Реформування адміністративного устрою тюремної системи у масштабах імперії.

Одним із основних завдань тюремної реформи в Росії стало удосконалення системи управління місцями ув'язнення, підвищення ролі центрального органу тюремного відомства у здійсненні контрольних функцій, забезпечення єдності каральної практики на всій території імперії. Дореформений система управління місцями ув'язнення не представляла єдиного гармонійного механізму.

До 1879 року в Росії не було єдиного тюремного управління: існувало 15 відомств, яким підпорядковані тюрми. Тому створення у 1879 році Головного тюремного управління поклало початок принципово новому етапу тюремної реформи в Росії - практичного втілення теоретичних положень реформаторського характеру, що були сформульовані раніше, але не застосовувались на практиці.

Проблему адміністративного удосконалення управління місцями ув'язнення, на думку реформаторів, можливо було вирішити передачею в'язниць у відання Міністерства юстиції. Тим самим, по-перше, вводилась єдиноначальність, по-друге, з'являлася можливість для формування штату професійних наглядачів, які могли не просто здійснювати охорону, але і впливати на засуджених з метою виправлення, і по-третє, внутрішні війська звільнялися від впливу злочинців. Таким чином, передбачалася реорганізація системи управління пенітенціарними установами на всіх розглянутих рівнях. Внаслідок цього адміністративне реформування проводилося за трьома основними напрямками. Перший напрямок передбачав створення нового центрального відомчого органу. Саме тому, 27 лютого 1879р. при Міністерстві внутрішніх справ було засновано Головне тюремне управління, що перейшло 13 грудня 1895р. у відання Міністерства юстиції.

Другий напрямок адміністративного реформування полягав у зміні системи управління на губернському рівні. З цією метою передбачалося введення державної тюремної інспекції, а також обмеження повноважень Товариства піклувального про тюрми і поліції.

Для усунення існуючої в губерніях багатоначальності в управлінні в'язницями необхідно було збудувати тверду, самостійну і відповідальну за свої дії владу, усунувши від безпосереднього завідування в'язницями всі ті елементи, діяльність яких визначалася не - службовими обов'язками, а добровільним і посильною працею. З цією метою 31 березня 1890р. було створено новий інститут - тюремну інспекцію, якій було довірено місцеве завідування господарською та адміністративною частинами тюремних установ. У більшості губернських і повітових тюремних замків управління господарсько-адміністративним порядком було зумовлено участю тюремних комітетів і відділень Товариства піклувального про тюрми. Вони, як було підкреслене у циркулярі МВС: «...получая из казны в свое распоряжение суммы на содержание тюрем и арестантов, руководствовались в удовлетворении потребностей исключительно своими частными соображениями, покрывая недостаточные ассигнования по одним статьям, излишками по другим...» Тюремні комітети і відділення зберегли за собою благодійно-філантропічну діяльність у тюрмах загального призначення. Відтепер головні їх турботи повинні були спрямовані «на попечение об освобожденных из тюрем,...облегчение участи семей заключенных и преимущественно, их детей...», тобто тюремні комітети займалися працевлаштуванням звільнених ув'язнених, підшукуючи їм роботу, щоб ті не почали знову жити злочинним життям.

Третім напрямком у реформуванні системи управління була реорганізація посад доглядачів на посади начальників і створення штату професійних наглядачів. Для начальників передбачалося підвищене утримання (оклад, пенсія, забезпечення казенною квартирою), що дозволяло закріпити кадри.

Закон від 11-го грудня 1879 року «Про основні положення, що мають бути керівництвом при перетворенні тюремної частини і при перегляді Уложення про покарання» звів всі місця ув'язнення імперії до чотирьох основних видів: каторжні тюрми, виправні будинки, тюрми (губернські, повітові) і арештні будинки. «Універсальні» каторжні в'язниці повинні були замінити колишню систему каторги з поділом робіт на рудничні, кріпацькі і заводські. Загальна реформа каторги передбачала два напрямки: створення нових, більш віддалених, зон для висилки злочинців (наприклад, острів Сахалін) і розширення числа постійних каторжних в'язниць, в яких злочинці відбувають весь строк покарання.

