ВИМОВА ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

Дзвінкі приголосні [б], [д], [д’], [ґ], [ж], [з], [з’], [г], [дж], [дз], [дз’], як правило, зберігають свою дзвінкість.

Зокрема, це відбувається:

· на кінці слова (ніж, гедз);

· в середині слова перед наступним глухим приголосним, найчастіше на межі кореня і суфікса (дiжка, жабка); виняток - дзвінкий приголосний [г], який в окремих випадках чергується з глухим [х] перед глухими [т'] і [к] (н'іхт'ї, вухкиї);

· у кінцевих дзвінких приголосних префіксах роз-, без-, через- та інших перед глухим приголосного кореня (розповідати).

Дзвінкий [з] чергується з глухим [с] тільки у префіксі з- перед наступним глухим кореня (крім [ш] і [ч]) - с'ц'іпити, схот'іти. У випадку знаходження дзвінкого свистячого [з] перед шиплячими [ш] і [ч] він чергується з глухим шиплячим [ш] (зшити).

Глухі приголосні в середині слова перед дзвінкими чергуються з відповідними дзвінкими (Вишгород).

Приголосні шиплячі звуки [ж], [ч], [ш] перед наступними свистячими [ц'], [с'] чергуються відповідно зі свистячими [з'], [ц'], [с'] (книжка)

Сонорні приголосні [в], [й], які не мають глухих відповідників, в середині слова після голосного і перед голосним, на початку слова перед будь-яким приголосним і у кінці слова перетворюються на короткі нескладові голосні [я], [ї] (вояк, гаї).

Нормативним для української мови є чергування [у] та [в]; [і] та [й] у мовному потоці, яке залежить від кінця попереднього і початку наступного слова (наш учитель, наша вчителька)

