Iсторiя

Відмінності між двома основними областями країни - Триполітанією і Киренаїкою беруть свій початок ще з античних часів. У 4 ст. до н.е. Киренаїка була колонізована греками, потім завойована армією Олександра Македонського, потім перебувала під правлінням династії Птолемеїв і вже від них у 96 до н.е. відійшла до Римської імперії. До складу римської провінції Киренаїка входив також о.Крит. Триполітанія ж спочатку перебувала в зоні впливу Фінікії, а потім Карфагена. Зрештою обидві області перетворилися на володіння Римської імперії, однак при її розподілі Киренаїка увійшла до складу східних володінь, тоді як Триполітанія залишалася під безпосереднім управлінням Рима. У 455 із заходу на територію Лівії напали вандали, але в 533 війська імператора Юстиніана зуміли витіснити їх з країни. У 642-644 у Лівію вторглася арабська кіннота, і країна увійшла до складу Арабського халіфату, однак аж до 11 ст. місцеве населення не було навернуте в іслам. Після арабського завоювання Киренаїка дедалі більше зближувалася з Єгиптом, у той час як Триполітанія ставала частиною західного арабського світу (Магриба).

Між 1517 і 1577 Лівія була завойована Османською імперією і до 1711 перебувала під управлінням намісників з Стамбула. У 1711-1835 роках у Лівії утвердилася місцева династія Караманли, що номінально зберігала вірність султану. В 1835 країна перейшла під пряме управління Османської імперії. Султан особисто призначав валі, який мав всію повноту влади в Лівії, перетвореній на вілайєт (провінцію).

Італія, яка почала загарбувати у 1911 територію Лівії, зустріла серйозний озброєний опір місцевого населення. До 1922 італійцям вдавалося зберігати контроль лише над деякими прибережними районами, і лише до 1932 вони зуміли підпорядкувати собі всю країну. До 1934 Киренаїка і Триполітанія вважалися окремими колоніями Італії, хоч і перебували під управлінням одного генерал-губернатора. При Муссоліні в 1939 Лівію було включено до складу Італії.
У роки Другої світової війни Лівія стала ареною запеклих військових дій, а в 1943 виявилася окупована військами союзників. За мирним договором 1947, Італія втратила всі права на територію своєї колишньої колонії, доля якої мала вирішитися в ході переговорів між Францією, Великобританією, США і СРСР. Передбачалося, що коли протягом року великі держави не зможуть дійти згоди, долю країни вирішуватиме ООН. У листопаді 1949 Генеральна асамблея ООН ухвалила рішення про надання Лівії незалежності до 1 січня 1952.
У 1950-1951 проходила робота Національних установчих зборів, до складу яких увійшла рівна кількість представників від усіх трьох областей країни. Депутати зборів прийняли конституцію і в грудні 1951 затвердили королем Лівії еміра Киренаїки Мухаммеда Ідріса ас-Сенусі. 24 грудня 1951 було проголошено незалежне федеративне королівство, до якого увійшли провінції Киренаїка, Триполітанія і Феццан.
Незалежна Лівія отримала в спадщину дуже бідне і в основному неписьменне населення. В обмін на істотну економічну і технічну допомогу уряд Лівії дозволив США і Великобританії зберегти свої військові бази на території країни. Оскільки в країні не вистачало юристів і педагогів, на державну службу було запрошено фахівців з Єгипту.

1 вересня 1969, група офіцерів на чолі з Муаммаром Каддафі влаштували державний переворот проти короля Ідріса, який був висланий до Єгипту. Новий режим, на чолі з Радою революційного командування (РРК), скасував монархію і проголосив Лівійську Арабську Республіку. Каддафі став лідером РРК. 2 березня 1977 року Лівія була проголошена джамахирією (укр. - «народовладдя»). Політичні партії були офіційно заборонені, а все населення, згідно нового устрою, об'єднувалося у народні конгреси. Сам Каддафі та 5 його найближчих соратників у 1979 році офіційно пішли у відставку і відтоді стали називатися «лідерами революції», не обіймаючи жодної формальної державної посади.

