Актуальність.

Зростання та поширення у світі інфекцій, спричинених HCV та іншими збудниками хронічних вірусних гепатитів, надзвичайно висока частота їх негативних наслідків обумовлюють актуальність вивчення не тільки патогенезу, клінічних форм, а й лабораторної діагностики, лікування, ускладнень та наслідків цих хвороб. Не менше третини інфікованих HCV хворіє на хронічний вірусний гепатит (ХВГ), цироз печінки (ЦП) та гепатоцелюлярну карциному (ГЦК).

Найчастішим чинником ХВГ, у тому числі й в Україні, на разі вважається саме HCV, який, в залежності від субтипу, викликає хронізацію хвороби у 60 – 90% випадків. Цим збудником інфіковано, за різними оцінками, від 400 до 700 млн. населення планети, серед яких не менш, як у 300 млн. є ознаки хронічного ураження печінки, із них щороку гинуть більше 10 млн. Якщо не прийняти невідкладні заходи, то через 10 – 20 років смертність від HCV – інфекції та її наслідків збільшиться в 3 рази і значно перевищить цей показник при ВІЛ - інфекції. За цей час, згідно прогнозів ВООЗ, ХГС стане головною проблемою національних органів охорони здоров’я.

ХГС є переважно хронічною інфекцією, гострі форми його діагностують вкрай рідко. Часто ця хвороба вперше проявляється вже на стадії цирозу печінки або й первинної гепатокарциноми. Іншими поширеними хронічними ХГ є ХГВ і ХГД. Парентеральні вірусні гепатити загалом є найпоширенішими хронічними вірусними інфекціями у світі, їх питома вага суттєва й серед гострих вірусних інфекцій.

Значну проблему для охорони здоров’я всього світу становить вірусний гепатит В. Згідно оцінок експертів ВООЗ, лабораторні ознаки контакту зі збудником цієї інфекції мають близько 4 млрд населення планети, а самим збудником на разі інфіковано майже 400 мільйонів людей. Від захворювань печінки, спричинених вірусом гепатиту В, у світі щороку помирає від 1,5 до 2 млн. хворих, у тому разі лише від ГЦК – 500 000 – 600 000 чоловік (5 місце серед летальності від злоякісних пухлин). Наслідки HBV-інфекції серед усіх причин смерті займають 10 місце у світі. В Росії поширенність HBV-інфекції є середньою у світі й коливається від 2 до 7 %. В Україні носіями вірусу є близько 1 млн осіб й, на відміну від країн Північної Америки та Європи, немає значного зниження захворюваності на гострий ГВ.

АктуальністьВГD обумовлена значним поширенням вогнищ інфекції у країнах Південної Америки, Центральної Африки, Балкан, Південної Європи, Близького Сходу та деяких регіонах Росії. У деяких країнах, в тому числі й досить популярних серед туристів (Кенія, Єгипет, Турція, Венесуела, Південна Італія) від 20 до 60 % хворих на ХГВ водночас мають маркери й HDV – інфекції. Приблизно 5 – 10 % хворих на інтегративний ХГВ („носіїв HBsAg”), тобто від 20 до 40 млн населення Землі, інфіковані HDV. До зони з високою ендемічністю HDV – інфекції відносять Румунію, південь Молдови та деякі регіони Росії (Якутія, Тува). У Білорусі, у регіонах Росії, що межують з Україною, рівень „носійства” HDV складає від 1,5 до 4,3 %. Серед хворих на гострий ГВ у Москві маркери HDV – інфекції виявляли у 7,4 %, у Молдові – у 28,9%, у Білорусі – в 75 %. В Україні поширеність ВГD є відносно низькою й коливається у Києві від 1,8 до 3, 6 % серед дорослих хворих на ХГВ, що не вживають наркотики й неінфіковані ВІЛ. Але у Східній Україні коінфекція HDV реєструється у 5 – 7,8 % випадків, суперінфекція – у 14,9 – 22,6 %.

Обстежують та лікують хворих на хронічні вірусні гепатити не тільки інфекціоністи, але й дільничі терапевти, лікарі сімейної медицини, швидкої та невідкладної допомоги, гастроентерологи. Враховуючи широку поширеність випадків хвороби, професійний характер захворюваності на ГВ й ГС, можливість фульмінантного розвитку деяких ВГ, вміти вчасно діагностувати, лікувати та запобігати їх прогресуванню має кожен лікар будь-якої спеціальності.