Тюремні замки мали поділятися на три ізольовані один від одного відділення з різним режимом утримання: термінове, слідче та пересильні. Однак ця реорганізація проводилася тільки в центрі (зокрема, в Санкт-Петербурзі) і не торкнулася віддалених губерній навіть при будівництві нових в'язниць.

Наступним напрямком у реформуванні було створення виправних арештантських відділень, які повинні були замінити виправні роти, робочі та гамівні будинки, а також інші пенітенціарні установи із застарілими, нелюдськими і жорстокими умовами тримання. У них повинні були відбувати термін ув'язнення чоловіки у віці від 16 до 60 років, придатні до важких фізичних робіт. Ще одним напрямком у реорганізації місць ув'язнення було будівництво арештних будинків, призначених для тимчасового утримання порушників громадського порядку.

У процесі тюремної реформи оформився ще один вид виправно-трудової установи - колонія для неповнолітніх злочинців. Ці заклади давали вихованцям початкову освіту і навички землеробства, скотарства та ремісництва, з метою утворити з них досвідчених сільських робітників та ремісників і тим забезпечити їм засоби до існування. Неповнолітні злочинці за законом були повністю ізольовані від дорослих арештантів. При колонії не було своєї церкви, тому вихованці відвідували не тюремний храм, а одну з міських церков. Хворих дітей за спеціальним указом направляли до університетської клініки або до місцевої лікарні, а не до тюремного шпиталю. Крім цього, при направленні до колонії, при виклику до суду або за іншими подібними обставинами вони етапувались окремо від арештантських партій, під наглядом окремо призначених чинів поліції. Вважалося, що внутрішнє життя колонії не повинно відрізнятись від побуту незаможних селян і ремісників, тому всі господарські роботи виконували самі вихованці.

Вихователі, на кшталт батьків, жили разом з вихованцями. Діти молодшого віку перебували ізольовано від старших, а найбільш «важкі» підлітки поміщалися до окремої сім'ї, якою керував самий досвідчений вихователь і яка перебувала під постійним наглядом лікаря. У разі систематичного порушення дисципліни підлітки переводилися на більш жорсткий режим утримання, включаючи покарання, передбачені для дорослих засуджених[14].

Наприкінці XIX ст. у Саратовській губернії було створено притулок для дітей арештантів від 6 до 14 років. Їх навчали читанню та письму, арифметиці, привчали до посильної праці. Виготовлені ними речі продавали, а виручені кошти надходили на рахунок притулку. Діти були доглянуті. Щодня на харчування однієї дитини витрачали 11 коп., що було більше, ніж витрати на дорослого арештанта[15].

Оновлення старого архітектурного фонду пенітенціарної системи Росії. Оновлення старого архітектурного фонду пенітенціарної системи повинна була забезпечити програма з будівництва нових в'язниць з опаленням, лазаретами і лазнями. До 1895 році у відповідності до Закону від 11 грудня в Росії було побудовано 59 нових в'язниць, з яких сім були розраховані на утримання ув'язнених в одномісній камері.

Якщо у 70-і роки ХІХ ст. в'язниці практично не мали власних лікарень, то до кінця століття було розгорнуто активне будівництво лазаретів і лікарень: у 1900р. 67% в'язниць мали власні лікарні. Інші користувалися цивільними міськими лікарнями[16].

До 1917р. третина російських в'язнів мали окремі і цілком комфортабельні камери, площею не менше 8 кв. м., хоча проблему з переповненням в'язниць державі так і не вдалося вирішити. Особливо посилилася проблема переповнення місць ув'язнення у період з 1907 по 1913рр., тобто під час придушення революційних виступів. Але уряд робив все можливе для «розущільнення» в'язниць - нові в'язниці продовжували будуватися аж до 1917 року, причому не тільки у великих містах, але і в дрібних повітових центрах. Будували, як це було прийнято до революції, «на століття». Зокрема, тільки при будівництві у 1884-1886рр. повітової Царіцинської в'язниці Саратовської губернії було використано більше двох мільйонів керамічних цеглин (для доставки такої кількості цегли в сучасних умовах знадобилося б близько 1.000 вантажних Камазів)[17], що дозволило звести зовнішні стіни 3-поверхової в'язниці шириною в 3 цегли (75 см), а внутрішні - у 1,5 цегли.

