Питання

1.Митні відносини в Київській Русі.

2.Митна політика в Україні в період польсько-литовської доби.

3.Митна політика козацької держави.

4.Митна справа і митна політика Російської імперії у 18-19ст.

5 .Митна політика УНР і ЗУНР.

6.Митна політика за радянських часів.

7.Розвиток митної справи України в умовах незалежності.

Передумови виникнення митної справи в Україні.

Митна справа – це порядок переміщення через митний кордон України товарів та інших предметів; митне регулювання, пов’язане із встановленням мит і митних зборів, процедури митного контролю та інші засоби проведення в життя митної політики.

Із проголошенням державної незалежності України самостійно регулює свою зовнішньоекономічну політику. Митна служба України, що створена і розвивається в умовах незалежності, є невід’ємною складовою української державності. Вона пройшла тривалий шлях становлення та розвитку і має багатовікову історію, яка потребує спеціального дослідження . Згадки про неї доходять до нас із давніх-давен. Цікаві, але дуже обмежені відомості про митну справу знаходимо у літописних і літературних пам’ятках, інших історичних джерелах, наукових працях істориків й економістів. Формування та розвиток митної справи в Україні залежали від впливу митної політики сусідніх держав. Уявлення про минуле та сучасне митної справи України має важливе значення для зміцнення нашої держави за сучасних умов. Щоб висвітлити роль митної справи у збільшенні фінансових ресурсів держави, у розвитку цивілізованих відносин у різних напрямках з іншими країнами, особливо у царині зовнішньоекономічної діяльності, треба мати уявлення про передумови виникнення митної справи на території України, про митні статути, що діяли на українських землях, про перших вітчизняних митників.

Історія виникнення на українських землях митної справи походить з нелегкої справи захисту власних економічних і політичних інтересів праслов’янських і слов’янських племен, які вели торгівлю між собою, а також зі своїми сусідами. Економічною передумову появи митних відносин і митних зборів було виникнення товарного виробництва з метою обміну.

Політичною передумовою виникнення митної політики та митної справи було утворення держави і державної влади, представники якої з метою поповнення казни та власного збагачення стягували різноманітні, у тому числі митні, податки. З розвитком торгівлі створювались і місця для складування товару, за користування якими сплачували спеціальні податки. Для того щоб не допускати обману в торгівлі товарами, що перевозили купці, з’явились спеціальні службовці, які пізніше перетворились на митників.

Митна справа в контексті світової історії

Митна політика та митні відносини виникли ще в сиву давнину, але на різних етапах розвитку суспільства і держав вони зазнавали значних зміню. Ще у ІІІ і ІІ тисячоліттях до н.е. були митні відносини між найпершими рабовласницькими державами Стародавнього Сходу-Єгиптом, Сирією, Вавилоном, Грецією, Римом.

Перші відомості про зовнішньоторговельні зв’язки та митні відносини містяться в пам’ятках 6-ї династії в Стародавньому Єгипті на початку ІІІ тисячоліття до н.е. У ті часи рух торгових караванів був небезпечним, утримання дорогої охорони було обтяжливим для купців і не завжди ефективним. Тому на зміну витратам на охорону прийшли особливі побори, котрі становили праобраз майбутніх митних зборів.

У Вавилоні, який на початку ІІ тисячоліття до н.е. став важливим економічним і культурним центром стародавнього світу, всі товари оглядали і з них стягували мито.

Митні відносини виникли одночасно з державою і пройшли всі етапи її розвитку. На ранніх етапах митна справа мала досить примітивний характер і полягала у сплаті митного податку як гарантії безпеки на дорогах. Але з розвитком економічних відносин і з ростом мануфактурного виробництва, коли в товарообіг вступили гроші, митні відносини значно ускладнилися.

Митні органи, сприяючи проведенню економічної політики всередині країни, одночасно забезпечували з допомогою різноманітних митних заходів захист своєї країни від фінансово-економічних посягань інших держав.

В історії виникнення митної справи велике значення мають скіфські племена, які з’явились в степах Причорномор’я на початку VII ст. до н.е. і які тисячоліттями господарювали в степах Євразії. Хоч племена і були войовничі, але вони займались торгівлею з грецькими колоніями. Скіфи (праслов’яни) досягли значних успіхів у зерновому землеробстві, перетворивши його на товарне виробництво. Саме скіфи першими запропонували світовому ринку такі товари, що стали традиційними, - зерно, віск, мед, хутро. Натомість вони отримували вина, ювелірні прикраси, предмети розкоші.

Слово таможня утворилось від тюркського слова тамга, яке означало “клеймо”, що ставилось на різних предметах як знак власності. У Стародавній Русі в епоху монголо-татарської навали “тамгою” називали торгове мито.

