Філософія. Її предмет та функції

Філософія як теоретичний світогляд поряд із наукою, мистецтвом, мораллю, правом як формами суспільної свідомості – одне з найважливіших надбань людської культури. Історично так склалось, що саме філософія була тією колискою, з якої виросли і наука, і мистецтво, і мораль, і право і набули статусу особливих проявів людського духу та практики життєдіяльності людини і суспільства.

Філософські ідеї, школи, напрями подібно до людей, які їх створили, завжди-належать до певної епохи, країни. Це – аксіома. Але частина ідей, проблем, думок зберігаються століттями і навіть тисячоліттями і не знають просторових та часових меж. Багато у філософії належить (або належатиме) тільки історії. Серед багатьох причин, філософської неперервності й універсальності не малу роль відіграють внутрішня логіка розвитку філософських знань та національні традиції у формі постановки філософських проблем, підходів до їхнього вирішення.

В історії філософії склалися і у певних модифікаціях перманентне повторюються так звані вічні проблеми. Що таке людина? Що таке природа, або ширше – Всесвіт»? Який між ними зв’язок, залежність? Чи може людині пізнати себе, природу, суспільство? Які форми, методи засоби пізнання? В чому відмінність явищ і сутності матеріального і духовного, ідеального світу? Який з цих двох світів є основою для виникнення й існування другого світу? Чи вони незалежні один від одного? Що таке свобода? Чи є підстави для того, щоб людина і суспільство могли сподіватися на здобуття свободи? Що таке людські цінності – Істина, Добро, Мудрість, Гармонія? Що таке життя та смерть, яке їхнє ціннісне значення окремої людини і суспільства?

Досвід понад двох із половиною тисяч років історії філософської думки, як і досвід розвитку філософії в XX столітті, переконує в тому, що в філософії визначився ряд постійних, «інваріантних» функцій, які дають ключ до розуміння основних вимірів філософського пізнання, або ширше, – до осягнення природи, суспільства й людини. Саме знання цих функцій і вимірів дає змогу розкрити механізм виникнення і розв’язання філософських проблем. До функцій філософського пізнання належать світоглядна, онтологічна, гносеологічна, методологічна ціннісна та праксеологічна.

Питання про функції філософії тісно пов’язане з питанням про предмет філософії. Що таке предмет філософії і чим він відрізняється від предмета окремих наук, наприклад, хімії, фізики, астрономії тощо. Предмет будь-якої науки – це та сукупність явищ дійсності, яка досліджується цією наукою.

Окремі науки покликані дослідити ті чи інші явища для того, щоб потім можна було використати здобуті знання для перетворення дійсності відповідно до потреб людини. Наприклад, знання, здобуті такими науками, як фізика, хімія, термодинаміка, гідравліка, теплотехніка, аеродинаміка та ін., дозволяють будувати автомобілі, двигуни внутрішнього згорання, літаки, морські і річкові судна, будинки, меблі, створювати багато інших речей, необхідних для життя сучасної людини. Філософія досліджує світ як цілісність, її завдання – дати найбільш загальні уявлення про світ, відповісти на запитання: який цей світ, що лежить в його основі, кінечний він чи безкінечний, пізнаванний чи непізнаванний. що таке знання, чи є якийсь сенс існування цього світу, яке місце людини у цьому світі, як вона повинна жити, діяти? Спираючись лише на філософські знання неможливо побудувати ні автомобіль, ні літак, ні навіть стіл чи стілець – для цього потрібні знання точних наук або принаймні досвідне (практичне) знання. Повторимо, філософія може дати лише найбільш загальні уявлення про світ. Це теж необхідно для людства: щоб оптимально організувати суспільне життя, треба мати правильні загальні уявлення про світ, знати максимально точно принципи буття, закономірності розвитку природи, суспільства, властивості самого мислення людини тощо.

