Поняття фонеми

Слова різняться між собою звучанням. Для того щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і про­тиставити. Протиставлення, або опозиція, — основне поняття фонології. Опозиції бувають релевантні, тоб­то такі, які служать для розрізнення значеннєвих оди­ниць, і нерелевантні — які не служать для розріз­нення значеннєвих одиниць мови. Наприклад, опо­зиція <а>, <и>, <у> у словах дам — дим — дум є релевантною, бо саме цими протиставленими одини­цями різняться наведені слова і відповідно їхні значення. Опозиція [у] — [г] в російській мові є не-релевантною, бо не впливає на розрізнення смислів: [уол] — [гол].

Фонологічна система мови

Фонема (від грец. рііопета *звук, голос») — мінімальна одиниця звукової будови мови_г яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них — і для розпізнан­ня та розрізнення слів.

Опозиція приголосних на початку таких слів, як біг — ліг — ніг — ріг — фіг (у фонетичній транскрипції [б'іг] — [л'іг] — [н'іг] — [р'іг] — [ф'іг]) засвідчує наяв­ність в українській мові фонем <б'>, <л'>, <н'>, <р'>, <ф'>, а протиставлення голосних у словах рос. стол [стол] — стал [стал] — стул [стул], англ. Ьеі [Ьеї] «би­тися об заклад» — Ьиі [Ьлі] «але» — Ьіі \ЬЩ «кусок» — Ьеаі [Ьі:і] «бити», «удар» — Ьоидкі [Ьо:1] «разі від Ьиу «купувати» — Ьаі [Ьаеі] «кажан» — Ьооі [Ьи:і] «чере­вик» засвідчує наявність у російській мові фонем <о>, <а>, <у>, а в англійській — <е>, <л>, <і>, <і:>, <о:>, <ае>, <и:>.

Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й роз­різнення морфем і слів. У зв'язку з цим говорять про конститутивну та дистинктивну функції фонем. Конс­титутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна — з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (роз­пізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'яза­ні відношенням контрасту, а в сфері сигніфікативної — відношенням опозиції. Дехто сигніфікативну функцію поділяє на смислорозрізнювальну і форморозрізнюваль-ну. Але таке розмежування не має принципового зна­чення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу.

Відомі й делімітативна та кульмінативна функції фо­нем. Делімітативна (розмежувальна) функція пов'я­зана з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем (пограничні сигнали). Це є можливим завдяки наяв­ним обмеженням на появу певних елементів у мовлен­нєвому ланцюжку. Так, зокрема, в чеській мові наголос завжди є сигналом початку слова; [г|] в англійській — сигналізує про відсутність перед цією фонемою мор­фемної (словесної) межі; в японській — алофон [д] можливий тільки на початку слова і тим самим вказує на межу слова, а в інших позиціях фонема <д> реалі­зується в алофоні [ті].

Теорія мови

Кульмінативна функція полягає в забезпеченості цілісності та виділеності слова, що досягається завдя­ки наголосу і сингармонізмові.

Фонеми в парадигматиці й синтагматиці

Хоча фонема — найменша сегментно (лінійно) непо­дільна мовна одиниця, однак вона є складним явищем: має багато ознак. Ознаки бувають диференційні (роз-різнювальні) й інтегральні (нерозрізнювальні). Пояс­нимо це на прикладі російських приголосних [д] і[г] (див. схему).

[т] [дом]~[том] [к] [гол]~[кол]

і 'І

передньоязиковість твердість задньоязиковість твердість

[б]-----------------------[д]-----------------[д«] [б]----------------------[г]-----------------[ґ]

[дар] - [бар] [домь] - [д'бмь] [гор] ~ [бор] —

І і

[з] [дам] ~ [зам] [у] —

Фонеми російської мови <д> і <г> мають по чоти­ри ознаки. Для першої фонеми — це передньоязико­вість, дзвінкість, твердість і проривність, для другої — задньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність. Якщо у першому випадку всі ознаки використовують­ся для протиставлення іншим фонемам (передньо­язиковість <д> протиставляється губності <б> (дар — б ар) у дзвінка <д> має парну глуху <т> (дом — том), твердість <д> протиставляється м'якості <д'> (дома — Дема [д'бм'ь]), а проривність — фрикативним, африка­там тощо (дам — зам)_у то в другому випадку для про­тиставлення іншим фонемам використовується лише дві ознаки — задньоязиковість (гор — бор) і дзвінкість (гол — кол). Усі перелічені ознаки фонем <д> і <г> є диференційними, бо саме за ними фонеми <д> і <г> протиставляються відповідно фонемам <б>, <т>, <д'>, <з> і <б> та <к>. Ознаки твердість і проривність фо-

