Тема 10. Форми та види кредиту.

Питання, які необхідно розглянути.

1.Форми кредиту.

2.Основні види кредиту.

3. Відсоткова ставка, її зміст і роль в економіці держави.

 

1. Форми кредиту.

Найбільш загальним проявом кредиту, в якому розкриває­ться його сутність і внутрішня структура, є форма позиченої вар­тості, в якій вона рухається між кредитором і позичальником. Та­ких форм може бути дві — товарна (натурально-речова) та грошова. Тому й форм кредиту також дві — товарна і грошова.

У товарній формі кредит надається у разі продажу товарів з відстрочкою платежу (комерційний кредит), при оренді майна (у тому числі лізинг), наданні речей чи приладів у прокат, погашен­ні міждержавних боргів поставками товарів тощо. У деяких із цих випадків погашення позичок здійснюється в грошовій формі.

Як правило, у грошовій формі надають свої позички банки, міжнародні фінансово-кредитні установи, уряди та ін. Широко ви­користовує грошову форму кредиту населення — при розміщенні заощаджень у банківські депозити, одержанні позичок у банках -тощо. Як уже зазначалось, грошова форма має найширшу сферу застосування, що зумовлено переважно грошовою формою сучас­ної економіки та перерозподільним призначенням самого кредиту.

 

 

2. Основны види кредиту.

Види кредиту можна класифікувати за різними критеріями.

Залежно від суб”єктів кредитних відносин прийнято виділяти: банківський, державний кредит, міжгосподарський (ко­мерційний), міжнародний, особистий (споживчий) кредит. У банківському - суб'єктами кредитних відносин (одним чи обома) є банки, у державному кредиті — держава, що виступає переважно позичальником. У міжгосподарському (комерційно­му) кредиті суб'єктами є господарюючі структури, у між­народному кредиті — резиденти різних країн. В особистому (споживчому) одним із суб'єктів є фізична особа.

За такого критерію класифікації одна і та сама позичка може бути віднесена до кількох видів кредиту. Наприклад, банківська позичка сімейному господарству може належати до банківського кредиту і до особистого (приватного).

Залежно від сфери економіки, у яку спрямується вартість, можна виділити:

— виробничий кредит, що використовується на формування основного й оборотного капіталу та торгівлі, тобто на виробничі цілі;

— споживчий кредит, що спрямовується на задоволення особис­тих потреб людей, тобто обслуговує сферу особистого споживання.

За терміном, на який кредитор передає вільну вартість у користування позичальнику, виділяються короткострокові (до одного року), середньострокові (до п'яти років) та довгострокові (понад п'ять років) кредити. Як зазначалося вище, в основі такого поділу кредиту на види лежить тривалість кругообороту капіта­лу, у формуванні якого бере участь позичена вартість.

За галузевою спрямованістю кредиту виділяються такі його види:

— кредити в промисловість;

— кредити в сільське господарство;

— кредити в торгівлю;

— кредити в будівництво, особливо в житлове будівництво;

— кредити в інші галузі.

Класифікація кредиту за галузевою спрямованістю має практичне значення. Воно проявляється в тому, що в кожній галузі є істотна специфіка кругообороту капіталу, яка обумовлює адеква­тну організацію самого кредитного процесу.

Залежно від цільового призначення кредиту можна виділяти такі його види:

— кредит на формування виробничих запасів (сировини, ма­теріалів, паливно-мастильних матеріалів, тари тощо);

— кредит у витрати виробництва (сезонні витрати у рослинництві та тваринництві в сільському господарстві; сезонні витрати на виготовлення торфу, на лісозаготівлі, на ремонтні роботи; на виготовлення продукції з тривалим циклом виробництва — житлових будинків, літаків, кораблів тощо);

— кредит на створення запасів готової продукції (залишки на складах виробничих підприємств, запаси на складах торговель­них організацій тощо);

— кредити, пов'язані з виникненням тимчасових розривів у платежах, коли економічні суб'єкти повинні здійснювати плате­жі, а призначені для цього кошти не надійшли чи надійшло їх ма­ло (виплата заробітної плати, розрахунки з постачальниками, з бюджетом тощо).

За організаційно-правовими ознаками та умовами надання по­зичок можна виділяти такі види кредиту:

— забезпечений і незабезпечений;

— прямий і опосередкований,

— строковий і прострочений, пролонгований;

— реальний, сумнівний, безнадійний;

— платний, безплатний.

Кожний із видів кредиту характеризує певну грань його внут­рішньої сутності, а в сукупності вони дають чітке уявлення про складну структуру кредиту і процес його руху в межах товарної і грошової форм.

 

 

Характеристика основних видів кредиту

В умовах високорозвинутої ринкової економіки, основними видами кредиту, які набули широкого застосування в економічній практиці, є: міжгосподарський кредит, банківський кредит, державний, спо­живчий, міжнародний.

Міжгосподарський кредит — це кредит, який існує між функціонуючими суб'єктами господарювання. Його видами є комерційний кредит, дебіторсько-кредиторська заборгованість, аванси покупців, тимчасова фінансова допомога, лізинг. Межі міжгосподарського кредиту визначаються розміром резервних капіталів, які є у розпорядженні суб'єктів господарювання — кредиторів, а також регулярністю припливу грошового капіта­лу за рахунок реалізації товарів і можливості трансформації наданого міжгосподарського кредиту в банківський. У цілому існування міжгосподарського кредиту значною мірою пов'язане з недостатнім розвитком банківсько­го кредиту.

