рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Раздел Образование
/
МОВА МОВЛЕННЯ

Реферат Курсовая Конспект

Выберите учебное заведение

МОВА МОВЛЕННЯ

МОВА МОВЛЕННЯ - раздел Образование, Загальне мовознавство — Психічне Явище, — Психофізичне Явище, Що Міститься Що Знаходиться...

— психічне явище, — психофізичне явище, що міститься що знаходиться

в мозку людини у фізичному середовищі

— соціальне — індивідуальне

— системне — несистемне

— пасивне — активне

— потенційне — реальне

— стійке — нестійке

— довговічне — однократне

— синхронічне — діахронічне

— суттєве — побічне

Оскільки існує два об'єкти, то, природно, їх повинні вивчати дві різні науки — лінгвістика мови і лінгвістика мовлення.

При всій, здавалось би, чіткості соссюрівської класифікації очевидна її ескізність. Найменш чітко визначена лінгвальна діяльність: «має різнорідний характер», «поняття мови не збігається з поняттям лінгвальної діяльності взагалі; мова — тільки певна частина, правда — найважливіша, лінгвальної діяльності» [Сос-сюр 1977: 47]. Недаремно пізніше в цей термін різні

Мова і мовлення

вчені почали вкладати далеко не ідентичний зміст, а більшість сучасних мовознавців не бачать необхідності в цьому понятті взагалі й аналізують тільки дихотомію «мова — мовлення».

Мовлення Ф. де Соссюр визначає як «індивідуальний акт волі й розуміння, в якому потрібно розрізняти: 1) комбінації, за допомогою яких мовець користується мовним кодексом із метою вираження своєї особистої думки; 2) психофізичний механізм, який дає змогу йому об'єктивізувати ці комбінації. Розділяючи мову і мовлення, ми тим самим відділяємо: 1) соціальне від індивідуального; 2) суттєве від побічного і випадкового» [Соссюр 1977: 52].

Можливо, саме ця ескізність характеристик породила пізніше неоднозначне розуміння і критику майже всіх положень Ф. де Соссюра про мову та мовлення. Так, зокрема, очевидна суперечність в наведеному визначенні: або мовлення лише індивідуальне, випадкове, побічне, або це «комбінації, за допомогою яких мовець користується мовним кодексом», що вже не побічне, не випадкове і навіть не індивідуальне.

Найповніше Ф. де Соссюр визначив мову, наголошуючи на її соціальній суті. Мова — «соціальний елемент лінгвальної діяльності загалом, зовнішній щодо індивіда, який сам не може ні створити мову, ні її змінити».

Незважаючи на дещо неповну характеристику виділених явищ (треба брати до уваги те, що праця женевського мовознавця опублікована за лекційними конспектами його учнів Альберта Сеше і Шарля Бал-лі), можна погодитися з Луї Єльмслевом, який зазначав, що «Соссюр, по суті справи, відкрив мову як таку; одночасно він показав, що сучасна йому лінгвістика вивчала не мову, а мовлення [...]» [Ельмслев 19606: 57].

Послідовники Ф. де Соссюра внесли істотні зміни в теорію швейцарського лінгвіста, неоднаково трактуючи зміст і значення дихотомії «мова і мовлення». Більшість із них (Женевська, Празька школи) приймають соссюрівську дихотомію «мова — мовлення», але й вони не цілком погоджуються з позицією Соссюра. Так, замість термінів мова і мовлення Л. Єльмслев вживає схема й узус, Н. Хомський — компетенція (сошреіепсе) і виконання (рег£огшапсе). Е. Бюйссанс замість двох понять протиставляє три: мова, дискурс,

Теорія мови

мовлення (1ап£ііа, йізсоигсе, рагоіе). Протиставляє три поняття і Л. В. Щерба: 1) мовленнєва діяльність, що охоплює процеси говоріння і розуміння; 2) мовний матеріалу тобто сукупність усього сказаного і написаного; 3) мовна система (словники і граматики мов). Він зауважує, що це якоюсь мірою штучне розмежування, оскільки * мовна система і мовний матеріал — це лише різні аспекти єдиної даної вдосвіді мовленнєвої діяльності» [Щерба 1974: 25]. На відміну від Ф. де Соссюра Щерба стверджує, що мова — це не конкретна, а абстрактна сутність, яка конструюється шляхом розумових операцій учених.

Подібну трихотомічну концепцію запропонувала М. І.Черемисіна: «мова — мовлення — текст» [Черемисина 1970]. Однак, на думку Ю. В. Фоменка, текст не можна розглядати як явище одного порядку з мовою і мовленням. Текст — поняття видове стосовно родового поняття мовлення.

М. Д. Андреєв і Л. Р. Зіндер, розвиваючи ідеї Л. В. Щерби, запропонували чотириелементну побудову: мова, мовлення, мовленнєвий акті мовленнєвий матеріал. Під мовленнєвим матеріалом розуміється конкретна реалізація системи мови; під мовленнєвим актом — процес, породженням якого є мовленнєвий матеріал; під мовленням — система сполучень мовних елементів у тексті [Андреєв, Зиндер 1963].