Фонологічна система мови

неми <г> не використані для розрізнення: в російсь­кій мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися твердим і м'яким чи проривним і фрикативним [г] (заміна проривного [г] [гт>ллва] на фрикативний [уьллва] не впливає на смисл). Однак без цих ознак не може існувати фонема <г> як така. Такі ознаки нази­ваються інтегральними (заповнювальними).

Диференційні й інтегральні ознаки в різних мовах не збігаються. Так, зокрема, проривність <ґ> в україн­ській і німецькій мовах є диференційною ознакою (пор.: укр. грати «виконувати що-небудь на музичному інс­трументі» і ґрати «загорожа із переплетених метале­вих прутів», гніт «гноблення» і ґніт «шнур, що вико­ристовується для горіння в освітлювальних приладах»; нім. Напз «власне ім'я Ганс» і Сапз «гуска»). Вібрант-ність фонеми <р> і плавність фонеми <л> для української мови є диференційними ознаками (рак — лак, рама — лама, рай — лай, рук — лук, ром — лом та ін.), тоді як для японської мови — інтегральними (заміна <р> на <л> не зумовлює зміну значення слів). Та й самі інтег­ральні ознаки подібних фонем у різних мовах не збіга­ються (пор. вимову <р> в українській, німецькій, фран­цузькій та англійській мовах).

Як диференційні використовуються такі ознаки фонем:

1) ознаки за способом творення звуків: прорив­ність, фрикативність, зімкнено-прохідність, африкатив-ність тощо;

2) ознаки за місцем творення звуків: передньоязи-ковість, задньоязиковість, середньоязиковість, губ-ність (лабіальність), глотковість (фарингальність), гор-ловість (ларингальність) тощо (приклади до (1) і (2) див. вище щодо фонем російської мови <д> і <г>);

3) м'якість і твердість (укр. лин [лин] — линь [лин'], стан [стан] — стань [стан'], син [син] — синь [син'], п'ят [пйат] — п'ять [пйат'], рис [рис] — рись [рис'], біла [б'Гла] — біля [б'їл'а]; рос. мел [м'зл] — мель [м'зл'], еон [вон] — вонь [вон'], топ [топ] — топь [топ'], кров [кроф] — кровь [кроф'], бит [бьіт] — бить [бьіт'], бит [б'ит] — бить [б'ит'], вяз [в'ас] — вязь [в'ас']);

4) довгота і короткість (англ. сагі [ка:і] «віз» — сиі [клі] «різати», рогі [ро:і;] «порт» —роі [рої] «горщик», зеаі [зі:1] «сидіння (місце)» — зіі [зіі] «сідати», теаі [ті:і] «м'ясо» — тій [тії] «рукавичка», Іеаие [И:у] «від­ходити, від'їжджати» — Ниє [ііу] «жити»; нім. іНт [і:т]

Теорія мови

«йому» — іт [іт] «в», Вееі [Ье:і] «клумба» — Веіі [Ьеї] «ліжко»; чеськ. раз «пояс» —раз «паспорт»);

5) назальність (носовий характер) — неназальність (ротовий характер) (англ. зіпз [зіг|] «співати» — зіп [зіп] «гріх», ікіпд [8іг|] «річ» — ікіп [8іп] «тонкий»);

6) відкритість — закритість (фр. /аіі [іг] «факт», /ее [іе] «фея»).

У мовах світу використовується загалом 12 ознак (див. с. 230—231). Отже, фонему можна операціональ-но представити як низку диференційних й інтеграль­них ознак.

