VICTORY! ПЕРЕМОГА!

 

Пролунали урочисті акорди гімну ОГБ, музику і слова якого написав до саміту Евангел Діонісос, і всі підвелися. Там, де щойно вирувала битва цивілізацій, знову засвітилася емблема ОГБ.

Юнак‑марафонець все ще стояв перед столом засідань, простягнувши руки до Президента Конфедерації Ширлі Ван Лі – наче перемогу присвятив особисто їй, принісши сюди дорогоцінний подарунок історії.

Гайдук не відводив погляду від Ширлі: вона була в жалобному чорному вбранні, бо похорон її чоловіка Ендрю Ван Лі відбувся два дні тому. Виразу її обличчя не можна було побачити: з маленького капелюшка звисала чорна вуаль, затіняючи обличчя Ширлі – навіть на величезних екранах воно губилося в сутінках.

Першим від імені господарів виступив президент Греції Ставрос Венізелос, який заявив, що уроки Марафону не повинні бути забуті, якщо древня європейська цивілізація не хоче бути знищеною безжальним ворогом.

Другою слово взяла Ширлі Ван Лі. Вона сказала:

– Мені важко говорити після тої трагедії, що пережила я особисто, і яка так глибоко вразила громадян Конфедерації і наших друзів. Але найвища відповідальність президента Конфедерації за глобальний мир і безпеку примушує мене забути особисте горе і звернутися до справ життя чи смерті нашого союзу демократичних країн. Так, я не помилилася: йдеться саме про нашу спільну долю, долю наших країн і наших цінностей, долю наших дітей.

Гайдукові ще раз стиснулося серце від цієї риторичної згадки про «наших дітей».

– Маємо справу з найбільш серйозним викликом двадцять першого століття, – продовжувала Ширлі, й голос її не звучав так лунко, як завжди. її слуховий чіп монотонно диктував їй текст виступу, й вона так само одноманітно повторювала слова, написані Мартою Джеферсон.

– Сьогодні ця чудова вистава, за яку я щиро дякую президентові Греції, ще раз нагадала нам, якою важливою є єдність перед загрозою агресії. Спарта несвоєчасно прийшла на допомогу Афінам. Але сьогодні вільні нації повинні об'єднатися перед загрозою з боку чорної сили, що несе поневолення, руйнування і смерть. Ми повинні згадати уроки історії, коли вільні нації об'єдналися у боротьбі з нацизмом і комунізмом – і перемогли. Ми довго, надто довго робили поступки агресору. Ми намагалися знайти компроміси, йшли на мирне співіснування. Але койоти ніколи не стануть вегетаріанцями, а гієни не відмовляться від мертвизни. Чорна Орда зайшла надто далеко. Це її зусиллями була зруйнована Росія, наш стратегічний партнер в Євразії. Це Орда стоїть біля воріт України, щоб чорною повінню залити Європу і перетворити окремі острови мусульманства у Німеччині, Франції та Іспанії в єдиний архіпелаг фанатичного ісламу. Днями Чорна Орда зважилась на нечуваний крок: скориставшись вбивством президента Ван Лі й шоком, викликаним цим злодіянням, Орда уклала угоду з так званим революційним урядом Мексіки на чолі з наркобароном Хосе Сапатерро, почавши постачання зброї бунтівникам з метою знищення Конфедерації.

Але агресори прорахувалися. Бої Американського легіону з наркоповстанцями в штатах Техас, Нью‑Мексіко, Арізона та Каліфорнія показали єдність американського народу, що стрімко зростає. Героїчні дії легіону, який вславився блискучими перемогами над злочинцями, викликали ентузіазм усього суспільства, зміцнили рішучість американського народу до глобальної боротьби з агресорами.

Інформую вас, що я, одностайно підтримана Конгресом Конфедерації, прийняла рішення про розміщення на геостаціонарній орбіті трьох бойових космічних станцій (Combating Space Station – CSS) – «Джордж Вашінгтон», «Гаррі Труман» та «Роналд Рейган», оснащених найновішими видами озброєнь і засобами захисту. Це космічні аналоги океанських авіаносних з'єднань, на яких грунтувалася непереможна міць Америки. Процес збирання CSS з існуючих в космосі елементів, доставлених на орбіту

Конфедерацією і рядом держав‑членів ОГБ, уже почався. Залога станцій складатиметься не тільки з громадян Конфедерації, але й громадян держав наших союзників.

Також я віддала наказ провести до стану повної бойової готовності наші бойові бази на Місяці та Марсі.

Ми будемо в змозі у будь‑який момент застосувати ракетно‑ядерну, лазерну, гравітаційну, енергетичну, комп'ютерну та інші нові види зброї проти агресора.

Я закликаю всіх членів ОГБ виявити єдність у час смертельних змагань з ворогом. Я закликаю уряди тих країн, які ще не є членами ОГБ, але вже відчувають на собі дихання чорних хижаків, якнайскоріше приєднатися до нашої організації, взяти участь у спільній боротьбі.

Я закликаю уряд Піднебесної народно‑демократичної імперії виявити мудрість, зберігати нейтралітет і не ставати на бік агресора.

