Управління необоротними активами підприємства

Сформовані на початковому етапі діяльності підприємства необо­ротні активи потребують постійного управління ними.

Політика управління необоротними активами є частиною за­гальної фінансової стратегії підприємства і полягає у фінансово­му забезпеченні своєчасного їх оновлення та високій ефективності використання.

Основними етапами формування політика управління необо­ротними активами підприємства є:

- Аналіз стану та ефективності використання необоротних ак­тивів.

- Оптимізація загального обсягу та складу операційних необо­ротних активів підприємства.

- Забезпечення своєчасного оновлення необоротних активів під­приємства.

- Забезпечення ефективного використання необоротних активів підприємства.

- Формування принципів та оптимізація структури джерел фі­нансування Необоротних активів.

У процесі аналізу стану та ефективності використання необорот­них активів підприємства досліджується динаміка загального їх об­сягу, їх склад, ступінь придатності, інтенсивності оновлення та ефе­ктивності використання. При розгляді динаміки обсягу необорот­них активів підприємства доцільно проводити порівняльний аналіз темпів їх зростання з темпами зростання обсягів виробництва і реа­лізації продукції, обсягом оборотних активів підприємства.

У процесі аналізу структури необоротних активів підприєм­ства розглядається співвідношення основних засобів та інших еле­ментів необоротних активів підприємства, зокрема, нематеріаль­них активів, незавершеного будівництва, довгострокових фінан­сових інвестицій підприємства, довгострокової дебіторської забор­гованості та інших необоротних активів. У складі основних засо­бів аналізується співвідношення їх активної та пасивної частин і розглядається відповідність даного співвідношення особливостям виробничої діяльності підприємства.

З метою вивчення стану основних засобів підприємства обчис­люються показники, що характеризують ступінь зносу та придат­ності основних засобів, показники руху основних засобів, зокре­ма коефіцієнти оновлення та вибуття основних засобів. Завер­шальним етапом аналізу є розрахунок показників, що характе­ризують ефективність використання основних засобів підприєм­ством - фондовіддачі, фондомісткості, а також коефіцієнта рен­табельності використання основних засобів.

Проведений аналіз фактичного стану та ефективності викори­стання необоротних активів є основою для визначення оптималь­ного загального обсягу необоротних активів з урахуванням особ­ливостей виробничої діяльності та прийняття відповідних рішень щодо покращення або можливого коригування політики управ­ління необоротними активами, яка є складовою фінансової стра­тегії підприємства.

Забезпечення своєчасного оновлення необоротних активів пе­редбачає розроблення на підприємстві амортизаційної політики. Амортизаційна політика полягає в індивідуалізації рівня інтен­сивності оновлення необоротних активів згідно зі специфікою їх експлуатації в процесі операційної діяльності. Вона базується на встановлених державою принципах, методах та нормах аморти­заційних відрахувань. Разом з тим кожне підприємство має мож­ливість індивідуалізувати свою амортизаційну політику, врахо­вуючи конкретні фактори, що визначають її параметри.

Згідно з П(С)БО 7 «Основні засоби» на сьогодні в Україні пе­редбачено використання таких методів нарахування амортизацій­них відрахувань: прямолінійний метод; зменшення залишкової вартості; прискореного зменшення залишкової вартості; кумуля­тивний метод; виробничий метод; податковий метод.

Амортизаційна політика є важливою складовою облікової полі­тики і фінансово-господарської діяльності підприємства. Вона дає змогу альтернативно підійти до визначення розмірів амортизацій­них відрахувань, здійснювати управління витратами і фінансовими

результатами, накопичити потрібні фінансові ресурси і раціонально використовувати їх на потреби відтворення необоротних активів тощо.

Фінансування оновлення необоротних активів у цілому поля­гає в тому, що весь обсяг оновлення цих активів фінансується за рахунок власного капіталу (перший варіант), або ж передбачає змі­шане фінансування оновлення необоротних активів за рахунок власного та довгострокового позикового капіталу (другий варіант). Вибір відповідного варіанта залежить від низки факторів, а саме:

- достатності власних фінансових ресурсів для забезпечення економічного розвитку підприємства в майбутньому;

- вартості довгострокових позикових коштів;

- структури капіталу підприємства, тобто співвідношення влас­ного та позикового капіталу;

- доступності довгострокового позикового капіталу для підпри­ємства.

У процесі фінансування оновлення необоротних активів необ­хідно вибрати найбільш ефективний варіант, зокрема придбання активів у власність чи їх оренду (лізинг).

6.2. Політика управління оборотним капіталом підприємства

Головною метою політики управління оборотним капіталом є ви­значення обсягу і структури поточних активів та джерел їх фінан­сування і співвідношення між ними, достатнього для забезпечен­ня довгострокової виробничої та ефективної фінансової діяльності підприємства. Як відомо, оборотні активи підприємства й джере­ла їх формування визначають рівень ліквідності балансу та під­приємства в цілому. Для будь-якого підприємства достатній рі­вень ліквідності є однією із найважливіших характеристик стабі­льності господарської діяльності. У процесі управління оборотним капіталом підприємства необхідно визначитися, що є більш важ­ливим: підтримка на достатньо високому рівні ліквідності чи на­рощення показників рентабельності підприємства, оскільки від цього залежить, за яким типом буде формуватися політика управ­ління оборотним капіталом на підприємстві.

