ТЕМА 3. ЕКОЛОГІЧНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРИРОДООХОРОНИ В УКРАЇНІ.

План лекції:

3.1.Поняття екологічної безпеки

3.2.Правові засади по забезпеченню екологічної безпеки виробництва.

3.3.Організаційний фактор забезпечення охорони довкілля.

3.4. Економічний механізм природокористування.

3.5. Екологічна освіта та виховання.

 

3.1. Поняття екологічної безпеки.Небезпеку, що нависла над людством у зв'язку із сучасною екологічною кризою, можна перебороти, лише реалізувавши комплекс заходів.

Під екологічною безпекою варто розуміти такий стан системи «природа— техніка — людина», що забезпечує збалансовану взаємодію природних, технічних і соціальних систем, формування природно-культурного середовища, що відповідає санітарно-гігієнічним, естетичним і матеріальним потребам жителів кожного регіону Землі при збереженні природно-ресурсного й екологічного потенціалу природних систем і здатності біосфери в цілому до саморегулювання.Важливою складовою екологічної безпеки є стан захищеності особистості, суспільства і держави від загроз, що створюються стихійними лихами і техногенними катастрофами.

Екологічна безпека не може бути забезпечена лише природоохоронними діями у відриві від соціальних, економічних, політичних і демографічних проблем. Усі вони настільки взаємозалежні, що рішення кожної з них може бути знайдене лише при їхньому спільному розгляді.

Рівень небезпеки (безпеки) може бути досить різним. Навіть невелике відхилення якості навколишнього середовища від норми становить небезпеку для людини або іншого суб'єкта. Але в ряді районів Землі це відхилення досягло великих розмірів і оцінюється як «екологічне нещастя» або «екологічна катастрофа». За деякими показниками небезпека загрожує усьому світові. Тому екологічна безпека повинна розглядатися як пріоритетний принцип розвитку всіх країн світу.

Визначення норм стану природних систем і якості навколишнього середовища зазнає значних труднощів. Ці норми визначаються людиною, що у своїх судженнях досить суб'єктивна. Який стан природних систем є найбільш сприятливим для людини? Нерідко за нього приймається природний стан, що був у природних систем до втручання людини. Але чи є минулий природний стан геосистем найбільш сприятливим? Адже людина протягом усієї своєї історії прагнула створити системи, що протистоять природі. Чи доречним є повернення «назад до природи»? Більш правильним, очевидно, є вбудовування антропогенної діяльності в природні цикли. Але і тут багато невизначеностей. Критерії якості життя досить сильно розрізняються у народів різних країн, різних професійних, етнічних і релігійних груп. Мають місце також індивідуально-віковий і історичний вектори зміни критеріїв. Н. Ф. Реймерс вважає, що якість життя досягає максимуму при збігу життєвих стереотипів і можливостей їхньої реалізації. Він же дає наступну класифікацію потреб людини:

1) елементарні, базові: їжа, вода, житло, повітря, земна поверхня як базис для життя і діяльності;

2) вторинні, інформаційні (позбавлення людини адекватної інформації приводить до органічних захворювань);

3) псевдопотреби (шкідливі потреби).

Співвідношення між цими видами потреб змінюється протягом історичного часу. Необхідний пошук їхнього збалансованого сполучення (звичайно, з максимальним обмеженням потреб третього типу).

А. Маслоу встановлює наступний перелік потреб у порядку зменшення їхньої важливості:

1) фізіологічні;

2) особиста безпека;

3) соціальні;

4) престиж;

5) духовні.

З цих переліків видно, що екологічні потреби в людини переплітаються з інформаційними, соціальними і т.д.

Але крім інтересів і потреб людей є ще й «інтереси» природи. Нехтування ними вже призвело до великих втрат для людини. Якщо ми будемо охороняти природу тільки тому, що це нам вигідно, то збереження біосфери стане неможливим.

Наявність безлічі суб'єктів — людей, рослин, тварин, співтовариств організмів, сільськогосподарських культур, біосфери, соціуму в межах визначеної території, людства в цілому— припускає в кожного з них наявність і свого навколишнього середовища.

