до Указу Гетьмана про непрослуховування держслужбовців вищої категорії (УГ‑088/2068).

Директор Державної Варти України – Юлій Мережко

 

Резолюція гетьмана: ознайомити пп. І. Крейду і В. Клинкевича.

 

Текст запису:

 

«Ось що вони зі мною зробили. Вони вводили мені у вагіну товстий дріт і пускали струм. Було неймовірно боляче, я кричала несамовито, тоді вони били струмом і голову, викликали електрошок, потім топили у ванні, я захлиналася і мріяла лише про одне: про смерть. Це все відбувалося на базі «Менсфілд», де ми зупинялися з тобою, пам'ятаєш? (...) Вони висунули звинувачення в порушенні закону Конфедерації про суспільну мораль і здоровий розвиток нації. За цим законом сексуальні зв'язки між чоловіком і жінкою допускаються, якщо різниця у віці не перевищує двадцяти років. Тобі скільки років? П'ятдесят? А мені двадцять шість. За законом ми – злочинці. Твій вік на чотири роки перевищує межу дозволеного. А якщо тобі стукнуло дев'яносто років, то ти маєш право кохатися з жінкою, не молодшою за сімдесят. (...) Ідеї авторів закону були шляхетні: ці скажені неоконсерватори, божевільні теологи хотіли повернути народ до тих біблійних часів, коли в сім'ях народжувалося по сім‑вісім дітей, коли не було такої кількості геїв та лесбіянок, шаленої хвилі розлучень і нових зв'язків між старими і молодими чоловіками і жінками (... ) Ти справді нічого не чув про цей закон? Та тому, що він з самого початку провалився, він не міг апріорі бути реалізований. На нього навішали купу доповнень, поправок і застережень, різних судових гачків – і він став нежиттєспроможним. Але... Але полягало в тому, що уряд Конфедерації використав цей закон. Проти мене і проти Діка Стоуна. Ти чув це ім'я – Дік Стоун? (... ) Так, так, це він. Славетний на весь світ герой Конфедерації і людства. Людина, яка першою ступила на поверхню Марса в 2053 році, саме тоді, коли я народилася. Пам'ятаєш його перші слова? «Я – той земний Stone, з якого почнеться будівництво нового Марса». Йому було п'ятдесят років, як тобі зараз, коли він став першим посланцем людства на Марсі. Тобі тоді було двадцять шість років і ти, мабуть, добре пам'ятаєш, що робилося на землі після успішної висадки американської експедиції на Марсі. Навчаючись в коледжі, я написала історичне дослідження на цю тему – вивчила всі відео і прінтові джерела: не було на Землі людини, популярнішої за Діка Стоуна. Тризірковий генерал, директор марсіанських програм НАС А, начальник першої військово‑космічної бази на Марсі; звання Зірка Людства отримав з рук Генерального Секретаря ООН, десятки нагород різних країн, вулиці і площі Стоуна на всіх континентах – наче лавина в горах, звалилася на нього слава... Але він витримав. Не зламався. Він потім казав мені, що перебуваючи на Марсі, зрозумів щось таке, що поміняло його погляди на життя, смерть і так звану славу... Спробуй зробити це ще раз... Тільки ніжно. Так. Так! Так!!! (...) О, Jesus, як я боялася, що ніколи – ніколи не відчую цього... (...) У сімдесят п'ятому мене, як молодшого аналітика легіону «Марс», послали на базу «Фенікс», командиром якої був Дік Стоун. Мені – двадцять чотири, йому – сімдесят два. Він уже був не в фаворі, його за щось незлюбили у Вашінгтоні й перебування на Марсі було для Діка почесним засланням. База була стара, термін її експлуатації мав закінчитися через кілька років, а шахти для добування стратегічних металів були розташовані далеко від нас – біля бази «Марінер». Нас було семеро – четверо чоловіків і три жінки. Ми жили в тих огидних цистернах, що звалися модулями. Цей страшний тріск метеоритів, що падали на модулі (...). Боялася, ще й як! Але, по‑перше, платили шалені гроші, і я тепер дуже багата людина. По‑друге – ти не повіриш, це ті божевільно прекрасні кольори неба, коли заходить сонце: рожеві, червоні, а навкруги сонця – темно‑фіолетовий німб. Нічого прекраснішого на світі не існує. А по‑третє (... ) Так, я закохалася в Діка. Не було ближчої людини на цілім світі... Ні, не тому, що він герой і світова зірка. Хоча, можливо, і це відігравало свою роль, тішило моє самолюбство. Але не це головне. До моїх службових обов'язків входило забезпечувати Діка Стоуна аналітичною інформацією, виконувати його доручення (... ). Через кілька місяців я була шалено закохана в нього, а він – у мене. На землі в нього залишилась велика родина, дружина, яку він любив, але на Марсі земні закони не діяли... А в мене залишилась тільки тета Марта і Аскольд, я була вільна і нічим нікому не була зобов'язана. Так, ось тут... як приємно (... ) Звичайно, всі знали. Але в кожного були свої плани, свої контракти, ніхто не хотів лізти в чужі справи, тим більше – заводитись з командиром бази. Але в сімдесят шостому на зміну одному з офіцерів прибув майор Вільям Кроуфорд, nickname – «м'ясник Вілл». Пам'ятаєш, ми його зустріли перед в’їздом до Києва (...) Він одразу накинув на мене оком, що для нього означає – накласти лапу. Під час чергової спроби трахнути мене я дала йому ногою, мабуть, яйця розколотила (сміється). А невдовзі приїхала комісія з Центральної служби безпеки – перевіряла нас з Діком Стоуном. Звинувачення були страшні (шепіт, нерозбірливо). Уявляєш? (...) Твою квартиру прослуховують? (...) Не будь таким самовпевненим. Нас заарештували й повезли на Землю. Востаннє я бачила Діка, коли нас у кайданах і червоних робах, як останніх каторжників, виводили з тюремного відсіку на кораблі (плаче) (...) Мене повезли на базу «Менсфілд», Діка – до найстрашнішої військової тюрми в штаті Юта. Всю справу оформили як порушення закону про суспільну мораль. Але насправді їх хвилювало інше: що сталося (шепіт, нерозбірливо). Ти ніколи про це не чув? (...) Я зрозуміла, що якщо я здам Діка і визнаю, що знаю про всю цю історію, мене негайно вб'ють. І Діка теж (... ) Не знаю. Мені казали, що Дік у всьому зізнався й відрікся від мене, але я в це не вірю. Я його кохаю (плаче). Я хотіла мати від нього дитину... але після тортур я не матиму дітей (плаче). Пробач, я не повинна була це казати, коли так добре з тобою (... ). Марта сказала мені, що Дік Стоун помер, і його тихо поховали на Арлінгтонському кладовищі (плаче). Без ніяких почестей, без повідомлень у пресі. Найкращого сина Америки вбили тільки тому, що він не схотів передавати (шепіт, нерозбірливо), мене скалічили... і тобі подобається така країна? (...) Але твоя країна також нічим не краща. (...) Ти б побачив, що робиться в цьому «ЗЕК»у, як люди бояться слово зайве сказати... бояться стукачів, бояться старосту, адміністрацію. Бояться і ненавидять. Знаєш, що кажуть про твого гетьмана улюбленого, цього блазня з оперетки. (...) Добре, добре, не буду. Поклади мені pyку. Сюди. Нижче. Так. Як добре, Jesus, наче знову народилася».