Значний крок у справі захисту економічних і політичних інтересів праслов’янами був зроблений у VI ст. до н.е., коли розпочався другий етап освоєння грецькими переселенцями Північного Причорномор’я та Криму.

Купуючи в орачів зерно, продукцію тваринництва й хутро, греки експортували у північні “варварські” землі прянощі, маслини, вина, олію, посуд, прикраси тощо. Хоча грецькі колонії не були представниками праслов’ян і використовували місцеве населення у своїх інтересах, вони відкрили їм шлях до зв’язків з південними народами. Тому і після занепаду грецьких колоній праслов’янські племена вели жваву торгівлю з країнами Малої та Середньої Азії і Візантії. Володарі Хазарського каганату – держави, яка утворилась у середині VII ст., не тільки стягали зі слов’янських племен данину, а й збирали з іноземних купців торгове мито, чим перешкоджали вільній торгівлі праукраїнських племен з Візантією та іншими державами.

На початку IX ст. торують шляхи до українських земель скандинави. Один з них – шлях “із варягів у греки” – пролягав від Балтійського моря через систему річок і волоків до Двіни й далі до Чорного моря. Він відіграв важливу роль у розвитку економічних відносин в українських землях, тому що цим шляхом з країн Північної Європи надходило срібло, яке в ті часи вважалося міжнародною валютою.

Видатний вітчизняний історик М.С.Грушевський пов’язував із розвитком торгівлі початок української держави, а відтак і митних відносин, і митної справи.

Розвиток української державності і митних відносин умовно ділиться на кілька основних етапів: Київська Русь, період польсько-литовської доби, Козацька держава, УНР та ЗУНР, УРСР та сучасна незалежна Україна.

 

1. Митні відносини в Київській Русі

Перші відомості про встановлення митного кордону на території нинішньої України сягають V ст. до н.е. Візантія торгувала з іншими містами Причорномор’я. Тоді торгівля велася ще без сплати мита. Але з розвитком власного виробництва товарів у кожній державі виникла потреба у проваджені протекціоністської політики з метою захисту власних виробників. Митні збори і різні податки стягували на утримання державного апарату. Спочатку митні збори стягували тільки з купівлі-продажу товарів на міських ринках, а з розвитком державних відносин виникла потреба у стягуванні мита і за проїзд.

Осіб, які стягували мито, називали митниками або митарями. У період князівської відокремленості митні збори ще не мали прикордонного характеру. Вони стягувались у містах, селах і слободах, на ринках і біля міських воріт на користь князя, окремих бояр чи інших збирачів мита. Серед них були, звичайно, і збори, котрі стягувалися на кордоні області, князівства, волості. Однак вони ще не мали значення сучасного мита, тому що не регулювали міждержавних економічних відносин. Поступово мито відділялося від інших зборів, які стягували за в’їзд на чужу територію і ввезення чи вивезення товарів. Із розвитком держави мито починають сплачувати у прикордонних митницях і митна справа стає важливим елементом державного управління.

Князь Олег склав у 907 році угоду з Візантією про безмитну торгівлю з нею. Щоправда, невдалий похід князя Ігоря на Візантію у 945 р. позбавив Київську Русь цих привілеїв.

Важливе значення для розвитку митної справи в Київській Русі мали торговельні зв’язки з країнами Сходу – Індією, Китаєм, а також з країнами Західної Європи – Баварією, Австрією, Угорщиною, Польщею та ін.. Усі товари, які ввозились і вивозились, обкладались митом. До речі, роль митниці часто виконували й монастирі. Уже тоді активно розбудовувалась мережа митних комор для складування і перевантаження товарів. Із тих далеких часів і донині зберігся звичай пломбування товарів. Існувала низка ринкових митних зборів, що стягували на зберігання та обслуговування товарів (амбарний, гостинний, полавочник, помірний). Після хрестових походів, що відбулись в Європі в ХІІ-ХІІІ ст., почався поступовий розпад держави на окремі князівства.

Перші відомості про мито й організацію митної справи на території сучасної України сягають ІХ ст. Організація митної справи з часів утворення Київської Русі здійснювалася власними силами, і цей факт зафіксовано в тексті гімну українських митників: “Ще стольний мудрий князь Олег збирав найперше мито”. Тоді торгівлею займалися не тільки купці, а й бояри та князі. У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. До інших джерел княжих доходів належали плата за судочинство, штрафи і мито. Князі тримали значний апарат чиновників, що займалися лише збиранням всіляких податків. Вони пильно стежили, щоб кожен руський і заморський купець (“гость”) справно сплачував мито. Від цього значною мірою залежала безпека зовнішньої торгівлі, яку вели так звані гості. Тобто у Київській Русі мито означало податок, сплачуваний за перевезення товарів, перегін худоби через кордони певних територій.