16-17 лютого 2011 року під впливом революцій в сусідніх Тунісі та Єгипті розпочалися масові акції протесту проти режиму Каддафі. Криваве придушення протестів поліцією та армією спричинило повстання і початок громадянської війни із застосуванням важкої зброї та авіації. Більшість країн світу засудили Каддафі за використання сили проти цивільних осіб. Сполучені Штати ввели санкції проти уряду Каддафі.

5 березня 2011 розпочала свою роботу так звана «Національна перехідна рада Лівії», сформована опозицією і яку оголосили єдиним легітимним органом влади в країні. НПР повністю залежала від військової підтримки блоку НАТО, її очолив Мустафа Мухаммад Абд-аль-Джаліль. Владу Національної перехідної ради Лівії визнали близько 60 країн, включаючи і Україну.

23 жовтня 2011 р. керівництво Національної перехідної ради (НПР) офіційно проголосило Лівію звільненою від режиму Муаммара Каддафі, який правив Лівією 42 роки і загинув 20 жовтня в околицях своєї малої батьківщини - міста Сірт.

В серпні 2011 р. Національною перехідною радою прийнята Конституційна декларація.
31 жовтня 2011 р. члени керівного органу Національної перехідної ради на розширеному голосуванні обрали нового главу тимчасового уряду Лівії.

7 липня 2012 р. відбулись вибори до Загального національного конгресу (ЗНК), а 8 серпня відбулась передача повноважень від Національної перехідної ради до новообраного парламенту.

9 січня 2013 року депутатами Загального національного конгресу (ЗНК) прийнято рішення змінити назву країни. Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахирія (Велика Джамахирія), створена полковником Муаммаром Каддафі, перейменована в Державу Лівія.

В Лівії переважають пустелі. На півдні – кам'янисте нагір'я Тібесті (г. Бетте 2286 м), на півночі – плато Ель-Ахдар (до 876 м). Площа пустель становить 98% території (Серір-Каланшо, Ідехан-Мурзук, Ідехан-Убарі та ін.). Вздовж узбережжя протягаються низовини Джефара, Сірт і Кіренаїка. Рік немає. Є численні невеликі пересихаючі озера – сабхі (себха). Клімат тропічний, на узбережжі – субтропічний.

Берегова лінія Лівії в центральній частині побережжя глибоко вдається в сушу, утворюючи затоку Сидру (Великий Сірт), де безплідна пустеля підходить до Середземного моря. На північному сході країни знаходиться найбільш високе і найбільш населене плато Барк-ель-Байда, що складає ядроКіренаїки. На північному заході розташована Тріполітанія, а на півдні - западина Феццан, віддалена на сотні кілометрів від побережжя.

Адміністративно Лівія поділяється на 22 муніципалітети. Теперішній вид адніністративного поділу був введений у 2007 році. У попередньому устрої з 2001 по 2007 було 32 муніципалітети.

Основні галузі промисловості: нафтовидобувна та нафтопереробна, харчова, текстильна, цементна, металургійна. Найбільшу частку валової промислової продукції дає нафтовидобувна та нафтопереробна промисловість. Транспорт – автомобільний, морський, трубопровідний. Декілька міжнародних авіаліній забезпечують сполучення Тріполі і Бенгазі з країнами Європи і США.

За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]: ВВП – $ 32,9 млрд (1994). Темп зростання ВВП – (-2%, 2001). ВВП на душу населення – $ 6510 (1994). Імпорт – продукти харчування, машини, текстиль, транспортне обладнання (г.ч. Італія – 22,3%; Німеччина – 12,0%; Великобританія – 8,9%; Франція – 6,8%; Туніс – 5%). Експорт – нафта та нафтопродукти (г.ч. Італія – 41,3%; Німеччина – 16,6%; Іспанія – 10%; Туреччина – 6%; Франція – 3,6%). Продаж нафти в 1997 приніс понад 95% всієї суми експортних надходжень.

