НСАЙДЕР

28.

 

29 квітня 2077 p.

Конфіденційно

Його Ясновельможності Гетьману України,

Генералу армії Кузьмі‑Данилу Махуну

 

ДОПОВІДНА

Батьку, як відомо, у січні 2078 р закінчується Ваша друга каденція на посаді Гетьмана України. І хоча Ваше переобрання Ареопагом України на третій 6‑річний строк не викликає жодних сумнівів, так само як і підтвердження цього вибору членами всіх палат Сейму, представниками військової адміністрації України і вільним волевиявленням народу України, доцільно, насмій погляд, почати підготовку до цієї важливої політичної події з метою недопущення дестабілізації в Україні, особливо якщо взяти до уваги винятково складну геополітичну, економічну, внутрішньополітичну і соціальну ситуацію в Державі та поза її межами. Справа в тому, що наступні вибори навряд чи вдасться провести на безальтернативній основі. За агентурними даними Особливого відділу при Гетьмані, в боротьбу за звання Гетьмана України мають бажання включитися член Ареопагу України, лідер Руху Чотирьох Свобод Мінтімер Басманов та спікер Сейму Індіра Голембієвська. На жаль, досі не відома позиція члена Ареопагу України Р. Фрідмана, підтримка якого матиме вирішальне значення на виборах.

За нашими даними, в штабах претендентів почалася розробка планів пропагандистського забезпечення кампанії, підготовка заяв, декларацій, програмних документів. Так, відомо, що головним гаслом М. Басманова буде: «УРОД – наше майбутнє», «Створимо УРОД – будемо щасливі». І. Голембієвська проводитиме кампанію під гаслом «Україні – жіноче обличчя».

Не виключено, що в українському політикумі знайдуться інші претенденти на булаву, які можуть скористатися з важкої ситуації в державі й на гребені популізму, демагогії та критиканства спробують виставити свої кандидатури на посаду Гетьмана.

Виходячи з вищесказаного

 

ПРОПОНУЮ:

 

1. Негайно розпочати масову інформаційну підготовку до Вашого, Батьку, переобрання, для чого задіяти всі державні, військові, козацькі, земельні та інші канали масової комунікації, в яких широко висвітлювати всі Ваші звершення в ім'я українського народу, з особливим наголосом на Вашій ролі у перемозі в українсько‑румунській війні, в консолідації народу для збереження єдності України під час розпаду Московської держави, в реформуванні системи охорони здоров'я, в миролюбній незалежній політиці держави, її неприєднанні до Організації глобальної безпеки та Союзу Держав Орди.

2. Підготувати виступи широких народних мас на Вашу, Батьку, підтримку, як незмінного, безперечного народного лідера, альтернативи якому не має і бути не може.

3. Разом з тим, з метою припинення з боку окремих опозиційних груп ворожих звинувачень у порушенні Конституції України, яка встановлює строк гетьманування тривалістю 12 років (дві каденції), пропоную оголосити ім'я Вашого наступника, який стане Гетьманом України у 2084 р. – тобто, після закінчення строку Вашої третьої каденції . Оголосивши ім'я Вашого молодого наступника, звичайно, не з числа опозиції, а однодумця і близької Вам людини, якій упродовж п'яти років Ви передаватимете свій багатющій державницький досвід, Ви негайно знімете напруження у суспільстві і звинувачення в порушенні Конституції.

4. Разом з оголошенням імені Вашого наступника, Батьку, Ви, на мій погляд, повинні негайно провести ряд змін в керівництві Держави, призначивши на ключові посади вірних Вам молодих людей, що зміцнить систему управління країною і довір'я до Вас народу. До Доповідної долучаю список керівних осіб у віці 80‑90 років, яких доцільно замінити людьми молодими (до 60 років) і перспективними.

5. Особливу увагу приділити Р. Фрідману, від позиції якого багато в чому залежить доля історичного вибору українського народу і майбутнє Української військово‑козацької федеративної держави. Тільки Ваша мудрість і Ваш дипломатичний хист можуть забезпечити підтримку Фрідманом і Світовим Урядом в Локарно Вашої кандидатури на наступних виборах.

6. Для зміцнення Вашого, Батьку, високого міжнародного авторитету, пропоную організувати і здійснити ряд зарубіжних візитів, зокрема до столиці Чорної Орди м. Чингіз‑Сарай, до столиці Російського царства м. Суздаль, до Вашінгтону, столиці Конфедерації Держав Північної Америки, до Бейджину – столиці Піднебесної народно‑демократичної Імперії, до м. Берлін – столиці землі Німецька Фортеця.

Особливої ваги набуває проведення в грудні 2077 р в Києві (Батий‑град) саміту Союзу Держав Чорної Орди і Ваш виступ на саміті, який визначить як Вашу долю як Гетьмана, так і геополітичну долю УВКФД. Треба негайно починати підготовку до цієї події, Батьку.

Слава Гетьману!

Генеральний писар УВКФД, генерал‑поручник

Вітольд Клинкевич

 

29.

 

Гайдук знав, що після Великодня, який відзначався цього року греко‑католиками і православними у неділю, 18 квітня, за тиждень, тобто 24 квітня (саме тоді, коли вони з Боженою рухалися на паровому тракторі до Руди Шльонської), на Байковому кладовищі відбувалися «гробки» – поминання всіх, хто упокоївся тут. Гайдук знав, що мати його ніколи не ходила в цей день на могилу батька – не любила великого скупчення людей, атмосфери сонячного язичницького бенкетування на могилах, устелених кольоровою шкаралупою з'їдених крашанок, хмільних усмішок людей, які раділи тому, що ще живі. Марії Юзефівні здавалося блюзнірством пити горілку й об'їдатися на могилах близьких. Набагато ближчим до єства жалоби був похмуро‑дощовий католицький день поминання 1 листопада – «задушки».

Гайдук пам'ятав, що мати ходила на могилу батька по п'ятницях щотижня, щомісяця. Не мислила свого життя без цього ритуалу. Тому 30 квітня о 2 годині пополудні він, відпочилий і відісланий, непомітно вийшовши з квартири‑криївки на Протасовому Яру, пішов угору, перетнув дорогу там, де вона робила петлю між Інститутом кардіохірургії та Бактеріологічним інститутом, і потрапив на територію Байкового кладовища. Пішов у напрямку «польської» ділянки, де лежав батько, але невдовзі вражено зупинився: через територію кладовища прокладена була шестисмугова автострада, на східному боці якої сяяв рекламою центр розваг «Байк»: десятиповерхова скляна споруда у вигляді єгипетської піраміди, всередині якої можна було одержати будь‑яку земну розвагу – від плавання, боулінгу до сексу – й відволіктися від думок про вічність. Гайдук розгублено топтався перед огорожею автостради, яка поділила кладовище на верхню і нижню частини, між собою не зв'язані. Ледве зорієнтувався і пішов уздовж шосе туди, де залишився невеличкий острів мертвих, зарослий деревами. Побачив напис «Польська ділянка» і зітхнув полегшено. Все було встелене снігом, особливо чистим і незайманим на могилах і руїнах старовинних склепів. Брів у снігу, думаючи, що мати, напевне, не прийде сюди за такої погоди. З гори пізнав місце, де була батькова могила, на якій стояв масивний дубовий хрест, оплетений, наче дротом, диким виноградом. Жодного свіжого сліду на снігу не помітив – навіть на доріжці, яка проходила повз батькову могилу. За допомогою геджету перевірив наявність камер стеження: нічого підозрілого. Гайдук підійшов до старовинного польського склепу, що належав колись сім'ї Ідзиковських, і став біля входу, як ангел‑охоронець: так, щоб його ніхто не побачив.

Отретій годині побачив матір. Вона повільно йшла доріжкою, долаючи сніг. В руках у неї був невеличкий вінок з зеленого ялинкового віття. За мамою ніхто не йшов. Мати підійшла до могили, відкрила чавунні дверцята огорожі, поклала на снігову шапку вінок, дістала з сумки маленьку свічечку у скляній лампадці й запалила. Перехрестилася по‑католицьки – зліва направо – і застигла у глибокій задумі.

– Мамо, – сказав Гайдук, сповнений ніжності до матері й почуття провини.

Мати повільно й розгублено повернулася на звук його голосу.

– Мамо, це я, Iгoр.

Мати дуже постаріла за роки, що не бачив її. Була в довгому коричневому старому пальті, що він привіз їй років десять тому з Америки, запнута сірою шерстяною хусткою, як сільська жінка.

