Проблема субстанції у філософії ХVII ст.

Субстанція – це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. В епоху Відродження субстанція розумілась як Єдине, органічна і гармонійна єдність духовного і природного. Р. Декарт роз’єднав Єдине на дві самостійні субстанції: природу (матерію), способом буття якої є механічний рух, а атрибутом – протяжність, та мислення Для Декарта природа – це величезний механізм, вся якісна багатоманітність якого зведена ним до – кількісно визначених механічних відношень, а всі закономірності – до законів механіки. Друга самостійна субстанція – особлива, духовна – мислення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мислення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже, має існувати і відповідна субстанція. Зв’язуючою ланкою між цими двома незалежними субстанціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів, синхронність усіх процесів у матеріальному і духовному світах (за Декартом ці два світи абсолютно незалежні).

У Б. Спінози субстанція – це єдність Бога і Природи, природи, що творить, і природи створеної Бог – це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Таким чином, природа є причиною самої себе. Це основна властивість субстанції. На цій основі Спіноза виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т. д. Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто необхідні прояви, яких, на думку Спінози, безкінечна кількість, але кінечному розуму людини відкриваються тільки два із них – протяжність і мислення. На противагу Декарту, який протиставляв мислення і протяжність, Спіноза бачить у одній і тій же субстанції два атрибути. Спіноза стверджував, що одухотворені всі речі, хоча і різною мірою. Але основна властивість безкінечного розуму – «пізнавати все ясно і виразно» відносилася Спінозою тільки до людини-Крім атрибутів субстанція має також модуси, такі властивості, які властиві їй лише у деяких станах. Кількість модусів – незчисленна. Світ окремих кінечних речей – це світ модусів. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу.

Спіноза був переконаний, що весь світ – це математична система і він може бути до кінця пізнаний геометричним способом. У природі все підпорядковано необхідності, випадковості не існує Але, на його думку, необхідність не виключає свободи, а, навпаки, передбачає її. Свободу Спіноза розуміє як дію за необхідністю власної природи. Свобода – це пізнана необхідність.

Один з найвідоміших філософів Європи кінця XVII – початку XVIII ст. Готфрід Лейбніц (1646-1716) свою концепцію субстанції розкриває у працях: «Міркування про метафізику» (1686), «Нові досліди про людське розуміння» (1705), «Теодицея» (1710), «Монадологія» (1714) Центром філософії Г Лейбніца е вчення про монади як прості неподільні субстанції. Монад безкінечна кількість. Кожна монада – самостійна одиниця буття, здатна до активної діяльності. Монада є духовною. Монади вічні, вони не виникають і не зникають природним шляхом. Монади є індивідуальними і неповторними, незалежними одна від одної, вони не можуть впливати на внутрішнє буття одна одної Єдність та узгодженість монад є результатом передбаченої Богом гармонії, яка перетворює кожну монаду в «живе дзеркало Всесвіту».

Лейбніц розрізняє три види монад, залежно від їхньої досконалості, встановленої Богом 1) найнижчі, що характеризуються пасивною здатністю до сприйняття; 2) монади-душі, які можуть мати відчуття та більш яскраві уявлення, 3) монади-духи, які характеризуються найвищим ступенем розвитку, мають свідомість, здатність до міркування та рефлексії. Кожна монада, завдяки внутрішній активній діяльності прагне удосконалення і містить у собі своє минуле, сучасне і майбутнє.

Монади самі по собі не мають просторових характеристик, тому вони недоступні для чуттєвого сприйняття, а осягаються лише розумом. Тіла ж, речі, які ми сприймаємо за допомогою чуттєвого досвіду, – це поєднання монад з матерією, що відрізняються залежно від того, з якими монадами поєднується матерія. Тіла неживої природи містять монади нижчого ступеня, монади-перцепції. Живі тіла містять монади-душі. Людина – це поєднання монад з матерією, де провідна роль належить монадам-духам. Поєднання монад з матерією не є випадковим, це результат передбаченої Богом гармонії Лейбніц першим у філософії Нового часу робить спробу подолати механіцизм, застосувати принцип універсальності розвитку та саморозвитку, діяльності та внутрішньої активності, універсального взаємозв’язку, поєднати неживу і живу природу, тілесне і духовне, минуле і майбутнє