Відомий дослідник В.І.Сергієвич у своїй праці “Віче і князь”, виданій у 1867 р., писав “Управління фінансами перебувало у безпосередньому віданні самого князя. Для збирання мита і данини він призначив особливих чиновників – митників, данників, п`ятенщиків та інших митників, які не залежали від намісників і волостелів…”. Немає сумнівів, що у збиранні мита на кордонах Русі митникам допомагали також “бояри путні” і “слуги путні” – тогочасні прикордонники, котрі запобігали незаконному безмитному перевезенню товарів через об’їзні шляхи.

Важливим регулятором торговельних зв’язків України із Заходом став перший фінансовий торговельний акт – Рафальштетенський митний статус 906 р. (він наслідував значно старший статут 880 р.). У ньому мито розглядалося як певне обмеження торгівлі конкретними товарами.

Пізніше, 1288 р., був виданий Острог омський митний статут, в якому перелічувалися купці з різних країн: Баварії, Польщі, Чехії, Австрії та Русі. Отже, українські митники керувалися у своїй роботі європейськими митними статутами, діяли в єдиному для багатьох країн Заходу правовому полі.

У Х-ХІІІ ст. усе більшого значення набували торгові шляхи, які зв’язували Україну із Західною Європою. Головний з них лежав від Києва на Луцьк, Володимир, Завихост, Краків, Битом, Опполє, Вроцлав. У другій половині ХІІІ ст. у зовнішній торгівлі зростає роль Львова, з якого торговий шлях пролягав через Городок, Любасів, Сандомир, Опатов, Радом. Тоді зросло і значення Володимиро-Торунського шляху, який пролягав через Городіл, Холм, Люблін, Казімеж, понад Віслою. У селі Городіл, місті Володимир та інших стояли митниці.

 

2. Митна політика в Україні в період польсько-литовської доби

За часів панування на українських землях литовських і польських феодалів митна справа продовжує розвиватися, але втрачає свою самобутність і самостійність. Негативно впливала на її розвиток нестабільність торгових відносин на українських землях та не послідовність щодо неї польсько-литовських властителів.

Перші згадки про митну справу польсько-литовської доби сягають середини ХІV ст. У 1366 р., після перемоги польського короля Казимира над литовським князем Любартом, між ними був укладений трактат, згідно з яким забезпечувалась свобода торгових відносин на Волині: виключались підвищення давніх мит і широко розповсюджений у ті часи примус возити товари певними шляхами у певні, визначені владою міста.

Важливою подією у розвитку митної справи в Україні стало отримання Великим князівством Литовським “історичних прав” на руські землі. Отримавши їх, литовський князь Вітовт (1393-1430 рр.) почав будувати фортеці на Дніпрі, Дністрі та Чорному морі. Тут же була створена ціла система митниць. Митниці цього періоду прийнято було називати “коморами”.

Суворо регламентуючи та контролюючи торгівлю, яку вели українські міста польські та литовські правителі надавали деяким з них значних привілеїв, передбачених Магдебурзьким правом. Грамоти на Магдебурзьке право XIV – XVIII ст. були надані Львову, Переяславу, Лубнам, Стародубу, Чернігову, Ніжену, Полтаві (усього – 46 містам).

Магдебурзьке право і пов’язані з ним права та привілеї передбачали автономну міську управу – магістрат з війтом на чолі, монополію торгівлі у місті й звільнення від мита за його межами. Водночас одержання Магдебурзького права у Галичині значно посилювало роль німецького і польського елементів у житті міст. На адміністративних посадах могли бути лише католики, котрі обмежували українських міщан у праві займатися торгівлею. Звільнена від сплати мита за експорт й імпорт шляхта завдавала шкоди розвитку торгівлі та промисловості.

Негативний вплив на діяльність митниць польсько-литовського періоду мало укладання Люблінської унії 1569 р., унаслідок чого утворилася Річ Посполита. У Польщі фінансовий стан був важкий через велику кількість пільг для шляхти, яка звільнялась від сплати податків. Фінансове становище могло поліпшити торгове мито, але, згідно з Люблінською унією, були ліквідовані “комори” між Україною, Литвою і Польщею. Залишилися тільки прикордонні митниці, але й вони не давали великого прибутку через те, що кожний шляхтич мав право купувати закордонних товарів необмежено, не сплачуючи мито. Водночас торгівлі України із Західною Європою через Краків, Гданськ і Прибалтику заважали численні мита.