Комерційний кредит — це товарна форма кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних ресурсів і характеризує кредитну угоду між двома суб'єкта­ми господарської діяльності. Комерційний кредит надаєть­ся продавцем (виробником) покупцеві (споживачеві) у вигляді відстрочки оплати за продані товари (виконані роботи, надані послуги).

Суб'єктами комерційного кредиту е:

— підприємство-постачальник (кредитор);

— підприємство-покупець (позичальник).

У разі оформлення комерційного кредиту за допомогою векселя інші угоди про надання кредиту не укладаються.

Комерційний може також оформлятися без вико­ристання векселів. У цьому випадку надання і погашення кредиту здійснюється на умовах, передбачених договором між кредитором і позичальником.

Об”єктом комерційного кредиту е реалізовані товари, виконані роботи, та надані послуги, щодо яких продавцем надається відстрочка платежу. Отже, об”єктом комерційного кредиту е товарний капітал. Надання позик у товарній формі специфічна риса комерційного кредиту.

Характерною особливістю комерційного кредиту є те, що він здійснюється підприємствами за їхнім власним розсудом і не підпорядковується банківській системі.

Мета комерційного кредиту — прискорити реалізацію товарі в умовах тимчасової нестачі грошових коштів у покупця.

Відсоток за комерційним кредитом, як правило, нижчий, ніж за банківським кредитом, оскільки комерційний кредит надається не для отримання прибутку, а для прискорення реалізації виробленого товару.

Економічні межі комерційношо кредиту обумовлені, самперед, фінансовим станом його суб'єктів: постачальник кредитор повинен мати відповідні фінансові можливості для того, щоб продавати свій товар з відстрочкою платежу, а платник (позичальник), отримавши товар, розраховує через певний строк нагромадити відповідні кошти, щоб повністю розпла­титися з кредитором. Комерційний кредит обмежений стро­ками і сумами, його обсяги залежать від розмірів фінансових ресурсів учасників торговельних угод.

Механізм комерційного кредиту

Механізм проведення комерційного кредиту досить складний за своїм змістом і структурою.

Традиційний механізм комерційного кредиту передбачає проведення вексельного кредитування. Платник (позичальник) надає постачальнику (кредитору) комерційний вексель у номінальну вартість якого входить ціна товару (роботи,послуги) та відсотки за наданий кредит. При цьому постачальник надає платникові право погашати платежі части­ми і протягом певного часу (тобто в розстрочку).

На практиці, може вйкористовуватися кредитування без оформлення позики векселем.

Сучасний механізм комерційного кредиту характеризується поєднанням міжфірмових розрахунків і кредитуван­ня за відкритим рахунком. Такі розрахунково – кредитні відносини (так званий фірмовий кредит) особливо активно використовуються у міжнародних економічних зв'язках.

На відміну від традиційного, сучасний механізм комерційного кредиту відображає принципово новий рівень коопе­раційних промислових відносин: розширення прямих довго­строкових господарських зв'язків, що охоплюють все більшу кількість підприємств (фірм), які виступають поперемінно в ролі продавців і покупців. Вексельна форма комерційного кредиту в цих умовах втрачає свій економічний сенс. Вини­кає необхідність регулярного здійснення взаеморозрахунків між підприємствами (фірмами) за взаємними (зустрічними) товарними поставками шляхом поєднання кредитування і розрахунків за відкритим рахунком.

Сучасні види комерційного кредиту більш прості щодо технології здійснення. Вексельні ж операції є трудомістки­ми і складними за своїм змістом.

Сучасний механізм комерційного кредиту включає в себе систему "Сконто", тобто торгові знижки з покупної ціни товарів. “Сконто” використовується при оплаті вартості товарів протягом певного терміну після виписки рахунків, що заздалегіть оговорюється в контрактах в контрактах.

До механізмів комерційного кредиту в господарській практиці відносять кредитування за контрактом "франчайзинг". Франчайзинг — це ліцензія великого та відомого під­приємства (фірми) дрібному підприємцю на продаж продукції чи надання послуг під його маркою (товарним знаком).

Плата за ліцензію (франшизу) може бути прямою — у формі певної грошової суми (роялті) або непрямою — у формі зобов'язання купувати ті товари чи послуги, з яких власник ліцензії має комерційний інтерес. В Україні успішно діють Твкі франчайзингові мережі, як "Кока-кола", "Кодак-Експрес", "Дока-Піцца" та ін.

Одним із нових видів комерційного кредиту є форфейтинг, Форфейтинг — це кредитування експор­тера шляхом купівлі векселів або інших боргових зобов'я­зань; це специфічний метод трансформації комерційного кредиту в банківський.

Продавцем при форфейтингу виступає експортер, який поставив товар і прагне інкасувати розрахункові документи імпортера з метою одержання грошей. Покупцем (форфейтером), як правило, є банк або окрема спеціалізована фірма. Форфейтер бере на себе боргові зобов'язання імпортера за мінусом відсотків на весь термін, на який вони виписані.

