Визначення вартості власного капіталу підприємства

Розвиток підприємства вимагає насамперед мобілізації і підвищен­ня ефективності використання власного капіталу, тому що це за­безпечує зростання його фінансової стійкості й рівня платоспро­можності. Тому в першу чергу варто приділяти увагу оцінці вар­тості власного капіталу за окремими його елементами і в цілому.

Підприємство, яке використовує тільки власний капітал, має найвищу фінансову стійкість, його коефіцієнт автономії дорів­нює 1, але водночас обмежуються темпи розвитку і не використо­вуються фінансові можливості приросту прибутку на власний ка­пітал за рахунок використання позикового капіталу.

Оцінка вартості власного капіталу має ряд особливостей, основними серед яких є:

• необхідність постійного коригування балансової суми власно­го капіталу в процесі здійснення оцінки. При цьому коригу­ванню підлягає тільки використовувана частина власного ка­піталу, тому що знову залучений власний капітал оцінений за поточною ринковою вартістю;

- оцінка вартості знов залученого власного капіталу має ймовір­нісний, а отже, значною мірою умовний характер. Якщо залу­чення позикового капіталу ґрунтується на визначених конт­рактних або інших фіксованих зобов'язаннях підприємства, то залучення основної суми власного капіталу таких контракт­них зобов'язань не має (за винятком емісії привілейованих акцій). Будь-які зобов'язання підприємства з виплати відсот­ків на пайовий капітал, дивідендів власникам простих акцій тощо не мають контрактних зобов'язань і є розрахунковими плановими показниками, що можуть бути скориговані за ре­зультатами господарської діяльності;

в суми виплат власникам капіталу входять до складу оподатко­вуваного прибутку, що збільшує вартість власного капіталу порівняно з позиковим; » залучення власного капіталу пов'язане з більш високим рів­нем ризику інвесторів, що збільшує його вартість на розмір премії за ризик. Це пов'язано з тим, що претензії власників основної частини цього капіталу (за винятком власників при­вілейованих акцій) підлягають задоволенню при банкрутстві підприємства в останню чергу;

- залучення власного капіталу не пов'язане, як правило, із зво­ротним грошовим потоком за основною його сумою, що визна­чає вигідність використання цього джерела підприємством, незважаючи на більш високу його вартість. Використання вла­сного капіталу забезпечує високий рівень платоспроможності і фінансової стійкості підприємства, що стимулює його готов­ність іти на більш високу вартість залучення цього капіталу. .

З урахуванням цих особливостей розглянемо механізм оцін­ки і управління вартість власного капіталу.

1. Вартість функціонуючого власного капіталу має найбільш надійний базис розрахунку у вигляді звітних даних підприємства.

Вартість функціонуючого власного капіталу підприємства у звітному періоді визначають за такою формулою:

ВК_{фз =}ЧПв / ВКсер *100%, (7.4)

де ВК _з - вартість функціонуючого власного капіталу підприємства у звітному періоді, %;

ЧПв- сума чистого прибутку, виплачена власникам підприємст­ва у процесі розподілу за звітний період, грош. од.; ВКсер - середня сума власного капіталу підприємства у звітному періоді, грош. од.

Відповідно вартість функціонуючого власного капіталу у пла­новому періоді визначається за формулою:

ВК ф.п.. = ВК ф.з., *ПВ т., (7.5)

де ВК_{ф п} - вартість функціонуючого власного капіталу підприємства у плановому періоді, %;

ВК_фз - вартість функціонуючого власного капіталу підприємства у звітному періоді, %;

ПВ_т - запланований коефіцієнт зростання виплат прибутку влас­никам на одиницю вкладеного капіталу, од.