 

54.

 

Величезна стара сосна – дитя далеких сталінських п'ятирічок – нависла над озером, тримаючись краю пагорба, окупованого мурашником. Частина сірих, покручених, немовби кабелі, коренів висіла в повітрі, рокуючи сосні голодну смерть. Прямо під пагорбом, на маленькому піщаному пляжику, усамітнились Гайдук с Боженою. Озеро, що належало до великої водної системи Дніпра, здавалося порожнім, а на протилежному березі, зарослому дубами, не було жодної споруди, не верещали підхмелені відпочивальники, й товсті тітки у синіх купальниках кольору «електрик» не чистили у воді масні каструлі й закіптюжені чайники. Не видно було й рибалок на човнах у затоках, порослих лататтям.

На озері не було допитливих громадян і галасливих туристів, бо воно було оточене колючим дротом з загрозливим написом «Заборонена зона». Це була тренувальна база спецназу ВІРУ, на якій елітні підрозділи «Грім» і «Блискавка» навчалися методам найтихішого й найефективнішого знищення людей, подолання водних перешкод, штурмових дій вночі, проведення блискавичних атак і десантування з «черепах».

Але остання неділя червня указом гетьмана проголошувалась святом аеромобільних військ і військ спеціального призначення: більшості вояків надавалися дводенні відпустки, і лише невеличка їхня кількість залишалася на бойовому чергуванні. Ось чому «Рогулька» – так здавна називали це озеро – належало тиші, соснам, дубам і сонцю, а не добре замаскованій, безжальній машині війни.

Вони не випускали одне одного з обіймів, потім кидалися до води, намагаючись знайти в її прогрітій товщі холодні ключі; потім загоряли, вдихаючи терпке соснове повітря, і знову захлиналися в обіймах, наче відчуваючи, що це – найщасливіший день в їхньому житті, і що таких днів більше не буде.

Потім довго чекали, доки зготується юшка, Гайдук дмухав на поліна, які ледве тліли й стріляли іскрами йому в обличчя, дим надав гіркого присмаку цьому дню. Божена притулилася до нього, її світлі очі повнилися слізьми – від щастя чи від диму – і, сьорбаючи пересолену юшку, вона розповіла йому те, чого не домовила тоді вночі, коли шепотіла Гайдукові на вухо якісь божевільні таємниці марсіанської експедиції, а він сміявся від того шепоту, що лоскотав вухо, і не розумів, про що йдеться.

А йшлося ось про що: під час марсіанського відрядження Божени, коли старий Дік Стоун ледве не збожеволів від щастя, одного разу, коли почалася піщана буря і червоний смерч намагався з усією люттю розтрощити модулі «Фенікса», коли депресія охопила персонал бази – саме тоді, обніймаючи Божену, як тепер обіймав її Гайдук, старий астронавт поділився з нею таємницею, яку знав серед землян лише він: під час першої експедиції Стоун і ще двоє астронавтів знайшли склад з марсіанською зброєю, завдяки якій загинула цивілізація цієї планети. Ця зброя знищувала воду.

– Воду? – не зрозумів Гайдук, відставляючи вбік надто гарячу миску з юшкою.

– Воду, – підтвердила Божена. – Судячи з усього, завдяки цій зброї зникла марсіанська гідросфера. Відбувалося це, мабуть, водночас, інакше на поверхні Марсу не збереглися б висохлі річища, каньйони, береги водоймищ у майже неторканому вигляді.

– І що було потім?

– Потім? Яка гидота, – сказала Божена виливаючи юшку. – Це ти напартачив. Казала – не сип стільки солі. Ти що – закохався?

– Не відволікайся на дрібниці, – поцілував він її.

– Потім його колеги‑астронавти загинули на Марсі, а Стоун нікому не сказав про ту печеру, де вони знайшли склад зброї. Він боявся, що зброю можуть використати на Землі. Уявляєш – це озеро зникає, лише чорне дно, потім Дніпро і Міссісіпі, а потім – моря і океани. Ходімо до води...

Вже у воді, обіймаючи його, вона продовжувала:

– Але чутка про якусь жахливу марсіанську зброю все одно вийшла назовні. Можливо, хтось із тих астронавтів, що загинули, встиг доповісти... Або Кроуфорду вдалося щось нанюхати... Чи Стоун після повернення на Землю після першої експедиції щось розповів – в сім'ї, чи друзям. Бо тих, хто катував мене на базі «Менсфілд», цікавила тільки та зброя. Вони майже нічого не знали про неї – ні характеру дії, ні конструктивних принципів. «Що ти знаєш про зброю? – питали вони. – І де вона схована на Марсі?».

