Додаткова

Мова і суспільство

бальний символізм — це мовний словесний симво­лізм. Певні слова, звороти, особливості вимови можуть набувати властивостей символу належності мовця до певної соціальної групи. Це пов'язано з одним із моти­вів, яким керується мовець у своїй внутрішньогрупо-вій поведінці: показати своїм мовленням, що він на­лежить до цієї групи, що він «свій» [Беликов, Крьісин 2001: 252]. Як переконливо показав американський со-ціолінгвіст В. Лабов, люди, які не оволоділи символами належності до групи, не можуть претендувати на місце в цій групі, стають ізгоями [ЬаЬоу 1972].

Вступаючи в спілкування, комуніканти творять у своїй уяві образ співбесідника і шукають у його пове­дінці символічні елементи для підтвердження або спростування своїх припущень, демонструють симво­ли свого соціального статусу [Тарасов, Школьник 1977: 174—191]. При першому спілкуванні незнайом­ці хочуть дізнатися, хто їх співбесідник за соціаль­ним рівнем, для того щоб виявити, що є спільного і відмінного в них — мова, соціальний жаргон, профе­сійний жаргон, життєвий досвід, рольовий репертуар (національність, професія, стать, сімейне становище тощо). Знання соціальних ролей співбесідника дає можливість змоделювати подальшу мовленнєву по­ведінку.

Питання соціального символізму в мовленнєвій по­ведінці є частиною проблеми управління поведінкою людини. Взагалі мова як засіб свідомої регуляції лю­диною поведінки інших людей може виконувати дві функції — інструментальну і символічну. У першому випадку поведінка регулюється за допомогою мовних знаків (експліцитно) у вигляді інструкцій, наказів, за­конів, заборонних написів тощо. У другому випадку в мовних знаках нема прямих вказівок, вони осмислю­ються символічно (наприклад, звернення на ти чи Ви, вокативи Ваше преосвященство, пане, товаришу, друже тощо).

Соціальний символізм у мовленні виявляється в різ­них за обсягом соціальних групах: від сім'ї до цілого етносу. Кожна така група характеризується притаман­ним їй особливим варіантом мови — соціолектом.

Хоч у мовознавстві про соціальну диференціацію мови йдеться давно, однак це питання трактується по­верхово: на практиці воно зводиться до відмінності «манер» вираження (арго, змішані мови тощо); подібні

Теорія мови

різновиди мови інтерпретуються як проміжні, нестійкі, «забавні» стани, як якісь екзотичні причуди її соціаль­ного побутування. Насправді, проблема значно серйоз­ніша. Розшарування мов — всеохопне явище, яке тор­кається самих основ економічного ладу, культури, побуту, навіть історії. Хоч надто прямолінійним, спро­щеним було б твердження, що основні відмінності між економічно неоднорідними соціальними групами ма­ють пряме відображення в системі соціальних мовних різновидів, бо насправді мовна стратифікація є відобра­женням радше систем соціальних цінностей, ніж сис­тем соціального існування [ВієпуізсЬ 1976: 420; Бели-ков, Крьісин 2001: 114]. Однак не зважати на цей фа­ктор й інтерпретувати соціальне розшарування мов лише як наслідок людського прагнення, почасти соці­ального, почасти психологічного, до піднесення себе в чиїхось очах, до самозвеличення не можна. Тим біль­ше не можна це явище розглядати як моду [Варт 1989: 525—527]. Ідеться про соціальне й психологіч­не розшарування суспільства. Недаремно саме таке потрактування отримав цей феномен у художній літе­ратурі задовго до того, як привернув увагу соціологів, в тому числі й українській, зокрема у творах І. Котля­ревського, Т. Шевченка, А. Свидницького, М. Стариць-кого, С. Руданського, У. Самчука, В. Винниченка, Г. Ко­синки, О. Гаврилюка, І. Багряного та ін.

Соціальний поділ мов, на думку Р. Варта, з якою не можна не погодитися, має місце не на рівні мовної системи, яка зрозуміла всім, а на рівні дискурсу та його різновидів; іншими словами, нестикування соціо-лектів має, власне, не інформативний, а інтерлокутив-ний характер — мови нецікаві, байдужі одна до одної; в нашому суспільстві ми обходимось мовою собі подіб­них^ не маючи життєвої потреби в мові іншого — для кожного самодостатньою є його мова. Ми тримаємося у межах мови своєї соціальної і професійної зони, і таке самообмеження дозволяє нам якось пристосовуватися до роздрібленості нашого суспільства [Варт 1989: 524]. Своїм носіям соціолект є вигідним перш за все тим, що «надає їм захист; мовна огорожа, як і будь-яка інша, укріплює, зміцнює і підбадьорює тих, хто всередині неї, відкидає і принижує тих, хто ззовні» [Варт 1989: 531].

Зазначене вище простежується уже на рівні най­меншого соціального об'єднання — сім'ї, на що свого часу звернув увагу Л. Толстой у повісті «Юність»: «Для

Мова і суспільство

полегшення [...] однакового розуміння між людьми од­ного кола або родини встановлюється своя мова, свої звороти мови, навіть слова, що визначають ті відтінки понять, які для інших не існують».