Дещо відмінну схему запропонував румунський мовознавець Еуджен Косеріу, який виділяє три рівні: рівень індивідуального мовлення, рівень норми і структурний рівень. Під рівнем індивідуального мовлення він розуміє реальний акт мовлення, що включає мовця і слухача з їх індивідуальними особливостями вимови і розуміння, та акустичні процеси, тобто акт, який сприймається органами чуттів. Рівень норми є більш абстрактним. Норма охоплює лише ті явища індивідуального мовлення, які є повторенням прийнятих у певному людському колективі зразків. Так, до поняття норми не належать тембр голосу, жести, хрипла чи шепелява вимова звуків, але належить, наприклад, для української мови тверда вимова шиплячого [ч] перед голосними, крім [і], наголошування слів, їх сполучуваність тощо. Норма має два аспекти — матеріальний (певні мовні явища, які вимовляються і сприймаються на слух, вважаються такими, що відповідають нормі) та

Мова і мовлення

ідеальний (нормативність встановлюється традиційно й умовно, і саме поняття правильності є відносним). Структурний рівень є найбільш абстрактним. Він охоплює лише ті явища рівня норми, які впливають на розуміння. Так, наприклад, у російській мові розрізнення [у] фрикативного і [г] проривного належить до рівня норми ([глра] і [улра]), а не до структурного рівня, бо це не впливає на розуміння, тоді як розрізнення [г] і [к] належить до структурного рівня, бо впливає на зміст (пор. гора і кора). Абстрактність структурного рівня полягає в тому, що структуру мови неможливо безпосередньо бачити, чути, взагалі сприймати органами чуття. ^ч

Оригінальною є теорія Л. Єльмслева, який розрізняє чотири аспекти: узус, акт мовлення, норму і схему. Узус — це прийняте в певному суспільстві вживання мовних засобів. Він реалізується в акті мовлення (акт мовлення здійснюється відповідно до узусу). Норма являє собою певну абстракцію, узагальнення правил, на основі яких здійснюється узус. Схема — це чиста структура відношень. Наприклад, якщо іноземець вимовляє по-російському фразу «Я иметь один сестра», то він порушує мовну систему (схему). Якщо ж цей же зміст він передає реченням «Я имею одну сестру», то порушує норму (нормативним у російській мові є «У меня (єсть) одна сестра»). У такому уявному оголошенні на залізничному вокзалі * Увага! Поїзд «Київ — Берлін» відправиться через 3 хвилини. Дякую» порушено узус, оскільки загальноприйнятим є певний стереотип: «Увага! До відправлення поїзда ... залишається 3 хвилини» (пор.: в англійському узусі останнє слово дякую (іЬапк уои) є обов'язковим). Вважають, що в практиці викладання іноземних мов наведене вище розмежування аспектів має ефективне застосування, оскільки уможливлює чітке визначення межі й рівнів викладання мови: навчання системи, норми, узусу (див. про це: [Попова 1987: 39]).

Заслуговує на увагу і концепція російського мовознавця О. І. Смирницького, який також розрізняє мову і мовлення, але в мовленні виділяє декілька форм його існування: усне, писемне, мислене. Усну і писемну форми він відносить до зовнішнього мовлення, а мислену — до внутрішнього. Мову Смирницький визначає як сукупність усіх компонентів витворів

Теорія мови

мовлення і правил використання цих компонентів, які становлять певну систему [Смирницкий 1957: 10—12].

Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення

Терміни лінгвальна діяльність, мова і мовлення

і критерії їх розмежування та їхній онтологічний статус донині не отримали однозначного тлумачення. Так, зокрема, Л. В. Щерба, Е. Косеріу, О. І. Смирницький услід за Ф. де Соссюром трактують мову як продукт, який виділяється з мовлення. По-іншому інтерпретують співвідношення мови і мовлення Т. П. Ломтєв, М. В. Панов, А. Є. Супрун, які вважають, що мовлення є похідним від мови, тобто розглядають мову не як продукт лінгвістичної діяльності спеціалістів, а як об'єктивне явище, що реалізується в мовленні. Отже, мова, з одного боку, розглядається як механізм, за допомогою якого породжується і розуміється мовлення, а з іншого — як система правил і набір одиниць, які становлять узагальнені спеціалістами факти мовлення.

Сучасні лінгвісти для розмежування мови і мовлення використовують переважно ті ознаки, які запропонував Ф. де Соссюр, але якщо в основі дихотомії, за Ф. де Соссюром, лежить сукупність декількох ознак, то у його послідовників помітна тенденція звести їх до однієї чи двох. У теперішньому мовознавстві все менше уваги приділяється таким протиставленням, як: 1) мова — психічне явище, а мовлення — психофізичне; 2) мова — соціальне явище, а мовлення — індивідуальне; 3) мова — системне явище, а мовлення — асистемне.

Ці ознаки багато вчених уважають нерелевантними через те, що нині помітна тенденція до заперечення психічної природи мови і соціальним явищем визнається не тільки мова, а й мовлення, яке також вважається системним.

Після Ф. де Соссюра для розмежування мови і мовлення були запропоновані ще такі ознаки: 1) мова — щось загальне, мовлення — конкретне (М. С. Тру-бецькой); 2) мова — постійна, довговічна, мовлення — перемінне, нестійке, недовговічне (М. С. Трубецькой, Л. Єльмслев).

Мова і мовлення

Майже всі лінгвісти, які визнають дихотомію «мова— мовлення», вважають мову потенцією, знанням або системою знаків, а мовлення — реалізацією, маніфестацією цієї потенції (знання, системи знаків).

