Елементи валютно-фінансової системи

Розвиток міжнародних валютних відносин обумовлений зростанням продуктивних сил, створенням світового ринку, поглибленням міжнародного поділу праці (МПП), формуванням світової системи господарства, інтернаціоналізацією та глобалізацією господарських зв’язків. Стан валютних відносин залежить від розвитку національної і світової економіки, а також політичної ситуації, співвідношення сил між країнами.

Міжнародні валютні відносини – сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних зв’язків у світогосподарській сфері, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств. Одна з відмінних особливостей світової практики – множиність валют. Практично кожна країна має свою національну валюту, обіг якої ускладнють міжнародні економічні відносини. Окрім цього, на світовому ринку капіталів виникає ризик коливання курсу валют, що може призводити до непрогнозованої ситуації для інвесторів. Щоб запобігти цьому або знизити ризики при міжнародних розрахунках, починаючи з другої половини ХІХ ст., країнами була створена світова валютна система як конкретна форма організації валютних відносин.

Валютна система – сукупність валютно-економічних від­носин, що історично склалися на засадах інтернаціоналізації господарських зв’язків і закріплені національним законодав­ством з урахуванням норм міжнародного права, або міждержавними угодами.

Розрізняють національну, регіональну та світову валютні системи. Національна валютна система – складова грошо­вої системи країни, яка є відносно самостійною і виходить за національні кордони.
Регіональна валютна система – ва­лютна система, що формується у межах міжнародних інтегра­ційних угруповань. Регіональна валютна система відображає особливості функціонування економічних відносин в окремих регіонах світу.

Світова валютна система – сукупність способів, інструментів та органів (інститутів), за допомогою яких здійснюються грошові розрахунки в межах світового гос­подарства.

Історично спочатку виникли національні валютні системи, закріплені національними законодавствами з урахуванням норм міжнародного права. Їх особливості визначаються ступенем розвитку і станом національних економік та зовнішньоекономічних зв’язків країн.

Національна валютна система невід’ємно пов’язана зі світовою валютною системою. Еволюція світової валютної системи визначається розвитком та потребами як національної, так і світової економіки, змінами, що відбуваються у світовому господарс­тві, періодичним виникненням валютних криз. Валютна криза являє собою вибух валю­тних суперечностей, порушення функціонування світової валютної системи, що виявляється у невідповідності структурних принципів організації світового валютного механізму щодо нових умов н.проква, світової торгівлі. Валютні кризи супроводжуються порушенням стабільно­сті валютних курсів, перерозподілом золотовалютних резервів, валютними обмеження­ми, погіршенням міжнародної валютної ліквідності, що призводить до подальшої зміни валютної системи.

Головні завдання світової валютної системи:

· ефективне опосередкування платежів за експорт і імпорт товарів, капіталу, послуг та інших видів міжнародної діяльності;

· реалізація механізмів встановлення курсових співвідношень між національними грошовими одиницями різних країн;

· створення сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці;

· забезпечення безперебійного функціонування економічної системи.

Хоча для світової валютної системи характерний особливий механізм функціонування і регулювання, вона має тісний зв’язок з національними валютними системами. Цей зв’язок здійснюється через національні банки, що обслуговують зовнішньоекономічну діяльність, і проявляється в міждержавному валютному регулюванні та н.нації валютної політики провідних країн. Взаємний зв’язок національних та світової валютних систем не означає їх тотожності, оскільки вони мають різні завдання, умови функціонування та регулювання, вплив на економіку окремих країн і світове господарство. Зв’язок і відмінність національних та світової валютних систем виявляється в їх елементах (н.. 4.1).

Головною характерною рисою теорії і практики міжнародних фінансів є те, що вони мають справу з численними валютами. Кожна країна має свою грошову одиницю, валюту, яка лежить в основі грошової системи країни (долар, юань, крона, гривня тощо). Під валютою слід розуміти будь-який товар, який здатний виконувати функцію засобу обміну в міжнародних розрахунках і забезпечує зв’язок і взаємодію національного та світового господарства.

Таблиця 4.1 – Основні елементи національної
і світової валютних систем

Національна валютна система	Світова валютна система
Національна валюта	Резервні валюти, міжнародні розрахункові валютні одиниці
Умови конвертування національної валюти	Умови взаємного конвертування валют
Паритет національної валюти	Уніфікований режим валютних паритетів
Режим курсу національної валюти	Регламентація режимів валютних курсів
Наявність чи відсутність валютних обмежень, валютний контроль	Міждержавне регулювання валютних обмежень
Національне регулювання міжнародної валютної ліквідності країни	Міждержавне регулювання міжнародної валютної ліквідності
Регламентація використання міжнародних кредитних засобів обігу	Уніфікація правил використання міжнародних кредитних засобів обігу
Регламентація міжнародних розрахунків країни	Уніфікація основних форм міжнародних розрахунків
Режим національного валютного ринку та ринку золота	Режим світових валютних ринків та ринку золота
Національні органи, що керують та регулюють валютні відносини країни	Міжнародні організації, які здійснюють міждержавне валютне регулювання

 

Залежно від належності (статусу) валюти поділяються на національні, іноземні, міжнародні (регіональні).

Національна валюта є основою національної валютної системи.

Національна валюта– це встановлений законом платіжний засіб даної країни.

Так, валюта України – це:

а) грошові знаки у вигляді банкнот, монет та в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилу­чені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на гро­шові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках банківсь­ких та інших кредитно-фінансових установ на території України;

б) платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бо­нни, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські докуме­нти), виражені у валюті України.

Іноземна валюта– грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засо­би, які виражені в іноземних грошових одиницях і які використовуються в міжнародних розрахунках.

Світова валютна система базується на функціональних формах світових грошей. Світовими називаються гроші, які обслуговують міжнародні відносини (економічні, політичні, культурні). Еволюція функціональних форм світових грошей повторює з відомим відставанням шлях розвитку національних грошей – від золотих до кредитних. У результаті цієї закономірності світова валютна система в XXІ н.. базується на національних валютах провідних країн (у традиційній або євровалютній формах) або міжнародній валютній одиниці.

Міжнародна (регіональна) валюта– міжнародна або регіональна грошова роз­рахункова одиниця, платіжний та резервний засіб. Наприклад, СПЗ (SDR – Special Drawing Rights) – спеціальні права запозичення), які є міжнародним платіжним засобом, що використовується МВФ для безготівкових міжнародних розрахунків шля­хом записів на спеціальних рахунках, і є розрахунковою одиницею МВФ; євро – регіона­льна міжнародна розрахункова одиниця, яка була введена у 1999 р. в межах Європейсь­кої валютної системи і є розрахунковою одиницею країн ЄС.

Особливою категорією конвертованої національної валюти є резервна валюта – валюта, в якій країни трима­ють свої ліквідні міжнародні резервні активи, необхідні для покриття боргів. Резервна валюта виконує функції міжнародного платіжного і резервного засобу, слугує базою визначення валютного паритету і валютного курсу для інших країн, широко використовується для проведення валютної інтервенції з метою регулювання курсу валют країн – учасниць світової валютної системи. Як резервну валюту використовують долар США, японську єну, євро, фунт стерлінгів.

Об’єктивними передумовами набуття статусу резервної валюти є:

· панівні позиції країни у світовому виробництві, експорті товарів і капіталів, у золотовалютних резервах;

· розвинута мережа кредитно-банківських установ, у тому числі за кордоном;

· організований і ємний ринок позичкових капіталів;

· вільна конвертованість валюти;

· впровадження її в міжнародний обіг через банки та міжнародні валютно-кредитні і фінансові організації.