Сім'ї, як і будь-якому іншому малому соціальному об'єднанню, можуть бути властиві й особливі риси по­ведінки та мовлення, які мають для її членів спільну символічну функцію: вказують на належність мовців до однієї соціальної групи, маніфестують відношення «ми — свої». Цю функцію виконують певні мовні засо­би, а саме мовні одиниці, характерні для членів певної родини, а також манера спілкування, інтонація тощо. У ролі сімейних слів і виразів можуть виступати емо-тиви (пасочка, ягідка, вишенька, котик, лапа, масюся, свинтусячка, хрюндель), іншомовні слова, нерідко де­формовані (сенька з англ. іігапк уои, пардон, чао, аріве-дерче), загальновідомі слова в незвичному (сімейному) значенні (крокодил «виріб із крокодилячої шкіри», на­ука «працівник сфери науки»), різні модифіковані фор­ми загальновживаних слів унаслідок метатези звуків (дуркувати «друкувати», фаршик «шарфик», рос. лопо-тенце «полотенце»), субституції звуків (пумадор «помі­дор», мюню «меню», прювіт «привіт»), а також ужи­вання усічених (буля «бабуля», б у ся «бабуся») і конта-мінованих (накладання основ) форм (мучень «учень», рос. списатель «писатель» тощо) [Кузнєцова 1999]. На­решті, можна говорити й про сімейну фразеологію. Джерелом сімейної (камерної) фразеології є телепере­дачі, кіно, твори художньої літератури, а також певні соціально-побутові ситуації: трясти животом «сміяти­ся», слухати подушку «спати», душити диван «довго спати», все пучком «гарні справи, все гаразд», точнісінь­ко як у нашому садку (про ситуацію, коли багато бігани­ни, метушні й галасу), щас спою «не витримаю, не стри­маюся», привет от мартишки (вживається в ситуації, коли хтось зрозумів буквально те, що було сказано в пе­реносному значенні), индейская национальная изба — фиг-вам називаєшся (жартівлива форма відмови), а в по­пу гаях я больше «про щось, що в малих одиницях виміру здається більшим» та ін. Конкретна ситуація, представ­лена в соціально-побутовій сфері, в якомусь фільмі, ре­кламному ролику, шоу, узагальнюється, абстрагується від джерела й пізніше включається до образно-номіна­тивної системи камерного мовлення, що складає своєрід­ний соціолект родинного кола [Смерчко 1997].

Теорія мови

На особливу увагу заслуговує дослідження білінг-вальних сімей в аспекті родинної солідарності. Прик­лади з художньої літератури (Мася в романі А. Свид-ницького «Люборацькі», Проня Прокопівна в комедії М. Старицького «За двома зайцями» та ін.), а також спостереження за сім'ями, де батьки розмовляють од­нією мовою, а діти іншою, засвідчують, що в таких ро­динах сімейна солідарність втрачається (діти нерідко соромились батьків, які розмовляли українською мо­вою, а інколи їх за це навіть зневажали). Подібні си­туації стимулюють послаблення взаєморозуміння між членами родини, призводять, як справедливо зазначив О. Потебня, «до послаблення зв'язку підростаючих по­колінь з дорослими, який замінюється лише слабким зв'язком із чужими» [Потебня 1976: 23]. Цю думку видатного українського філолога прекрасно ілюструє такий епізод із роману А. Свидницького «Любораць­кі». Давній знайомий запитує ополячену Масю, чи не жаль їй за померлим батьком.

— Мпіе? — озвалась Мася. — №е тіаіа Ьут 2а кіт иЬоІедуас!¹

— То ж ваш отець.

— Та С02 2 ІЄ£0?²

— Та й не жаль?

— А піе³.

«Як таки можна, — подумав богослов, — щоб дочці та не жаль було за татом!» І каже:

— То, може, хоч коли жаль було?

— №£<1у⁴.

[...] Далі, завваживши, що Мася й не заікнеться на рідну мову, каже:

— Чи ви смієтесь з мене, чи що, що тоді он як бала­кали, а тепер ось як?

— Вуїат £Іиріа⁵,— відказала Мася.

Значно інтенсивніше, ніж у мовленні сім'ї, соціаль­но-символічний характер виявляється в мовленні со­ціальних груп, об'єднаних на основі майнових, стано­вих, професійних, культурних ознак. Прагнення таких

¹ Мені? Було б за ким шкодувати!

² То що з того? ³НІ.

⁴ Ніколи.

⁵ Була дурна.

Мова і суспільство

груп сформувати своє мовлення продиктоване бажан­ням створити додаткову ідентифікуючу ознаку, яка б виконувала роль соціального символу і на основі якої можна було б здійснювати поділ на «своїх» (хто воло­діє певним сленгом) і «чужих» (чиє мовлення різнить­ся від мовлення тієї чи іншої групи). Нерідко ця при­чина супроводжується іншою причиною — психологі­єю протесту (бажанням розірвати зв'язки з традицією й таким чином виразити своє відмінне світосприйнят­тя за допомогою мовних засобів).

Досліджуючи мову двох груп «металістів» (львівсь­кої і київської), студентів-менеджерів Національного аграрного університету і студентів-філологів українсь­кого відділення Київського національного університе­ту імені Тараса Шевченка, Н. О. Шовгун виявила, що в тих групах інтенсивно як соціальний символ виступає номінація і реномінація [Шовгун 2000]. Так, зокрема, у групах металістів широко використовуються лексич­ні запозичення як без змін, тобто з характерним для мови — джерела запозичення звучанням (У нас сього­дні рагіу; цікавий диезііоп), так і в транслітерованому, іноді навіть в українізованому оформленні (окейно «добре», хаєр «довге волосся», драйв «енергія»), власні новотвори (карнати «розмовляти», карна «розмови», бер-ляти «їсти», хаватися «подобатися»), вживання відо­мих слів у специфічному значенні (пасажир «поку­пець музичних інструментів», лажа «музична фальш», лапша «брехня» і «торочки на одязі», завалити «за­йти», увалити «голосно заграти», косити (під кого) «удавати з себе»). У досліджуваних групах символами соціальної солідарності виступають також кліше і штампи, компресія у фразеології (чого ти від мене, як чорт від ладану; нема касети, як корова язиком; діс­тавати <— діставати до живих печінок; підставити <— підставити під удар; лапшати <— вішати лапшу на вуха).