Між інтересами людини та інших суб’єктів нерідко виникають протиріччя. Наприклад, для людини найбільш оптимальним є співвідношення температури та вологості повітря в межах 20-24 ^оС та 50-60%. Для росту та розвитку рослин найбільш прийнятними є більш високі температура та вологість. Тому виникає проблема пошуку оптимального співвідношення параметрів середовища для різних суб’єктів та забезпечення динамічної рівноваги екосистем у цілому.

Всі кризи, що відбувалися на протязі розвитку людства, мали комплексну природу: вони були пов’язані як з техногенною діяльністю, так і з природними процесами. У більшості випадків дія людини ствала пусковим механізмом, що викликав ланцюгову реакцію в природному середовищі. На цей час кожний катастрофічний процес (забруднення, повінь, сель, зсув ґрунту, пилова буря, засуха іт.і.) має комбінований характер: техногенна дія поєднується з природними факторами, причому енергетичний вклад в процес ще не говорить про ступінь важливості саме цього фактору, бо часто зовсім невелика дія може мати вирішальне значення.

 

3.2. Правові засади по забезпеченню екологічної безпеки виробництва.Екологічна безпека виробництва забезпечується правовими, організаційними, економічними та соціальними факторами.

Правовою основою управління на підприємстві є природоохоронне законодавство. Основними законодавчими актами, що забезпечують екологічність виробництва є:

- закон України про охорону навколишнього природного середовища (1991р.);

- закон України про охорону атмосферного повітря (1992 р.);

- Земельний кодекс України (1993 р.);

- кодекс України про надра (1994 р.).

- закон України про екологічну експертизу (1995 р.);

- Водний кодекс України (1995 р.);

Закон України про охорону навколишнього природного середовища регламентує приоритетність вимог екологічної безпеки для всіх видів діяльності, та гарантує екологічно безпечні умови для життя та здоров’я людини. Це забезпечується запобіжним характером заходів з охорони довкілля, екологізацією виробництва на основі науково обґрунтованого компромісу екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства, широкого впровадження нових технологій та комплексного вирішення питань охорони довкілля.

Закон України про екологічну експертизу регулює суспільні відносини в галузі екологічної експертизи для забезпечення екологічної безпеки виробництва, охорони довкілля, раціонального використання і відтворення природних ресурсів та захисту екологічних прав громадян і держави.

Закон України про охорону атмосферного повітря встановлює єдині для України нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря, до яких відносять: гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин в повітрі, гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, іонізуючого й інших видів шкідливого фізичного і біологічного впливу на атмосферне повітря. Встановлюються більш жорсткі екологічні нормативи для повітря курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших районів, де висуваються більш підвищені вимоги до якості повітряного середовища. З метою обмеження впливу на атмосферне повітря підприємств та інших об’єктів для кожного стаціонарного джерела викиду або шкідливого фактору повинні встановлюватися нормативи гранично допустимих викидів забруднюючих речовин в повітряний басейн і гранично допустимі дії фізичних та біологічних об’єктів. Визначається порядок розробки і затвердження таких нормативів. Підприємства та інші об’єкти, що впливають негативно на атмосферне повітря, можуть забезпечувати свою діяльність тільки на основі дозволу, у якому вказуються допустимі об’єми викидів забруднюючих речовин для кожного джерела. На підприємствах повинні бути передбачені заходи, щоб запобігти важким екологічним наслідкам та аваріям. Виконання вимог з охорони атмосферного повітря не повинно призводити до забруднення ґрунту, води та інших природних об’єктів. Передбачаються заходи зі зниження токсичності та знешкодження відпрацьованих газів автомобілів та інших транспортних засобів, переводу транспорту на менш шкідливі види енергії, пального, обмеження заїзду транспорту в житлові зони, місця відпочинку та туризму.