До переваг комерційного кредиту можна віднести:

1. опе­ративність;

2. відносну простоту оформлення;

3. активізацію про­цесів мобілізації вільних товарних ресурсів та їх перерозпо­ділу;

4. розширення можливостей суб'єктів кредитування в маневруванні обіговими коштами;

5. позитивний вплив на під­тримання фінансової стійкості підприємств;

6. зменшення об­сягу грошових коштів, необхідних для обслуговування товар­ного обігу;

7. зменшення грошового банківського кредиту тощо.

Недоліками комерційного кредиту можна вважати:

1. об­меженість умов, обсягів і строків порівняно з банківським кредитом;

2. надмірний ризик для продавця (постачальника);

3. насичення грошового обігу так званими квазі-грошима (век­селями), що ускладнює регулювання грошової маси з боку Національного банку тощо.

Дебіторсько-кредиторська заборгованість багато в чому подібна до комерційного кредиту, але відрізняється від нього тим, що виникає всупереч побажанням і волі сторін. Причиною її ви­никнення є розрив у часі між рухом натуральної і вартісної форм товару. Певною мірою вона стихійно змінює обсяги грошового капіталу у розпорядженні суб'єктів господарювання.

Аванс — грошова сума, надана в рахунок майбутніх платежів за товарно-матеріальні цінності, роботи та послуги з метою забезпе­чення гарантії їх отримання покупцем чи з метою гарантування їх купівлі.

Тимчасова фінансова допомога надається окремим суб'єктам господарювання, які опинились у скрутному фінансовому стано­вищі, їх вищестоящими організаціями (міністерствами, відомст­вами тощо) та партнерами на засадах повернення і, як правило, без сплати процента.

Лізинг — підприємницька діяльність, яка спрямована на інве­стування власних чи залучених коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне використання лізингоотримувачу майна, що є власністю лізингодавця, або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

У податковій справі викори­стовується податковий кредит - одна з податкових пільг, що полягає у терміновій відстрочці сплати податку, який нале­жить внести підприємствам до бюджету в календарному році.

 

Споживчий кредит — це кредит, який надається фізич­ним особам на придбання споживчих товарів тривалого ко­ристування та послуг і який повертається в розстрочку. Сутнісна ознака споживчого кредиту — кредитування кінцево­го споживання.

Суб'єктами споживчого кредиту є банки і торговельні заклади (кредитори) та населення (позичальники). У силу специфіки сфери кінцевого споживання виникає необхідність входження у відносини споживчого кредитуван­ня такого суб'єкта як торговельні організації

До числа суб'єктів споживчого кредиту належать також й небанківські кредитні установи.

Об'єктом споживчого кредиту є витрати, пов'язані із за­доволенням потреб населення. Заведено поділяти ці витра­ти на дві групи:

1) витрати на задоволення потреб поточного характеру (придбання товарів в особисту власність);

2) витрати на задоволення потреб капітального або інве­стиційного характеру (будівництво житла, утримання неру­хомого майна).

Особливістю споживчого кредиту є те, що основною гаран­тією його надання виступають сталі постійні грошові доходи даної фізичної особ — позичальнйка.

До споживчих кредитів відноситься широкий набір видів позик. Виділяють товарні і грошові споживчі кредити. Товарний споживчий кредит пов'язаний із продажем товарів тривалого користу­вання в кредит (з розстрочкою платежу). Грошовий спожив­чий кредит — це надання банківськими або небанківськими кредитними установами позик фізичним особам на задоволення їхніх спожйвчих потреб.

Продаж товарів у розстрочку здійснюється на підставі договору купівлі-продажу товарів у розстрочку, який укла­дається за визначеною формою між суб'єктом господарюван­ня і фізичною особою (покупцем),

Продаж товарів у розстрочку і внесення чергових платежів провадяться за цінами, що діють на день продажу. Наступна зміна цін на товари, продані у розстрочку, не тягне за собою перерахунку.

На практиці залежно від цільового характеру (призначен­ня) використовуються різні види грошових позик.

Інвестиційні позики. Це кредит на будівництво і рекон­струкцію житла, будівництво садових будинків, благоустрій садових ділянок тощо. Даний вид споживчого кредиту є дов­гостроковим. Довгострокові споживчі інвестиційні позики, як правило, надаються комерційними банками під заставу не­рухомості — квартир, будинків, дач, земельних ділянок, га­ражів та ін. Надання будівельного споживчого кредиту час­то здійснюється банком шляхом відкриття кредитної лінії, при цьому позика надається клієнтові частинами, які відпо­відають вартості завершених етапів будівельно-монтажних робіт. Традиційно до інвестиційних довгострокових спожив­чих кредитів відносять позики на купівлю великої рогатої худоби.

Позики на розвиток індивідуальних господарств. Згідно з Порядком надання кредитів селянським (фермерським) господарствам позичальник може звертатися до комер­ційного банку за отриманням таких кредитів: короткостроко­вих (строком до 12 місяців) — на витрати поточної вироб­ничої діяльності (оплату товарно-матеріальних цінностей і послуг, запаси готової продукції та інші сезонні витрати, пов'я­зані з виробництвом і реалізацією продукції); довгострокових (строком більше 12 місяців) — на будівництво, розширення, реконструкцію об'єктів виробничого призначення; придбан­ня сільськогосподарської техніки, транспортних засобів; при­дбання худоби для поповнення основного стада та птиці; бу­дівництво житлових будинків з надвірними будівлями та ін.

Позики на купівлю споживчих товарів або оплату по­слуг. Йдеться про дорогі товари і послуги тривалого корис­тування: автомобілі, побутові прилади, електротехніку, меблі, оплату медичних послуг, відпочинку та ін.

