ОКУПАЦІЯ

84.

 

На початку липня 2077 року був повністю готовий план операції «Тамерлан», що складався з трьох етапів. Перший – захоплення Чорною Ордою лівобережної України і Києва. Другий – окупація Центральної Європи і вихід на Балкани – для допомоги Албанії, Боснії та Косово‑Македонському королівству. Третій – остаточне поневолення всієї Європи, включно з західною частиною – залишками Франції, Іспанії і Турецько‑Німецькою республікою, що виникла в Баварії.

Головнокомандуючим об'єднаних визвольних сил Чорної Орди і, одночасно, начальником генерального штабу був призначений заступник Кара‑хана – беклербек Мохамад‑бек, випускник американської академії Вест‑пойнт, докторант Пруської вищої школй геополітики. Цей блискучий і високоосвічений чотиризірковий генерал йорданської королівської армії, який уславився в так званій «великій нафтовій битві» на аравійському півострові, у 2075 році за наказом Сонця Сходу, Чорної Зірки Землі Кара‑хана був перекинутий на російсько‑європейський напрям з метою захопити нафтові поля Арктики і Сибіру. Це він оголосив Росію failed‑state – «державою, що не вдалася», «державою в руїні» – що було правдою, враховуючи згубну політику російських правителів та демографічну катастрофу. Скориставшись резолюцією Ради Безпеки ООН щодо Росії, Мохамад‑бек висунув ідею проголошення частини Сибіру з його нафтовими та лісовими резервами всесвітньою спадщиною людства, що не повинна належати одній, до того ж невдалій державі, й увів на спірні території війська Чорної Орди. Це Мохамад‑беку належав план остаточного знищення залишків російської державності підчас подій кривавого Курбан‑Байраму у листопаді 2076 р – за що видатний стратег і воєноначальник був удостоєний звання «першого заступника» Кара‑хана і отримав з рук самого Вождя найвищу ознаку Орди – чорну діамантову зірку вагою 20 каратів.

Для розробки операції «Тамерлан», детальна робота над якою почалася в квітні 2077 p., Мохамад‑бек підібрав най талановитіших офіцерів, серед яких були генерали з колишнього Генерального штабу збройних сил Росії, німецькі викладачі з Пруської вищої школи геополітики, пакистанські, іранські, турецькі бойові офіцери. При штабі Мохамад‑бека було створено міжнародне управління розвідки (МУР), при якому працював потужний науково‑дослідний центр з вивчення України – як першої мішені в операції «Тамерлан». Детально аналізувалася історія України, особливо причини розпаду Київської Русі, поразки козацьких повстань та провалів у побудові міцної державності (strong statehood failures). Іншим напрямом досліджень було вивчення сучасного державно‑політичного життя України, особливо його вразливих і слабких місць. І третій, не менш важливий аспект досліджень – психологічні особливості українців, такі риси як продажність, зрадництво, неспроможність до об'єднання, відсутність твердих національно‑державних переконань. Керував цим центром російський кадровий розвідник, спеціаліст по Україні полковник Корнілов‑Кисельов (шифроване ім'я – КаКа), якій перейшов на бік Орди після подій 2076 р. і передав новим господарям багаті архіви російських спецслужб, які упродовж століть розробляли Україну.

Перший етап операції «Тамерлан» передбачав шість напрямів введення військ і нанесення ударів у разі опору:

1. Орел – Желєзноводськ – Глухів – Бахмач – Ніжин – Бровари – Київ;

2. Бєлгород – Харків – Полтава – Черкаси;

3. Міллерово – Луганськ – Донецьк – Дніпропетровськ;

4. Каменськ – Шахтинськ – Краснодон – Макіївка – Донецьк;

5. Джанкой – Мелітополь – Запоріжжя;

6. Перекопськ – Армянськ – Херсон – Миколаїв – Одеса.

Війська Чорної Орди у складі чотирьох ударних армій, до сорока процентів особового складу яких становили росіяни, поставлені під жорсткий контроль ісламських комісарів і контррозвідників, спочатку були сконцентровані в районі Сталінграда, а починаючи з червня поступово передислоковані до Калача‑на‑Дону, звідти чотирма групами – на стартові позиції. Перекидання військ велося в умовах найжорсткішої таємності, з використанням автопоїздів Фрідмана, що завозили в Чорну Орду озброєння з України, а назад, щоб не гнати порожняк, підвозили до кордонів України ординців, що дозволяло Фрідману отримувати подвійний зиск. Дві наступальні групи – на Одесу і Запоріжжя – формувалися в Криму, який, формально ще належачи Україні, двічі проголошував приєднання до Росії, але фактично перебував в руках Туреччини, яка підтримувала кримськотатарську державу зі столицею в Бахчисараї. Туреччина організувала поромну переправу військ і зброї на півострів під приводом літнього відпочинку молоді на братній татарській землі.

ВІРУ знала в основних рисах про існування плану окупації України, але повної картини не мала: тривожні сигнали Гайдука гетьману блокувалися Клинкевичем, в надрах самого ВІРУ працював «кріт», що дозволило Чорній Орді заарештувати кілька агентів Гайдука. Натомість мережа МУРу в Україні, починаючи з зими 2077 p., зросла у кілька разів, агенти впливу майже не крилися, відверто ведучи антидержавну діяльність у Сеймі, в урядових агенціях, на каналах масової комунікації.

Особливо успішним виявився проект «Смертохристи», що остаточно розколов і без того розбратане суспільство, розсварив сім'ї, громади, об'єднання колишніх однодумців. Вкладаючи великі гроші на підкуп Сансизбаєва та його людей, Мохамад‑бек знав, що прийде час великої перемоги над Україною і Європою, коли ні Сансизбаєв (генерал зневажав і ненавидів цього євнухоподібного, пожадливого монгольсько‑казахського віровідступника), ні його секта вже не будуть потрібні Чорній Орді – і тоді їх можна буде ліквідувати як невірних, які послугуються іменем Христа, як зрадників Аллаха, які вигадали замість єдиного Бога якусь Темну Енергію. Генерал, як мудра людина, знав, що фізика, яка належить до сфери знання, ніколи не перетнеться з вірою в Аллаха, і що ці речі несумісні, як земля і небо, як голова і серце. Мохамад‑бек, який особисто благословив і фінансував проект смертохристів, розумів, що це вчення стало містком до Ісламу, в якому є необхідна людині ясність і простота: пророк Мухамед, в чомусь схожий на Христа, ніколи не був богом, а лишень людиною, яка мала безліч жінок, дітей і померла у віці шістдесят три роки – і нікому не спало на думку оголосити воскресіння пророка Мухамеда. Отож і Христос, Іса – не син божий, не Бог, а тільки пророк, шанований Кораном. Ця складна християнська теорема з трьома невідомими – Богом, Христом і Духом Святим, вигадана підступними софістикованими юдеями з незрозумілою темною метою, нагадувала генералу Мохамад‑беку поступку багатобожжю язичників.

Якщо зі смертохристами все було зрозуміле – вони будуть нарівні з воскресохристами знищені напередодні повної ісламізації України – то в постаті Христа, цього юдейського дервіша, ховалася якась незбагненна таємниця: під час вечірніх роздумів і молитв генерал думав про страшну зброю, яку вигадав Христос: добро. Ненависть, в атмосфері якої пройшло все життя генерала, була зрозумілою, примітивною силою. Добро ж таїло в собі небезпечну загадку, непередбачувану загрозу самим законам існування людини. Сам генерал ніколи не оперував поняттями «ненависть – добро», а жив за законом Аллаха і справедливості.

Розстріл дезертира не був актом ненависті, а виявом справедливості. Якби хтось пожалів дезертира, зважився на добрий вчинок і звільнив його від кари, Мохамад‑бек спокійно, в ім'я справедливості, вбив би відступника .

Перегортаючи сторінки плану операції «Тамерлан» (генерал Мохамад‑бек подумав, що літера «Т» як знак смертохристів якнайкраще пасує до цієї операції), він з задоволенням зазначив, що в усьому переграв свого головного суперника, генерала Гайдука. За кілька років, поки Гайдук прохолоджувався в Америці, агентурі Чорної Орди вдалося увійти до критично вразливих ланок державного апарату України, підкупом і шантажем сформувати потужний корпус зрадників, делікатно поіменованих агентами впливу, поставити «кротів» в органи розвідки і контррозвідки, а головне – викорінити в суспільстві будь‑яку волю до опору, прищепити громадянам України ідею євразійської єдності. Гайдук був повністю нейтралізований, навіть незважаючи на його втечу з тюрми. Але ж як гідний ворог, Гайдук заслуговував не жалості, а тільки справедливості: смерті.