– А ти справді знаєш? – Гайдук пірнув і, схопивши Божену за ноги, взявся лоскотати її підошви. Вона почала бити руками по воді, як птах, що злітає, сміятися, й, вислизнувши з його обхвату, пірнула й наблизила до нього своє обличчя: очі здавалися білими, тільки зіниці маленькими крапками позначали погляд, з носа і рота струменіли бульбашки повітря, рудаве волосся стирчало навсебіч.

Божена ствердно кивнула: так, знаю.

Вони з галасом і сміхом вискочили на поверхню води і лягли на спину, похитуючись злегка на хвилях в тіні сосни. Потім мовчки вийшли на пісок і почали перевдягатися.

В пам'яті Гайдука виплив пункт таємного донесення щодо розробки нової зброї в м. Черчіль (Канада), але цілком можливо, що цей проект не мав ніякого відношення до Марса.

 

55.

 

ФАЙЛ ГАЙДУКА

 

23 червня 2077 р.

Абсолютно таємно. 1 прим.

Раднику Гетьмана України з національної безпеки,

Секретарю РНБ України, генерал‑поручнику Гайдуку І.П.

 

ОПЕРАТИВНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Крейди Івана Оврамовича, громадянина України, члена Ареопагу України, Воєводи Київського, Черкаського, Махноградського, Полтавського, Подільського, графа Люксембурзького, Президента і Виконавчого директора Центрального Енергетично‑Індустріального Краю, Губернатора Слобожанського, Генерального Координатора Інтернет‑мереж Ки ївської Русі, Канцлера і дійсного члена УСРАН, Почесного академіка Академії Прав Людини ім. Кара‑хана (м. Чингіз‑Сарай), Президента СУКА, Генерального Прокуратора України, маршала юриспруденції, власника телеканалу «Поганих новин», ведучого програми «Влада закону».

Народився 13 березня 2017 р. в м. Полтава, закінчив курси сільських бухгалтерів, технікум громадського харчування (відділення галушки).

Свій перший бізнес започаткував у віці 15 років, коли закупив ум. Кемерово (Росія) машину‑автомат для виробництва пельменів і переобладнав на виробництво галушок і вареників. Не бажаючи сплачувати податки, Крейда відкрив підпільну майстерню з виробництва галушок на свинофермі свого батька Оврама Мусійовича Крейди, найнявши 15 робітників‑в'єтнамців, які жили на фермі в нелюдських умовах.

Відзначаючись видатними креативними здібностями у сфері нелегального бізнесу, І. О.Крейда вперше в історії українського галушківництва і вареництва (концерн ГіВ з 2038 року увійшов до п'ятірки найбільш прибуткових компаній України) почав випуск алкоголізованих і наркотизованих галушок (так звані «галушки‑веселі» і «галушки‑фентезі»), які здобули величезну популярність серед молоді. Новиною на харчовому ринку України і Європи стали вареники з коньяком і лікером. Статок Крейди в 2040 р. оцінювався в 1 млрд. амеро, а акції концерну ГіВ мали високу котировку на лондонській біржі. Саме в цей період один за одним зникають (вбиті, зниклі безвісти, ув'язнені) його конкуренти, а журналіст Ю.Андронов, що провів розслідування кримінальних діянь Крейди І. О., був убитий бейсбольними бітами співробітниками кримінальної поліції м. Полтави, рукопис розслідування безслідно зник. Експертами ВІРУ з великими труднощами вдалося, використовуючи залишки розтрощеного комп'ютера, відтворити текст розслідування (див. додаток I‑VII).

Ставши монополістом в Україні з промислового великотоварного виробництва галушок і вареників, Крейда І. О. вирішує в 2043 р. зайнятися політикою. Передавши концерн ГіВ у власність свого старшого брата Петра, Крейда І.О. який на той час уже купив диплом випускника юридичного факультету Кременчуцької вищої школи Державної Варти (тоді МВС), стає засновником марксистсько‑української демократичної асоціації (МУДА) й балотується від цієї партії до Сейму України, де його обирають головою Комітету з питань енергетики та промислового розвитку України. З 2046 по 2070 pp. – незмінний член Сейму, спочатку Народної палати, потім – Палати працедавців, а з2054 р. – член Сенату. Пустивши в оборот гроші, зароблені на продажу галушок і вареників, Крейда І.О. шляхом рейдерських атак юридичної фірми «Цезар», що належить йому, захоплює промислово‑енергетичний вузол Центрального Краю (12 ядерних і 32 теплових блоків електростанцій), що дозволяє йому стати одним з найбільших експортерів електроенергії до Європи, де Крейда І.О. купує сталеливарний комбінат у Люксембурзі і одразу будує на його місці найбільше в Європі казино, відкривши при ньому спеціальне приміщення для самовбивць – з повним набором інструментів (пістолети, шибениця, гільйотина, отрути і т.п.) для здійснення суїциду. Верховний суд з прав людини Європи визнав право Крейди І.О. на організацію суїцидальних послуг на території Європи, що дало йому можливість відкрити мережу так званих «ТЕРМІНАЛІВ КРЕЙДИ», де за певну плату можна здійснити самогубство, виконавши перед тим усі юридичні процедури (заповіт іт.д.) та отримавши необхідні ритуальні послуги після смерті.

Популярності цих закладів, які почали з'являтися також на території Північної Америки і Китаю, сприяв 132‑серійний телесеріал «ТЕРМІНАЛ», знятий Голлівудом на гроші Крейди І.О.

Вважається теоретиком українського питання. Основні твори – «Галушка чи вареник? Роздвоєність української душі» (2047p.), «Український суржик – душа народу» (2054 р.), «Таємниця українського харчування» (2062 р.), «Видатні українські зрадники» (2063 p.), «Ідеологія ЗЕКу» (2065 p.), «Що робити з Україною і українцями?» (2070 p.). У своїх книгах поєднує елементи марксистської та нацистської доктрин та новітні досягнення неомаркетології, яка розглядає людину як ринковий товар.

Проголосив теорію захисту населення від інформації, яка підриває віру в справедливість державного устрою України і непорушність існуючого ладу. Очолює корпорацію захисту Інтернет‑мереж від руйнівного впливу ліберально‑демократичних ідей.