Цільові позики окремим соціальним групам населення (наприклад, молодим сім'ям, студентам).

Згідно з Положенням про надання пільгового довгострокового дер­жавного кредиту молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) житла кредитування цього будівництва є прямим, адресним (цільовим), зво­ротним і здійснюється у межах коштів, передбачених у дер­жавному бюджеті

Позики на нецільові споживчі (нагальні потреби). Йдеть­ся про позики, необхідність в яких виникає у зв'язку із особ­ливими обставинами непередбаченого характеру в житті гро­мадян. Особливістю такого виду споживчого кредиту є те, що він надається готівкою у сумі, що залежить від доходу (заро­бітку) позичальника і без зазначення цілей його використан­ня. Відсотки за користування даною позикою диференцію­ються залежно від строку кредитування.

Одним із різновидів споживчого кредиту є кредит, що на­дається ломбардами. Ломбарди — це кредитні установи, які позичають гроші під заставу рухомого майна.

Під заставу береться, як правило, майно, яке можна швидко реалізувати. Застава забезпечує в даному випадку повернення кредиту. Страхування прийнятого май­на відбувається за рахунок заставодавця.

Позичальник зберігає право власності на закладене у лом­бардах майно. У разі непогашення у встановлений строк позики, а також ухилення особи, яка заклала речі в ломбард, від їх отримання, право власності переходить до ломбарду, який передає майно на продаж (реалізацію): дорогоцінні метали здаються до державної скар­бниці України, вся решта майна здається торговельним орга­нізаціям для продажу. В більшості випадків при ломбардах є магазини, які займаються продажем відчуженого майна.

Майно, яке здається в заставу, оцінюється за згодою сторін, а вироби з дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння і перлин — за державними розцінками.

Споживчі кредити надаються й такими небанківськими установами, як кредитні спілки, каси взаємодопомоги, кредитні кооперативи. Усі вони є громадськими організаціями, створе­ними на добровільних засадах на основі залучення особис­тих заощаджень для взаємного кредитування.

Видавати кредити своїм працівникам на будівництво і купівлю житла, дачних будинків, а також молодим сім'ям має право керівник підприємства незалежно від форм влас­ності, якщо статутом підприємства або колективною угодою передбачене надання працівникам таких видів соціальної допомоги.

Специфічну роль у системі споживчого кредитування ві­діграють пункти прокату.

 

3. Відсоткова ставка, її зміст і роль в економіці держави.

Процент (від лат. рrо сеntum — на сотню) — сота частка будь-якого числа, що взяте за ціле. В українській мові його сино­німом є слово «відсоток». Такою часткою він був як у період іс­нування лихварського кредиту, так і в умовах сучасної ринкової економіки, коли лихварський кредит витіснений іншими форма­ми кредиту. Але, незважаючи на схожість зовнішньої форми, суть процента в різних способах виробництва надто відмінна.

Лихварському кредиту, характерному для рабовласницького та феодального суспільства, були притаманні надзвичайно високі процентні ставки, що часто приводило до повного розорення по­зичальників. Їх високий рівень пояснюється тим, що, як правило, цей кредит мав непродуктивний характер. Позичальниками були рабовласники чи феодали, а також дрібні виробники — ремісни­ки і селяни. Однак якщо перші користувалися лихварським кре­дитом для купівлі предметів розкоші чи ведення війн, то другі — для сплати боргів, задоволення нагальних поточних споживчих потреб тощо. Високий процент за лихварський кредит нерідко поглинав не тільки весь додатковий продукт, а й частину необ­хідного продукту.

Капіталістичний кредит надається для задоволення потреб функціонуючого капіталіста у тимчасових коштах, щоб приско­рити або організувати процес виробництва чи обігу товарів. Зви­чайно, позичковий процент не повинен поглинати весь дода­тковий продукт. Інакше не буде сенсу користуватися кредитом. Процент може мати такий рівень, щоб користування кредитом було взаємовигідним і для кредитора, і для позичальника.

Отже, виробничі відносини визначають соціально-економічну природу процента.

В умовах ринкової економіки його сутність полягає в тому, що позичковий процент є платою за користуван­ня позичковим капіталом, його ціною.

При цьому між кредито­ром і позичальником відносно величини процента, строків і ме­тодів його сплати виникають певні економічні відносини, тому процент є економічною категорією.

Абсолютна величина доходу, який отримують від надання грошей у борг у будь-якій формі, називається процентними грошима, або, коротко, процентами. І який би вид чи походження не мали проценти, це завжди конкретний прояв такої економічної категорії, як позичковий процент.

Для відносин з приводу процента характерно те, що вони ві­дображають єдність щодо його сплати та отримання. Сплата про­цента за використання споживної вартості позичкового капіталу є передачею певної частини вартості без одержання еквівалента. Процентна сума повністю переходить від позичальника до кре­дитора. Цей перехід вартості за напрямом протилежний рухові кредиту, що надається, але збігається з рухом кредиту, котрий повертається. Проте сплата процента, як правило, не збігається в часі з поверненням кредиту. Вона може здійснюватися раніше чи пізніше останнього.

Джерелом сплати процента є додаткова вартість, що створює­ться у процесі виробництва, а його кількісним визначенням _ його ставка, або норма.