 

3. Митна політика козацької держави

Велику роль у становленні України як держави, розвитку її складових, відігравала Запорізька Січ. Після закінчення національно-визвольної війни 1648 – 1654 рр. український народ розпочав будівництво власної держави. Одна з найславетніших сторінок історії української державності пов’язана з Козацькою державою ХVI – ХVІІІ ст. й іменем видатного її будівничого – гетьмана Богдана Хмельницького. Поряд з іншими атрибутами державності особливого значення він надавав формуванню й організації митної справи. В універсалі гетьмана, датованому 1654 р., організувати митну справу на кордонах України (турецькому та московському) доручалося Остафію Астаматієві. Цим документом встановлювалися такси митних сплат, так звані індукти з привізного краму. Митні побори на кордонах приносили українській державній скарбниці 100 000 червоних золотих щороку. За товар, що вивозився, гетьманська адміністрація стягувала митний податок – еквекти (вивозиться), а за товар, що ввозився – індукти. Збирачі державних податків цього періоду називалися індукторами, або екзакторами. Уряд доручав їм митних і горілчаних податків.

Товар з Вірменії, Угорщини, Греції, Молдови, Криму, Туреччини йшов транзитом через Україну в Росію. За все платили мито. Досить часто українських купців звільняли від сплати мита. За транзит і право складування товарів іноземні купці сплачували провізне мито. Ввізне мито на той час становило 2% вартості товару і було найнижчим у Європі. У 1649 р. між Б.Хмельницьким та російським урядом було підписано угоду про безмитну торгівлю.

Крім активної боротьби проти ворогів Запорізька Січ вела жваву торгівлю з багатьма країнами. Будуючи укріплення у нижній течії Дніпра, запорізькі козаки стали водночас спадкоємцями торгового шляху “із варягів у греки”. Крім воєнної здобичі джерелом прибутків Запорізького війська була найрізноманітніша торгівля, зовнішня і внутрішня, яка велася з Польщею, Литвою, Туреччиною, Росією. Першим торговим партнером запоріжців була Туреччина. За договором 1649 р. турецького султана “з військом запорозьким і народом руським” козаки отримали дозвіл на вільне плавання Чорним та Білим морями та звільнялись на 100 років від мита і податків. Подібними пільгами в Україні і на Запоріжжі користувались і турецькі купці. Уряди України та Росії регулювали свої торговельні відносини шляхом видачі купцям проїзних грамот.

Значну частину прибутків запорізьких козаків складало “мостове”, тобто митний збір з купців, торговців, промисловиків, чумаків за перевіз через ріки, річки й рукави запорізьких вільностей. Займалися цим військові кантаржії (від турецького кантар – вага). Вони слідкували за дотриманням мір, ваги, визначали ціну за привезені товари й водночас збирали мито з купців. Щоб брати мито, біля переправ існувала особлива старшина, яка складалася з шафарів, підшафарів, писарів і підписарів. Прибутки від митниць розподілялися на Січі так: дві третини забирала кошова старшина, а одну – паланкова. Самі ж митники не користувалися багатьма перевагами, що давав устрій Козацької держави: перебуваючи постійно на кордонах і переправах, вони фактично були позбавлені можливості брати участь у виборах старшини.

Б. Хмельницький приділяв значну увагу створенню вигідних умов для вивезення українських товарів за кордон. У проекті договору Запорізького війська з Туреччиною про торгівлю була пропозиція звільнити купців Запорізького війська від усяких мит, оплат і податків. Після смерті хмельницького спроба скасувати митні податки для українців була зроблена І.Виговським. У Гадяцькому тракті 1658 р., складеному від імені Польщі та Литви, з одного боку, і Запорізького війська – з іншого, говорилося про звільнення від “…мит по Цілій Короні і Великому князівству Литовському”. Але спроба була марною, і у часи Руїни на українських землях, поділених між Росією і Польщею, діяло митне законодавство обох держав.

Зростання обсягів товарообігу на російському ринку загострювало конкуренцію між купцями. Уникаючи її, купці з Росії порушували перед царським урядом питання про безмитну торгівлю їхніми товарами на українських землях. Козацька старшина, що отримувала значні прибутки від зборів товарного мита, виступала проти цієї ідеї. Але царський уряд, продовжуючи політику на остаточну ліквідацію залишків української державності, добре розумів, що митний бар’єр між Росією і Україною серйозно гальмував їх подальше економічне зближення у галузі торгівлі. У зв’язку з цим 15 липня 1754 р. вийшов указ Єлизавети Петрівни про скасування мита на товари, які надходили з Росії до України і з України до Росії та про заборону мита на території Лівобережжя. Деякі російські товари реалізовувались на західноукраїнських землях: Волині, Поділлі, Галичині, Північній Буковині. У свою чергу Росія імпортувала із Західної України металеві вироби, текстиль, хутро, папір тощо. Вивезення товарів здійснювалося через прикордонні митниці – Васильківську, Стайківську, Сорокашитську, Кам’янську тощо.