- Вартість нерозподіленого прибутку останнього звітного пері­оду оцінюється з урахуванням певних прогнозних розрахунків. Оскі­льки нерозподілений прибуток є тією капіталізованою його части­ною, що буде використана в майбутньому періоді, то ціною сформо­ваного нерозподіленого прибутку є заплановані на її суму виплати власникам, яким він належить. Такий підхід до оцінки нерозподі­леного прибутку заснований на тому, що якби він був виплачений власникам капіталу при його розподілі за результатами звітного пе­ріоду, то вони, інвестувавши її в будь-які об'єкти, одержали б пев­ний дохід, що й був би ціною цього інвестованого капіталу. Але влас­ники віддали перевагу інвестувати його у власне підприємство, отже, його ціною є запланована до розподілу сума чистого прибутку май­бутнього періоду на ту частину капіталу, що інвестується.

З урахуванням такого підходу вартість нерозподіленого при­бутку (ВНП) прирівнюється до вартості функціонуючого власно­го капіталу підприємства в запланованому періоді:

ВНП = ВКП. (7.6)

Такий підхід дозволяє дійти висновку, що при оцінці середньо­зваженої вартості капіталу в плановому періоді ці елементи капі­талу можуть розглядатися як єдиний підсумковий елемент, тобто включатися в оцінку з єдиною підсумованою питомою вагою.

Процес управління вартістю нерозподіленого прибутку визна­чається в першу чергу сферою його використання - інвестицій­ною діяльністю. Тому цілі управління ним підпорядковані цілям інвестиційної політики підприємства, і, відповідно, норма інвес­тиційного прибутку (внутрішня ставка прибутковості) завжди має співвідноситися з рівнем вартості нерозподіленого прибутку.

- Вартість додатково залученого акціонерного (пайового) ка­піталу розраховується в процесі оцінки диференційовано за при­вілейованими акціями і за простими акціями (або за додатково залученими паями).

Вартість залучення додаткового капіталу шляхом емісії при­вілейованих акцій визначається з урахуванням фіксованого роз­міру дивідендів, який за ними заздалегідь визначений. Обслуго­вування зобов'язань за привілейованими акціями багато в чому збігається з обслуговуванням зобов'язань за позиковим капіталом. Однак істотною відмінністю в характері цього обслуговування з позицій оцінки вартості є те, що виплати з обслуговування пози­кового капіталу зараховуються на валові витрати і тому виклю­чені зі складу оподатковуваного прибутку, а дивідендні виплати за привілейованими акціями здійснюються за рахунок чистого прибутку підприємства. У процесі оцінки привілейованих акцій, отриманих завдяки емісії, необхідно також ураховувати витра­ти, пов'язані з випуском цінних паперів, так звані емісійні витра­ти. Таким чином, вартість додатково залученого капіталу шляхом емісії привілейованих акцій розраховується за формулою:

(7.7)

 

де ВК пр.а. - вартість власного капіталу, що залучається шляхом емісії привілейованих акцій, %;

Д пр.а. - сума дивідендів, передбачених до виплати відповідно до ко­нтрактних зобов'язань емітента, грош. од.;

К пр.а. - сума власного капіталу, що залучається шляхом емісії привілейованих акцій, грош. од.;

ЕВ - рівень емісійних витрат підприємства, од.

Вартість залучення додаткового капіталу шляхом емісії прос­тих акцій здійснюється за формулою:

(7.8)

це ВК_па - вартість додаткового капіталу, що залучається шляхом емісії простих акцій, % .

К _а - кількість акцій, які додатково емітуються; Д _па - сума дивідендів, виплачених на одну просту акцію у звітно­му періоді;

ПВт - запланований темп приросту виплат дивідендів, виражений десятковим дробом;

К_па - сума власного капіталу, залученого шляхом емісії простих акцій.

У процесі залучення цього виду власного капіталу варто мати на увазі, що за вартістю він є найбільш дорогим, тому що витрати з його обслуговування не зменшують бази оподатковуваного при­бутку, а премія за ризик найбільш висока, тому що цей капітал у випадку банкрутства найменше захищений.

Процес управління вартістю залученого власного капіталу здійснюється шляхом розроблення і реалізації емісійної політи­ки підприємства, а також його дивідендної політики. Виходячи з цього управління залученням власного капіталу може здійсню­ватися за двома напрямками, по-перше, за рахунок внутрішніх джерел (через розроблення і реалізацію дивідендної політики на: підприємстві), по-друге, за рахунок зовнішніх джерел (через роз­роблення і реалізацію емісійної політики).