На рис. 6.1 показано залежність ризику втрати ліквідності від рівня оборотного капіталу підприємства. Якщо грошові кошти, дебіторська заборгованість і виробничі запаси підтримуються на порівняно низьких рівнях, то ймовірність неплатоспроможності або нестачі коштів для здійснення рентабельної діяльності є вели­кою.

 

Рис. 6.1. Взаємозв'язок ризику втрати ліквідності і рівня оборотного

капіталу

Графік показує, що зі зростанням розміру оборотного капіта­лу ризик втрати ліквідності зменшується. Отже, найпростіший варіант управління оборотним капіталом, що мінімізує ризик втрати ліквідності, такий: чим більше перевищення поточних ак­тивів над поточними зобов'язаннями, тим менший ступінь ризи­ку втрати ліквідності; тобто необхідно прагнути до нарощування чистого оборотного капіталу підприємства.

Зовсім інший вигляд має залежність між прибутком і рівнем обо­ротного капіталу (рис. 6.2). При низькомурівні оборотного капіталу виробнича діяльність не підтримується належним чином, звідси - можлива втрата ліквідності, періодичні перебої в роботі і низький розмір прибутку. За деякого оптимального рівня оборотного капіта­лу прибуток стає максимальним. Подальше нарощення розміру обо­ротного капіталу призведе до того, що підприємство буде мати у своєму розпорядженні тимчасово вільні, непрацюючі поточні акти­ви, а також зайві витрати фінансування, що спричинить зниження прибутку. Це свідчить про те, що сформульований вище варіант управління оборотним капіталом не зовсім правильний.

 

Рис. 6.2. Взаємозв'язок прибутку і рівня оборотного капіталу

Політика управління оборотним капіталом має забезпечити пошук компромісу між ризиком втрати ліквідності й ефективніс­тю роботи підприємства.

При розробленні політики управління оборотним капіталом виділяють два види ризику. Ризик втрати ліквідності або знижен­ня ефективності, зумовлений змінами в поточних активах, при­йнято називати лівостороннім ризиком, оскільки ці активи роз­міщені в лівій частині балансу. Подібний ризик, але зумовлений змінами в зобов'язаннях, називають правостороннім. Приклади лівостороннього ризику.

- Обсяг грошових коштів. Підприємство повинно мати достат­ньо коштів для здійснення поточної діяльності. Нестача гро­шових коштів у потрібний момент пов'язана з ризиком пере­ривання виробничого процесу, можливим невиконанням зо­бов'язань або з втратою можливого додаткового прибутку. Якщо грошові кошти підприємства підтримуються на порів­няно низькому рівні, то існує досить високий ступінь ризику втрати ліквідності, відповідно формується високий ступінь імовірності виникнення неплатоспроможності або нестачі ко­штів для здійснення рентабельної діяльності. З іншого боку, надлишок грошових коштів призводить до уповільнення обо­ротності активів і зниження рентабельності діяльності підпри­ємства.

- Обсяг виробничих запасів. Підприємство повинно мати у своє­му розпорядженні достатню кількість (але не надлишкову) сировини і матеріалів для здійснення безперервного та ефек­тивного процесу виробництва; готової продукції має вистача­ти для виконання всіх замовлень. Нестача запасів підприєм­ства може привести до зупинення процесу виробництва, а над­лишок - до формування невиправданих витрат.

До найбільш істотних явищ, що потенційно несуть у собі пра- восторонній ризик, належать такі:

- високий рівень кредиторської заборгованості;

неоптимальне поєднання короткострокових і довгострокових джерел позикових коштів. Незважаючи на те що довгостро­кові джерела, як правило, дорожчі, у деяких випадках саме вони можуть забезпечити менший ризик ліквідності і значну сумарну ефективність. Значна частка довгострокового позико­вого капіталу, надмірна короткострокова кредиторська забо­ргованість підвищують ризик втрати ліквідності, а надмірна частка довгострокових джерел - ризик зниження рентабель­ності.

При розробленні політики комплексного оперативного управ­ління поточними активами та поточними пасивами розрізняють три основні підходи, сутність яких полягає у визначенні достат­нього рівня і раціональної структури поточних активів, з одного боку, та визначенні величини й структури джерел їх фінансуван­ня - з іншого. Зокрема, розглядають консервативну, компроміс­ну та агресивну політики управління оборотним капіталом під­приємства (рис. 6.3).

- Політика управління оборотним капіталом охоплює комплекс­не управління поточними активами та поточними зобов'язаннями підприємства. Консервативна політика управління поточними активами передбачає максимальне нарощування поточних акти­вів, наявність значних виробничих запасів та готової продукції, стимулювання покупців шляхом збільшення обсягу дебіторської заборгованості, наявність значних сум грошових коштів на поточ­ному рахунку. При консервативній політиці питома вага поточних активів у загальній сумі всіх активів є досить високою, а період обо­ротності оборотних коштів тривалим. У практиці фінансового ме­неджменту така політика отримала назву «політики товстосума», або «політики жирного кота». Консервативна політика дає мож­ливість фактично зняти проблему формування значного ризику втрати ліквідності та платоспроможності, але не може забезпечи­ти підвищену економічну рентабельність активів.