Водний кодекс України регулює правові відносини водокористування та встановлює нормативи в цій галузі. Нормативи екологічної безпеки водокористування встановлені для оцінки можливості використання води з водних об’єктів для потреб населення та промисловості. До них відносять гранично допустимі концентрації речовин, у тому числі радіоактивних, у воді, що використовується для питних, господарсько-побутових та інших потреб населення; гранично допустимі концентрації речовин для води, що використовується для рибогосподарських цілей. До води, що використовується в лікувально-оздоровчих та рекреаційних зонах, встановлюються більш жорсткі нормативи екологічної безпеки водокористування. Для оцінки екологічної безпеки виробництва встановлені галузеві технологічні нормативи утворення речовин, що скидаються у водні об’єкти. Вони містять ГДК речовин в стічних водах, що утворюються в процесі виробництва одного виду продукції при використанні однакової сировини. Водним кодексом України встановлено статус загального та спеціального водокористування. Загальне водокористування забезпечує громадянам використання води з водних об’єктів без використання споруд або технічних пристроїв. Спеціальне водокористування забезпечує забір води з водних об’єктів з використанням очисних споруд та водооборотом. Підприємства зобов’язані приймати заходи щодо припинення скиду стічних вод, які можна використати в системі зворотного або послідовного водозабезпечення. Заборонено скид у водні об’єкти стічних вод з підвищеним нормативом граничнодопустимого скиду (ГДС), та речовин, для яких не встановлено ГДК.

Земельний кодекс України передбачає три форми власності на землю в Україні – державну, колективну та приватну. В залежності від призначення виділяють землю: сільськогосподарську, населених пунктів, промисловості, транспорту, зв’язку, оборони, природоохоронного, рекреаційного та історико-культурного призначення; лісового і водного фонду , а також землі запасу.

Кодекс України про надра передбачає використання надр для видобування підземних вод, для будівництва та експлуатації підземних споруд, поховання шкідливих відходів, скиду стічних вод в глибинні підземні горизонти.

 

3.3. Організаційний фактор забезпечення охорони довкілля. Відповідно Конституції України управління екологічною безпекою здійснюють: Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Міністерство з надзвичайних ситуацій України, обласні управління екологічної безпеки, міські та районні екологічні інспекції. Також за екологічну ситуацію в країні відповідають міські та районні санітарно-епідеміологічні станції, органи з використання та охорони водних та земельних ресурсів, органи геологічного контролю, органи гірничого нагляду, лісова охорона, міські органи влади. Екологічні управлінські організації здійснюють наглядові функції за допомогою аналізу природоохоронної документації підприємств: екологічного паспорту (до 1994р), нормативів ГДВ (2001р), звіту про інвентаризацію джерел викидів, лімітів на викид та скид, дозволу на викид, паспорту водного господарства, договорів на водопостачання, водовідведення, утилізацію та переробку твердих відходів. Нормативи ГДВ (2001р), звіт про інвентаризацію джерел викидів, паспорт водного господарства розробляються на п’ять років, інша документація розробляється і уточнюється щорічно. Згідно з природоохоронною документацією нараховується плата за природокористування.

Державна система управління охороною довкілля, раціональним при­родокористуванням та екологічною безпекою має на меті:

- формування і впровадження державної політики в природоохоронній сфері;

- створення наукового і технічного потенціалу;

- створення ефективного законодавства в сфері екологічної діяльності;

- створення організаційно-технологічного механізму реалізації завдань у галузі природокористування;

- вирішення питань підготовки кадрів для забезпечення природоохоронної діяльності та здійснення політики регулювання екологічної та ядерної безпеки.

Основною метою державної екологічної політики є створення ефективних правових, економічних та організаційних умов для надання регіонам можливостей використання наявних матеріальних і фінансових ресурсів для здійснення природоохоронних заходів та проведення комплексу управлінських дій щодо зміни галузевої й технологічної структури виробництва в напрямі зменшення його впливу на стан довкілля. Реалізація цієї політики здійснюється на трьох рівнях управління: національному регіональному та місцевому.