Усе розглянуте стосується парадигматичного аспек­ту фонем, де кожна фонема як постійна одиниця (ін­варіант) протиставляється всім іншим фонемам у фонологічній системі й характеризується певним на­бором диференційних та інтегральних ознак. При роз­гляді фонем у парадигматиці абстрагуються від змін, яких зазнають фонеми в реальному мовленні. У мов­леннєвому потоці (в синтагматиці) фонеми потрап­ляють у різні позиції, які можуть бути сильними і слаб­кими. Сильними позиціями називають такі відрізки звучання, в яких протиставлення і розрізнення слів до­сягає найбільшої міри. Слабкими вважають такі пози­ції, де протиставлення є неповним або зовсім зникає. Наприклад, для голосних у слов'янських мовах силь­ною є позиція під наголосом, а слабкою — ненаголошена позиція. Пор.: укр. села [села] і села [се^ила]; рос. вол і воловой [вт>ллв6і], вал і валовой [вьллвоі], шок і токо-вой [гьклвбі], так і таковой [гьклвоі]. Для приголос­них сильною є позиція перед голосними і сонорними (рос. голос, колос, зной, сниться), слабкою — перед інши­ми приголосними (укр. просьба [прбз'ба], боротьба [бо-род'ба]; рос. сдать [здат'], легко [л'е^ихко]).

Сильні й слабкі позиції в різних мовах не збігають­ся. Так, зокрема, позиція кінця слова для приголосних російської, польської і німецької мов є слабкою (рос. луг [лук] — лук [лук], гриб [гр'ип] — грипп [гр'ип]; польськ. §гай [£гаі] «град» — §гаі [£гаі] «стара річ», росі [рої] «під» —роі [роі] «піт»; нім. Кад, [гаї] «колесо» — Каі [гаї] «ратуша», Випй [Ьипі] «союз» — Ьипі [Ьипі] «пістрявий», Тосі [їоі] «смерть» — іоі [їої] «мертвий»). В українській і англійській мовах кінець слова є силь­ною позицією (укр. Обійдемось без ваз і Обійдемось без вас, У мене гриб і У мене грип. Важ хліб і Ваш хліб; англ. &а#[Ьае£] «сумка, портфель» і Ьаск [Ьаек] «спина»,

Фонологічна система мови

юійе [луаій] «широкий» і юкііе [\уаіІ] «білий», Нагй [Ьа:сІ] «твердий, сильний, важкий» — Неагі [Ьа:і] «серце»).

Таким чином, у мовленні виступають уже не фоне­ми, а їх представники, позиційно зумовлені звуки, які називаються варіантами фонем, або алофонами. Так, [е^и] в слові село [се^ило] є алофоном фонеми <е>, [т] в рос. слові сад [сат] є алофоном фонеми <д>, а [ф] в слові травка [трафкь] — алофоном фонеми <в>.

Варіанти фонем, або алофони, потрібно відрізняти від варіацій. Варіації — це індивідуальні, територіаль­ні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Так, кожному індивіду притаманні певні особливості ви­мовляння звуків (тембр, шепелявість, гаркавлення то­що). Інколи особливі орфоепічні «норми» охоплюють мовців певної території (полтавське пом'якшене [л], дуже заднє й трохи підвищене [а], наближене до [о], бойківське обнижене [и], що нагадує [м] російської мови, львівське шепеляве м'яке [с^ш], покутське наго­лошене [и], наближене до [є] тощо). Яскравим прикла­дом позиційних варіантів може слугувати перехід [и] в [ьі] в російській мові після прийменників і префіксів на приголосний (идейньш — безьідейньш, Я с Ирой [йа сьіроі]), а також так звані акомодовані голосні (укр. няня [н'ан'а]; рос. мял [м'ал], мять [м'ат'] тощо). На противагу варіантам, які призводять до утворення омо­фонів (див. вищенаведені рос. гриб і грипп, луг і лук, нім. Касі і Каіу Випсі і Ьипі та ін.), варіації — це «не­винні відтінки», які не впливають на розуміння. Якщо варіанти — це звучання сигніфікативно слабких пози­цій, то варіації — це звучання перцептивно слабких позицій.

Отже, фонема як недоступна безпосередньому спри­йняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реа­лізується в мовленні. У філософському плані відношен­ня фонеми і звука можна визначити як відношення сут­ності та явища. Одній фонемі можуть відповідати кіль­ка звуків (алофонів), кожен з яких співвідноситься з певною позицією так, що різні алофони, як правило, не трапляються в одній і тій же позиції. Алофони однієї фонеми утворюють ряди звуків, які чергуються пози­ційно і перебувають між собою у відношенні контрасту (рос. [о — л — т>] в словах води [вбдьі], вода [влда], водяной [вт>д^,з^ин6і]), де кожен елемент можливий тіль-

Теорія мови

ки в певній фонетичний позиції. Тому фонему можна визначати як ряд звуків, які позиційно чергуються. Ря­ди можуть бути паралельними для одних позицій і пе­рехресними для інших. У другому випадку має місце нейтралізація фонем (збіг різних фонем в одному ало­фоні: рос. фонеми <а> і <о> збігаються в першому складі перед наголошеним складом в алофоні [л], а в інших ненаголошених складах — в алофоні |/ь]).