Щоб правильно зрозуміти специфіку предмета філософії, розглянемо ще одну сторону філософського осмислення дійсності. Будь-яка наука завжди досліджує ті чи інші явища дійсності (природи, суспільства, мислення) як об’єкти, тобто незалежно від пізнаючої людини (суб’єкта). Філософія ж вивчає світ і людину разом, всі здобуті знання вона обов’язково співвідносить із людиною. Інколи кажуть, що філософія вивчає суб’єктно-об’єктні відносини. І це правильно. Що таке людина? Яке її місце у світі? Як складаються її взаємовідносини з іншими людьми,, і природою тощо? Спираючись на які принципи можна досягти максимального успіху в організації суспільного життя? У чому полягають критерії суспільного прогресу? На ці та багато інших важливих запитань може дати відповідь тільки філософія.

Радикальні зміни у визначенні предмета філософії почались під впливом становлення дійсно наукового знання та соціальних процесів розвитку буржуазного суспільства. Наприкінці XVI – поч. XVII ст. виникає експериментальне природознавство і починається процес відпочкування від філософії конкретних наук – спочатку механіки земних та небесних тіл, астрономії та математики, потім фізики, хімії, біології тощо. У визначенні предмета філософії виникає нова проблема – місце філософії в системі конкретних наук, співвідношення предметів конкретних наук та предмета філософії. В процесі розв’язання цієї проблеми виявились дві протилежні тенденції: одна, позитивістська, – нігілістична щодо філософії і її права взагалі мати свій предмет; друга, згідно з якою предмет філософії або включає як свій суттєвий елемент натурфілософію – особливе філософське вчення про природу, або як метафізика – умоглядна, спекулятивна філософія, не спираючись на узагальнення конкретних наук, в рамках свого предмета задає, окреслює предмети конкретних наук (Декарт, Лейбніц). Лише в XIX ст. вдається принципово визначити специфіку предметів конкретних наук та філософії. Методи філософського пізнання. Метод (від гр. – шлях дослідження чи пізнання) пізнання – це спосіб побудови та обґрунтування системи філософських та наукових знань, сукупність (послідовність) прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання. Кожна наука, кожна форма освоєння дійсності має свої методи. Найбільш відомими методами філософського пізнання є метафізика і діалектика. До XVII-XVIII ст. у філософії і в конкретних науках в цілому панував метафізичний метод філософського мислення. Термін метафізика як в історії філософії, так і нині вживається як для позначення теоретичної або спекулятивної філософії (особливо на Заході), так і для позначення філософського методу, протилежного діалектиці. З позицій метафізики і в природі, і в суспільстві, і в духовній сфері об’єкти, процеси, явища існують відокремлено, без взаємного органічного зв’язку, вони не розвиваються. Хоча в них і відбуваються певні зміни, вони не приводять до виникнення якісно нового – «немає нічого нового під місяцем».

Діалектичний метод у філософії, на противагу метафізиці визнає універсальний зв’язок усіх явищ природного, соціального і духовного вимірів дійсності та розвиток її. Докладніше проблему методу в філософії ми розглянемо нижче. У розумінні специфіки філософського осмислення дійсності суттєвими є питання про співвідношення матерії та свідомості, природи та духу. Це питання Енгельс назвав «основним питанням філософії». Визнання первинності матерії і вторинності свідомості – це визнання того, що основою світу е об’єктивна реальність, що саме її розвиток – умова виникнення і розвитку свідомості.

У межах цілісної структури філософії основні функції філософії взаємопов’язані і взаємно детермінують одна одну. Розглянемо спочатку взаємний зв’язок світоглядної і онтологічної функцій філософії. Онтологія (від гр. – суще) – вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та категорії. Термін онтологія введений в 1613 р. Гоклініусом. Але ще в античній філософії були розроблені різні варіанти онтології.