Щодо загального статусу мови і мовлення, то А. Гардинер, Е. Бенвеніст, М. Трубецькой, Н. Хомський, як і Ф. де Соссюр, інтерпретують мову і мовлення як різні, несумісні явища. Л. Щерба і Е. Косеріу заперечують це твердження. Лише деякі лінгвісти (Л. Єльм-слев, В. Брьондаль, Н. Хомський) дотримуються сос-сюрівського погляду, що мова є першорядним явищем. Більшість (А. Гардинер, А. Сеше, Е. Косеріу та ін.) висувають на передній план мовлення або ж розглядають мову у взаємозв'язку з мовленням (Празька школа, Л. Щерба та ін.). Необхідність двох лінгвістик (лінгвістики мови і лінгвістики мовлення) обґрунтовують А. Гардинер, А. Сеше, М. Трубецькой, Е. Бенвеніст, Н. Хомський. Заперечують не тільки необхідність, а й можливість виокремлення двох лінгвістик Л. Єльмс-лев, А. Мартіне, Е. Косеріу, Л. Щерба, О. Смирницький та ін. Цьому певною мірою сприяли перші неаргу-ментовані і непереконливі спроби деяких учених розподілити мовні одиниці між лінгвістикою мови і лінгвістикою мовлення (на зразок: категорія відмінка належить мові, а конкретний, наприклад, давальний відмінок — мовленню). Очевидно, мова і мовлення не мають абсолютно різних одиниць. Одиниці мови і мовлення співвідносяться, як модель і її реалізація.

Незважаючи на інтенсивне входження понять мови і мовлення в лінгвістичну теорію, є чимало мовознавців, які не визнають соссюрівської дихотомії. Серед них Г. ІПухардт, В. Дорошевський, А. Коен, О. Єспер-сен, А. Чикобава, Дж. Фьорс, Л. Блумфільд, 3. Харріс, К. Пайк, Ч. Хоккет, А. Г. Волков, А. Г. Спіркін, Г. В. Кол-шанський і український лінгвіст О. С. Мельничук. На їхню думку, мова — це не реальний об'єкт, а наукова абстракція. Як зазначає Мельничук, «соссюрів-ська концепція мови і мовлення являє собою теоретично безперспективне змішування двох різних підходів до мови як об'єкта дослідження, оскільки протиставлювана реальній мові абстрактна система мови, тобто її ідеальний аспект [...], перетворюється тут у само- стійний предмет спеціально-лінгвістичного аналізу, а конкретно-лінгвістичний аналіз мови у плані її об'єктивно-матеріальних властивостей і

Теорія мови

суб'єктивно-ідеального їх представлення підміняється розриванням і протиставленням цих двох взаємозв'язаних сторін мови як об'єкта лінгвістичного дослідження» [Мельничук 1987: 7—8]. Мельничук наголошує на тому, що «говорити про мову і мовлення як про два співвідносні аспекти загальної мовної сфери немає підстав. Реально існує лише мова як загальна сукупність конкретних мовних виявів, тобто процесів мовної діяльності, в яких використовуються різні компоненти мовної структури» [Мельничук 1997: 13].

Незважаючи на наявність взаємовиключних точок зору щодо обговорюваної проблеми, в сучасному мовознавстві мова і мовлення розглядаються як діалектична єдність, елементи якої протиставлені між собою і зумовлюють один одного. І мова, і мовлення — реальні явища. Цілком очевидно, що існує, наприклад, одна українська мова. Вона як реальне явище існує в головах людей, у суспільній свідомості українськомовного соціуму, його пам'яті. Інша думка, що буцімто мова існує в мовленні, є некоректною, бо тоді мова існувала б лише в момент її застосування й перестала б існувати, коли її не застосовують. Якщо було б так, зауважив Г. П. Мельников [Мельников 1967: 239], то малий народ, прокинувшись уранці, став би безмовним. Неправильною є також думка, що мова існує в текстах. Закономірно виникає запитання щодо безписемних народів. Крім того, тексти фіксують лише певну кількість одиниць мови, а не весь інвентар. Неможливо мати текст, не маючи мови, яка лежить у його основі, але можна мати мову, не маючи тексту, побудованого на цій мові [Ельмслев 1960а: 298]. Отже, мова не зберігається (локалізується, існує) в мовленні, а реалізується, виявляється, об'єктивується в ньому. Мова «існує тільки в індивідуальних мозках, тільки в душах, тільки в психіці індивіда або осіб, що становлять певну мовну спільність» [Бодузн де Куртенз 19636: 71]. Ре-алізуючись у мовленні, мова виконує своє комунікативне призначення. Мовлення вводить мову в контекст уживання.

Для правильного пояснення співвідношення мови і мовлення потрібно враховувати всі три можливих підходи до досліджуваного явища: гносеологічний (філософський), онтологічний (власне лінгвістичний) і прагматичний (цільовий).

Мова і мовлення

У гносеологічному (філософському) аспекті мову і мовлення потрібно розглядати як явища різного ступеня абстракції. Мова — це загальне, абстрактне, а мовлення — окреме, конкретне. Знаходячись у діалектичному зв'язку, мова і мовлення є відносно незалежними явищами, про що свідчить факт неоднакового ступеня їх зміни, деякої асиметричності їх розвитку. Оскільки структура мови — явище абстрактне, то вона окремо не спостерігається. Досліднику доступне тільки мовлення, в якому реалізується мовна система. Якщо ж мовна система в мовленні не реалізується, вона існує потенційно. Вітторе Шзані свого часу поставив риторичне запитання, чи існує мова юкагірів, коли всі двісті осіб, які розмовляють цією мовою, сплять.