У гносеології Лейбніц намагається подолати прірву між емпіризмом та раціоналізмом Він наголошує, що не лише раціональне знання базується на логічних доведеннях, а й досвідне, емпіричне знання На підставі цього Лейбніц доповнює відому формулу емпіризму: «немає нічого в інтелекті, чого 6 не було у відчуттях», словами «окрім самого інтелекту», тобто вроджених здатностей до мислення, утворення змістовних понять та ідей. Лейбніц розрізняє істини факту та істини розуму. Істини факту є результатом чуттєвого досвіду, вони справедливі лише для деяких монад. Істини ж розуму мають інтуїтивно-дедуктивний характер, незалежні від обставин чуттєвого життя і розкривають необхідне і суттєве, вони справедливі щодо всіх монад. Поєднуються ж емпірично-чуттєве та раціонально-інтуїтивне пізнання, істини факту та істини розуму в органічну цілісність, на думку Лейбніца, тією ж наперед заданою Богом гармонією.

 

17. Ідеї гуманізму та Просвітництва у філософії XVIII ст. (Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Вольтер).

Філософія просвітництва XVIII ст.

В епоху Просвітництва увага філософів повертається від проблем методології та субстанційних основ буття до проблем людського буття, буття суспільства, історії та перспектив розвитку людства.

Один із перших французьких філософів-просвітників Шарль Луї де Монтєск’є (1689— 1755), у своїй праці «Про дух законів» (1747) намагається пояснити буття людини і суспільства, виходячи з природного буття, відмежовуючись від будь-яких релігійно-схоластичних побудов, традиційної «божественної зумовленості». Монтєск’є визнає Бога лише «творцем та охоронцем» природи, який, створивши світ, більше не втручається в його справи. (Таке уявлення про світ в епоху Просвітництва було поширеним і отримало назву деізм.) Він підкреслює, що людина є частиною природи і підкоряється її об’єктивним законам, тому досягнення гідного і щасливого життя, справедливого і розумного суспільного устрою залежить від пізнання світу та від ефективності просвітницької діяльності. Закони історії тлумачаться як втілення розуму, ідо пізнав закони природи і діє відповідно до них. Монтєск’є наголошує на пріоритеті впливу природних географічних обставин на історичний розвиток народів, перш за все клімату, характеру грунту, ландшафту, площі і т. д. Помірний клімат, на його думку, сприяє формуванню волелюбності, хоробрості, войовничості, а теплий - лінощів, покірності, розбещеності; родючий ґрунт, вимагаючи багато часу для свого обробітку, сприяє правлінню однієї особи – монархічній формі правління, яка, як правило, домінує у землеробських народів, а неродючі ґрунти сприяють утвердженню республіканського правління. Визнання такої суттєвої умови матеріального життя суспільства, як географічне середовище, було важливим кроком вперед у порівнянні з апеляціями до абстрактної «людської природи» філософів XVII ст.

На думку Монтєск’є, природне середовище, кліматичні умови, характер ґрунту, площі, способу життя народів, визначають не тільки «дух законів», а й державне правління. Він розрізняє три види державного правління: республіканське, монархічне та деспотичне. Монтєск’є характеризує соціальну цілісність через поняття «загального духу народів» як результату дії «багатьох речей», що «управляють людьми»: клімату, релігії, законів, принципів правління, прикладів минулого, звичаїв, традицій і т. д. Центральним елементом «загального духу народів» Монтєск’є вважав специфічні «людські пристрасті», що спонукають людей діяти так, щоб суспільство та його структура мали стійке існування. В республіці таким центром є доброчесність як діяльна любов до вітчизни та рівності; в монархії – честь, як вигідні для правителя ідеали окремих осіб та суспільних груп і станів; у деспотії – страх. Монтєск’є при цьому підкреслює, що республіки занепадають при послабленні в них доброчесності, монархії – честі, а деспотії – страху. Для кожного способу правління шкідливим є також залучення до нього чужорідних принципів та спонукань до дії.