Але нехай ні в наших ворогів, ні в тих, хто вагається, не буде ілюзій: якщо почнеться глобальна битва, ми переможемо. І про нашу перемогу сповістить світові не зранений, вмираючий самотній марафонець Фидипід, а два мільярди воїнів світла – безсмертних воїнів демократії, прогресу і миру.

Овація супроводжувала ці слова президента Ширлі Ван Лі, після чого було оголошено перерву для переговорів.

Гайдук і Прядко подалися до тієї зали, де стояли ряди кабінок, тут було призначено зустріч з польськими представниками. Рівно о 12.00 до кабінки зайшли Пшемислав Росяк, міністр національної оборони Польщі, та генерал армії Кшиштоф Самсонович, головнокомандуючий об'єднаними військами ЕллаПол. Росяк, молодий, елегантний син мера Чікаго, улюбленець жінок з манерами ведучого популярних телепрограм, обійнявся з Гайдуком, поплескавши його по спині ("Czesc stary, jak si$ masz?") – він підтримував тісні ділові стосунки з бюро Гайдука у Вашінгтоні. Генерал Самсонович з пишними вусами, як у маршала Пілсудського, тримався більш скуто: віддав українцям честь двома пальцями, схилив поголену голову і клацнув каблуками. Він не знав ні Прядка, ні Гайдука.

Поляки принесли Гайдуку і Прядку проект таємної угоди щодо військової співпраці Збройних сил України з об'єднаними силами ЕллаПолу, повідомивши при цьому, що до них приєднується норвезький арктичний корпус і шведська авіадесантна армія, готова до дії в полярних районах.

Росяк чесно визнав, що тривогу викликає південний, чорноморський фланг: ні Румунія, ні Болгарія не можуть нічого протиставити турецькому пануванню на морі, а Греція після втрати острова Хіос, захопленого турками, зосереджує свої зусилля виключно в Егейському морі. Генерал Самсонович переважно мовчав, погладжуючи вуса, не перебиваючи міністрів оборони. Прядко передав полякам список необхідних озброєнь і обладнання. Гайдук з симпатією приглядався до цього селянського сина, що виріс на Хмельниччині і став одним з найкращих штабістів України, на якого звернув увагу гетьман під час війни з ЕнРосом.

На питання Росяка щодо ставлення українських колег до пропозиції ОГБ – ввести польські війська до Західної України – Прядко відповів, що це – справа політичного керівництва держави. Гайдук сказав, що може виникнути певна аналогія з пропозицією Сталіна в 1939 році – ввести Червону Армію на територію Польщі з метою стримування Німеччини: реакція польського керівництва тоді була різко негативна. Тут втрутився генерал Самсонович, який сказав, що в даному випадку історичні аналогії є хибними – настільки відрізняються обставини та виклики. Міністр оборони Росяк зауважив, що ні в якому разі не йдеться про повторення трагічних помилок минулого. Він сказав, що його мрія – бачити об’єднану польсько‑українсько‑литовську державу: «тридцять мільйонів українців, п'ятдесят мільйонів поляків і п'ятнадцять мільйонів литовців, об'єднавши промислові потенціали і збройні сили, могли б стати дуже впливовою частиною Європи» – заявив Росяк. Гайдук до цього додав п’ятнадцять мільйонів білорусів, які намагаються побудувати демократичне суспільство.

Домовившись підтримувати постійний контакт, делегації розійшлися на ланч. Гайдук з Прядком прибилися до демократично‑гамірливого залу, де були розташовані зони дешевих буфетів з національною кухнею країн‑членів ОГБ, різностильні бари і паби, невеличкі ресторанчики і затишні кав'ярні, й після тривалих пошуків знайшли вільний столик на двох.

Навколо сміялися, кричали, розмовляли і мовчки споживали салати учасники саміту, на грудях яких красувалися бейджі третього рівня. Делегати першого і другого рівнів ланчували в окремих залах.

– Що ви про все це думаєте, Петре Івановичу? – спитав Гайдук.

Прядко задумливо пив морковний сік, витискаючи до стакану лимон. Лівою долонею прикривав стакан, щоб лимонні бризки не потрапили на стіл.

– Рекомендую вітамінну бомбу, – сказав він. – Можливо, це найкраща бомба на світі.

І – несподівано:

– Буде війна. Нас будуть спалювати з обох боків. Ми не готові. Ми втратили Україну. Збройні сили фактично знищені політиками. Але треба хоч залишки рятувати. Потрібен швидкий превентивний удар. Для цього треба задіяти всю цю публіку, – він обвів очима зал. – Особливо стратегічні, космічні сили Конфедерації. Поляків не пускати в Західну Україну – бо вони там і залишаться. А перекинути на лівий берег, на ТВД Харківщини, Лутанщини і Ростова‑на‑Дону.

Він знову припав до склянки, посоливши і поперчивши морквяний сік – наче це була «Кривава Мері». Подумавши, підняв голову:

– Буду відвертий. Все залежить від вас, Ігоре Петровичу. Армія покладається на вас.

– На мене?

– Так. Тільки ви можете зупинити цей маразм, в якому перебуває країна. Нікого, крім вас, немає. Армія допоможе. Бо немає сил спостерігати цей шабаш відьом...