Норма позичкового процента — це відношення суми річного доходу, одержаного на позичковий капітал, до суми капіталу, на­даного в позичку, помножене на 100.

Наприклад, якщо позичко­вий капітал дорівнює 200 тис. грн., а отриманий на нього річний дохід — ЗО тис. грн., то норма процента становитиме 15% річних

(ЗО тис. грн. : 200 тис. грн. * 100)

На практиці норма позичкового процента виступає у формі процентної ставки — відносної величини доходу за фіксований проміжок часу, тобто відношення доходу (процентних грошей) до суми боргу за одиницю часу. Процентна ставка визначається в процентах і у вигляді десяткового чи звичайного дробу. В остан­ньому випадку вона фіксується у договорах позички з точністю до 1/16 чи 1/32.

Інтервал часу, до якого застосовується процентна ставка, на­зивається періодом нарахування процентів. За такий період бе­руть рік, півріччя, квартал, місяць або день. Щоб визначитись із величиною процентної ставки, потрібно її привести до річної ставки, помноживши ставку за півріччя, квартал, місяць чи день відповідно на 2, 4, 12 чи 365.

Норма позичкового процента перебуває у певній залежності від норми прибутку: у звичайних умовах середня норма прибутку є максимальною межею для норми процента. Нижню (мінімальну) межу норми процента точно визначити не можна. Але вона не повинна дорівнювати нулю, бо інакше надання кредиту втрачає всякий сенс для кредитора.

Відомо, що прибуток поділяється на процент та підприємницький дохід. Перший привласнює креди­тор, а другий — позичальник. Оскільки процент як ціна позичко­вого капіталу не виражає його вартості, а є лише ціною його споживної вартості, зміна норми позичкового процента не визна­чається законом вартості.

Рівень норми позичкового процента встановлюється під впли­вом конкуренції на ринку позичкових капіталів і залежить від спів­відношення попиту та пропозиції позичкового капіталу. Чим біль­ший попит на кредит, тим вища норма процента.

Слід розрізняти ринкову норму процента, котра існує в кожен даний момент на грошовому ринку, і середню норму процента, тобто норму процен­та за певний період.

Процентні ставки диференціюються залежно від виду кредиту, його цільового призначення та забезпеченості повернення, його розміру і строків користування, особистості кліє­нта тощо. Найнижчою є процентна ставка для «першокласних» по­зичальників (у США, наприклад, її називають «прайм рейт»), яка встановлюється для найбільш надійних великих позичальників. Вона є базовою для встановлення інших процентних ставок.

Крім норми прибутку, на рівень норми процента впливає бага­то інших об'єктивних і суб'єктивних чинників, а саме:

— розміри грошових нагромаджень та заощаджень у суспіль­стві та товарно-грошова збалансованість виробництва;

— масштаби виробництва, рівень його спеціалізації та коопе­рування;

— співвідношення між внутрішнім і зовнішнім боргом держави;

— циклічність коливань виробництва;

— сезонність умов виробництва та реалізації продукції;

— темпи інфляції, прискорення яких викликає підвищення процентних ставок, що слугує захистом від знецінення позичко­вого капіталу. При цьому розрізняють номінальну і реальну (з урахуванням рівня інфляції) процентні ставки. Якщо темпи ін­фляції випереджають зростання процентної ставки, остання стає «негативною» (від'ємною), тобто такою, коли процент стягується з кредитора;

— своєчасність повернення кредиту;

— рівень кредитно-грошового регулювання економіки цент­ральним банком з допомогою процентних ставок та інших влас­тивих йому інструментів, їх диференційованості залежно від грошово-кредитної політики;

— міжнародні чинники, особливо вільний перелив капіталів із країни в країну, передусім так званих «гарячих» грошей.

Вцілому у генеральній перспективі норма позичкового процента має тенденцію до зниження. Це обумовлено, по-перше, тенденцією середньої норми прибутку до зменшення, по-друге, з розвитком економіки зростає відносний надлишок позичкового капіталу.

Отже, динаміка норми позичкового процента визначається стихійним ринковим механізмом під впливом багатьох факторів і певною мірою залежить від державного грошово-кредитного ре­гулювання економіки.

Функції процента визначають його роль у суспільстві. Насам­перед процент сприяє більш ефективному використанню креди­ту, зміцненню комерційного або господарського розрахунку. Ад­же повернути позичку і сплатити проценти легше тому, хто отри­має більший прибуток від прокредитованого проекту. Неефектив­ні проекти просто відсікаються. Водночас процент збільшує до­ходи банків, сприяючи зміцненню їх стійкості.

Процент сприяє й більш ефективному використанню суб'єк­тами господарювання своїх власних грошових коштів. Тримаючи їх у банку на поточному чи депозитному рахунку, вони мають можливість отримати додаткові доходи. Певною мірою це полегшує для них можливість користування банківськими кредита ми, а часто ще й на пільгових умовах, бо кожен комерційний банк заінтересований у клієнтах, які забезпечують його грошо­вими ресурсами.

Велику роль відіграє процент у стимулюванні населення вкла­дати свої заощадження в банки. По-перше, отриманий процент захищає ці заощадження від знецінення внаслідок інфляції. По-друге, процент на вклади є додатковим доходом населення.

Тема 12. Центральні Банки

 

Питання, які необхідно розглянути.

1. Створення та еволюція центральних банків, становлення НБУ.