Отже, об’єктивні детермінанти психології різних народів та властивих для них «способів правління», на думку Монтєск’є, походять від географічного середовища, це перш за все клімат, грунт, рельєф місцевості і величина території. Незаперечною заслугою Монтєск’є є також детальна розробка локківської ідеї поділу влад на законодавчу, Виконавчу та судову. Лише за умови такого поділу, на його думку, можливий державний лад,. за якого нікого не примушуватимуть робити те, до чого не зобов’язує закон, а робити лише те, що закон дозволяє.

Французький філософ-просвітник Вольтер Франсуа-Марі Аруе (1694 1779). Його головні ідеї викладені у працях; «Філософські листи» (1734), «Метафізичний трактат» (1734), «Роздуми про людину» (1737), «Філософський словник» (1764), «Філософія історії» (1765), «Досвід про звичаї та дух народів» (1769). Завдання своєї філософії Вольтер вбачає в розвінчуванні релігійної. догматики, що заважає людям будувати щасливе життя. Християнство, на його думку, це сітка, якою шахраї протягом багатьох віків обплутують дурнів. Всю історію релігії та церкви він подає як ланцюг шахрайств, злочинів, пограбувань та вбивств, а джерело цього вбачає в самій сутності офіційної релігії та церкви як основи старих феодальних порядків.

Проте релігію Вольтер розглядав також і як засіб мирного вирішення суспільних суперечностей, стримування бідняків проти зазіхань на власність багатих та запобігання свавіллю «сильних світу цього». «Коли 6 Бога не було, його слід було б вигадати» – це максима Вольтера. В гносеології Вольтер схиляється до емпіризму Ф. Бекона, сенсуалізму Д. Локка, фізики І. Ньютона, а в експериментальному природознавстві вбачає єдиний надійний шлях пізнання світу і природи людини.

⁽Важливе місце в філософії Вольтера посідають роздуми про людину як суспільну істоту. Він стверджує, що суспільні моральні норми, юридично-політичні закони, які регулюють відносини між людьми, створюються самими людьми, а не Богом. Вольтер вважає, що існують фундаментальні універсальні принципи моральності, які є необхідним результатом осмислення людьми свого життєвого досвіду і функціонують у будь-якому людському суспільстві. Так, на його думку, виникає той «природний закон моральності», що виражається в сформульованому стародавніми мудрецями золотому правилі»: чини з іншими так, як би ти хотів, щоб чинили з тобою. Вольтер підкреслює земні, людські мотивації моральної та правової поведінки людей, вважаючи їх достатніми та ефективними, що не потребують ніяких надприродних причин та спонукань для свого функціонування.

Вольтер був видатним істориком XVII ст., створив школу просвітницької історіографії, намагався будувати історичну науку на достовірних письмових свідченнях та матеріальних пам’ятках минулого. Він висунув ряд плідних ідей та принципів дослідження історії людства;

по-перше, в центрі уваги істориків мак бути історія життя народів, а не лише правителів; по-друге, варто досліджувати всю духовну культуру народів, а не тільки релігію; по-третє, слід створити» історію матеріальної культури людства, дослідити, які галузі економіки були розвинуті в той чи інший історичний період, яким було національне багатство і як воно розподілялось, яким. був матеріальний побут людей і т. д.; по-четверте, слід повніше «дослідити всесвітню історію, не обмежуючись лише історією християнського світу, включивши в Історію людства цивілізації Індії, Китаю, арабських народів, аборигенів американського континенту, оскільки всі народи здатні до прогресивного розвитку.