Він зітхнув і відставив стакан.

– Ми вас підтримаємо. Починайте.

Гайдук, який досі не знав поглядів Прядка (всі джерела відзначали високий професіоналізм Головного військового отамана, але нічого не мовили про його політичну позицію – Прядко відзначався винятковою обережністю), був зворушений такою відвертістю. Водночас гостра тривога пойняла його: різні сили підштовхують його до державної зради, до перевороту, за яким стоїть кров, бо не буває військових переворотів без крові: згадав перевороти в Росії, Іспанії, Греції, Іраку, Чилі, Аргентині, Польщі, Німеччині, Сербії, Румунії, Китаї, Єгипті, Індонезії, Нігерії, в десятках інших країн. І всюди – одне й те ж: вбивства, чистки, арешти, полум'яні й справедливі гасла, короткий час тимчасового покращення, стабілізації, за яким – нова тупа диктатура, нові помилки і злочини, нові політичні репресії й корупція. Прокляте зачароване коло.

І чому він, далека від України, чужа, по суті, людина повинен брати на себе всю відповідальність за новий, можливо, більш жорстокий цикл насильства?

Гайдук швидко з'їв салат «цезар», одним ковтком випив каву «еспрессо» і, міцно потиснувши руку Прядку, пішов до залу переговорів, де його чекав Діма Мочалкін.

– Ігоре Петровичу, – спитав Діма. – Вам подобається тутешнє повітря?

– А що? – похмуро спитав Гайдук. – Є проект прокладення труби з Греції в Україну? Щоб повітря демократії нагнітати?

– Ні, – засміявся Діма. – Я був на морі, плавав, а потім подихав цим повітрям. І згадав Піфагора: він сказав, що запах трав і спецій – краща жертва богам, аніж сморід смаженого сала. І тому я...

– Можливо, Піфагор був мусульманином, – обличчя Гайдука залишилося похмуро незворушним. – Що у тебе?

– На зустріч з вами проситься російська делегація.

– Російська?

Так. Вони тут у якості гостей. Приділіть їм увагу.

– Добре. Де вони?

– Чекають у тридцять третій кабіні.

Коли Гайдук з Дімою увійшли до кабіни, троє офіцерів у чорній військово‑морській формі підвелися.

Старшим у цій делегації (на бейджі напис: Special guest) був контр‑адмірал Феоктистов, з ним – капітан першого рангу Сєдов та капітан другого рангу Ювженко. Гості представились як члени СОР – Союзу офіцерів Росії. Контр‑адмірал Феоктистов розповів, що командує з'єднанням трьох атомних підводних стратегічних ракетоносців Північного флоту, до складу якого входять флагман «Москва», човни «Сталінград» і «Арзамас», якими командують його колеги.

– И вот, господин генерал, – худий, жилавий, з коротким сивим волоссям йоржиком контр‑адмірал дивився не на Гайдука, а чомусь на Діму Мочалкіна, – когда эти упыри, руководители России, предавали нашу родину, якшались с нехристями, продавали наши богатства черножопым, шли на самые подлые сделки и уступки, мы годами сидели под водой, зарабатывая лейкемию, и думая, что служим великой России, которой было насрать на нас... Но теперь мы прозрели и приняли решение. Мы просим передать правительству братской Украины, что готовы служить под ее знаменами во имя... во имя отомщения за поруганную родину, за униженную веру, за страдания русского народа. Мы готовы обрушить на Черную Орду ракетно‑ядерный удар огромной мощности. К нам присоединяются экипажи еще двух подлодок из Тихого океана.

– Сколько вас всего? – спитав Гайдук, думаючи про відчайдушну рішучість цих людей, які втратили все – домівки, сім'ї, рідну землю. І готових на все заради помсти.

– Всего тысяча шестьсот офицеров и матросов, пять подводных лодок проекта 999 «Восьминог» плюс надводные суда – плавуче‑ремонтная база и госпитальное судно. Всего на вооружении у нас тридцать семь оперативно‑тактических крылатых ракет класса «гарпун» и двадцать шесть МБР класса СС‑60 «M‑Икс». Срок годности ракет исчерпан, но, думаю, они еще полетят.

На блідому зморшкуватому обличчі контр‑адмірала проступили тверді жовна.

– Сейчас мы пребываем в надводном положении. У людей авитаминоз, с продуктами плохо. Наши координаты...

– Знаю, – сказав Гайдук. – Наши спутники отслеживают ваше местоположение.

– Господин генерал, – нарешті контр‑адмірал глянув на Гайдука. Очі були холодно сірі, а погляд – змучений і зацькований. – Мы предложили свои услуги командованию ОГБ. Но нам не доверяют... они боятся нас... что мы перейдем на сторону Орды . А скорее всего – не знают, что с нами делать.

– Я тоже не знаю.

– Генерал, будем честны. Мы сознаем, что наше руководство вело себя по‑свински по отношению к братскому украинскому народу. Последняя война между нашими странами полностью лежит на совести предателя Медунова и его окружения. Мы осуждаем эту политику и готовы от имени СОРа принять соответствующую политическую декларацию. В конце‑концов, у нас общая мать – Киевская Русь. Нам надо быть вместе.