Управління залученням власного капіталу за рахунок зовніш­ніх джерел передбачає розроблення і проведення емісійної полі­тики підприємства. Політика емісії акцій передбачає таку послі­довність дій.

- Дослідження можливостей ефективного розміщення додат­ково емітованих акцій, що охоплює аналіз кон'юнктури фондо­вого ринку й оцінку інвестиційної привабливості своїх акцій.

- Визначення головної мети емісії. Мета емісії має бути дуже вагомою з позиції стратегічного розвитку підприємства, оскіль­ки додаткова емісія акцій значно дорожче обходиться кожному підприємству. Найбільш поширеними цілями додаткової емісії є такі:

• реальне інвестування, а саме: створення нових філій, дочір­ніх підприємств, запровадження нового виробництва; о необхідність суттєвої зміни структури капіталу з метою збіль­шення питомої ваги власного капіталу, для покращання фі­нансової стійкості підприємства і забезпечення високого рів­ня кредитоспроможності і, як наслідок, зменшення вартості позикового капіталу підприємства і збільшення ефекту фінан­сового важеля; ® заплановане поглинання інших підприємств.

- Визначення обсягів емісії. Необхідно мати на увазі розра­ховану потребу в залученні власного капіталу за рахунок зовніш­ніх джерел, а також обмеження законодавчого порядку.

- Визначення номіналу, видів і кількості емітованих акцій. Номінал акцій визначається з урахуванням того, хто є потенцій­ними Покупцями. Якщо Це населення, то, відповідно, номінал має бути невисоким, якщо інституційні інвестори, то номінал акцій може бути досить високим. При визначенні видів акцій необхідно

встановити доцільність емісії привілейованих акцій. Якщо це дійсно необхідно, то в такому разі визначається співвідношення простих і привілейованих акцій з урахуванням обмежень чинного законодавства, зокрема, кількість привілейованих акцій не пови­нна перевищувати 25% вартості статутного капіталу. Кількість емі­тованих акцій визначається на основі розрахованого обсягу емісії та номіналу однієї акції (у процесі емісії встановлюється лише один номінал).

- Визначення вартості залученого капіталу. Прогнозована вартість залученого капіталу зіставляється з фактичною середньо­зваженою вартістю капіталу і з рівнем ставки відсотка на ринку капіталу. Після цього приймається остаточне рішення щодо емісії.

- Визначення ефективних форм розміщення нової емісії.

7.3. Визначення вартості позикового капіталу

Недостатність у капіталі, що не може бути забезпечена за. раху­нок власних внутрішніх і зовнішніх джерел, підприємство задо­вольняє шляхом залучення позикового капіталу. Різноманіття джерел і умов пропозиції позикового капіталу визначає необхід­ність здійснення порівняльної оцінки ефективності формування позикового капіталу за його окремими видами і формами. Підпри­ємство, що використовує позиковий капітал, має більш високий фінансовий потенціал свого розвитку і більше можливостей при­росту фінансової рентабельності, але водночас формує фінансовий ризик і підвищує загрозу банкрутства.

Оцінка вартості позикового капіталу має ряд особливостей, основними серед яких є:

• відносна простота формування базового показника оцінки вартості. Цей показник (відсоток за кредит, купонна ставка облігації тощо) обумовлюється умовами кредитного договору, умовами емісії або інших форм контрактних зобов'язань під­приємства;

э урахування в процесі оцінки вартості позикових коштів по­даткового коректора . Оскільки виплати з обслуговування бо­ргу зараховують на валові витрати, вони зменшують розмір оподатковуваного прибутку підприємства, а, відповідно, зни­жують розмір вартості позикового капіталу на ставку податку на прибуток. Податковий коректор можна подати у вигляді множника (1-С_пп), де С_пл - ставка податку на прибуток; ® вартість залучення позикового капіталу має високий сту­пінь зв'язку з рівнем кредитоспроможності підприємства,