Із синтагматичним аспектом фонем пов'язане по­няття фонотактики, тобто закономірності сполучу­вання фонем.

Поняття фонологічної системи

Фонеми завжди є елементами певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одини­ця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно проти­ставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну з них можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротика­ми, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють ♦протиставлення фонеми всім іншим.

Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Усе залежить від того, чи перебуває звук в опозиції до інших, чи є в мові слова, які різняться семантично зав­дяки тому звукові. Наприклад, і в українській, і в ро­сійській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [г]і [ґ]), а в україн­ській мові маємо дві окремі фонеми — <г> і <ґ>, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими оди­ницями (гніт — ґніт, грати — ґрати). В українській і білоруській мовах є звук [р], але в українській мові є дві фонеми — <р> і <р'> (пор.: рад [рад] і ряд [р'ад]), а в білоруській лише одна <р>, бо опозиції <р>—<р'> там не існує, оскільки звук [р] є тільки твердим. Кон­статувати, що, наприклад, в англійській і українській мовах є фонема <е>, бо, мовляв, у цих мовах є такі звуки, все одно, що сказати, начебто туфлі й кофта однакові, бо вони 42 розміру. Насправді ці туфлі і кофта не однакові, бо належать до різних систем ви­міру — системи взуття і системи одягу. Відповідно

Фонологічна система мови

цінність українського [є] й англійського [є] різна, бо в англійській мові є чотири подібних до українського звука елементи, які перебувають в опозиції один до одного й розрізняють слова: <е> — <ае> — <з:> — <з> (Неасі [Ьесі] «голова» — касі [Ьавсі] «разі від кше «мати» — кеагд, [Ьз:с1] «разі від Неаг «чути»). Отже, звуки стають фонемами лише тоді, коли вони пере­бувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара слів, яка різниться цими звуками.

Розгляд фонем у системі належить до їх парадиг­матичного аспекту. Фонологічна парадигматика є сис­темою фонемних опозицій, серед яких виділяються два основні типи: диз'юнкція — протиставлення за декількома диференційними ознаками і кореляція — протиставлення за однією диференційною ознакою. Прикладом диз'юнкції може слугувати протистав­лення фонем <в> і <с> (вам — сам), у яких воно здійснюється за двома параметрами: дзвінкість — глу­хість, губність — передньоязиковість. Як приклад коре­ляції можна навести опозицію <д> — <т>, де фонеми протиставляються тільки за дзвінкістю — глухістю. Аналіз опозиції здійснюється за допомогою набору бі­нарних диференційних ознак, фізичним субстратом яких є артикуляційні й акустичні властивості звуків.

Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одно­мірних опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукуп­ності більше ніде в цій системі не повторюються. Так, зімкненість і задньоязиковість, що є спільними для фо­нем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не виявляються. У багатомірних опозиціях спільні озна­ки двох фонем повторюються в якійсь третій. Наприк­лад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість, дзвін­кість і твердість повторюються й у фонемі <ґ>.

За характером (змістом) протиставлення опозиції бувають привативні, градуальні й еквіполентні. При-вативні — опозиції, в яких один член має якусь озна­ку, а інший її не має. Так, фонема <д>, на відміну від <т>, має дзвінкість. У цьому разі дзвінкість (не глу­хість) втрачається в слабкій позиції кінця слова, тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не глу­хість.

Привативні опозиції поділяються на пропорційні й ізольовані. У пропорційній опозиції відмінність між фонемами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими сло­вами, це відношення протиставлення фонем, які про-

Теорія мови

порційно повторюються у відношеннях протиставлен­ня інших фонем. Наприклад, <б> - <п> = <д> - <т> = <ґ> - <к> = <г> - <х> = <ж> - <ш> = <з> ~ <с> = <дж> - <ч> = <дз> ~ <ц>. Тут усі фонеми попарно протиставляються за дзвінкістю — глухістю. Якщо відмінність певної пари фонем більше не повторюєть­ся, то така опозиція називається ізольованою. Так, тільки фонеми <р> і <л> протиставлені за ознаками дрижачість (вібрантність) і плавність.