Дивлячись на єдиний примірник плану операції «Тамерлан», виконаний арабською мовою кращим каліграфом визвольної армії, генерал Мохамад‑бек, який перебазував свій штаб до Міллерово, поближче до кордону України, почував радісне нервове збудження, як тигр‑людолов, що зачаївся, щоб кинутися на беззахисну жертву, роздерти гострими іклами горло й відчути, як пульсують, завмираючи, теплі джерела крові. Ніякої ненависті чи добра не несла в собі ця операція, тільки саму справедливість.

 

85.

 

Заява Клинкевича про запрошення дружніх військ Чорної Орди на територію України посіяла небувалу паніку, що розлетілася по країні зі швидкістю лісової пожежі: почавшись з верхівки, представники якої кинулися врозтіч з залу «Космічний», не очікуючи антракту, і кінчаючи найубогішими смердами і кріпаками – все українське суспільство завібрувало в передчутті незрозумілої, а від того ще страшнішої загрози, що наближалася зі сходу, півночі і півдня. Небезпека насувалася з трьох боків, наче важка грозова хмара у липні, насичена електричними розрядами високої напруги, зупинити яку було неможливо. Засоби масової комунікації Чорної Орди зберігали з приводу України повне мовчання – припинилися навіть звичні щоденні нападки на failed state, зруйновану і скомпрометовану, майже неіснуючу українську державність; натомість велику увагу привернули події в Індії – утиски мусульман в Мумбаї. Держави‑члени ОГБ у відповідь на заяву Клинкевича скликали у Вашінгтоні нараду міністрів закордонних справ, яка, повторивши ритуальні заклики щодо неприпустимості загарбання суверенних країн, не ухвалила жодних конкретних рішень, обмежившись спостереженням за ситуацією. Ряд учасників ОГБ (передовсім Франція) закликали віддати Україну, яко жертовного овна, на олтар загальноєвропейської безпеки, сподіваючись, що на цьому Чорна Орда зупиниться і не рушить далі на захід від лінії карпатських гір. Польща, пам'ятаючи досвід Чехословаччини 1938 року і свій власний – 1939 року – наполягала на вжитті превентивних військових заходів, але ніхто не хотів починати війну першим. Конфедерація держав Північної Америки, незважаючи на полум'яну войовничу промову Ширлі Ван Лі на саміті в Афінах, не визначилася з конкретними заходами щодо агресії Чорної Орди.

Президент добре знала, що громадська думка в її країні була різко налаштована проти війни в Європі: 85% опитаних не хотіли й чути, щоб американсько‑канадські хлопці гинули в невідомій Україні – цій диктаторсько‑корумпованій чорній дірі – у той час, коли мексиканські повстанці захопили у янкі значну частину території південних штатів.

Відмова України від участі в спільній з ОГБ операції проти Чорної Орди викликала лють Конгресу Конфедерації і була сприйнята громадськістю як пряма зрада. Крім того, лише наприкінці серпня 2077 р закінчувалися монтажно‑налагоджувальні роботи на Бойовій Космічній Станції «Роналд Рейган», до сфери спостереження якої входила Центральна і Східна Європа, що відкривало перед командуванням Космічних військ Америки великі стратегічні можливості. Щоб не провокувати Чорну Орду, Конфедерація так і не розірвала дипломатичні відносини з режимом Кара‑хана, на що розраховував американський посол у Києві О'Салліван. Державний департамент дав йому лише імлисту вказівку «готуватися до надзвичайної ситуації».

За три дні, що залишалися до 1 серпня, неділі, часу введення військ Чорної Орди, ситуація в Україні докорінно змінилася: в країні почалася масові погроми продуктових складів і магазинів, підпали спиртових заводів, вишикувалися довгі черги за цукром, борошном, крупами та олією. Люди запасалися свічками, сірниками і гасом, електроліхтарами та батарейками до телерадіоприймачів, лептопів і геджетів. З прилавків ще вцілілих магазинів зміталися залежані товари – джинсові тканини, старі черевики і плащі, поліетиленова плівка та гігантські запаси солоних мексиканських чипсів і «чайна‑коли».

Насильство не обмежилось пограбуванням магазинів і складів; почалися погроми місцевих поміщиків і бізнесменів; запалали триповерхові котеджі дрібних начальників‑держиморд, корумпованих чиновників; вершилися суди Лінча над зненавидженими народом багатіями та поліціантами: жертви чорними, розпухлими від спеки мішками зависли на деревах та стовпах по всій Україні.

Ніхто не міг покласти край насильству, бо ДерВар був ліквідований, його керівництво на чолі з Ю. Мережком розбіглося невідомо куди, тобто залягло на дно у заздалегідь підготовлених конспіративних квартирах. Збройні Сили, обезголовлені після смерті Прядка, стояли осторонь, перебуваючи на грані розпаду і спонтанних бунтів через безчестя, що випало на їхню долю.

По телебаченню, крім портрета Гайдука, замигтіли обличчя інших державних злочинців, які відмовилися присягнути Його Величності Голові Києво‑Дніпровської держави Вітольду Клинкевичу. Першим серед них був портрет юдомасона, космополіта, зрадника України, члена світового уряду юдо‑ліберальних змовників, одного з найбільших крадіїв світу Рафаїла Фрідмана. За його голову пропонувалася сума більша, ніж за голову Гайдука – 2 млн. глобо. Ті, хто вивішував такі оголошення, добре знали, що Фрідман ще до того, як Клинкевич вивів його зі складу Ареопагу, після вбивства гетьмана відлетів на золоченій «черепасі» «Роллс‑Ройс» до Локарно (Швейцарія) – але народу треба було дати ілюзію торжества справедливості.

Другою, також випереджаючи Гайдука у списку державних зрадників, ішла Індіра Голембієвська – аферистка, проститутка, авантюристка, яка завдяки інтимним зв'язкам з колишнім гетьманом Махуном пробралася на вершини політичного життя території «Україна», організувавши масовий рух кредитних спілок «Самодопомога» і вкравши при цьому 10 млрд. глобо народних грошей. За голову Індіри призначили 1 млн. глобо.

І останнім ішов обережний, тихий Юлій Юліанович Мережко, як виявилося, давній агент румунської розвідки, який розвалив роботу ДерВару, намагаючись використати поліцію та жандармерію в своїх особистих честолюбних цілях. За голову Мережка обіцялося всього 500 тисяч глобо.

Тим часом народ, не реагуючи на викриття нових зрадників, справедливо вважаючи зрадниками всіх, хто стояв при владі, кинувся на залізниці, автобусні та диліжансні станції, взявся наймати авто‑ чи кінних перевізників і вело‑ рікш: одні намагалися якнайскоріше визволити дітей, що перебували на літніх канікулах, інші прагнули негайно повернутися з місць відпочинку додому, треті – тікати з районів, призначених на окупацію. Держава перетворилася на суцільний евакопункт, де охоплені панікою люди штурмували каси залізниць, аеропорти, їхали на дахах вагонів та автобусів, пропонували скажені гроші таксистам і візникам – аби тільки не сидіти на місці, аби щось робити, хоча більшість не знала – а що треба робити в цій ситуації?

Хакери Фронту Визволення України ще кілька разів переривали передачі офіційних каналів для заяв і закликів ФВУ, що посилило загальний безлад в державі і викликало занепокоєння головнокомандуючого армією визволення Чорної Орди генерала Мохамад‑бека у переддень вторгнення.

 

86.

 

Молодий і голий красень, лідер нації Вітольд Клинкевич переможно чаклував над чарівною дупкою Мотрі, – колишньої офіціантки гетьмана, задумливо (обсіли державні думи) роблячи свою чоловічу роботу, коли пролунав дзвінок найважливішого державного каналу закритого зв'язку №1 у країні.

Узяв, не перериваючи приємних поршнеподібних рухів узад – уперед, золоту трубку, яка чомусь нагадала йому золотий кольт Махуна.

– Що там? – не дуже люб'язно спитав, ніжно почісуючи другою рукою шовкову спинку Мотрі.

– Ваша Величність, на лінії генерал Мохамад‑бек.

– Слухаю, – трохи люб'язніше мовив Клинкевич.

– Аллах всемогутній і всемилостивий, – почувся гортанний голос генерала. – Наше командування непокоїть ситуація, що склалася на території Києво‑Дніпровського улусу. Наш представник описує ситуацію як катастрофічну і некеровану, що може зашкодити графіку введення визвольних військ...