Водночас статус резервної валюти надає певні переваги країні-емітенту, а саме: можливість покривати дефіцит платіжного балансу національною валютою, сприяти зміцненню позицій національних експортерів у конкурентній боротьбі на світовому ринку.

Наступний елемент валютної системи характеризує ступінь конвертованості валют.

Конвертованість валюти – це здатність резидентів вільно, без будь-яких обмежень обмінювати національ­ну валюту на іноземну і використовувати іноземну ва­люту в угодах з реальними і фінансовими активами. Конвертованість означає свободу будь-якої юридичної чи фізичної особи брати участь у зовнішньоекономічній діяль­ності, надає право вільно купувати, продавати або обмінювати національну валюту на іноземну за наявними курсами без об­межень чи прямого втручання держави.

За ступенем конвертованості валюти розрізняють:

· вільно конвертовані валюти – валюти, які без обмежень можуть бути обміняні на будь-які іноземні валюти. Це переважно валюти промислово розвинутих держав і окремих країн, що розвиваються, де склалися світові фінансові центри або які зобов’язалися перед МВФ не запроваджувати валютних обмежень;

· частково конвертовані валюти країн, де зберігаються валютні обмеження;

· неконвертовані (замкнені) валюти країн, в яких для резидентів і нерезидентів введена заборона обміну валют.

Основними критеріями конвертованості є:

· наявність розвинутого внутрішнього ринку, що динаміч­но зростає і базується на основі конкурентних цін;

· достатньо розвинений і диверсифікований рівень націо­нального господарства в поєднанні з регулярними імпортними закупівлями;

· узгодження розширення виробничого потенціалу із внутрішніми потребами та можливостями зовнішнього ринку;

· наявність валютних резервів, необхідних для підтримки стабільності міжнародних розрахунків за можливих тимчасо­н. відхилень рівноваги платіжного балансу.

У новій редакції Статуту МВФ (1978 р.) введено поняття “вільно використовувана валюта”. МВФ відніс до цієї категорії долар США, марку ФРН, єну, фунт стерлінгів, французький франк (з 1999 р. марка ФРН і французький франк замінені на євро).

Залежно від типів міжнародних операцій і застосування валютних обмежень за операціями платіжного балансу конвертованість валюти може мати такі форми:

1. Конвертованість за поточними операціями – це відсутність обмежень на платежі й трансферти з по­точних міжнародних операцій, що пов’язані з торгівлею товарами і послугами, міждержавними переказа­ми, доходами і трансфертами.

2. Конвертованість за капітальними операціями – це відсутність обмежень на платежі й трансферти з міжнародних операцій, що пов’язані з рухом капіталу.

3. Повна конвертованість – це відсутність будь-яких обмежень і за поточними, і за капітальними операціями.

Конвертованість на­ціональної валюти сприяє входженню національного госпо­н.п у світову економіку. Взагалі, конвертованою вважається та валюта, країна походження якої взяла на себе зобов’язання за статтею VIII Угоди про МВФ, яка передбачає, що владні органи країни мають право впроваджувати заходи контролю щодо руху капіталу та не по­винні обмежувати можливості використання своєї валюти чи валюти інших членів Фонду для поточних платежів і зобов’яза­ні викуповувати в інших членів Фонду залишки коштів у своїй валюті, якщо вони утворились у результаті платежів за поточ­ними операціями. Офіційне приєднання України до н.. VIII Угоди про МВФ відбулося 8 травня 1997 р. Фактично з цього часу гривня отримала міжнародне визнання як валюта з поточною конвертованістю.

Конвертованість валюти, з точки зору відношення до валюти резидентів та нере­зидентів, поділяється на внутрішню та зовнішню. При внутрішній конвертованості рези­денти мають право купувати та здійснювати операції всередині країни з валютою, бан­н.про депозитами, які деноміновані в іноземній валюті. Внутрішня конвертованість охоплює поточні та капітальні операції. Вона притаманна усім розвинутим країнам, тоб­то іноземна валюта є засобом платежу, якщо на це згодні продавець та покупець. При зовнішній конвертованості резиденти мають право здійснювати операції з іноземною валютою з нерезидентами.

Конвертованість національної валюти, за визначенням, потребує ринкового типу економіки, оскільки вона ґрунтується на вільному волевиявленні всіх власників грошо­н. коштів. Крім того, ринкова економіка повинна бути достатньо зрілою для протисто­яння іноземній конкуренції, для повноправної участі в міжнародному поділі праці.

Наступним елементом валютної системи є валютний курс та режим валютного курсу. Під валютним курсом розуміють мінову вартість національної грошової одиниці однієї країни, виражену в грошових одиницях інших країн, та коефіцієнт перерахунку однієї валюти в іншу, що визначається співвідношенням попиту та пропозиції на валютному ринку. Ціни на вільно конвертовану ва­люту визначаються на міжнародному валютному ринку, виходячи з попиту та пропози­ції на неї, а в країнах з частково конвертованою валютою ціна національної валюти встановлюється центральним банком.

Курс національної валюти залежить від таких чинників:

· співвідношення рівнів внутрішніх і зовнішніх цін (за ін­ших рівних умов підвищення внутрішніх цін призводить до здешевлення національної валюти, тобто підвищення її курсу стосовно інших);

· характер та інтенсивність торговельних потоків (змен­шення обсягів експортних ринків веде до скорочення експор­ту, збільшення дефіциту платіжного балансу та знецінення на­ціональної валюти);

· інтенсивність перетікання капіталів (підвищення відсот­кових ставок на внутрішньому ринку сприяє залученню іно­земного капіталу та подорожчанню національної валюти);

· функціонування валютних ринків та обсягів спекулятивних валютних операцій;

· використання національної валюти на євроринку та в міжнародних розрахунках;

· ступінь довіри до валюти на національних та світовому ринках;

· валютна політика.

Багатофакторність валютного курсу відображає його зв’язок з іншими економічними категоріями: вартістю, ціною, грошима, процентом, платіжним балансом тощо.

Щодо режимів валютних курсів, то їх призначення полягає в забезпеченні визначення валютного курсу, його зміни, використання для здійснення розрахунків, налагодження платіжних відносин між країнами, обслуговування зовнішньоекономічних зв’язків. У міжнародній практиці використовують такі основні режими валютних курсів: фіксовані, плаваючі (гнучкі), компромісні (гібридні).

Режим фіксованих валютних курсів – це система, за якої валютний курс фіксу­ється, а його зміни під впливом коливання попиту і пропозиції усуваються проведенням державою стабілізаційних заходів.

Фіксований валютний курс може фіксуватися різними способами:

1. Фіксація курсу національної валюти (до курсу найбільш значущих валют міжнародних розрахунків).

2. Використання валюти інших країн як законного платіжного
засобу.

3. Фіксація курсу національної валюти до валют інших країн – головних торго­вельних партнерів.

4. Фіксація курсу національної валюти до колективних валютних одиниць, на­приклад, до СПЗ (Лівія, М’янма, Сейшельські Острови).

До переваг фіксованих валютних курсів слід віднести те, що коли курс стабіль­ний, то він забезпечує компаніям надійну основу для планування та ціноутворення; об­межує внутрішню грошово-кредитну політику; позитивно впливає на недостатньо роз­винуті фінансові ринки і фінансові інструменти.

