рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Етико-правові ідеї у філософії І. Канта

Етико-правові ідеї у філософії І. Канта - раздел Философия, Філософія права   Родоначальником Німецької Класичної Філософії Вважається ...

 

Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант(1724–1804).

Найбільш плідно розробкою державно-правових питань І. Кант займався в останні десятиліття свого життя. В опублікованій у 1793 р. статті "Про приказку – може це і вірно в теорії, але не годиться для практики", він значне місце приділяє розглядові правових питань. У 1795 р. І. Кант опублікував широко відомий трактат "До вічного світу", де, зокрема, розвинув загальні погляди на право і державу. Найповніше кантівська філософія права представлена у його праці "Метафізика вдач" (1797), що складається з двох частин – "Метафізичні начала вчення про право" (частина перша) і "Метафізичні начала вчення про чесноту" (частина друга). Цей період літературної діяльності І. Канта збігається з розвитком подій Великої французької революції. Він відгукнувся на неї розробкою проблем права і держави, вирішення яких давалося на основі вже створеного ним філософського вчення і насамперед моральної філософії.

Який безпосередньо внесок І. Канта у розвиток філософії права?

Заслуга І. Канта полягає насамперед у тому, що йому вдалося відповісти на питання про чинники декларативності просвітницьких концепцій права, чому індивід, як він описаний у попередніх договірних теоріях, настільки жагуче вимагає законності й настільки мало здатний її цінити.

І. Кант розвиває гуманістичний пафос теорій природного права, пропонуючи свій, більш обгрунтований погляд на право. Це стало можливим завдяки тому, що він поклав в основу як пізнання, так і поведінки принцип особистості чи принцип суб'єктивності. Вихідним пунктом кантівської теорії стало уявлення про людського індивіда, як про істоту, принципово здатну стати "паном собі самому" і тому таку, що не потребує зовнішньої опіки при здійсненні ціннісно-нормативного вибору. Лише тією мірою, якою індивідові вдається усвідомити ці розпорядження, підкорити їм свої безпосередні бажання та мотиви і дати закон само-

-88-


му собі, він стає суб'єктом, здатним протистояти експансії будь-якої чужої волі, зведеної до закону.

Вчення І. Канта про право і державу спирається на трансцендентальну філософію і безпосередньо пов'язано з різким протиставленням області теоретичного і практичного розуму, розривом між мисленням і волею. За І. Кантом, теоретичний розум – галузь людського пізнання. Тут усі явища, дані нам у досвіді, у тому числі вчинки людей, підлеглі причинності, тут немає місця для волі. Теоретичний розум може вірогідно відповісти лише на питання "що людина може знати?", але не на питання "що людина повинна робити і на що вона може сподіватися?". Два останні питання, недоступні власне пізнанню, теоретичному розуму, виявляються у І. Канта проблемами практичного розуму – сферою належного, де трансцендентальні ідеї розуму відіграють лише регулятивну, а не власне пізнавальну роль. Практичний розум – це галузь моральних повинностей. Тому усе кантівське вчення про право і пораль з' являється як вчення про соціальні регулятори, про належне й неналежне у соціальних відносинах і взагалі людських діях.

Сфері теоретичного відповідає природний закон, сфері практичного – закон волі. Практична філософія І. Канта відкидає значення зовнішнього для суб'єкта об'єктивного світу як підставу для істини, а, отже, і згоду розуму з зовнішнім світом як критерій моральності. Цей критерій полягає у згоді розуму (як теоретичного, так і практичного) зі своїми власними законами, тобто має характер самоза-конності. Таким чином, джерела ідеї належного (як моральні, так і правові), за І. Кантом, варто шукати не в зовнішньому світі, не у сфері досвіду, а у внутрішньому світі суб'єкта. У цьому й полягає основна вимога принципу суб'єктивності стосовно сфери моральності та права.