«Та пішов ти нах, смердючий козел з обрізаним прутнем», – патріотично подумав Клинкевич, який від того знаменного інавгураційного концерту, коли став відомим на весь світ завдяки виконанню «Мурки» у симфонічному варіанті, майже не виходив з тіла красуні Мотрі, в яку був нестямно закоханий ще в часи Махуна. Їй цей спорт також подобався, і, стогнучи від радості, вона відривала лідера нації від державних справ, прийомів, телефонних розмов та іншого мотлоху, бо її тіло захлиналося від жадоби оргазмів, від бажання мати дитину й бути щасливою. Навіть діаманти не давали їй такої радості, як кохання.

– Ваші побоювання безпідставні, генерале, – казав Клинкевич, думаючи, чи не лягти на спину і посадити Мотрюна себе, чи, краще, скоротити телефонну розмову і не переривати задоволення. – Я повністю контролюю ситуацію в державі (Мотря почала постогнувати, сягаючи вищої точки осяяння). Я розберусь і передзвоню вам пізніше, – запевнив Клинкевич Мохамад‑бека, кидаючи трубку і відчуваючи, що інші, небесні сигнали заповнили його тіло, якому байдуже було, де і коли відбувається дія – в Україні чи в Чорній Орді, в минулому чи в позамайбутньому.

Покинувши позаземну сферу, де він почувався так добре, Клинкевич вирішив приділити увагу справам підземним. Оскільки він бавився з Мотрею на держдачі «Рогулька», де стався нещасний випадок з гетьманом Махуном (цей прикрий факт аж нітрохи не впливав на виробництво тестостерону в організмі молодого смертохриста), то не було жодної проблеми з відвіданням сусіднього, схованого за високим кам'яним парканом будинку невиразної архітектури: темно‑червона, майже чорна цегла, товсті стіни, вузькі, заґратовані вікна. Це був фрагмент харківської пересильної тюрми «Дружба народів», побудованої у ХVІІІ столітті за проектом відомого німецького архітектора Циммермана. Саме в цій тюрмі народився і виріс перший кримінальний авторитет – пахан Півдня Росії Семен Могилевський з вічно круглими, розплющеними навіть уві сні очима. З того часу пам'ятник архітектури використовувався як резиденція Сірих Князів.

Проминувши таємні дерев'яні двері у стіні, Клинкевич опинився на занедбаній, вкритій старими деревами і чагарниками території, і пішов старою стежиною серед бур'янів. Біля дверей будинку двоє вартових у формі НКВД – синіх кашкетах з червоними околичками, довгих кавалерійських шинелях, при гвинтівках з тригранними багнетами, суворо глянули на Клинкевича.

Одразу за дверима містився другий контрольний пункт. Тут сиділи чекісти в чорних шкірянках з маузерами на колінах. Вони піднялися, ніби по команді, й з брязкотом відчинили залізні двері., на яких висіло три замки. Всередині в'язничний характер приміщення мінявся: від суворої острожної атмосфери XIX століття – до аскетичних камерних приміщень 1930 років. І раптом – розкішний гламур 2020‑х років: басейн, де колихалася блакитнокарибська вода, заґратовані масажні кабінети в золоті, рожевий мармуровий бенкетний зал. Далі приймальня з секретарями та охороною: це були генерали ДерВару і ГЕПРУ в чорній і темно‑синій уніформі. Багатьох з них Клинкевич знав в обличчя. Апаратники Сірого Князя вдавали, що не знають Клинкевича. Вони прочинили перед ним різьблені дубові двері, потім, глянувши у вічко металевих, фарбованих зеленою «танковою» фарбою дверей і провернувши зі скреготом великий ключ у замку, відкрили вхід до святилища Сірого Князя.

Клинкевич раніше ніколи не був у цьому приміщенні, стилізованому під камеру‑одиночку – з нарами, табуреткою і золотою парашею в кутку.

Сірий Князь похмуро сидів на нарах в чорних сатинових трусах і чорних шкарпетках на голих ногах, п'ючи чай з блюдечка і голосно сьорбаючи. Його тіло було розписане фіолетово‑чорним татуюванням, як берлінська стіна графіті. Він підняв голову з напомадженим лискучим темним густим волоссям. У нього було широке, досить приємне простакувате обличчя з лукавою і небезпечною усмішечкою чікагського гангстера.

– Чого тобі треба, підар? – спитав він.

– Ваша Сіросте, дозвольте доповісти... Мохамад‑бек...

– Знаю, – Сірий Князь почав розчісувати волосяні зарості на грудях. – Не слухай чорножопих. Твоя держава нікому не потрібна. І ніякого порядку в ній бути не може. Дай людям волю. Нехай вогонь, сокира і ніж погуляють на славу. Зараз свято в моїх людей! Випусти їх з тюрем, з каторги. Крім політичних. Тих убий.

Він говорив тихо, короткими реченнями, не дивлячись на Клинкевича. Над ліжком висів фотопортрет Сталіна – той мружився, ніби цілився з гвинтівки.

Сірий Князь примружився, наче й сам тримав у руках гвинтівку.

– Це ти грав «Мурку»?

– Я.

– А на гармошці вмієш?

– На акордеоні, Ваша Сіросте.

– Вивчи на гармошці. Люди не люблять симфоній. їм простіше треба, від душі. Я хотів грати на гармошці, але бачиш, що зі мною зробили?

Він показав руки: пальців у нього не було, бо зрослися, наче під дією електрозварювання, в суцільні лопатки, нагадуючи плавці акули.

На обличчі Князя почала блукати весела усмішечка, від якої Клинкевичу стало млосно.

– А зараз чим займався?

– Я? Ваша Сіросте, я...

– Знаю, – по‑доброму всміхнувся Князь. – 3 бабою казишся... Добре діло. Я завжди так робив після ходки на зону... Бався, бо скоро їй переріжуть шийку ніжну... і заберуть діаманти. Бо не їй вони належать.

– Ваша Сіросте, прошу... не треба...

– Йди, підар, і ні про що не думай. Менше жити, менше грішити. Ти чай з блюдечка коли‑небудь пив?

– Ніколи, – пролопотів Клинкевич.

– Чашка – це як колодязь. Вода глибока і темна. А блюдечко – як озеро світле. Коли п'єш з блюдечка – думки широкі й світлі. Конай звідси. І не бійся нічого. Час волі прийшов. Таке нечасто буває.

Клинкевич став на коліна й поцілував безпалу руку Сірого Князя. Вона була холодна і смерділа парашею.

– Йди, – відштовхнув його Сірий Князь. – І не псуй наше свято. Нехай земля ця і народ будуть покарані за великі гріхи. Так їм і треба. Не заважай.

Клинкевич незчувся, як повертаючись через хащі до держдачі «Рогулька», почав молитися. Слова самі знаходилися: «Господи‑Ісусе, Всемилостивий Боже. Врятуй її від смерті, ти все можеш... Я буду вірний тобі, тільки не дай їй померти... Я люблю її, молю тебе, заступнику».

І,озирнувшись навсібіч, осінив себе хрестом.

 

87.

 

Божена через Мартина Гусака передала Гайдуку безцінну річ: врятований нею американський геджет, подарований йому Мартою Джеферсон, та дві флешки з зашифрованими кодами доступу до бази даних розвідувального супутника ВІРУ «Січ‑77». Без цих кодів супутник залишався мертвим, нікому не потрібним космічним об'єктом. Невінчаний приїхав до Ірпеня у суботу, 31 липня вранці, і привіз ці подарунки разом з повідомленням про евакуацію посольства Конфедерації, яка ніби має початися третього серпня. Гайдук несказанно зрадів геджету, захищені канали якого давали змогу безперешкодно говорити з Боженою.

Щоб не заважати Невінчаному дивитися новини на телебаченні (тепер залишилася лише одна програма і один канал – Крейди), матюкатися вголос і пити медовуху, заїдаючи смачним домашнім білим сиром, Гайдук вийшов у двір і ліг біля огорожі, звідки видно було пойму ріки та ліс на протилежному березі. Його не охоплювало більше почуття невагомості, як одразу після звільнення, й запаху груш‑гнилиць він більше не відчував. Хвилюючись, набрав номер геджету Божени й почув її ніжний голос:

– I missed you, honey... I dreamed... Рідний! Як я рада тебе чути! Як ти там?

– I'm OK, my dear Martian... Я люблю тебе, – прошепотів він, бо соромився своїх почуттів і не хотів, щоб хтось його почув, хоча слів почути його не було кому на порожньому подвір'ї. – Я хочу тебе вкрасти. Давай домовимось...