Недоліки фіксованих валютних курсів:

· якщо фіксованому курсу не довіряють, то він може піддатись спекулятивним діянням, які в подальшому можуть зумовити відмову від нього;

· не існує надійного способу визначити: чи є вибраний курс оптимальним та стабільним;

· фіксований курс передбачає, щоб центральний банк був готовий до проведення валютних інтервенцій з метою його підтримки.

У цілому система фіксованого валютного курсу дозволяє вирішувати тільки ко­роткотермінові проблеми, пов’язані насамперед з високим рівнем інфляції та нестабіль­ністю національної валюти. У довготерміновому періоді такий валютний режим не­прийнятний, тому що розбіжності в темпах зростання продуктивності виробництва не знаходять адекватного відображення в змінах відносних цін і розподілі ресурсів між різ­ними групами товарів і послуг, внаслідок чого накопичуються диспропорції в структурі народного господарства.

У країнах з ринковою економікою і високим рівнем доходу, як правило, діють ринкові (плаваючі) валютні курси.

Гнучкі або вільно плаваючі валютні курси – режим, за якого курси обміну валют визначаються під дією попиту і пропозиції. Ринок валют урівноважується за допомогою цінового, тобто курсового механізму.

Перевагою ринкових валютних курсів є те, що вони внаслідок вільного коли­вання попиту на валюту і її пропозиції автоматично коригуються таким чином, що в кін­цевому підсумку усуваються незбалансовані платежі; у спекулянтів немає можливості отримувати прибуток за рахунок центрального банку; у центральному банку немає по­треби здійснювати валютні інтервенції. До недоліків можна віднести те, що ринки не завжди працюють з ідеальною ефективністю і тому існує ризик, що валютний курс пере­буватиме протягом тривалого часу на необумовленому економічними прогнозами рівні; невизначеність майбутнього валютного курсу може створити труднощі для компанії у сфері планування та ціноутворення; свобода проведення незалежної внутрішньої грошо­во-кредитної політики може бути порушена (наприклад, якщо уряд не має засобів про­н.пр зниженню валютного курсу, він може приводити інфляційну, бюджетну та гро­шово-кредитну політику).

Компромісні (гібридні) валютні курси – це режим, за яким поєднуються елементи фіксу­вання і вільного плавання валютних курсів, а регулювання валютного ринку лише част­ково здійснюється рухом самих валютних курсів. Це може бути:

· підтримування фіксованого курсу шляхом незначних змін в економіці, а у випадку їх недостатності – шляхом девальвації валюти і встановлення нового офіційного фіксованого курсу;

· регульоване плавання валют, коли офіційні органи змінюють валютний курс поступово, поки не буде досягнуто нового паритету. Це може бути: а) “ковзне прив’язування” – щоденна девальвація національної валюти на заздалегідь заплановану й оголошену величину; б) “повзуче прив’язування” – зниження валютного курсу зі заздалегідь оголошеною періодичністю на значну вели­чину; в) “брудне плавання” – щоденна девальвація на заздалегідь не оголо­шену величину. Разом з цим уряд вживає заходів щодо пристосування еко­н. до нової ситуації.

Вибір режиму валютних курсів залежить від того, яку мету ставить економі­чна політика. В ситуації, коли основною метою є досягнення повної зайнятості, а інфляції особливого значення не надається, перевага може бути віддана плаваючим валютним курсам. Коли ж ставиться за мету уникнути інфляції, переважними є фіксова­ні валютні курси. По суті проблема порівняльних переваг ФВК і ПВК значною мірою зводиться до проблеми оптимального поєднання безробіття та інфляції.

Вибір тієї чи іншої валютної політики визначається ступенем залежності націо­нальної економіки від процесів, що відбуваються у світовому господарстві. Якщо країна суттєво піддається загрозі внутрішньої нестабільності і менше залежить від зовнішньої, то для неї, як правило, кращими є фіксовані валютні курси. У випадку, коли економіка країни переважно залежить від світового ринку, а внутрішня економічна ситуація і національна макроекономічна політика відносно стабільні, то кращими є пла­ваючі валютні курси.

Валютний курс може встановлюватися законо­давчо або в процесі взаємного котирування валют.

Валютне котирування – це визначення валютного кур­су на основі певних ринкових механізмів. Розрізняють наступні методи котирування:

· пряме (direct quotation) – ціна одиниці іноземної валю­ти, виражена в одиницях національної валюти (наприклад, 1 дол. США = 8 грн.);

· непряме (зворотне) (invert quotation) – ціна одиниці національ­ної валюти, виражена в одиницях іноземної валюти (1 грн. = 0,2 дол. США);

· крос-котирування (cross quotation) – співвідношення між двома валютами (А і В), що розраховується за допомогою валюти третьої країни (С): (А/С) х (С/В) = А/В.

Зазвичай, валютний курс розглядається як ціна іноземної валюти в національній валюті. Курс валют встановлюється до четвертого знака після коми десяткового дробу.

При котируванні валют встановлюється базова валюта та валюта котирування. Базова валюта – це валюта, відносно якої котируються інші валюти, тобто валюта, з якою порівнюють дану грошову одиницю. Валюта котирування – це валюта, яка котирується до базової, тобто валюта, курс якої визначають. Наприклад, 1 дол. = 7,821 грн. Ліва час­тина котирування – це базова валюта (долар), права частина – валюта котирування (гри­вня). Курси валют встановлюються до базової валюти, тобто яка кількість валюти коти­рування відповідає одиниці базової валюти. Як правило, усі валюти (за винятком англій­ського фунта стерлінгів та кошика валют) порівнюються з доларом США. Використання долара як базової валюти відображає роль американської валюти як загальновизнаної розрахункової одиниці.

За часовим виміром котирування валютного курсу, що н.пртовуються у бізнесовій практиці, мають таку класифікацію:

Курс “спот” – це курс, за яким обмінюються валюти лише впродовж двох днів з моменту досягнення угоди про курс.

Форвардний курс – це узгоджений курс, за яким об­мінюються валюти в певний момент в майбутньому, більш ніж через три дні після досягнення угоди про курс.

В практичних цілях використовується також де­кілька різновидів розрахункових курсів.

Номінальний валютний курс – це курс між двома валютами, тобто відносна ціна двох валют (пропозиція їх обміну однієї на іншу), тобто ціна одиниці національної валюти, виражена в одиницях іноземної валюти. Визначення номінального валютного курсу збігається із загальним визначенням самого валютного курсу і встановлюється на валютному ринку. Він використовується у валютних контрактах і є н.пстішим і базовим визначенням валютного курсу. Однак для довгострокового прогнозування він не зручний, оскільки вартість іноземних і націо­нальних валют змінюється одноразово зі зміною загального рівня цін у країні.

Реальний валютний курс – номінальний валютний курс, скоригований на відносний рівень цін у своїй країні і в тій країні, до валюти якої котирується національна валюта. Реальний валютний курс є порівнянням купівельної спроможності двох валют. Для його розрахунку використовується формула:

, (4.1)

де S_r – реальний валютний курс;

S_n – номінальний валютний курс;

Р¹ –індекс цін зарубіжної країни;

Р – індекс цін своєї країни.

 

Реальний валютний курс являє собою співвідношення споживацького кошика за кордоном, переведеного з іноземної валюти в національну за допомогою номінального валютного курсу (номінальний валютний курс, помножений на індекс цін зарубіжної країни) і ціни споживацького кошика тих самих товарів у своїй країні.

Індекс реального валютного курсу показує його зміну з поправкою на темп ін­фляції в обох країнах. Якщо темп інфляції у своїй країні вищий від зарубіжного, то реа­льний валютний курс буде вищим від номінального.