– Пане Гайдук, – раптом вступив у розмову капітан другого рангу Ювженко – дебелий чоловік, схожий на професійного борця. – Я українець, сам з Білої Церкви. Не вірте ви йому. Він українців інакше як хохлами, зрадниками і «бандєровцамі» не називає. Ніякої братської дружби вже не буде. Але пожалійте контр‑адмірала – в нього третя стадія білокрів'я. Ми домовились залишити його в Афінах, у лікарні. Він мужній офіцер, непоганий командир. Його сім'я загинула в Москві рік тому під час кривавого Курбан‑Байраму.

– Я дуже шкодую, – сказав Гайдук. – Примите мои соболезнования, контр‑адмирал.

Контр‑адмірал Феоктистов сидів мовчки, тільки по щоках його спливали сльози,*знаходячи глибокі зморшки, й збиралися біля підборіддя, краплі падали з підборіддя на стіл.

– У меня был сын, такой, как ваш капитан, – він показав на Діму Мочалкіна. – Он служил в охране Кремля. Погиб во время штурма... А потом жена и дочь...

– Если хотите, контр‑адмирал, мы можем забрать вас в Киев. Положим в военный госпиталь. Зачем вам оставаться в Афинах? – запропонував Гайдук. –А что касается использования подводных лодок – это интересная идея. Я буду поддерживать ее и надеюсь, что гетман тоже поддержит. Политические условия одни: никаких старших и младших братьев.

Після зустрічі з росіянами Гайдук пішов на берег моря, сів коло товстезної, схожої на величезний ананас пальми і, ввімкнувши американський геджет, набрав Божену. У Києві було все добре, Божена скучила за ним, ходила в гості до Марії Юзефівни і навчилася варити польський борщ. Вона нічого не питала ні про саміт, ні про Марту Джеферсон, і здавалася безтурботною. Гайдукові відлягло від серця.

 

60.

 

5 липня 2077

Київ, 21.00

Таємно

Гайдуку І.П.

 

Його Ясновельможність гетьман України чекає Вас 7 липня о 10.00 на засіданні Ареопагу і РНБ, де буде розглянуто пропозиції ОГБ й прийнято рішення по суті. До прийняття рішення не робити ніяких заяв і не давати жодних обіцянок.

 

Генеральний писар, генерал‑полковник Вітольд Клинкевич.

 

61.

 

Острів Кеапарос (тепер – о.Крейдос) лежав на відстані 125 км від Евіа – майже посередині між островами Евіа та Хіос. Складався острів з двох високих скель, з'єднаних, наче сіамські близнюки, вузьким кам'яним переходом. На східній скелі грецький уряд встановив потужну радарну станцію раннього оповіщення про напад з боку Туреччини. Залога станції складалася з п'яти чоловік – техніків та інженерів‑електронників, які, маючи в розпорядженні моторний човен морської охорони, могли коли завгодно тікати в самоволку, залишаючи тільки одну людину на господарстві.

Крейда, який викупив цей острів у свою повну власність (суму оборудки так і не вдалося встановити), охоче погодився підтримувати діяльність РАС, бо це було в його інтересах: станція прикривала острів щільною електронною парасолькою, надійно ховаючи таємниці Івана Оврамовича від надто допитливих співвітчизників та агентів іноземних спецслужб. Проте в умові, підписаній І.О.Крейдою та грецькою службою електронної розвідки, зазначалося, що персонал РАС не має права переходити на західну скелю і втручатися в приватне життя на острові Крейдос. На знак цього на кам'яній пуповині, що з'єднувала скелі, встановили залізну огорожу – нездоланну, здавалося б, перешкоду на шляху людської цікавості, заздрості й нестримного бажання зазирнути в сусідські таємниці. Так трапилось, що за місяць до описуваних подій на острові, тій його частині, що належала І.О. Крейді, з'явився молодий веселий грек‑будівельник з Македонії, який налагодив контакт з працівниками РАС, інколи возив їх до Пірея, де знав різні веселі містечка з гарними дівчатами. Звали цього хлопця Василіос і був він народжений у приазовських степах в Україні в сім'ї місцевих греків. Виїхав разом з батьками до Греції у п'ятнадцятирічному віці, а потім нелегально повернувся до Києва, де закінчив училище військових розвідників. Василіос (він же «Посейдон») закінчив Дрезденський політехнічний інститут, відділення комп'ютерних технологій, але зареєструвався на біржі праці кваліфікованим будівельником, зумів втертися в довір'я менеджера будівельного відділення кіпрського офшорного банку «ROSUKRHELLENIC BANK» – саме у цей час фірма вела будівництво на острові Крейдос.

Трапилось так, що в ніч з 5‑того на 6‑те липня четверо співробітників РАС затримались у Піреї, бо хтось украв їхній катер, і вони не змогли вчасно повернутися з гулянки на острів, а Василіос весело відпочивав з черговим по станції – смажили на березі моря ягня й пили терпке червоне вино «Деместіна», під впливом якого невдовзі черговий по РАС задрімав; Василіос дбайливо прикрив його теплим коцом з баранячої шерсті й подався в приміщення станції.