– Мамо, не бійся. Це я.

Мати повільно сіла в сніг, намагаючись вчепитися рукою за огорожу могили. Гайдук підбіг до неї, підняв й почав обтрушувати сніг з пальта.

– Ігор... синку... ти живий? – простогнала мати.

Він поцілував її в мокру від снігу щоку.

– Живий. Живий. Я повернувся.

– А мені сказали, що ти злочинець. Якийсь молодий офіцер приходив. А потім – що ти загинув.

– За тобою стежать?

– Біля будинку топчуться. А на кладовище не ходять.

– Негайно зв'яжись з Наталією Гаврилівною. Тільки особисто, без телефону. Потім усе розповім. Зараз часу немає. Нехай вона скаже гетьману, що я повернувся. Якщо він хоче мене бачити, нехай дасть сигнал.

– Який? – не вірячи, що бачить живого сина, спитала мати.

– У неділю нехай гетьман прийде на квартиру... він знає де... в Липському провулку... о шістнадцятій годині. Мені потрібен тільки сигнал. Годинник на Національному банку має відставати на п'ять хвилин. З чотирнадцятої до шістнадцятої години. Ти все зрозуміла, мамо?

– Так.

– Все запам'ятала?

– Годинник на п'ять хвилин, – повторила мати, – квартира на Липському провулку.

Це була конспіративна квартира Особливого відділу при гетьмані. ДерВар не мав права її контролювати – цим займалося Управління особистої охорони гетьмана.

Гайдук знову поцілував маму, яка сіла на огорожу і плакала, витираючи сльози кінцем хустки.

– Йди, сину. Я ще трохи побуду тут, помолюся

Намагаючись ступати у свої сліди, Гайдук піднявся на гору, звідки відкривалася панорама Києва: група стоповерхових хмарочосів у діловій частині міста, там, де колись кипів веселим базарним життям Володимирський ринок, схожа була на льодяні бурульки. Київ, укритий снігом, здалеку скидався на карпатське село.

Зліва, на Батиєвій горі, здіймалася велетенська споруда жовтого кольору, яку вінчала башта з золотою банею, як у мечеті. Це був Батий‑град, поставлений Чорною Ордою для проведення тут саміту держав СДОР.

 

30.

 

– Здоров був, синку, – гетьман гучно і дещо театрально, у стилі Тараса Бульби, привітав, стискаючи в обіймах, Гайдука на порозі конспіративної квартири, до якої можна було дістатися підземним ходом з Банкової 11 – старовинного будинку, в якому розмістився Особливий відділ при гетьмані. Це було дуже зручно для проведення таємних зустрічей з тими, кому небажано було світитися в президентському палаці, де завжди чергували журналісти в очікуванні сенсацій. Квартира використовувалася для організації неформальних дружніх застіль, які так полюбляв гетьман, і для деяких інших заходів , про які не повинна була знати Наталя Гаврилівна.

– Зачекався тебе, – погладив підфарбовані й підстрижені вранці вуса гетьман. – А ти все не їдеш й не ідеш. Ти мені дуже потрібен.

«Який театральний талант пропадає, – подумав Гайдук. – Та йому ціни б не було на якійсь провінційній сцені». І стримано, демонструючи повагу і відданість, спитав:

– Чекали – щоб заарештувати?

– Ображаєш, синку, – засміявся гетьман, хоча в очах з'явився блиск, який так старанно видаляли піарщики з усіх портретів Махуна. – Про який арешт мова?

– Ходять такі чутки. Але я не вірю.

– Не вір, синку, – поклавши Гайдукові на плече тверду гетьманську руку, Кузьма‑Данило завів його до їдальні, де виблискував усіма принадами кришталю, срібла та накрохмалених серветок обідній стіл, накритий на двох.

«Щось не схоже на арешт», – подумав Гайдук, сідаючи навпроти гетьмана.

– Пане гетьмане...

– Не треба так офіційно. Називай мене як колись...

– Батьку, – сказав Гайдук майже зворушено. – Дякую за все, що ви зробили для матері. Ви і Наталя Гаврилівна...

Гетьман недбало ворухнув рукою.

– Пусте. Це мій обов'язок .

Обслуговували їх сьогодні не мовчазні вишколені офіцери з розвідувальної Академії імені Марченка, а балакуча красуня Мотря, чорнява кирпата улюблениця гетьмана у білий блузці з глибоким декольте, куди кожному нормальному чоловікові приємно було зазирнути.

– Мотре, наливай нашу улюблену, – наказав гетьман.

Льодяна прозора рідина тоненькою цівкою полилася

у чарки. Це була горілка «Козацька Гетьманська» з зображенням якогось невідомого гетьмана, дуже схожого на К‑Д. Махуна, тільки в старовинній хутряній шапці з перами і в хутряній киреї.

Ну, давай, за зустріч! – гетьман одним ковтком вихилив чарку.

Гайдук надпив трохи. Мотря одразу долила горілку – спочатку гетьману, потім Гайдуку. Мотря була офіцером ВІРУ, її помітив гетьман і наказав перевести до особливого відділу. Випивши другу чарку, гетьман сказав:

– Який арешт ти згадував?

– Годинник на Нацбанку не відставав, як домовилися, а поспішав на п’ять хвилин. Я подумав...

– Мені так Наталка сказала. На п'ять хвилин уперед.

«Це мама помилилася, бідна» – зрозумів Гайдук. Він витягнув пакетик, загорнутий в американський подарунковий папір. Там, у невеличкій коробці, на синій атласній подушечці лежав золотий метелик зі смарагдами, куплений Гайдуком на Калинівському ярмарку.

– Це подарунок для Наталії Гаврилівни від першої леді Конфедерації.

Ярличок з написом «Made in China» Гайдук зрізав удома, готуючи подарунок.

Випивши три чарки горілки, гетьман попросив Мотрю вийти, поки не покличуть, і витягнув з папки папери.

– Читай.

Це була «Доповідна» Вітольда Клинкевича.

Уважно прочитавши, Гайдук віддав папери Гетьману.

– Я повністю згоден. Щоправда, я не дуже орієнтуюся у внутрішньополітичний ситуації... але тут пропонуються розумні речі.

– Звичайно, – іронічно погодився гетьман. – Особливо щодо наступника. Ти що, не розумієш, що Вітольд хоче стати моїм наступником?

Він суворо глянув на Гайдука. Той знизав плечима:

– Це його право. Мріяти.

– Мріяти, мріяти! – гетьман почервонів, і Гайдук злякався, щоб не почався у лідера нації гіпертонічний криз. – Рано йому ще думати про це. Рано! Хто він такий? Звичайний джура, хлопець на побігеньках... Мотре, неси борщ! – гукнув Махун.

Після того, як скуштували червоного борщу і пампушок з часником, з’їли баранячі реберця та поласували варениками з вишнями, Гайдук розповів гетьману про ситуацію в Конфедерації, боротьбу Вогняної Сари з законним президентом. Гетьман з розумінням хитав головою: мовляв усюди той самий бардак і боротьба за владу. Перейшли до іншого, круглого столика – пити каву й коньяк, зручно умостившись в шкіряних кріслах. Гетьман, замість традиційної козацької люльки, запалив кубинську сигару. Гайдук діставав через офіцерів окупаційної групи військ Конфедерації на Кубі дорогоцінні смердючі сигари і час від часу передавав гетьману.

Тривога не полишала Гайдука, бо він не розумів, до чого хилить цей хитрун, закоханий у свою владу і оперні декорації, якими себе обставив. Нарешті гетьман жорстко подивився у вічі Гайдука:

– Треба працювати, Ігоре. Держава гине. Допоможеш?

– Я офіцер, – сказав Гайдук. – Ви – головнокомандувач.

– Призначаю тебе своїм помічником з питань національної безпеки і, одночасно, секретарем ради нацбезпеки. Через місяць отримаєш звання генерал‑поручника. Олексо!

На порозі з'явився молодший ад'ютант гетьмана, полковник аеромобільних військ, який тримав в руках тремпель – на ньому білосніжний парадний мундир сяяв золотим шитвом і еполетами, на них – маленька булава, перехрещена з бунчуком, і одна зірка.

Гетьман важко підвівся, а Гайдук виструнчився. Ад'ютант подав гетьману блакитну папку з малиновим козацьким хрестом, той передав її Гайдуку.

– Це – указ про твоє призначення. До тебе негайно прикріпляється охорона, будеш користуватися урядовою «черепахою», правда, не американського, а німецького виробництва, і надається урядовий зв'язок вищої категорії.