Рис. 6.3. Типи політики управління оборотним капіталом

 

Консервативна політика управління поточними пасивами передбачає низьку питому вагу поточних зобов'язань у загальній сумі всіх пасивів підприємства і значну питому вагу власного ка­піталу та довгострокового позикового капіталу.

Агресивна політика управління поточними активами перед­бачає зменшення обсягу поточних активів, їх мінімізацію. Пито­ма вага поточних активів у загальній сумі всіх активів досить ни­зька, а період оборотності оборотних коштів якомога коротший. Таку політику підприємство може використовувати за умови чіт­кого дотримання строків надходження, необхідного обсягу запа­сів і точного часу їх споживання, а також чіткого дотримання платіжної дисципліни. У такому випадку використовується під­хід «точно в строк» (just in time). Даний підхід у політиці управ­ління оборотним капіталом набув досить широкого розповсюджен­ня в 1970-1980 pp. в Японії. Або ж така політика може викорис­товуватися підприємством у разі необхідності дотримання жорс­ткої економії майже в усьому. Такий підхід дістав назву «худо- бідно». Агресивна політика дає можливість максимізувати еко­номічну рентабельність активів, але водночас має дуже високий рівень ризику виникнення технічної неплатоспроможності та пе­ребою в процесі виробництва.

Агресивна політика управління поточними пасивами перед­бачає суттєве переважання поточних зобов'язань у загальній сумі пасивів. За такої політики на підприємстві збільшується рівень ефекту фінансового важеля. Постійні витрати збільшуються за рахунок відсотків за кредит, відповідно збільшується сила впли­ву операційного важеля, але меншою мірою, ніж при переважно­му використанні довгострокового кредиту.

Компромісна політика управління поточними активами передбачає дотримання «центристської позиції». За умови вико­ристання такої політики і економічна рентабельність активів, і ризик технічної неплатоспроможності, і період оборотності обо­ротних активів знаходяться на середньому рівні.

Кожному з перерахованих типів політики управління поточ­ними активами має відповідати певна політика управління поточ­ними пасивами.

Компромісна політика управління поточними пасивами пе­редбачає середній або нейтральний рівень поточних зобов'язань у загальній сумі пасивів підприємства.

Консервативній політиці управління поточними активами може відповідати помірний або консервативний тип політики управління поточними пасивами. Помірній політиці управління поточними активами може відповідати будь-який тип політики управління поточними пасивами.

Агресивній політиці управління поточними активами може відповідати помірний або агресивний тип політики управління поточними пасивами.

6.3. Управління виробничими запасами

Політика управління запасами - це частина загальної політи­ки управління оборотними активами підприємства, яка полягає в оптимізації загального розміру і структури виробничих запасів, мінімізації витрат з їх обслуговування і забезпеченні ефективно­го контролю за їх рухом, а також забезпеченні нормальної ритміч­ності виробничо-фінансового циклу.

Мета політики управління виробничими запасами - забезпе­чення безперебійного виробництва продукції в необхідній кількості й у встановлені терміни та досягнення на основі цього повної реалі­зації випуску при мінімальних витратах на зберігання запасів.

Ефективне управління виробничими запасами дозволяє:

- зменшити розмір збитку через дефіцит виробничих запасів;

- прискорити їх оборотність;

- звести до мінімуму надлишки виробничих запасів, що збіль­шують вартість операцій і «заморожують» дефіцитні грошові кошти;

- знизити ризик старіння і псування товарів;

- знизити витрати на збереження виробничих запасів.

У процесі управління запасами основну увагу слід приділити виявленню тенденції зміни таких елементів, як виробничі запа­си, незавершене виробництво, готова продукція і товари. У про­цесі аналізу необхідно встановити забезпеченість підприємства нормальними перехідними запасами сировини і матеріалів, неза­вершеного виробництва, готової продукції і товарів та виявити зміни і надлишкові запаси.

У практиці управління виробничими запасами значного розпо­всюдження набув метод «АБС-контролю». Відповідно до цього ме­тоду виробничі запаси поділяються на три категорії за ступенем ва­жливості окремих видів залежно від їх питомої ваги у витратах.

Категорія А містить обмежену кількість найбільш цінних ви­дів ресурсів, які мають суттєву питому вагу в поточних матеріа­льних витратах, що вимагають додаткового і скрупульозного об­ліку і контролю (можливо, навіть щоденного). Для цих ресурсів обов'язковий розрахунок оптимального розміру замовлення. До­цільно використовувати концепцію «точно в строк».

Категорія В (проміжна категорія) складається з тих видів ви­робничих запасів, що меншою мірою важливі для підприємства, які оцінюються і перевіряються при щомісячній інвентаризації. Бажана методика оптимального розміру замовлення. Використо­вується концепція «червоного світла», тобто встановлення показ­ника рівня відновлення без розрахунку оптимальної величини замовлення, виходячи з критерію логістики - часу поставок.