У соціальних групах за соціально-майновими, поса­довими, віковими характеристиками чи не найвиразні­шими засобами символічного означення більшої чи мен­шої близькості комунікантів, а значить, більшої чи мен­шої спільності інтересів у психологічному плані в усіх мовах виступають іменні й займенникові вокативи. Во­ни відображають певний ступінь солідарності й готов­ності до співпраці й взаєморозуміння або, навпаки, від­чуженості й ворожості. Вибір вокативів регулюється за-

Теорія мови

лежно від усвідомлення стосунків рівності / нерівнос­ті між комунікантами, при цьому на першому місці є посада, а не вік [Пименов 1977: 250—251]. Якщо ж підлеглий у своєму мовленні не дотримується правил соціальних рангів, то його ставлять на місце. Р. Броун і М. Форд з цього приводу наводять такий приклад: наступного дня після спільної гулянки молодий клерк голосно звертається до начальника «Могпіп£, ^ск!» й отримує у відповідь холодне: «Ооосі тогпіп£, Мг ^пез» [Вго\уп, Роги 1961: 382].

Член групи вищого посадового рангу має можли­вість завдяки більшій свободі вибору вокативів довіль­но встановлювати психологічний тон спілкування з підлеглим, виражаючи свої позитивні чи негативні по­чуття до нього символічно. У той самий час члени гру­пи підлеглих позбавлені можливості виражати своє ставлення таким чином.

Вокативи дуже чітко виражають опозицію «свій — чужий». Нерідко вокатив, звичайний для однієї соціа­льної групи, в іншій (протилежній) групі використову­ється в образливому чи іронічному значеннях. Пор. використання вокативів пан і товариш (часто в росій­ській орфоепічній формі таваріщ) представниками рі­зних фракцій Верховної Ради України і ЗМІ різного політичного спрямування. Вибір мовцями вокативів символічно виражає відношення, які існують між представниками різних соціальних класів з неідентич­ними соціальними нормами поведінки, що ґрунтують­ся на спільності інтересів, життєвих цілей та ідеалів. Як бачимо, мовні варіанти на рівні дискурсу здатні як встановлювати соціальні зв'язки, так і створювати пе­решкоди між людьми, підкреслювати внутрішню єд­ність групи, виключаючи в той же час не-членів групи [Блакар 1987: 87—126].

Як свідчать наведені приклади, мовними засоба­ми соціального символізму переважно виступають лексико-фразеологічні одиниці. Тому на них акцен­тується увага в соціолінгвістичних дослідженнях. Зокрема питання вербальної соціальної символіки торкалися І. О. Бодуен де Куртене, А. Мейє, А. Сеше, ПІ. Баллі, Ж. Вандрієс, Є. Д. Поливанов, А. М. Селі-щев, В. М. Жирмунський, а в українському мовознав­стві — О. Горбач, Й. О. Дзендзелівський та ін. У ціло­му використання лексики в соціально-символічній функції зводиться до:

Мова і суспільство

1) вживання різного роду лексичних і семантичних новотворів. Кожна соціальна група прагне сформувати своє слововживання, яке б виконувало роль соціально­го символу, а як відзначає Н. Еліас, важко уявити собі явище, яке могло б забезпечити такий же високий рі­вень соціальної диференціації, як той простий факт, що один і той самий об'єкт по-різному представлений сло­вами в різних суспільствах [ЕНаз 1992: 17];

2) відбору стилістичних синонімів;

3) вживання іншомовних слів;

4) вживання грубих слів.

Крім лексики як найпотужнішого засобу виражен­ня соціального символізму, цю функцію здатні викону­вати одиниці всіх інших рівнів мови — фонетичного, граматичного. Так, за допомогою звукової характерис­тики можна виразити належність до певної вікової групи, суспільного класу, стать, рівень освіти, похо­дження, про що в свій час писав М. С. Трубецькой. Так, для радянської партноменклатури було характер­ним пом'якшення приголосних перед [є] (пролетарі­ат, література, бібліотека), м'який [з'] в суфіксі -ізм (комуні[з'м], Інтернаціоналі[з⁹м] тощо). Тверда вимо­ва приголосних перед [і], що походить із давнього [о] ([ніс] <— нос7>) і м'яка вимова перед [і] з етимологічних [є] та [£] ([н'іс] <— несль) притаманні мовленню людей старшого віку. У соціолекті моряків слово компас вимовляється з наголосом на другому складі [компас], тоді як нормативним є наголос на першому складі. У російському соціумі вимова [шьі]ги, [жьі]ра, бою[с] характерна для старшого покоління москвичів, вжи­вання форм [что], коне[чно] властиве мовленню пе­тербуржців, вимова напівм'яких [ж], [ш] в іншомов­них словах типу жюри, брошюра притаманна деяким представникам старої російської інтелігенції [Крьісин 2000]. Нині почала формуватись особлива галузь у ви­вченні фонетики — соціофонетика (розділ під такою назвою знаходимо в підручнику М. В. Панова [Панов 1979]).

Символами належності мовця до певної соціальної групи в синтаксисі виступають ускладнені і складні речення (вони надають мові книжності і «вченості»).

Серед інших символів соціальної солідарності — навмисне недотримання мовних норм. Наприклад, академік І. П. Бардін на засіданні Президії АН СРСР говорив километр, а на Новотульському заводі —

Теорія мови

килбметр [Основьі теории речевой деятельности 1974: 307].