Розробив теорію позитивного впливу «поганих новин» на суспільство, доводячи, що «чорна інформація» (катастрофи, смерті, сцени насильства) примушує громадян цінувати реальне життя і радіти існуванню в повсякденній буденності, хоч би якою мерзенною вона була (див. книгу Крейди І. О. «Приборкання суспільства» (2072 р.). Після публікації своєї праці «Смертна кара як вища форма державної свободи» (2068 p.), був призначений Генеральним Прокуратором України, отримавши звання маршала юрисдикції.

У 2070 р. організував УСРАН (Українську секцію російської Академії наук), ставши академіком і канцлером УСРАН. За його сприяння до Києва було переведено основні установи РАН, дійовім членам і членам‑кореспондентам якої було встановлено щомісячні пайки галушок і вареників. Дослідженнями УСРАН було встановлено, що етнічні українці є НЕДО‑росами і відрізняються рядом рецесивних ознак від ПОВНО‑росів.

Дослідження Крейди І.О. на цю тему – «Від недо‑росів до повно‑росів: проблеми і перспективи» (2073 р.) вважається останнім словом державної політики в національному питанні.

Завдяки своїм особистим зв'язкам з каральними органами Чорної Орди, має вільний доступ до джерел постачання наркотиків з Афганістану, які, пройшовши відповідну обробку в Полтавському науково‑дослідному хімічному центрі, що діє під дахом концерну ГіВ, поступають на Захід, у мережу ТЕРМІНАЛІВ, що належать Крейді І.О.Зарубіжними операціями з транспортування і дистрибуції депресивних, суїцидостимулюючих наркотиків, зокрема ГАЛУЇНА, керує племінник Крейди І. О. – Крейда В.М.

Згідно з агентурними даними, Крейда В.М. встановив тісні зв'язки з одним з наймогутніших наркокартелів Мексіки, на чолі якого стоїть Хосе Сапатерро. Є також непідтверджена інформація про співпрацю Крейди І.О. з фармакологічною корпорацією NOP, щоналежіть чоловіку віце‑президента Конфедерації Сари Лу Лейн.

Аналітики ВІРУ звертають увагу на те, що Крейда І. О., скориставшись економічними труднощами Еллади, купив в Егейському морі острів Кеапарос (нова назва Крейдос), потрапити на який практично неможливо. Супутник «Січ‑77» зафіксував на острові інтенсивне будівництво, характер якого незрозумілий. У травні ц.р. агенту ВІРУ «Посейдон» вдалося проникнути на острів у якості будівельника (див. його повідомлення, додаток VIII‑IX).

Крейда І.О. – одружений, має трьох дітей, зразковий сім'янин, любить українську народну музику («Гоп, мої гречаники»), грає на баяні й бубоні. Зібрав одну з найкращих колекцій українського класичного живопису та ікон епохи барокко.

 

Старший аналітик Максиміліан‑IV

 

56.

 

2 липня, напередодні виліту до Афін, Гайдук скликав нараду керівного складу ВІРУ, яку проводив на Острові, в «підводному царстві», як називали цей зал жартівники ВІРУ. Однією зі стін цього підземного приміщення, прослуховування якого теоретично вважалося неможливим, слугувало броньоване скло величезного акваріуму, за яким відкривався магічний підводний світ Червоного моря, наче живцем привезений з Ейлату чи Шарм‑ель‑Шейху: посеред коралових рифів, у прозорій, насиченій сонячним світлом воді, плавали неземної краси риби, переливаючись усіма барвами райдуги – наче не живі істоти, а електронні японські іграшки, розмальовані кращими дизайнерами. Цим вікном в інший, веселий, райський і недосяжний світ особливо пишався Григорій Невінчаний, начальник відділу М – матеріально‑технічного забезпечення ВІРУ: йому належала як ідея акваріуму, так і її практична реалізація.

На засідання з'явилися заступники Гайдука, керівник його канцелярії, начальники дев'яти управлінь і шести служб, командири двох бригад спецназу «Грім» і «Блискавка» та перекладач Дмитро Мочалкін. Відсутні були лише командири мусульманських спецгруп – у п'ятницю вони відмолювали майбутні гріхи у Аллаха, враховуючи специфіку операції, наміченої на наступний тиждень. Прийшли також старші аналітики ВІРУ – численні Максиміліани, яких особливо цінував Гайдук. Начальник Другого, науково‑технологічного управління, яким донедавна керував Гайдук, ще не був призначений.

Начальник Першого управління – глобально‑стратегічного аналізу і прогнозів – підполковник Кирейко, схожий скоріше у своєму білому костюмі й незмінній краватці‑метелику на професора права філіалу гарвардського університету в Києві, аніж на бойового офіцера, як завжди обережно – наче боявся, що його прогнози збудуться, а це призведе до незворотних ЗМІН у світовій історії – розповів про можливі рішення саміту ОГБ в Афінах та їхній вплив на хід глобальних подій. Він навіть порівняв саміт з Кримською конференцією Черчілля, Рузвельта і Сталіна 1944 року в Ялті.

Гайдук дивився на офіцерів, які сиділи, зосереджено втупившись в екрани лептопів, наче в магічні дзеркала, в яких можна побачити майбутнє, і питав себе: хто з них представник всемогутнього Сірого Князя, член сірих бригад, які терзали нещасну країну? Знав усіх, хто сьогодні зібрався тут – мозок і душу військової розвідки, за кожного можна було б поручитися. Можна. Було б. Якби не темні провалля людських душ, не таємні глибини заздрості, гнітючих комплексів дитинства, добре прихованої ненависті, честолюбства і засліплення грішми, а головне – захланної жадоби влади.

Недаремно консультант‑психоаналітик ВІРУ професор Вебер казав про три рівні людської свідомості – людський, найбільш ламкий і несталий, пташиний і найнижчий – незнищенний, крокодилячий, коли людина з високодуховної, моральної істоти перетворюється на небезпечного хижака, котрий некліпно дивиться на свою жертву, очікуючи слушного часу, щоб накинутися і розтерзати, розшматувати, а потім, ледве витерши ікла від свіжої крові, виступати перед телекамерами й розповідати про патріотизм і служіння народові.

