Зміст та значення праці в тюрмах.

18. Праця в тюрмах.Тюремна праця повинна отримати більший розвиток і має бути організована на кращій основі, ніж тепер. Праця настільки сприяє розвитку добрих по­чинань, наскільки є засобом існування. Чесна, постійна, жвава праця є найкращою основою будь-якого виправного режиму. Вона не тільки сприяє справі виправлення, але і є її необхід­ною складовою частиною. «Примусьте людей пра­цювати і вони будуть чесними», — казав Говард. Зі ста злочинців, ув'язнених в наших тюрмах, вісімдесят не володіють ніяким ремеслом. Це дає ясну вказівку на те, яка робота необхідна для них. У головних тюрмах Франції впроваджено 62 різно­манітних ремесла. Монтесіно в одній своїй тюрмі запровадив 43 види робіт і надав можливість кож­ному ув'язненому вибирати будь-яку за бажанням. Це ж зробив Сологуб у своїй виправній тюрмі у Москві. Навчити ув'язненого якому-небудь ремес­лу — означає забезпечити його потреби, зробити його знавцем великого мистецтва, майстром само­допомоги. З іншого боку, якщо ув'язнений за час перебування у тюрмі не освоїть яке-небудь ремес­ло і не звикне до праці, тобто не матиме не тільки бажання, але й можливості жити чесно, то ми має­мо десять шансів проти одного, що така людина рано чи пізно, відмовившись від боротьби, відно­вить свою злочинну діяльність.

19. Ручне виробництво в тюрмі та конкуренція арештантської праці.Доктрина, яка висуває положення, що ніяке ручне виробництво не повинне впроваджуватися в тюрмах, була недавно проголошена у нашій дер­жаві, що і пожвавило суперечки між противника­ми і прибічниками тюремної праці. Уряд держави теж частково приєднався до цих диспутів, незва­жаючи на те, що конкуренція вільної та тюремної праці є повністю законною. Ми оголосили цю док­трину негуманною, так як вона заперечує права людини, які не може відібрати чи знищити сам злочин. Ця суперечка позбавлена основи, і це мож­ливо довести за допомогою таких доказів:

1. Продукт тюремної праці не може становити якої-небудь значної конкуренції продукту вільного і мануфактурного виробництва.

2. Всупереч доцільним політико-економічним по­глядам висновок, що існування певної кількості людей, які займаються виробництвом речей, корисних і необхідних для суспільства, може здатися шкідливим для всього суспільства.

3. Все те, що мають зробити окремі особи внаслі­док припинення тюремної праці, буде значною втратою для суспільства, оскільки на нього ля­же весь тягар утримання злочинця.

4. Випускати на ринок все більшу кількість то­варів, без сумніву, вигідно для суспільства; та­ким чином, якщо скасувати працю в тюрмах, то суспільство зубожіє на ту суму, яку забезпе­чує тюремна праця.

5. Якщо праця людей у тюрмі шкідлива, то вона повинна бути такою і за межами тюрми; звідси логічно зробити висновок, що заборона праці ув'язненого буде рівносильною забороні зай­матися трудовою діяльністю людині, яка живе на певній вулиці і носить певне прізвище. І тому прийдеться не засуджувати ув'язнених за лі­нощі, а поважати їх, як жертв, принесених на вівтар суспільному благу.

6. Якщо злочинці не вчиняли б злочинів і зали­шалися б чесними, то продукт їхнього вироб­ництва становив би конкуренцію продукту вільної праці. Та хіба ми можемо бажати, щоб збільшувалася кількість злочинів, і таким чи­ном значна кількість продуктів зникла із загаль­ного ринку? Якщо праця ув'язнених шкідлива для суспільства, то в такій же мірі шкідливою повинна бути праця вільної людини. Очевид­но, один принцип лежить в основі двох явищ. А якщо ж ні, то в чому полягає різниця? Нам здається, що важко знайти достатні докази того, що праця вільної людини корисна для держа­ви, а праця певної частини суспільства— зло­чинців, що засуджені за порушення закону, — шкідлива. Невже потрібний ще який-небудь доказ? Із усього вищесказаного чи не випливає крайня недоцільність та повна необґрунтованість по­ложення, висунутого противниками тюремної праці?