2. Функції центральних банків.

3. Структура центральних банків.

4. Грошово – кредитна політика центральних банків.

 

1. Створення та еволюція центральних банків, становлення НБУ.

Інституційні основи центральних банків світу закладались упродовж століть. Уперше у світовій практиці Центральний банк було створено у Швеції (Риксбанк) у 1668 році. Дещо пізніше, у 1694 році засновано банк Англії. Тривалий час у світовій банківській практиці не існувало розподілу банків на емісійні та комерційні.

Існуючі банки при­ймали вклади, надавали позички, враховували векселі, випускали в обіг банкноти тощо. Випущені банкноти були частково забез­печені золотом, тобто банки мали запас золота, достатній для оплати тільки частини випущених банкнот. Інша частина випуску банкнот була фідуціарною. Проте усі банкноти являли собою без­строкові зобов'язання банків обміняти їх на золото за пред'яв­ленням. У цих умовах стабільність банків і банкнотного обігу значною мірою залежала від того, наскільки обачливою була по­літика банків стосовно допустимого рівня співвідношення суми випущених банкнот і запасу золота.

Друга половина XVIII ст. і перша половина XIX ст. — це епо­ха промислової революції, яка супроводжувалась швидким роз­витком машинної індустрії, появою нових галузей в економіці, зростанням товарообігу, активізацією діяльності банків. Усе це в кінцевому підсумку привело до значного розширення грошової маси і до підвищення значення банкнотного обігу. У цих умовах децентралізована емісія банкнот, коли практично усі банки мали можливість випускати банкноти, вступила у суперечність з по­требами економіки. Ринок, який швидко розвивався, вимагав універсального, надійного купівельного і платіжного засобу, який би обертався на території всієї країни і користувався загальною довірою населення.

Банкноти окремих, часто маловідомих банків таким вимогам не відповідали. Крім того, децентралізована емісія банкнот слабо піддавалась контролю і регулюванню з боку держави. Це сприяло зловживанню банками правом банкнотної емісії. Банки наража­лися на значний ризик, випускаючи банкноти вище допустимого рівня, іноді настільки вище, що вони були не в змозі задовольни­ти навіть нормальний (не кажучи вже про підвищений) попит на обмін банкнот на золото, і в результаті багато які банки розоря­лися. Однак у цілому банківська система продовжувала зростати, випуск банкнот збільшувався і став невід'ємною рисою економі­ки. Банкноти витісняли повноцінні монети з обігу.

У XIX ст. стало очевидним, що держава повинна регулювати грошовий обіг і захищати вкладників банків і держа­телів банкнот від банківських крахів. Час­тиною цього регулятивного процесу стала поступова централіза­ція емісії банкнот у межах одного банку.

Цей процес затягнувся на тривалий час. Спочатку було обмежено коло банків, які мали право емісії банкнот, — це були, як правило, найбільші та надійні банки. З часом право емітувати банкноти держава закріпила за одним банком, надавши йому статус емісій­ного банку. Завдяки концентрації та монополізації банкнотної емі­сії держава дістала можливість впливати на пропозицію грошей і використовувати емісію для фінансування державних витрат.

Таким чином в історичному плані саме об'єктивна потреба в централізації банкнотної емісії спричинила виникнення емісій­них банків.

Класичним прикладом виникнення емісійного банку є станов­лення і розвиток Банку Англії, одного з найстаріших і найбільш авторитетних банків світу. Він був заснований у 1694р. як пер­ший англійський акціонерний банк. Створення банку, як виняток, на акціонерній основі стало можливим завдяки позикам, які уряд отримав від банку для фінансування війни із Францією. Спочатку Банк функціонував як звичайний комерційний. Проте акціонерна форма власності, яка давала можливість швидко нарощувати ка­пітал, а також особлива наближеність до уряду дозволила йому з часом зайняти провідне місце в банківській системі країни. Пос­тупово Банк Англії монополізував право випуску банкнот. Згідно з Законами про банківські привілеї 1833 р. і 1844 р. права існую­чих приватних банків, а також права новостворених банків на випуск банкнот були обмежені, в той час як Банк Англії дістав пов­новаження на необмежений випуск банкнот. Для нього були встановлені межі тільки фідуціарної емісії. Загальна сума фідуціарної емісії не повинна була перевищувати 14млнф.ст., проте вона могла збільшуватись, якщо інші банки з тих чи інших при­чин втрачали право емісії банкнот. Наприкінці XIX ст. емісія банкнот була майже повністю зосереджена в Банку Англії. Оста­точно емісійний статус Банку Англії був закріплений тільки у 1928 р. згідно з Законом про валюту і банкноти.

Схожий еволюційний шлях пройшов і Банк Франції, заснований у 1800 р. як акціонерна компанія. У 1803 р. Банк дістав монопольне право емісії банкнот у Парижі, а у 1848 р. — в усій Франції. У Росії Державний банк, заснований у 1860р., набув статусу емісійного в результаті проведення грошової реформи у 1895—1897р., за якою Росія перейшла до золотомонетного стандарту.

На початок XX ст. централізація банкнотної емісії була за­вершена головним чином в Європейських країнах. У більшості інших країн цей процес завершився у XX ст. і був уже пов'язаний із заснуванням центральних банків.

Для XX ст. характерним є процес демонетизації золота і пере­хід від грошової системи золотомонетного стандарту до системи обігу грошей, не розмінних на золото.

