ТЕМА 15. Дидактика як галузь педагогіки

Розділ педагогіки, що містить теорію навчання і освіти, називається дидактикою (від грец. didaktikus – навчаю).

Дидактика – це галузь педагогіки, що досліджує закономірності процесу навчання, освіти і самоосвіти дітей, молоді, дорослих з метою всебічного розвитку особистості, а також досягнення навчально-виховних цілей.

Вважається, що першим почав використовувати цей термін німецький педагог Вольфганг Ратке (1571–1635), який тлумачив дидактику як наукову дисципліну, що досліджує теоретичні та методичні засади навчання. Дидактика отримала статус науки завдяки працям чеського педагога Я. А. Коменського, який у книзі «Велика дидактика» (1632) виклав основні принципи навчання і форми його організації. Він є автором існуючої й у наш час класно-урочної системи, поділу учнів на класи, навчального часу – на навчальні роки, чверті з канікулами між ними, щоденних занять – на 45-хвилинні уроки і 10–20-хвилинні перерви. Ним були започатковані предметна система викладання за певними програмами і підручниками, екзамени наприкінці року.

Вагомий внесок у розвиток дидактики зробили французькі просвітники-педагоги ХУШ століття Клод-Андріан Гельвецій (1715–1771), Дені Дідро (1713–1784), Жан-Антуан Кондорсе (1743-1794), Жан-Жак Руссо (1712–1778) та інші. Вони закликали враховувати вікові особливості учнів у навчальному процесі, опиралися на досвід та спостереження за учнями, виступали за активізацію методів навчання, перебудову школи, демократизацію освіти в інтересах народу.

Швейцарський педагог Йоганн-Генріх Песталоцці (1746–1827) спробував поєднати дитячу працю з навчанням; розробив теорію елементарної освіти, за якою процес виховання має бути спрямований від простого до складного, а навчальний процес має будуватися на основі чуттєвих сприймань.

Російський педагог Костянтин Ушинський (1823–1881) в основу свого бачення завдань педагогіки поклав ідею природодоцільності, народності початкового навчання. Він наполягав, щоб навчання будувалося з урахуванням психологічних особливостей учнів, від учителів вимагав глибоких знань, дотримання таких дидактичних принципів як систематичність, послідовнисть, наочність, міцність засвоєння знань. Послідовниками його прогресивних дидактичних принципів і методів викладання були В. Водовозов, М.Корф,

О. Остроградський та ін.

В Україні у ХІХ ст. помітною була постать Олександра Духновича (1803–1865), який у Закарпатті, що тоді було у складі Австро-Угорської імперії, створював підручники для народних шкіл, брав участь у культурно-просвітницькій діяльності. Його праці «Книжица читальная для начинающих», «Краткий землепис для молодых русинов», «Сокращенная грамматика письменного русского языка», «Народная педагогия» сприяли у відкритті на Закарпатті понад 70 початкових шкіл.

Борис Грінченко (1863–1910) був автором кількох підручників, видав «Словарь украинского языка» в 4-х томах, а також «Українську граматику до науки читання й писання». Незважаючи на заборону царського уряду, він викладав у школах українською мовою.

Видатним дидактиком-практиком ХХ ст. був вітчизняний педагог Василь Сухомлинський (1918–1970), який розвинув ідею розумового виховання дитини під час навчання та практичної діяльності. У 50–80-х роках ХХ ст. розробці теоретичних питань дидактики приділяли увагу багато вітчизняних та зарубіжних учених-педагогів, а також психологів.

Сучасна дидактика запроваджує нові підходи до навчального процесу – його кібернетизацію, «гнучкі технології», модернізовані методи і форми навчання. Зберігаючи цінні ідеї традиційного навчання, вона сприяє вдосконаленню освіти і навчання відповідно до вимог суспільства.

Як і всі інші науки, дидактика належить до системи гуманітарних загальнолюдських знань, тому має взаємозв’язки майже з усіма науками. Найтісніше вона пов’язана з філософією, соціологією, політологією, педагогічною психологією, логікою, фізіологією людини, кібернетикою та їх конкретними методиками.