Вольтер дає філософське осмислення історії людства, відкинувши ідею божественного промислу і підкреслюючи, що історію творять самі люди на основі своїх поглядів, гадок, прагнень, які виникають на підставі життєвого досвіду і оволодівають свідомістю великих мас людей. Ці погляди, думки великих мас людей Воль; – тер ділить на істинні та хибні. Істинні ведуть до щасливого устрою людського життя, а хибні – до біди та нещастя. Вивчення історії людства, її правдиве висвітлення Вольтер вважав важливим напрямком просвітницької діяльності. Аналізуючи помилки, люди могли б уникати їх у майбутньому. В цілому ж історія людства є, на думку Вольтера, історією злочинів, безчинств та нещастя в зв’язку з пануванням омани, релігійного дурману та фанатизму. Проте він бачив в історії і світлі моменти, свідчення того, що розум та істину неможливо знищити.

Він вважав, що розум, вищим втіленням якого стала філософія дедалі більше і значніше впливатиме на організацію людського життя. Головну ж надію Вольтер покладав на те, що висновки філософського розуму про сутність та завдання державної влади стануть надбанням правителів. Він був переконаний у неминучості встановлення Царства Розуму, де буде ліквідовано соціальне зло і створено всі умови для щасливого і справедливого життя людей. При цьому він вважав, що свобода, соціальна справедливість, висока духовна культура можуть стати надбанням усіх без винятку народів світу. Суспільно-політичним ідеалом Вольтера була аристократична монархія на чолі з філософськи освіченим монархом.

Видатним представником просвітництва був французький мислитель Жан-Жак Руссо (1712-1778). Його основні філософські ідеї викладені у працях: «Міркування про науки та мистецтва» (1750), «Міркування про походження та основи нерівності між людьми» (1755), «Юлія, або Нова Елоіза» (1761), «Про суспільний договір» (1762), «Еміль, або Про виховання» (1762). Центральною проблемою у творчості Руссо була проблема нерівності між людьми та шляхів ії подолання. Вія критикує сучасну йому цивілізацію нерівності і відстоює тезу про те, що розвиток науки не сприяв удосконаленню моральності, звичаїв, життя людей в цілому. Основою суспільного життя Руссо вважав матеріальні, «тілесні» погреби людей, а духовні потреби є їхнім наслідком і лише опосередковано можуть впливати на суспільне буття.

Руссо одним з перших виявив, що розвиток культури створює «штучні» потреби, задоволення яких має дуже суперечливий характер. Крім того, він вважає, що культура та мистецтво належать панівним соціальним верствам і є чужими для більшості людей. Джерело суспільних проблем та конфліктів він вбачав v соціальній нерівності, яку розумів передусім як нерівність майнову. На відміну від Вольтера, Руссо вважав, що нерівність між людьми існувала не завжди, а виникла лише на певному рівні історичного розвитку людства з майнових відносин між людьми.

Майнова нерівність, поділ на бідних та багатих, на думку Руссо, є першим щаблем нерівності. Другий щабель нерівності він пов’язує з виникненням держави. На певному етапі суспільного розвитку, з його точки зору, багаті та бідні уклали договір, що привів до встановлення державної влади, яка мала б бути гарантом справедливості і миру. Нерівність між багатими і бідними, таким чином, піднімається на новий щабель,. перетворюється в нерівність між пануючими та підлеглими. Третій щабель нерівності в суспільстві є результатом перетворення законної влади на деспотизм. Якщо раніше народ був одурений державою та законом, то деспот обманює і закони, і народ. Цей третій щабель нерівності створює і нову рівність – щодо деспота всі люди стають рівними у своєму безправ’ї. Таким чином, Руссо намагається обгрунтувати та морально і юридичне виправдати право народу на бунт проти деспота.