Найбільшим будівництвом у програмі перетворення тюремної частини Російської імперії, що було здійснено Головним тюремним управлінням Міністерства внутрішніх справ, стали знамениті петербурзькі «Хрести». В'язниця називалася зразковою: в ній були влаштовані: система автономного водопостачання, вентиляція, центральна опалювальна система, пральня і навіть (вперше в російських в'язницях) електричне освітлення від власної електростанції. «Хрести» стали типовим проектом. Трохи пізніше за їх зразком були побудовані в'язниці в Саратові і Самарі. Споруди виявилися настільки добротними і комфортними, що в Самарі місцева влада у 1923р. переобладнали місцеву в'язницю у гуртожиток медичного інституту, яке функціонує і досі. На основі цього проекту в Росії було зведено 28 в'язниць, але менших розмірів.

Розглянемо більш детально споруду такої типової «нової» в'язниці в російській глибинці. Повна вартість тюремного комплексу в Самарі сягала 900.000 рублів - суми, досі небаченої у справі зведення казенних будівель в російській провінції. Самарський тюремний замок став грандіозним спорудженням свого роду, що не має собі рівних в рамках російської провінції, а за умовами утримання ув'язнених - однією з найбільш комфортних в'язниць в Росії. Показово, що в той час в Самарі подібні побутові зручності мали лише одиниці з числа її вільних жителів. Зате ув’язненим тут були надані електрика, водопровід, вентиляція, парове опалення і навіть каналізація. Одна лише споруда електросистем в самарських «Хрестах» обійшлася казні в величезну по тим часам суму у 41.000 рублів. При цьому необхідно відзначити, що навіть сам по собі устрій електричного освітлення у в'язниці наприкінці XIX ст. багато сучасників вважали справжнім дивом. Крім того, були влаштовані і інші небачені для того часу зручності: примусова вентиляція у всіх приміщеннях, парове опалення від власної котельні, водопровід та автономна система каналізації. На початку XX ст. всі ці пристрої по праву називали «чудом тюремної техніки». Правда, адміністративна будівля, а також будинки, де жили начальник в'язниці, охорона та інші тюремні чиновники, на відміну від головного корпусу, в холодну пору року обігрівалися за допомогою пічного опалення. Що стосується водопостачання, то у головному будинку був свій самостійний водопровід, який живився від підземного джерела. На всіх чотирьох поверхах основного корпусу були влаштовані спеціальні кип'ятильники у вигляді мідних колонок для постачання арештантів окропом. Місцева ж каналізаційна система взагалі вважалася гордістю самарської в'язниці. Вона складалася з керамічних труб, що проходили всередині всіх будівель, а потім по всьому тюремному подвір’ї, щоб у підсумку всі брудні води стікалися в один колодязь глибиною у 24 сажні, з фільтром.

Протягом 1913–1914рр. весь тюремний комплекс заново відремонтували, обладнали електричною сигналізацією і телефонною мережею, а також розширили приміщення лікарні для ув'язнених. У 1914р. ремонтні роботи проводилися в основному в будівлях жіночого відділення в'язниці. Одночасно було розпочато будівництво нової жіночої лікарні. Перед революційними подіями 1917р. тут встигли встановити дезінфекційну камеру японського виробництва і запустити власний млин для борошномельних робіт.

Незважаючи на явні і яскраві успіхи у справі модернізації російських в'язниць, потрібно відзначити, що, особливо з огляду на специфіку гігантських відстаней і надзвичайне різноманіття конкретних регіональних умов, багато в'язниць аж до 1917р. все ще лишалися у вкрай занедбаному та старовинному становищі.

Скасування каторги на Сахаліні і різке збільшення числа засуджених в роки революції 1905-1907рр. переповнили місця позбавлення волі. Тюремна система, яка стабільно функціонувала у спокійні періоди, завжди давала збої в нетрадиційних ситуаціях. На жаль, у наступні роки в країні не відбулося зміни імперської будівельної політики. Фінансування будівництва в'язниць йшло за залишковим принципом і не могло кардинально вирішити всіх питань, як це було зроблено у США, Німеччині та Англії. У кінцевому підсумку проблема забезпечення всіх ув'язнених нормальними камерними умовами у відповідності до кращих світових стандартів так і не була вирішена в Російській імперії, хоча до цього було зроблено багато дуже серйозних кроків.