Він подав Гайдуку спеціальний геджет, не такий, правда, наворочений, як американський, виробництва київської «Артеміди».

– Приступай до виконання своїх обов'язків негайно. ВІРУ повністю в твоєму розпорядженні. Ти будеш ними керувати. ДерВар теж повинен контролювати... якщо зможеш. Сьогодні я прийняв ще одне рішення: призначити міністром закордонних справ Руслана Фощенка. Він перспективний хлопець. Як тобі?

– Дякую... батьку, – ухилився від відповіді Гайдук. – Я... глибоко вражений. Дякую за довір'я. Можна йти?

– Іди, іди. Я ще залишусь, попрацюю.

Мотря, що прибирала посуд, крадькома глянула на Гайдука, який надягнув на себе чорний плащ і прийняв з рук ад'ютанта тремпель з парадним мундиром.

– Є якісь побажання? – спитав гетьман. – Кажи одразу, щоб потім не було непорозумінь.

– Є два побажання.

– Кажи.

– Перше: я сам набираю свою команду.

– Авжеж, це зрозуміло. Повний уперед. А друге ?

– Прошу надати мені право зустрічатися з вами, Ваша Ясновельможність, регулярно, не менше одного разу на тиждень.

– Нема питань. Що ще?

Гайдук завагався, але сказав:

– Прошу надати мені право казати вам правду, хоч би якою жорсткою вона була.

– Ну, ти даєш, – щиро розсміявся гетьман. – Думаєш, я правди не знаю? Знаєш, скільки в мене каналів інформації? Один ДерВар чого вартий. Начитаєшся цієї галіматні – жити не хочеться.

– Інформація – це ще не правда, – вперто мовив Гайдук.

– Гаразд. Поговоримо про це іншим разом. Бувай.

Гетьман відкрив двері конспіративної квартири і, дружно

поплескавши по плечу Гайдука, пошепки спитав:

– Так скільки ти заробив грошей на оборудках зі зброєю? Я чув, що в тебе на рахунку в Панамі шістдесят мільйонів глобо? Будь обережніший, синку. Ти потрапив до такого гадюшника... Я покладаюся на тебе.

Двоє охоронців з грузинської сотні вже чекали Гайдука на майданчику. Він віддав одному з них парадний мундир. Указ гетьмана і геджет залишив собі.

 

31.

 

2 травня 2077 р.

Таємно

Всім структурам Державної Варти України, всім таємним агентам ДерВару.

 

У зв'язку зі зміною обставин відмінити Оперативний наказ №1377/2554 від 22 квітня 2077 р.

 

Директор Державної Варти України Юлій Мережко

 

***

3 травня 2077 р.

10.00 AM

Таємно

Президенту Конфедерації Держав Північної Америки Ендрю Ван Лі

 

Сер,

Наші оперативні заходи щодо нейтралізації генерала Ігоря Гайдука (Україна), який може бути використаний відомою Вам особою як коронний свідок у справі Першої Леді, закінчилися невдачею. Гайдук неушкодженим досягнув території України і, незважаючи на оголошене на нього полювання в Україні, зустрівся у неділю 2 травня, з Президентом (Гетьманом) України. Вранці, у понеділок, о 9.00 за київським часом засоби масової комунікації України повідомили, що Президент (Гетьман) України призначив генерала Гайдука своїм помічником з національної безпеки і секретарем Ради національної безпеки України, що перетворює І. Гайдука на ключову фігуру у сфері національної безпеки України.

Також Президент (Гетьман) призначив нинішнього посла України у Вашінгтоні Руслана Фощенка міністром закордонних справ України. Як відомо, і І. Гайдук, і Р. Фощенко є високопоставленими резидентами розвідки, представляючи інтереси різних угруповань українського істеблішменту (див. довідки на І. Гайдука і Р. Фощенка).

Позитивним є те, що українська розвідка на території Конфедерації буде тимчасово обезголовлена.

Негативним є фактор невизначеності справжніх позицій І.Гайдука та Р. Фощенка щодо Конфедерації та Чорної Орди, а також незнання (тимчасове) намірів Президента (Гетьмана) України у тій геополітичній грі, що він розпочав разом з омолодженням вищого керівництва держави.

 

Адмірал Стенлі Фіиіер

 

***

3 травня 2077 р.

11.30 AM

Таємно.

Особисто Директору Центральної Служби Безпеки Конфедерації Адміралу Стенлі Фіиіеру

 

Дорогий Стенлі,

Дякую за інформацію. Завдяки своєчасно проведеним заходам Вогняна Сара відмовилася від ідеї проведення інтерв'ю і висунення своїх жахливих звинувачень. Щодо генерала Гайдука треба використати агентурні можливості для зрозуміння його справжніх намірів у цій справі. Думаю, що тепер в його нинішньому службовому положенні він не наважиться на ворожі дії проти Конфедерації на шкоду стратегічному партнерству наших націй. Знайди усі його слабкі пункти (дружина, діти, коханка, друзі etc), на які б можна було натиснути в разі спроби Гайдука виступити проти Білого Дому і Першої Леді. Пам'ятай: ніколи Президент Конфедерації не повинен стати рогоносцем, ніколи Перша Леді і сенатор не повинна підозрюватись утому, що вона хвойда (hore).

 

Ендрю

 

32.

 

О 8.30 у понеділок першим до службового кабінету Гайдука, розміщеного у лівому крилі гетьманського палацу над Дніпром, увійшов Юлій Юліанович Мережко. За ним – помічник, що тримав у руках великий прямокутний щит, загорнутий у сірий папір. Мережко був у парадному, чорному зі сріблом мундирі генерала армії корпусу жандармів, з зіркою, на якій виблискували діаманти, почепленою до галстука, і обов'язковою козацькою шаблею. Правда, з огляду на невеличкий зріст Мережка, шаблю довелося підкоротити, і вона стала схожа на кинджал. За Мережком міцно приліпилося прізвисько «курдупель». Мстивий характер і об'ємна, точна комп'ютерна пам'ять генерала армії примушували, однак, бути обережними тих, хто хотів цим образливим словечком принизити (дивна тавтологія – принизити за низький зріст) Директора ДерВару. Радісно всміхаючись, Мережко широко розставив руки, як рибалка, що показує розміри спійманої риби.

– Дорогий Ігорьок, радий, безмежно щасливий за тебе, – піднявшись навшпиньки, Мережко намагався поцілувати Гайдука в губи. Цей його гидкий звичай – цілувати чоловіків у губи – був ще однією темою кпинів у владних колах держави.

– Я завжди вірив у тебе, ще з часів Бухарестської кампанії... Пам'ятаєш, як ти захопив румунського генерала, і ми разом його допитували? – щебетав Мережко.

Гайдук запросив Мережка сісти за довгий конференційний стіл, але той відмовився.

– Сподіваюсь, Ігорьок, на плідну співпрацю між нами і нашими конторами. Україна в нас одна, і гетьман теж один. Нам як ніколи треба бути разом. Коли засідання РНБ?

– Спочатку треба підготувати, – ухилився від відповіді Гайдук.

– А тема яка? – у Мережка була велика важка голова, проникливі блакитні очі випромінювали спокій і упевненість.

– Новолюди і смертохристи, – сказав Гайдук.

– Що, що?

– Жартую. Тему визначає гетьман. Він ще не вирішив.

– Звісно, звісно, – задумливо мовив Мережко.– Тебе дійсно цікавлять ті психи, які оголосили, що знайшли тіло Христа?

– Я не займаюсь релігійними справами.

– Я можу дати тобі деяку інформацію. Але не буду забирати час... у мене о дев'ятій тридцять оперативна нарада. Я приніс тобі невеличкий сувенір. Васю, тягни сюди! – наказав Мережко помічнику.

Сірий папір було знято, і Гайдук побачив чудової якості фотографію, вставлену в розкішну золочену рамку: усміхнені Гайдук і Божена в мотоциклі Zundapp. Він щойно запустив двигун, а Божена в синій пілотці і куртці сидить у колясці і радіє з того, що вони, нарешті, наблизились до Києва і вона невдовзі побачить свого брата. На розмитому фоні – тінь старого професора, що продав їм мотоцикл, і мерехтіння реклам Калинівського ярмарку.

– Ну як, подобається? – задоволено спитав Мережко. – Хто ця дівчина? Дочка? Вона що, у Фрідмана працює?