Гайдук згадав Віктора Безпалого, який не вписувався в ці пташино‑крокодилячі схеми, але чомусь став зрадником. Тяжко зітхнувши, Гайдук примусив себе повернутися до наради. Начальник Шостого управління спеціальних операцій полковник Семиглазов, колишній військовий аташе в Москві, скаржився на відділ «Н» (забезпечення нелегальних операцій), який ще не виготовив фальшиві документи для турецької групи, і на відділ «Е» (спеціальних електронних операцій), бо ці веселі хакери майора Стригуна так і не передали командиру грецької групи необхідні для проведення операції коди.

Незважаючи на обговорення окремих технічних деталей, сама суть операції «Ахіллесова п'ята» та її кінцева мета не розкривалися: Гайдук взяв особисто на себе керівництво операцією, не узгодивши її ні з гетьманом, ні з ДерВаром. У разі провалу його очікував смертний вирок, у разі перемоги... Він не знав, що робити з плодами перемоги. Ще не знав.

Після наради він запросив усіх залишитись, щоб відзначити його другу генеральську зірочку. Це називалося «виставляння» й «обмивання». Григорій Невінчаний перетворив приміщення для засідань на бенкетний зал, що викликало серед офіцерів веселе пожвавлення. До Гайдука підійшла начальник Сьомого управління (агентурної розвідки), підполковник Назарова, непоказна тітонька, наче з телесеріалу «Англійська домогосподарка», й пошепки сказала, що тільки‑но надійшло повідомлення агента «Посейдона» про повну готовність до операції. Гайдук дуже поважав цю тиху, немовби наївну і недалеку жінку, яка відзначалася глибоким аналітичним розумом і блискучим умінням вербувати агентів. Вона уславилася тим, що будучи резидентом ВІРУ в Європі й працюючи в підставній фірмі в Брюсселі, зайшла до чоловічого туалету штаб‑квартири ОГБ, в якому мив руки заступник командуючого середземноморським сектором військ ОГБ французький адмірал Жан Дюваль, й завербувала його за чотири хвилини, показавши розгубленому адміралу деякі фото й вручивши йому 50‑ти тисячну пачку рожевих асигнацій глобо. Саме Жан Дюваль допомагав тепер ВІРУ у проведенні операції в Егейському морі.

Невінчаний приніс величезну кришталеву вазу для квітів, кинув туди генеральські зірочки й почав наповнювати цей гігантський келих кримським шампанським, на що пішло дев'ять великих чорних пляшок.

Після занудно офіційних, але, на щастя, коротких вітальних промов, проголошених першим заступником Гайдука генерал‑хорунжим Іванишиним і начальником управління оперативно‑тактичної розвідки полковником Цеханським, почалося таке інтенсивне пригублювання кришталевої чари, що вже через півгодини вона спорожніла, тільки біля зірочок залишилося трохи шипучої піни.

Діма Мочалкін зворушив Гайдука: подарував йому томик поезій Пауля Целана. Розгорнув навмання:

 

Тепер, матусю, сніжно на Вкраїні...

Вінець Месії – мов разок страждання...

Моя сльоза тебе уже не стріне.

З усіх постав – лиш горде німування...

Що виросло б, матусю, – квіт чи рана,

Коли б і я зник у снігах Вкраїни?*

 

* пер. Петра Рихла

 

«Хто з вас зрадить мене?» – думав Гайдук, дивлячись, наче вперше, наче новими очима на офіцерів, що вітали його так само щиро, як колись у Вашінгтоні в день Гайдукового народження співробітники Бюро – Віктор Безпалий, Костя Слісаренко, Карл Томпсон та Ніколь Коен. «Хто з вас піде зі мною до кінця?» – запитував Гайдук самого себе, приберігши насамкінець головне питання:

 

– І чи я сам готовий іти до кінця?

 

За кавою з київським тортом сталася смішна пригода: в акваріумі невідь звідки з'явилася сіро‑чорна лискуча акула, від якої рибки, наче хмарка потриБожених пташок, розлетілися навсібіч, поховалися серед коралових рифів. Акула, розлетівшись з глибини акваріуму, вдарилася щосили головою в скло, вищиривши гострі зуби: навіть треновані офіцери розвідки здригнулися на мить, заскочені зненацька атакою оскаженілої істоти.

Регіт Невінчаного розрядив напруження. Всі зрозуміли, що це чергова витівка ветерана розвідки – упхати до акваріуму електронне опудало з жахів Діснейленду, щоб не забували колеги‑офіцери про небезпеку, яка чигає на них усюди, щоб не розслаблялися занадто у цей спекотний день, не відчутний тут, на глибині дванадцяти метрів під землею.

Коли всі розійшлися, а Невінчаний з Дімою Мочалкіним прибрали сліди святкування, Гайдук попросив привести до нього Давида Бейліна, який стажувався на Острові, чекаючи подальших наказів АМАНУ і ВІРУ.

Гайдук ненавидів липень– найнебезпечніший місяць року. У липні помер його батько, у липні почалася Третя світова війна, у липні штурмові загони ЕнРосу атакували Київ, у липні траплялися найбільші катастрофи світу. Через два дні спливав строк його відповіді Фрідману, у липні – в Афінах – вирішувалася доля України: чи так само, як і Росія, вона буде порубана всесвітніми м'ясниками на частини, і,наче обідрана туша телиці, кинута на плаху зрадливими господарями країни, чи...

Зайшов Бейлін, запитально кліпаючи рудими віями.

– Давиде, ви єдиний, кому я це кажу. – Гайдук зробив паузу, наче вагався – чи довіритись цьому хлопцю, батьки якого працювали з батьком Гайдука на заводі Антонова. Нарешті зважився: – У разі якоїсь... надзвичайної ситуації... прошу вас вивезти мою матір до Польщі.

Він вислав на геджет Бейліна зашифрований сигнал з польською адресою Марека Гороля і всіма необхідними і‑мейловими адресами.

Давид аніскільки не здивувався, навпаки, все одразу зрозумів, усе перевірив і не ставив зайвих запитань.

– І ще одне, – попрохав Гайдук. – Допоможить у разі потреби Божені О'Коннел. Ця дівчина, американка... живе зі мною.