Якщо раніше всі товари перевозилися з України і Росії до Запоріжжя безмитно, за винятком окремих випадків, то після заснування у 1753 р. у Переволочній і Кременчуці російських митниць з усіх українських і запорізьких купців почали брати певне мито. Останній гетьман України – Розумовський, до якого зверталися козаки за допомогою, добився лише тимчасового полегшення у цій справі. Згідно з указом Сенату від 8 квітня 1755 р., запоріжцям дозволялася безмитна торгівля, а також вивезення товарів до Запоріжжя. А вже в 1760 р. було наказано пропускати безмитно тільки товар для власного споживання козаків, що йшов до Запоріжжя з-за кордону і з якого вже було взято мито.

Російська фіскальна політика обмежувала економічну самостійність Гетьманщини, Запорізької Січі.

Отже, митна справа і митна політика Козацької держави мали досить продуманий характер і посідали важливе місце в управлінській структурі держави.

 

4. Митна справа і митна політика Російської імперії у XVIII – XIX ст.

З кінця XVIII і до початку ХХ ст. Країна входила до складу Російської імперії. Вона одержала назву “Малоросія”. Історія розвитку України тісно переплелась з історією розвитку Російської імперії. У період палацових переворотів (з 1725 по 1762 р.) економічна політика та її складовий елемент – митна політика характеризувались непослідовністю. В умовах низької якості товарів власного виробництва посилювалося контрабандне перевезення через кордон іноземних товарів. Контрабанда як правопорушення виникла в XIV ст.. і набула свого розвитку разом із зародженням капіталізму при торговельно-грошових відносинах. Для здійснення контролю над провезенням товарів і стягненням мит або інших зборів, встановлених державою, були організовані спеціальні державні заклади – митниці.

У Російській імперії митниці поділялись на внутрішні (Варшавська, Московська, Київська, Харківська) і зовнішні. Крім того, зовнішні поділялись на митниці першої та другої категорії, митні застави, перехідні пункти; внутрішні – на митниці першої, другої, третьої та четвертої категорій. На чолі митниць стояв управляючий. Керували митницею колегіально, орган управління називався “общее присутствие”. Разом з керівником до нього входили помічник, казначей, пакгаузні наглядачі. Але дисциплінарні питання вирішував керівник митниці. На митниці також працювали бухгалтери, секретарі. Митниці підкорялись начальникам митних округів. Митний огляд носив базу “обрядності” і складався з двох стадій. Безпосередньо в “досмотре”, чи в “обрядностях”, брали участь пакгаузні наглядачі чиновники митниці крім заробітної плати отримували в нагороду частину коштів від продажу на аукціоні контрабандних товарів, а також штрафів.

Митна політика регулювалася митними тарифами. 1724 р. Катерина І видала указ про “Покровительський митний тариф” (товари, які ввозились іноземними купцями, обкладались митом, руські купці могли вивозити товари без перешкод). Митний тариф 1731 р. увів для товарів власного виробництва мито в розмірі 20% вартості товару. Згідно з Реформою 1753 р. , були внесені зміни в митні заклади, ліквідовані внутрішні митниці. У зв’язку з ростом контрабанди вживались заходи з охорони кордону, набирались команди митних кінних об’їждчиків.

Катерина ІІ митним тарифом 1767 р. встановила мита на продукти, які виготовлялись в країні на низькому рівні або в незначній кількості. Вони обкладались митом у розмірі 12% їх вартості. На продукти, які ввозились і могли конкурувати з російськими, - мито 3%. Приблизно до 1793 р. уряд Катерини ІІ перейшов до політики обмеження ввезення іноземних товарів. У той час утворювались митниці в Одесі, Севастополі, Ростові-на-Дону та інших містах. Посилювалась охорона митних кордонів.

Виникають ідеї про вільну торгівлю та мореплавство. Таким чином, поступово закладаються передумови для розвитку та практики митної справи.

У ХІХ ст. митні органи вже виступали як сформований державний орган, який крім суто фіскальних (наповнення державного бюджету) виконував і політичні функції, сприяв становленню адміністративного апарату.