Наприклад, номінальний валютний курс гривні по відношенню до долара впав з 8,5 до 8,6 грн./н.. Ціни в США за цей самий період зросли на 0,4 %, в Україні – на 8 %. Внаслідок цього реальний валютний курс становив:

,

тобто зріс.

Номінальний ефективний валютний курс.Його розраховують як співвідно­шення між національною валютою і валютами інших країн, зважене відповідно до част­ки цих країн у валютних операціях даної країни. Він виражається формулою:

, (4.2)

де – номінальний ефективний валютний курс;

– знак суми показників по і країнах;

і –країна – торговельний партнер;

–індекс номінального валютного курсу поточного року (S_n1) порівняно з базовим роком (S_n0 ) кожної країни – торговельного партнера;

– частка кожної країни в торговельному обігу даної країни з країнами, що є головними торговельними партнерами.

 

Номінальний валютний курс показує усереднену динаміку руху курсу націона­льної валюти по відношенню до декількох валют, а також відображає зміну рівнів цін у кожній з країн.

Реальний ефективний валютний курс. Це номінальний ефективний валютний курс, скоригований на зміну рівня цін або інших показників витрат виробництва, який показує динаміку реального валютного курсу даної країни до валют країн – основних торговельних партнерів.

Він виражається формулою:

, (4.3)

де – реальний ефективний валютний курс;

– індекс реального валютного курсу поточного року порівняно з базовим роком кожної країни – торговельного партнера.

 

Індекс вважається головним показником, який характеризує узагальнену ди­наміку курсів основних валют і на його основі прогнозуються тенденції їх розвитку.

Якщо національної валюти підвищується, то експорт стає дорожчим, його розміри скорочуються, а імпорт дешевшає і розміри його зростають, тобто конкурентні позиції країни на світовому ринку погіршуються. Отже, є показником, що характери­зує н.протоспроможність країни на світовому ринку.

Розрахунки ефективних валютних курсів здійснюється за методикою МВФ, яка отримала назву моделі багатостороннього обмінного курсу і передбачає виконання та­ких кроків:

1) вибір базового року, до якого будуть перераховуватись усі н.декси валютних курсів;

2) вибір способу усереднення валютного курсу за рік;

3) визначення країн – головних торговельних партнерів даної держави;

4) визначення частки кожної з них у торговельному обороті цієї країни;

5) розрахунок індексів середньорічних обмінних курсів національної валюти до валют країн – головних торговельних партнерів по відношенню до базового року;

6) зваження їх за часткою цих країн у торговельному обороті даної країни. За своєю природою ефективні валютні курси є розрахунковими.

Елементом валютної системи є валютний паритет – співвідношення між двома валютами, яке встановлюється в законодавчому порядку. Невід’ємним елементом валютного паритету є валютний курс. При монометалізмі – золотому або срібному – базою валютного курсу був монетний паритет – співвідношення грошових одиниць різних країн за їх металевим змістом. Він збігався з поняттям валютного паритету. При золотому монометалізмі валютний курс опирався на золотий паритет – співвідношення валют за їх офіційним золотим змістом – та стихійно коливався навколо нього в межах золотих точок. Класичний механізм золотих точок діяв за двох умов: вільна купівля-продаж золота та його необмежений вивіз. З відміною золотого стандарту механізм золотих точок перестав діяти. До середини 70-х років базою валютного курсу слугували золотий зміст валют – офіційний масштаб цін – та золоті паритети, які після Другої світової війни фіксувались МВФ. Мірилом співвідношення валют була офіційна ціна золота в кредитних грошах, котра поряд з товарними цінами виступала показником ступеня знецінення національних валют. У результаті Ямайської валютної реформи західні країни офіційно відмовились від золотого паритету як основи валютного курсу.

У сучасних умовах валютний курс базується на валютному паритеті (співвідношення між валютами), встановленому у законодавчому порядку, і коливається навколо нього. Згідно зі зміненим Статутом МВФ паритети валют можуть встановлюватися в СПЗ або інших міжнародних валютних одиницях. Новим явищем з середини 70-х років стало запровадження паритетів на базі валютного кошика. Це метод порівняння середньозваженого курсу однієї валюти по відношенню до певного набору інших валют. Застосування валютного кошика замість долара відображає тенденцію переходу від доларового до н.прокатного стандарту. Важливою проблемою обчислення валютного кошика є визначення складу валют і їхньої питомої ваги в кошику, розмір валютних компонентів, тобто кількість одиниць кожної валюти у наборі. Наприклад, валютний кошик СПЗ з 1981 р. складався з п’яти валют (до 1 січня 1981 р. – з 16 валют) – долара США, марки ФРН, єни, французького франка і фунта стерлінгів (з 1999 р. марка і франк були замінені на євро). Визначення питомої ваги кожної валюти здійснюється з урахуванням частки країни в міжнародній торгівлі, але для долара враховується його питома вага в міжнародних розрахунках.

Елементом валютної системи є наявність або відсутність валютних обмежень.

Валютні обмеження – це законодавча або адміністративна заборона, лімітування і регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями. Обмеження операцій з валютними цінностями є складовою валютного контролю, служить також об’єктом міждержавного регулювання через МВФ.

Валютні обмеження як різновид валютної політики мають на меті:

· забезпечення рівноваги платіжного балансу;

· підтримку валютного курсу;

· концентрацію валютних цінностей для вирішення поточних та стратегічних задач держави.

Існують такі сфери застосування валютних обмежень:

· за поточними операціями платіжного балансу;

· за фінансовими операціями платіжного балансу.

За поточними операціями платіжного балансу використовують наступні фор­ми валютних обмежень: блокування виручки іноземних експортерів від продажу товарів у даній країні, обмеження їх можливостей розпоряджатися цими коштами; обов’язковий продаж валютної виручки експортерів повністю або частково центральному та уповно­важеним банкам; обмежений продаж іноземної валюти імпортерам; обмеження на фор­вардні купівлі іноземної валюти імпортерами; заборона продажу товарів за кордоном за національну валюту; заборона оплати імпорту деяких товарів іноземною валютою; регу­лювання строків платежів з експорту та імпорту тощо.

За операціями з капіталом – при пасивному платіжному балансі використовуються валютні обмеження, які обмежують вивезення нпіталу і стимулюють надходження капіталів щоб підтримати курс валюти. Це – лімітування вивозу національної та іноземної валюти, золота, цінних паперів, надання кредитів, контроль за діяльністю кредитного та фінансового ринків; обмеження участі національних банків щодо надання міжнародних позик в іноземній валюті; примусове вилучення іноземних цінних паперів, які належать резидентам, і їх продаж за валюту; повне або часткове припинення погашення зовнішньої заборгованості чи дозвіл її оплати національною валютою без права переказу за кордон тощо.

При активному платіжному балансі з метою отримання припливу капіталів у кра­їну та підвищення курсу національної валюти н.пртовують: депонування на безвідсотковому рахунку в центральному банку нових закордонних зобов’язань банків; заборону на інвестиції нерезидентів та продаж національних цінних паперів іноземцям; обов’язкову конверсію позик в іноземній валюті в національному центральному банку; заборону щодо виплати відсотків за строковими внесками іноземців у національній ва­люті; введення від’ємної н.кової ставки за внесками нерезидентів у національній валюті (відсотки платить вкладник банку або банк, який зацікавлений у залученні внес­ків в іноземній валюті, та виплачує державній валютній установі); обмеження на ввезення валюти в країну; обмеження щодо форвардного продажу національної валюти іноземцям.