Отже, головну причину соціальної нерівності Руссо вбачає у майновій нерівності. З іншого боку, соціальна нерівність укорінена у взаємній залежності людей, викликаній суспільним поділом пращ та розвитком цивілізації. Тому основну увагу він зосереджує на критиці цивілізації. Природним станом людського життя він вважає такий стан, коли людина є самодостатньою, незалежною від інших людей ні як виробник, ні як споживач. В цьому природному стані всі люди були рівними, не знали, що таке майно, що таке приватна власність. Основною рисою цього природного стану була моральна досконалість, бо там, де немає приватної власності, не може бути і несправедливості. Ця ідилія, проте, скінчилась, коли виникла приватна власність. Руссо підкреслює, що людина, яка загородила певну ділянку землі і проголосила «це моє!» і є справжнім засновником громадянського суспільства. Скількох злочинів, воєн, вбивств уникло б людство, коли б хтось зруйнував загорожу і попередив, що небезпечно слухатись таку людину, бо ви загинете, коли забудете, що плоди землі належать усім, а земля – нікому. ЇІроте цього не сталося. Прямим наслідком приватної власності є ворожнеча між людьми, прагнення збагачуватись за рахунок інших, ліквідація старого і натомість збудоване нове на засадах суспільного договору.

Руссо вважав, що новий суспільний лад не може будуватися на насильстві. Засобом подолання соціальної несправедливості і нерівності може бути лише суспільний договір, за яким Сувереном, єдиним правителем суспільства має бути об’єднаний народ. В суспільному договорі Руссо шукає також реалізацію свободи, яка, на його думку, є свободою іншого типу, ніж природна свобода, тому що підкорення лише одним бажанням є рабством, а підкорення закону, який люди самі встановили, – це справжня, реальна свобода.

Людину Руссо розуміє як природну істоту, всі здібності та здатності якої обумовлені природою Перевагу геред них він віддає почуттям, а не розуму, підкреслюючи, що міркування не звеличує душу, а лише втомлює Людину звеличує моральна гідність, яка походить не від розуму, а від серця. Голос совісті звучить в усіх серцях, проте не всі його чують, тому що забули його мову, а, між тим, це мова самої природи Ідеал людини, за Руссо, – «шляхетний дикун». Причиною того, що люди забули мову природи, голос совісті і серця є протиріччя природи і цивілізації Цивілізація, технічний прогрес е причиною руйнування природної цілісності та гармонійності людського буття, заснованого на безпосередності почуттів. Руссо першим осягнув суперечливі тенденції цивілізації і дійшов висновку, що розвиток виробництва, науки, техніки приносить не тільки користь, а й негативні наслідки Велику надію у вирішенні суперечностей природи і цивілізації, суспільного життя в цілому Руссо покладав на просвітництво та виховання. Він підкреслює, що у людей буде все, якщо вони виховають гідних громадян, а без цього усі, навіть правителі, будуть лише жалюгідними рабами.

Одним з визначних представників просвітництва був французький мислитель Жюль’єн Офре де Ламетрі 1709-1751). Свої ідеї він розкриває у працях: «Трактат про душу» (1745), «Людина-машина» (1747), «Анти-Сенека, або Роздуми про щастя»

Першим кроком філософських досліджень Ламетрі було створення матеріалістичного вчення про душу людини. Матеріальною основою душі людини Ламетрі вважає мозок, проте підкреслює, що мозок необхідна, але не достатня передумова людської свідомості Щоб свідомість сформувалась у своїх змістовних проявах, необхідне виховання та спілкування з іншими людьми. Хоч одна з основних праць Ламетрі має назву «Людина-машина», однак він наголошуєна суттєвій відмінності людини від механізмів. Людина – це особлива машина, яка здатна почувати, мислити, розрізняти добро і зло, сама себе «заводить», людське тіло продовжує функціонувати і після серйозних пошкоджень, навіть після втрати деяких органів Ламетрі першим у, філософії Нового часу будував свої філософські узагальнення про природу не лише на основі механіки, а й осмислюючи результати біологічних та частково хімічних досліджень, що походження людства неможливо пояснити лише біологічними факторами.

Ламетрі намагається поєднати досягнення емпіризму та раціоналізму XVII ст., вирішити основні суперечності цих протилежних методологій наукового пізнання. Він підкреслює, що пізнання починається з чуттєвого сприймання, продовжується його подальшим досвідно-експериментальним дослідженням і завершується раціональним узагальненням дослідних даних. Ламетрі вважав, що розум є надійним керівником у пошуках істини, коли спирається на дані чуттєвого досвіду та перевіряється ним.