До початку ХІХ ст. митний кордон співпадав з державним кордоном. Уряди Олександра І та Миколи І орієнтувались на збільшення митних доходів казни, сприяли розвитку митної справи. Зовнішньоторговельний обіг постійно зростав. Перше місце в торгівлі з Росією посідав Китай. Розроблялись проекти митних статутів, створювались митні округи, велась звітність про конфісковані товари та зловживання на митницях тощо.

Перший митний статут був виданий в Росії у 1819 р. Згідно з ним “учреждался таможенный присмотр”. У 1827 р. “таможенная стража” набула чинності “військової організації” і за порушення статуту митні чини каралися позбавленням волі на строк від 3 до 8 років каторги в Сибіру.

У ХІХ ст. було чітко визначено процедуру митного огляду при здійсненні митного контролю. Митний огляд носив назву “обрядності” і складався з двох етапів. На першому етапі власник товару подавав загальні відомості про предмети та товари які переміщувалися через митний кордон. Після цього митник приймав товар на митний склад, де він два місяці безмитно зберігався на митниці третьої категорії. Митник перевіряв товар і документи – накладні, коносаменти. Власники товару подавали повний опис товару, декларацію. В описі зазначали ім’я власника, ціну, кількість місць, якість товару, з якого стягувалась сума зборів, і складалась “об’ява товарів” – прообраз сучасної декларації. Митник міг помилитися при перевірці кількості товару на 8% у більшу чи меншу сторону. За невчасне подання “об’яви” (за два тижні) власник платив штраф до 5% від акциденції (загальна сума мита). За декларування не за своїм найменуванням або помилку в кількості товарів власник сплачував 3% акциденції.

Другим етапом митного контролю був митний огляд. Перевірялися пломби чи наклейки. У російських митницях накладення “митного забезпечення” носило назву “клейміння”. Клеймити мали право тільки на митницях першої та другої категорії.

З 1835 по 1893 р. митну варту називали прикордонною, нею керував Митний департамент Міністерства фінансів.

Митний тариф 12 березня 1822 р. мав яскраво виражений заборонний характер: заборонено вивезення 21 найменування товару, та ввезення 301 найменування. Тариф ґрунтувався на таких положеннях:

· низьке мито на товари, необхідні для Росії, виробництво яких можливе в Росії;

· звільнення від мита іноземних товарів і продуктів, які не виробляються в країні, але в яких є потреба;

· заборона ввезення товарів, які можуть конкурувати з російськими.

Заборонний тариф на імпортні товари знизив попит на російську сировину, підвищив ціни на товари, сприяв росту контрабанди. Новий митний тариф 13 жовтня 1850 р. поступово пом’якшив заборону, але зберіг обмеження щодо ввезення іноземних товарів.

Митну політику ХІХ ст. можна умовно поділити на два періоди.

Митна політика першої половини ХІХ ст. в основному відображала протекціоністські тенденції (обмеження ввезення іноземних товарів), забезпечувала розвиток промисловості.

Початок другої половини ХІХ ст. негативно позначився на митній діяльності. Кримська війна 1853 – 1856 рр. різко скоротила митні доходи. За Паризьким мирним договором 1856 р. втрачались південно-західна частина Бессарабії, вихід на Дунай і військово-морське значення Росії на Чорному морі.

У митній політиці Російської держави другої половини ХІХ ст. віддавалась перевага вільній торгівлі та підприємництву, зменшувались мита на сільськогосподарські продукти і ціни на них. Промислова буржуазія боролась за відміну митних бар’єрів на іноземних ринках, чим полегшувала просування своїх товарів на них і забезпечувала перевагу експорту над імпортом у своїй країні.

У 1864 р. у Міністерстві фінансів було організовано департамент митних зборів для управління митними закладами. Підвищилась дієвість митного контролю у сфері боротьби з контрабандою, збільшились внески від митних зборів у казну. З 1857 по 1868 р. були зниженні ввізні мита на чавун, залізо, звільнена від мита бавовна. Різко змінились структура і принципи тарифу.

В останній чверті ХІХ ст. митне відомство залучало до розробки митних тарифів органи управління залізниць, що допомагало митним органам в їх роботі. Період 1877-1887 рр. характеризується політикою обмеження ввезення іноземних товарів. Водночас з’являються так звані золоті мита. 10 листопада 1876 р. було прийнято рішення брати митні збори в золотій валюті. “Золоте мито” повинно було скоротити ввезення іноземних товарів, забезпечити активний торговельний баланс, заснувати “металевий” фонд для закордонних платежів уряду Росії. Митний тариф 1891 р. підвищив ввізні мита на іноземні машини, хімічні товари, бавовну, цукор, чавун, гас. Іноземні монополії стримували зовнішньоторговельну активність Росії, її намагання захопити зовнішні ринки. Кордон не був забезпечений щодо митного контролю.