Що стосується міжнародних кредитних засобів обігу, то регламентація правил їх використання здійснюється у відповідності з уніфікованими міжнародними нормами. Серед них – Женевські конвенції (вексельна і чекова).

Як засіб платежу в міжнародному грошовому обігу чек н.пртовується при розрахунку за поставлений товар, при погашенні боргу, а також в розрахунках по неторговим операціям. Форми чеків і їх оборот регламентуються національним законодавством і міжнародним правом. У відповідності з міжнародним правом при розв’язанні суперечок, пов’язаних із формою чеків і їх обігом, застосовується право тієї країни, де був виписаний чек. Чек має строго певну форму письмового документа і виписується на спеціальному бланку, що видає чекодавцю банк або подібна кредитна установа.

Чек – це безумовна пропозиція чекодавця платнику здійснити платіж означеної на чеку грошової суми чекоутримувачу готівкою або перерахуванням грошей на рахунок власника чеку в його банку.

Розрізняють такі види чеків:

1. Іменний, або чек на користь певної особи. Такий документ не може бути переданий за допомогою звичайного індосаменту. Тут передача здійснюється цесією, завіреною в нотаріальному порядку у відповідності з нормами цивільного права.

2. Ордерний, тобто чек, виписаний на користь певної особи або за її дорученням. Передається такий чек за допомогою індосаменту.
Чек на пред’явника виписується пред’явнику і може бути переданий іншій особі як по індосаменту, так і без нього. Як правило, цей чек виставляється клієнтом на свій банк.

Чеки ще поділяються на банківські та фірмові.

Банківський чек – це чек, що був виписаний банком на свій банк-кореспондент. В тексті таких чеків немає найменування фірми-чекодавця, а чекодавцем виступає банк боржника. Сплата по таким чекам здійснюється за рахунок коштів банку-чекодавця на його рахунку в банку-кореспонденті за кордоном. В міжнародному платіжному обороті частіше використовуються банківські ордерні чеки.

Фірмовий чек – це чек, виписаний фірмою на одержувача. Здебільшого такі документи виписуються в національній або іноземній
валюті на пред’явника і виставляються фірмою на свій банк. Оплата по ним проводитися за рахунок коштів чекодавця.

Вексель – це цінний папір, що оформлюється у строгій відповідності з вимогами закону та містить безумовне абстрактне грошове зобов’язання.

При розрахунках по зовнішньоторговим операціям використовуються простий і переказний вексель (тратта). Частіше застосовується переказний вексель, який являє собою безумовну пропозицію трансанта (кредитора), адресовану трасату (боржнику), сплатити третій особі (ремітенту) в установлений термін вказану у векселі суму. При виникненні такого грошового зобов’язання трасант виступає і кредитором по відношенню до боржника (трасата), і боржником по відношенню до ремітента.

Проста форма грошового зобов’язання (прості векселі) при розрахунках на умовах комерційного кредиту використовується значно рідше. Простий вексель виставляється не кредитором, а боржником, який називається векселедавцем. Останній бере зобов’язання сплатити кредитору певну грошову суму в обумовленому місці у визначений термін.

Вексель складається за строго встановленою формою. Його форма й вид визначаються національним законодавством. У країнах СНД форма, вид векселів, а також їх обіг регламентуються Положенням про переказний і простий вексель. У сфері міжнародного платіжного обороту застосовуються норми і національного, і міжнародного права. Так, у 1930 р. у Женеві ряд країн прийняли “Однотипний вексельний закон”. На його основі держави-учасниці угоди уніфікували національне вексельне законодавство. Третю, самостійну групу утворюють країни, чиє вексельне законодавство не належить до двох інших систем. Тому у міжнародних розрахунках необхідно враховувати нормативні акти, що є у вексельному законодавстві різних країн, і передбачати у контрактах, який саме з діючих нормативних актів н.протиме фінансові відносин за угодою.

Регламентація міжнародних розрахунків як одна із складових валютної системи здійснюється на рівні національної та світової валютної систем відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для н.пнтарних акредитивів і інкасо. Міжнародні розрахунки проводять­ся з міжнародних операцій (комерційних і некомерційних платежів).

Міжнародні розрахунки – це:

а) комерційні платежіза грошовими вимогами і зобов’язаннями, що виника­ють між підприємствами, банками, установами й окремими особами різних країн, пов’язані зі світовою торгівлею, міжнародним кредитом і прямими зарубіжними інвестиціями;

б) некомерційні платежі,пов’язані з перевезенням пасажирів, страхуванням, туризмом, переказом грошей за кордон тощо.

На стан міжнародних розрахунків комплексно впливають численні чинники:

· економічні та політичні відносини між країнами;

· становище країни на товарних і грошових ринках;

· ступінь використання та ефективність державних заходів щодо зовнішньо­економічного регулювання;

· міжнародні торговельні правила та звичаї;

· регулювання міждержавних товарних потоків, послуг і капіталів;

· відмінності в темпах інфляції в різних країнах;

· стан платіжного балансу;

· банківська практика;

· умови зовнішньоторговельних контрактів та кредитних угод;

· конвертованість валют тощо.

Переважна частина міжнародних розрахунків здійснюється в порядку безготів­кових розрахунків, через банки різних країн, котрі підтримують взаємні кореспондент­н. зв’язки, тобто відкривають один одному рахунки, зберігають на них грошові кошти у відповідній валюті і виконують платіжні та інші доручення на засадах взаємності. Ро­биться це так: банк у країні імпортера списує суму платежу з рахунку свого клієнта і зараховує її (або еквівалент в іноземній валюті) на рахунок іноземного банку-кореспо­ндента, а банк у країні експортера списує цю суму з рахунку кореспондента і зараховує її на рахунок свого клієнта, що експортував свій товар.

Платежі готівкою з міжнародних розрахунків виконуються в основному під час подорожей за кордон делегацій, туристів або приватних осіб, котрі обмінюють у банках валюту своєї країни на відповідну іноземну валюту.

Міжнародні розрахунки у зв’язку з рухом капіталу пов’язані з функціонуванням фінансових ринків, з рухом цінних паперів у формі як прямих, так і портфельних інвес­тицій.

Особливістю платежів з міжнародних розрахунків є необхідність обміну, тобто продажу-купівлі одних валют на інші, незалежно від того, в якій валюті і в якій формі виконується платіж. Наприклад, н.тер з країни А, закупивши товар у експортера кра­їни Б, може сплатити за товар у валюті своєї країни, у валюті країни-експортера або у ва­люті третьої країни. У першому випадку експортер обмінює (продає) отриману іноземну валюту на валюту своєї країни, в другому – н.тер обмінює (купує) на свою валюту країни експорту, а в третьому операція пов’язана з обміном валюти як для імпортера, так і для експортера. Відтак валютний курс, за яким відбувається продаж-купівля валют, відіграє істотну роль у міжнародних розрахунках: від його рівня багато в чому залежать результати господарської діяльності міжнародних фірм.

Основними формами міжнародних розрахунків у міжнародній торгівлі є товар­ний акредитив і акцепт документів, переданих банку на інкасо, аванс, відкритий рахунок, банківський переказ:

1. Акредитивна форма розрахунків – форма безго­н.пр розрахунків між резидентами і нерезидента­ми за товарно-матеріальні цінності й послуги, які яв­ляють собою доручення однієї кредитної установи іншій здійснити оплату товарно-транспортних доку­ментів за рахунок зарезервованих коштів. Ця форма найбільш складна і затратна.