Категорія С охоплює різноманітний асортимент малоцінних виробничих запасів, що закуповуються у великій кількості. Ви­користовується метод двох контейнерів, тобто замовлення здійс­нюється тоді, коли вичерпується наповнення першого ящика або метод червоної лінії - спосіб управління виробничими запасами, за якого на внутрішніх стінках контейнера, де зберігаються това­ри, проводиться лінія, яка вказує на те, що настав час робити нове замовлення.

Використання ABC-методу дозволяє зосередитися на контролі тільки за найбільш важливими видами виробничих запасів (ка­тегорії А і В) і тим самим заощадити час, ресурси і підвищити ефе­ктивність управління ними.

Основна увага при контролі й управлінні виробничими запа­сами має приділятися трьом найважливішим видам запасів кате­горії А. Додатково для шести видів запасів категорії В рекомен­дується застосовувати прийоми обчислення оптимального розмі­ру замовлення й оцінити страховий запас. Контроль за іншими видами запасів може проводитися раз на місяць.

При розробленні оптимальної політики управління запасами беруться до уваги чотири показники рівня запасів:

Рівень запасів, за якого робиться замовлення:

RP = MU * MD, (6.1)

де RP - рівень запасів, за якого робиться замовлення, од.;

MU - максимальна денна потреба в сировині, од.;

MD - максимальна кількість днів виконання замовлення.

Мінімально допустимий рівень запасів (страховий запас):

SS=RP-AU-AD, (6.2)

де SS - мінімальний рівень запасів, од.;

AU - середня денна потреба в сировині, од.;

AD - середня тривалість виконання замовлення (від моменту роз­міщення до моменту одержання сировини), днів;

Максимально допустимий рівень запасів:

MS = RP + EOQ - LU ■ LD, _{(6 3)}

де MS - максимальний рівень запасів, од.;

EOQ - обсяг оптимальної партії замовлення, од.; LU - мінімальна денна потреба в сировині, од.; _{l f},, LD - мінімальна кількість днів виконання замовлення.

Оптимальна партія замовлення (модель Уїлсона) розраховуєть­ся за формулою:

 

(6.4)

Де F - вартість виконання однієї партії замовлення, грош. од.; D - загальна потреба в сировині на період, од.; Я - витрати зі збереження одиниці сировини, грош. од.

Для оптимальної партії замовлення можна розрахувати кіль­кість замовлень на період (рік, квартал, місяць, декаду):

 

(6.5)

Сумарні витрати, пов'язані з реалізацією такої політики, ви­значаються за такою формулою:

 

(6.6)

Оптимізація рівня виробничих запасів залежить від витрат, що пов'язані з підтриманням запасів і складаються з двох елемен­тів - витрат на зберігання і витрат на розміщення і виконання замовлення.

Рис. 6.4. Модель економічного розміру замовлення

 

Ці два види витрат змінюються в різний спосіб, залеж­но від обсягу замовлення: чим більший розмір замовлення, тим більші витрати на зберігання запасів і водночас менші витрати на виконання замовлення (рис. 6.4). Якщо узагальнити сумарні по­точні витрати і сумарні витрати на замовлення, то отримаємо су­марні поточні витрати на запаси. Точка, у якій показник сумар­них поточних витрат на запаси є мінімальним, характеризує най­більш економічний розмір замовлення (Economic Order Quantity - EOQ), що, у свою чергу, визначає оптимальний середній рівень запасів.-

6.4. Управління дебіторською заборгованістю

Наявність дебіторської заборгованості характеризує стан розра­хункової дисципліни і значною мірою впливає на фінансову стій­кість підприємства. До зростання дебіторської заборгованості і, як наслідок, нестабільності фінансового стану підприємства при­зводить недотримання договірної та фінансової дисципліни. Саме тому управління дебіторською заборгованістю має важливе зна­чення для підприємства.

Політика управління дебіторською заборгованістю є час­тиною загальної політики управління оборотними активами та ма­ркетингової політики підприємства, що спрямована на розширен­ня обсягу реалізації продукції й оптимізації загального розміру заборгованості та забезпечення її своєчасної інкасації.

Необхідність управління дебіторською заборгованістю викли­кана тим, що:

® одержання платежів від дебіторів є одним з основних джерел надходження коштів на підприємство від операційної діяль­ності;

- урахування реальних витрат або вигод від прийнятих кредит­них рішень може використовуватися як інструмент розширен­ня продажів і підвищення оборотності оборотних коштів.

На формування політики управління дебіторською заборгова­ністю впливає ціла низка факторів, які можна об'єднати у дві гру­пи - зовнішні та внутрішні (рис. 6.5, 6.6).

Управління дебіторською заборгованістю містить:

- визначення політики надання кредиту й інкасації для різних груп покупців і видів продукції;

- аналіз і ранжування покупців залежно від обсягів закупок, історії кредитних відносин і запропонованих умов оплати;

в контроль розрахунків із дебіторами за відстроченими та про­строченими заборгованостями;

- визначення прийомів прискорення повернення боргів і змен­шення безнадійних боргів;

- розроблення умов продажу, що забезпечують гарантоване над­ходження коштів;

- прогноз надходжень коштів від дебіторів на основі коефіцієн­тів інкасації.