У плані онтологічному мова належить до психічних явищ, а мовлення до психофізичних (психофізіологічних), доступних сприйманню. Певною мірою мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального.

З прагматичного (цільового, функціонального) погляду мова являє собою щось стабільне і загальноприйняте, тоді як мовлення є оказіональним (випадковим, унікальним), рухливим.

Як уже зазначалося, Ф. де Соссюр протиставляв мову і мовлення як соціальне індивідуальному. Це положення швейцарського вченого неодноразово піддавали критиці. Як зауважив С. Д. Кацнельсон, мова не повністю соціальна, а мовлення не повністю індивідуальне [Кацнельсон 1967: 32]. Мова соціальна за своїм функціональним призначенням та індивідуальна за способом існування (збереження), причому превалює в мові соціальне. Мовлення є індивідуальним за виконанням, воно завжди належить певній конкретній особі, тобто має автора. Значення ж мовлення як засобу спілкування в колективі є соціальним. Соціальність мовлення виявляється і в тому, що воно служить об'єднанню людей у колектив, і в тому, що воно базується на єдиній для всього колективу мовців мові. Переважає в мовленні індивідуальне. Індивідуальність мовлення виявляється у відборі елементів мови (в уживанні одних і у відмові від інших), у частотності вживання певних елементів мови, в порядку розташування мовних елементів у фразі, в різноманітних модифікаціях використаних мовних одиниць, у тому числі навмисних чи неусвідомлених порушеннях мовних норм. Іншими словами, мовлення відображає мовну компетенцію інди-

Теорія мови

віда, його досвід, є своєрідним видом вільної творчої діяльності індивіда. Індивідуальність мовлення надає мовленнєвому акту унікальності, неповторності, оригінальності, тоді як соціальність забезпечує взаєморозуміння.

Мову і мовлення протиставляють і за іншими ознаками. Так, зокрема, мовлення розгортається в часі і реалізується в просторі, тоді як мова не має цих параметрів. Мовлення безконечне, система мови конечна. Мовлення лінійне, синтагматичне; мова має парадигматичну і рівневу організацію. Мовлення є послідовністю мовних елементів; мові притаманна ієрархічна організація її елементів. Мовлення контекстно і ситуативно зумовлене; мова не залежить від обставин спілкування. Мовлення співвіднесене з об'єктивною дійсністю і може характеризуватися з погляду істинності або хибності; до мови такий підхід неможливий.

Мовлення характеризується також деякими ознаками, які не протиставляються безпосередньо окремо взятим рисам мови. Мовлення може мати дві форми — діалогічну й монологічну, характеризуватися темпом, тембровими особливостями, тривалістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо. У мовленні відображається психологічний стан мовця, через що мовлення можна кваліфікувати як емоційне, схвильоване, спокійне та ін. Узагалі будь-яке мовлення можна оцінити зі змістового, етичного й естетичного погляду (змістовне, пусте, правильне, неправильне, зразкове, образне, художнє, добірне, витончене, вишукане тощо).

Помилковим є протиставлення мови мовленню як системного несистемному, бо мова не втрачає своєї системності в процесі функціонування. Щоправда, в мовленні асистемні явища все-таки трапляються.

З історичного погляду мова вторинна, а мовлення первинне (мова склалася з фактів мовлення). Із синхронної (сучасної) точки зору мова первинна, а мовлення вторинне: будь-який мовленнєвий витвір будується з уже наявних у мові елементів.

Оскільки Ф. де Соссюр не тільки різко протиставив мову і мовлення, а й заявив про необхідність створення двох різних лінгвістичних дисциплін — лінгвістики мови і лінгвістики мовлення, то в мовознавстві почалися пошуки мовних і мовленнєвих одиниць. Так, англійський мовознавець Алан Гардинер усі традицій-

Мова і мовлення

ні елементи, що трапляються в мовленнєвому потоці, відносив до мови, а все те, що визначається конкретними умовами, інтенцією мовця — до мовлення. Наприклад, структуру речення він уважав фактом мови, а речення в його віднесеності до дійсності, тобто конкретні висловлення, — фактом мовлення. О. І. Смирницький відносив до мови ті явища, які відтворюються (слова, фразеологізми, морфологічні форми тощо), а до мовлення — явища, які створюються в процесі комунікації (словосполучення, конкретні речення). Такий розподіл мовних одиниць між мовою і мовленням заперечували ті вчені, які розглядали мову і мовлення як два аспекти одного й того самого об'єкта. Так, зокрема, Т. П. Ломтєв наполягав на тому, що «всі лінгвістичні одиниці є одиницями мови і мовлення: одним боком вони звернені до мови, іншим — до мовлення».

Нині найпоширенішою є думка, що мовні одиниці так відносяться до мовленнєвих одиниць, як мова до мовлення, психічне до психофізичного, сутність до явища, загальне до часткового, абстрактне до конкретного, можливе до дійсного. Усе це можна звести до відношення: інваріант — варіант. Саме це лягло в основу поділу одиниць на мовні (терміни, як правило, мають суфікс -ема, і відповідно мовний рівень називають ще є мінним) і мовленнєві: фонема — звук, морфема — морф, лексема — слово, речення (структура) — висловлення (фраза), значення — смисл. На основі протиставлення мовних і мовленнєвих одиниць виникли такі поняття, як синтаксичне й актуальне членування речення, глибинна і поверхнева структура тощо. Однак знайти в усіх традиційно виокремлюваних одиницях мовний і мовленнєвий аспекти, тобто визначити інваріанти і варіанти, не вдається, через що відрізки, які виділяються внаслідок членування мовленнєвого потоку (склади, такти, фонетичні синтагми, надфразні єдності), розглядаються тільки як одиниці мовлення.