2. Інкасова операція – форма розрахунку за н.­ньоторговельною угодою, яка полягає в тому, що екс­портер доручає своєму банку одержати від імпортера певну суму валюти при передачі останньому відповід­них товарних документів.

3. Авансовий розрахунок – форма розрахунку, за якою оплата товарів імпортером здійснюється до від­вантаження, а інколи навіть до виробництва товару. Вона найвигідніша для експортера.

4. Розрахунки за відкритим рахунком зводяться до періодичних платежів імпортера експортеру після одержання товару. Ця форма пов’язана з кредитом за відкритим рахунком. Відкритий рахунок застосову­ється за регулярних поставок, коли довіра підкрі­плюється тривалими діловими стосунками, а покупець – солідна фірма. Ці розрахунки вигідні для імпортера і невигідні для експортера (уповільнюють оборотність капіталу, збільшують ризик).

Уніфіковані правила для акредитивів визначають:

· види і типи акредитивів;

· спосіб та порядок виконання і передачі акредитивів;

· зобов’язання і відповідальність банків;

· умови, яким повинні відповідати документи, що подаються за акредитивом;

· тлумачення різних термінів;

· інші питання, які виникають при акредитивній формі розрахунків.

Уніфіковані правила є складовою частиною кожного документарного акредитива.

Уніфіковані правила для інкасо визначають:

· права та обов’язки сторін, що беруть участь в операції інкасо;

· види інкасо;

· порядок подання документів до платежу;

· порядок здійснення платежу та акцепту;

· механізм повідомлення про здійснення платежу/акцепту або неплатежу/неакцепту.

Правила і визначення уніфікованих правил є обов’язковими, якщо вони не суперечать:

· взаємним домовленостям між контрагентами;

· національному, державному, місцевому законодавству, від якого не можна відступити.

Міжнародні розрахунки, що випливають з вимог та зобов’язань країни, відтворюються в узагальненому вигляді в платіжних та роз­рахункових балансах.

Регулювання міжнародної валютної ліквідності як елемента валютної системи зводиться до забезпеченості міжнародних розрахунків необхідними платіжними засобами.

Міжнародна валютна ліквідність (МВЛ) – це:

· здатність країни (чи групи країн) забезпечувати своєчасне погашення своїх міжнародних зобов’язань прийнятними для кредитора платіжними засобами;

· сукупність джерел фінансування та кредитування світового платіжного обігу;

· сукупність усіх платіжних інструментів, які можуть бути н.пртані у міжнародних розрахунках.

Міжнародна валютна ліквідність залежить від забезпеченості світової економіки міжнародними резервними активами. В аспекті національної економіки країни МВЛ вживається як показник її платоспроможності.

Міжнародна валютна ліквідність включає чотири основні компоненти:

1) монетарне золото, яке знаходиться в розпорядженні центрального банку або уряду країни і може бути реалізоване на світових ринках золота або між­народним організаціям за іноземну валюту;

2) валютні активи, які складаються з іноземної валюти, банківських депозитів, урядових цінних паперів, акцій підприємств, н.пвих деривативів. Валю­тні активи в структурі резервних активів мають найбільшу частку;

3) розрахунки в СПЗ та євро;

4) резервна позиція в МВФ, тобто сума резервної частки країни в капіталі МВФ (складає 25 % квоти країни в капіталі фонду).

Показником МВЛ є відношення офіційних золотовалютних резервів до загальної суми річного товарного імпорту. Цінність цього показника обмежена, оскільки він не враховує всі майбутні платежі, зокрема, по некомерційним послугам, а також фінансові операції, пов’язані з міжнародним рухом капіталів і кредитів.

Стан МВЛ виражається такими показниками:

· якість резервів, що визначається часткою золота у ліквідних резервах, темпами знецінення резервних валют, динамікою їхнього курсу та попиту на них на світових ринках, зовнішньою заборгованістю країн-емітентів резервної валюти;

· відповідність обсягу резервів потребам у них, що визначається кількістю ліквідних резервів порівняно з обсягом міжнародних операцій певної країни, сальдо платіжного балансу, в тому числі поточного, зовнішнім боргом, рухом короткострокових і довгострокових капіталів.

Міжнародна ліквідність виконує такі головні функції:

· виступає засобом міжнародних платежів, що використовуються головним чином для покриття дефіциту платіжного балансу;

· є засобом валютних інтервенцій.

Режим валютного ринку і ринку золота є об’єктом національного і міжнародного регулювання, елементом валютної системи.

Валютний ринок – це система економічних відносин між його суб’єктами щодо здійснення операцій з купівлі-продажу іноземних валют, цінних паперів, фінансових деривативів, банківських металів, інших валютних цінностей, де цінами виступають встановлені під впливом попиту і пропозиції валютні курси.

З функціонального погляду, валютні ринки забезпечують своєчасне здійснення міжнародних розрахунків, хеджування від валютних ризиків, диверсифікацію валютних резервів.

В інституціональному плані валютний ринок являє собою н.ність банків, інвестиційних компаній, валютних бірж, брокерських контор, ТНК, фінансових закладів та інших, які здійснюють обмінні операції з валютними цінностями та платіжними документами в іноземних валютах, забезпечуючи функціонування валютних ринкових механізмів.

З організаційно-технічного погляду, валютний ринок є сукупністю телеграфних, телефонних, телексних, електронних та інших комунікаційних систем, які зв’язують між собою учасників ринків з різних країн, що здійснюють міжнародні розрахунки й інші валютні операції.

До функцій валютних ринків можна віднести:

1. Забезпечення виконання міжнародних розрахунків – ця функція виконується валютними ринками з початку їх існування і є первинною по відношенню до всіх інших функцій, бо валютні ринки виникли саме для її реалізації.

2. Забезпечення ефективного функціонування світових кредитних та фінансових ринків – ця функція виникла в процесі подальшого розвитку та ускладнення міжнародних економічних відносин (МЕВ) (поява прямих закордонних інвестицій, ТНК, світових фінансових центрів – поява світового господарства). Виконуючи цю функцію, валютний ринок дозволяє суб’єктам МЕВ користуватися національними кредитними та фінансовими ринками для фінансування та проведення операцій по всьому світу. Тобто фірми мають змогу отримувати кредити за найнижчими ставками і у найпривабливішій для них валюті, а потім використовувати залучені кошти для фінансування будь-яких операцій.

3. Страхування валютних та кредитних ризиків – ця функція виникла і почала розвиватися відносно недавно (значне підсилення розвитку відбулося після Кінгстонської конференції в 1978 році) після впровадження вільно плаваючих валютних курсів, що значно підвищило валютні ризики суб’єктів МЕВ. Зараз валютні ринки надають можливість суб’єктам МЕВ за допомогою відповідних інструментів (опціони, ф’ючерси, форвардні контракти, валютні свопи) зменшити або зовсім уникнути валютних ризиків, які пов’язані з проведенням операцій в різних валютах.

4. Отримання спекулятивного прибутку учасниками ринку у вигляді різниці н. валют. Валютні ринки дозволяють заробляти на проведенні операцій з валютними інструментами, учасники заробляють на різниці курсів купівлі та продажу певної валюти. Тобто спекулянт відкриває позицію по певній валюті і очікує зміни курсу – якщо курс змінився таким чином, яким очікував спекулянт, то він отримає прибуток, якщо ні, то – збиток.