оцінюваним кредитором. Чим вищий рівень кредитоспромо­жності підприємства за оцінкою кредитора, тим нижча вар­тість позикового капіталу, що залучається цим підприємством; • залучення позикового капіталу завжди пов'язане зі зворот­ним грошовим потоком не тільки з обслуговування боргу, але й з погашення зобов'язань за основною сумою цього боргу. Це генерує особливі види фінансових ризиків, найбільш небезпе­чних за своїми наслідками, що призводить іноді до банкрутст­ва підприємства. Водночас зниження рівня цих ризиків викли­кає, як правило, підвищення вартості позикового капіталу.

Вартість банківського кредиту визначається за ставкою відсот­ка за кредит, що формує основні витрати з його обслуговування:

ПК_бк = В _бк -(1-С _пп ), (7.9)

 

де ПК_бк - вартість позикового капіталу, що залучається у формі бан­ківського кредиту, %;

В _бк - ставка відсотка за банківський кредит, % .

правління вартістю банківського кредиту полягає у вияв­ленні таких його пропозицій на фінансовому ринку, що цю вар­тість мінімізують як за ставкою відсотка за кредит, так і за інши­ми умовами його залучення. З цією метою використовується спе­ціальний показник - грант-елемент, що дозволяє порівняти ва­ртість залучення кредиту на умовах окремих банків із середніми умовами на фінансовому ринку. Розрахунок цього показника здій­снюється за формулою:

(7.10)

де ГЕ - грант-елемент, %;

і - одиниця платіжного періоду;

t - кількість одиниць платіжного періоду протягом загального тер­міну надання кредиту;

В - сума виплат відсотка й основного боргу в і-му періоді за конк­ретним кредитом;

КР_б - сума банківського кредиту, що залучається; СВ_к.р - середня ставка відсотка за кредит, що склалася на фінансо­вому ринку за аналогічними кредитними інструментами, вираже­на десятковим дробом.

Оскільки грант-елемент порівнює відхилення вартості залу­чення конкретного кредиту від середньоринкової, його значення можуть бути як позитивними, так і негативними. За допомогою цього показника можна визначити ефективність умов залучення кредиту відповідно до пропозицій окремих банків.

Вартість фінансового лізингу визначається на основі ставки лізингових платежів. При цьому слід враховувати, що ця ставка охоплює дві складові, по-перше, поступове повернення суми ос­новного боргу (він є річною нормою амортизації активу, залуче­ного на умовах фінансового лізингу, відповідно до якого після його оплати він передається у власність орендарю), по-друге, вартість безпосереднього обслуговування лізингового боргу. Вартість фі­нансового лізингу визначається за такою формулою:

(7.11)

де ПК - вартість позикового капіталу, що залучається на умовах фінансового лізингу, %; ЛC - річна лізингова ставка, %; НА - річна норма амортизації активу, залученого на умовах фі­нансового лізингу, %; ВЗ - рівень витрат за залученням активу на умовах фінансового лізингу до вартості цього активу, виражений десятковим дробом.

При управлінні вартістю фінансового лізингу слід мати на увазі:

. вартість фінансового лізингу має не перевищувати вартості ба­нківського кредиту, наданого на аналогічний період (інакше підприємству вигідно одержати банківський кредит для при­дбання активу у власність);

• у процесі використання фінансового лізингу мають бути вияв­лені такі пропозиції, що мінімізують його вартість.

Вартість позикового капіталу, що залучається шляхом емісії облігацій з виплатою купонного відсотка, що формує суму пері­одичних купонних виплат, визначають за такою формулою:

(7.12)

де ПКо - вартість позикового капіталу, що залучається шляхом емісії облігацій, %;

КСо - ставка купонного відсотка за облігацією, %;

ЕВ_о- рівень емісійних витрат відносно обсягу емісії, одиниці.