Розмежування мови і мовлення виявилося корисним як у теоретичному, так і в практичному планах. Без урахування співвідношення мови і мовлення не можуть бути розв'язаними багато лінгвістичних проблем, зокрема, проблема розвитку мови (мова не тільки породжує мовлення, не тільки стримує його плин, а й живиться ним, змінюється під його впливом) чи теорія формування лексичних значень, лексико-семантичних категорій (синонімії, антонімії, енантіосемії тощо).

Теорія мови

Дихотомія мови і мовлення дуже цінна для практики викладання рідної і, особливо, іноземної мови. Залежно від того, чого збирається навчати вчитель — мови чи мовлення, залежить методика навчання: йти від мовних моделей до їх реалізації в мовленні чи навпаки. Останнім часом усе більшого поширення набуває навчання мови через мовлення (текст). Учням попередньо не дають відомостей про будову мови, ні граматичного правила; вони, читаючи й аналізуючи тексти, самі виявляють структуру мови. Така практика бере початок від датського мовознавця О. Єсперсена, який вважав, що навчати мови потрібно тільки через мовлення.

Развернуть

Открыть в широком формате

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Загальне мовознавство

Мовознавство як наука Загальне мовознавство як навчальна дисципліна... Предмет мовознавства Зміст і основні завдання загального мовознавства...

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: МОВА МОВЛЕННЯ

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Загальне мовознавство
Підручник Видання 2-ге, виправлене і доповнене Видавничий центр «Академія» §§Ц 2006 ^^ Затверджено Міністерством освіти і науки України як підруч

Мовознавство як наука
полоністика, богемістика, русистика) або групи споріднених мов (славістика, германістика, романістика тощо). Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови як людського засобу спі

Мовознавство як наука
не. Б. М. Головін, скажімо, пропонує розрізняти конструктивне (лінгвістика мови), функціональне (лінгвістика мовлення) і генетичне (історичне) мовознавство [Березин, Головин 1979: 25—26]. У межах

Мовознавство як наука
будови в навчальних програмах, уміти правильно оцінити нові досягнення в науці, а також ефективно організувати методику навчального процесу. Один із видатних сучасних фізиків Луї де Бройль писав:

Мовознавство як наука
ди і методики лінгвістичного дослідження не можуть бути розв'язані без філософії. В історії теоретичного мовознавства відображені всі різновиди філософських концепцій. У свою чергу, мовознавство зб

Мовознавство як наука
слов'яни жили в лісистих місцевостях (у слов'янських мовах немає давніх назв, пов'язаних зі степом). Словник засвідчує контакти народів, наслідком чого є значне поширення в українській топоніміці

Мовознавство як наука
пам'ятками матеріальної культури. Археологи знаходять стародавні предмети, а мовознавці розшифровують зроблені на них написи. Так, зокрема, в 1906— 1907 рр. у Туреччині під час розкопок археологи

Мовознавство як наука
пологічних аналогіях зі структурою природної мови, які вивчають генетики і лінгвісти. Анатомічні знання потрібні мовознавцеві для вивчення будови і функціонування мов

Мовознавство як наука
Зв'язок мовознавства з географією полягає у використанні поряд з історичними географічних даних для встановлення давніх місць поселень певного народу (доісторичної прабатьківщини), у зверн

Мовознавство як наука
лення в мовознавстві такої стикової дисципліни, як математична лінгвістика. Значно пожвавилися останнім часом зв'язки мовознавства з кібернетикою

Прикладне мовознавство
Стрімкий науково-технічний розвиток, який став особливо помітним у другій половині XX ст., характеризувався тим, що наука і техніка входили в усі сфери людської діяльності. Лінгвістика з периферій

Мовознавство як наука
Проблемі машинного перекладу вже майже 50 років. Першого робота-перекладача демонстрували в 1954 р. у Нью-Йорку. Він перекладав окремі фрази з російської мови на англійську

Мовознавство як наука
дакцією Л. М. Засоріної. Машина опрацювала мільйон слововживань, що не під силу й великому колективу науковців. У нашій країні створено Український мовно-інформаційний фонд Національної а

Додаткова
Хроленко А. Т.Общее язьїкознание. Руководство к самост. работе над курсом. — М., 1981. — С. 4—12. Тищенко К. М.Загальна структура лінгвістичних знань // М

Давньокитайське мовознавство
Перші мовознавчі праці в Китаї належать до І тисячоліття до н. є. Так, у V ст. до н. є. з'явилися тлумачення незрозумілих слів у давніх текстах, а також праці про зв'язок між словом і властивост

Додаткова
Кондрашов Н. А.История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 7—36. ЗвегинцевВ. А. История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и из-влечениях. —

Додаткова
Кондрашов Н. А.История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 37—54. Томсен В. История язьїкознания до конца XIX века. — М., 1938. — С. 51—79. Амирова Т

Грецька
іранська індійська Історія мовознавства Сама схема уже застаріла, але принцип генетичної класифікації викори