5. Визначення валютних курсів – діяльність операторів на валютних ринках постійно змінює валютні курси тих валют, з якими працюють на цьому ринку. Існує багато причин зміни валютного курсу певної валюти, але всі вони діють опосередковано через зміну попиту і пропозиції на цю валюту на валютних ринках. Таким чином, саме на валютному ринку визначається вартість певної валюти.

6. Диверсифiкацiя валютних резервів банків, підприємств, держав – тут мова йде про те, що суб’єкти МЕВ можуть певним чином застрахувати себе від змін валютних курсів шляхом розосередження своїх грошових активів в різних валютах.

7. Забезпечення можливості реалізації валютної політики, спрямованої на державне регулювання економічних процесів на національному рівні, а також узгодження відповідних регу­лятивних заходів у рамках світового господарства.

Модель валютного ринку, яку можна використати у здійсненні необхід­ної зовнішньоекономічної політики, визначає режим валютного курсу. Мо­делі валютних ринків функціонують в режимі гнучкого та фіксованого валютних курсів. Курс валюти в гнучкому режимі, як відомо, визна­чається взаємодією попиту та пропозиції на валютно­му ринку.

За режиму фіксованого валютного курсу націо­нальний банк фіксує валютний курс і бере на себе зобов’язання підтримувати його рівень. У випад­ку відхилення фіксованого курсу від рівноважного значення націо­нальний банк здійснює інтервенцію, тобто купує або продає іноземну валюту з метою підтримати офіцій­ний рівень курсу.

Валютні ринки виникли в XIX столітті і в наш час залежно від обсягу, характеру валютних операцій, кількості використовуваних валют поділяються на такі види: національні, регіональні, світовий. Національні валютні ринки являють собою відносини між суб’єктами господарської діяльності з приводу купівлі-продажу окремих іноземних валют, які конвертуються в даній країні. Регіональні валютні ринки – це відносини між суб’єктами світового господарства з приводу купівлі-продажу іноземних валют, які діють в регіоні. Наприклад, на н.проккому валютному ринку здійснювалася купівля-продаж екю (зараз – євро) країнами ЄС з метою використання у взаємних розрахунках.

Світовий валютний ринок являє собою сукупність відносин, що здійснюються у світових фінансових центрах з приводу купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів в іноземній валюті. На сьогодні світовими центрами з торгівлі валютою і платіжними документами є Лондон, Нью-Йорк, Франкфурт-на-Майні, Париж, Цюріх, Токіо, Сінгапур, Гонконг, Бахрейн. За обсягом валютних операцій найвпливовішими світовими валютними центрами є Лондон, Нью-Йорк, Токіо. Лідируючі позиції зберігає Лондонський валютний ринок (понад 30 % щоденних валютних операцій у світі).

Світовий валютний ринок оперує надзвичайно великою грошовою масою. Обсяг його перевищує 700 трлн н.. За рік, а щоденний оборот становить понад 4 млрд н.., 20 % з яких припадає на азійський ринок, 40 % – на європейський і 40 % – на американський.

В операціях з іноземними валютами можуть брати участь будь-які дві валюти, однак ключовою валютою більшості міжбанківських операцій є долар США. Крім долара США, важливу роль відіграють також євро, японська єна, швейцарський франк, англійський фунт стерлінгів, попит на які існує постійно, на відміну від інших валют.

Ринки золота – спеціальні центри торгівлі золотом, де здійснюється його постійна купівля-продаж за ринковою ціною з метою промислово-побутового споживання, приватної тезаврації, інвестицій, страхування ризиків, спекуляції, придбання необхідної валюти для міжнародних розрахунків. Основним джерелом (до 80 %) пропозиції золота на ринку є його новий видобуток, а також державні і приватні резерви золота, продажі інвесторів, тезавраторов, спекулянтів.

Попит на ринку золота пред’являють фірми, комерційні банки, приватні особи. З 1978 р. МВФ дозволив центральним банкам н.нювати операції на ринках золота за цінами, що складаються на них. Офіційні золоті резерви використовуються обмежено як надзвичайні ліквідні активи. Тому споживання золота зосереджене в основному в приватному секторі. З економічної точки зору, розрізняються наступні джерела попиту на ринку золота:

· промислово-побутове споживання в ювелірному виробництві, новітніх галузях промисловості – радіоелектроніці, атомно-ракетній техніці, зубопротезній галузі та н.. Підвищений попит ювелірної промисловості на золото пояснюється тенденцією тезавраторів набувати ювелірних виробів з високопробного золота;

· приватна тезаврація та інвестиції;

· спекулятивні операції. Оскільки ціна золота коливається, воно є об’єктом спекуляції;

· купівля золота центральними банками (періодично).

У 90-х роках склалося приблизно наступне співвідношення між сферами використання золота: офіційні золоті резерви країн – членів МВФ і міжнародних організацій – 33,8 тис. т; накопичення н.прокрів – 25,4 тис. т; промислово-побутове споживання – 34 тис. т. Навіть вводячи жорсткі валютні обмеження, держава не змогла зломити опір приватних тезавраторів і інвесторів. Це пояснюється відносною надійністю і вигідністю вкладень грошових накопичень у золото як реальний резервний актив в умовах нестабільності.

На ринках золоту здійснюється купівля-продаж стандартних злитків – великих і дрібних, в тому числі: злитків міжнародного типу в 400 тройських унцій (12,5 кг) з високою чистотою сплаву (не менш 995-ї проби); великих злитків вагою від 900 до 916,6 г; дрібних злитків вагою від 1 до 10 г. Вага злитків зменшується до 1–10 г з метою задоволення тезавраційного попиту. Злиткове золото все більше поступається місцем скупці пам’ятних медалей і медальйонів.

Особливий попит на ринку золота мають монети старої (періоду золотомонетного стандарту) і нової чеканки. Чеканка цих монет здійснюється державними монетними дворами, а іноді приватними фірмами. Випуск золотих монет як законний платіжний засіб дає можливість при їх експорті або імпорті уникати оподаткування, оскільки їх купівля-продаж виступає як обмін валют. На чеканку монет щорічно витрачається більше 200 т золота, а в перспективі – до 300 т. 46 країн світу випускають 93 види монет, зокрема копії вилучених із обігу англійських соверенів, французьких наполеондорів. ЮАР витрачає 1/4 золота, що видобувається, на виготовлення монет і експортує їх з 1970 р. Монети продаються на ринку золота за ринковою ціною з преміальною надбавкою понад їх золотий вміст. Монети нумізматів котируються спеціалізованими фірмами поза золотим ринком.

Золото продається також у вигляді листів, пластинок, дроту,
золотих сертифікатів – документів, що засвідчують право їх власника отримати після його пред’явлення певну кількість цього металу.

Організаційно ринок золота представляє консорціум з декількох банків, уповноважених здійснювати операції із золотом. Вони н.нюють посередницькі операції між покупцями і продавцями, концентрують у себе їх заявки, зіставляють їх і за взаємною домовленістю, фіксують середній ринковий рівень ціни (зазвичай, двічі на день). Крім того, спеціальні фірми займаються очищенням і зберіганням золота, виготовленням злитків.

У світі налічується більше 50 ринків золота: 11 – в Західній Європі (Лондон, Цюріх, Париж, Женева та н..), 19 – в Азії (наприклад, Бейрут, Токіо), 14 – в Америці (5 – США), 8 – в Африці. Залежно від режиму, що санкціонується державою, золоті ринки поділяються на чотири категорії: світові (Лондон, Цюріх, Нью-Йорк, Чикаго, Сянган (Гонконг), Дубай та н..), внутрішні вільні (Париж, Мілан, Стамбул, Ріо-де-Жанейро), місцеві контрольовані (Афіни, Каїр), “чорні” ринки.