Граду альні опозиції (їх ще називають ступінчасти­ми) характеризуються різним ступенем (градацією) однієї й тієї самої ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> й <і> різняться ступенем розкриття рота.

Еквіполентні (рівнозначні) опозиції — опозиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не ха­рактеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявністю або відсутністю ознаки. Наприк­лад, фонеми <п> і <т> мають спільні ознаки — глу­хість, твердість, зімкненість (проривність), однак кожна з них має ще одну у даному випадку тільки їй прита­манну ознаку (губність для <п> і передньоязиковість для <т>).

Опозиції, члени яких різняться тільки однією озна­кою, а за всіма іншими збігаються, називаються коре­лятивними. Наприклад: <б> - <п>, <д> - <т>, <в> -~ <Ф>, <н> - <н*>.

Американські вчені Роман Якобсон, Гуннар Фант, Морріс Халле розробили універсальну систему дифе-ренційних ознак, побудовану на бінарному принципі, внаслідок чого всі фонемні опозиції зводяться до при-вативних. За основу загальної класифікації фонем во­ни взяли не артикуляційні ознаки (на їхню думку, артикуляційні особливості звуків у мовах світу най­різноманітніші й дуже тонкі, через що незручні для типологічної класифікації звуків), а акустичні, які можуть бути визначені за допомогою спеціальної електроакустичної апаратури. Вони виділили 12 пар диференційних ознак, які утворюють двочленні про­тиставлення (9 ознак звучності і 3 ознаки тону): 1) во­кальність — невокальність; 2) консонантність — не-консонантність; 3) компактність (наявність у спектрі центральної ділянки більшої концентрації енергії) — дифузність (менша концентрація енергії в централь­ній ділянці спектра і поширення звукової енергії на його периферію); 4) напруженість — ненапруженість;

Фонологічна система мови

5) дзвінкість — глухість; 6) назальність (носовий ха­рактер) — неназальність (ротовий характер); 7) перер­вність — неперервність; 8) різкість (висока інтенсифі­кація шумів) — нерізкість (невисока інтенсифіка­ція шумів); 9) глоталізованість — неглоталізованість; 10) низька тональність — висока тональність; 11) бе­мольність (ослаблення верхніх частотних складни­ків унаслідок участі при творенні звука губ) — небе-мольність; 12) дієзність (посилення верхніх частот­них показників унаслідок підняття спинки язика до піднебіння; дієзні — це м'які приголосні) — недієз-ність. За допомогою цих диференційних ознак можна описати систему фонем будь-якої мови. Звичайно, мо­ви використовують не всі ознаки (із наведених 12 пар ознак можна утворити 4096 різних фонем). Для опи­су фонем української мови достатньо 9 ознак: во­кальність, консонантність, дифузність, низькість, бе­мольність, дієзність, перервність, різкість, дзвінкість (див. табл.).

ознаки -^^^	а і у б к м' н ц ш
вокальність консонантність дифузність низькість бемольність дієзність перервність різкість дзвінкість	і++ і і і++ і + + + і і і + і + + + + + і + + і + і+ і + і і + і і і+ + +і і+і + + і+ + +і і і + + і+і і і і і + + іі+і і і і +

Фонологічна система кожної мови є своєрідною. Ця своєрідність стосується загальної кількості фонем (кількість фонем в різних мовах коливається від 10 до 80); організації фонемних опозицій; пропорції голос­них та приголосних (в українській мові 38 фонем, з них 6 голосних і 32 приголосні; в російській — 39 фо­нем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській — 44 фонеми, причому 20 голосних і 24 приголосні; в ні­мецькій — 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних; у французькій — 35 фонем, 17 голосних і 18 приголос­них); характеру позицій; варіантів і варіацій фонем.