Побачивши вираз обличчя Гайдука, Мережко зробив ще одну спробу поцілувати його в губи й, відкланявшись, залишив по собі запах бузкового одеколону – забутої з половини двадцятого століття нудотно солодкавої рідини.

Гайдук викликав свого помічника, майора ВІРУ Григорія Невінчаного, і доручив йому перевірити, чи є в рамі «жучки».

 

33.

 

4.05.2010

Для службового користування

Секретарю РНБ України, помічнику Гетьмана України з національної безпеки

Генерал‑хорунжому Гайдуку І.П.

 

Шановний Ігоре Петровичу! Ще раз щиросердно вітаю Вас із високим призначенням.

Переконаний, що Ви зробите гідний внесок у справу зміцнення національної безпеки України.

Тепер по суті. Вчора в мене склалося враження, що Вас цікавить питання так званих «смертохристів». За моїм дорученням агент ДерВару «Іоанн» склав невеличку аналітичну довідку щодо секти «смертохристів». Довідку додаю (1 примірник).

З повагою – Юлій Мережко Директор Державної Варти

 

Смертохристи

Аналітична довідка Починаючи з 2071 р з'явилися перші агентурні донесення щодо існування таємної секти так званих СМЕРТОХРИСТІВ, центром діяльності яких стала Києво‑Печерська Лавра, а духовним лідером є фанатик і шаман Сигізмунд Сансизбаєв, який походить з теренів Чорної Орди і з'явився у Києві в 2068 p., оголосивши себе ієромонахом, хоча продовжував жити в мусульманському обряді, маючи трьох дружин і таємно відвідуючи мечеть у Батий‑граді. Упродовж 2071‑2073 pp. сформував основи т.зв. «вчення» Сансизбаєва щодо земної смерті І. Христа. Використавши для своїх авантюрних цілей спеціально підібрані мощі, знайдені в одній з дальніх печер Лаври, самозванець о. Калерій (Сансизбаєв) розпочав за підтримки розвідувальних структур та агентів впливу Чорної Орди активну пропагандистську кампанію, рекламуючи своє «відкриття» і нове «віровчення». Між тим, у 2074 р. ДерВару вдалося отримати частини тканин мощей, представлених у якості «тіла Христова». Шляхом комплексних генетичних, біохімічних і радіоізотопних досліджень, проведених у НДІ ДерВару, вдалося з абсолютною достовірністю встановити, що так зване «тіло Христа» належить невідомому чоловіку у віці 50–55 p., що жив у середині XVII століття і помер, очевидно, від різано‑колотих травм, отриманих в одній з національно‑визвольних битв українського народу. Дуже важливим маркером є те, що таємне рентгенографічне дослідження «тіла» показало наявність переломів гомілкових кісток, у той час як відомо, що під час страти Ісуса Христа його гомілки не були зламані. Можливо, мова йде про тіло одного з козацьких ватажків, який вів праведно‑християнський спосіб життя і тому удостоєний честі бути похованим у печерах Лаври.

Об'єктивні наукові висновки щодо так званого «тіла Христа» були повністю проігноровані Сансизбаєвим та його фанатичними прибічниками. Більше того, результати досліджень з невідомої причини не були опубліковані в засобах масової комунікації, що породило масу чуток і домислів і дало можливість Сансизбаєву заперечувати наукові дані, і водночас замовляти у різних шарлатанів в так званих альтернативних паранаукових центрах підтвердження свого «відкриття».

Проте вражаючим є не те, що знайшовся аферист, який дозволяє собі блюзнірство щодо канонів християнського вчення – такі випадки неодноразово траплялися в історії релігії. Найбільш вражаючим і суспільно небезпечним ефектом «відкриття» Сансизбаєва є той факт, що, починаючи

з2075р. вчення «смертохристів» стало набувати серйозної підтримки як у релігійних, так і широких громадських колах нашої країни і ряду зарубіжних держав. Жодні раціональні аргументи адептів «класичного» християнського віровчення не беруться до уваги.

Більше того, Сансизбаєв та його помічники, використовуючи підтримку окремих керівників держави, захопили злочинним шляхом святиню православної церкви Києво‑Печерську Лавру, подолали опір монахів, знищивши, за деякими даними, незгідних і залякавши інших, перетворили Лавру на оплот смертохристів.

Рух «смертохристів» відзначається агресивністю, безкомпромісністю, схильністю до насильства, доктринерством, відсутністю будь‑яких сумнівів в істинності цього «вчення», він уже став фактором серйозного розколу в суспільстві, яке почало поділятися на «смертохристів» і «воскресохристів». За попередніми оціночними даними соціологічної служби ДерВару, рух «смертохристів» підтримує 18,6 % населення України, і цифра та має тенденцію до зростання. Ідеологом цього руху став політичний публіцист руху «Чотирьох Свобод» протоієрей Борисоглеб Чикирисов, колишній священнослужитель Семиградського собору Візантійського патріархату, позбавлений стану за розтління малолітних церковно‑приходської школи при соборі.

Вважаю небезпечним і таким, що вимагає негайного втручання компетентних органів Держави, перехід від стану маргінальної розкольницької релігійної секти до широкого, добре організованого суспільно‑політичного руху «смертохристів», який може мати непередбачувані наслідки для суспільства і держави з огляду на потенціал ненависті і фанатизму, закладений в ідеології «новолюдей» – «смертохристів». Сьогоднішня дехристианізація України є набагато небезпечніша, ніж те, що відбувалося в період французької революції часів Великого Терору. Тоді вбивали Церкву, сьогодні – Христа.

Невтручання держави в процес знищення основи християнства – догмату про Воскресіння Христове – є неприпустимим і самовбивчим.

Христос Воскрес!

Агент Іоанн

 

***

4 травня 2077

Вашінгтон DC

Його Високоповажності Раднику Президента (Гетьмана) України з питань

Національної безпеки, секретарю РНБ, Генерал‑хорунжому Ігорю Гайдуку

 

Сер,

З великою приємністю, за дорученням Президента Конфедерації Держав Північної Америки п. Ендрю Ван Лі, хочу привітати Вас з високою посадою. Пам'ятаючи наші добрі стосунки у Вашінгтоні DC, переконаний, що ми зможемо плідно співпрацювати в ім'я стратегічного партнерства наших націй.

Завжди Ваш,

Адмірал Стенлі Фішер Директор Центральної Служби Безпеки Конфедерації, помічник Президента

34.

Кабінет Гайдука так само, як і гетьмана, виходив вікнами на Дніпро. Можна було вийти на невеличку терасу, що висіла над урвищем, ковтнути холодного повітря й поглянути на безіменний острів, який лежав посередині величезного водного простору. Острів здавався безживним – білий пісок, кволі вербички та якась стара порожня халабуда, сколочена з прогнилих дошок невідомим рибалкою. Але в цій буді, побудованій зі стійкого до спеки і морозу пластика, схожого на деревину, ховалися очі й вуха ВІРУ: радари й антени космічного зв'язку. Під островом містилася підземна споруда ВІРУ, зведена одночасно з президентським палацом. Спецуправління київського метробуду спорудило таємну підземну лінію з Києва до Борщихи, яку швидкісна комфортабельна капсула гетьмана долала за двадцять хвилин. Для ВІРУ існувала окрема підземна лінія – під дніпровим дном, яка від острова простягалася далі – до лівого берега. Завдяки цій лінії ВІРУ мала можливість швидкого перекидання спецпідрозділів з таборів на лівому березі на правобережну Україну і до Києва. Під островом був зосереджений центр управління військовими місіями України в 196 країнах світу та іншими контингентами ВІРУ, кількість яких сягала 60 000 солдатів й офіцерів. Гайдук з великим здивуванням дізнався про це, отримавши допуск до вищої категорії державних таємниць. Такий допуск мали, крім Гайдука, тільки Гетьман, Генеральний писар, Головний військовий отаман і Директор Державної Варти і, звичайно, члени Ареопагу. Гайдуку сподобався метафоричний поділ штаб‑квартир спецслужб на «Острів» (ВІРУ), «Ліс» – Закордонна Інформаційна служба ДерВару, яка розташувалася в лісі побіля хутора Чабани, і «Гора» – мався на увазі Особливий відділ при гетьмані на Печерській горі, вулиця Банкова 11. Колись там містився штаб Київського військового округу і адміністрація перших, забутих уже президентів України. Серед офіцерів ВІРУ ходила приказка: «Гора керує, в Лісі за деревами лісу не видно, а Острів тягає воду дірявими відрами, щоб загасити пожежу». З давніх‑давен між військовою розвідкою і Державною Вартою з її поліцією і корпусом жандармів існували глибока ворожнеча і суперництво. Гайдук намагався пояснити це раціонально, переконуючи друзів у тому, що вся справа в поганій організації Державної Варти та її розвідки і в більш сучасній структурі підрозділів ВІРУ, які, на його думку, набагато краще проводили розвідувальні операції. Він згадав свого друга Віктора Безпалого, який відмовився від переходу до Державної Варти, хоча там йому обіцали генеральську посаду, високу заробітну платню і перспективу кар'єрного зростання. «Справжній військовий розвідник не стане жандармом», – гордо відмовив Безпалий заступнику Мережка, який спеціально приїздив до Вашінгтона вмовляти Віктора обійняти посаду начальника Закордонної Інформаційної служби ДерВару. Згадавши Безпалого, Гайдук пішов з тераси, бо змерз. На острові й на обох берегах Дніпра все ще лежав сніг, а весняна вода у водоймищі здавалася чорною.