Якщо облігація продається з дисконтом, то базою оцінки є загальна сума дисконту за нею, що виплачується при погашенні?

 

(7.13)

де Д_р середньорічна сума дисконту за облігацією;

Но - номінал облігації, що підлягає погашенню.'

Управління вартістю капіталу, що залучається, у цьому випа­дку полягає в розробленні відповідної емісійної політики що за­безпечує повну реалізацію облігацій. У процесі розроблення емі­сійної політики підприємства стосовно облігацій слід мати на увазі, що облігації можуть бути випущені акціонерним товарист­вом або іншими видами господарських товариств на суму, що втричі перевищує розмір статутного капіталу і лише після того як повністю сплачені всі випущені акції. Облігації не можуть бути випущені для формування статутного фонду підприємства і від­шкодування збитків.

Залучення фінансових ресурсів шляхом емісії облігацій має ряд переваг та недоліків. Переваги даного виду позикового капі- талу полягають у тому, що:

- емісія облігацій не приводить до втрати контролю над підпри- ємством;

- Облігації можуть бути випущені при Відносно невисоких фі­нансових зобов'язаннях (порівняно з відсотком за банківський кредит та дивідендами за акціями), оскільки вони забезпечені майном підприємства і мають пріоритетність задоволення пре­тензій у випадку банкрутства підприємства;

- облігації мають менший рівень ризику порівняно з акціями і відповідно, можуть бути більш привабливими для інвесторів!

До недоліків, пов'язаних з емісією облігацій, належать такі:

- облігації не можуть бути випущені для формування статутно­го капіталу підприємства і відшкодування збитків.

- Після випуску облігацій унаслідок змін кон'юнктури фінан­сового ринку ставка відсотка за банківськими кредитами може суттєво знизитися, що призведе до підвищених витрат з обслу­говування цього боргу;

- рівень фінансової відповідальності підприємства в даному ви­падку досить високий, оскільки за умови несвоєчасного і про­строченого виконання зобов'язань вони можуть бути реалізо­вані через механізм банкрутства;

• емісійні витрати, як правило, мають досить суттєвий розмір, тому емісія облігацій доцільна лише за умови залучення значної суми капіталу, тобто фактично До даного виду позикового капіталу можуть вдаватися лише великі підприємства (корпорації).

Основні етапи емісійної політики облігацій:

1. Дослідження можливостей ефективного розміщення еміто­ваних облігацій.

2. Визначення мети емісії, зокрема реального інвестування та інших стратегічних цілей, які потребують швидкої акумуляції позикового капіталу за умови, що використання інших джерел неможливе.

3.Оцінка власного кредитного рейтингу та рейтингу емітова­них підприємством облігацій і формування на ринку відповідно­го розміру «кредитного спреду», тобто різниці в рівні дохідності та цінах котирування між емітованою та «базовою» облігацією. При цьому чим вищий кредитний рейтинг, тим менший розмір

кредитного спреду.

4. Визначення обсягу емісії з урахуванням чинних законо­давчих обмежень.

5. Визначення умов емісії:

- визначення номіналу облігацій та їх кількості;

- визначення виду облігацій;

- визначення періоду обігу облігацій;

- визначення середньорічного рівня дохідності облігацій. При цьому слід ураховувати такі чинники: середня ефективна ста­вка відсотка за аналогічними кредитними інструментами; се­редній рівень дохідності базових облігацій аналогів; розмір кредитного спреду; прогнозований темп інфляції; рівень по­питу на облігації. Рівень дохідності за облігацією має бути не нижчий ставки відсотка за депозитом і не вищий від ставки відсотка за банківським кредитом;

- визначення порядку виплати відсотка (періодичність, адреса виплати, дати початку і закінчення виплати відсотків).

За ди­сконтною облігацією дохід виплачується при погашенні;

- визначення умов погашення облігацій;

- визначення умов дострокового викупу облігацій (визначають­ся тільки за відзивними облігаціями й оформляються спеціа­льним Положенням про достроковий викуп облігацій). Це до­зволяє підприємству управляти вартістю облігаційної позики, особливо за умови значного коливання (зменшення) відсотка за кредит;

 

- визначення інших спеціальних умов емісії облігацій (порядок заміщення втраченої облігації, пільги для акціонерів та пра­цівників).