Саме в той час, о 1.00 AM, до острова наближалися дві «черепахи» ВІРУ, які офіційно вилетіли з Евіа у напрямку

Салонік, де мали буцімто заправитися перед тим, як повертатися до Києва.

«Черепахи» йшли на висоті двох метрів над поверхнею моря, в мертвій зоні радару, створеній Василіосом: в центральному управлінні служби електронної розвідки в передмісті Афін тої ночі не було помічено підозрілих пересувань в секторі Егейського моря, за який відповідала РАС о.Крейдос. Орієнтиром для «черепах» було вогнище, на якому обвуглювалося нещасне ягня. «Черепахи» приземлилися на невеличкому піщаному пляжі. Переговоривши з Василіосом, десантники піднялися вирубленими в скелі сходами і, обминувши РАС дружньої країни, перебралися крізь дірку в залізній огорожі на сусідню скелю, де починалися володіння І.О.Крейди. Пострілами снодійних ампул була приспана охорона палацу, що нагадував полтавську хату: мармурові білі стіни прикривала стріха з натуральної соломи, біля ледве освітленої хати чорнів басейн з лебедями. В сусідньому приміщенні спецназівці підняли з ліжка «старосту», як він себе називав, Никодима, бородатого, схожого на попа кремезного чоловіка, особистого представника Крейди, який, за словами Василіоса, звіряче ставився до найманих будівельників, шмагаючи батогом за щонайменшу провину.

Розмовляли з Никодимом тільки двоє спецназівців, які досконало володіли грецькою. Вони сказали, що спецзагін по боротьбі з наркотиками отримав сигнал – на острові влаштовано перевалочний пункт для турецьких наркотиків.

Никодим спочатку робив вигляд, що не розуміє грецької («Я – Русо! Русіше!» – пояснював він), але коли ствол пістолета МР‑50 був устромлений до його рота, і зуби відчули смертельний холод сталі, у Никодима почалося неконтрольоване вивергання сечі, і він згодився відкрити всі приміщення, щоб показати панам, що наркоти на острові немає. Тоді один з бійців заліз у гарячу воду басейна і, відкривши заслонки, почав її спускати. Тут з Никодимом удруге стався приступ сечовипускання. Потурбовані лебеді не злетіли, бо виявилися електронними іграшками, що збилися білим лахміттям у кутку басейна. Коли вода нарешті витекла, спецназівці знайшли у підводній частині замасковані двері й відкрили їх. Командир підрозділу, тягнучи Никодима сходами вниз, у товщу скелі, примусив старосту набрати код і відкрити товсті броньовані, як у банку, двері. Никодима витягли нагору і вштрикнули снодійне.

Тепер за діло взялися хлопці з відділу «Е». Вони перебували в надтаємному серверному приміщенні, в якому потужні комп'ютери працювали в автоматичному режимі з надійністю «п'яти дев'яток». Завдяки цій кімнаті, точніше, завдяки серверу сімейства «Impartiality», Іван Оврамович Крейда здійснював свою владу не тільки над більшістю українських олігархів та політиків, але і над впливовими державними діячами Європи: через сервер пливли потоки інформації про заплутані, незаконні фінансові махінації з відмивання кримінальних грошей через кіпрські банки. Серцевиною сервера була геніальна програма, складена на прохання Крейди напівбожевільним математиком Вассерманом, який за створення програми отримав дозвіл генерального прокурора покинути єврейський ЗЕК‑72 у Меджибожі і виїхати до Ізраїлю. На жаль, літак авіалінії «Майберг і К°» рейсу Київ – Тель‑Авів був збитий над Туреччиною індивідуальною самонавідною ракетою. Турки негайно звинуватили в цьому курдів.

Хакери ВІРУ швидко скачували інформацію, одночасно забираючи з квантових комп'ютерів Оріон‑Х вінчестери, які ще треба було розшифрувати. О третій годині ночі грецька частина операції «Ахіллесова п'ята» була скінчена, й «черепахи» взяли курс на Салоніки. Разом зі спецназівцями з острова Крейдос відлетів і Василіос.

 

62.

 

За два дні до подій на острові Крейдос семеро турецьких молодих плейбоїв, що працювали у фірмі «Слов'янський базар», яка спеціалізувалася на постачанні дівчат‑блондинок з ринків Росії, України, Білорусі та Польщі до центрального розподільника в Стамбулі, вирішили відпочити і весело відгуляти коротку відпустку на Егейському морі. Вони вилетіли зі Стамбула до Анкари, звідти до Ізміру, далі на мікроавтобусі по шосе D‑300 дісталися містечка Чеше на березі Егейського моря. Зупинившись в брудному тризірковому готелі «Privato Hotel», вони пиячили всю ніч і, брудно лаючись, смакували деталі майбутніх трахань з темноволосими грецькими рабинями на острові Хіос. Блондинки їм набридли. Знали, що прикордонна жандармерія прослуховує розмови в готелях і барах, цікавлячись новоприбулими: адже Хіос, захоплений на початку року Другою турецькою армією месників імені Кемаля Ататюрка, перебуває в зоні воєнних дій, в центрі уваги розвідки ОГБ.