7. Злочинці повинні, принаймні, відшкодовувати затрачені державою кошти на їхнє утримання і таким чином частково полегшувати їй вико­нання тих завдань, які виникають внаслідок вчинення злочину.

8. Праця служить основою будь-якої виправної тюремної дисципліни, якщо виправлення зло­чинця є завданням першого значення, то по­ложення, з яким усі погоджуються, вказує, що не менш важливо досягти того, щоб під час ув'язнення злочинець звик до праці, полюбив її.

20. Підрядна система арештантських робіт.Між тим, як промислові роботи в тюрмі мають важливе значення і приносять велику користь, з якої б точки зору їх не розглядати, до системи підрядів ми ставимося як до однозначно шкідли­вої для тюремної дисципліни, прибутків і виправ­лення злочинців. Директори пенітенціарія в Іллінойсі заявили, що дисципліна частіше порушува­лася сотнею підрядників, які знаходилися в тюрмі, а не тисячею арештантів, що працювали для дер­жави. Ця система експлуатації праці в тюрмах ніко­ли не давала позитивних результатів, де б не зас­тосовувалася, її потрібно знищити і чим швидше, тим краще.

21. Ірландська система.Перша частина кримінального покарання, що складає основу ірландської системи чи тюрми Крофтона, застосовується в усіх країнах і скла­дається з одиночного ув'язнення, періоду прогре­сивної класифікації і, врешті, періоду випробуван­ня. Причому, у більшості виникає сумнів лише щодо можливості застосування умовного і достро­кового звільнення, цей сумнів посилюється ще більше, коли беруться до уваги розміри нашої те­риторії і наявність великої кількості окремих са­мостійних відомств. Ми вважаємо, що винахід­ливий розум людини здатен знайти засоби, із до­помогою яких принципи ірландської системи могли б отримати практичне застосування і в нас.

22. Класифікація тюрем.Тюрми, так як і арештанти, повинні розподі­лятися і класифікуватися за видами. Внаслідок цього з'явилися тюрми для арештантів, які ще не піддалися виправленню, для неповнолітніх, жінок, тяжких злочинців, для тих, хто виправляється, та виправні будинки. Ця ідея глибоко проникла в сус­пільну свідомість. Ми повинні радіти цій справі, яка сповнена хорошими намірами, і особливо тому, що штати Кентуккі, Іллінойс, Нью-Йорк вирішили створити окремі тюрми для неповнолітніх зло­чинців. Це, а також і те, що законодавці Індіани і Масачусетсу вирішили заснувати спеціальні тюр­ми для жінок, внесе дисципліну, що потягне за собою реальне виправлення. Сучасною потребою є також заснування місцевих тюрем чи виправних будинків під контролем держави, де б вихованці могли відбувати своє покарання та куди б після повторного (припустимого) короткочасного ув'яз­нення їх відсилали на досить тривалий період, поки виправлення не стане очевидним, чи підда­вали ув'язненню на необмежений період до появи перших достатніх ознак виправлення, що є ще кра­щим.

23. Вироки.Вважають, що більшість повторних вироків до короткочасного ув'язнення такі ж негативні та хво­робливі, як і безкорисні, що в дійсності вони більше сприяють порушенню закону, а не придушують злочин. Це положення справджується у тому ви­падку, коли злочин скоюється п'яницями, пороч­ними людьми, бродягами і дрібними шахраями усіх категорій, адже головна мета не тільки кара­ти, але й виправляти. Тому необґрунтованими є ті заперечення проти вироків на тривалі строки, що не пропорційні тяжкості злочину, але питання не в цьому. Людина, що втратила розум і не вчинила нікому ніякої шкоди, але є хворою, що і робить її небезпечною, позбавляється волі до того часу, поки не стане здоровою. Чому ж так не чинити і зі зви­чайними порушниками закону, так як кожний зло­чинець сам по собі є звичайною людиною. Прин­цип взаємодії з ними один і той же; слід врахову­вати як індивідуум, так і піклування про суспіль­ство.

