Основні витоки та періоди становлення освіти в Україні та світі.

Історія університетів починається з епохи західноєвропейського середньовіччя і пов’язана зі збільшенням та зміцненням міст, потребами міської економіки і культури.

У XII—XIV ст. у Західній Європі поступово виникають так звані універсальні школи, що збирали молодих людей, які праг­нули здобути знання з багатьох дисциплін, а не лише з вузького ремесла. Для захисту своїх прав учителі й студенти (спудеї) об´єд­нувалися у своєрідні корпорації (цехи). Подібні об´єднання-корпорації поступово переростали в університети і вища освіта в цей час якраз і була представлена класичними середньовічними уні­верситетами. Назва походить від латинського слова universitas, що означає об´єднання, сукупність, корпорація, "середньовічна гільдія", яка об´єднує за прикладом цеху і студентів, і викладачів. Ще одна назва — Alma mater (мати-годувальниця). Керівник університету "ректор" — начальник цеху.

Перші університети Європи були відкриті у Північній Італії. У 1088 р. з юридичної школи утворився найстарший Болонський університет. Перші слов’янські університети з’явилися у Празі (Карлів університет, 1348 р.) і Кракові (Ягелонський університет, 1364 р.). У 1724 р. засновано університет в Петербурзі, а в 1755 р. – в Москві.

Найстарішим в Україні є Львівський університет. І хоча немає єдності думок щодо дати заснування цього навчального закладу — 1661 чи 1784 p., більшість дослідників зупиняється на даті 1661 р. Оскільки Львів, як і вся Галичина, був під владою Австрійської імперії, навчання велося німецькою, латинською мовами, а згодом — польською. Проте з роками в університеті почали перемагати українські тенденції. Зокрема, у 1873 р. при Львівському університеті було створено Наукове товариство імені Тараса Шевченка.

У 1805 р. розпочалася історія Харківського університету. Це перший університет, який створено на території України, що вхо­дила до складу Росії. Учені — педагоги й випускники універси­тету зробили значний внесок у розвиток освіти і науки в Слобо­жанській Україні, у справу національного відродження країни.

Відкриття Київського університету відбулося 15 липня 1834 р. Спочатку в університеті функціонував лише філософський фа­культет з історико-філологічним і фізико-математичним від­діленнями. Нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка є провідним центром розвитку науки і культури в Україні.

У травні 1868 р. на базі Рішельєвського ліцею засновано Одесь­кий університет, який називався Новоросійським університетом. Ініціатором відкриття Одеського університету були російський педагог і лікар МЛ. Пирогов та генерал-губернатор Строганов. Функціонування цього навчального закладу давало можливість молоді Південної України (Таврійського краю) здобувати вищу освіту. Та й взагалі він став центром науки і культури півдня України. Одеський університет імені Іллі Мечнікова залишається центром розвитку освіти і науки у південному регіоні України.

У 1875 р. засновано Чернівецький університет. Буковина, розташована у передгір´ях Карпат, була під протекторатом різних країн — Австрії, Румунії. Лише в 1940 р. ці землі возз´єдналися з Україною. Чернівецький університет був і залишається цент­ром розвитку освіти і науки на Буковині.

Короткий екскурс в історію розвитку освіти і культури в Украї­ні свідчить, що кінець XVIII і все XIX ст. позначилися активним становленням і розвитком наукових і освітніх закладів вищого рівня, які стали центром розвою культури і науки в різних регіо­нах держави. Ними були створені надійні підвалини для нових поступів у царині освіти, науки та культури у XX ст. Сьогодні університети України відіграють головну роль в системі безупинної освіти, підвищення кваліфікації спеціалістів, що вже мають вищу освіту.

Сучасна архітектура вищої освіти складна і потребує за умов динамічних змін зовнішнього і внутрішнього середовища радикальних, рекомбінаційних та модифікаційних інновацій, спрямованих на здобуття або утримання вищими навчальними закладами позицій лідера, досягнення конкурентоспроможності на ринку освітніх послуг, ефективності управління, задоволення потреб споживачів освітніх послуг. Але малочисельність контингенту студентів у більшості вищих навчальних закладів призвела до неефективного управління системою вищої освіти та її економічного функціонування. Усе це негативно позначається на якості підготовки фахівців і забезпеченні їх конкурентоспроможності на вітчизняному та європейському ринках праці. При цьому Україна — університетська держава, і університетський сектор вищої освіти динамічно розвивається.

Сьогодні мережа вищих навчальних закладів налічує 904 заклади усіх рівнів акредитації та форм власності, зокрема 351 вищий навчальний заклад III—IV рівнів акредитації та 553 — І—II рівнів акредитації.

Інтенсивні процеси формування мережі ВНЗ відбулися за роки незалежності України. Кількість ВНЗ III—IV рівнів акредитації зросла з 156 до 351, вищих навчальних закладів І—II рівнів акредитації зменшилася з 754 до 553. Постійно зростала кількість вищих навчальних закладів недержавної форми власності (з 25 до 202) як ознака часу і переходу до ринкових відносин. Нині в Україні склалася певна суперечність між вимогами сучасного суспільства до фахівця і реальним рівнем його підготовки у вищих навчальних закладах. Нинішня система ВНЗ, їх структура, діяльність не повною мірою забезпечують сучасний рівень надання освітніх послуг. Нас уже не розуміють у світі щодо наявності в державі 351 університету, академії, інституту за чисельності населення 46,8 млн осіб, тоді, як Велика Британія з населенням 59,6 млн осіб таких навчальних закладів має 96, Франція, населення якої становить 56,6 млн осіб, — 78, Італія з населенням 57,7 млн — 65, Іспанія, за чисельності населення 40 млн, — 56, Польща з населенням 38,6 млн — лише 11. Проблемою мережі ВНЗ III—IV рівнів акредитації України є і те, що середній контингент студентів становить 6,6 тис. осіб, половина з них має контингент менший від середнього по Україні. В комунальних і приватних вищих навчальних закладах цей показник значно нижчий. [Зеленько А. Про необхідність реформування освітньої системи в Україні/ Анатолій Зеленько //Вища школа. - 2008. - № 6. - C. 76-84, c. 76-78]