Філософія та соціологія дають змогу дидактиці враховувати соціальні особливлсті життя та діяльності людей, їх вплив на процес навчання. Політологія розкриває для дидактики проблеми впливів політичних явищ та процесів на навчання людей. Педагогічна психологія дає змогу враховувати психологічні закономірності та особливості процесу засвоєння знань, умінь, навичок. Фізіологія людини збагачує відомості про особливості розвитку людського організму, системи вищої нервової діяльності людини. Кібернетика розкриває закономірності процесів управління передачі аналізу інформації. Конкретні методики, зорієнтовані на викладання окремих дисциплін, збагачують дидактику даними про перебіг навчального процесу при застосуванні різноманітних форм і засобів навчання.

Об’єктом дидактики виступає навчально-виховний процес у школі івищому навчальному закладі, його цілі, зміст, методи і форми організації, технології та результати.

Предметом дидактики є загальна теорія навчання усіх предметів.

Основні категорії дидиктики: навчання, освіта, викладаня, учіння, принципи, форми, методи і засоби навчання.

Навчання, як один з видів людської діяльності, має двосторонній характер, тобто складається з двох взаємозвязаних процесів – викладання і учіння. У процесі навчання відбувається взаємодія між викладачем і студентом, а не просто вплив викладача на студента.Викладач може безпосередньо навчати або опосередковано через систему знань. Результативність процесу навчання залежить від стилю спілкування між викладачем і студентом та впливу оточуючого середовища.

Викладання – організація та управління вчителем, викладачем пізнавальної діяльності учнів, студентів, в результаті чого відбуаєтьсяїх розвиток і виховання.

Учіння – це система пізнавальних дій учня чи студента, спрямованих на вирішення навчально виховних завдань.

Знання – факти, відомості, наукові теорії, закони, поняття, системно закріплені у свідомості людини.

Знання про навколишній світ поділяються на теоретичні знання (поняття, системи понять, теорії, гіпотези, закони і методи науки) і фактичні знання, одиничні поняття (знаки, цифри, букви, назви, події).

Уміння – здатність свідомо діяти на основі засвоєних знань.

Навички – автоматизовані, звичні, безпомилково виконувані дії (доведені до автоматизму уміння)

Принципом н а в ч а н н я називають вихідну вимогу до процесу навчання, що випливає із закономірностей його ефективної організації. Основними принципами навчання є:

1. Принцип спрямованості навчального процесу полягає у визначенні для кожного заняття трьох цілей — освітню, виховну і розвиваючу у структурі заняття, формах і методах викладу.

2. Принцип науковості полягає у такому доборі матеріалу, який відповідав би структурі побудови і досягненням сучасної науки і навчального предмета.

3. Принцип системності і послідовності (похідний від принципу науковості) – це дотримання вимоги викладу і вивчення матеріалу за висхідною: від простого – до складного, від нижчого – до вищого, від попереднього – до наступного.

4. Принцип доступності, дохідливості викладання. Суть його полягає в тому, що чим складнішим є матеріал, тим простіше, дохідливіше він має бути викладений – це запорука педагогічної майстерності викладача.

5. Принцип активності і свідомості навчання – це формування свідомої мотивації у ставленні до навчання, що в цілому сприяє розвиткові свідомого ставлення до життєвих проблем, до навчання.

6. Принцип міцності засвоєння знань, формування вмінь і навичок залежить від індивідуальних особливостей учнів (студентів) та педагогічної майстерності викладача.

Освіта – це система наукових знань, умінь і навичок, оволодіння якими забезпечує всебічний розвиток розумових і фізичних здібностей учнів (студентів), формування їх світогляду, моралі і поведінки, підготовку до суспільного життя. Зміст програмного матеріалу загальної освіти поділяється на державний і шкільний компоненти.

Державний компонент охоплює усі предмети, які складають саме базу освіти, є її державним стандартом – вони викладаються і вивчаються за загальним розподілом часу (навчальним планом), програмами і підручниками. Державний компонент уміщує рідну літературу і мову, іноземну мову, географію, історію України і інші.

Шкільний компонент відбиває факультативи з окремих предметів, дисципліни спеціалізації. Відповідно до Закону «Про освіту» сюди належить і мова населення – польська, чеська, угорська, грецька – у місцях компактного проживання цих національностей. Основними джерелами змісту освіти на державному рівні є три документи: навчальний план школи, предметні програми, підручники.

Сучасна система освіти в національній школі побудована на принципах демократизму, гуманізму, зв'язку із практикою та життям. Активного розвитку набувають сьогодні приватні школи, коледжі, гімназії, які сповна забезпечують освітню, виховну та розвиваючу функції навчального процесу.