Видатним філософом-матеріалістом XVIII ст. був французький мислитель Дені Дідро (1713-1784). Основні ідеї викладені у працях: «Думки про тлумачення природи» (1754), трилогії «Розмова Д’Аламбера з Дідро», «Сон Д’Аламбера», «Продовження розмови» (1769), «Філософські принципи відносно матерії та руху» (1770). Понад двадцять років Дідро присвятив праці над «Енциклопедією» (1751 – 1780), яка стала одним з величних культурних звершень того часу. У проспекті «Енциклопедії» Дідро проводить думку, що в історії людства, особливо починаючи з епохи Відродження, спостерігається певний прогрес у пізнанні природи. У майбутньому він стане ще значнішим, набуде неперервного характеру. Внаслідок безкінечності Всесвіту вичерпне пізнання природи неможливе. Проте ніяких конкретних меж розвитку людського пізнання Дідро не ставив. В теорії пізнання Дідро поєднує переваги емпіризму і раціоналізму, підкреслюючи необхідність нової раціональності, яка б функціонувала в органічній єдності з чуттєвим пізнанням.

Важливим досягненням Дідро було вчення про універсальну внутрішню активність матерії. Рух не зводиться ним лише до механічного переміщення у просторі, а розуміється як будь-яка зміна, як активність взагалі.

Як і всі філософи-просвітники, Дідро велику увагу приділяє критиці релігії: вона не веде людину до справжніх істин, а. підкоряє її свідомість забобонам. Лише розум, підкреслює Дідро, є єдиним дороговказом людині в пошуках благодатної істини. Він був прибічником повної ліквідації релігії і перетворення суспільства на атеїстичне. Проте атеїзм, на його думку, має базуватись на високих духовних цінностях, філософській аргументованості та морально-соціальній відповідальності

Особливе місце в системі поглядів просвітників-матеріалістів посідає творчість Поля Гольбаха – Пауля Дітріха Тірі (1723—1789). Його основні філософські ідеї відображені у працях: «Система природи» (1770), «Універсальна мораль, або Права людини, основані на природі» (1776), «Етократія, або Правління, основане на моралі» (1776). Головна праця П. Гольбаха «Система природи» була своєрідним колективним кредо французького матеріалізму, де з енциклопедичною скрупульозністю подані основні принципи та висновки матеріалістичного осмислення дійсності у XVIII ст. Гольбах конкретизує та обгрутовує вчення про субстанцію, наголошуючи, що субстанцією може бути лише матерія – вічна, безкінечна і самопричинна. У світі немає нічого, крім матерії. У Гольбаха ми знаходимо одне з перших визначень матерії: матерія – це те, що, діючи на наші органи чуття, викликає відчуття. Гольбах також наголошує, на єдності матерії і руху. Рух є способом існування матерії, який не зводиться до простого механічного переміщення, а включає також фізико-хімічні та біологічні зміни, що виявляються в народженні, зростанні, розквіті, старінні та вмиранні живих істот. Гольбах розрізняє зовнішній рух, що чуттєво сприймається як певна зміна у просторі та часі, і внутрішній, прихований рух, залежний від притаманної тілам енергії, дії та протидії невидимих молекул матерії, з яких складаються тіла. Цей «молекулярний» рух він розглядає як процес, що відбувається постійно і неперервно і викликає якісні перетворення в тілах.

Гольбах підкреслює, що в тілах діють внутрішні сили дії та протидії, які як єдність протилежностей стимулюють процес руху, тобто він близько підійшов до розуміння зуху як саморуху.