Для ефективного управління дебіторською заборгованістю необхідно:

- проводити ABC-аналіз дебіторів - на основі аналізу ступеня ва­гомості покупців для підприємства визначаємо, якими конт­рагентами підприємство має займатися більш ретельно, тобто відстежувати уважно їх реальне фінансове становище, спира­ючись на фінансову звітність та іншу різноманітну інформа­цію;

- аналізувати зміни в часі реєстру старіння дебіторської забор­гованості - дозволяє виділити ті часові періоди, у яких були допущені прорахунки в управлінні рахунками дебіторів;

- згрупувавши дебіторську заборгованість за термінами виник­нення, необхідно оцінити ймовірність безнадійних боргів для того, щоб мати більш реальну оцінку коштів, що в перспек­тиві може одержати підприємство від дебіторів. Дану оцінку можна провести на основі накопиченої статистики або з вико­ристанням експертних даних;

- зменшувати дебіторську заборгованість на суму безнадійних боргів, водночас очищуючи активи підприємства та полегшу­ючи баланс;

- проводити аналіз заборгованості за видами продукції для ви­значення невигідних зі погляду інкасації товарів;

- контролювати співвідношення дебіторської і кредиторської заборгованостей підприємства;

- визначати конкретні розміри знижок при достроковій оплаті;

- проводити оцінку можливості та доцільності використання факторингу.

Фінансовий менеджер має розробити системи договорів із гнуч­кими умовами термінів і форми оплати. Стратегія роботи з дебі­торами передбачає укладання гнучких контрактів. Якщо повна передоплата неможлива, варто спробувати одержати часткову передоплату.

Замість розрізнених знижок слід розробити систему знижок, оці­нивши при цьому їх вплив на фінансові результати підприємства.

Рис. 6.5. Зовнішні фактори, що впливають на формування дебіторської заборгованості

 

Пропозиція знижок клієнтам виправдана, якщо вона забезпечує розширення продажів і більш високий розмір загального прибут­ку. Якщо підприємство має дефіцит грошових коштів, то знижки можуть бути запропоновані з метою збільшення грошових надхо­джень, навіть якщо у віддаленій перспективі загальний фінансо­вий результат не буде позитивним. За інших рівних умов знижкам за швидку оплату має віддаватися перевага перед штрафами за про­строчену оплату. Це можна виправдати хоча б тим, що більш висо­кий прибуток призводить до збільшення розміру податків, у той час як знижки сприяють зменшенню бази оподаткування. Цілком очевидно, що заохочення завжди діють краще, ніж штрафи.

Рис. 6.6. Внутрішні фактори, що впливають на формування дебіторської заборгованості

 

Рис. 6.7. Основні елементи процесу управління дебіторською заборгованістю

 

На основі аналізу реєстру старіння дебіторської заборгованості розраховуються коефіцієнти інкасації - частка надходжень у поточному періоді коштів від заборгованості певного періоду щодо обсягу реалізації періоду виникнення заборгованості:

(6.7)

це В- відвантаження поточного місяця, грош. од.;

ДЗ_к- дебіторська заборгованість на кінець поточного місяця, грош. од.

Оптимізація розміру дебіторської заборгованості пов'язана з кредитною політикою, яка розроблена підприємством. Розроблен­ня такої політики передбачає:

виявлення фінансових можливостей надання підприємством товарного (комерційного) кредиту. Використання підприєм­ством

- цієї форми кредитування можливе лише за наявності в нього достатніх резервів фінансових ресурсів для забезпечен­ня платоспроможності на випадок несвоєчасного виконання зо­бов'язань покупцями;

- визначення складу й оцінювання майбутніх дебіторів. На цьо­му етапі оцінюється кредитоспроможність клієнта за визна­ченою системою критеріїв (оцінюється репутація клієнта в ді­ловому світі; обсяг господарських операцій з клієнтом, його платоспроможність, надання застави). Завдяки оцінюванню клієнтів можна розподілити за групами: клієнти, яким кре­дит надається в максимальному розмірі, обмеженому та яким кредит не надається;

- лімітування розміру кредиту, наданого одному клієнту (кре­дитний ліміт);

- лімітування граничного періоду надання кредиту (залежно від обсягу кредиту, кон'юнктури ринку);

- визначення вартості надання кредиту;

- формування умов надання й обслуговування кредиту, а саме: необхідність забезпечення заставою, страхування, терміни погашення кредиту, розміри штрафних санкцій за прострочен­ня розрахунків;

- визначення процедури інкасації дебіторської заборгованості передбачає терміни і форму попереднього і постійного нагаду­вання клієнтам про дату платежів, можливості й умови про­лонгації боргу, умови порушення справи про банкрутство не­спроможних дебіторів.

Сформована підприємством кредитна політика, а відповідно, і розмір дебіторської заборгованості визначаються рівнем попиту на продукцію і фінансовим станом підприємства. Залежно від цих умов підприємство може здійснювати м'яку, помірну та жорстку кредитну політику.

