Письмова консультація №2

Вплив досвіду функціонування перших пенітенціарних систем на тюремну реформу 1879 року в Російській імперії.

Зміст проблеми реформування тюремної системи Росії у 70-х роках ХІХ ст. Проблема реформування тюремної системи у 1870-х роках постала перед державою дуже гостро. Суспільні, соціальні, економічні відносини, свобода друку і громадський рух досягли такого рівня розвитку, що пенітенціарна система не встигала за ними і здавалась найбільш прогресивній частині російського суспільства страшним лихом, що вимагало негайних радикальних реформ.

Безумовно, архаїчна тюремна система Російської імперії 1870-х років, c її тілесними покараннями, громіздкою системою управління, убивчими пішими етапами до Сибіру і старими тюремними приміщеннями, що десятки років не ремонтувались, потребувала термінової модернізації не тільки з міркувань гуманності, але й тому, що банально не відповідала перед нею завдань, що перед нею поставали.

До честі царського уряду, він це чудово усвідомлював і досить відверто констатував жалюгідний стан і пенітенціарної справи, і пенітенціарної системи в Російській імперії до кінця 70-х років XIX століття навіть в офіційних звітах та внутрівідомчому листуванні. Напередодні тюремної реформи 1879 року один з високопоставлених чиновників міністерства юстиції писав, що виконання поставлених перед тюремною системою імперії завдань ускладнюється «полною дезорганизациею и безусловно неудовлетворительностью современного тюремного дела в империи и совершенным отсутствием на местах органов, способных прийти в этом отношении на помощь центральному установлению»[11].

Микола Валеріанович Муравйов (1850-1908рр.) був п'ятнадцятим міністром юстиції Російської імперії у чині генерал-прокурора. У час перебування його міністром юстиції було закінчено здійснення судової реформи 1864 року, створено 3 нових судові палати (Іркутська, Омська і Ташкентська) і 23 окружних суди, видано кримінальне Уложення від 22 березня 1903 року, суттєво продовжені роботи із складання цивільного Уложення.

Міністр юстиції Росії М.В. Муравйов, один з основних ідеологів тюремної реформи, писав у 1878р., що «російська в'язниця не є і не може бути тим, чим їй слід бути, тобто інститутом внутрішньої політики для боротьби із злочинністю. Вона, навпаки, підтримує і знову породжує злочини, бо арештант виходить із в'язниці зіпсований і безпорадний, діватися йому нікуди, суворе і тверезе дисципліноване життя йому не знайоме, працювати він не звик, не вміє або не хоче. За відсутністю в острозі чесної і законної роботи, в ньому невпинно кипить робота злочинна, точна, невловима»[12].

Призначений в 1885 році іркутським генерал-губернатором граф Ігнатьєв після відвідування місцевого тюремного замку знайшов його «брудним і переповненим, повітря нестерпним, взагалі все перебувало у самому непривабливому вигляді». Після відвідування замку він першим ділом розпорядився надати місту 100 арештантів для ремонту іркутських мостових. Частина доходів від арештантських робіт повинна була піти на користь в'язниці, інша частина - в казну. Ув’язненим теж повинні були видати частину грошей – 4/10 від суми прибутків.

Прикладом опису стану дореформених місць позбавлення волі є «Огляд діяльності Головного тюремного управління за 1879-1889 рр.», який був опублікований у 1889 році і в якому розміщувався «Нарис становища тюремної частини наприкінці 70-х років».

Характерно те, що чиновники без будь-якої демагогії і прикрас досить відверто констатували: «Не говоря уже о том, что часть тюрем была устроена в наемных домах, дурно или совсем не приспособленных к размещению арестантов, или же в казенных зданиях, сооруженных для иных потребностей, даже специальные тюремные здания в большинстве своем отличались ветхостью, сыростью, недостатком света и воздуха, неудобством внутреннего устройства помещений, отвратительным состоянием отхожих мест». До цієї характеристики потрібно додати визнання самого відомства, що деякі в'язниці перебували в стані повного руйнування, були відсутні ванни, кухні, пральні тощо. Іншими словами, необхідність реформи пенітенціарної системи зовсім виразно назріла - про це відкрито писали урядові кола.

Також необхідність тюремної реформи була викликана низкою супутніх обставин, зокрема, потребою суспільства у гуманізації життя та постійною участю Росії у міжнародних тюремних конгресах. Прагнення підтримувати міжнародний престиж стимулювало тюремні перетворення в Росії.