Всесвіт, на думку Гольбаха, – неосяжний, безмежний та неперервний ланцюг причин та наслідків. Причина, з його точки зору, це тіло чи істота природи, що спонукає до руху інше тіло чи здійснює в ньому якісні зміни, а наслідок – це самі зміни, що здійснюються яким-небудь тілом в іншому за допомогою руху. Основою закономірностей природи Гольбах вважає детермінізм, зведений ним до причинно-наслідкових взаємозв’язків. На його думку, в природі всі зміни, всі дії підкоряються лише необхідності (випадковість виключається). В природі діє вічний, неминучий, необхідний порядок або неминучий зв’язок причин. Людина теж, будучи частиною природи, підкоряється цим універсальним необхідним закономірностям. Всі її вчинки підпорядковані фатальності. Людина вважає себе вільною, оскільки не помічає істинного мотиву, який спонукає її до дії.

У праці «Система природи» Гольбах з гіркотою констатує, що людина нещасна. Рабство, деспотизм у суспільному житті, всі конфлікти та вади, соціальне зло є продуктом неосвіченості, незнання людиною своєї природи. Щоб бути щасливою, людина має пізнати свою природу і діяти відповідно до неї.

Французький філософ-матеріаліст Клод Адріан Гельвецій (1715-1771). Головні праці «Про розум» (1758) та «Про людину» (1770).

Завдання своєї філософії Гельвецій вбачає в пошуку можливого суспільного стану, який би забезпечив умови для втілення моральності і досягнення щастя. Людину Гельвецій, як і інші філософи-просвітителі, розглядає як частину природи, проте враховує, що суттєві її характеристики неможливо пояснити лише природною організацією. Так, розглядаючи проблему походження свідомості, він наголошує на зв’язку розвитку свідомості не просто з суспільним життям, а насамперед з трудовою діяльністю, з виготовленням та застосуванням знарядь праці. Без цієї діяльності, на його думку, люди не змогли б вийти із стану дикості і створити цивілізацію. Він наголошує, що розум не дається людині’ від народження. Від природи людина має лише здатність відчувати, з якої потім уже розвивається розум, здатність усвідомлення та мислення. Подальша ж величезна розумова нерівність є результатом відмінностей у вихованні Гельвецій підкреслював, що ніхто не отримує однакового виховання і не може бути поставленим в однакові умови з іншими, проте в належних умовах кожна людина здатна піднятися на найвищі щаблі культури. На відміну від інших просвітителів Гельвецій заперечує вроджений характер моральних принципів Людина не народжується ні доброю, ні злою. Всім тим, чим вона є, людина зобов’язана вихованню, впливу суспільного середовища. Любов до себе, на думку Гельвеція, є первинним мотивом усіх наших дій. Він виділяє три головні пружини, які утворюються на основі любові до себе: пристрасті, прагнення до щастя та інтереси У сфері моралі пристрасті, прагнення до щастя та інтереси мають таке ж значення, яке має рух у світі фізичному. Пристрасті та інтереси у Гельвеція наповнені соціально-культурним змістом. Він апелює до тих пристрастей та інтересів, які своїм виникненням зобов’язані існуванню суспільства. До них Гельвецій відносить, гордість, прагнення до слави, патріотизм, любов, дружбу і т. д., підкреслюючи, що вони не існували для людини, яка могла відчувати лише фізичні задоволення чи страждання.

Положення про пристрасті та інтереси як пружини людської діяльності орієнтоване у Гельвеція на виявлення об’єктивних соціальних детермінант цієї діяльності. При цьому він шукає детермінанти діяльності не лише індивідів, а й великих соціальних груп, станів, класів і суспільства в цілому. Гельвецій розрізняє три групи інтересів: інтереси індивідів (особистісні), інтереси соціальних груп (спільні) та інтереси суспільства (суспільні)

Єдиний шлях до суспільства доброго, справедливого – це узгодження особистих та суспільних інтересів. Необхідно, щоб суспільні інтереси стали для громадян особистими, щоб служіння суспільству стало вищим особистим інтересом і пануючою пристрастю. На думку Гельвеція, все це цілком можливо реалізувати в. сучасному йому суспільстві шляхом втілення у дійсність розумного законодавства, просвітництва та відповідного виховання

 

18. Агностицизм та апріоризм І. Канта.