Наступна порція інформації перекочувала до геджета Бейліна.

– Я все зроблю. Дозвольте йти? – Давид міцно потиснув руку Гайдукові. І, затримавшись на секунду, сказав: – Ату дівчину... Ніколь Коен... я не вбивав. Дав їй снодійне. Мене підставили.

Залишившись сам, Гайдук довго і нерухомо сидів, вдивляючись у календар, вивчаючи розклад липня. План майбутнього. Якого ніхто не здатний прочитати.

Він подумав, що то не муляж акули зазирав у скло акваріуму, а Сірий Князьприйшов оглянути свої володіння.

 

57.

 

Саміт в Афінах відбувався за вісімдесят кілометрів від тісно забудованої, отруєної смогом грецької столиці, влада якої не могла гарантувати безпеку главам сорока семи держав і урядів, численним членам делегації, їхній охороні та журналістам – бо громадяни цього міста, розташованого попід горами, змучені спекою, нестачею води, пального й перманентними кризами, не бажали забезпечити спокій навіть керівництву своєї власної країни, влаштовуючи регулярні погроми і перевороти. Тому зустріч у верхах лідерів Організації Глобальної Безпеки – від Конфедерації Держав Північної Америки до Австралії – вирішили провести на острові Евіа, поблизу берегів Аттіки: він нагадував довгу рибу, що гріється в теплих водах біля знайомих скель.

Острів, міцно пришвартований до континенту мостами над протокою Енвіпос, вирішили поділити на дві частини: північну, якої не торкнулися зміни, і південну – від міста Халкіда й до затоки Колпос – яку віддали у повну владу ОГБ, перетворивши її на закриту зону. Цю частину острова, перебудовану для такої знаменної події (було прокладено мережу шосе, пробито тонелі, зведено палац Глобальної Безпеки, п'ятдесят окремих резиденцій, спеціальний аеропорт і п'ять морських терміналів), охороняли дванадцять тисяч вояків і поліцейських ОГБ.

Гайдук вилетів на острів Евіа у неділю, 4 липня, разом з Головним військовим отаманом, міністром оборони генерал‑полковником Петром Івановичем Прядком, членами делегації, помічниками і експертами. Летіли гетьманським АН‑270, в багажній частині якого, в контейнерах, обладнаних для перебування людей, переховувався підрозділ спецназу в складі п'ятнадцяти чоловік, призначений для участі в операції «Ахіллесова п'ята». Дві бойові «черепахи» вже перебували в районі селища Авлос, де була розташована резиденція української делегації. Туди ж доставили й контейнери («з їжею, водою і обладнанням для потреб делегації» – як твердила офіційна легенда).

Сухе божественне тепло Еллади дихнуло на Гайдука та його супутників, коли виходили з літака. Трави, що оточували летовище, наповнювали повітря ароматами. Висока скеляста гора, підмальована блакитними і рожевими мармуровими тонами, здіймалася неподалік аеропорту. Дихалось легко, незважаючи на 45°С. Отримавши перепустки, більша частина делегації поїхала до авлонської резиденції, а Гайдук з Григорієм Невінчаним, Дімою Мочалкіним та начальником охорони Тенгізом взяли на летовищі відкритий електроджип – голубий, з символами GSO, що нагадував «вілліс» часів Другої Світової війни, й подалися до селища Еретрія, біля якого на березі моря був споруджений палац Глобальної Безпеки. На головну – VІРівську – магістраль їх не пустили, тому добиралися бічними шляхами.

Гайдук звернув увагу на організацію охорони в цій частині острова: на узбіччі головного шосе, прокладеного понад морем, щодесять метрів стояли жандарми об'єднаного командування ОГБ – у білих шоломах з кевлару й темно‑сірих кулезахисних жилетах, тримаючи в руках важкі автомати М‑32 з лазерним наведенням; над шосе висіли гелікоптери, в яких снайпери, звісивши ноги за борт, чатували на терористів – тобто на тих, хто не мав при собі спеціальних бейджів – перепусток, які випромінювали сигнали розпізнання «свій‑чужий». Кожні чотири години коди сигналів автоматично змінювалися.

Гайдук зазначив, що система охорони виглядає показушною, а кевларові каски, бронежилета й малоефективні автомати М‑32 давно застаріли: спецгрупи ВІРУ були озброєні набагато краще. Разом з тим він з полегшенням подумав, що при такій показушній активності охорони на західному березі острова набагато легше буде проводити операцію «Ахіллесова п'ята» зі східного берега, де розташувалася українська делегація.

Через вісім кілометрів після Еретрії прибульці з Києва побачили на узгір'ї сліпучо‑білий палац незвичайної архітектури: будівля нагадувала гігантську морську мушлю з білого і рожевого мармуру, оточену чотирма білосніжними вежами – наче фрагментами старовинних православних грецьких храмів з темно‑синіми й багряно‑червоними банями. Вежі – як чотири азимути на емблемі ОГБ.

У секретаріаті саміту панувала нервова атмосфера – метушилися молоді дипломати з кам'яними обличчями VBP (very busy persons), дівчата‑секретарки бігали з одного кінця зали до іншого (вони були в грецьких хітонах і прикрашали середовище, сповнене похмурими панами у чорних сюртуках і генералами у синіх, чорних, зелених і жовтих мундирах) . Гайдук і його супутники озиралися на темноволосих дівчат, коли до них підійшов, дружньо посміхаючись, білявий американець і привітався. Це був помічник Марти Джеферсон, яку три дні тому президент Конфедерації Ширлі Ван Лі призначила радником з національної безпеки. Виконуючим обов'язки віце‑президента став міністр оборони Олівер Браун.

– Ви мене не пам'ятаєте? – широко всміхався помічник Марти. – Це я супроводжував вас у лімузині... пам'ятаєте? Як ми їхали до Канади... Місіс Джеферсон чекає на вас. Прошу за мною.

Вони пройшли до сусідньої зали, поділеної на ряд кабінок, де відбувалися двосторонні зустрічі делегацій.