5. Митна політика УНР і ЗУНР

У ХІХ ст. характер митної справи в Україні не змінився – вона була повністю підпорядкована потребам Російської імперії.

Після падіння російського самодержавства до 1 вересня 1917 р. форма державного устрою в Україні не була чітко визначена. Правда, 28 червня 1917 р. був створений як уряд автономної України Генеральний секретаріат на чолі з В.Винниченком. У цьому уряді діяв департамент митних зборів, який і проходив митну політику Центральної Ради, залишивши старе законодавство царського уряду.

Можливість будувати самостійну митну політику, спираючись на власні митні органи, з’явилася в Україні лише з проголошенням незалежності Української Народної Республіки IV Універсалом Центральної Ради 22 січня 1918 р. Центральна Рада мала намір сформувати належну торговельну митну політику на рівні тогочасних вимог. В Універсалі наголошувалося, що “торг товарами, які будуть привозитись з-за кордону і вивозитись за кордон, буде вести сама держава наша”. Гетьман Скоропадських зробив чи мало позитивного у галузі торговельно-митної політики. Він відкрив митні кордони з Росією, уклав двосторонні договори з Кубанню, Доном, Кримом. Діяли митниці і митні інспектори, які підпорядковувались Міністерству фінансів і торгівлі та промисловості.

У “Проекті Урядової Комісії по виробленню Конституції Української Держави” зазначалося, що “всі міжнародні торговельні і митні умови, міжнародні умови… набувають чинності тільки за згодою Державного Сейму”.

Пізніше ідея про необхідність державного контролю над митною системою України знайшла відображення у проекті Конституції УНР, десятий параграф якої зазначав, що “до компетенції Федерально – Державної Організації належать такі справи:…10) Митна та карантинна справа. Торгові склади”.

Певні митні відносини були й у ЗУНР, яка виникла в листопаді 1918 р. після розпаду Австро-Угорщини. Керівництво митними справами здійснював державний секретаріат фінансів. До його складу входили митні органи, скарбова сторожа й органи контролю мір і ваги. Для організації роботи щодо зміцнення фінансової бази країни уряд створив у складі Міністерства фінансів Департамент митних зборів, директором якого був П.Андрєєв.

Привізні товари через нестачу своїх митом не обкладались. Добре підготовлених фахівців з митної справи не було. З 22 січня 1919 р. після об’єднання ЗУНР і ЗУР їхня закордонна та митна політика стала спільною.

Таким чином, уряди, що існували у цей короткий період української державності, з глибоким розумінням ставилися до проблеми створення митної системи, але для реалізації проектів їм не вистачало часу.

 

6. Митна політика за радянських часів

З остаточним утвердженням на українській землі радянської влади її митна справа здійснювалась як загальнодержавна урядом СРСР і його митними органами, створеними в Україні. До 1917 р. митна справа в Росії здійснювалася Департаментом митних зборів. Організація і робота митного контролю після революції 1917 р. проходила під керівництвом В.І. Леніна. Декрет Леніна від 29 грудня 1917 р. “Про дозвіл на ввезення та вивезення товарів” у перше встановив правила провезення товарів через кордон. У цьому ж документі було визначено поняття контрабанди. У травні 1918 р. було прийнято Декрет Ради народних Комісарів “Про митні збори і установи”, згідно з яким усі митні установи визнавалися органами Центральної Радянської Влади. На чолі митниці були управляючі. У червні 1918 р. Департамент митних зборів було перейменовано в Головне управління митного контролю. На основі союзного договору між Україною та Росією від 5 березня 1921 р. здійснено об’єднання Комісаріатів зовнішньої торгівлі. Насправді це означало втрату Україною самостійності щодо проведення зовнішньої торгівлі і митної справи. Вся митна територія була поділена на вісім митних округів, один з яких був Українським.

У 1921 р. були видані декрети про право митних установ на конфіскацію контрабандних товарів. 8 грудня 1921 р. була створена Центральна комісія з боротьби з контрабандою. Декрет від 1 вересня 1922 р. визначив “поняття” та “кваліфікована” контрабанда. Проста контрабанда каралась самими митними установами конфіскацією затриманих товарів, грошовим штрафом. “Кваліфікованою” вважалась контрабанда, яка здійснювалась організацією чи посадовою особою, пов’язаною з митною службою, шляхом підробки митних документів тощо. Така контрабанда каралась судовими органами позбавленням волі.

Після входження України до Союзу РСР і підписання відповідного договору (грудень 1922 р.) керівництво колишньої України передало у компетенцію Союзу питання оборони і безпеки країни, міжнародних відносин, зовнішньої торгівлі, податкової системи, а також митної політики. Це де-факто і де-юре означало відмову республіки від державного суверенітету.