Наступного дня «турецька» група ВІРУ, що складалася з кримських татар під командуванням капітана Заура Хамзина, перетнула на поромі протоку завширшки вісім кілометрів, яка відділяла окупований острів від турецького берега, і висадилась в місті Хіос. Побачили напівпорожнє, зруйноване місто, згарища старого ринку, який колись кипів життям, поліцейські КПП, що поділяли Хіос на сектори. Всюди – на різнобарвних двоповерхових будиночках, на пірсах і складських приміщеннях, від яких йшов нудотний запах гнилої риби. – майоріли червоні, з білим півмісяцем, турецькі прапори й білі з чорними зірками стяги Чорної Орди. На стінах будівель, парканах і вцілілих вітринах написи графіті: «Remember 1822».

В комендатурі не працювали кондиціонери, й турецькі офіцери сиділи в армійських майках трав'янистого кольору, що потемніли від поту. Молоді люди пред'явили свої анкарські та стамбульські посвідчення і офіційний лист від фірми «Слов'янський базар» – про намір фірми відродити колишню туристичну славу Хіоса і створити на острові мережу казино та кабаре з участю слов'янських дівчат. Офіцерам ця ідея сподобалась. Вони видали Зауру Хамзину перепустку на пересування по острову та допомогли взяти на автобусній станції в оренду старий зелений автобус без вітрового скла, подірявлений кулями. Водій‑грек, хоч і взяв охоче гроші – десять глобо, проте вперто не хотів З НИМИ розмовляти. Вибоїстою гірською дорогою піднялися до селища Воліссос, над яким на вершині гори домінувала старовинна генуезька фортеця, стіни й башти якої у прозорому блакитному повітрі здавалися особливо похмурими.

Зморені спекою, жахливою дорогою (сорок кілометрів вони подолали за дві години), запаморочливими пахощами жасмину, вони були пригнічені враженням, що справив на них концтабір для грецьких полонених, розташований у старовинному амфітеатрі. Грек‑водій почав щось гнівно вигукувати й махати руками, але вони його не зрозуміли. Бійці лягли в затінку попід апельсиновими деревами і моментально заснули. Тільки Заур Хамзин – непримітний, сірий і прудкий, мов ящірка, – подався в село, де зустрівся з місцевою акушеркою, старенькою тітонькою Хрисанфою, і довго розмовляв про щось, звіряючи по карті маршрут.

Операція «Ахіллесова п'ята» мала бути синхронізована до хвилини для обох груп, починаючи з 1.00 AM: координував дії груп на Крейдосі та Хіосі Гайдук з резиденції на острові Евіа.

Рівно опівночі «турецька» група вирушила до генуезької фортеці. Липка спекотна ніч була сповнена стрекотіння цикад і шурхоту кущів, через які продиралися спецназівці. Ще вдень, біля того апельсинового гаю, де відпочивали, у маленькій капличці вони знайшли закладену раніше зброю, шоломи, прилади нічного бачення та електронну апаратуру, залишену для загону грецькими підпільниками, що діяли на острові.

Діставшися стін фортеці, спецназівці знайшли на західному боці велику вежу з проламаною стіною. Заур підняв руку. Була перша година ночі. В шоломі командира звучали голоси Гайдука і майора Соркіна з «грецької» групи, а на внутрішній поверхні – дисплеї захисного щитка – висвітилася інформація про ситуацію на острові Крейдос. Коли «грецька» група почала наближатися до володінь Крейди, капітан Заур Хамзин жбурнув камінь усередину вежі.

І одразу ж спалахнули сліпучі прожектори, встановлені всередині і назовні вежі і пролунали кулеметні черги.

Заур Хамзин крикнув:

– Аллах Акбар! Не стріляти! Я – офіцер Міллі Істіхбарат Тескілаті! Хто тут головний?

Стрілянина припинилася, і через хвилину в проломі вежі з'явився, мружачи очі, офіцер військової жандармерії.

Капітан Хамзин показав йому знак МІТу – національної розвідувальної організації Туреччини: півмісяць на тлі земної кулі.

– Якого біса ви тут робите? – невдоволено буркнув офіцер.

– У нас є агентурні дані, що тут ховаються грецькі партизани. Дозвольте перевірити.

– Ніяких партизанів тут немає, – уперся захисник вежі. Хамзин почав нервувати, бо на дисплеї він побачив, як його «грецькі» колеги відкривають таємний хід у басейні. Час спливав. Хамзин приклав пістолет МР‑50 з глушником до паху жандармського офіцера і прошепотів:

– Ти, свиня грецька, зараз яйця твої смердючі відстрелю. Показуй, що тут ховаєте. У мене наказ від самого Саїда Гюндеша. Чув такого?

– Чув, чув, – пробелькотів жандарм. – Це директор МІТу. Але у мене теж є наказ... Ой, боляче... Сержанте, вимкніть прожектори, відчиніть двері!