Молодограматизм
У становленні й розвитку порівняльно-історичного мовознавства розрізняють три етапи: 1) початковий, пов'язаний із діяльністю Боппа, Грім-ма, Раска та Гумбольдта, який отримав назву романт

Основна
Ковалик 1.1., Самійленко С. П.Загальне мовознавство: Історія лінгвістичної думки. — К., 1985. — С. 91—188. Удовиченко Г. М.Загальне мовознавство: Історія

Додаткова
Кондрашов Н. А.История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 92—115. Кобилянський Б. В.Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. — С. 76—81, 95—

Додаткова
Кодухов В. И.Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 78—96. Звегинцев В. А.История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и из-влечениях. — М., 1960. —

Мовознавство в СРСР
2.7. Мовознавство в СРСР Мовознавство в СРСР пройшло складний шлях. Ідеологічний прес і штучно створена ізоляція вчених від світового наукового співтовариства негативно позначилися на ста

Мовознавство в СРСР
мови і мислення імені М. Я. Марра, а в 1950 р. реорганізований в Інститут мовознавства АН СРСР). «Нове вчення про мову» — це еклектична суміш ідей Гумбольдта про стадіальність у розвитку

Мовознавство в СРСР
вну єдність нації, як солдат на фронті оберігає територіальну єдність її. 1 наскільки ця охорона ще важливіша від військової, ясно з того, що територіальний розпад не виключає можливості

Мовознавство в СРСР
вивчається в школі, де «друга мова засвоюється через першу», тобто коли мовець відштовхується від рідної мови). Змішана двомовність трапляється і в лінгвістичних дослідженнях, де лінгвісти шукають

Мовознавство в СРСР
Справжній лінгвіст повинен відповідати певним вимогам: бути творцем мовних культур; мовним політиком, прогнозистом; «загальним лінгвістом і, зокрема, історіологом; істориком культури». Слід заува

Мовознавство в СРСР
Мовознавство 50—80-х років XX ст. Після дискусії 1950 р., на якій було піддано критиці догми «нового вчення про мову» Марра та його послідовників, радянське мовознавство

Мовознавство в СРСР
вчення з цих проблем викладене у праці «Об'єктивність існування мови» (1954). Самобутньою є його теорія мови і мовлення. Під мовленням Смирницький розуміє поєднання звучання з конкретним мовним з

Мовознавство в СРСР
М. Наконечного в 1928 р.; за редакцією Л. Булаховсько-го в 1929—ЗО рр.), з історії й діалектології («Нариси української мови та хрестоматія з пам'ятників письмен-ської староукраїнщини XI—XVIII вв.»

Мовознавство в СРСР
На 50—60-ті роки припадає зародження української лінгвостилістики й інтенсивні дослідження діалектів української мови, що згодом вилилося в укладення «Атласу української мови». Із «хрущо

Мовознавство в СРСР
історії лексикографії. У «Вступі до мовознавства» (1940, перевидано 1947) вніс багато нового в теорію слова, використавши матеріал різних європейських і пів-денноазіатських мов, чим заклав підґрун

Мовознавство в СРСР
сприяла з'ясуванню історичного розвитку російської мови, осмисленню всіх сторін мовної структури. У двотомній праці «Російська літературна мова першої половини XI

Запитання. Завдання
1.Чим характеризувався розвиток мовознавства в СРСР? 2. Дайте критичну оцінку «Нового вчення про мову» М. Я. Марра. 3. Що нового внесли вмовознав

Знакова природа мови
Знаки-сигнали — знаки, які потребують певних дій, реакцій. Наприклад, звук сирени як знак повітряної тривоги, ракета як знак атаки, свисток як знак дозволу ввести м'яч у гру, дзвінок як знак

Симптоми
ГЕ [ТуЧЕ [І

Знакова природа мови
На думку Мілевського, ця класифікація передає й історію (послідовні етапи) виникнення знаків [Мі1е\узкі 1972: 20]. З погляду фізичної природи, або, іншими словами, за способом сприйняття ї

Знакова природа мови
теорія знака відома в науці як унілатеральна (від лат. ипиз «один» і Іаіиз «сторона»). Інші дослідники (Ф. де Соссюр, Л. А. Абрамян, І. С. Нарський, Ю. С. Степанов, В.

Знакова природа мови
ну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю; б) один експонент (позначувальне) може мати декілька позначуваних, тобто тут існують відношення о

Знакова природа мови
флексія -а має аж три граматичні значення: називний відмінок, однина, жіночий рід. Однак ці значення реалізуються не самостійно, а тільки в складі цілого слова. Морфема не може виступати

Знакова природа мови
ваючи на гастролях у Польщі, де мав незрівнянний успіх, поза програмою, викликаний на біс, прочитав якийсь монолог. Слухачам здалося, що це був монолог страшного злочинця, який зараз розкаюється у

Запитання. Завдання
1. Сформулюйте визначення знака. Назвіть його основні властивості. 2. У працях яких філософів і мовознавців започатковано вчення про знакову природу мови? 3. У чому полягає оригін

Додаткова
Аветян 3. Г.Природа лингвистического знака. — Ереван, 1968. Ветров А. А.Семиотика и ее основньїе проблемьі. — М., 1968. ВолковА.

Додаткова
Вьіготский Л. С.Мьішление и речь. — М. — Л., 1934. Жинкин Н. И.Механизмьі речи. — М., 1958. Потебня А. А.Мьісль и язьік // Потеб

Додаткова
Гардинер А.Различия между речью и язьїком // Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч.2. — С. 111—120.