Заслуговує уваги такий засіб соціальної солідарності, як вибір мови в білінгвальний ситуації. Це чи не най­яскравіша ознака, що засвідчує соціальну диференціацію суспільства. Так, російська панівна верхівка XVIII— XIX ст. користувалася французькою мовою (точніше, «смесью французского с нижегородским», як дотепно зауважив О.С.Грибоєдов). Українська партійна номенк­латура радянського періоду переходила на «панську» російську мову, таким чином дистанціюючись від «колхозного язьїка», як і частина сполонізованої вер­хівки в роки польського панування на західноукраїн­ських землях перейшла на польську мову, знехтував­ши «хлопською мовою». В українській літературі, як класичній, так і сучасній, використання різних мов для соціально-політичної і моральної характеристики пер­сонажів стало вже традиційним. Це один із найбільш влучних прийомів експлікації опозиції «свій — чу­жий». Так, скажімо, поліцаї в повісті «Береза» О. Гав-рилюка, знущаючись над політичними в'язнями-укра-їнцями, вигукують польською мовою: «Збюрка-а! Вшис-ці падній! Чолгайсєн!» (Збірка! Всі лягайте! Повзай!). Енкаведисти в романі І. Багряного «Сад Гетсимансь-кий» віддають команди російською: «Заключонниє! Садітесь!»; «Грязнов, з вєщамі!». Сучасний письменник В. Шкляр у романі «Кров кажана», метафорично зма­льовуючи теперішнє життя-пекло в Україні, де правля­чим класом є колишня партноменклатура, також уда­ється до цього традиційного прийому:

— Ідьомтє, — сказав він [Пек]. Я должен вас где-то опрєдєліть. Пагаварім по дороге.

— Ви поведете мене у вогонь?

Пек якось загадково посміхнувся і спитав:

— Ви со Львова?

— Ні, чому раптом?

— Ну... Разгаваріваєтє на мовє.

Як зауважив Е. Сепір, «надзвичайна важливість найменших мовних відмінностей для символізації та­ких психологічно реальних груп, протиставлених полі­тично й соціологічно офіційним групам, інстинктивно відчувається більшістю людей. «Він говорить як ми» рівнозначне твердженню «Він один із наших» [Сепир 1993: 232]. Щоб не виникло психологічних труднощів, щоб стати «своїм» (не відокремленим від певного соці-

Мова і суспільство

ального страту), люди змушені пристосовуватись до йо­го мовних норм, а у разі належності до кількох соціа­льних груп «переключатися» з одного мовного субкоду на інший.

Мова завжди сприймається як найбільш очевидна і легко розпізнавана ознака етнічної належності. Так, за результатами етносоціологічних досліджень (1989 р.) серед росіян, 24 % москвичів назвали мову як етноін-тегральний чинник. У Таллінні таких було вже 39 %, у Ташкенті — 44 % [Арутюнян 1990: 44].

Як свідчать соціолінгвістичні дослідження мовної поведінки іммігрантів, навіть коли більшість із них не володіє рідною мовою, вони зберігають як символ гру­пової належності окремі слова, вирази, формули фатич-ної комунікації (привітання тощо), іменник (антропо-німікон) та інші релікти цієї мови [Арутюнов 1985: 40—41].

Правда, своєрідність мови може сприйматися по-різному залежно від характеру стосунків між спільно­тами — байдуже або акцентовано, з гордістю або як тавро. Якщо етнічна група усвідомлює свою мовну єд­ність та своєрідність і пов'язує з тим усвідомленням позитивні емоції, мова буде прищеплювати її носіям почуття патріотизму. Вона стає недоторканною сутніс­тю, що протиставляється іншим мовам, займає високе становище на шкалі цінностей. «У відповідь на загро­зливе мові зрушення це почуття вірності мові приво­дить у дію сили, спрямовані на збереження мови, яка опинилася під загрозою; [...] воно перетворює мову на символ віри і святиню» [Вайнрайх 1972: 57]. В анало­гічних випадках, але якщо своєрідність сприймається негативно, часто спостерігається явище «мовного нігі­лізму» — небажання оволодіти «рідною» мовою через її непрестижність.

Залежність стану мови від стану суспільства

Розвиток і стан мови значною мірою залежать від стану суспільства. Мова відображає зміни в усіх сфе­рах суспільства, що суттєво різнить мову від інших суспільних явищ.

Як суспільні зміни позначаються на мові? Зупини­мося на найголовніших із них.

1. Мова відображає особливості соціальної організа­ції суспільства. Стан мови залежить від характеру еко-

Теорія мови

номічних формацій і форми держави. Так, скажімо, для феодалізму характерний розпад держави на дрібні фе­оди. У зв'язку з цим виникає багато дрібних територі­альних говірок. За капіталізму колишні дрібні терито­ріально-адміністративні одиниці об'єднуються, виника­ють нації. Спільний ринок вимагає єдиної мови для держави. Усе це зумовлює нівеляцію діалектів і фор­мування національної мови. Дві тенденції в національ­ному питанні (інтернаціоналізм і націоналізм) призве­ли до двох тенденцій у мовній практиці: з одного боку, стимулюються пошуки світових мов (живі міжнародні мови — французька, німецька, англійська, штучні міжнародні мови типу есперанто, пі джини та ін.), з іншого — пуристичні тенденції (прагнення очистити літературну мову від іншомовних запозичень).

2. У мові відображається соціальна диференціація суспільства. Суспільство диференціюється за класо­вою, становою, майновою і професійною ознаками. Це позначається на класовому використанні мови, функ­ціонуванні професійних підмов, жаргонів, арго. До різновидів соціальної диференціації мови, на думку Б. М. Головіна, належить також диференціація за типом діяльності соціального колективу (функціональні стилі).