Світло згасло, всередині вежі відкрилися двері. Не можна було зрозуміти, скільки людей охороняє вежу. Хамзин натиснув на геджеті кнопку з зашифрованим сигналом: двоє зі мною, четверо залишаються назовні. При щонайменшому ускладнені ліквідувати охорону.

Торкаючись стволом пістолету потилиці жандармського офіцера, Хамзин почав спускатися до підвалу. За ним обережно йшли два спецназівця. Внизу було прохолодно – працював кондиціонер. Двоє жандармів грали в нарди, ще двоє спали на казармених двоярусних ліжках. Всього Хамзин нарахував шість спальних місць. Значить, усього – чоловік вісім‑дев'ять. Ті, хто грали в нарди, були заскочені побаченим. Один з них кинувся до автомата ІЖ‑107, але після неголосного пострілу Хамзина зачепився за табуретку і впав. Кров юшила з його голови.

– Сидіти тихо, – приклав палець до захисного щитка Хамзин. – Хто ворухнеться, – палець показав на жандарма з простріленою головою. – Відчиняй двері.

– Я не можу... не маю права... клянусь Аллахом, – благав жандармський офіцер.

Хамзин розстібнув верхні ґудзики жандармського френча і побачив поруч з військовим жетоном, що висів на грудях офіцера, ще одну висюльку, схожу на флешку, і зірвав її. Вставив до отвору кодової скриньки – і двері серверного приміщення почали повільно відкриватися. Постріли снодійними ампулами заспокоїли на двадцять годин офіцера та трьох його підлеглих.

У шоломі звучав голос Гайдука, який занепокоєно питав, що сталося, і просив негайно доповісти обстановку. Кібероперативники, що прийшли з Хамзином, уже поралися з комп'ютерами усерверній кімнаті: виявилося, що існує прямий кабельний зв'язок між турецьким берегом, Хіосом та островом Крейдос. Сервер у генуезькій фортеці, про який Гайдуку стало відомо з повідомлень грецької підпільної організації «Пам'ятай 1822 рік» (рік, коли на Хіосі турками було здійснено перший геноцид проти греків). Існували припущення щодо характеру сервера, але ніхто не знав насправді, якого роду інформацію він збирає для добродія Крейди – і чи тільки для Крейди?

Заклавши вибухівку в серверному залі, спецназівці зачинили броньовані двері й почали підніматися сходами до вежі. Ззаду пролунав глухий гуркіт вибуху. Хамзин, який йшов останнім, доповів Гайдуку про успішне виконання операції. В ту ж мить відчув страшний удар у груди і тупий біль у правій руці. Падаючи, зі здивуванням побачив на землі свою руку, що стискала пістолет, і помер, так і не зрозумівши, що сталося.

 

63.

 

6 липня 2077 р.

4.00 РМ за середньоєвропейським часом

Таємно

Радниці Президента КДПА М. Джеферсон

 

Вночі 6‑го липня розвідувальний супутник Конфедерації «INQUISITIVE», що здійснює моніторинг Егейського моря з прибережними районами Греції і Туреччини, зафіксував пересування двох літаючих об'єктів типу «черепаха» з острова Евіа, де відбувається саміт ОГБ, до острова Крейдос з висадкою десанту на цьому острові. Характер операції незрозумілий. Одночасно у північній частині о. Хіос зафіксовано короткочасне бойове зіткнення, імовірно – операція грецьких партизан проти окупаційного контингенту Туреччини. Більш детальна розшифровка і аналіз отриманої інформації потребує часу.

Надсилаю в порядку інформації з огляду на перебування на о.Евіа Президента Ширлі Ван Лі.

Пол Андерсен, Директор Центральної служби безпеки.

 

64.

 

Зустріч Гайдука с президентом Конфедерації Ширлі Ван Лі відбулася в терміналі нового аеропорту, побудованого напередодні саміту ОГБ. Для того, щоб терористи не змогли відстежити графік пересування державних делегацій, від Палацу Глобальної Безпеки до термі налу було споруджено спеціальні пластикові укриття, схожі на шатра, якими накрили шосе: завдяки цьому винаходу, що здавна застосовувався в ООН, під час важливих міжнародних Конференцій пересування VIP‑ів складніше стало відстежувати зловмисникам. Гайдук зі своїми товаришами на відкритому електроджипі виглядав смішно у порівнянні з чорними броньованими лімузинами. Але, враховуючи його зустріч з Президентом Конфедерації, підтверджену службами охорони і протоколу Ширлі Ван Лі, його, як виняток, пропустили у десятихвилинному інтервалі коридору безпеки, коли шосе було вільне.

Пластикове укриття було розпечене полуденним грецьким сонцем, всередині шатра не було чим дихати, Невінчаний витирав рясні краплі поту з чола мокрою хусткою, Діма Мочалкін казав, що почувається, наче його засунули до смердючої вовняної шкарпетки баскетболіста, Тенгіз наспівував грузинську пісню, і лише Гайдук пригнічено мовчав, бо навіть попередні дані розшифровок інформації в обидвох серверах, особливо в «турецькому», закликали, ні, наказували йому здійснити військовий переворот, встановити на якийсь час в Україні диктатуру, – хоча чим був режим гетьмана, як не військово‑феодальною диктатурою? Згадав чийсь вислів: темрява знищує іншу темряву. Чим його, Гайдукова темрява, буде кращою за попередню? Всупереч усім сумнівам і гризотам совісті, з військовою точністю автоматично став складати плани перевороту. Операція «Ангели безодні». Мета: повалення Існуючого режиму. Засоби: створення КОПОР – Комітету порятунку України.