До 1968 р. найбільшим світовим ринком золота був Лондон, значною мірою завдяки регулярним постачанням металу з ЮАР. Переорієнтація таких постачань до Цюріха сприяла підвищенню ролі цього світового ринку золота. Майже половина металу, що реалізовується в Лондоні і Цюріху, перепродується на інших ринках. На лондонському ринку золота панують п’ять крупних компаній, на Цюріхському – “велика трійка” швейцарських банків, організованих у формі пулу. З середини 70-х років ХХ н.. серед світових ринків золота виділялися нью-йоркський і чиказький у зв’язку зі скасуванням в 1975 р. 40-річної заборони громадянам США здійснювати операції із золотом. Нью-Йорк став провідним ринком золота з 80-х років.

Внутрішні вільні ринки золота (Париж, Гамбург, Франкфурт-на-Майні, Амстердам, Відень та н..) орієнтуються на місцевих інвесторів і тезавраторів. Це визначає переважання операцій з монетами, медалями, дрібними злитками.

На ринку золотих монет відбувається гостра конкуренція між ЮАР, Канадою і США. “Чорні” ринки золота виникають як реакція на валютні обмеження, що вводяться державою, які розповсюджуються на операції із золотом.

Важливе місце в структурі елементів валютної системи займає н.ституціональна складова. Мова йде про регламентацію діяльності національних органів управління та регулювання валютних відносин країни (центральний банк, міністерство економіки і фінансів, в деяких країнах – органи валютного контролю). Національне валютне законодавство регулює операції в національній та іноземній валюті (право володіння, ввозу та вивозу, купівлю-продаж). Міждержавне валютне регулювання здійснює МВФ (1944 р.), а в Європейській валютній системі – Європейський фонд валютного співробітництва (1973–1993 рр.), замінений Європейським валютним інститутом (1994–1998 рр.), а з 1 липня 1998 р. – Європейським центральним банком.

Органом міждержавного валютного регулювання з середини
70-х років є також регулярні наради на вищому рівні з обмеженою кількістю учасників. Одним із спонукальних мотивів їх проведення свого часу послужила світова енергетична криза: необхідно було н.пти узгоджені заходи щодо обмеження негативних наслідків підвищення цін на нафту для найбільш розвинених країн. З тих пір на нарадах у верхах обговорюються актуальні світові економічні і політичні проблеми. Подібна зустріч “у верхах” вперше була проведена в листопаді 1975 р. в Рамбуйє (Франція) за участю шести провідних держав; з 1976 р. практикуються щорічні наради “сімки” (США, Японія, ФРН, Франція, Великобританія, Італія, Канада). У Денвері (1997 р.) вперше був сформований порядок денний для “восьми” за участю Росії, хоча питання макроекономіки і світових фінансів обговорювалися без Росії. На нараді в Бірмінгемі (травень 1998 р.), де було ухвалено рішення про надання термінової фінансової допомоги країнам Південно-Східної Азії у зв’язку з глибокою фінансовою і валютною кризою в цьому регіоні, “сімка” (“G-7”) була офіційно проголошена як “вісімка” (“G-8”).

Перераховані інститути прагнуть розробити та підтримувати режим безпечного, н.прокат розвитку міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин.

Важливим інструментом такої діяльності є валютна по­літика, тобто сукупність економічних, правових та організаційних заходів і форм, які використовують державні, центральні банківські та фінансові установи, міжнародні ва­лютно-кредитні організації у сфері валютних відносин.

Валютна політика з юридичної точки зору визначається валютним законодавст­вом, яке включає сукупність правових норм щодо регулювання порядку здійснення опе­рацій з валютними цінностями в країні та за її межами, а також валютними угодами між державами з валютних проблем (двосторонніми та багатосторонніми).

Основним елементом валютної політики є валютне регулювання. Система валю­тного регулювання – це регламентація режиму н.нення валютних операцій, міжнаро­дних розрахунків, визначення загальних принципів валютного регулювання, повнова­жень державних органів і функцій банків та інших кредитно-фінансових установ з регу­лювання валютних операцій, прав і обов’язків суб’єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодав­ства.

Валютне регулювання здійснюється на міждержавному, регіональному та наці­ональному рівнях. Необхідність валютного регулювання на міждержавному та регіональному рів­нях обумовлена процесами інтеграції та н.прокатіюног, розвитком міжнародних економічних відносин, становленням світогосподарського поділу праці. Міждержавне та регіональне валютне регулювання орієнтоване на координацію валютно-фінансової по­літики окремих держав і економічних інтеграційних об’єднань, на розроблення ними загальних заходів щодо подолання валютних криз, спільних підходів до вироблення ва­лютної політики. Скоординоване міждержавне та регіональне валютне регулювання дозволяє знизити ступінь автономності національної економічної політики та збільшити взаємозалежність валютних сфер діяльності різних національних економік.

Валютне регулювання на національному рівні враховує вимоги МВФ та регіональних об’єднань, у які входять окремі держави. Його стратегія і тактика фіксу­ється у нормативно-правових та методичних документах.

Системи національного валютного регулювання, як правило, визначають: суб’єктів валютного регулювання, порядок здійснення операцій з валютними цінностя­ми, статус валюти та обмінний валютний курс, повноваження державних органів і функ­ції банківської системи у сфері валютного регулювання і валютного контролю.

Національні системи валютного регулювання поділяють усіх учасників валют­них відносин на: а) резидентів, якими є усі н.прокатльні одиниці, які постійно зна­ходяться на території даної країни, незалежно від їхнього громадянства або належності капіталу та б) нерезидентів, якими є усі інституціональні одиниці, які постійно знахо­дяться на території іноземних держав, навіть якщо вони є філіями інституціональних одиниць даної країни.

Об’єктами валютного регулювання відповідно до порядку регламентації є валю­тний обіг за кордоном та всередині країн. Під валютним обігом розуміють операції з валютними цінностями, які використовуються суб’єктами валют­ного регулювання. До валютних цінностей належать національні та іноземні грошові знаки, платіжні документи та цінні папери, емітовані нерезидентом, а також банківські метали.

Валютна політика залежно від її цілей і форм поділяється на поточну та довго­строкову.

Поточна валютна політика – це сукупність заходів, спрямованих на щоденне, оперативне регулювання валютного курсу, валютних операцій, діяльності валютного ринку, у тому числі за допомогою дисконтної та девізної політики, зокрема валютної інтервенції, валютних обмежень, валютного субсидування та диверсифікації валютних резервів. Метою поточної валютної політики є забезпечення нормального функціону­вання міжнародних та національних механізмів світової валютної системи, підтримка рівноваги платіжних балансів.

Валютна дисконтна (облікова) політика являє собою систему економічних, пра­вових та організаційних заходів щодо використання облікової ставки відсотка для регу­лювання руху інвестицій та балансування платіжних зобов’язань, регулю­вання валютного курсу.

Валютна девізна політика – це система регулювання валютного курсу через придбання та продаж державними органами іноземної валюти за допомогою валютної інтервенції та валютних обмежень.

Диверсифікація валютних резервів – політика держав, банків, ТНК, направлена на регулювання структури валютних резервів шляхом включення в їх склад різних валют з метою забезпечення міжнародних розрахунків, проведення валютної інтервенції і захисту від валютних втрат. Ц