– I hope, we'll discuss this issue after tomorrow, – почув її відповідь і зрозумів: або до кімнати хтось увійшов, або вона боїться прослушки й не хоче обговорювати деталі втечі.

– Ти не можеш говорити? – занепокоївся він.

– I'm sorry... I can not do it, – на цих словах зв'язок перервався.

І в цю ж хвилину Гайдук побачив ЇХ . Знизу, путівцем, яким курсував фаетон Палія, піднімалося вгору п'ятеро чоловіків, одягнутих у якесь дрантя. Судячи по тому, як вони безладно рухалися, ігноруючи будь‑які правила безпеки пересування, це не був підрозділ спецназу. В руках одного Гайдук побачив мисливську рушницю, інші були озброєні сокирами і довгими ножами.

Пригинаючись, Гайдук побіг до будинку.

– Бляха‑муха, поїсти не дадуть, – сказав Невінчаний, витираючи рукою рот. Він дав Гайдуку важкий автомат ІЖ‑107, собі взяв улюблений пістолет‑кулемет MiKpoTAR‑22, засунувши його за спину. Відтягнув стіл у куток кімнати, в мертву зону обстрілу, й поклав кілька гранат і пістолети «Крук» на всяк випадок.

– Ви не виходьте, Ігоре Петровичу. Я сам побалакаю з ними. Ви мене ззаду прикривайте.

Невінчаний відчинив вхідні двері і став на ґанку. Був у синій майці з написом «ВІРУЮ У ВІРУ» й довгих шортах з великими накладними кишенями, куди поклав запасні магазини. Гайдук став ззаду так, щоб крізь відчинені двері бачити Невінчаного і одночасно контролювати вікна.

Невідомі прочинили хвіртку й ступили на територію садиби, зупинившись перед ґанком.

– Здорово, люди добрі, – весело привітав гостей Григорій. – Чим можу допомогти?

Той, в руках якого була рушниця, певне, ватажок, сказав:

– У нас є сигнал, ш,о тут у вас склад зброї і продукти крадені зберігаються.

– А ви хто? – поцікавився Невінчаний.

– Ми – бойова дружина Фронту Визволення України.

– А довідка у вас є? – глумливо спитав Григорій.

– Яка ще довідка?

– Довідка. З печаткою. Круглою.

Гайдук побачив, що ватажок перекинув рушницю з лівої руки у праву, а його дружбани зробили крок уперед, наближаючись на небезпечну відстань до Невінчаного.

– Мужик, не пудри нам мізки, – з погрозою мовив власник рушниці. – Показуй. Бо інакше...

Невінчаний завів руку за спину й обхопив руків'я пісто‑лета‑кулемета.

Гайдук моментально прийняв рішення: кинувши під ноги нападникам поліцейську гранату нейро‑паралізуючої дії, затягнув Невінчаного всередину будинку і зачинив вхідні двері. Пролунав неголосний грім, і по кімнаті прокотилося коротке сяєво, наче від блискавки. Залишивши Григорія біля дверей, Гайдук вискочив з бічного вікна у двір й визирнув з‑за рогу: перед ганком лежало в нестямі і корчах п'ятеро дружинників Фронту Визволення України. На ґанок вибіг Невінчаний з рулоном широкого «скотчу» й почав зв'язувати нападників й заліплювати їм роти. Гайдук спецназівським кинджалом обрізав зайві шматки плівки. Вони обшукали нападників. Удвох знайшли пістолети «Крук», у одного жетон агента ДерВару; ще у двох – довідки про амністію для кримінальних злочинців. Сокири й ножі поскидали до сараю, пістолети й рушницю поклали до багажника «Форда‑Скорпіона». Через тридцять хвилин бандити мали прийти до тями. (В тому, що це бандити, не було жодного сумніву: у ватажка під брудною сорочкою висіла торбина, набита пограбованим золотом та коштовним камінням).

Ірпінський дім був «спалений».

Вбивати нападників не мало сенсу. Не виключено, що в них могли бути спільники, які знали, куди пішли ці «дружинники». Тому Гайдук з Невінчаним, заштрикнувши нападникам одноразові шприци‑ампули зі снодійною речовиною, перетягли тіла до гаража й повісили іззовні важкий замок.

Ретельно відібравши необхідні речі, Гайдук надягнув маску передового «стаКановця» Василя Семеновича Петренка, ще раз перевірив документи, видані на ім'я таємного агента новоствореного Міністерства державної безпеки і внутрішніх справ (хакери ВІРУ встигли скачати зразки посвідчень на закритих сайтах Крейди), що давало дозвіл на носіння й застосування зброї. Невінчаний наклеїв на вітрове скло маленький, райдужний чіп МДБВС, зв'язався з полковником Палієм і сів за кермо.

– Шкода, – сказав він, рушаючи з місця. – Гарна була хата. Не встиг акумулятори зарядити.

Перед в'їздом до Києва їх зустрів натовп біженців, які прямували до Варшавського шосе. їхали велорикші, завантажені нехитрим скарбом, люди штовхали візки, в яких сиділи малі діти, тягли за собою «авіаційні» сумки на малих коліщатках; старі автомобілі, що працювали на спирті, викидали сині смердючі гази, від чого коні, що четвірками тягли за собою важкі диліжанси, хрипіли й намагалися податися вбік, у кювет. Задихаючись від спеки і смороду, повільно, згинаючись під вагою рюкзаків, покірливо йшли старі чоловіки і жінки. Гайдука вразила кількість старих людей, котрі вирішили кинути домівки й податися в небезпечну путь, у невідомість. Він подумав, що невдовзі на узбіччях шосе валятимуться впереміжку трупи людей і коней, перекинуті візки й нікому не потрібні, випотрошені мародерами сумки. Йому стало боляче так, наче поміж цих людей йшла його мама – і стало соромно перед цими невідомими киянами за привілегію, якою скористався він, відправивши маму до Польщі. Подеколи назустріч «Форду‑Скорпіону» повзли дорогі автомобілі з водно‑водневими чи електричними двигунами, ціною від 100 до 300 тисяч глобо. Водії намагалися не дивитися на втікачів, пасажирів не було видно за затемненими бічними вікнами. Перед самим київським КПП побачили обгорілий дорогий «Лексус» і трупи довкола.

Самосуд.

Біженці йшли мовчки, не звертаючи уваги на електромобіль. Але коли на КПП офіцер військової автошляхової жандармерії, зчитавши спеціальним приладом, що висів у нього на грудях, сигнал чіпа, махнув жеслом, дозволивши в'їзд до матері городів руських, хтось з натовпу, що неохоче звільняв дорогу, жбурнув каменюкою і закричав:

– Зрадники! Продали Україну! Бог вас покарає!

Камінь залишив подряпину на вітровому склі.

Сигнал американського геджета пролунав, коли вони проспектом Перемоги наближалися до нової конспіративної квартири, розташованої на території Політехнічного університету, в старому триповерховому будинку неподалік пам'ятника ракетному конструктору Корольову.

Дзвонила Марта Джеферсон:

– Пане Гайдук, можете розмовляти?

– Можу.

Він ввімкнув скайп і побачив на екрані стурбоване обличчя Марти.

– Хто це? – злякано сказала Марта, увімкнувши зображення. – Ви мене чуєте? Де ви?

– Це я, – сказав він. – Чи не правда, тепер я маю вигляд набагато інтелігентніший? Хочете – почухаю ніс? Чи покажу язика?

Він торкнувся пальцем свого крупного носа з полілату.

– Добре, – засміялася вона. – Слухайте, конспіраторе. Нам стало відомо, що вночі, о другій годині київського часу першого серпня, тобто через (вона подивилася на годинник, він також звірив час)... через тринадцять годин наш чорний друг почне атаку на київський аеропорт Бориспіль і спробує посадити великі військово‑транспортні літаки з бронедесантом. Можливо...

– Я не командую силами протиповітряної оборони цієї країни, і в мене немає ракет «земля‑повітря», – жорстко перервав її Гайдук. Добре їм сидіти у Вашінгтоні і давати поради людині, голова якої оцінюється в мільйон глобо. Можна три броньованих «Лексуси» купити. До речі, чому так мало призначили за мою голову?

– Are you combating general or fucking shred? – лайнулася Марта Джеферсон. – Через годину на ваш геджет потелефонує одна людина. Можете повністю довіряти їй. Домовляйтеся. Хто казав «борітеся – поборете»? Врешті – решт, це ваша земля, це вас окупують. Did you get me?