Гайдук покликав помічника. Сяючи лукавою усмішкою, увійшов Григорій Невінчаний. Він був старшим за віком і добряче обважнів від регулярних випивок з незліченними друзями і доброї закуски – обов'язкове сало з часником, білий пшеничний хліб, солоні огірки й домашня смажена ковбаса; проте він ніколи не дозволяв собі не виконати наказ чи ухилитися від участі в операції. На ньому був ізраїльський камуфляж для війни в пустелі – Невінчаний недавно повернувся з Хайфи, куди тимчасово перенесли столицю Ізраїлю після іранських ядерних ударів по Тель‑Авіву і західний частині Єрусалиму.

– Григорій Іванович, що чути у справі вбивства Безпалого? – запитав Гайдук офіційно, хоча любив Невінчаного. Той підчас румунської кампанії був наставником молодого лейтенанта і одного разу на околиці Бухареста врятував життя Гайдуку, помітивши на даху вілли румунського снайпера, що цілився в лейтенанта бригадної розвідки. Пострілом з гранатомета Невінчаний зняв снайпера.

– А що може бути відомо, коли справою Безпалого займається ДерВар, – примружив очі Григорій. – Наших хлопців з аташату у Вашінгтоні усунули від справи.

«Знову Мережко», – подумав Гайдук.

– Що будемо робити?

– Літати, – сказав Невінчаний і справді злетів, ледве не розбивши своєю великою напівлисою головою люстру, яка загрозливо захиталася і задзеленчала. Гайдук остовпів від здивування.

– Бляха‑муха, я ще не дуже вмію цим керувати, – кректав винувато Невінчаний, прибравши горизонтальне положення, наче робив «ластівку», і гепнув головою об стінку, на якій висів портрет гетьмана. На поясі Невінчаного поряд з найновішим ізраїльським пістолетом‑кулеметом Мікро‑TAR‑22 був приторочений невеличкий апарат. Григорій крутив важіль, немовби власник моделі літака, керованого на відстані. Він безпомічно завис над столом Гайдука, не знаючи, як повернутися до вертикальної позиції.

– Ігоре Петровичу, вибачте, це я в Ізраїлі дістав. Вірніше – виміняв протиатомний костюм Чорнобиль‑30 на це. Вони починають озброювати цим свій спецназ. Показали на тренуваннях – ураган! Як ніндзі літають!

Нарешті щось в апараті спрацювало, і Невінчаний важко впав на підлогу.

– Щодо Безпалого в мене є ідея, – повідомив Григорій. – Треба підключити «АМАН». Там працює наша людина – Давид Бейлін. Дуже порядний хлопець. Він перевіз сюди свою сім'ю – ще до ядерних ударів. І часто тут буває. Якщо дозволите...

– Дозволяю, – сказав Гайдук. Він звик до різних дивацтв Григорія. Ідея «літаючого спецназу» йому сподобалась.

– А скільки таких... апаратів ви зможете дістати для нас?

– Штук десять, не більше. Вони там у великому дефіциті. А ви допоможете з протиатомними костюмами?

– Допоможу, – пообіцяв Гайдук.

– Я приніс вам пропозиції щодо спецгрупи, яка має бути у вашому розпорядженні. Ось список, – він простягнув Гайдуку флешку. – Тут все – характеристики, біографії, відеозаписи бойових дій і тренувань. Всього десять чоловік. Зможуть літати, – зблиснув він своїми наївними блакитними очима.

– Дякую, я уважно вивчу.

– Ігоре Петровичу, півгодини тому прийшло запрошення від Мінтімера Басманова. Хоче з вами познайомитись.

– Басманов?

– Так. Раджу прийняти запрошення. До нього навіть Його Ясновельможність їздить регулярно.

– А куди треба їхати?

– Тут недалеко, – Невінчаний підійшов до великого комп’ютерного екрана і висвітив на ньому карту. – Це в Чернігівському краї, на стику України, Росії та Білорусі.

На карті з'явилися обриси Чернігівщини. Невінчаний повів курсором на північний схід від Городні, відхилившись від дороги М‑13. Курсор уперся в ріку Тетіва та великий лісовий масив, потім Невінчаний окреслив світляне коло – Городня, Мена, Семенівка, Корюківка – і зайшов на територію Росії, відхопивши великий шмат простору.

– Це його володіння.

– Поїду, – вирішив Гайдук. Він набрав на геджеті номер гетьмана.

– Ваша Ясновельможність, прошу дозволу на поїздку до Басманова.

– Що йому треба? – невдоволено спитав гетьман.

– Не знаю. Але запрошує.

– Їдь. Тільки будь обережний. Роби з себе дурника: ще нічого не знаю, тільки приступив до обов'язків. Після поїздки –до мене з доповіддю.

– Слухаюсь, – сказав Гайдук. І, відключивши урядовий зв'язок для вищого керівництва УВКФД, наказав Невінчаному:

– Приготуйте назавтра «черепаху». Поїдете зі мною. Тільки залиште цей літунський апарат. Так, ще одне. Повісьте, будь ласка, фотографію, подаровану Мережком, у приміщенні для відпочинку.

– Слухаюсь, – всміхнувся Невінчаний. – Не треба ображати Юлія Юліановича. Хай висить. Я перевірив. Там чисто, бляха‑муха.

– Вибачте, Григорію Івановичу, забув. Чи не могли б ви знайти в конторі Мережка агента Іоанна? Хотів би з ним познайомитись.

 

35.

 

ФАЙЛ ГАЙДУКА

9/05/2077

Абсолютно таємно. 1 прим.

Раднику Гетьмана України з національної безпеки,

Секретарю PH Б України Генерал‑хорунжому Гайдуку І.П.

 

ОПЕРАТИВНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Басманова Мінтімера Никоновича, громадянина України, Росії, Білорусі, Казахстану, Союзу Держав Чорної

Орди (СДОР), Швейцарії, Китаю. Боярин московський. Член Ареопагу України. Член Таємної Світової Ради (фактично світового уряду) зі столицею в м. Чингіз‑Сарай. Князь Чернігівській, цар Воронезький, Рязанський, Сталінградський, хан Улан‑Баторський, Аральський. Голова Ордену Світла – Святих отців‑опричників.