Контрольні питання:

1. Визначення понять „гострий та хронічний ВГ”.

2. специфічні маркери ВГС.

3. Лабораторні показники цитолізу.

4. Лабораторні показники холестазу.

5. Лабораторні показники мезенхімально – запального синдрому.

6. Лабораторні показники тяжкості ВГС.

7. Лабораторні ознаки розвитку печінкової недостатності у хворих на ХВГ.

8. Предиктори успіху противірусної терапії хворих на ХВГ

9. Поширеність хронічних ВГ в Україні та їх етіологічна структура.

10. Сучасні погляди на етіологію, патогенез хронічних ВГ та їх найпоширеніших ускладнень, несприятливих наслідків.

11. Клінічні класифікації хронічних ВГ та їх ускладнень.

12. Особливості лабораторної діагностики та лікування.

13. Частота та характер ускладнень і несприятливих наслідків перебігу при різних ХВГ залежно від їх етіології.

14. Принципи специфічної та неспецифічної лабораторної діагностики ГС і хронічних ВГ, їх ускладнень.

15. Принципи найбільш необхідної інструментальної діагностики ХВГ.

16. Провести диференціальну діагностику з іншими подібними інфекційними та неінфекційними хворобами.

17. Характеристика головних збудників ХВГ (HBV, HCV, HDV), їх вплив на основні органи-мішені.

18. епідеміологічні особливості збудників ГС та інших ВГ.

19. Типова клінічна картина різних форм хронічних ВГ.

20. Діагностика ускладнень та невідкладних станів, що можуть виникнути у хворих на хронічні ВГ.

21. Найважливіші сучасні методи лабораторного обстеження хворих на ГС та інші хронічні ВГ залежно від їх етіології, ускладнень, невідкладних станів, їх клінічне значення.

22. Механізм дії основних препаратів, які використовуються для лікування хворих на ГС та інші хронічні ВГ залежно від їх етіології, ускладнень та невідкладних станів.

23. Призначити адекватне лікування основного захворювання.

24. Надати допомогу при розвитку невідкладного стану.

25. Етіологічні особливості HCV.

26. Патогенетичні особливості HCV- інфекції.

27. У патогенезі ХВГ відіграють найбільш важливу роль наступні фактори….

28. Клінічна картина HBV та HCV – інфекцій й оцінка тяжкості перебігу гепатит

29. Загальний аналіз крові у хворих на хронічні вірусні гепатити.

30. Головні методи специфічної діагностики ГС та інших ХВГ.

31. Особливість неспецифічної лабораторної діагностики ХГС.

32. Перелік обов’язкових специфічних обстежень, необхідних хворим на ГС.

33. Діагноз ХГВ у реплікативній фазі.

34. Значення визначення HbeAg у хворих на ХВ.

35. Визначення вмісту DNA HBV у плазмі крові.

36. Гістоморфологічне дослідження біоптатів печінки.

37. Стадії фіброзу печінки.

38. Особливості лікування хворих на гострий та хронічний ГС.

39. Специфічна терапія хронічного гепатиту С.

40. Специфічна терапія хворих на ХГВ.

41. Профілактика ГС та інших ХВГ.

Завдання:

1. Скласти схему: патогенез окремих клінічних симптомів ХВГ.

2. Скласти таблицю: лабораторна діагностика головних синдромів у хворих на ГС та інші хронічні вірусні гепатити.

3. Скласти таблицю: лабораторні критерії оцінки тяжкості перебігу хронічного гепатиту.

4. Скласти схему: клінічна інтерпретація результатів головних й додаткових методів біохімічних досліджень у хворих на ВГ з парентеральним механізмом передачі.

5. Специфічні маркери ВГ з парентеральним механізмом передачі та їх клінічне значення.

6. Класифікація хронічної HBV – інфекції залежно від спектру її маркерів.

7. Критерії класифікaції Child -Pugh для визначення ступеня печінкової недостатності.

8. Система оцінок активності запалення й фіброзу печінці за шкалою METAVIR.

9. Показання до пункційної біопсії печінки та умови, за яких можна від неї відмовитись.