На національному рівні управління вирішуються такі питання:

- розроблення методологічного, нормативно-методичного та правового забезпечення (розробка політики регулювання ядерної безпеки, проведення державної екологічної експертизи, формування економічного механізму природокористування, регулювання використання природних ресурсів та запобігання забрудненню навколишнього природного середовища, ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності);

- державна політика щодо зон надзвичайних екологічних ситуацій;

- регулювання використання ресурсів державного значення;

- встановлення нормативів якісного стану природних ресурсів;

- формування та використання державних позабюджетних фондів охорони довкілля;

- державний контроль за дотриманням природоохоронного законодаства;

- організація взаємодії Мінприроди України з іншими міністерствами та відомствами щодо виконання вимог природоохоронного законодавства;

- проведення єдиної науково-технічної політики щодо охорони, раціонального використання та відновлення природних ресурсів;

- проведення державної політики щодо збереження біорізноманіття;

- забезпечення екологічної безпеки як складової національної безпеки;

- реалізація міжнародних угод та підтримання міждержавних стосунків у природоохоронній сфері;

- прийняття державних рішень з урахуванням екологічних вимог (організація моніторингу, впровадження інформаційних технологій, ведення обліку забруднень, прогнозування тощо);

- екологічна освіта та виховання.

До функцій регіонального рівня управління входить вирішення таких питань:

- регулювання використання природних ресурсів місцевого значення;

- визначення нормативів забруднення природного середовища (встановлення нормативів ГДС, ГДВ та розміщення відходів);

- впровадження економічного механізму природокористування;

- проведення моніторингу та обліку об'єктів природокористування і забруднення навколишнього природного середовища;

- проведення державної екологічної експертизи;

- державний контроль за дотриманням природоохоронного законодавства;

- розроблення програм впровадження природоохоронних заходів, визначення та реалізація інвестиційної політики;

- інформування населення та зацікавлених суб'єктів з екологічних питань.

Функції місцевого рівня управління включають вирішення таких питань:

- державний контроль за дотриманням природоохоронного законодавства;

- проведення локального та об'єктного моніторингу;

- впровадження екологічного аудиту;

- організація розроблення місцевих екологічних програм.

Відповідно до законодавства України, охорона навколишнього середо-вища і екологічна безпека полягають у здійсненні функцій планування, дослідження, спостереження, прогнозування, контролю, екологічної експертизи, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності, спрямованої на охорону, збереження, відтворення та раціональне використання природних ресурсів і забезпечення необхідної якості життєвого середовища для нормального функціонування природних та природно-антропогенних екосистем.

Громадські природоохоронні об'єднання розробляють і пропагують природоохоронні програми. Вони можуть створювати фонди охорони природи, здійснювати разом з державними органами управління в галузі охорони довкілля перевірки виконання підприємствами та організаціями природоохоронних планів і заходів, дотримання вимог екологічного законодавства.

 

3.4. Економічний механізм природокористування.Економічні заходи забезпечення екологічної безпеки включають:

- визначення джерел фінансування заходів з охорони навколишнього середовища;

- встановлення лімітів використання природних ресурсів, викидів у атмосферне повітря, викидів стічних вод у водні об’єкти та розміщення твердих відходів;

- встановлення нормативів та розмірів платежів за використання природних ресурсів, викиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення твердих відходів та інші види шкідливої дії;

- збір платежів за погіршення якості природних ресурсів;

- надання суб’єктам підприємницької діяльності податкових, кредитних та інших пільг при впровадженні ними енерго- та ресурсозберігаючих процесів та технологій;

- відшкодування збитків, які були заподіяні порушенням природоохоронного законодавства;

- стимулювання діяльності з охорони довкілля та економії природних ресурсів.

Фінансування природоохоронних заходів відбувається за рахунок державних та місцевих бюджетів, коштів підприємств і організацій, фондів охорони довкілля.

До економічних методів управління природокористуванням належать також платежі за екологічні збитки. Екологічний збиток — це зміна корис-ності довкілля внаслідок його забруднення. Він оцінюється як витрати суспільства, пов'язані зі зміною природного середовища, і складається з таких витрат:

- додаткові витрати суспільства у зв'язку зі змінами в навколишньому природному середовищі;

- витрати на повернення довкілля в попередній стан;

- додаткові витрати майбутнього суспільства у зв'язку з безповоротним використанням частини дефіцитних природних ресурсів.