Системний характер мови
Уведення поняття системи щодо мови пов'язують з іменем Ф. де Соссюра, хоча пріоритет у цьому належить І. О. Бодуену де Куртене. Особливу роль в обґрунтуванні системного підходу до мови відіграли

Структура мови
ти таке: для того щоб сім'я могла утворитися, необхідно, щоб дві особи мали властивості бути чоловіком (особою чоловічої статі) і жінкою (особою жіночої статі). Узявши шлюб, вони набувають власти

Системи
т природні матеріальні і первинні І

Структура мови
Закритою є система, яка складається зі строго визначеної кількості одиниць, і цей кількісний склад є незмінним. Відкритою є система з непостійним, змінним числом елеме

Структура мови
У лексиці синтагматичні відношення також виявляються у вибірковій сполучуваності. Є слова з одиничною сполучуваністю (див. укр. згайнувати (час), розтринькати (гроші), витріщити

Структура мови
в ієрархічні відношення на зразок «складається з ...» або «входить в ...» (морфема складається з фонем, фонема входить у морфему, ...). Отже, до одного рівня належать ті одиниці мови, які підпоря

Структура мови
У мовознавстві є й дещо відмінні від наведених тут погляди на рівневу будову мови (див.: [Березин, Головин 1979: 147—148]). Для різних рівнів ступінь системності не є однаковим, тому гов

Запитання. Завдання
1.Доведіть, що мова має системний характер. 2. Які типи систем розрізняє сучасна наука? До якого типу систем належить мова? Обґрунтуйте відповідь. 3. На чому ґрун

Додаткова
Солнцев В. М. Язьік как системно-структурное образование. — М., 1977. Косериу 3.Синхрония, диахрония и история // Новое в лингвисти-ке. — М., 1966. — Вьіп. 3.

Поняття фонеми
Слова різняться між собою звучанням. Для того щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і протиставити. Протиставлення, або опозиція, — основне поняття фонології. Опозиції бувають релеван

Запитання. Завдання
1. Чим різниться трактування фонеми І. О. Бодуеном де Куртене, Л. В. Щербою і М. С. Трубецьким? 2. Охарактеризуйте функції фонем. 3. Як співвідносяться між собою фонеми в парадигм

Граматика. Граматичне значення
Коло явищ, які входять до граматики, по-різному окреслюються вченими. Одні вважають, що сюди належать лише граматика слова і граматика речення, інші — словотвір, а треті, як, наприклад, деякі пред

Граматична система мови
ми: коли ви вже вибрали слово сніговій, то в родовому відмінку змушені вжити флексію -у (графічно -ю, де кінцевий основи ] і закінчення -у передаються однією буквою);

Граматична система мови
чення завершеності чи незавершеності дії тут передається описово, лексично. Узагалі мови світу розрізняють за кількістю і складом граматичних категорій (крім вищеназваних зіставлень, мо

Граматична система мови
ряди — це граматично релевантні групи слів у межах певної частини мови, яким властиві такі риси: 1) наявність спільної семантичної ознаки (збірність, речовинні

Граматична система мови
Не всі частини мови виділяють за одним принципом. Якщо, скажімо, іменник, прикметник, дієслово, прислівник виокремлюють за морфологічними і, відповідно, синтаксичними ознаками, то займенн

Граматична система мови
ня (предикативні, атрибутивні, об'єктні, релятивні тощо). Цей розділ називають синтагматичним синтаксисом. Синтаксис реченняописує внутрішню структуру, комунікативний тип р

Граматична система мови
лення мовця до змісту речення. Смислову основу модальності становить поняття оцінки як інтелектуальної (раціональної), так і емоційної. Модальність виражається вставними і вставленими одиницями

Граматична система мови
У 30-ті роки XX ст. розвивається структурний синтаксис (дистрибутивний), у центрі уваги якого валентність, реляційні й дистрибутивні властивості слова, який з часом (60-ті роки) переростає

Граматична система мови
ша містить предикативний мінімум, то друга — номінативний мінімум, тобто все, що необхідно для розуміння речення). До позиційної схеми, крім головних членів, належать різні поширювачі, тобто друг

Граматична система мови
б вона працювала. Хай вона працює. Вона працюй, [а він тільки їсть та вилежується]. Як і в морфології (пор. рос: ти победишь, он побе-дит, я ?), синтаксичні

Граматична система мови
наприклад, речення Будинок зводиться робітниками і Зведення будинку робітниками мають одну й ту ж глибинну структуру Робітники зводять будинок, яку можна передати як адепз а

Додаткова
Есперсен О.Философия грамматики. — М., 1958. Матезиус В. Осистемном грамматическом анализе // Пражский лин-гвистический кружок. — М.,1967

Лексико-семантична система мови
закони і правила внутрішніх змін у групах семантично пов'язаних слів. Істотний внесок у теорію системності лексики зробив російський мовознавець М. М. Покровський. На його думку, слова в

Лексико-семантична система мови
зані між собою сильними семантичними відношеннями й утворюють синонімічні, антонімічні і родо-видові групи. На периферії містяться функціонально менш важливі слова, які, як правило, належать і до

Лексико-семантична система мови
Якщо до антонімії близьким явищем є конверсія, то до синонімії — гіпонімія (її ще називають квазісиноні-мією), що охоплює родо-видові відношення в лексико-семантичній системі. Гіпонімія як р