Демографія.
Переважна частина населення зосереджена у вузькій прибережній зоні і в оазах. Близько 75% лівійців займаються землеробством і тваринництвом, однак це співвідношення весь час змінюється, оскільки люди дедалі частіше переселяються з сільської місцевості в міста. У Лівії є два великих міста - Триполі (1,5 млн. жителів у 1990) і Бенгазі (800 тис. жителів). Є і ряд невеликих міст. Серед них Місурата (360 тис. осіб), Ез-Завія (280 тис.), Себха (150 тис.), Тобрук (75,3 тис.), Ель-Бейда (67,1 тис.) і Адждабія (65,3 тис.). Біля нафтових терміналів виникли нові міста: Ес-Сидер, Рас-ель-Ануф, Марса-ель-Бурейка, Ез-Зувайтина і Марса-ель-Харига.
Етногенез. На відміну від інших держав Північної Африки, в Лівії проживає етнічно однорідне населення. Майже все воно складається з арабів. Правда, в південно-західній частині Триполітанії живуть нечисленні бербери, а у Феццані - туареги. У країні є невеликі общини мальтійців і греків; як правило, греки займаються добуванням морських губок. Після закінчення італійського колоніального правління в країні залишалося бл. 20 тис. італійців, які зайняті в основному в сільському господарстві і торгівлі. Однак у 1970 уряд конфіскував власність, що належала італійцям і євреям, і всіляко спонукав італійців до еміграції з Лівії.

Мова і релігія.
Майже все лівійці розмовляють арабською мовою, яка є офіційною мовою країни. Колись широко використовувалася італійська мова, особливо серед освіченого прошарку лівійського суспільства. У роки англійської адміністрації (1943-1951) набула поширення англійська мова, яка стала особливо популярною з появою в Лівії американських і англійських нафтових компаній.
За винятком дуже нечисленних берберів, що належать до ібадитської або хариджитської течії в ісламі, лівійці є мусульманами-сунітами. Багато жителів Киренаїки вважаються послідовниками дервішського братства сенуситів, релігійного руху, який поширився в Північній Африці в 18 ст.

Соціальна структура.
Протягом багатьох століть історичний розвиток кожної з двох основних областей Лівії - Тріполітанії та Кіренаїки - йшов власним шляхом. Саме тому соціальна однорідність більше виявляється на регіональному, а не на національному рівні. Поширення у ХІХ ст. на території Кіренаїки діяльності сенуситського ордена ще більше віддалило ці дві області, оскільки населення Тріполітанії зберігало вірність нормативному сунітському ісламу. Сенуситський релігійно-історичний рух, засновником якого був дід колишнього короля Ідріса I, ставив собі за мету повернення до джерел ісламу. Населення Кіренаїки складалося переважно з кочовиків і напівкочовиків, тоді як у Тріполітанії проживало осіле селянське і міське населення. Своєрідна соціальна організація характерна і для населення пустинної області Феццан.
Існує невеликий прошарок торговців і нечисленна група чиновників, менеджерів і кваліфікованих фахівців, яка постійно збільшується. У прибережній зоні та у Феццані земля перебуває в індивідуальній приватній власності. Для районів з кочовим населенням характерне колективне володіння землею родоплемінними групами.

Демографія.
Переважна частина населення зосереджена у вузькій прибережній зоні і в оазах. Близько 75% лівійців займаються землеробством і тваринництвом, однак це співвідношення весь час змінюється, оскільки люди дедалі частіше переселяються з сільської місцевості в міста. У Лівії є два великих міста - Триполі (1,5 млн. жителів у 1990) і Бенгазі (800 тис. жителів). Є і ряд невеликих міст. Серед них Місурата (360 тис. осіб), Ез-Завія (280 тис.), Себха (150 тис.), Тобрук (75,3 тис.), Ель-Бейда (67,1 тис.) і Адждабія (65,3 тис.). Біля нафтових терміналів виникли нові міста: Ес-Сидер, Рас-ель-Ануф, Марса-ель-Бурейка, Ез-Зувайтина і Марса-ель-Харига.
Етногенез. На відміну від інших держав Північної Африки, в Лівії проживає етнічно однорідне населення. Майже все воно складається з арабів. Правда, в південно-західній частині Триполітанії живуть нечисленні бербери, а у Феццані - туареги. У країні є невеликі общини мальтійців і греків; як правило, греки займаються добуванням морських губок. Після закінчення італійського колоніального правління в країні залишалося бл. 20 тис. італійців, які зайняті в основному в сільському господарстві і торгівлі. Однак у 1970 уряд конфіскував власність, що належала італійцям і євреям, і всіляко спонукав італійців до еміграції з Лівії.