Для оцінки збитків довкіллю використовують такі базові величини:

- витрати на зменшення забруднень;

- витрати на відновлення якості навколишнього середовища;

- ринкову ціну;

- додаткові витрати, зумовлені зміною якості навколишнього середовища;

- витрати на компенсацію ризику для здоров'я людей;

- витрати на додатковий природний ресурс для розбавляння стоку до безпечної концентрації забруднювальної речовини.

Збиток суспільству внаслідок забруднення довкілля позначається на діяльності окремих об'єктів, що перебувають під його дією: населення, об'єктів житлово-комунального та промислового господарства, водних, лісових і земельних ресурсів тощо.

Плата за забруднення навколишнього природного середовища встановлюється за:

- викиди в атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними та пересувними джерелами забруднення;

- скиди забруднюючих речовин у поверхневі водойми, територіальні та внутрішні морські водойми, а також у підземні горизонти та систему комунальної каналізації;

- розміщення твердих відходів виробництва у навколишньому середовищі.

Розміри платежів визначають на підставі лімітів забруднюючих речовин, які встановлюються для підприємств з урахуванням гранично допустимих викидів і скидів кожного інгредієнта в тоннах за рік. Ліміти розміщення відходів у навколишньому середовищі визначають для підприємств як фізичний обсяг відходів залежно від класу токсичності. Розміри їх встановлюють органи Мінприроди України у формі видачі дозволів на викиди і скиди забруднюючих речовин та розміщення відходів. За понадлімітні викиди і скиди (понад ГДС і ГДВ) забруднюючих речовин і розміщення відходів встановлюють платежі, які в 5 разів вищі порівняно з базовими нормативами плати.

Наднормативні викиди полютантів в атмосферне повітря можуть статися внаслідок:

- неефективної роботи установок очищення газу;

- роботи технологічного обладнання при несправних установках ощищення газу або їх невикористанні;

- порушення технологічних режимів;

- невиконання в установлені терміни заходів для досягнення нормативів ГДВ;

- аварійних викидів полютантів у атмосферне повітря;

- залпових викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, які не передбачені технологічними регламентами виробництв;

- використання непроектних сировини й палива в технологічних процесах.

Ці самі фактори можуть призвести до понаднормативних скидів полютантів у водойми.

Нормативи збору за забруднення навколишнього природного середо- вища встановлюються згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 01.03.1999р.

3.5. Екологічна освіта та виховання.До недавнього часу розвиток людського суспільства і самоочищення навколишнього природного середовища від техногенних забруднень пе­ребували в динамічній рівновазі. Проте останніми роками інтенсивне зро­стання чисельності населення планети, надзвичайно інтенсивний розви­ток промисловості, сільського й комунального господарства та інші чин­ники антропогенного впливу на навколишнє природне середовище, не­зважаючи на колосальні екологічні резерви біосфери та її самоочисну спроможність, призвели до різних негативних наслідків, з якими вона самотужки впо­ратися не здатна. Насамперед це стосується забруднення біосфери хіміч­ними речовинами-ксенобіотиками, порушення природних геохімічних циклів, а також інтенсивного, нераціонального використання природних ресурсів.

Тривалий час, упродовж тисячоліть — з моменту появи у біосфері Землі сучасної людини (Ноmо sаріеns), в людей культивувалась споживацька свідомість ставлення до природи, її багатств — природних ресурсів. Завжди вважали комору природ­них ресурсів невичерпною, а тому їх спожи­вали необмежено для задоволення власних усе зростаючих потреб. Так тривало майже до наших днів. І тільки наприкінці XIX — на початку XXст., коли чисель­ність населення почала катастрофічно зростати, а невідновні природні ресурси, які природа накопичувала мільйони й мільярди років, почали стрімкими темпами вичерпуватись, людство збагнуло, що природні ре­сурси в біосфері є обмеженими, а деякі з них уже нині перебувають на межі вичерпності. При цьому стало очевидним, що невідновні ресурси вичер­пуються швидше, ніж людське суспільство здатне перебудувати свою еко­номіку.