Система золотомонетного стандарту — це саморегульована грошова система. Вона передбачала безпосередній обіг золотих монет, вільну їх чеканку і необмежений обмін банкнот на золото в монетній формі, завдяки чому кількість грошей в обігу стихій­но пристосовувалась до величини потреби товарного обігу в грошах і таким чином забезпечувалась відносна стабільність грошової системи. Система золотомонетного стандарту вимагала мі­німального втручання держави в грошовий обіг, головним чином, це — встановлення золотого вмісту грошової одиниці та забезпе­чення функціонування системи вільної чеканки монет. З часом, як уже зазначалося, у XIX ст. визріла ще й потреба у централіза­ції банкнотної емісії.

Система обігу грошей, нерозмінних на золото і позбавлених власної вартості, не має механізму, який би виконував роль сти­хійного регулятора кількості грошей в обігу, і тому вона потре­бує створення відповідного органу, забезпеченого організаційно оформленим регулятивним механізмом. Таким органом стає цен­тральний банк, якому держава надає особливий статус і делегує специфічні функції, спрямовані на забезпечення стабільності як вартості грошей, так і банківської системи.

Створення центральних банків відбувалося двома шляхами. Перший шлях - еволюційний — це посту­пове перетворення банку, який мав статус емісійного, у цент­ральний банк. Положення емісійного банку в ролі центрального банку зміцнювалося в міру того, як він брав на себе або йому де­легувались певні повноваження (функції).

Так, найбільший банк Великої Британії Банк Англії спочатку використо­вувався невеликими приватними банками для безпечного зберігання їх грошових резервів на відкритих у ньому рахунках. Як уже зазначалось, у XIX ст. емісія банкнот почала концентруватися у Банку Англії, що спри­чинило централізацію касового обслуговування банків у Банку Англії. Це також вимагало відкриття банками їх рахунків у Банку Англії і збе­реження на них вільних грошових резервів. Пізніше це сприяло розвитку системи міжбанківських розрахунків через Банк Англії. Якщо банківсь­ких резервів виявлялось недостатньо для задоволення вимог вкладників і кредиторів, банки звертались за позичками до Банку Англії і таким чи­ном підкріплювали свою ліквідність. У результаті Банк Англії поступово перетворювався на банк банків. Враховуючи особливу емісійну функцію Банку Англії і значущість установлення належного контролю за емісією банкнот, згідно з Законом про банківські привілеї 1844р. Банк Англії було реорганізовано у два самостійні департаменти: емісійний департа­мент, який здійснює емісію банкнот, і банківський департамент, який відповідає за всі інші аспекти діяльності банку. Від Банку почали вима­гати щотижня публікувати банківський звіт, який містить баланси обох департаментів, що він робить і досі.

Остаточним завершенням процесу становлення центрального банку можна вважати визначення на законодавчому рівні особ­ливого статусу емісійного банку як банку банків, як органу регу­лювання грошового ринку. Еволюційний шлях є характерним для країн, в яких на початок XX ст. вже існували емісійні банки (Ве­лика Британія, Франція).

Другий шлях — це створення центрального банку на основі спеціального закону, який передбачає особливий статус новоствореного банку з моменту його заснування.

Цей шлях є характерним:

• для розвинутих країн, в яких з тих чи інших причин не існу­вало єдиного емісійного банку;

Наприклад, у США до 1913р. не було єдиного емісійного банку. На по­чаток 1913 р. правом емісії банкнот користувались усі національні коме­рційні банки, які були засновані згідно з національним банківським ак­том 1863 р. (їх було 7475). За цим актом банки мали право здійснювати емісію банкнот у межах суми власного капіталу, вкладеного в облігації державних позик. Американська громадськість вороже ставилась до цен­тралізації влади взагалі і до централізації фінансової влади, уособленням якої був центральний емісійний банк, зокрема. Таке ставлення простежу­ється з невдач перших двох спроб утворити емісійний банк США. Пер­ший банк було розформовано у 1811 р., а другий—ліквідовано у 1836р. У XIX ст. і на початку XX ст. банкрутства банків і банківські паніки в межах всієї країни стали в США регулярним явищем. Паніка 1907 р. за­кінчилась такими значними втратами для вкладників банків, що амери­канська громадськість, зрештою, переконалася у необхідності створення особливого банку, діяльність якого була б спрямована на забезпечення стабільності грошового обігу і банківської системи. Згідно з федераль­ним резервним актом 1913 р. у США було створено 12 федеральних ре­зервних банків, які виконують роль центрального банку на чолі з Феде­ральною резервною радою (яка пізніше стала Радою керуючих). Федеральні банки дістали право:

— емісії банкнот;

— надання комерційним банкам позичок для підтримки їх ліквідності;

— накопичення частки резервів комерційних банків у межах установ­леної норми обов'язкових резервів з метою гарантування депозитів.

• для колишніх колоній, які після завоювання політичної не­залежності створювали власну національну банківську систему, враховуючи світовий досвід. Вони використали принцип дворів­невої побудови, за яким одному з банків надається статус цент­рального;

• для постсоціалістичних країн, які в умовах трансформації економіки на ринкових засадах проводили реформування банків­ської системи за принципом дворівневої побудови.