М'яка кредитна політика (консервативна), сформована в умовах нормального фінансового стану або спаду попиту на про­дукцію, припускає:

- поширення кредиту на більш ризикові групи клієнтів;

- збільшення розміру кредитного ліміту;

- збільшення періоду надання кредиту;

- зниження вартості кредиту до мінімально припустимих роз­мірів;

- надання клієнтам можливості пролонгації кредиту.

Жорстка кредитна політика (агресивна), сформована в умо­вах погіршення фінансового стану або різкого зростання попиту на продукцію, передбачає:

- істотне скорочення кола клієнтів за рахунок груп підвищено­го ризику;

- скорочення розміру кредитного ліміту;

- скорочення періоду надання кредиту;

- жорсткість кредитних умов;

- підвищення вартості кредиту (розміру цінової знижки за го­тівку);

- жорсткість процедури інкасації дебіторської заборгованості.

Помірна кредитна політика здійснюється підприємством у стабільних умовах його операційної діяльності.

6.5. Управління грошовими активами

Грошові кошти є одним із вагомих факторів, що визначають фі­нансове положення підприємства, його життєздатність. Значу­щість та роль грошей на рівні підприємства зумовлюють доціль­ність їх окремого детального дослідження, визначення стратегії і тактики управління формуванням та використанням.

Розмір залишку грошових активів, які знаходяться в розпо­рядженні підприємства, визначає рівень його платоспроможності, впливає на тривалість операційного циклу, а відповідно, і на роз­мір фінансових ресурсів, інвестованих в оборотні активи, а також характеризує певною мірою інвестиційний потенціал здійснення короткострокових фінансових вкладень.

Політика управління грошовими активами є частиною за­гальної політики управління оборотним капіталом і полягає в оп­тимізації сукупного розміру їх залишку з метою забезпечення ста­більної платоспроможності й ефективного використання в процесі зберігання.

Розроблення політики управління грошовими активами скла­дається з таких етапів:

1. Аналіз розміру грошових активів. Під час аналізу визначаєть­ся обсяг грошових активів, їх склад за місцезнаходженням, оцінюється відповідність грошових залишків потребам підпри­ємства та встановленим нормативам, аналізується стан плато­спроможності підприємства, можливості виконання платіж­них зобов'язань.

1. На другому етапі проводиться нормування розміру залишків грошових коштів шляхом застосування економіко-математич- них та факторно-аналітичних моделей.

2. Організація поточного контролю за дотриманням нормативу, а в разі його порушення - прийняття необхідних заходів щодо нормалізації залишку при мінімальній « ціні ліквідності», тоб­то додаткових витратах, на які йде підприємство для підтри­мання стабільної платоспроможності (необхідних запасів гро­шових коштів). Ефективною формою вирішення завдання під­тримання постійної платоспроможності є поширення практи­ки банківського овердрафту, який надається в разі необхід­ності в межах визначеного ліміту з подальшим погашенням суми боргу з подальших грошових надходжень.

3. Забезпечення ефективного використання тимчасово вільних грошових коштів шляхом застосування різноманітних форм їх інвестування. Ураховуючи короткий термін, поширеним інструментом інвестування «вільних грошей» є відкриття де­позитного рахунку, який автоматично поновлюється при пе­ревищенні нормативу залишку коштів, або депозиту з понов­ленням вкладу без письмової угоди.

4. Забезпечення мінімізації інфляційних втрат вартості грошо­вих активів.

Моделі оптимального залишку коштів визначають:

- обсяг грошових коштів та їх еквівалентів, необхідний підпри­ємству для задоволення його потреб;

- оптимальну пропорцію розподілу грошових коштів між окре­мими формами: гроші на поточному рахунку або цінні папе­ри, що швидко реалізуються;

- періодичність (умови) та обсяги взаємної трансформації в цінні папери та навпаки.

У сучасній економічній літературі світове визнання отримали кілька моделей, зокрема модель Баумоля; модель Міллера-Орра та модель Стоуна.

Відмінності між ними полягають у різному визначенні та ма­тематичній формалізації процесів надходження й витрачання гро­шових коштів, системи обмежень, які необхідно враховувати.

Нижче розглядаються сутність, умови та доцільність викори­стання кожної моделі.

Модель Баумоля. Дана модель розроблена В. Баумолем у

1952 році. •

В основу моделі покладено такі припущення:

- надходження грошей відбувається дискретно;

- підприємство може або розмістити їх у вигляді поточних фі­нансових вкладень (коли вони приносять дохід), або зберегти недоторканими (на рахунках, у касі), щоб безперешкодно роз­раховуватись із кредиторами. В останньому випадку виника­ють альтернативні витрати, рівні втраченим відсоткам від вкладень, що не були здійснені;

- платежі, навпаки, мають регулярний характер. Отже, за від­сутності надходжень, які поповнюють грошовий запас, остан­ній являє собою убутну лінійну функцію.