Виходячи з нинішньої кризової екологічної ситуації, найголовнішим завданням сучасної епохи вважають формування в першу чергу нової еко­логічної свідомості — ощадливого ставлення до навколишнього природ­ного середовища. Надзвичайно важливим і актуальним як для терміно­вих практичних дій, так і для планування на тривалу перспективу, є вирі­шення проблеми ефективного захисту навколишньої природи від забруд­нення техногенними розпорошеними й неутилізованими відходами та раціональне використання природних ресурсів для оптимального задо­волення обґрунтованих потреб людського суспільства.

Особливо гостро ці проблеми стоять в Україні, зважаючи на екологіч­ну й духовну кризу та низький рівень екологічної культури нашого суспіль­ства. Правовий нігілізм, повсюдне нехтування чинних законів, корупція та хабарництво призвели до відчутної руйнації всіх інституцій, пов'яза­них з охороною природи. Охорона довкілля, раціональне використання природних ресурсів та екологічна безпека ще не стали повсякденною турботою кожного мешканця нашої країни. Наслідками такої бездуховності і байдужості є скорочення тривалості життя населення, зростання дитячої смертності, народження дітей-калік, зниження народжуваності та стрімке поширення інфекційних хвороб. Невпинно наближається екологічна катастрофа, яку за своїми наслідками можна порівняти з термоядерною війною. Про це свідчить аварія на Чорнобильській електростанції. Якщо так триватиме й надалі, то загибель сучасної цивілізації неминуча.

Для подолання екологічної кризи в країні у Державній програмі охо-рони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів і екологічної безпеки передбачається запровадження загальної екологічної освіти та виховання. Вона має охопити всі верстви населення, починаючи від дитячого садка і закінчуючи вищою школою.

Основним завданням екологічної освіти та виховання в країні повинно бути формування екологічного усвідомлення необхідності гармонійного співіснування людського суспільства з навколишнім природним середовищем та охорони довкілля від техногенних забруднень. На це мають бути спрямовані вся структура, зміст і методи навчання. Освіта й виховання повинні організовуватись на чотирьох рівнях: загальна (для всього населення країни), дошкільна (для дітей дошкільного віку), шкільна і вища.

Метою загальної освіти має бути формування екологічного світогляду забезпечення екологізації суспільної свідомості, прищеплення любові до рідного краю, розуміння необхідності охорони навколишнього природного середовища на роботі та в побуті, навичок ощадливого і раціонального споживання природних ресурсів, прагнення до відтворення відновних ресурсів і обґрунтованого самообмеження використання невідновних, створення ефективної системи екологічної безпеки.

Метою екологічної освіти у вищій школі має бути підготовка фахівців вищої кваліфікації (вчителів, викладачів, інженерів, магістрів, кандидатів і докторів) для організації суспільного життя і виробництва, проведення досліджень у галузі екології, тобто вирішення повсякденних екологічних завдань і глобальних екологічних проблем. Тут потрібно фундамен­тально вивчати загальну теоретичну та прикладну екологію (охорону природи, раціональне природокористування та екологічну безпеку біосфери).

Контрольні запитання для перевірки знань:

1. Як Ви розумієте термін „екологічна безпека”?

2. Наведіть класифікацію потреб людини.

3. Які виникають протиріччя потреб між суб’єктами екосистем?

4. Які ви знаєте основні природоохоронні закони України?

5. Назвіть систему природоохоронних організацій в Україні.

6. Які екологічні питання вирішуються на національному рівні?

7. Які екологічні питання вирішуються на регіональному рівні?

8. Які екологічні питання вирішуються на місцевому рівні?

9. Назвіть основні економічні заходи забезпечення екологічної безпеки.

10. Що таке екологічний збиток?

11. Які знаєте види витрат, що пов’язані зі зміною природного середовища?

12. За які забруднення встановлюють екологічну плату?

13. На підставі яких документів встановлюють розміри платежів?

14. Яке значення має екологічна освіта та виховання населення?

15. Яка мета екологічної освіти у вищій школі?