3. У мові відображаються демографічні зміни. Збіль­шення чи зменшення населення, зміни в його складі, чисельності етносів, зрушення у співвідношенні між міським і сільським населенням — все це певною мірою впливає на мову. Так, скажімо, наплив російськомовно­го населення в Україну, що свідомо сплановував союз­ний центр, призвів до того, що міста, де в основному поселялися переселенці, поступово русифікувалися, ви­тіснивши з ужитку українську мову. Збільшення насе­лення зрусифікованих міст за рахунок вихідців із села, що мало місце в повоєнний період, призвело до ще біль­шого скорочення носіїв української мови. Приплив сільського населення в міста Росії позначився на змі­нах у російській літературній мові: до неї ввійшла велика кількість так званих просторічних слів та зво­ротів, відбулася «демократизація» російської літера­турної мови внаслідок розкованості в уживанні неліте-ратурних елементів.

Мовознавцям ніяк не вдається встановити межу між російською та білоруською мовами. Річ у тім, що в часи тривалої боротьби між Росією і Литвою порубіжні землі (Смоленщина) перемінно переходили від однієї держави

Мова і суспільство

до іншої і відповідно сюди прибували то росіяни, то бі­лоруси. Переселення норвежців в IX—X ст. на острів Ісландію і відсутність мовних контактів із прабатьків­щиною сприяло призупиненню розвитку норвезької мо­ви, внаслідок чого сучасна ісландська мова є по суті законсервованою норвезькою.

4. У мові відображені відмінності в рівнях еконо­мічного розвитку. Так, наприклад, національна чи дер­жавна мова складається, як правило, на основі діалек­ту тієї території, яка є найрозвиненішою в культурно­му й економічному аспектах. Діалект Аттики ліг в основу давньогрецької мови, діалект провінції Лаціум — в основу латинської мови, діалект провінції Іль де Франс — в підґрунтя французької мови, московські говірки стали базовими для російської мови, полтавсь­ко-київські — для української, бо саме ці території в час формування названих літературних мов були економічно найпотужнішими і високорозвиненими в культурному аспекті.

Від рівня економічного розвитку залежить і ступінь діалектного членування мови. Так, зокрема, в еконо­мічно слаборозвиненій Гвінеї майже кожне поселення має свій діалект, а на декілька тисяч аборигенів Австра­лії припадає 200 діалектів.

5. У мові знаходять відображення явища надбудов­ного характеру. Наприклад, прийняття християнства в Київській Русі призвело до поширення тут старо­слов'янської мови як мови богослужіння та й загалом релігійної літератури і проникнення старослов'янізмів у давньоруську мову. У період поширення ісламу серед східних народів їх мови увібрали велику кількість арабських слів.

Певний вплив на розвиток мов справляють суспіль­ні течії й погляди. Наприклад, явище пуризму в Росії було пов'язане з поглядами і діяльністю О. С. Шишко­ва, Ф. В. Булгаріна, М. І. Греча, М. П. Погодіна і якоюсь мірою В. І. Даля. Сильний вплив мали ці тенденції на чеську літературну мову, в якій переважна більшість іншомовних запозичень була замінена власними утво­реннями. Роль суспільних течій та поглядів у розвитку мови засвідчує і культивування в роки революції в ро­сійській мові жаргону і навіть арго як «мови пролетарі­ату» на противагу «буржуазно-інтелігентській мові».

Незаперечний вплив на розвиток мови має творчість письменників, діячів культури та мистецтва. Як пра-

Теорія мови

вило, саме письменників уважають основоположни­ками і зачинателями літературних мов, наприклад, Т. Шевченка в Україні, О. Пушкіна в Росії, А. Данте в Італії, В. Шекспіра в Англії, М. Сервантеса в Іспанії.

6. У мові відображений розвиток культури суспіль­ства. Саме з розвитком культури пов'язане збагачення словника, розширення сфери вживання літературної мо­ви, її стилістична диференціація. Впровадження пи­семності, а з нею поширення перекладів може навіть зумовити зміни в структурі мови. Як доведено мово­знавцями, складнопідрядні речення набувають інтен­сивного поширення тільки з виникненням і розповсю­дженням письма.

Незважаючи на те що мова є об'єктивною реальніс­тю, яка розвивається за своїми законами, історія різ­них мов засвідчує немало фактів свідомого впливу сус­пільства на розвиток мови (див. про це в темі «Мовна політика»). Однак можливості цілеспрямованого впливу суспільства на мову не є безмежними. Вони, як правило, обмежуються такими сферами, як графіка й орфогра­фія, термінологія та нормативно-стилістична система мови. Ці сфери належать до периферії мови. А ядро мови, її фонологічну, граматичну й лексико-семантич-ну структури свідомо змінити неможливо.

Мова як найважливіша етнічна ознака. Мова, нація і держава

У деяких мовах значення «мова» і «народ» виража­ються синкретично в одному слові. Так, ці два значен­ня експлікує російська мова (рядки О. Пушкіна «Слух обо мне пройдет по всей Руси великой, И назовет меня всяк сущий в ней язмк: И гордий внук славян, и финн, и нмне дикий Тунгус, и друг степей калммк»), де слово язик означає «народ» і «мова». Це свідчить про те, що в свідомості людей поняття «мова» і «народ» тісно пов'язані: один народ — це ті, хто розмовляє однією мовою. Саме мова об'єднує народ і відрізняє його від інших народів. Таким чином, етнічний і мовний роз­поділ людей взаємопов'язані і, як правило, збігаються. Спільність мови, культури і самосвідомості є суттєвими ознаками нації.

Зв'язок мови з характером етносу чи не найкраще відчувають письменники, слово для яких є головним

Мова і суспільство

інструментом творення народних характерів, типажів, зображення самобутніх рис психології етносу. М. Го­голь зауважив: «І всякий народ, що носить у собі запо­руку сил, повний творчих здібностей душі, своєї яскра­вої осібності й інших дарів Божих, своєрідно відзна­чився своїм власним словом, що ним, висловлюючи яку тільки є річ, передає цим висловом частину влас­ного свого характеру» («Мертві душі»).