Залишивши Невінчаного і Мочалкіна в залі, Гайдук ступив до кабінки, схожої на пересувний трейлер для кіноакторів. Там його очікувала Марта Джеферсон – здавалось, що вона ще більш схудла і змарніла за той час, що не бачились, але чорні очі її – п'яні вишні – блищали так само молодо, як і у Вашінгтоні, смішних сивих кісок не було видно.

Коли Гайдук зачинив за собою двері, Марта підійшла до нього і двічі поцілувала, подивившись йому у вічі. Він знав, яким буде перше запитання, але мовчав. Вони сіли за стіл переговорів, Марта поклала руки на прохолодну алюмінієву поверхню столу. Руки були набагато старіші, ніж її очі.

– Де Божена? – спитала Марта.

– Вона не приїхала.

– Ви її залишили в резиденції? – не зрозуміла Марта.

– Ні. Вона залишилась у Києві.

– У Києві? – перепитала Марта, нервово ворушачи пальцями, наче піаніст, що розминається перед концертом. – Вона що – захворіла? Що сталося? Вона мені нічого не казала.

Гайдук мовчав.

– Тільки скажіть мені правду, – жалібно попросила Марта Джеферсон. – Адже ми домовилися, ви обіцяли...

– Я кохаю Божену, – твердо сказав Гайдук, наче хтось із ним сперечався.

Марта Джеферсон поглянула на нього як на божевільного.

– Я її кохаю. І вона мене. Вона вирішила залишитися в Києві.

– Ми ж домовлялися, – пальці Марти креслили механічні кола на сріблястій поверхні столу. – Як же так... В мене нікого, крім неї, немає. Зрозумійте це... Вона хотіла вирватись з України,ублагала мене допомогти. А тепер...

Гайдук не витримав і поклав важку долоню на тоненькі Мартині пальці.

– Пробачте, що не попередив. Я її не затримував. Навпаки – умовляв поїхати зі мною. Така оказія... Але, чесно кажучи, я радий, що вона залишилась.

Марта забрала руки зі столу і, наче цієї розмови не було, перекресливши щось у собі, сухо і відчужено сказала:

– Від імені президента Конфедерації місіс Ширлі Ван Лі хочу передати вам узгоджені попередньо пропозиції ОГБ до керівництва України.

Вона передала йому memory stick – маленький носій інформації, на блакитному корпусі якого золотом виблискувала емблема Організації Глобальної Безпеки.

– Пані президент призначає вам зустріч післязавтра, о п'ятій пополудні на півгодини. О шостій вона відлітає до Вашінгтона. Вона сподівається, що ви вивчите документ й зможете дати якщо не остаточну відповідь, то хоча б висловитесь з приводу прийнятності чи неприйнятності цих пропозицій. Але час вимагає швидких рішень.

– Як ви розумієте, я не маю повноважень приймати рішення. Але обіцяю, що якнайшвидше ознайомлю керівництво України з пропозиціями ОГБ, – Гайдук відчув, що говорить не своїм, а чужим, механічним голосом.

Марта Джеферсон підвелася з‑за столу, він також підвівся і застиг на хвилину, опустивши голову, намагаючись не зустрічатися поглядом з цією жінкою, вбраною в офіційний темно‑сірий костюм з льону. На зморшкуватій шиї Марти він помітив низку старовинних коралів, потемнілих від часу. Божена розповідала йому історію цього намиста, вивезеного з села на Волині в 1942 році. На якусь мить він оглух – в кабіні працювала потужна система захисту від прослуховування.

Потім крізь товщу електронних імпульсів до нього пробилися слова Марти:

– Якщо б ви її кохали, то повинні були негайно вивезти з України. Ви і Божена – в смертельній небезпеці. Ви граєтесь з вогнем. На жаль, пане Гайдук (раніше вона називала його IHOR), ви приносите нещастя жінкам. І Ширлі, яка змушена була пошлюбити цього жовтого мерзотника... бо була вагітна від вас... І ця бідна пуерторіканка... Як її... Лінда... загинула ні за що, ні про що... І тепер Божена.

Вона рвучко відкрила двері кабіни, наче хотіла переконатися – чи ніхто не підслуховує. За дверима нікого не було.

 

58.

 

4 липня 2077 р.

16.00 РМ

Вища категорія державної таємниці

Негайно і Особисто Його Ясновельможності

Гетьману України,

Генералу армії Кузьмі‑Данилу Махуну

 

Щойно радник Президента Конфедерації з національної безпеки n. М. Джеферсон передала офіційні пропозиції Організації Глобальної Безпеки на розгляд керівництву України (повний текст – див. додаток). Серед головних положень документа привертають увагу такі:

1. У разі згоди керівництва УВКФД, рішенням саміту Україна негайно приймається до ОГБ у режимі fast tract (швидка процедура);

2. Конфедерація держав Північної Америки готова передислокувати в Україну з території Німеччини, Чехії, Польщі і Румунії 10 батарей оперативно‑тактичних ракет «Ревенджер‑ХІ» і два авіаційних крила винищувачів‑бомбардувальників F‑160 з відповідним персоналом і ремонтною інфраструктурою.

3. Румунія категорично відмовляється брати участь в будь‑якій військовій допомозі, наполягаючи на поверненні Буковини і Придністров'я та виході Молдови зі сфери впливу України

4. Польща згодна ввести на територію західних земель України особливу армію швидкого реагування ім. Л.Валенси у складі п'яти аеромобільних бригад.

5. «Фортеця Берлін» пропонує жандармський корпус СС (Self‑Security – самозахист) для наведення порядку в тилах діючої армії.

6. ОГБ (власне КДПА) пропонує значні кредити (до 500 млрд. амеро) на модернізацію військово‑оборонного комплексу України і оснащення ЗСУ найновішими системами озброєнь.

Умови, які висуває ОГБ:

– юридично‑легітимне рішення України на основі закону Сейму про приєднання до ОГБ (строк – 6 днів);

– ліквідація агентури Чорної Орди в керівних структурах держави, включно зі Збройними силами, ДерВаром та ВІРУ. Список ворожої агентури буде передано негайно після формального приєднання до ОГБ;

– підписання таємної угоди з ОГБ про забезпечення

країн ОГБ українськими продуктами харчування і допуск спеціального логістичного комітету ОГБ до ресурсів «магічної дев'ятки ».