Модель Баумоля є трансформованою моделлю EOQ. Вихід­ним її положенням є постійність потоку витрат грошових кош­тів, зберігання всіх резервів у формі короткострокових фінансо­вих вкладень і змін залишку грошових активів від їх максиму­му до їх мінімуму, що дорівнює нулю. Як тільки запас грошових коштів стає рівним нулю або досягає певною заданого рівня без­пеки, підприємство продає частину короткострокових цінних па­перів і таким чином поповнює запас грошових коштів до макси­мальної величини.

З наведеного графіка (рис. 6.8) видно, що якби поповнення залишків грошових активів шляхом продажу короткострокових фінансових вкладень здійснювалося у два рази частіше, то роз­мір максимального і середнього залишку грошових активів на підприємстві був би у два рази меншим. Але слід мати на увазі, що кожна така операція пов'язана з певними витратами. Для економії загальної суми витрат з обслуговування операцій попов­нення грошових коштів можна збільшити їх період або зменшити частоту поповнення. У цьому випадку збільшуються максима-

Рис. 6.8. Графік зміни залишку грошових коштів на. поточному рахунку (модель Баумоля)

 

льний і середній розміри залишку грошових активів відповідно, які не приносять підприємству доходів, їх зростання означає для підприємства втрати доходів від коштів, інвестованих у корот­кострокові фінансові вкладення (рис. 6.9).

 

Визначається оптимальний розмір максимального залишку грошових активів підприємства:

(6.8)

де Q- оптимальний розмір максимального залишку грошових акти­вів підприємств, грош. од.;

F- прогнозована потреба в грошових коштах за період, грошові одиниці;

с - витрати з конвертації грошових коштів у цінні папери, грош. од.;

г - середня ставка відсотка за короткостроковими фінансовими вкладеннями або рівень втрати альтернативних доходів при збе­ріганні грошових коштів на поточному рахунку, од. Таким чином, середній запас грошових активів становить Q/2, а загальна кількість угод по конвертації цінних паперів у грошові кошти визначається за формулою:

 

Рис. 6.9. Формування оптимального розміру залишку грошових коштів (модель Баумоля)

 

 

(6.9)

 

 

Джльжом лосрвог043FраПп

Загальні витрати, пов'язані з реалізацією такої політики управління грошовими активами, визначаються за формулою:

(6.10)

 

Перший множник у даній формулі являє собою прямі витра- ти другий - упущену вигоду від зберігання грошових коштів на повному рахунку замість того, щоб інвестувати їх у короткострокові цінні папери.

Модель Баумоля проста і певною мірою придатна для під­приємств, грошові витрати яких стабільні і прогнозовані. У практиці таке трапляється досить рідко, як правило, залишок коштів на рахунку змінюється нестабільно, при цьому можливі значні коливіння. Це зумовлює обмеженість використання даної моделі.

На відміну від моделі Баумоля, модель Міллера - Орра більш наближена до реальності і дає змогу відповісти на запитання як підприємству слід управляти своїми грошовими коштами якщо неможливо передбачити щоденні надходження та видатки грошових коштів. Модель оптимізації розміру грошових залишків що розглядається нижче, розробленаМ. Міллеромі Д. Оррому 1966 р. як компроміс між простотою та реальністю, що посилює її значу­щість і можливість практичного використання. Логіка дій фінансового менеджера в даному випадку є такою. Залишок грошових коштів на поточному рахунку хаотично змі­нюється доти, доки не досягне верхньої межі (рис. 6.10).

Як тільки це відбудеться, підприємство починає купувати достатню кількість короткострокових цінних паперів із метою повернути запас грошових коштів до деякого нормального рів­ня (точки повернення). Якщо запас грошових коштів досягає нижньої межі, то в цьому випадку підприємство продає. цінні папери і таким чином поповнює запас грошових коштів (до нормального рівня).

Рис. 6.10. Графік зміни залишку грошових коштів на поточному рахунку (модель Міллера - Орра)

При вирішенні питання про розмах варіації рекомендується: якщо щоденна мінливість грошових потоків значна або постійні витрати, пов'язані з купівлею-продажем цінних паперів, високі, то підприємству слід збільшувати розмах варіації, і навпаки. Та­кож доцільно зменшити розмах варіації, якщо є можливість отри­мання доходу за допомогою високої ставки відсотка за цінними паперами.

Реалізація моделі здійснюється в кілька етапів:

- Встановлюється мінімальна величина грошових коштів, яку доцільно постійно мати на поточному рахунку.

- За статистичними даними визначається варіація щоденного надходження коштів на поточний рахунок.

- Визначаються витрати з конвертації грошових коштів у цінні папери і витрати, пов'язані зі зберіганням грошових коштів на поточному рахунку, або рівень втрати альтернативних до­ходів від зберігання грошових коштів.

- Визначають розмах варіації залишку грошових коштів на по­точному рахунку або діапазон коливань між мінімальним і ма­ксимальним значенням за формулою:

 

(6.11)

де S - діапазон коливань суми залишку грошових активів між міні­мальним і максимальним його значенням, грош. од.; а² - дисперсія щоденного обсягу грошового обороту (квадрат сере- дньоквадратичного відхилення).