- Оцінка вартості облігацій.

- Визначення ефективних форм андерайтингу.

- Формування фонду погашення облігацій.

Вартість товарного (комерційного) кредиту оцінюється за дво­ма формами його надання:

1. за кредитом у формі короткострокової відстрочки платежу;

2. за кредитом у формі довгострокової відстрочки платежу, оформленої векселем.

Вартість товарного кредиту, наданого у формі короткостро­кової відстрочки платежу, на перший погляд, є нульовою, тому що згідно зі сформованою комерційною практикою відстрочка розрахунків за поставлену продукцію в межах обумовленого тер­міну (як правило, до одного місяця) додаткової оплати не перед­бачає. Однак у дійсності це не так. Вартість кожного такого кре­диту оцінюється розміром знижки з ціни продукції при здійс­ненні платежу готівкою за неї. Якщо за умовами контракту від­строчка платежу допускається в межах місяця з дня постачання (одержання) товару, а розмір цінової знижки за платіж готівкою становить 5%, це і є місячна вартість залученого капіталу у формі товарного кредиту, а в розрахунку на рік ця вартість становити­ме: 5% • 360/30 = 60%.

Вартість товарного (комерційного) кредиту, наданого у формі короткострокової відстрочки платежу, здійснюється за такою формулою:

(7.14)

де ПК_ткк - вартість товарного кредиту, наданого на умовах коротко­строкової відстрочки платежу, %;

ЦЗ - розмір цінової знижки при здійсненні платежу готівкою за продукцію, %;

ПВ - період надання відстрочки платежу за продукцію, у днях.

З огляду на те що вартість залучення цього виду позикового капіталу має прихований характер, основу управління цією вар­тістю складає обов'язкова оцінка її в річній ставці за кожним на­даним товарним кредитом і її порівняння з вартістю залучення аналогічного банківського кредиту.

Вартість товарного кредиту у формі довгострокової відстроч­ки платежу з оформленням векселя здійснюється за формулою:

(7.15)

де ПК т.к.в.- вартість товарного кредиту у формі довгострокової відстрочки платежу з оформленням векселя, ВКв - ставка відсотка за вексельний кредит, %; ЦЗ - розмір цінової знижки, наданої постачальником при здійс­ненні готівкового платежу за продукцію.

Вартість внутрішньої кредиторської заборгованості підприєм­ства при визначенні СЗВК розраховується за нульовою ставкою, тому що є безкоштовним фінансуванням підприємства за рахунок цього виду позикового капіталу.

7.4. Механізм фінансового важеля

Головне завдання фінансової діяльності підприємства - формуван­ня додаткового прибутку в процесі залучення капіталу. Одним з основних механізмів реалізації цього завдання є фінансовий ва­жіль. Фінансовий важіль характеризує використання підприєм­ством позикових коштів, що впливає на зміну рівня рентабель­ності власного капіталу. Він являє собою об'єктивний чинник, що виникає з появою позикових коштів у структурі капіталу підпри­ємства, і дозволяє йому одержати додатковий прибуток на влас­ний капітал.

Показник, що відображає рівень додаткового прибутку на вла­сний капітал за різної частки використання позикових коштів, називається ефектом фінансового важеля:

(7.16)

де ЕФВ - ефект фінансового важеля, %; Спп - ставка податку на прибуток, десятковий дріб; КВРа - коефіцієнт валової рентабельності активів (відношення ва­лового прибутку до середньої вартості активів), %; ВК - середня сума власного капіталу підприємства; СРСВ - середній розмір відсотків за кредит, що сплачується під­приємством за використання позикового капіталу, %, який визна­чається таким чином:

(7.17)

де ФВпк ~ фактичні фінансові витрати за заборгованістю; ПК - середня сума позикового капіталу, використовуваного під­приємством, за винятком кредиторської заборгованості за товари, роботи, послуги за виданими векселями і поточними зобов'язан­нями (рядки 520-610 Ф.1).