– демократизація України, ліквідація феодально‑олігархічної системи управління країною (поетапно).

 

Чекаю відповіді, І. Гайдук

 

59.

 

Урочисте відкриття саміту ОГБ відбулося наступного дня. У величезному мармуровому залі засідань, де було встановлено чотирикутний стіл, яким можна було б огородити футбольне поле, розмістилися делегації сорока семи країн, глави держав і урядів, міністри закордонних справ і оборони, численні експерти і радники – військові, економічні, фінансові, представники розвідок і контррозвідок. Гайдука і Прядка на правах спостерігачів усадовили в дальньому куті, поряд з делегаціями Курдистану та Екваторіальної Африки.

Розміщення делегацій відбувалося у напівтемряві. Цим займалися дівчата з ліхтариками, сліпуче освітленим залишався лише простір посередині залу: на підлозі висвічувалася емблема ОГБ – синій квадрат з білими контурами земної кулі та чотирма біло‑чорними азимутами.

Але коли всі делегації сіли на свої місця, емблема зникла й зазвучала могутня, тривожна музика Евангела Діонісоса – світової слави грецького композитора, автора балета‑ораторії «Марафон». На подіумі з'явилася група дівчат у білих туніках, до яких приєдналися діти в яскравих вбраннях, щоб закружляти в щасливому колі. На чотирьох величезних екранах висвітився текст:

Липень 490 р. до Різдва Христова. Еретрія, на землі якої відбувається наш саміт. Ще щаслива, вільна земля.

Тривожна мелодія перетворилася на скреготливий, пронизливий сигнал війни. Учасники саміту самохіть пригнулися, коли низько над ними з шурхотом пропливли чорні зловісні постаті. Нападники впали на безтурботний хоровод згори, наче сучасні спецназівці, що стрибають з десантних «черепах» на землю. Зазвучав хор – і це були дисонасно‑трагічні, дисгармонізовані зойки дітей і жінок, що просили допомоги. На екранах з'явився новий текст:

Сили вторгнення перського царя Дарія захопили і спалили Еретрію і висадили десант на узбережжі біля міста Марафон.

Грецькі юнаки у золотих шоломах і білих хітонах, з круглими червоними щитами і довгими списами шикувалися до бою, вояки імперії Дарія тирлувалися у чорну зграю. Дві музики звучали в залі палацу Глобальної Безпеки, майстерно скомпоновані Евангелом Діонісосом – прадавня грецька мелодія свободи, мелодія гір і моря, виконувана на солодкозвучних, схожих на мандоліну, бузуках, мелодія Сіртоса , древнього танцю, з якого починався цей народ, і зловісно‑примітивна музика чорних загарбників, музика брязкоту мечів й кінського іржання, музика тупих ударів тимпану, що нагадували хльоскання батога.

Чорні підняли вгору луки і вистрілили в сонце, що сходило над залом засідань. Сріблястий сніп стріл полетів назустріч сонцю. Почалася битва.

12 вересня 492 р. до н.е. почалася битва під Марафоном, що стала однією з десяти найважливіших битв в історії людства, – світився текст на екрані. – Це було зіткнення двох цивілізацій, в якому вирішувалася доля Європи і демократії. Оскільки Спарта відмовилась допомогти Афінам, над грецьким військом нависла смертельна загроза. Найкращою тактикою, обраною греками, був превентивний удар по персах – швидкий рукопашний бій у центрі і флангові атаки.

На сцені закручувалася спіраль битви – білі хітони греків стали червоними, а чорні постаті персів набули кольору загуслої крові. Вир битви поступово уповільнювався, воїни падали на випалену землю. Нарешті загинули всі – тільки один грецький юнак піднісся над полем битви під скорботний спів жалобного хору. На поле крові ступили жінки у пурпурових, коричневих і сірих плащах, вони розшукували своїх братів і наречених. Поступово темрява впала на поле битви, і учасники саміту зосередили свою увагу на юнакові, який летів над залом, долаючи відстань між Марафоном і Афінами. Нарешті він спустився на землю і біг, задихаючись і падаючи від втоми; вийшовши на порожній простір посередині все ще затемненого залу, марафонець ледве здолав останні метри, прямуючи до центральної частини столу, де сиділи глави держав – фундаторів ОГБ: Конфедерації держав Північної Америки, Британської співдружності націй, Японії, Фортеці Берлін, ЕллаПолу, Індії, Скандинавського пакту, Аргентіни, Протестантських штатів Європи, Чорноморської християнської співдружності, Нової Зеландії і Австралії.

Тільки коли марафонець з останніх сил дістався головного столу, спалахнуло яскраве світло. Марафонець хрипко вимовив єдине слово, на яке чекали від нього:

 

VICTORY! ПЕРЕМОГА!

Пролунали урочисті акорди гімну ОГБ, музику і слова якого написав до саміту Евангел Діонісос, і всі підвелися. Там, де щойно вирувала битва… Юнак‑марафонець все ще стояв перед столом засідань, простягнувши руки до… Гайдук не відводив погляду від Ширлі: вона була в жалобному чорному вбранні, бо похорон її чоловіка Ендрю Ван Лі…

Частина четверта

 

ПЕРЕВОРОТ

  Засідання Ради Національної Безпеки, присвячене підсумкам саміту в Афінах,… Гайдук, який повернувся до Києва лише о 3‑ій годині ночі, негайно розповів Божені про вимогу Ширлі Ван Лі…

Частина п'ята

 

ОКУПАЦІЯ

  На початку липня 2077 року був повністю готовий план операції «Тамерлан», що… Головнокомандуючим об'єднаних визвольних сил Чорної Орди і, одночасно, начальником генерального штабу був призначений…

Щербак Юрій Миколайович

Доктор медичних наук, Надзвичайний і Повноважний посол України в США, Канаді, Мексиці, Ізраїлі, перший міністр охорони навколишнього природного… Радник Президента України (1998‑2000) і Голови Верховної Ради України з… Як професор Києво‑Могилянської Академії викладав курс «Геополітика та проблеми глобалізації»…