Члени Комітету: Гайдук, Прядко... Розподіл обов'язків по секторах... Вибір об'єктів атаки... Концентрація сил і засобів... Захоплення центрів інформації...

Незчувся, як в'їхали до підземних гаражів терміналу. Взяв з собою Діму Мочалкіна для запису бесіди. їх ввели до розкішної УІРівської зали: вісім мармурових колон іонічного ордера оточували центральну, овальної форми частину зали, освітленої згори сонячним промінням; стіни внутрішнього периметру були оббиті пурпуровою тканиною з золотим рослинним орнаментом; підлога з мармурових плит сіро‑рожевих відтінків давала кожному, хто ступив до зали, відчуття ходи по небу. В дальньому кінці зали стояла статуя Венери. Це не була мармурова копія постаті з Мілосу, а спогад про неї, постмодерністська композиція зі слонової кістки й золотих пластинок. У центрі зали стояло біле античне крісло, схоже на трон. З двох боків організатори зустрічі встановили по три стільці.

Рівно о 5.30 РМ увійшла Ширлі Ван Лі в чорному; непроникне обличчя ховалося за чорною вуаллю. Вона не подала руки Гайдуку, тільки жестом запросила всіх сісти. З нею прийшли Марта Джеферсон і незнайомий чорнявий юнак, мабуть, перекладач.

– Містере Гайдук, чи ви отримали відповідь з Києва на наші пропозиції? – спитала Ширлі.

– Київ вирішив приєднатися до ОГБ, але детальної відповіді ще немає. Завтра відбудеться засідання Ареопагу і РНБ, де буде прийнято остаточне рішення.

– Містере Гайдук, – втомлено мовила Ширлі, – хочу нагадати вам, що це МИ надаємо вам допомогу, а не навпаки. Час спливає, а Україна все ще не визначилася. За даними нашої розвідки, Чорна Орда може почати наступ на Європу у серпні. Якщо ви не виконаєте наших умов, у нас не буде юридичних підстав надати вам військову та фінансову допомогу.

Марта Джеферсон подала Ширлі якусь записочку. Та, відкинувши вуаль, кинула швидкий погляд на записку і опустила вуаль. У чорному жалобному строї, у цій білосніжно мармуровій залі з пурпуровими стінами Ширлі була схожа на героїню давньогрецької трагедії. Було щось театральне, надмірно пафосне в її жалобі. Гайдук навіть крізь сітку вуалі відчував на собі важкий погляд Ширлі.

– До речі, – сказала вона, – в нас є інформація, що хтось з вищого керівництва України підтримує змову Сапатерро проти законного уряду Мексіки і навіть постачає зброю повстанцям. Якщо ці факти підтвердяться, ми будемо діяти без жодних вагань і покараємо винних згідно з американськими законами. Але буде краще, якщо Україна сама викриє і покарає злочинця. І останнє. Я прошу вас якомога скоріше відпустити громадянку Конфедерації Божену О'Коннел. Вона має отримати важливе призначення в Космічному командуванні, – правою рукою вона на мить торкнулася лівого ліктя.

«Ось у чому справа, – подумав Гайдук. – Браво, Ширлі. Класний удар. Нокаут».

Президент Конфедерації Ширлі Ван Лі підвелася з трону. Всі підвелися.

– Протокольне фото, – нагадала Марта.

– Пробачте, так, так. – Ширлі підійшла до статуї Венери. Гайдук і Діма стали по праву руку Ширлі, а незнайомий хлопець і Марта – по ліву. Гайдук, стоячи поряд

зШирлі і вдихаючи терпкий запах її парфумів – абсолютно чужий, – відчув холодну байдужість до цієї жінки, яка була так схожа на саму себе в минулому, як це золочене гламурне опудало Венери на справжню мармурову богиню кохання. Подумав, що не був ніколи по‑справжньому знайомий з Ширлі і, зиркнувши скоса на неї, раптом зрозумів, що вона посивіла.

– Cheers, – сказав фотограф, але Гайдук навіть не зробив спроби посміхнутися.

Коли через кілька хвилин після закінчення аудієнції якась дівчина зі служби протоколу принесла Гайдуку і Мочалкіну голографічні фотографії, виявилося, що на них тільки Діма радісно, по‑дитячому всміхався. Всі інші похмуро дивилися в камеру, наче під час жалобної служби. Це було перше в американський історії фото, на якому не посміхався ні президент, ні його почет.

– Хто це? – Гайдук вказав на чорнявого юнака, що стояв на фото поряд з Ширлі.

– Це – син президента Пітер Ван Лі. Ви хіба не знали? Гарний, чи не так? Схожий на свого батька Ендрю Ван Лі. Він студент Массачузетського Інституту Технології. Кажуть, геніальний хлопець.