24. Соціальні основи тюремного режиму.У відношенні тюремної дисципліни соціальні основи повинні знайти собі більший простір зас­тосування, ніж у наш час. Найбільш солідні авто­ритети притримуються такої ж думки. Основне правило капітана Меконочі та всіх тих, хто за­мислюється над змістом покарання, полягає в тому, що злочинець повинен бути підготовлений до жит­тя в суспільстві самим суспільством. Меконочі го­ворив: «Людина призначена для життя в суспіль­стві, її обов'язки носять соціальний характер і, вважаю, що вона може добре вивчити їх тільки в суспільстві». Фрідріх Гілль — людина, що володіє великим досвідом, колишній інспектор тюрми, спо­чатку в Шотландії, а потім в Англії, говорив: «Коли злочинці зібрані в одному місці, вони повинні ут­ворити справжнє суспільство, як людські істоти, а не бути засудженими на постійне мовчання і по­гляд, спрямований в одному напрямку, немов у статуї. Всі зусилля для того, щоб ввести таку сис­тему і підтримувати таку війну проти людської природи, несуть безкінечний обман і сприяють озлобленню злочинця». Граф Сологуб у Москві, досвідчений тюремний адміністратор і глибокий мислитель, писав: «Самотність і обов'язок постій­ного мовчання, що випливає з нього, є принципа­ми, проти яких повстає сама сутність людини. Лю­дина не має права йти проти волі Бога». Нові ро­сійські тюрми повинні бути організованими на таких принципах, вони не визнають права накла­дати обов'язок вічного мовчання, але вони разом з тим, прагнуть не допускати всіляких шкідливих розмов. Соціальна сутність людини є одним із основ­них рушіїв прогресу у вільному суспільстві. Не­має підстав вважати, що належні та добре засто­совувані правила можуть здійснити будь-яку іншу дію в тюремному устрої.

25. Попереджувальні заклади.Попереджувальні заклади, серед яких: ясла, приюти, різноманітні професійні школи й інші по­дібні установи виховання дітей, які ще не стали злочинцями, але підлягають небезпеці стати та­кими, дають широке поле діяльності для приду­шення злочинності. Ось тут можна знищити зло, вбити зародок ще в яйцеві, висушити джерело стрімкого потоку, і якими б не були затрати на організацію цих закладів, вони будуть незначни­ми у порівнянні з тією шкодою, яку наносять са­мотні діти, з тими затратами держави, які вона вит­рачає на арешти, слідства, суди і, наприкінці, тюрем­не ув'язнення.

26. Патронат.Слід застосовувати методи більш систематичні та більш практичні, щоб врятувати вже звільнено­го злочинця, допомагаючи йому в пошуках робо­ти, надаючи йому моральну підтримку і, врешті, допомагаючи відновити добре ім'я та довіру суспі­льства. Держава не виконала всіх своїх обов'язків по відношенню до злочинця ні тоді, коли покара­ла його, і навіть тоді, коли виправила його. Не буде мати ніякого значення те, що ми виправили харак­тер злочинця, як і те, що ми викликали в ньому бажання працювати і заробити шматок насущно­го хліба своєю власною працею, якщо при виході із тюрми він зустріне загальну недовіру, відчужен­ня, і не зустріне жодної людини, якій би він міг довіритися і яка б надала йому можливість жити чесно.

27. Різноманітні класи злочинців.Реальне вчинення злочину вимагає взаємодії праці та капіталу, як і будь-яке ремесло. Два по­вністю визначені класи беруть участь у відновленні злочинного результату: з одного боку, капіталісти, які дають необхідні засоби, з іншого — ті, хто при­водить в дію сам механізм. Капіталістів-злочинців можна поділити на 4 категорії: власники будинків, які утримують злочинців; покупці краденого; ті, що дають гроші в заставу такого майна; і, наприкінці, ті, що сприяють крадіжкам із проникненням шля­хом виготовлення потрібних для цього засобів. Капіталісти-злочинці, які є малочисленими і такими, що найбільше піддаються погрозам закону, являють собою найбільш життєздатну і в той же час найбільш вразливу частину суспільства. Було б доцільним вирішити питання про те, наскільки є правильним вибраний суспільством шлях боротьби зі злочинами. Закон бореться проти злочинців, ліквідуючи їх один за одним, але чи не було б доцільнішим розпочати боротьбу із дея­кими капіталістами, як із особливим класом. Не­обхідно направляти свої дії проти злочинної органі­зації праці та капіталу, щоб підірвати зло в самому його корені. Ми повністю впевнені, що вся органі­зація загине лише тоді, коли буде знищена її жит­тєва частина, для цього потрібно вийняти крайній камінець — і вся будова рухне.