Народився в 2010 році у Москві. Безпритульний, батьки невідомі. Злодій у законі з 18 років. Неодноразово ув'язнений в пермських, усть‑тобольських, мордовських таборах, в тюрмах для особливо небезпечних злочинців Владіміра і Сталінграда. Особисто вбив ножем 8 в'язнів‑сокамерників, в послужному списку є також зґвалтування жінок і хлопчиків з дитячого будинку. У 2030 р до Басманова М.Н., як пишуть біографи, «прийшло видіння». Перебуваючи в камері‑одиночці для смертників, він нібито побачив дух Христа, який прийшов до Басманова вночі і розповів, що насправді він не воскрес після розп'яття, а помер, і що саме Басманову він доручає сповістити світові правду про смерть Христа, поховати його тіло і закласти нове віровчення. Дух випромінював настільки яскраве світло, що охорона тюрми підняла тривогу, думаючи, що Басманов здійснює втечу. Коли спецкоманда вдерлася до камери Басманова, охоронці були вражені, побачивши, що кайдани, в які був закутий в'язень, зникли, а сам Басманов стоїть на колінах перед ліжком і молиться, не звертаючи ні на кого уваги. Розповідають, що від того моменту Басманов докорінно змінився: став лагідним і побожним, організував недільну школу для в'язнів, яких агітував вступити до Ордену Воїнів Світла – Святих отців‑опричників. Розпустив чутку, що є далеким нащадком боярина Олексія Басманова (ХУІст.), одного з засновників опричнини, вбитого за наказом Івана Грозного. Під гаслом боротьби зі злочинністю, опричники Басманова вбили половину в'язнів і майже всю охорону, захопивши Сталінградську в'язницю, яку проголосили Святим Домом Опричників. Замість ікон з зображенням Христа вони повісили портрети Івана Грозного з написом: «Тортури кожному, на кого впаде підозра государева. Се очистить душі від темряви і примножить світло». Під сильним тиском ліберальної московської інтелігенції та сталінградських правозахисників Басманов був звільнений у 2039 році і проголошений святим. Загони опричників Басманова, організовані в моторизовані стрілецькі та бронетанкові бригади, почали захоплення ряду колишніх територій російської імперії, караючи корумпованих чиновників, поліцію, жандармів і кримінальних злочинців, відрубуючи їм голови, руки, тавруючи їхні чола – в залежності від ступеню провини. Цей рух Басманова, названий істориками «великим очищенням Росії», був з ентузіазмом підтриманий широкими народними масами (78,2% підтримки в суспільстві). Басманов та його воїнство великою мірою спричинилося до розпаду централізованої Російської держави та захоплення її великих території Піднебесною Народно‑демократичною Імперією і Чорною Ордою. Під час українсько‑румунської війни (2048‑2052 pp.), коли була окупована Буковина і частина Одесько‑Чорноморської землі, Басманов надав військову допомогу генералу К‑Д. Махуну – нині гетьману України. Разом з танковою армією Махуна, яка здійснила стрімкий рейд до Бухареста, в наступальній операції брали участь три мотострілецькі бригади Басманова (імені Івана Грозного, імені протопопа Авакума та імені Сталіна), яким був відданий на пограбування на 3 дні Бухарест. За видатний вклад в перемогу України Басманов одержав у володіння Чернігівській край. Усього, за приблизними оцінками, Басманов володіє півмільйоном кріпаків на землях, що належать йому, вирощуючи на спеціальних фермах на продаж жінок‑повій та чоловіків‑гладіаторів, яких транспортує переважно до Чорної

Орди та Піднебесної (див. детальніше додатки І‑УІІ). Враховуючи військову силу і роль Басманова у допомозі Україні, гетьман К‑Д. Махун ввів Басманова go складу Ареопагу України (2067 р). У 2068 році Басманов сформував «Рух за Чотири Свободи» – неполітичну масову народну організацію.

В основу ідеології Басманова покладено принципи, сформульовані ним ще у 2037 році, під час перебування в сталінградській тюрмі, які він виклав у свої книзі «Моя зустріч з Христом і боротьба за народну свободу», написаній у камері смертників.

Ось ці принципи:

1. Свобода держави від сепаратизму.

Ніяких окремих націй, племен, етнічних меншин і автономних утворень немає і не може бути. Існує лише ЄДРОН (Єдиний Державний Російський Народ), що формується державою, в ім'я державних цілей і єдності держави. Держава не тільки має право, але і повинна жорстко викорінювати сепаратизм у всіх його проявах (суспільна підтримка – 56,9%)

2. Свобода керівників Єдиного Державного Російського Народу від будь‑яких юридичних обмежень і міжнародних зобов'язань при розбудові держави.

Все в ім'я держави, все для держави. Кожен, хто чинить опір волі керівників чи висловлює сумнів в їх політиці, є ворогом держави і підлягає знищенню. Чим жорстокіші репресії супроти ворогів держави, їх сімей та друзів, тим сильніша держава (підтримка громадської думки – 63,3 %).

3. Свобода суспільства від злочинців.

Всі злочинці мають бути тавровані і сидіти в тюрмах або концтаборах, а ті, кому відрубали кінцівки, відрізали язик чи випалили очі, мають перебувати в інвалідських домах тюремного типу (підтримка в межах 78‑85 % в залежності від регіону).

4. Свобода вибору громадян.

Кожен громадянин має право самостійно вирішувати, хто є ворогом держави і злочинцем і вживати заходів для викорінення злочинності. Свобода карати ворогів – найбільша з громадянських свобод в історії людства (громадська думка – 89,3 %).

Басманов не приховує, що принципи, сформульовані ним, ґрунтуються на фундаментальному факті фізичної смерті Христа, тобто на тому, що він називає «свобода від догматів Христа». Як пише у своїй книзі Басманов, «другого пришестя Христа не буде. Реальним фактом ХХІ‑го століття стане пришестя Всекараючої і Всемилостивої Держави, в якій панують принципи Чотирьох Свобод».

Незважаючи на відверто антиукраїнські погляди Басманова («такої наі$ії ніколи не було, немає і не буде» – цитата з книги), він не підтримав агресію ЕнРосу проти України під приводом «захисту газотранспортної системи проти «українсько‑американських націоналістів» (2068‑2070 pp.) Незгода Басманова з російсько‑українською війною («ми – ЄДРОН – єдиний народ і не повинні воювати», – заявив він) призвела до громадянської війни в Росії, колапсу Москви, розколу території на невеличку північно‑європейську область (С‑Петербург) та зону впливу Чорної Орди. Лютий антисемітизм Басманова і його особиста дружба з жорстоким диктатором Чорної Орди Кара‑ханом призвели до того, що Світовий Уряд глобалістів (клуб Локарно) проголосив Басманова ворогом людства і Організації Глобальної безпеки й визначив ціну за його голову в 1 млрд. глобо.

Басманов, використовуючи свої близькі відносини з гетьманом України, наполягає на якнайшвидшому приєднанні України до Чорної Орди на правах «Києво‑Дніпровського Улусу», обіцяючи гетьману Махуну звання «хан»: рішення має бути прийняте під час саміту СДОР у Києві (Батий‑rpag) у грудні 2077 р.

Веде аскетичний образ життя, не п'є, не курить, виховує сорок хлопчиків‑сиріт. Створив музей Івана Грозного та опричнини, захоплюється музикою Петра Чайковського і живописом Іллі Глазунова.

 

Аналітик Максиміліан‑VI

 

36.

 

Вилітали вранці. Падав сухий травневий сніг, висріблюючи чорну «черепаху», біля якої Гайдука чекав Невінчаний. Григорій змерз у своєму парадному темно‑зеленому мундирі ВІРУ й тому витанцьовував на бетонному посадковому майданчику, де стояли бойові гелікоптери та винищувачі вертикального злету з охорони гетьмана. Вони зайняли пасажирські місця в «черепасі»: це була п'ятимісна невеличка машина, не призначена для ведення бойових дій, хоча й несла на собі озброєння – чотири ракети «повітря‑земля», два кулемети й одна авіаційна 22 мм гармата.

Пілот‑водій і бортмеханік «черепахи» вивчали комп'ютерну карту маршруту й перевіряли системи управління. Всередині було тепло, і Невінчаний скинув френч. Під лівою пахвою в кобурі стирчав нерозлучний супутник Григорія – пістолет‑кулемет Мікро TAR‑22.

Гайдук вперше бачив німецьку «черепаху» виробництва концерну BMW: добра компоновка внутрішнього простору, VIP‑івській комфорт, німецький педантизм у всіх деталях. Американські бойові та поліцейські «черепахи» були набагато потужніші й краще озброєні. Гайдук пам'ятав своє враження, коли вперше у випробувальному центрі фірми "Raytheon" у Канзасі побачив FAV‑TI (Flying Armored Vehicle‑Turtle I) – велику літаючу тарілку, схожу на черепаху, непроникно‑чорну, без видимих ілюмінаторів та ознак зброї.

Ця загадковість і непроникність зачаровували. Спочатку американці піддали випробуванням захисні властивості «черепахи»: на полігоні тарілка була обстріляна з гармат та протитанкових ракетних комплексів. «Черепаха» сховалася за завісою потужних вибухів, які, здавалося, розкололи її, як крихку яєчну шкаралупу. Але коли фонтани землі впали, а дим розвіявся, всі, хто був на випробуваннях, побачили чорний силует неушкодженого бойового літального апарата.