«Форд‑Скорпіон» в'їхав на затишну, порожню територію Політеху, де не було ні студентів, ні абітурієнтів, і тільки нелякані білки (руді, а не чорні, як у Вашінгтоні) бігали по доріжках між деревами.

Під'їхавши впритул до входу у будинок, Невінчаний почав носити речі на другий поверх.

Гайдук не встиг спитати Марту, чому перервався зв'язок з геджетом Божени.

А коли надумав, Марта Джеферсон, як добра старенька гостроноса фея королеви Орхідей, кліпнувши хитрими оченятами, вже розчинилася, залишивши по собі на екрані недовге рожеве світіння.

«Fuck you», – лайнувся Гайдук, хоч реалізація цих слів не входила в його наміри.

 

88.

 

Життя у міжнародному аеропорту Київ‑Бориспіль імені першого президента України Леоніда Кравчука зазвичай завмирало на короткий час – з першої години ночі до п'ятої ранку. Заступник начальника нічної зміни служби авіаційної безпеки (САБ) Герман Фатхулін любив ці години спокою, коли всі літаки були відправлені й прийняті, транзитні пасажири і ті, хто не встиг вилетіти, розміщені в готелях або вмостилися на кріслах‑розкладачках ціною 2 глобо у спеціальному спальному залі, а у величезних порожніх приміщеннях десяти терміналів аеропорту бригади гастайбартерів починали миття і чистку. Це був блаженний час нічного спокою, коли ніяких катастроф і терористичних актів не передбачалося, коли тихо вуркотіли жовті чистильні комбайни «Samsung», залишаючи за собою сяючі смуги на підлозі, а прибиральники оббризкували ароматичним дезинфікуючим розчином всі пластикові, металеві та скляні поверхні, яких торкалися руки тисяч пасажирів; бригади слюсарів і монтерів усували дрібні неполадки, власники барів і буфетів заповнювали вітрини і холодильні камери свіжими продуктами харчування й прохолоджувальними напоями. Особливу увагу Фатхулін надавав чищенню й дезинфекції туалетів, хоч це і не входило в його прямі обов'язки, а все ж мало відношення до безпеки пасажирів.

Його батьки, що емігрували в Україну з Бухари, ховаючись від режиму Кара‑хана, коли Герману було одинадцять років, розповідали сину про спалахи холери в Узбекистані та її причини.

Але останніми днями аеропорт нагадував вулик божевільних бджіл. Тисячі людей, які бажали виїхати з України, билися біля кас за квитки на будь‑який рейс у західному напрямку, штурмували представництва авіаліній, ночували з дітьми просто в зоні посадки пасажирів, пропонували співробітникам аеропорту великі хабарі. Вряди‑годи в терміналах спалахували бійки між розлюченими пасажирами, одного разу бійка закінчилася стріляниною.

Тому співробітники денної зміни САБ були вкрай знесилені, а на нічну зміну не вистачало людей. Германа Фатхуліна, який любив порядок і чистоту і цінував своє місце роботи, ця обставина дуже бентежила. Тому перед тим, як заступити на нічну зміну, він провів оперативну нараду керівників підрозділів, на якій попередив, що ніч буде неспокійною, незважаючи на те, що о 23.00 відправлявся останній літак на Варну, інших відправлень не передбачалося. І прильотів теж – останніми днями різко скоротилося число рейсів з західного напрямку.

Закінчивши нараду, Фатхулін – спортивна, підтягнута молода людина, що закінчила Розвідувальну Академію імені генерала Марченка, поспішив до терміналу G, на верхньому поверсі якого розмістився спостережний пункт САБу: десятки співробітників спостерігали за численними моніторами, що приймали інформацію з сотень телекамер, розміщених в усіх терміналах, технічних і офісних будівлях і на аеродромній території. Фатхуліну до лиця була форма САБ – ясно‑блакитна сорочка з короткими рукавами, чорними погонами з трьома срібними смужками, білі брюки та білий кашкет з синьою околичкою. Засмаглий узбек з чорними бровами, що зрослися на переніссі, темними очима і приємною усмішкою користувався успіхом у жіночої частини службовців, хоча не був помічений у звичних чоловічих гріхах: по‑перше, він любив свою українську дружину Ніну, яка подарувала йому двійко дітей, по‑друге, Ніна працювала продавщицею в магазині «Duty free Kashtan» в зоні вильоту, а по‑третє, він надто добре знав технічні можливості телекамер, встановлених в аеропорту, щоб ганьбити себе перед колегами чи ставати об'єктом шантажу.

Але було і по‑четверте. Одна мила блондинка, дружина високопоставленого дипломата з Іспанії, з якою Герман познайомився в залі VIP, де в неї украли багаж, пояснила йому при особистій зустрічі в бориспільському мотелі, що такий красунь‑мусульманин має право, дане йому Аллахом, на чотири законні дружини, ні в чому не принижуючи честь його улюбленої Ніни. Ця істина (вірніше – її практичне застосування в мотелі) так сподобалося Герману Фатхуліну, що через кілька зустрічей з хітливою блондинкою напів‑арабського, напів‑київського походження впав у майже наркотичну залежність від неї. І коли вона попросила його про незначну послугу: безконтрольно провести на борт літака компанії «Іберія» двох чоловіків, які тікали від репресивного київського режиму, він виконав її бажання не вагаючись.

Але коли два дні тому його кохана Ізабелла‑Нурі попрохала його пропустити без перевірки в особливу охоронну зону КДЦА – контрольно‑диспетчерського центру аеропорту – десять моджахедів, гвардійців Чорної Орди, в ім'я остаточної перемоги Чорної Зірки Землі, вождя Кара‑хана над ворогами ісламу, Герман відчув сильний біль попід ребрами, що віддавав у спину. Розумів, що потрапив у смертельну пастку. І хоча він не любив київську владу, цих тупих самовдоволених кретинів, які занапастили чудову країну, але ще більше ненавидів режим Кара‑хана. Пообіцявши Іза‑белі‑Нурі виконати її прохання, він помчав до свого друга по Академії, капітана військової контррозвідки Ігоря Палія, батько якого був великою шишкою в контррозвідці.

Біля дверей кабінету Фатхуліна чекали двоє: його друг Ігор Палій і незнайома солідна людина років п'ятдесяти – на вигляд інженер чи комп'ютерний темний шатен з рясною сивиною; запам'ятовувався його видатний ніс і світлі очі, що обмацували Фатхуліна уважним поглядом. Незнайомий показав Герману жетон таємного агента МДБВС Петренка Василя Семеновича.

В кабінеті обговорили деталі операції. На щастя, Фатхулін не розпитував ні Гайдука, ні Палія про їхні повноваження, бо ніяких повноважень не було. Але Фатхулін вирішив для себе, що робити. Подзвонив офіцеру безпеки ССТ (служба спеціального транспорту) і наказав підготувати всі автозаправники та причіпні цистерни для виведення їх о 1.00 на злітно‑посадкову смугу № 2. Пославшись на вказівку згори, наказав начальнику нічної зміни служби електро‑світлотехніки та забезпечення польотів бути готовими вимкнути, за сигналом, освітлення літного поля аеродрому і, за потреби, приміщень аеровокзального комплексу.

Ближче до дванадцятої години ночі напруження зростало: Гайдуку вдалося зібрати всього дві групи по десять бійців спецназу в кожній. Групою ВІРУ командував Григорій Невінчаний, групою контррозвідки – полковник Палій. Гайдук, підтримуючи з ними постійний зв'язок, хвилювався, бо не знав, скільки насправді бійців генерала Мохамад‑бека могло перебувати на території аеропорту, це ускладнювало завдання їх ефективної нейтралізації. Розуміючи, що головні події розвиватимуться навколо вежі КДЦА і центру постачання аеропорту електроенергією, Гайдук відповідно розставив людей, які прибули разом з ним. Герман Фатхулін виводив картинки з моніторів на великий екран, і Гайдук уважно вдивлявся в людей, що купчилися в аеропорту, шукаючи разом з Фатхуліним і Палієм підозрілі постаті.

Перед дванадцятою годиною ночі Фатхулін завів Гайдука в святая святих аеропорту – диспетчерський зал, що розмістився на верхніх рівнях дев'яностометрової контрольної вежі. Вежа була визнана дивом європейської архітектури – за легкість та елегантність конструкції, що віддалено нагадувала золотий колос, який поєднував землю і небо. Фатхулін представив Гайдука начальнику нічної зміни як особистого представника Крейди, а сам з Ігорем Палієм пішов до в'їзду в транспортну зону – приймати людей Ізабелли‑Нурі.