У даній формулі необхідно виділити три складових елементи:

- податковий коректор - (1 – Cпп). Він практично не залежить від діяльності підприємства, але в процесі управління фінан­совим важелем може бути використаний у тих випадках, коли підприємство здійснює кілька видів діяльності, оподаткуван­ня прибутку від яких здійснюється за різними ставками;

- диференціал фінансового важеля є головною умовою, що фор­мує позитивний ефект фінансового важеля. Цей ефект вияв­ляється тільки в тому випадку, якщо рівень валового прибут­ку, що генерується активами підприємства, перевищує серед­ній розмір відсотка за використовуваний кредит, якщо дифе­ренціал має позитивне значення. Чим вище позитивне значен­ня диференціала, тим вищий за інших рівних умов його ефект. Диференціал постійно може змінюватися під впливом цілої низки чинників. Так, у період погіршення кон'юнктури фінан­сового ринку вартість позикових коштів може різко зрости, пе­ревищивши валову рентабельність активів підприємства. Зни­ження фінансової стійкості підприємства в процесі підвищен­ня частки використовуваного позикового капіталу призводить до збільшення ризику його банкрутства, що змушує кредито­рів збільшувати рівень ставки відсотка за кредит на розмір премії за додатковий фінансовий ризик. У період погіршення кон'юнктури товарного ринку скорочується обсяг реалізації продукції, а відповідно, і розмір валового прибутку від опера­ційної діяльності. У такій ситуації негативний розмір дифе­ренціала може формуватися навіть при незмінних ставках від­сотка за кредит шляхом зниження коефіцієнта валової рента­бельності активів;

- коефіцієнт фінансового важеля (плече) - характеризує силу впливу фінансового важеля. Він помножує позитивний або негативний ефект, одержаний завдяки відповідному значен­ню диференціала. При незмінному диференціалі плече є голов­ним генератором як зростання суми і рівня прибутку на влас­ний капітал, так і фінансового ризику втрати прибутку.

Якщо нове залучення позикового капіталу (збільшення пле­ча) приносить підприємству збільшення рівня ефекту фінансово­го важеля, то таке залучення вигідне. Але при цьому необхідно стежити за диференціалом, тому що при нарощуванні плеча банк схильний компенсувати зростання свого ризику збільшенням рів­ня процентної ставки.

Механізм фінансового важеля використовується при розрахун­ку оптимальної структури капіталу підприємства.

Як уже було розглянуто раніше, дія операційного важеля ге­нерує підприємницький ризик підприємства, тобто ризик пов'я­заний з конкретним підприємством у його ринковій ніші. Водно­час дія фінансового важеля генерує фінансовий ризик діяльності підприємства. Фінансовий ризик діяльності підприємства є додат­ковим ризиком, який несуть акціонери підприємства внаслідок використання ефекту фінансового важеля. Операційний та фінан­совий ризик нерозривно пов'язані між собою, аналогічно тісно по­в'язані операційний та фінансовий важелі. Зростання відсотків за кредит при нарощенні ефекту фінансового важеля збільшує розмір постійних витрат і, відповідно, підвищує ефект операцій­ного важеля. При цьому збільшується не лише фінансовий, але й операційний ризик. Тому в міру одночасного збільшення сили впливу операційного та фінансового важелів усе менш вагомі змі­ни фізичного обсягу реалізації і виручки призводять до більш ма­сштабних змін чистого прибутку на акцію.

Загальний рівень такого спільного впливу операційного та фінансового важелів на розмір чистого прибутку на акцію визна­чається за формулою:

ОФВ = ОВ* ФВ, ' (7.18)

де ОФВ - рівень загального ефекту операційного та фінансового ва­желів;

ОВ - сила впливу операційного важеля;

ФВ - сила впливу фінансового важеля.