Поняття орфоепія (вимовні норми) обіймає передусім фонологічну систему мови, тобто склад розрізнювальних у даній мові самостійних звуків-фонем, їх якість, їх зміни в певних фонетичних умовах – залежно від позиції або звукового сусідства» [2, 135-136].
Маємо усвідомлювати, що рівень знань з орфоепії фактично є прямо пропорційний культурному рівню, тому цьому питанню потрібно відводити чільне місце. На жаль, досі у шкільних закладах не введено хоча б як факультативний курс цієї важливої дисципліни. Діти, часто виростаючи в російськомовному середовищі, не отримують знань із правильності вимови в школі. Більшість із них потім не отримує їх і в процесі навчання. Вважаємо, що в умовах фактично постійної білінґвальності особливу увагу необхідно надавати вивченню орфоепії саме в шкільних та вищих навчальних закладах, адже вік у такому питанні має дуже велике значення. Про це писав і В.Самійленко: «Заховання фонетичної краси нашої мови я вважаю справою особливо важною, не для спеціалістів філологів, а для всіх, хто говорить і пише вкраїнською мовою, найпаче ж для тих, хто цією мовою вчитиметься… Дбаємо ж про оригінальні й прекрасні ознаки тієї мови…» [4, 159]. На цьому також наголошує М.Погрібний: «Висока культура усного мовлення передбачає правильність слововжитку, граматичних форм, вимови й наголосу, а також уміння користуватися всіма виразовими засобами… Помилки в наголошуванні слів, вимові звуків і їх сполучень не тільки утруднюють розуміння висловленого, а й заважають ширенню та засвоєнню усталених норм» [5,146].
Кожна мова має свої особливості реалізації в мовленні. Правило, яке часто можна почути в шкільних закладах «Як пишемо, так і говоримо» фактично є неприйнятним для жодної з мов, оскільки звуків є набагато більше, ніж літер. Достатньо згадати кількість літер у латинському, арабському, кириличному алфавіті, додати до цього наявність дифтонгів, трифтонгів, спеціальних надрядкових та підрядкових позначень, щоб зрозуміти складність передачі на письмі вимови.
Різниця між українськими правописом і вимовою насправді досить значна, щоб не звертати на це відповідної уваги.
Особливості орфоепічних помилок
Спочатку виділимо основні типи вимовних помилок, на які звертав увагу Лев Щерба.
«1) Фонематичні помилки – пов’язані із змішуванням фонем, з зміною однієї фонеми даної мови другою, що дуже спотворює звуковий образ слів, міняє склад фонем у них, приводить до їх плутання, отже, нерідко й до неправильного розуміння слова або речення. Сюди належать, наприклад, недозволенна в українській літературній вимові підміна дзвінких шумних приголосних глухими, зокрема в кінці слів і перед глухими приголосними (не на початку складу)… Дзвінкі шумні приголосні в українській літературній вимові необмежені… певними позиціями в слові, і кожна їх заміна глухим приголосним є фонетичною помилкою; вона нерідко приводить до змішування слів, до перекручення змісту їх, отже, утруднює розуміння мови» [2, 136].
До цієї ж категорії орфоепічних помилок, що стосується смислової сторони мови, належить і субституція лабіалізованого голосного звука [о] ненаголошеного неогубленим - [а]: Іди [зо мноjу] – іди [за мноjу].
«…кожна заміна звука [о] на [а] й навпаки сприймається в ній [в мові] як фонематична помилка, що може впливати на смислову сторону мови, сильно утруднюючи часом її розуміння.
2) Акцентні, або суто вимовні, помилки – помилки у варіантах (відтінках) фонем; вони не пов’язані із змішуванням фонем, з заміною однієї фонеми другою, бо при заміні правильного для даної системи відтінку іншим, невластивим їм взагалі чи у цій позиції, фонемний склад слова не змінюється…» [2, 137].
Окремо варто звернути увагу на проблему білінґвальності, яка є надзвичайно актуальною зараз. Українська мова впродовж тривалого часу знаходилася й знаходиться під впливом російської мови. Це не могло не позначитися на фонетичному рівні. Н. Плющ зауважує: «При відносно великій стійкості фонетичної системи, про що свідчить той факт, що фонетика мало здатна змінюватися як система загальнонародної мови, у мовній практиці індивідів – білінгвів і навіть цілих груп фонетична будова однієї мови часто зазнає інтерферентного впливу іншої мови. Фонетична інтерференція поширюється як на сегментну підсистему фонетичної системи мови, так і на суперсегментну (просодичну) підсистему». [3, с.142].
Найпоширенішим типом фонетичної інтерференції є субституція. Побутує думка, що насправді субституції не привносять значних порушень до фонетичної системи мови. Але ми маємо зауважити, що вони «можуть призвести не тільки до порушення орфоепічних норм, а й до істотних змін у фонетичній системі мови. Це стосується насамперед інтерференційного впливу на українську звукову систему російського позиційного оглушення дзвінких шумних приголосних, унаслідок чого розвивається нейтралізація протиставлення приголосних фонем української мови за диференційною ознакою дзвінкість-глухість: бу[ф] (замість буу)…
Заміна української фонеми /в/ російської фонемою /ф/ може призвести до виведення української фонеми /в/ з класу сонорних і переведення її до розряду шумних» [3, 142].
Окремо маємо сказати про незручності й порушення фонетичного закону української мови, до яких призводить заміна дзвінких шумних української мови на глухі в сильній позиції (кінець слова): вихі[т] (замість вихі[д]), гри[п] (замість гри[б]).
«Досить поширеною є також субституція української твердої /ч/ російської палатальною /ч/’: /ч’ас/ замість /час/… Диспалаталізація українського м’якого /ц’/ також є наслідком російського інтерференційного впливу: адміністра/ци/я замість адміністра/ці/я» [3, 143].
Так само впливом російської мови можна пояснити порушення чергування шиплячих зі свистячими: сміє/ш/ся замість сміє/с’/ся.
У мовному потоці відбувається явище коартикуляції, тобто перекриття артикуляції сусідніх звуків. При цьому можливі такі зміни якісного характеру:
1) якщо сусідніми є звуки однієї категорії (голосний із голосним чи приголосний із приголосним), має місце явище асиміляції (уподібнення) або дисиміляції (розподібнення);
2) якщо сусідніми є звуки різних категорій, взаємодія між ними матиме характер акомодації (пристосування).
Ми вважаємо, що серед інших аспектів виникнення орфоепічних помилок можна виділяти й психологічний. «Розлад мовлення, який виявляється у формі обмовки, може бути викликаний, по-перше, впливом іншої складової частини того ж мовлення – предзахопленням того, що йде попереду, або відзвуків сказаного, - або іншим формулюванням у межах тієї ж фрази чи тієї ж думки, яку збираєшся вимовити; але розлад може відбуватися і … під впливами, протилежними даному слову, реченню, даному зв’язку, впливами, які йдуть від елементів, які вимовляти не хотілося і про збудження яких дізнаєшся лише після викликаного ними розладу. Одночасність збудження … об’єднує два види обмовок… лише в першому випадку є надія на те, що з феномена обмовок можна буде зробити висновки про існування механізму, який зв’язує окремі звуки й слова так, щоб вони взаємно впливали на спосіб їх артикуляції, тобто висновки, на які розраховував при вивченні обмовок лінгвіст. У випадку порушень, викликаних впливами, які стоять поза даною фразою або зв’язком мовлення, необхідно було б перш за все знайти елементи, що порушуються, а потім постало б питання, чи не може механізм цього порушення також виявити закони мовленнєтворення» [15].
З.Фройд виводить із багатьох варіацій забування мотив небажання. Розглядаючи найпоширеніші орфоепічні помилки, можемо зауважити, що досить часто мовець вимовляє звуки недбало, в’яло, спрощено або викривляє їх під впливом сусідніх звуків так, де це неприпустимо за нормами літературної вимови. Можемо також говорити про певну вимовну неконтрольованість, яку мовець може виявляти у спілкуванні з російськомовними індивідами. Так, можемо окреслити ситуацію, коли мовець, який недбало ставиться до власної вимови, переймає основні орфоепічні норми іншого – російськомовного – мовця безпосередньо під час спілкування з ним.
Отже, можемо зробити висновок, що орфоепічні помилки виникають не лише під впливом діалектної вимови або постійного іншомовного втручання, а й через власну недбалість мовлення, навмисне спрощення вимови.
Порушення орфоепічних норм
у піснях сучасних українських гуртів

Для початку необхідно розглянути основні фактори, які впливають на формування вимови. Серед них ми виокремлюємо
- географічний (що зумовлює наявність певного діалекту в мовця),
- соціолінгвістичний (середовище, в якому розвивається мовець: яка мова є домінуючою, чи існує явище білінґвальності, яку мову мовець вважає рідною для себе, яку освіту він отримує тощо),
- психологічний (можливий тиск з боку середовища, який виникає тоді, коли мовець використовує мову, яка є менш поширена, власне недбале ставлення до вимови, умисне її спрощення тощо).

10.Лексикологія

Лексикологія (від грецького lexikos — словесний, словниковий і logos — учення) — розділ мовознавства, який вивчає лексику (словниковий склад мови).

Розрізняють лексикологію історичну, яка досліджує закономірності формування, розвитку і збагачення словника мови від найдавніших часів, і лексикологію сучасної мови, або описову, яка вивчає лексичний склад мови сучасного періоду.

Прикладна лексикологія займається питаннями укладання словників, перекладу, лінгводидактики і культури мовлення.