Характер світорозуміння, зокрема розуміння природи і сутності людини, визначається різноманітними жит тєвими позиціями, установками, спрямованістю життєдіяльності людини. Це може бути фаталістична установка природа цілком і однозначно визначає і сутність, і вчинки людини, людина приречена бути маріонеткою природних сил. Це може бути волюнтаристична установка: людина може бути вільною щодо природи, діяти за «законом» сваволі (своєї волі). Це може бути й установка Ф. Бекона: природу можна підкорити на основі і відповідно до пізнаних її законів. Проте безоглядна віра в самодостатність наукових знань таїть значну загрозу безпеці людства.

За приклад може слугувати Чорнобильська катастрофа. Одна з причин (теоретичних) технологічних катастроф полягає в тому, що природничі і технічні науки в XX ст. перебувають під гіпнозом позитивістського кредо: наука сама собі філософія і жодної «метафізики» не потребує. Таким терміном, здебільшого на Заході, позначають теоретичну філософію як самостійну, раціональну галузь знання і вид світогляду.

Філософія, звичайно, – не конкретна наука, не сума наукових знань. Але наука, поряд із повсякденним знанням, художнім, народним і професійним мистецтвом, усіма видами правового, політичного, морального й іншого досвіду та знань – це джерело усієї філософської проблематики У науки з філософією спільним є також те, що вони обидві ґрунтуються на теоретичному способі аргументації, мистецтві логічного оперування поняттями

У наш час зв’язок світоглядного і онтологічного вимірів філософії знаходить своє втілення в широкому використанні філософських принципів та ідей у розробці як конкретно-наукових (фізичної, хімічної, біологічної тощо), так і загальнонаукової картин-світу.

Суттєвою функцією філософії є пізнавальна. Теорія пізнання, гносеологія – розділ філософії, в якому досліджуються проблеми джерела, форм, можливостей, вірогідності та істинності пізнання.

Праксеологічна функція філософії. Праксеологічний вимір філософського знання пов’язаний з аналізом і узагальненням своєрідності взаємовідносин людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому, практики наукових спостережень, експериментів. Крім того, і великий прошарок практики окремих людей і людства в сферах діяльності, які виходять за межі раціонального. В тих сферах, де не тільки відносно незначну питому вагу мають раціональні і наукові способи постановки і вирішення питань, панують спалахи емоцій, прояви незламної волі (не тільки як у Прометея, а й як у Сізіфа), де з глибин підсвідомості виникають казкові, дивовижні музичні (як у М. Паганіні), поетичні (як у Т. Шевченка), драматичні (як у У. Шекспіра) образи.

Практика значною мірою нераціональних форм осягнення світу в мистецтві, в моралі, в релігії і т. д. стала основою виділення в філософському знанні таких розділів, як естетика, етика, філософія, релігія. Своєрідне місце посідає в діяльності людей конкретно-історичне життя людства в таких його спільнотах, як раса, плем’я, народ, етнос, нація. Осмислення цієї сфери в проблематиці філософії як теоретичного світогляду спричинила виникнення такої галузі філософських знань, як філософія історії. А практика політичного і нормативно-правового життя привела до виникнення філософії політики і філософії права. Осмислення ж досвіду розвитку філософії привело до виникнення історії філософії.

Складається, здавалося б, парадоксальна ситуація. З одного боку, філософія є теоретична, раціональна форма світогляду. А з іншого – далеко не всі сфери практичної життєдіяльності людей, які узагальнює філософія, належать до теоретичної або раціональної сфери. Але парадоксу тут немає Оскільки Буття взагалі і Буття людей «різнобарвні», «мозаїчні», то теоретичність філософії полягає не в тому, щоб як у тиглі «переплавити» в одну сіру теоретикоподібну масу якісне багатство світу, а в тому, щоб засобами раціонального-дискурсу відтворити як єдність, спільні риси, зв’язок різноманітних форм світу, так і неповторну «тональність звучання» кожної струни (об’єкта, події, процесу) Всесвіту. Фактично протягом усієї історії філософії ідеал Піфагора – виразити Всесвіт як «гармонію сфер» – не покидав найбільш далекоглядних філософів. Це стосується і Платона, і Арістотеля, і Лейбніца, і Канта, і Гегеля

Суттєвою функцією філософського знання є методологічна. Для розуміння цієї функції необхідно чітко уяснити як спільні риси, так і відмінності таких понять, як метод та методологія. Метод (від гр. – шлях дослідження, пізнання) – спосіб організації практичного і теоретичного освоєння дійсності, який обумовлено закономірностями відповідного об’єкта, сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності. Методологія (від гр. теіігосіої шлях дослідження, пізнання та гр. Іодої – вчення, тобто вчення про метод.