При прийнятті управлінських рішень важливо мати на увазі, що поєднання потужного операційного важеля з потужним фінан­совим важелем згубне для підприємства, оскільки підприємни­цький та фінансовий ризики взаємно помножуються. Отже, голо­вне завдання зниження загального ризику підприємства полягає в тому, щоб вибрати один із трьох варіантів:

• високий рівень ефекту фінансового важеля в поєднанні з низь­ким рівнем ефекту операційного важеля;

- низький рівень ефекту фінансового важеля в поєднанні з ви­соким рівнем ефекту операційного важеля;

- помірні рівні ефектів операційного та фінансового важелів, але цього варіанта найчастіше досягти досить важко.

Формулу загального ефекту фінансового важеля можна вико­ристовувати для оцінки сумарного рівня ризику, пов'язаного з підприємством, і визначення ролі операційного та фінансового ризиків у формуванні сукупного рівня ризику.

7.5. Оптимізація структури капіталу

Основною метою формування капіталу підприємства є задоволен­ня потреби в придбанні необхідних активів і оптимізація його структури з позиції забезпечення умов ефективного його викори­стання. Формування капіталу здійснюється з урахуванням таких принципів.

- урахування стратегії розвитку підприємства;

- забезпечення відповідності обсягів залученого капіталу обся­гу сформованих активів підприємства;

- формування оптимальної структури капіталу з позиції ефек­тивного його функціонування;

- забезпечення мінімізації витрат з формування капіталу з різ­них джерел;

- забезпечення високоефективного використання капіталу.

Формування прибутку будь-якого підприємства залежить від структури капіталу, що використовується. Структура капіта­лу - це співвідношення власних і позикових коштів, які викори­стовуються підприємством у процесі господарської діяльності. Саме структура капіталу суттєво впливає на коефіцієнт рентабель­ності активів і власного капіталу, визначає систему коефіцієнтів фінансової стійкості підприємства і його платоспроможності, а також рівень фінансового ризику.

Політика формування структури капіталу підприємства перед­бачає забезпечення такого поєднання власного та позикового ка­піталу, яке оптимізує співвідношення рівня фінансової рентабель­ності і рівня фінансових ризиків згідно з обраними критеріями управління прибутком підприємства.

Управління структурою капіталу підприємства здійснюється у двох напрямках: по-перше, встановлення оптимальних для да­ного підприємства пропорцій використання власного та позико­вого капіталу, по-друге, забезпечення залучення необхідних видів

та обсягів капіталу для досягнення розрахункових показників структури.

Оптимізація структури капіталу підприємства є одним із най­важливіших завдань, які стоять перед фінансовим менеджментом. Оптимальна структура капіталу - це таке співвідношення використання власного та позичкового капіталу, за якого забез­печується найбільш ефективна пропорційність між коефіцієнтом фінансової рентабельності та коефіцієнтом фінансової стійкості підприємства, тобто максимізується його ринкова вартість.

Процес оптимізації структури капіталу передбачає:

- аналіз капіталу підприємства, під час якого виявляються тен­денції динаміки обсягу і складу капіталу за фактом;

- оцінку основних факторів, які впливають на формування стру­ктури капіталу підприємства;

- оптимізацію структури капіталу за критерієм максимізації рівня фінансової рентабельності. Для проведення таких роз­рахунків використовується механізм фінансового важеля;

- оптимізацію структури капіталу за критерієм мінімізації його вартості.

У даному випадку здійснюється попередня оцінка вартості власного та позикового капіталу за різних умов його залучення й розраховується середньозважена вартість для кількох варіантів співвідношення власного і позикового капіталу;

- проводиться оптимізація структури капіталу за критерієм мі­німізації рівня фінансових ризиків. Цей метод пов'язаний із процесом диференційованого вибору джерел фінансування різ­них складових активів підприємства. Залежно від становлен­ня до фінансових ризиків, власники та менеджери підприємс­тва можуть обрати один із трьох підходів щодо фінансування активів, а саме: консервативний, помірний або компромісний та агресивний підходи;

- формування показника цільової структури капіталу.