Болгарська поетеса Блага Димитрова вбачає залеж­ність мовної форми навіть від географічного ландшаф­ту, на якому проживає етнос, уважаючи, що географіч­ні умови суттєво позначаються на характері і мові етносу: «Коли я чую іспанську, чую в ній глибоке від­луння: цілий континент — Південна Америка — від­гукується Іспанія. За широкою, дактилічною плавною російською інтонацією відчувається безмежність ро­сійських степів, неосяжна сніжна рівнина, що перели­вається через край горизонту. Моя рідна мова стисну­та вузькими гірськими ущелинами. Слова усічені. Гор­танно, захлинаючись самі в собі, клекочуть її голосні, як бурхлива гірська річка, яка не встигає пропустити через своє вузьке русло напористу численну воду. її приголосні ніби скали, що чинять опір хвилям і розби­вають їх на дрібні бризки» («Страшний суд»). Польсь­кий письменник Ян Парандовський, немовби розвива­ючи тезу В. фон Гумбольдта про мову як дух народу, пише: «У словах, у граматичних формах, у синтаксисі закарбовує свій образ душа цього народу; як сліди на закам'янілих пісках від води давно зниклих морів, зак­ріплені в ній прагнення, уподобання, неприязнь, віру­вання, забобони, первісні знання про світ і людину» («Алхімія слова»).

Проблема співвідношення мови й етносу охоплює безліч складних питань, серед яких передусім — мова і самосвідомість, доцільність функціонування багатьох мов тощо.

У питанні співвідношення мови й етносу в науці не­має одностайної думки. Деякі вчені без спільної мови не мислять собі етносу, інші заперечують обов'язко­вість спільної (єдиної) мови як необхідну основу ви­никнення етнічної спільності. Аргументом для них є мовні ситуації Швейцарії, де одна швейцарська нація користується чотирма мовами (німецькою, французь­кою, італійською і ретороманською); Канади, в якій ка­надська нація використовує дві мови (англійську та

Теорія мови

французьку); Бельгії (бельгійці розмовляють французь­кою та фламандською мовами), а також те, що однією мовою можуть користуватися декілька націй (англій­ською користуються англійці, американці й канадці, німецькою — німці, австрійці та швейцарці, іспансь­кою — іспанці, кубинці, аргентинці, венесуельці, ко-лумбійці, костариканці, панамці, парагвайці, чилійці та інші латиноамериканці, сербсько-хорватською — серби, чорногорці, хорвати, кабардино-черкеською — кабардинці і черкеси).

Розглядаючи це дискусійне питання, потрібно вра­хувати всі чинники, що впливають на формування етносу — мову, культуру, спільність історії, психічно­го складу, спільність території, наявність державності, самосвідомості.

Найголовнішим чинником є самосвідомість: люди­на усвідомлює, що вона належить до певного етносу, і всі члени цього етносу усвідомлюють, що вони станов­лять етнічну спільність, відмінну від інших етнічних спільнот. Для усвідомлення окремішності народу най­головнішу роль відіграє мова. Мова поєднує людей біль­ше, ніж класова, партійна, релігійно-конфесійна належ­ність, більше, ніж історія народу (її не всі знають), а іноді навіть більше, ніж етнічне походження. Напри­клад, Агатангел Кримський, Марко Вовчок, Юрій Клен (Бургардт), Василь Вишиваний (австрієць Вільгельм фон Габзбург), В'ячеслав Липинський, Софія Русова, які не мали в собі ні краплини української крові, але укра­їнська мова духовно поєднала їх з українським наро­дом. «Ні прозвання, ні віросповідання, ні сама кров предків не робить людину належністю тієї чи іншої на­родності [...]. Хто якою мовою думає, той до того народу належить», — писав син датчанина і німкені, але росій­ський учений, творець тлумачного словника російської мови В. Даль. Подібну думку знаходимо і в О. Потеб­ні: «Єврея, цигана, татарина, німця, зросійщених нас­тільки, що мовою їхньої заповітної думки стала росій­ська мова, ми не можемо зарахувати ні до якого народу, крім російського» [Потебня 1993: 186]. Однак, як заз­начають В. Іванишин і Я. Радевич-Винницький, «не слід ототожнювати в кожному випадку мовну ознаку людини з почуттям патріотизму, а в нашому — з по­чуттям українськості. Через різні обставини люди час­то не володіють рідною мовою, однак при цьому збері­гають щирі почуття до України» [Іванишин, Радевич-

Мова і суспільство

Винницький 1994: 119]. Спільноти, утворені на основі єдності мови, виявились історично витривалішими, ніж державні утворення з їхньою політичною й еко­номічною єдністю, про що свідчить розпад Австро-Угорської та Російської імперій. Отже, після самосві­домості (генетичного коду, генної пам'яті) дуже важ­ливе значення для утворення етносу має мовний код (соціальна пам'ять). І чим вища форма організації спільноти, тим вагоміша роль мови в консолідації членів спільноти.

Важливим чинником є і державна окремішність, самостійність, яка інколи перекриває мовний фактор. Так, коли населення СІЛА стало усвідомлювати себе окремою нацією, бажання національно виокремитися стало стимулювати виникнення й розвиток американ­ського варіанта англійської мови, який навіть зафіксо­ваний у словнику Уебстера. Можна нині стверджувати про різні латиноамериканські варіанти іспанської мо­ви, своєрідний австрійський варіант німецької мови. Можливо, всі ці варіанти з часом, за умови невтручан­ня інших зовнішніх чинників, переростуть у справжні окремі мови, як це маємо у випадку з болгарською і македонською, сербською і хорватською мовами (подіб­но було з румунською і молдавською). Але й тут остан­нє слово за самосвідомістю. Мови з найменшими від­мінностями — це різні мови, якщо їхні носії усвідом­люють себе різними народами, і, навпаки, віддалені діалекти, які суттєво перешкоджають комунікації, на­приклад, у Китаї чи Німеччині, вважаються однією мо­вою, якщо мовці не перестають усвідомлювати себе одним народом.