Становлення методології як зрілого і всебічного вчення про принципи, методи і прийоми пізнання відбулось у філософії Нового часу в XVII-XVIII ст. в зв’язку з бурхливим розвитком науки. Відтоді розробка наукової методології стає центром теоретичної думки Ф. Бекон обґрунтовує метод індукції, Р. Декарт, Б. Спіноза та Г. В Лейбніц – метод дедукції. При цьому слід мати на увазі, що сучасна класифікація методів пізнання враховує як своєрідність, так і зв’язок методів різних конкретних наук, емпіричного і теоретичного пізнання, загальнофілософських методів.

У загальному випадку методологічна функція філософії полягає не лише в тому, що саме філософія на найвищому рівні досліджує методи наукового (раціонального) пізнання, визначає теоретичні основи і межі працездатності тих чи інших методів. Філософське знання методологічне за своєю природою. Ті чи інші філософські концепції з самого початку задають вихідні принципи розуміння світу або в цілому, або його окремих явищ. Наприклад, матеріалістичні філософські концепції з самого початку спираються на визнання первинності природи і вторинності духу, свідомості. Філософські вчення, що визнають пізнаванність світу, обумовлюють одні принципи і методи його пізнання, агностичні вчення – інші Визнання наявності розвитку у світі зумовлює необхідність діалектики як методу пізнання і т. ін.

І, нарешті, ще однією з функцій філософії є аксіологічна функція. Аксіологія – вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності, характер їхніх вчинків. Цінності як філософська категорія відображають певні сторони явищ дійсності, пов’язані з соціальною і культурною діяльністю людини і суспільства. Оцінка одного й того ж явища, наприклад руйнування будинку, житла чи то внаслідок землетрусу, чи то під час війни, може збігатися, а може відрізнятися у людей. Але оцінка буде або позитивна, або негативна В яких би категоріях ця оцінка не проводилася, –. «істина і похибка», «добро і зло», «краса і огидність» тощо – завжди її основою є суб’єктні цінності.

Сукупність ціннісних орієнтацій людини – своєрідний маяк свідомості, котрий в разі прийняття загальнолюдських цінностей освітлює шлях до гуманістичних ідеалів, які виробило і вистраждало людство в процесі минулих і сучасних цивілізацій та культур. Сьогодні перед людством нагальне постала проблема його виживання, вибору шляхів у майбутнє. І функція філософії в цих пошуках полягає не в тому, що вона дає готові відповіді на гострі проблеми сучасності, а в тому, що, узагальнюючи практичний, інтелектуальний і, ширше, духовний досвід людства, як справжня мудрість поколінь, з одного боку, застерігає («не переступіть межі загальнолюдських цінностей, бо це шлях у нікуди»), а з іншого – пропонує («тільки спираючись на накопичений віками позитивний світоглядний, пізнавальний, методологічний та інший арсенал можна його збагатити, щоб вирішити нові проблеми»). Тобто філософія несе в собі не тільки знання, але й цінності.

Філософська школа – це філософські погляди конкретного історичного філософа, які підтримуються, розвиваються певним колом філософів-послідовників Прикладом філософської школи є давньогрецька школа кініків, яку заснував Антисфен, учень Горгія і Сократа. Учнем і послідовником його був Діоген із Синопа. Кініки вбачали щастя в ав тономії особи від навколишнього соціального світу. Вони закликали «вчитися у природи», «жити як тварини», відкидали релігію, мораль, право.