Лексико-семантична система мови
Радіально-ланцюжкова полісемія поєднує в собі два названих вище типи, тобто паралельну підпорядкованість і послідовну залежність. Наприклад, у слові зерно виділяють п'ять значень: 1

Лексико-семантична система мови
(золота середина), «бездіяльний, гультяйський» (золота молодь), «п'ятдесятирічний» (про подружнє життя) (золоте весілля) та ін. Отже, кожне значення займає в семанти

Лексико-семантична система мови
штопать, писать (стихи), бо фарба насправді може бути оранжевою, панчохи за потреби штопають, а серед віршових розмірів є ямб. Несистемним є такий контекст, коли сполучувані

Лексико-семантична система мови
серце гаряче, мов жар; гарячий поцілунок, холодний прийом тощо). Завдяки стійким асоціаціям розвиваються регулярні типи змін лексичного значення слів у багатьох мовах, як то маємо у випадку

Додаткова
Плотников Б. А.Основьі семасиологии. — Минск, 1984. Васильєв Л. М.Современная лингвистическая семантика. — М., 1990. Уфимцева А. А.

Додаткова
ТрубецкойН. С. Некоторьіе соображения относительно морфоноло-гии // Пражский лингвистический кружок. — М., 1967. Ахманова О. С.Фонология, морфонология, мо

Додаткова
Беликов В. И., Крьісин Л. П.Социолингвистика. — М., 2001. Бондалетов В. Д.Социальная лингвистика. — М., 1987. Белл Р. Т.Социолин

Чинники мовного розвитку
т позамовні зовнішні внутрішні Мова та історія (розвиток мови) За цією класифі

Питання про прогрес у розвитку мов
Поняття прогресу в мові в різні періоди трактувалося неоднаково. Ученими античності, середніх віків та епохи Відродження ця проблема взагалі не порушувалася, оскільки тоді питання історичного під

Запитання. Завдання
1.Охарактеризуйте зовнішні причини мовних змін. 2. Які зміни вмові можуть бути спричинені контактуванням мов? 3. Що розуміють під внутрішніми при

Описовий метод
Найдавнішим і найпоширенішим основним мовознавчим методом є описовий. Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їх будови т

Структурний метод
Для встановлення структури мови і систематизації її одиниць використовують структурний метод. Структурний метод — метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі зв'язків і відноше

Учительствовать
ч^-=4=!_І Цю схему розшифровують так: від кореня уч- утворене слово учить, яке стало твірною основою для похідного учитель (учи + тель

Запитання. Завдання
1.Що таке метод, методика і прийом у мовознавчих дослідженнях? 2. Які вихідні прийоми застосовують у мовознавчих дослідженнях? 3. Охарактеризуйте описовий метод і

Американський структуралГзм —див.ДескриптивГзм.
Аморфні мови(грец. атогріїоз — безформний) — мови, які не мають афіксів і тому виражають відношення між словами за допомогою поєднання слів між собою способом прилягання аб

ДеривацГйне значення —див. СловотвГрне значення.
Деривація(лат. дег'маїїо — відведення води з ріки) — див. Словотвір 1. ДескриптивГзм(англ. сіезсгірїме — описовий) —лінгві

СловотвГрна модель —див. СловотвГрнийтип.
СловотвГрна мотивація— семантична і формальна зумовленість значення похідного слова значеннями його складників; семантичні й формальні відношення між похідним і твірним словом.

Словотворення —див. СловотвГр 1.
Словоформа — граматична форма того самого слова, його граматичний різновид, який виявляє лексичну тотожність з іншими співвідносними словоформами цього слова і протиставляється їм за своїм

Структурний синтаксис —див. Дистрибутивний синтаксис.
Короткий термінологічний словник Суб'єкт (лат. зуЬ]есіит — підкладене) — формально-семантична категорія синтаксису, що означає предмет або істоту, про як

Висловлення 89, 251, 252, 418
Відмінкова граматика 157 Вільне варіювання 375, 418 Предметний покажчик Вільний асоціативний експеримент 392—393, 418 Внутрі

Мова й мовлення 82, 85, 89, 94, 97,127—128,134,135,146,194—207
Предметний покажчик Мовна асиміляція 341, 342, 429 Мовна картина світу 148, 331, 430 Мовна культура 18 Мовна політика 329—330, 430 Мовна ситуація 326—32

Норма 90,130,198,199, 219, 301—304, 344, 432
Ностратична теорія 365, 418, 432 Нульова морфема 23, 68, 208, 245, 432 Обчислювальна лінгвістика 17,18, 427, 432 Одномірні опозиції фонем 229, 432 Омонімія 62,17

Субкод 173, 439
Субстрат 78, 342-343, 367, 439 Судження і речення 24,188, 250, 360 Суперзнаковий рівень мови 179, 439 Суперсегментний рівень 222, 435 Суперстрат 78, 342, 343, 43

Фонема 23, 82,127,178, 208, 221—233, 279—281, 339,441
Фонетика 29 Фонетичні закони 66, 72, 80, 364, 441 Фонологічна система 211, 220—234, 278, 441 Фонологічні опозиції 208, 222, 441 Фонологія 222,441 Фонота

Жлуктенко Ю. 0.139, 326, 354, 407
Жовтобрюх М. А. 138,145, 407 Жуковська Л. П. 14 Журавльов В. К. 234, 354, 407 Жуховицький Л. 302 Задорожний Б. М. 139 Загнітко А. П. 159, 262,407 Заменгоф Л. 330 З