На принципах обмеження суверенних прав союзних республік, у тому числі України, в галузі міжнародних відносин, зовнішньоекономічної діяльності і митної справи були побудовані митні кодекси СРСР 1924, 1928 і 1964 років.

Для підготовки митно-тарифних питань документом Ради народних комісарів було створено Митно-тарифний комітет. 14 грудня 1924 Президія ЦВК СРСР затвердило Митний статут, який складався з 6 розділів і 283 статей. Згідно зі Статутом, управління митною справою здійснював Народний комісаріат зовнішньої торгівлі через Головне митне управління (ГМУ). Він передбачав створення ГМУ в союзних республіках. Усі митниці поділялись на 3 розріди:

1-й розряд – при залізничних станціях і портах з великим вантажооббігом4

2-й розряд – при великих портах на річках і дорогах;

3-й розряд – на ґрунтових дорогах.

Митний кодекс СРСР 1928 р. мав лише 3 розділи і 120 статей. Він проіснував 36 років і 1964 р. був замінений.

У роки Великої Вітчизняної війни наряди митників виходили далеко в море, щоб зустріти караван і на ходу оформити документи. У цей період митні органи забезпечували пропуск вантажів, необхідних для армії і тилу, їх збереження.

У повоєнні роки робота митниць була спрямована на зміцнення кадрового складу та матеріальної бази митниць. Були сформовані щорічні всесоюзні курси підвищення кваліфікації працівників митних закладів.

У 50-ті 60-ті роки було видано ряд правил та інструкцій, які регулювали питання пропуску через кордон вантажів, транспортних засобів, приватних осіб і міжнародних поштових відправлень. У 1962 р. у Берліні було підписано угоду про співробітництво і взаємодопомогу з митних питань між соціалістичними країнами. Питання митної справи надавали другорядну роль. Створення, реорганізація та ліквідація митниць і митних історій проводилася Міністерством зовнішньої торгівлі. Вже в 1986 р. Головне митне управління було перетворено на Головне управління державного контролю при Раді Міністрів СРСР.

6. Розвиток митної справи України в умовах незалежності

Досвід, нагромаджений працівниками митної системи, які несли службу на кордонах УРСР, за роки радянської влади критично переглянуто з позицій нових історичних реалій. Він став у пригоді молодій суверенній Україні, яка виникла у 1991 р. Головною подією, що сприяла створенню самостійної митної служби, стало прийняття 16 липня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет України. Логічним продовженням Декларації став Закон “Про економічну самостійність Української РСР”, прийнятий 2 серпня1990 р.. У ньому серед головних принципів економічної політики України було названо і створення національної митниці. Реалізуючи цю ідею, Верховна Рада України прийняла 25 червня 1991 р. Закон “Про митну справу в Україні”, в якому проголосила, що Україна “як суверенна держава самостійно створює власну митну систему і здійснює митну справу”. Вже в умовах незалежної України, проголошеної 24 серпня 1991 р. постановою Верховної Ради від 12 грудня 1991 р. було прийнято митний кодекс нашої держави, що означав на практиці створення митної системи України.

Важко переоцінити значення і функції митної системи Країни у сучасних умовах. На неї покладено надію забезпечення інтересів й економічної недоторканості кордонів України, ефективне сприяння розвитку її зовнішньоекономічних зв’язків. Митна система є насамперед одним з найсуттєвіших факторів державності та незалежності країни.

 

Запитання для самоперевірки

1. Які передумови виникнення митних відносин ви знаєте?

2. Які ви знаєте перші відомості про мито на території сучасної України ?

3. Що вам відомо про митну справу Київської Русі ?

4. Як відбувалися розвиток і організація митної справи в Козацькій державі?

5. Охарактеризуйте митну політику УНР і ЗУНР ?

6. Охарактеризуйте становище митних органів України в період з 1917-1990р.

7. Як здійснюється митна політика і митна справа сучасної незалежної України?

 

Література

1.Деркач Л. Українська митниця : вчора, сьогодні , завтра-Київ 2002

2.Зельниченко О.І. Митна справа Київ2000 р.

3.Корнійчук О.Т.,Бережнюк У.Г. Іванюк М.М.Основи митної справи - Хмельницький 2000.

4.Гаверський В.В.Організаційно - правові основи становлення та розвитку Державної митної служби України-Одеса 1998р.

5.Ємченко І.В. Митна справа Київ 2001.

6. Додаток 1. Хронологічна таблиця подій з історії митної справи та митної політики в Україні.