У сучасних умовах головною ланкою банківської системи країни, як правило, є центральний банк. У різних країнах цей банк називається по-різному: національний, центральний, резервний, народний, державний банк (Австрійський національний банк. Ре­зервний банк Австралії, Народний банк Китаю, Шведський дер­жавний банк, Центральний банк Російської Федерації) або зовсім скорочено — Банк Японії, Банк Італії, враховуючи його ключову роль у банківській системі країни.

У другій половині XX ст., яка характеризується глобалізацією грошових ринків, тобто поступовим перетворенням національних грошових ринків у єдиний загальносвітовий простір, діяльність центральних банків розвивається у трьох напрямах:

• співробітництво центральних банків на міждержавному рівні;

• співпраця центральних банків з міжнародними валютно-кре­дитними і фінансовими організаціями;

• створення наднаціональних центральних банків.

Першим кроком на шляху міждержавної діяльності централь­них банків можна вважати створення у 1930 р. Банку міждержав­них розрахунків — БМР в місті Базель, Швейцарія. Основні функції банку:

• сприяти співробітництву між центральними банками;

• забезпечувати сприятливі умови для проведення централь­ними банками міжнародних фінансових операцій;

• виступати у ролі довіреної особи або агента центральних банків — членів БМР у проведенні міжнародних розрахунків.

Центральні банки активно співпрацюють з міжнародними ва­лютно-кредитними і фінансовими організаціями, насамперед з МВФ, який виконує роль головного органу міждержавного валю­тного регулювання. Тісні контакти центральних банків з МВФ зумовлені насамперед тим, що вони мають схожі цілі діяльності, а саме: забезпечення стабільності валют і підтримка упорядкова­них відносин у валютній сфері.

Характерною рисою сучасності є розвиток регіональної еко­номічної інтеграції в Західній Європі, який спричинив зміну мі­сця і ролі центральних банків у її економіці. Процес зближення і взаємопереплетіння національних економік розпочався ще у 50-ті роки, коли почало функціонувати найбільш розвинуте регіо­нальне угруповання країн Західної Європи — Європейське еко­номічне співтовариство (ЄЕС). Невід'ємним компонентом економічної інтеграції є валютна інтеграція — процес координації валютної політики, формування наднаціонального механізму ва­лютного регулювання, створення міждержавних валютно-кре­дитних організацій.

Елементи валютної інтеграції в Західній Європі формувались поступово. У 1979 р. була створена Європейська валютна систе­ма, в якій брали участь країни ЄЕС (більш пізня назва — Євро­пейський союз — ЄС). Система мала на меті створення зони єв­ропейської стабільності із власною валютою ЕКЮ і передбачала режим сумісного коливання валютних курсів країн—членів ЄС (так звана суперзмія). Функції емісії ЕКЮ і міжнародного валют­ного регулювання були покладені на Європейський фонд валют­ного співтовариства. Фонд надавав кредити центральним банкам країн—членів ЄС для проведення валютних інтервенцій з метою підтримки коливань курсу валют у межах визначеного коридору.

Успішне функціонування Європейської валютної системи створило необхідні умови для формування економічного валют­ного союзу ЄС (ЄВС)'. Важливим етапом формування ЄВС стало заснування у 1994р. Європейського валютного інституту для розроблення правил і процедур створення Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) і введення в обіг єдиної європейської валюти євро.

ЄСЦБ — це дворівнева банківська система, що складається із Європейського центрального банку — ЄЦБ і національних центральних банків країн Європей­ського союзу. Створення ЄСЦБ було логічною передумовою за­провадження єдиної європейської валюти — євро.

З 1 січня 1999 р. в одинадцяти країнах ЄВС (Австрія, Бельгія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція) установлено незмінний обмін­ний курс національних валют відносно євро і запроваджено євро в безготівковий обіг.

Відповідно до Статуту основне завдання ЄСЦБ — це підтрим­ка цінової стабільності в ЄВС. Базові функції ЄСЦБ:

• визначення та реалізація єдиної монетарної політики в зоні євро (ЄВС);

• проведення міжнародних валютних операцій;

• зберігання офіційних золотовалютних резервів, що передані ЄЦБ країнами—учасницями системи, а також управління цими резервами;

• сприяння чіткому функціонуванню платіжних систем кра­їн—учасниць ЄВС.

Крім того, ЄСЦБ повинна сприяти стабільності фінансової си­стеми і проведенню уповноваженими національними органами ефективного нагляду за банками.

Виконання завдань і функцій, що покладені на ЄСЦБ, забез­печує Європейський центральний банк (ЄЦБ) — самостійно або через національні центральні банки. При цьому ні ЄЦБ, ні націо­нальні центральні банки не можуть отримувати вказівки від ор­ганів влади ЄС та урядів країн-учасниць. Згідно зі Статутом ЄЦБ і національним центральним банкам забороняється надавати кре­дити органам влади ЄС і урядам країн-учасниць, а також купува­ти у них безпосередньо боргові зобов'язання.

ЄЦБ розпочав своє існування з 1 липня 1998 р. Штаб-квартира банку розташована у Франкфурті-на-Майн і (Німеччина). Статут­ний капітал ЄЦБ становить 5 млрд євро. Частка кожного націо­нального центрального банку у формуванні капіталу визначається двома чинниками: обсягом внутрішнього валового продукту і кіль­кістю населення в країні. Причому ці два чинники однаково впли­вають на обсяги внеску до статутного капіталу.