Мова і релігія.
Майже все лівійці розмовляють арабською мовою, яка є офіційною мовою країни. Колись широко використовувалася італійська мова, особливо серед освіченого прошарку лівійського суспільства. У роки англійської адміністрації (1943-1951) набула поширення англійська мова, яка стала особливо популярною з появою в Лівії американських і англійських нафтових компаній.
За винятком дуже нечисленних берберів, що належать до ібадитської або хариджитської течії в ісламі, лівійці є мусульманами-сунітами. Багато жителів Киренаїки вважаються послідовниками дервішського братства сенуситів, релігійного руху, який поширився в Північній Африці в 18 ст.

Соціальна структура.
Протягом багатьох століть історичний розвиток кожної з двох основних областей Лівії - Тріполітанії та Кіренаїки - йшов власним шляхом. Саме тому соціальна однорідність більше виявляється на регіональному, а не на національному рівні. Поширення у ХІХ ст. на території Кіренаїки діяльності сенуситського ордена ще більше віддалило ці дві області, оскільки населення Тріполітанії зберігало вірність нормативному сунітському ісламу. Сенуситський релігійно-історичний рух, засновником якого був дід колишнього короля Ідріса I, ставив собі за мету повернення до джерел ісламу. Населення Кіренаїки складалося переважно з кочовиків і напівкочовиків, тоді як у Тріполітанії проживало осіле селянське і міське населення. Своєрідна соціальна організація характерна і для населення пустинної області Феццан.
Існує невеликий прошарок торговців і нечисленна група чиновників, менеджерів і кваліфікованих фахівців, яка постійно збільшується. У прибережній зоні та у Феццані земля перебуває в індивідуальній приватній власності. Для районів з кочовим населенням характерне колективне володіння землею родоплемінними групами.

Країнознавча характеристика Нової Зеландії.

Офіційна назва- Нова Зеландія (New Zealand - англ. мова, Aotearoa - маорі).

Географічне положення- країна в південно-західній частині Тихого Океану, розташована на двох великих островах (Острів Північний і Острів Південний) і великій кількості (приблизно 61) прилеглих менших островах (Чатам, Стюарт, Кемпбелл, Кермадек та ін.).

Площа території- 270,5 тис. кв.км.

Населення- 4,418 млн. осіб (2011).

Столиця - Веллінгтон (Wellington) - 473,7 тис. осіб (2011).

Адміністративне поділ- 10 провінцій (province).

Офіційні мови -англійська і маорі.

Релігія - протестанти – 85%, католики – 15%.

Грошова одиниця- новозеландський долар = 100 центам.

Національне свято- 6 лютого - День Вайтанги (1840). В цей день в селищі на річці Вайтанга між групою маорійських племен і урядом Англії було підписано договір про встановлення британського суверенітету над Новою Зеландією.

Державний прапор - офіційно затверджений 24 березня 1904. Прапор створений на основі прапору Великобританії. На прапорі зображені чотири червоні п'ятикутні зірки, які символізують географічне положення країни та зображують найбільш яскраві зірки сузір'я Південного Хреста. Прапор має три кольори: червоний, синій та білий. Співвідношення сторін 1:2.

Державний герб - затверджений 26 серпня 1911 року герб королем Великої Британії Георгом V. Сучасну версію герба затвердила королева Єлизавета II у 1956 році. Являє собою варязький щит, поділений на чотири чверті, які посередині розділені вертикальною смугою. В правому верхньому кутку зображені чотири червоні зірки на синьому полі, що символізують сузір'я Південний Хрест; в лівому верхньому - золоте руно на червоному полі, що символізує скотарство; в правому нижньому - золотий сніп пшениці на червоному полі, що символізує сільське господарство; в лівому нижньому - два молота, що символізують гірничу промисловість. Між бічними сторонами щита розташована вертикальна смуга (біле поле), на якій зображені три кораблі, що символізують важливість морської торгівлі для Нової Зеландії та походження новозеландців. Щит увінчаний короною святого Едуарда.

Національний гімн - «God Defend New Zealand». Нинішній гімн Нової Зеландії прийнятий 21 листопада 1977 року.