За п'ять хвилин до дванадцятої до воріт сектору «Cargo» під'їхала велика фура з написом «Kiev‑Catering». Фуру повільно пропустили через унікальний митний сканер для пошуку контрабанди. Ті, хто були всередині, не знали, що фуру просвічують, наче хворого, якого пропускають через трубу магнітно‑резонансного дослідження. Спецназівці ВІРУ вдивлялись в екрани, на яких дивно, як в якомусь фантастичному фільмі, висвічувались скелети бойовиків та їхня зброя: всього двадцяту два чоловіка, три крупнокаліберні кулемети, двадцять автоматів ІЖ‑107, п'ять переносних ранцевих ракетних установок, пістолети, гранати, десантні ножі, радіоапаратура.

Фатхулін і Палій з тривогою переглянулися й доповіли ситуацію Гайдуку.

Для бойовиків був заготовлений ще один сюрприз – коли їх, без всякої, звичайно, перевірки, проводили до контрольної вежі через заплутані лабіринти підземних коридорів, в одному з переходів було розбризкано аерозоль зі спеціальною фарбою – так званий «снайперський маркер».

Фатхулін ішов попереду групи бойовиків, показуючи дорогу; поряд, ніжно тримаючи його за руку, йшла Ізабелла‑Нурі, вдягнена, як і всі, у чорний комбінезон, з чорною хусткою на голові. У напівтемряві збуджено поблискували її прекрасні видовжені очі.

– Дякую, коханий, – прошепотіла жінка, притискаючись до нього, коли вони зайшли до порожньої зали митного догляду, де мали залишатися до початку операції.

– Аллах акбар, – відповів він, йдучи геть, бо на нього чекало ще багато справ.

Десять метрів відділяли цю зону від входу до КДЦА, від швидкісних ліфтів контрольної вежі.

Фатхулін приєднався до Гайдука, який з цікавістю слухав пояснення начальника нічної зміни. Зал, хоч і перебував на висоті тридцятого поверху, нагадав Гайдуку командне приміщення атомного підводного човна з його таємничою атмосферою мінливих індикаторів і екранів, що світяться в напівтемряві. Начальник повідомив, що згідно з інформацією Центру контролю польотів сил протиповітряної оборони, радарна надчутлива система «Мантія» засікла пересування групи літаючих об'єктів в секторі Сталінград‑Харків і другої групи в секторі Крим‑Одеса. Диспетчер «Підходу» на вежі відповідає тільки за об'єкти на відстані 120‑150 км від аеропорту, передаючи їх на відстані 50 км диспетчеру «Кола», а той у свою чергу – диспетчеру «Старту і посадки».

Дозвіл на старт і посадку повітряних суден дає тільки начальник зміни КДЦА.

Гайдук вирішив викласти карти на стіл:

– Я представляю тут Фронт Визволення України, військове крило, яке підтримують Збройні Сили. Через п'ятнадцять хвилин почнеться штурм вежі підрозділом Чорної Орди. Вони вб'ють диспетчерів і поставлять тут свої прилади автоматичного наведення на посадку військово‑транспортних літаків. Допоможіть нам не допустити цього.

Начальнику, літній огрядній людині, стало душно, й він розщебнув два ґудзики на комірі форменої синьої сорочки. Але не протестував, не бився в істериці, не вимагав від Гайдука повноважень, не погрожував кудись подзвонити і перевірити слова незнайомої йому людини.

Він повірив Гайдуку. Понад те – сказав, що вважає спробу Чорної Орди висадити без узгодження військовий десант в цивільному аеропорту неприпустимою, яка міжнародними правилами ІКАО кваліфікується як акт агресії.

Тоді Гайдук попросив Фатхуліна увімкнути на лептопі картинку стеження за залою митного догляду. Було видно, як зростає напруження серед нападників, які витягували зброю і шикувалися в бойові порядки для штурму вежі.

– Вогонь! – наказав Гайдук в геджет.

В залі митного догляду раптово згасло світло – і одразу під лазерними променями снайперів ВІРУ, що засіли на верхній галереї, яка оточувала зал, яскраво спалахнули постаті нападників. Фатхулін намагався зрозуміти, в якій частині залу перебуває Ізабелла‑Нурі, але нічого не вийшло: почався вбивчий вогонь напівавтоматичних американських гвинтівок Browning‑USMC 45‑го калібру, і зображення на екрані перетворилося на суцільне місиво – «танець світлячків», як називали це снайпери. До диспетчерської зали контрольної вежі не долинали постріли знизу, але всі, хто спостерігав цю моторошну картинку на лептопі, заціпеніли. Коли кілька снайперів ВІРУ спустилися в зал і увімкнули світло, щоб добити поранених, Гайдук вимкнув лептоп.

Диспетчер «Підходу» доповів начальнику зміни, що перші п'ять важких військово‑транспортних «Аеробусів»390‑ХХ1000 (на борту кожного могло перебувати до 800 десантників і кілька одиниць бронетехніки) запросили дозволу на посадку в Борисполі.

Начальник увімкнув систему голосного зв'язку, і у вежі почувся голос командира десантної операції, який ламаною англійською мовою вимагав дати дозвіл на посадку.

– Хто ви і яка мета прильоту? – спитав начальник.

– Чартерний рейс 0895 з Делі, веземо гуманітарну допомогу дітям України, – відповів літак.

– Чи ви давали попередній запит на рейс? – спитав Бориспіль.

– Давали три дні тому на ім'я пана Клин... Клин... кевича, – невпевнено сказав командир операції.

– В нас проблеми зі смугою номер один, – повідомив начальник зміни. – Там іде ремонт, не можемо прийняти.

– Сядемо на смугу номер два, – впевнено сказав голос з неба.

– Передаю вас диспетчеру «Посадки». Ваш курс норд‑вест‑999, розвороту секторі 017.

– Дякую, шефе. До скорої зустрічі на землі. Готуйтеся приймати подарунки півдня.

Начальник і Гайдук перезирнулися. Фатхуліна не було, і Гайдук, знову ввімкнувши зображення залу митного догляду, побачив його. Фатхулін ходив серед трупів, розшукуючи когось.

«Війна почалася», – подумав Гайдук, подивившись на годинник. Була за десять хвилин друга година ночі. Стало ясно, що перша частина плану Гайдука провалилася: українські зенітно‑ракетні комплекси, що обороняли підходи до аеропорту, не здійснили жодного пуску ракет по ворожих літаках, вільно пропускаючи їх в серце України. Командування військ протиповітряної оборони стало на бік зрадників.

Коли до посадки першого літака залишилось три хвилини, начальник зміни дав наказ вимкнути світло на літному полі й у приміщеннях аеропорту, вирубити радіозв'язок і роботу навігаційної апаратури автоматичної посадки літаків.

Всі, хто був у вежі, почули гортанні крики пілотів, що перемовлялися між собою, і тривожний вигук командира десантної операції:

– Вежа, що сталося? Як мене чуєте?

З висоти командної вежі було добре видно, як у темряві, там, де мала бути смуга № 2, з'явилися уривчасті спалахи, які невдовзі переросли в кілька вогняних смуг, що неслися зі швидкістю 300 кілометрів на годину, а потім пролунав великий вибух, від якого здригнулася контрольна вежа, немовби колос під час пожежі, скляні поверхні спалахнули золотом, потім загорілися червоно, наче від променів сонця, що встає над Борисполем, потім почорніли, і все обійняла непроникна темрява, поки не пролунав другий вибух – уже над автострадою і естакадою монорейкової залізниці, що вела з Борисполя до Києва.

У Києві подумали, що над Борисполем вибухнула ядерна бомба.

 

89.

 

Провалилась не тільки перша частина плану Гайдука, а й друга: незважаючи на втрату двох військово‑транспортних літаків (на території аеропорту і навколо нього валялися понівечені темно‑сірого кольору фрагменти фюзеляжів і крил з чорними зірками, відірвані двигуни, обгорілі тіла десантників, боєприпаси) операція «Тамерлан» розвивалася успішно.

Загибель у першому літаку генерал‑лейтенанта Єрмолая Касемі, призначеного Мохамад‑беком командуючим першою фазою десанту і першим комендантом Києва (через кілька днів вулицю гетьмана Махуна перейменували на вулицю Касемі), майже не вплинула на хід операції. Незважаючи на регулярні заклики Фронту Визволення України до військовослужбовців збройних Сил України, що транслювалися за допомогою хакерів по офіційному телеканалу держави, війська Чорної Орди не зустріли серйозного опору.