Гайдуку була надана честь спостерігати таємні випробування тільки тому, що він запропонував американцям бартер: постачання принципово нових водно‑водневих потужних двигунів компанії «Січ‑Мотор» з Запоріжжя взамін за передачу Збройним Силам України кількох «черепах». Це була взаємовигідна орорудка, яку санкціонували особисто гетьман Махун і президент Ван Лі: як колишній танкіст, гетьман з захопленням переглянув документальний стереофільм про техніко‑тактичні та бойові якості «черепах», які стали новим стрибком в гонці озброєнь, поєднуючи характеристики танка, бронетранспортера, гелікоптера та машини‑амфібії. Махун з завмиранням серця й жалістю (що не йому доведеться воювати на цих машинах) спостерігав, як «черепахи» стрімко летять над землею на висоті одного‑двох метрів, злітають при потребі на висоту 20 – 50 метрів, ведуть інтенсивний знищувальний вогонь, прориваючи оборону противника і сіючи паніку в його тилах і центрах управління. Гетьман повністю схвалив оборудку Гайдука і присвоїв йому звання полковника. Це був 2070 рік. Уже перші п'ять бойових «черепах», перекинутих з європейських баз Конфедерації до Києва, спричинили злам у війні України з ЕнРосом: після ударів «черепах» у районі Вишгорода, коли була знищена резервна Добровольча армія ЕнРосу ім. генерала А.Денікіна, російська корпорація почала евакуацію своїх військ з Києва, Житомира та Хмельницького.

«Черепаха», в якій сиділи Гайдук і Невінчаний, летіла на невеличкій висоті над Десною, до берегів якої тулилися засипані снігом низькорослі ялинки – наче наближалося Різдво. «Якщо немає Воскресіння – отже, немає Різдва?» – запитав сам себе Гайдук і переніс думки до «Ланкастера‑27», згадавши, як вони летіли низько над Атлантичним океаном, відстрілюючись від БОП «Каракорум». Здалося, що пройшла вічність відтоді. Потім чомусь він згадав теплу руку Божени на своєму стегні і відчув запах її стриженого волосся.

– У мене прохання до вас, Григорію Івановичу. Дізнайтеся, що з тією дівчиною... Боженою. Тією, що на фотографії. Я дам вам її координати.

– Слухаюсь. – Григорій побоявся двозначно посміхнутися.

Далі летіли мовчки. Пілот вів переговори з командуванням підрозділу зенітних ракет, що стояли на кордоні володінь Басманова, і потім – з контрольною вежею аеродрому, прохаючи дати згоду на посадку. На майданчику, де приземлилася машина, їх зустріла група озброєних опричників Басманова: на них були хутряні вовчі сірі шапки – голови з оскаленими пащеками й довгі чорні кафтани, перевинуті широкими червоними пасами, в руках – автомати ІЖ‑107 з потужними підствольними гранатометами, за плечима стирчали стилізовані під мітли антени космічного зв'язку.

Старший опричник з відрізаним носом, глянувши на Невінчаного, прогундосив:

– Етот хохол останєца тут.

– Ні, – сказав твердо Гайдук. – Або він іде зі мною, або я відлітаю назад.

Старший підніс долоню до рота (Гайдук побачив, що пальці в нього відрубані), перекинувся кількома словами з кимось й неохоче погодився. Гостей всадовили у візок для пересування гравців у гольф, старший сів за кермо, інші опричники побігли поруч, важко дихаючи. Гайдук подумав, що збоку це виглядає, ніби зголодніла вовча зграя женеться за здобиччю. їхали центральною алеєю, оточеною з обох боків білими ніжними берізками, чорні мітки на корі яких були схожі на сумні очі страждальців, які упокоїлися в цій бідній землі.

Перед палацом Басманова – велетенською сорокап'ятиповерховою спорудою з колонами, вежами й шпилями у стилі московських висотних будинків 50‑х років минулого століття – побачили монумент Івана Грозного. Монумент був постмодерністський – веселий, розмальований у різні яскраві кольори, наче собор Василя Блаженного на Красній площі у Москві: цар у шапці Мономаха, обличчя жовте з червоними рум'янцями (якраз на сьогоднішній морозець), борода чорна. Государ радісно всміхався. На ньому був смугастий червоно‑чорно‑зелений каптан, а в руках він тримав сокиру, обмазану яскраво‑червоною фарбою, лезо сокири врубалося у плаху, темно‑червону від загуслої крові. І тільки вовки, що кільцем оточували государя та плаху, піднявши вгору голови, були зловісно сірі, кольору солдатських шинелей. Якраз визирнуло сонце, і монумент заіскрився, заграв усіма барвами. «Чи це не мара? – подумав Гайдук – Чи був я ще недавно у Вашінгтоні, де цвіте біло‑рожева сакура? Чого я повернувся сюди, в цей осоружний край скажених вовків?».

У величезному вестибюлі палацу, оздобленому рожевим італійським мармуром і теракотового кольору китайським коштовним камінням, їх зустрів дворецький з білою перукою на голові, в золотистому камзолі та білих панчохах й венеційських, на підборах, черевиках з рожевими бантами.

– Єго сіятельство прімєт вас in ten minutes. He's praying now.

– Great,– погодився Гайдук.

Поки вони чекали, піаніст, що грав на білому роялі, та арфістка втішали їхній слух музикою з «Лебединого озера».

Пролунав мелодійний дзвінок, і дворецький занепокоєно глянув на Невінчаного:

– I'm sorry, but screening has shown, that this man has the gun... You have to leave your gun, – звернувся він до Невінчаного.

Григорій, який не знав жодної мови, крім української, подивився на Гайдука.

– Доведеться залишити зброю, – переклав той.

Та нізащо. Вони ще зіпсують щось. Я краще побуду тут. їй‑богу, Ігоре Петровичу. Ви самі з Басмановим розмовляйте. Мені не треба. Менше знаєш – краще спиш, бляха‑муха.

– Гаразд, залишайтесь, – Гайдук пішов слідом за дворецьким, який кокетливо відставив убік пальчики й похитував стегнами, наче повія.

Басманов прийняв Гайдука у сліпуче білому, мармуровому з золотом круглому залі, який містився під головною баштою палацу: згори, з висоти сорока п'яти поверхів, лилося світло, либонь штучне, яке наповнювало простір блакитняво‑сонячним серпанком.

Басманов сидів на високому золотому різьбленому троні, прикрашеному темно‑червоними рубінами. Під троном, біля ніг Басманова сидів на сходинці отрок років десяти з золотим вінцем на голові, у гаряче‑жовтій футболці з написом "Dzengiz‑Saraj", картатих шотландських штанцях і кросівках "Nike". Сам Басманов виявився величним кістлявим старцем з довгою сивою бородою й сивими патлами, що вибивалися з‑під високої бобрової боярської шапки; був у білій одежі, у правій руці тримав довгий посох‑сокиру: голову відрубати було б важко, але пальці – цілком можливо.

Дворецький вказав Гайдукові місце для аудієнції – у двох метрах від трону. Згідно з протоколом, Гайдук похилив шанобливо голову й сказав:

– Дякую, ваша світлосте, за честь бути тут...

– Варрава, прінєсі кресло гостю, – наказав Басманов. – Ви сідайте, не треба стояти, – звернувся до Гайдука українською мовою, тільки трохи дивною, яка скоріше нагадувала білоруську; це звучало так: «Ві сідайте, не треба стояті. Радій вас бачіті». Хоча, можливо, це був особливий чернігівський мовний варіант.

– Я хотів з вами познайомитись, – хрипким басом завзятого курця продовжував Басманов, – бо мав причетність до вашого призначення. Гетьман дуже просив, щоб я погодився з вашою кандидатурою... Це був компроміс, бо я рекомендував гетьману призначити Руслана Фощенка на посаду міністра закордонних справ. А гетьман вагався.

– Дякую за підтримку, – знову чемно схилив голову Гайдук.

– Я багато чув про вас, – сказав Басманов, пильно вдивляючись в Гайдука. Погляд був колький, вицвілі очі боярина ховалися за сивими бровами, але Гайдук, намагаючись не відводити погляду від Басманова, відчув тривожне випромінювання, що йшло від цієї людини, наче від зголоднілого вовка, який шукає собі поживу. – Мені здається, що ви людина раціональна, не піддаєтеся цим облудним теоріям існування окремого українського народу. Це – мотлох двадцятого віку, всі ці ідеї Леніна і Вудро Вілсона про самовизначення націй.

Гайдук мовчки слухав Басманова.