Чуття рідного слова є яскравим прикладом етнічно­го характеру мови. У всіх народів мова тісно пов'язана з національним почуттям і національною свідомістю.

Надзвичайна прихильність людини до рідної мови зумовлена тим, що кожному народові властиві непов­торні асоціації образного мислення, які закріплюють­ся в мовній системі і становлять її національну специ­фіку. Етнічна самосвідомість ґрунтується передусім на рідній мові. Якщо інтерпретувати літературу як самовираження народу, то справжнім самовираженням народу вона може бути лише тоді, коли створена рідною мовою.

Отже, чим вища етнічна організація, тим вагоміша роль мови в її життєдіяльності. Народність ще може

Теорія мови

розпастися на різні етноси, нація — ніколи. І тут най-міцнішим цементуючим чинником є мова.

Нація — найвища природна форма об'єднання лю­дей. Це та категорія, яка всупереч твердженням кла­сиків марксизму-ленінізму ніколи не зникне. «Можна й слід сподіватися, — писав Микола Бердяєв, — зник­нення класів і примусових держав у досконалому сус­пільстві, але не можна сподіватися на зникнення націо­нальностей [...]. Національність є позитивним збагачен­ням буття, і тому за неї слід боротися як за цінність. Національна єдність глибша від єдності класів, партій та всіх інших минущих утворень у житті народів [...]. І великий самообман — прагнути творити будь-що по­за національністю».

Жодна держава світу не сформувалася як безнаціо­нальна. Єдине консолідоване суспільство може ви­творитися лише на ґрунті спільної духовності, спіль­ної мови, позаяк саме мова є тим феноменом, який визначає самототожність нації. Мова забезпечує нор­мальне функціонування національного організму в усіх його виявах — політичному, економічному, куль­турному тощо, бо саме мова — головна ознака нації. Тому боротьба за державність української мови — це боротьба за українську державу. Втрата мови, денаціо­налізація народу призводить, як зазначав О. Потебня, до «дезорганізації суспільства, аморальності, спідлен­ня». У національній державі ототожнюються такі по­няття, як держава, нація і мова. Навіть така велика й багатонаціональна імперія, як СРСР, ототожнювалася в світі з російською нацією. Це добре розуміють усі, хто прагне побудувати свою державу. Так, скажімо, коли в 1947 р. утворилася держава Ізраїль, то її дер­жавотворці стали перед проблемою державної мови. Оскільки розпорошені до того часу по всьому світу євреї втратили свою мову, то вихід був один — воск­ресити мертву впродовж майже двох з половиною ти­сячоліть давньоєврейську мову іврит. Сьогодні це мо­ва єврейської держави, мова консолідації громадян цієї країни і євреїв усього світу.

Наступ шовіністично налаштованих політиків в Україні на українську мову — це боротьба проти укра­їнської державності; мовний чинник використовуєть­ся як засіб дестабілізації українського суспільства, оскільки без української мови не буде української дер­жави.

Мова і суспільство

Мова і культура

Культура — сукупність досягнень суспільства в га­лузі освіти, науки, мистецтва та в інших сферах духов­ного життя. Мова і культура взаємопов'язані. Загально­визнаним є твердження, що культурні процеси вплива­ють на мову, а мова на культуру.

Складним є питання впливу мови на культуру. Е. Сепір зазначав: «Не можу я визнати і справжньої причинної залежності між культурою і мовою. Куль­туру можна визначити як те, що суспільство робить і думає. Мова є те, як думають. Важко визначити, яких особливих причинних залежностей між відібраним інвентарем досвіду (культура як ціннісний вибір суспільства) і тим особливим прийомом, за допомо­гою якого суспільство виражає різний свій досвід, можна очікувати [...]. Зрозуміло, що зміст мови не­розривно пов'язаний з культурою [...]. Мова у своїй лексиці більш-менш точно відображає культуру, якої не обслуговує; цілком справедливим є і те, що історія мови й історія культури розвиваються паралельно» [Сепир 1934: 171—172]. Отже, впевнено можна ствер­джувати лише те, що культура визначає план змісту знакової системи мови. У семантиці мови відобража­ються загальні, універсальні компоненти загально­людської культури і своєрідність культури конкрет­ного народу.

Відмінності мов, зумовлені своєрідністю культури, зводяться:

1) до відмінностей у лексиці й фразеології. У кож­ній мові наявна безеквівалентна лексика, до якої нале­жать слова, що позначають специфічні явища культу­ри і не мають однослівного перекладу на іншу мову. При перекладі вони передаються описово або запози­чуються. Запозичені безеквівалентні слова називають екзотизмами. Так, слова стерлінг, біг-бен, шилінг, кри­кет пов'язані з англійською матеріальною і духовною культурою, конклав, сентимо, спагеті, тарантела — з італійською, песо, конквістадор, тореадор, корида, боле­ро — з іспанською, ковбой, рейнджерси, авеню, барбі — з американською, сарафан, щі, боярин, балалайка, ямщик — з російською, кишлак, арик, дехканин, кобуз, домбра — з середньоазіатською, сакура, гейша, ікебана, саке, кімо­но — з японською і т. д. До української безеквівален-тної лексики відносять такі слова, як чумак, гривня,

Теорія мови

рушник, галушки, вареники, борщ, бандура, кобзар, коло­мийка, гопак, вечорниці, тризуб. Як правило, безеквіва-лентна лексика в кожній мові становить не більше 6— 7% від загальної кількості активно вживаних слів, а фразеологія майже вся ідіоматична;