Проте, був і виняток. Триста учнів військового ліцею імені Івана Богуна, члени організацій ЛУК і УРА, без дозволу командування покинули військовий табір біля Носівки, вирушили на північ і, зайнявши зручну позицію в лісі вздовж шосе Е‑101, по якому рухалася до Києва мотобригада Орди імені М. Муравйова, атакували колони з учбових станкових гранатометів ХМ‑507 спеціальними 25мм гранатами кумулятивно‑бронебійної і запалювальної дії. Богунці підпалили кілька машин спереду і ззаду колони, чим викликали велику паніку серед російських найманців, яким комісари Орди обіцяли легку прогулянку до Хохландії і можливість вивезти пограбоване малоросійське майно додому на танках і вантажівках.

Незважаючи на перший успіх, сили були надто нерівні: богунці мали застарілу учбову стрілецьку зброю часів українсько‑румунської віцни і обмаль боєприпасів; у шістнадцятилітніх дітей не було бойового досвіду, але вони, зупинивши броньовану колону, не відступили, а по‑хлоп'ячому азартно втяглися в затяжний бій. Оговтавшись, муравйовці викликали допомогу – штурмові гелікоптери «Казань‑57», які скинули контейнери з напалмом і алюмінієвою пудрою і спалили юних захисників Києва.

У тому бою загинув коханий Олі Гудими, командир сотні УРА Максим Боровик.

Гайдук набагато пізніше дізнався про цей нерівний бій. Ворога не вдалося зупинити біля стін Києва.

Поки Гайдук, Палій, Невінчаний організовували зачистку території аеропорту від бойовиків, виведення з ладу навігаційної апаратури та допомагали Фатхуліну і його людям, диспетчерам та іншим добровільним помічникам втекти, користуючись безладом, атакуюча група з дев'яти бойових «черепах» Орди здійснила посадку в Києві: дві «черепахи» – на Батиєвій горі, дві – в Печерській Лаврі, три – на футбольному полі стадіону «Динамо», в результаті чого були блискавично захоплені урядові будинки. Одна «черепаха» сіла на Михайлівській площі, біля «чорного дирижабля» ГЕПРУ, і одна – на площі Перемоги, щоб перекрити рух на захід і підготуватися до атаки на комплекс будинків посольства Конфедерації.

Коли о п'ятий годині ранку першого серпня Гайдук і його бійці ледве пробилися з лівого берега через Південний триярусний міст і виїхали на набережну Дніпра, над якою тихо сходило сумне сонце ранньої осені, над головними будинками міста вже були вивішені білі з чорними зірками прапори Чорної Орди і червоні з чорним півмісяцем і чорними зірками прапори визвольних військ євразійського Степу...

Синій електромобіль Гайдука і Невінчаного, проїхавши через Поділ, стрімко помчав порожніми вулицями у бік Куренівки.

 

90.

 

1 серпня 2077 р.

До народів Києво‑Дніпровської території

Спільне звернення

Голови Верховного Директорату В. Клинкевича

Головнокомандуючого Об'єднаними визвольними силами Чорної Орди генерала армії Мохамад‑бека

 

Дорогі співгромадяни, брати і сестри!

Попереднє керівництво довело Територію та народи, що її населяють, до повної руїни, пішовши на злочинне руйнування основ економічного і політичного життя, зважившись на підтримку самовбивчих процесів, спрямованих на розпалювання міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі.

У цей трагічний час вам простягають руку допомоги брати, що прийшли з безмежного євразійського Степу під прапорами свободи, рівності всіх людей і економічного процвітання.

Об'єднані визвольні сили Чорної Орди несуть народам Території порядок і стабільність, спокій і мир, особисте процвітання і колективну відповідальність за скоєні протиправні вчинки.

Воїни Чорної Орди разом з силами правопорядку Києво‑Дніпровської території, розвиваючи віковічні традиції дружби наших народів, скріплені спільно пролитою кров'ю, сповнені рішучості перетворити цю частину Євразії на зону безпеки і застерігають хрестоносців усіляких мастей – юдо‑ліберальних, юдо‑християнських і сіоністських агресорів на Заході – проти порушення нейтралітету колишнього геополітичного утворення під назвою Україна.

Віднині всі народи цього неіснуючого утворення об'єднуються в єдиній братській сім'ї Чорної Орди.

Брати і сестри,

Надавайте допомогу славним воїнам Об'єднаних визвольних сил у наведенні порядку і дисципліни на вашій землі. Боріться з саботажниками і диверсантами, провокаторами з числа мерзенних запроданців – українсько‑американських націоналістів.

Відновлюйте роботу промисловості і виробництво сільгоспродуктів, не допускайте розкрадання природних ресурсів, зміцнюйте правопорядок і ефективність праці.

Треба покласти край усім виявам анархії та егоїзму і зрозуміти, що вищою свободою є колективна підпорядкованість всемогутній вертикалі влади від Чингіз‑Сарая до Києва.

Ми переконані, що новий євразійський порядок буде підтриманий всіма здоровими елементами. З метою реалізації нашої програми оголошуємо про організацію таких гуманітарних заходів:

1. На всій території Києво‑Дніпровського улусу (дивись карту з точно окресленими кордонами) запроваджується комендантський час з 20.00 за Чингіз‑Сарайським середньоєвропейським часом.

2. Забороняються будь‑які збори, демонстрації, мітинги, пікети, що можуть порушити права громадян на спокій і тишу.

3. У спеціально визначених пунктах оцінки демографічної ситуації (ПОЦДЕС), відкритих при місцевих відділеннях поліції з 3‑го по 15 серпня ц.р., проводиться реєстрація всіх громадян віком з 10 до 80 років. При собі мати документи, що засвідчують національність, релігійну приналежність, статеву орієнтацію, партійність, освіту, дані про національність батьків та дідів.

4. З метою покращення стану здоров'я населення улусу, заборонити продаж алкоголю, включно з пивом, та свиного сала з підвищеним вмістом холестеролу.

5. Заборонити громадянам жіночої статі виходити на балкони в трусах і ліфчиках чи без них.

6. Дозволити чоловічому населенню улусу віком від 15 до 80 років мати кожному до чотирьох дружин віком від 13 до 65 років.

7. Провести мобілізацію до складу Об'єднаних визвольних сил Чорної Орди обмеженого контингенту (за планом) чоловіків Улусу, віком від 16 до 40 років, згідно з їх військовою кваліфікацією.

Невиконання будь‑якого пункту гуманітарних заходів карається смертю. Відповідальність за реалізацію вищезазначених заходів покласти на Маршала юриспруденції Крейду І.О. та командира карального корпусу яничар генерал‑лейтенанта Алі Акбара Пєрєвєрзєва.

Голова Верховного Директорату В. Клинкевич

Генерал армії Мохамад‑бек

 

91.

 

Завдяки шифрам, збереженим Боженою, Гайдуку вдалося відновити дію інформаційної системи, встановленої на супутнику ВІРУ Січ‑77. Суть цієї системи полягала в тому, що кожен офіцер ВІРУ міг увійти в розвідувальну мережу з номера своєї електронної пошти і передати інформацію будь‑кому з користувачів мережею без небезпеки для себе і для колег: місцезнаходження як сендера Е‑меседжу, так і ресівера залишалося невідомим для тих, хто намагався захопити контроль над Інтернетом. Через супутник було розповсюджено ряд повідомлень та закликів до тисяч офіцерів розвідки і контррозвідки з метою встановити, чи бажають вони взяти участь у боротьбі з окупантами. Звичайно, такі повідомлення потрапляли і до зрадників, людей Крейди, до потенційних агентів Орди. Але ці люди, оголошуючи своє бажання приєднатися до військового крила Фронту Визволення України (ФВУ), не знали, куди йдуть їх відповіді, де перебуває центр ФВУ, хто його очолює. І головне – вони не знали, що кожна відповідь, щира чи брехлива, аналізується, співставляється з базою персональних даних і вводиться в одну з чисельних горизонтальних мереж, на чолі яких стоять перевірені офіцери, які вирішують, чи може людина взяти участь в русі опору.

Було створено два штаби – один назовні зони окупації, в Чабанах, на території колишнього інституту садівництва, і другий – на Черепановій горі, усередині Києва, під трибунами стадіону імені В. Банникова. До ФВУ одним з перших зголосився начальник ескадрильї розвідувальних дронів ВІРУ класу «Ластівка» і «Яструб», літне поле яких розміщувалося в Ново‑Біличах, поза межами зони окупації.