– Буду відвертий, – Басманов знову кинув на Гайдука гострий погляд. – Надходить час великих історичних рішень. Махун надто старий і дурний, щоб це зрозуміти. Він ще грається в Україну, оточив себе ідіотськими декораціями патріархального минулого, не розуміючи, що України вже немає. Всі гетьмани, всі президенти, всі правителі України були зрадниками. Чому? Тому що ідея самої України була зрадницькою від самого початку до кінця. Україна – це міф, це вигадка сепаратистів, це витвір польських, Ватиканських, німецьких і американських агентів – для того, щоб роз'єднати, принизити великоросійський народ. І ми повинні покінчити («повінні покінчіть») з цією історичною несправедливістю. Від вас буде багато чого залежати... Ви це розумієте ?

– Боюсь, ви перебільшуєте мої можливості, – смиренно мовив Гайдук. – Я людина нова, недосвідчена.

– Це – Ніколка, – не звертаючи уваги на слова Гайдука, Басманов нахилився до хлопчика, заглибленого в комп'ютерну гру. – Він буде російським царем Ніколаєм Третім. Правда, Ніколка?

– Правда, – впевнено відповів хлопчик, не відриваючись від екрана. – Данціг – це російське місто?

– Звичайно, – сказав, подумавши, Басманов, і знову повернувся до своєї улюбленої теми:

– Які уроки дало нам двадцять перше століття? Урок перший: всі форми національної державності часів вісімнадцятого століття виявилися нежиттєспроможними. Національні держави вмирають на наших очах. Подивіться на Францію, Іспанію, Німеччину. Хто виживає? Великі імперії – безнаціональні, не поділені на етнічні клаптики. Ви жили в Америці. Хіба ви не бачили, що вона стала однією з провідних країн світу завдяки імперському формату, де всі – незалежно від національності й релігії – американці. Так само Китай, Індія... Росія, Україна, Білорусь і Казахстан мають шанс вижити, тільки створивши потужну слов'янсько‑тюркську імперію. Чорна Орда дає нам такий шанс. Імперія, яка примусить здригнутися світ від своєї сили і величі.

Басманов помовчав трохи, доторкнувшись до тонкої дитячої шийки майбутнього російського царя, і продовжив:

– Урок другий: в двадцять першому столітті кардинально змінилися самі люди. Це справді новолюди, як їх зараз називають деякі теоретики. Все більша і більша маса людей підтримує сформульовані мною принципи Чотирьох Свобод. Це принципи імперії – найвищої форми державності. Це принципи державних людей – чесних, дисциплінованих, вільних і відповідальних громадян. Тому я закликаю вас добре подумати і ухвалити рішення покінчити з Україною, то більше, що вона і сама вже майже зникла з карти Європи. Напередодні саміту Союзу держав Чорної Орди в Батий‑граді ми повинні прийняти історичний акт про ліквідацію так званого українського народу і так званої української держави. В нас буде інша держава та інший – єдиний російський – нарід. ЄДРОН.

Басманов тричі підняв і опустив посох. Гайдуку здалося, що у верхній частині башти злетіли голуби, наполохані різким стуком.

– А що буде з легально обраним гетьманом? – наївно запитав Гайдук.

– Гетьмана призначав Ареопаг, тобто я. Ваше завдання – підготувати гетьмана до невблаганної заміни. Ви людина розумна, і я сподіваюсь, що знайдете гідний вихід. Від цього залежить ваше майбутнє. Якщо зробите правильний вибір – вам буде забезпечена блискуча кар'єра в новій Імперії. До речі, хто за національністю ваші батьки?

– Мати – полька, батько – українець.

– Який же він українець, коли в його родоводі – ми перевірили це – повнісінько росіян, є євреї, литовці.

– Він уважав себе українцем.

– А я вважаю себе монголом, – гнівно стукнув посохом Басманов. – Ми всі єдиний нарід, пам'ятайте це.

Біля Гайдука виник дворецький, даючи знак, що аудієнція скінчилась.

Гайдук схилився перед Басмановим у глибокому поклоні й почав задкувати, як навчив його дворецький. І почув тихий, як стогін, голос Басманова. Звів очі й зустрівся з поглядом старого боярина, повним страждання.

– Якби ви знали, як вони мене били... Тепер болять усі кістки...

– Хто... хто бив? – не зрозумів Гайдук.

– Опера, в сталінградській тюрмі. А я молодий був, мені хотілось на волю. – По запалих щоках Басманова котилися сльози. – Я хотів скуштувати манної каші з маслом... Ви ідіть, ідіть. Знаєте, що таке щастя? Коли мама годує манною кашею з маслом. Я на вас сподіваюся.

Гайдуку ще довго чувся за спиною шелест старечого голосу, тільки слів не можна було розібрати.

По дорозі Григорій Невінчаний захоплено розповідав Гайдуку, як опричники завели його до тренувального залу для гладіаторів, де богатирі Басманова, озброєні невеличкими щитами, завбільшки з тенісну ракетку, і короткими ножами, билися з товстим бурим ведмедем, який ледве не загриз на смерть молодого бійця, але ведмедя швидко нейтралізували пострілом снодійного. Бляха‑муха.

Гайдук мовчав, перебуваючи в похмурих роздумах, розуміючи, що його – поза власною волею – роблять заручником у глобальній і від того ще страшнішій і небезпечнішій грі. Її учасники – Гетьман, Басманов, Мережко, Фрідман, Стенлі Фішер, Фощенко, Ендрю Ван Лі та багато інших – вже зробили свої ставки і тепер намагаються перетягти на свій бік, примусити його, Гайдука, виконувати потрібну їм роль у п'єсі, фінал якої один: смерть героя, тріумф негідників.

Як вижити за таких обставин інсайдеру, який знає так багато страшних таємниць?

За допомогою мініатюрної відеокамери, вмонтованої в орден «Заслуги перед Вітчизною» другого ступеня – малиновий хрест з золотими мечами, – що красувався на парадному мундирі Гайдука, він зробив запис розмови з Басмановим. Вирішив не віддавати запис гетьману, обмежившись загальним викладом розмови. Запис Гайдук мав сховати до свого архіву.

 

37.

 

20/05/2077

Цілком таємно. Особисто

Його Високоповажності Івану Оврамовичу Крейді, члену Ареопагу України, Воєводі Ки ївському, Черкаському, Махноградському, Полтавському, Подільському, графу Люксембурзькому, Президенту і Виконавчому директору Центрального Енергетично‑Індустріального Краю, Губернатору Слобожанському, Генеральному Координатору Інтернет‑мереж Київської Русі, Канцлеру і дійсному члену УСРАН (Українська секція російської академії наук), Почесному академіку Академії Прав Людини ім. Кара‑хайа (м. Чингіз‑Сарай, Чорна Орда), Віце‑президентові СУКА (Східно‑Українська Комуністична Асоціація), Генеральному Прокуратору України, маршалу юриспруденції

 

Ваша Високоповажносте!

На Ваш запит від 15/05/2077 за № 001375 доповідаю, що, незважаючи на високе державне призначення Генерал‑хорунжого Гайдука І.П. внаслідок досягнутого компромісу між Гетьманом Махуном, Боярином Басмановим та Бароном Фрідманом, ДерВар вважає, що всі звинувачення проти Гайдука І.П. – державна зрада, шпигунство на користь Конфедерації Держав Північної Америки, незаконні грошові операції внаслідок торгівлі зброєю (див. додатки 1–11) – залишаються в силі, але, у зв'язку з обставинами, що склалися, переводяться до розряду так званих «заморожених справ» – ТВС (тимчасово відкладених справ) – тобто юридичних мін уповільненої дії, які негайно здетонують при зміні політичної ситуації.

Як Ви знаєте, у цій справі ДерВар перебував у робочому контакті з американськими колегами. На жаль, їх спроби остаточного вирішення справи Гайдука були невдалими. ДерВар продовжує оперативну розробку Гайдука через свою агентуру в ВІРУ. Хочу звернути Вашу увагу, Ваша Високоповажносте, на те, що в Україну Гайдук прибув у супроводі громадянки Конфедерації ДПА Божени О'Коннел (O'Connel), яка приїхала нібито на відвідини брата – Аскольда О'Коннела, який працює в Феофанівсько‑Пироговському ЗЕК‑116. Ми встановили за цими особами нагляд і інформуватимемо Вас про результати спостережень.

Прошу дати офіційний дозвіл Генеральної прокуратури України (ГЕПРУ) на проведення оперативно‑розшукових заходів щодо Гайдука І.П. з метою підготовки його справи до розконсервування, як тільки надійде відповідний момент.

На мій погляд, головна небезпека, що її несе Гайдук І.П. державно‑політичному устрою незалежної України, полягає навіть не в тих формально‑юрид