5. Визначають верхню межу грошових коштів на поточному ра­хунку, при перевищенні якої необхідно частину грошових коштів конвертувати в короткострокові цінні папери:

ГАmax =ГА mm.+S, (6.12)

 

де ГА min - нижня межа запасу грошових коштів, грош. од.

 

2. Визначають точку повернення - середній розмір залишку гро­шових активів:

(6.13)

 

 

Модель Стоуна. Особливістю моделі управління залишками грошових коштів, розробленої Стоуном, є те, що критичні межі (верхня та нижня) розглядаються як відповідні межі сум грошо­вих залишків, що очікуються в майбутньому.

На рис. 6.11 використано такі умовні позначення:

- Z - цільовий рівень грошових коштів (точка повернення);

- ft та г- верхня та нижня критичні межі (зовнішні) відповідно;

- h - х та r+х - верхня та нижня критичні межі (внутрішні) від­повідно.

Досягнення критичних меж не є сигналом про негайне прий­няття рішення щодо купівлі або продажу цінних паперів (як у мо­делі Міллера - Орра). Якщо рівень грошових залишків досяг вер­хньої критичної межі (h), менеджер не приймає рішення про ку­півлю цінних паперів, а аналізує прогноз грошових коштів на кілька наступних днів. Якщо згідно з цими прогнозами сума гро­шових залишків буде вищою від внутрішньої верхньої критичної межі (h-x), то приймається рішення про купівлю цінних паперів для того, щоб протягом періоду, що прогнозується, сума грошо­вих залишків досягла цільового рівня (Z).

Якщо грошові потоки, що прогнозуються, призведуть до змен­шення грошових коштів нижче від рівня внутрішньої верхньої критичної межі, дії з інвестування грошових коштів у цінні папе-

Рис. 6.11. Модель Стоуна

 

ри не застосовуються. Аналогічно відбувається процес прийнят­тя рішень при досягненні суми грошових коштів нижньої крити­чної межі.

Головною рисою моделі Стоуна є те, що вона дозволяє враху­вати майбутні відхилення в динаміці грошових коштів та їх вплив на позицію підприємства на шкалі «рентабельність - ліквідність». Ця ідея дозволяє мінімізувати кількість необхідних операцій з конвертації цінних паперів у грошові кошти й навпаки і таким чином оптимізувати процес прийняття рішень.

Завдання для самоконтролю

1. Дослідіть сутність і зміст основних етапів розроблення й реалізації політики управління необоротними активами підприємства.

2. Дослідіть сутність вибору типу комплексної політики оперативного управління оборотними активами підприємства і поточними паси­вами.

3. Дайте характеристику агресивного, консервативного і помірковано­го підходу до формування поточних активів.

4. З'ясуйте сутність, мету, завдання і послідовність управління вироб­ничими запасами.

5. Ознайомтеся з методологією оптимізації постачання на основі моделі Уїлсона.

6. Ознайомтеся з сутністю, метою, завданнями і послідовністю управ­ління дебіторською заборгованістю.

7. Дайте характеристику основних підходів щодо формування кредит­ної політики підприємства (консервативна, компромісна, агресивна).

8. З'ясуйте сутність і особливості застосування оптимізаційних моде­лей управління грошовими активами підприємства (модель Баумо­ля, модель Міллера - Орра).

 

 

Тема 5. Управління капіталом підприємства Сутність та задачі управління капіталом підприємств. Сутність концепції вартості капіталу, її основні аспекти. Середньозважена вартість капіталу. Основні сфери використання показників вартості капіталу в діяльності організації. Управління структурою капіталу. Зміст основних етапів процесу оптимізації структури капіталу організації. Оптимізація структури капіталу за різними критеріями (максимізації рівня фінансової рентабельності з використанням механізму фінансового левериджу, мінімізації вартості капіталу, мінімізації рівня фінансових ризиків). Управління формуванням власних фінансових ресурсів підприємства, його сутність, задачі та послідовність здійснення. Методи визначення загальної потреби підприємства у власних фінансових ресурсах. Оцінка вартості окремих елементів власного капіталу організації. Управління вартістю власного капіталу організації. Фінансовий механізм управління формуванням операційного прибутку на основі системи «витрати – обсяг реалізації – прибуток». Управління формуванням прибутку на основі операційного левериджу. Сутність, основні цілі і типи дивідендної політики акціонерного товариства. Основні етапи формування дивідендної політики товариства і оцінювання ефективності її реалізації. Амортизаційна політика підприємства, її сутність і типи. Фактори, що обумовлюють вибір типу дивідендної політики. Оцінювання ефективності дивідендної політики. Управління формуванням позикового капіталу підприємства, сутність, завдання, послідовність здійснення. Методи визначення загальної потреби підприємства в позикових ресурсах. Оцінка вартості окремих елементів позикового капіталу. Управління вартістю позикового капіталу організації. Управління залученням банківського і товарного кредитів. Управління фінансовим лізингом.

 

Тема 7

Вартість та оптимізація структури капіталу підприємства

® Поняття вартості капіталу підприємства. Середньозважена вартість капіталу • Визначення вартості власного капіталу • Визначення вар­тості позикового капіталу • Механізм фінансового важеля • Опти­мізація структури капіталу