28. Винагорода невинно ув'язненим.Оскільки право особистої свободи є благом, таким же цінним, як право приватної власності, не підлягає сумніву те, що суспільство повинне відшкодувати особі, яку неправильно піддали тю­ремному ув'язненню, на тих же принципах, як воно відшкодовує громадянам, у яких відбирають по праву експропріації будинок чи землю.

29. Душевнохворі злочинці.Неосудний стан того, хто вчинив злочин, є важ­ливим питанням для всього суспільства. Факти вказують, що наші закони, які стосуються стану неосудності, повинні бути переглянуті та приве­дені у відповідність до вимог розуму, правосуддя і людяності. Слід утворити комісію, до складу якої повинні ввійти найбільш підготовані спеціалісти з психічних захворювань і криміналісти, які спільними зусиллями повинні вивчити це питан­ня та знайти йому відповідне положення в законі. Завдяки цьому, коли виявляють ознаки неосуд­ності, дослідження може бути проведене з вели­кою майстерністю і значенням, щоб відпові­дальність злочинця за вчинене була поставлена більш визначеним і задовільним чином, покаран­ня здорової людини було б більш вірним, а не пов­ністю здорової — більш людяним.

30. Відповідальність суспільства за злочин.Конгрес, не бажаючи зняти зі злочинця спра­ведливу відповідальність за здійснене ним злодіян­ня, в той же час обвинувачує саме суспільство, хоча і в меншій мірі, відповідальне за порушення зло­чинцями його прав і інтересів. У прагненні карати злочинців відповідно до тяжкості вчинених ними злочинів, як правило, не звертається увага на якому ступені знаходиться їхня безрозсудливість і слабкість, що призводить до вчинення злочинів, і є природним, майже не­відворотним результатом їхніх життєвих умов, чи навіть несправедливого відношення до злочинців більш щасливих братів. Таким чином те, що ми зобов'язані карати, виконуючи завдання суспіль­ства, в дійсності виявляється більше нещастям, ніж проступком. У цьому випадку очевидно, що про­вина за вчинене повинна падати не тільки на зло­чинців, але в значній мірі і на суспільство. Чи вжи­вало воно всіх заходів, що могли б легко змінити чи хоча б покращити суспільний лад, який веде до вчинення злочинів? Чи прагнуло воно надати до­помогу для протидії злу у цих випадках?

31. Журнали для ув'язнених.У деяких висвітлених нами раніше положен­нях вказано, що велике значення має для ув'язне­них виховання, зокрема, почуття власної гідності та поваги до своєї особистості. До цього слід до­дати, що бажано видавати спеціальний журнал для ув'язнених під офіційним керівництвом. Зміст цьо­го журналу повинен бути пристосований до потреб та інтересів ув'язнених. Кожна людина, позбавле­на можливості брати протягом багатьох років участь в суспільному житті, повинна хоча б ознайо­млюватися з перебігом подій. Це обґрунтовується такими обставинами: людині важко, а іноді й не­можливо після довгострокового тюремного ув'язнення вщновити втрачені зв язки з тим світом, кот­рий знаходиться за огорожею; не розуміючи його, в'язень не буде мати в цьому, чужому йому світі, ні щастя, ні успіху. Тому суспільство повинне піклу­ватися про те, щоб в'язень зберіг деякий зв'язок з волею з точки зору взаємної користі. Для досягнення цієї мети найбільш правиль­ним є широке розповсюдження серед в'язнів періо­дичного журналу зі спеціальним вищевказаним змістом.