Теорія мови

Фонологічні школи

У сучасній світовій лінгвістиці немає єдиного по­гляду на природу фонеми. Більше того, існує проблема реальності фонеми. Якщо Д. Джоунз і Л. Блумфільд є прихильниками концепції фізичної реальності фонеми, І. О. Бодуен де Куртене і Е. Сепір — концепції психо­логічної реальності фонеми, а Л. Єльмслев — концеп­ції семіотичної реальності (фонема — фігура, що слу­жить для побудови знаків), то У.-Ф. Тводдел оголошує фонему фікцією, яка існує лише в метамові лінгвіста, логічним конструктом, створеним з метою зручності опису. Однак і лінгвісти, які визнають реальність фо­неми й об'єктивність відношень фонем, що ґрунтують­ся на відношеннях у звуках мови, але розкриваються лише в функціонуванні всієї системи мови, розходять­ся в розумінні деяких суттєвих питань. Так, у Росії існує дві фонблогі'чт школи — Санкт-Петербурзька і Московська, кййцепції фонеми яких багато в чому різняться. * '

Санкт-Петербурзька фонологічна школа (осново­положник — Л. В. Щерба; представники — Л. Р. Зін-дер, М. І. Матусевич, О. М. Гвоздєв, Л. Л. Буланін, С. Б. Бернштейн, Л. В. Бондарко) розглядає фонему як звуковий тип. У центрі уваги цієї школи — розрізнен­ня звукових оболонок морфем і слів, а не їх тотож­ність. Згідно з концепцією Санкт-Петербурзької фоно­логічної школи звуки [о] і [л] в таких словоформах, як води [водьі] і вода [влда] є різними фонемами, а звук [т] у словах сад [сат] і том [том] — однією. У словах рог [рок] і рок [рок], коз [кос] і кос [кос] фонемний склад однаковий, тут є нерозрізнення морфем, а не фонем. У складі однієї й тієї самої морфеми можуть бути різні фонеми (чергування фонем у морфемі).

Принцип підходу цієї школи'—прагнення пов'яза­ти лінгвістичну природУфонеми з її роллю в мовленні. Саме тому вчені Санкт-Петербурзької школи вивчають матеріальні властивості звуків, експериментально дос­ліджують їх. Уважають, що теорія Санкт-Петербурзької фонологічної школи має практичне застосування в лі­куванні звукових порушень при різних захворюваннях, в автоматичному аналізі й синтезі мовлення, у створен­ні іспитових тестів, у техніці зв'язку, лінгводидактиці.

Московська фонологічна школа (засновники Р. І. Ава-несов, П. С. Кузнецов, О. О. Реформатський, В. М. Си-

Фонологічна система мови

доров, О. М. Сухотін, Н. Ф. Яковлєв, Г. О. Винокур, А. Б. Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовує морфемний критерій (у цент­рі уваги не розрізнення звукових оболонок значен­нєвих одиниць, а їх тотожність). Фонему розгляда­ють як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми. Звуки [о], [л], [т>] у словах води [вбдьі], вода [влда], водяной [ввд^нбі] є варіантами однієї фоне­ми <о>, а останній звук у слові сад [сат] і перший звук у слові том [том] є різними фонемами. Таким чином, фонема як абстрактна одиниця не може бути ототожнена з жодною конкретною звуковою одини­цею. Фонема — це сукупність звуків, що чергуються позиційно. До неї можуть входити різні звуки — близькі й далекі і навіть нульовий звук. Саме Москов­ська фонологічна школа створила теорію паралельних і перехресних рядів чергувань фонем, увела поняття гіперфонеми. Теорія Московської фонологічної школи знаходить застосування не тільки у фонології, а й у словотворі, морфології, синтаксисі, лексикології тощо. Ідеї Московської фонологічної школи узагальнені в праці М. В. Панова [Панов 1967]. З інших фонологіч­них шкіл найвідомішими є Празька, Лондонська, Аме­риканська і Копенгагенська.

У 30-х роках XX ст. зародилася діахронічна фоно­логія (праці Є. Д. Поливанова, Р. Якобсона, пізніше А. Мартіне). В Україні зародження фонології пов'язане з іменами Є. К. Тимченка («Курс історії українського язика. Вступ і фонетика», 1929), О. Н. Синявського («Спроба звукової характеристики літературної укра­їнської мови», 1929) та О. Б. Курило («До поняття «фонема», 1930). Далі фонологічні ідеї стосовно укра­їнської мови розвивали І. 3. Петличний, П. П. Костру-ба, Ф. Т. Жилко, Л. І. Прокопова, В. С. Перебийніс, Н. І. Тоцька та ін.