Будь-яка тюрма завжди була і буде порочною системою. В різні часи умовна кількість «поганого» в пенітенціарних системах, природно, різниться, але воно є в межах будь-якої системи виконання покарань. У 1870-1900рр. у багатьох тюремних системах навіть стереотипно передових європейських країн залишалася ще маса архаїчних напівфеодальних рудиментів, які з позиції сьогоднішньої моралі, і вже тим більше норм юстиції, виглядають жорстоко і дико. Перш за все це відноситься до практично повсюдного поширення в кримінальних кодексах Європи такого не надто приємного явища, як тілесні покарання. Наприклад, тілесні покарання в другій половині XIX – на початку XX століття зберігалися в кримінальних кодексах найбільш розвинених та передових країн - у Німеччині (як міра тюремно-дисциплінарна аж до 1917 р.), Франції (відновлені у 1890 р.), Швеції, Данії (за кодексом 1866 р. для неповнолітніх), Норвегії тощо.

Але поступово, крок за кроком, найбільш прогресивні громадські діячі, преса, а також найбільш далекоглядні чиновники міністерств внутрішніх справ та юстиції сприяли відмиранню цих непривабливих явищ. Російська імперія тут не була винятком із загальносвітових тенденцій реформування тюремної системи. Цими тенденціями були гуманізація покарання, його прив’язка до цілей виправлення, спрощення порядку покарання, врахування особливостей окремих категорій ув'язнених, забезпечення можливостей реалізації принципу часткової самоокупності пенітенціарної системи тощо.

Наприклад, сильний рух проти тілесних покарань, які у російському суспільстві з 1860-х років постійно викликали бурю обурення і масу протестів, призвели до того, що навіть опозиціонери соціалістичного спрямування до кінця XIX століття змушені були визнати: «И все-таки телесным наказаниям подходил конец. Общественная борьба оказала свое влияние, и правительству пришлось уступить… общественное движение против телесных наказаний, хоть и не сразу, сказалось сильно на сокращении их; имеющиеся у нас данные по нескольким губерниям за 1893 и 1900 годы показывают, что число телесных наказаний в них сократилось в 2-4 и даже более раз»[13].

За часів правління Олександра II царський уряд все ясніше почав усвідомлювати необхідність кардинального поліпшення справ у тюремній системі імперії. Серйозність намірів уряду доводить той факт, що у 1860–1870рр. ним були створені 5 основних міжвідомчих комісій, діяльність кожної з яких була етапом у процесі опрацювання тюремної реформи: 1) 1862 р. - комісія К.І. Палена; 2) 1869 р. - комісія О.Б. Лобанова-Ростовського; 3) 1872 р. - комісія В.О. Соллогуба; 4) 1873 р. - комітет П.О. Зубова; 5) 1877 р. - комісія К.К. Грота. У процесі підготовки до тюремної реформи відбувалося вивчення і узагальнення пенітенціарного досвіду США, Ірландії, Англії, Швейцарії, Бельгії, Німеччини, Франції, Австрії, Швеції, Данії та Туреччині. В організаційно-управлінському плані найбільш сильний вплив на становлення кримінально-виконавчої системи Росії справила шведська модель пенітенціарної системи.

Складність і багатоаспектність (міжнародного і внутрішнього правового, управлінського, фінансового, кадрового та ін. характеру) завдання, що постало перед державою, було посиленим одночасною реалізацією низки інших масштабних проектів, які зробили неможливим одномоментне проведення тюремної реформи у 1860-х рр. На початку 1860-х було виділене первісне завдання (найменш витратне) - оновлення кримінального і кримінально-виконавчого законодавства (Судові статути, Уложення про покарання кримінальні та виправні), яке вирішувалася у період з 1864 по 1890 рр. Одночасно з цією роботою, до середини 1870-х був визначеним другий сегмент реформи - цілий комплекс найвитратніших практичних заходів, зокрема:

1. Реформування адміністративного устрою тюремної системи у масштабах імперії - забезпечення єдності, ефективності та уніфікованості каральної практики на всій території імперії.

2. Оновлення старого архітектурного фонду пенітенціарної системи (програма з будівництва нових в'язниць з опаленням, каналізацією, лазаретами і лазнями).

3. Інтеграція до тюремної системи імперії актуальних на той момент загальносвітових концепцій пенітенціарної справи у відповідності із європейськими стандартами.

4. Скасування нелюдських пережитків архаїчної феодальної тюремної системи минулих століть у відповідності з підписаними загальноєвропейськими конвенціями і стандартами.

5. Зниження смертності ув'язнених.