Гайдук, невиспаний після нічного бою в Борисполі, неголений і роздратований, сидів у бетонному, прохолодному навіть у таку спеку приміщенні стадіону на Лабораторному провулку. Це був колишній центр охорони, цінність якого полягала в наявності добре організованої системи камер зовнішнього спостереження. Підземний коридор вів до паркінгу, де стояв «Форд‑Скорпіон». Роздратування Гайдука посилилось, коли на моніторах охорони побачив, як молоді парубки в темно‑червоних спортивних костюмах почали тренування й весело перекидалися м'ячами, які фосфорично світилися на сонці. Все, що відбувалося на полі, здалося Гайдуку безглуздим, хоча в глибині душі він відчував заздрість до цих добре тренованих йолопів, які не розуміють, що означає цей день для них, для Києва, для світу.

Невінчаний з двома хакерами сидів перед великим комп'ютером, отримуючи інформацію з супутника Січ‑77.

– Бляха‑муха! Ви чули, Ігоре Петровичу?

– Що сталося? – невдоволено підняв голову Гайдук.

– Орда заборонила горілку і сало, – збуджено повідомив Невінчаний. – Тепер чекайте народного повстання.

Через секунду він просяяв:

– Повстання відміняється. Тепер можна мати по чотири дружини. Уявляєте? З однією не знаєш, як упоратись...

«Я виконав норму Орди», – майнуло Гайдукові. У цю хвилину почувся сигнал американського геджета. Марта Джеферсон. У Вашінгтоні – п'ять годин ранку. Що сталося?

– Я в Техасі, – голос Марти звучав схвильовано, – і не можу довго говорити. Благаю вас забрати Божену з посольства. До першої години ночі. Врятуйте її, Ігоре, як ви вже одного разу врятували. На вас – моя остання надія.

– Що з Боженою? Чому з нею немає зв'язку? Ви повинні знати! – кричав він у геджет з лютим безсиллям, хоча сигнал на екрані свідчив про відсутність зв'язку з Техасом.

Після розмови з Боженою тридцять першого липня в Ірпені зв'язок з нею перервався. Гайдук із затятою пунктуальністю набирав її іцифр, і щоразу отримував відповідь: No connection.

Мартин Гусак сидів у блокованому посольстві і також не виходив на зв'язок, від чого тривога Гайдука тільки зростала. Дзвінок Марти Джеферсон став сигналом якоїсь катастрофи: Гайдук був переконаний, що Конфедерація зможе забезпечити захист посольства та евакуацію його співробітників. Адже в них було на це три дні безвладдя й паніки в Києві, коли кілька бойових «черепах» Конфедерації, перекинутих з Польщі, могли прорвати кільце навколо посольства. Могли. Але цього не сталося. Відбувалося щось таке, чого Гайдук не міг збагнути.

Після дзвінка Джеферсон він негайно скликав кризову групу з кількох офіцерів, хто працював з ним. Військові аташе країн ОГБ, з якими приятелювали деякі офіцери ВІРУ, повідомили, що на території посольства Конфедерації зібралося близько п’ятисот семидесяти чоловік – співробітників посольства і членів їх сімей, членів дипкорпусу країн ОГБ (серед них перебували і військові аташе) та персоналу міжнародних представництв у Києві. Всі були переконані, що Конфедерація надійно їх захистить і надішле додаткові підрозділи. Адже п'ятдесяти морських піхотинців, які охороняли посольство, було явно недостатньо з огляду на велику територію і відсутність системи спеціальних укріплень, придатних для тривалої кругової оборони.

Гайдук у своєму розпорядженні мав од сили двадцять чоловік, і було б самогубством брати участь у захисті посольства, якби почався штурм. Та чи почнеться? Чи не помиляється Марта?

Кризова група вирішила посилити спостереження за посольством і тим, що робиться навколо нього. О другій годині дня до штабу приїхав на своєму весільному фаетоні полковник Палій і повідомив, що його люди схопили «язика» – рядового визвольної армії Орди Ахмета Іванова, уродженця Брянського улусу. Ахмет вештався біля стихійного базарчика, що розташувався попід руїнами спаленого цирку на площі Перемоги. Солдат пішов у самоволку з десантної черепахи з метою купити самогону і українського сала, бо кляті ісламські комісари забороняли навіть думати про алкоголь і свинину. Двоє контррозвідників, що косили під бомжів і тинялися без діла в околицях цирку, вивчаючи, як організовано систему охорони «черепахи», затягли Ахмета у руїни циркової стайні, де зберігався ще запах кінського гною, і приклавши ніж до горла переляканого полоненого, дізналися, що на борту десантної «черепахи» 052‑4043 перебуває сто бійців, озброєних мінометами, ракетними установками ближнього бою, лазерними вогнеметами, двома бетонобійними гаубицями і, звичайно, автоматами ІЖ‑107 та десятьма важкими кулеметами. Командує «черепахою» іранський підполковник Казем Джалілі. Але не це було головним у розповіді язика: він повідомив, що о 2.00 вночі 2‑го серпня відбудеться штурм посольства Конфедерації Держав Північної Америки; о 1‑й годині ночі десантники з «черепахи» 052‑4043 мають вже бути на вихідних позиціях у приміщенні сусідньої з посольством лікарні. Друга черепаха з території Печерської Лаври буде перекинута на допомогу о 1.00 з боку вулиці Гоголя.

Контррозвідники не повірили Ахмету, який тремтів від страху й міг наговорити бозна‑що, але він присягався, що почув це від офіцера‑росіянина, який і послав Ахмета за самогоном, щоб було чим заправитись перед атакою, бо, мовляв, клятих америкосів просто так не візьмеш. Офіцер повідав Ахмету, що в підвалах посольства сховано мільйони амеро в новеньких, недавно надрукованих хрустких грошових знаках, і що ці мільйони були завезені з Америки для підкупу хохлів, щоб ті боролися проти своїх євразійських братів‑визволителів. Командир «черепахи» обіцяв офіцерам віддати скарби посольства на пограбування.

Показання «язика» були підтверджені розвідниками Гайдука, які працювали на Печерську: о 16.00 вони доповіли, що на території Лаври почалася підготовка «черепахи» 052‑4040 (тієї, що привозила делегацію Чорної Орди до гетьмана Махуна) до бойової операції: десантники з «черепахи» виведені на площу перед собором Успіння Пресвятої Богородиці, розбиті на окремі групи. Офіцери проводять з ними інструктаж, показуючи солдатам якісь картосхеми, на борт «черепахи» перевантажують з транспортних гелікоптерів боєприпаси, а з Ковнірівського корпусу переносять якесь незрозуміле обладнання, сховане під брезентом.

Остаточне підтвердження надійшло о 19.00: годиною раніше до посольства прийшли двоє представників командування визвольних військ Орди і пред'явили послу О'Саллівану ультиматум: до 24.00 всім особам, що перебувають в посольстві, покинути його територію через головний вхід, пройти необхідну ідентифікацію і зайняти місця в автобусах, які вивезуть агентів американського Шайтана та їхніх поплічників до міжнародного аеропорту Київ – Бориспіль. Передбачається здійснити обмін персоналу посольства на ув'язнених на базі Менсфілд і в штаті Юта бійців за свободу – агентів Орди. Парламентери забули сказати, що Бориспільський аеропорт надовго виведений з ладу, а обмін полоненими заборонено законами Орди.

Головна вимога окупаційного командування: нічого не знищувати в приміщеннях, не палити жодних паперів, не плавити в печах жодних чипів з пам'яттю, не псувати шифрувально‑дешифрувальну апаратуру і спеціальні засоби телекомунікації.

У разі відмови – штурм посольства і смерть агентів неоліберального імперіалізму Хрестоносців. За словами інформатора, начальника українського підрозділу невоєнізованої охорони посольства, О'Салліван рішуче відмовився виконувати умови ультиматуму.

Вже набагато пізніше, коли працювала сенатська комісія з розслідування подій навколо посольства Конфедерації в Києві, стало відомо, що посол О'Салліван упродовж першого серпня, особливо після пред'явлення ультиматуму, безуспішно атакував Державний департамент і офіс радника Президента з питань національної безпеки тривожними депешами – під кінець дня у незашифрованому вигляді, але в неділю ніхто у Вашінгтоні не працював, а відповідальний черговий Держдепа просив не панікувати, нагадував про рішення почати евакуацію посольства третього серпня і радив послу затягувати якомога довше переговори з Ордою, поки Президент Конфедерації не прийме інше рішення. На жаль, Ширлі Мак Д