2) до відмінностей у лексичних фонах слів з тотож­ним денотативним значенням. Такі слова можуть мати різні конотації (емоційні й оцінні відтінки), а також різні асоціативні зв'язки. Зрідка ці відмінності зумов­лені відмінностями і в самих реаліях, як, наприклад, укр. хата і рос. изба (різна форма, оздоблення тощо), укр. призьба і рос. завалинка, укр. личаки і рос. лап-ти. Часто спостерігається розбіжність у символічних значеннях. Так, зокрема, укр. лебідь і рос. лебедь сим­волізують дівчину, однак укр. лебідь символізує ще жін­ку, молодицю, а інколи й батька; укр. зозуля і рос. ку-кушка — це вісниця, провидиця, однак укр. зозуля — ще символ безпритульності, самітності, а також дру­жини, сестри, матері; укр. калина — символ краси, здоров'я, дівчини, дівоцтва, любові, України, рос. ка­лина символізує розлуку і невдале заміжжя.

Найбільші розбіжності слова-відповідники в різних мовах мають у семантичних асоціаціях, при цьому спе­цифічні семантичні асоціації властиві не тільки лекси­ці, у значенні якої наявний національно-культурний компонент, а й звичайним нейтральним загальновжи­ваним словам на означення речей і понять, поширених у всіх культурах. Як показав проведений психолінгвіс­тичний експеримент з трьома групами реципієнтів — українцями, росіянами, туркменами, такі слова, як хо-зяин, отец, мать, бабушка, дедушка, свадьба, молоко да­ли різні асоціації. Так, слово хозяин у росіян виклика­ло асоціації человек, мужчина, владелец, сад, деревня, город, в українців — муж, владелец, предприниматель, хо-зяйство, дом, слуга, пьеса Карпенко-Карого, у туркменів — огромньїй человек с бородой, большой человек с бородой и усами, солидньій мужчина в халате, официант. Слово свадьба у студентів-туркменів асоціюється, на відміну від українців і росіян, не тільки з веселістю, а й з утратою, із змаганням. Слово молоко викликає в них більш захоп­люючі асоціації (белое счастье); у словах отец, мать, ба­бушка, дедушка яскраво відчутний «компонент поваги» (бабушка — голова, серебро, уважение; отец — золото, гора, главарь, уважение). Навіть таке, здавалося б, нейт­ральне в цьому плані слово солнце отримало різний емо-

Мова і суспільство

ційно-оцінний ореол. У туркменів воно пов'язується з неприємними асоціаціями (жара, жарко, скрьіться, комна-та, парк), тоді як в українців і росіян у нього позитивна, навіть висока оцінка (золотое,радосгпь, кайф, глаза, мама).

Психолінгвістичний експеримент з українцями, ро­сіянами й американцями виявив, що навіть слова на позначення частин тіла людини викликали в кожній групі специфічні асоціації. Українці й росіяни, як пра­вило, наводили слова, що вказували на розмір, форму, колір, естетичну оцінку, тоді як американці, крім зо­рових, наводили дотикові реакції. Пор.: найчастотніші реакції до слів таз і ніготь (відповідно рос. таз, но-готьу англ. реШз, пай): укр. таз — великий, круглий, широкий, вузький, коло, фундамент; рос. таз — широ­кий, маленький, большой, ноги, штаньї; амер. реіиіз — крім подібних до наведених, /ігт «пружний», Напйіиіі «такий, що приємно доторкнутися»; укр. ніготь — гос­трий, довгий, круглий, червоний, блискучий, красивий; рос. ноготь — длинний, острьій, крашений, красивий, овальний, гладкий, лакированний; американці, крім цього, навели ще сгаскей «зламаний», іга£ЇІе «крих­кий». Особливо національна специфіка асоціювання виявилася в реакціях-порівняннях: укр. очі — як во­лошки, терен, вишні, озера, сонце, небо; рос. глаза — как буси, искри, звезди, небо, шари, как у сови; амер. еуез — Іікерооїз «ковбані», соіпз «монети», тагЬІе Ьаііз «мар­мурові кулі», осеап «океан». Як бачимо, саме націо­нальні асоціації зумовлюють входження тих чи інших слів до специфічних для кожної мови порівняльних зворотів (див. ще укр. стрункий, як тополя, рос. стройний, как береза).

Семантичний ореол слова не фіксується в лексико­графічних працях, однак він значною мірою зумовлює реальне функціонування слова в певному соціумі. Цей ореол зумовлений всією історією слова, його етно-соціальним і етнокультурним контекстом. Як зазначає Л. Мкртчян, «слово тисячами невидимих ниток пов'яза­не з літературними й культурними традиціями мови оригіналу. Слово живе в контексті даного речення, абза­цу, твору, в контексті всієї творчості даного автора і ширше — в контексті всієї літератури, а, можливо, й даної цивілізації» [Мкртчян 1976: 4].

Наведені факти свідчать про те, що ґрунтовне ово­лодіння мовою неможливе без засвоєння культури на­роду — носія мови;

Теорія мови

3) до типологічних особливостей літературних мов. Культурою зумовлена форма літературної мови, її зв'я­зок з народно-розмовною мовою. Очевидним є вплив культури на стилістичну диференціацію мовних засобів (історія писемності, літератури, школи, народного сві­тогляду, різних суспільних ідеологічних течій тощо). Цей вплив не так помітний, як у лексичній системі, він прихований, але має значно глибший характер. На­приклад, досить виразною є відмінність української та російської мов у стилістичній маркованості спільних за походженням слів. Оскільки на російську літера­турну мову значний вплив мала старослов'янська мо­ва, а українська літературна мова сформувалася на на­родній основі, то відповідно в російській мові словами висок