Дослідженню й обгрунтуванню принципів моральності присвячена праця І. Канта "Критика практичного розуму". Основною трансцендентальною ідеєю і першим постулатом кантівської етики є воля людини, її вільна воля, її здатність і право самій встановлювати правила належного і виконувати їх без зовнішнього примусу і тиску.

Людина, за І. Кантом, з одного боку, – емпіричне явище (феномен), з іншого – трансцендентальна сутність

-89-


(ноумен). Як емпірична істота людина (як частина природи чи світу явищ) і вся її поведінка підлегла загальній ка-зуальності і зовнішній необхідності. Вся поведінка людини – це сукупність необхідних причинно-наслідкових зв'язків, а отже, її вчинки теж не вільні. Разом з тим людина – це трансцендентальна сутність (ноумен), яка має волю, її вчинок є актом вільної волі, незалежної від зовнішніх детер-мінацій. Отже, вільна воля водночас є і моральним законодавцем (установленням), і добровільним виконавцем моральних правил (максим розуму)1. Ця думка чітко присутня у вченні І. Канта про категоричний імператив.

Імператив у його розумінні – це правило, що містить об'єктивний примус до вчинку певного виду. Категоричний імператив – це безумовне моральне розпорядження про належну поведінку людини як розумної істоти, яка володіє вільною волею.Виконання цього розпорядження є зовсім необхідним, незалежно від того, чи здобуває в результаті цього людина для себе користь чи ні. Всі імперативи І. Кант поділяє на дві групи – гіпотетичні і категоричні, які характеризують різні сторони людського духу.

Під першими він мав на увазі вимоги, яких варто додержуватись як необхідних умов, щоб досягти поставлених цілей. Так, людина, яка займається торгівлею і бажає мати постійних покупців, повинна бути з ними чесною. Вимога "будь чесний" виступає для неї як гіпотетичний імператив, тому що чесність не є її самоціллю і самоцінністю, а є лише засобом для ведення успішної торгівлі.

Вчинки, здійснювані під впливом гіпотетичних імперативів, І. Кант кваліфікує не як моральні, а як легальні, тобто цілком прийнятні і навіть схвалювані суспільством, що не суперечать його інтересам і завданням розвитку цивілізованих відносин.

Стосовно правової тематики принцип гіпотетичної імперативності досить точно міг би характеризувати регулятивну природу норм позитивного права. Легальні вчинки, що відповідають нормам позитивного права, – це вчинки, що являють собою дії, які формально збігаються з наста-

1 Див.: Нерсесянц В. С. Философия права: Учебник для вузов. – М.: Норма, 1997.-С. 448.

-90-


новами закону. При цьому мотиви їх можуть бути різними, у тому числі імморальними.

Інакше стоїть справа з соціальними вимогами, які І. Кант зводить до поняття категоричного імперативу, під яким він розуміє таке:

1) "... дій тільки відповідно до такої максими, керуючись якою ти у той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом"1;

2) "... дій так, щоб ти завжди ставився до людства й у своїй особі, і в особі всякого іншого так само як до мети, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу"2.

Перше формулювання категоричного імперативу має на увазі вимогу того, щоб людина, як розумна істота, діяла відповідно до його вимог з поваги до самого закону, зі свідомості свого боргу.

Друге має на увазі вимогу того, щоб кожна людина ставилася до іншої завжди безкорисливо, бачила в ній не засіб для досягнення своїх цілей, а тільки самостійну, абсолютну самоцінність. Це формулювання – вихідний постулат кантівської філософи' про цінність особистості, ідеї про людину, як мети самої по собі, як вищої цінності.

Для І. Канта категоричний імператив – це моральний закон. Він не нав'язаний людині ззовні, міститься у ній самій. Як закон він має такі якості: об'єктивність, абсолютність, необхідність, універсальність. Як такий він забороняє робити людям те, що, ставши загальним правилом поведінки, призвело б до руйнування основ цивілізованого гуртожитку.

Методологічне опрацювання І. Кантом проблеми категоричного імперативу має віеличезну цінність для обгрунтування сутності природного права. Ідея категоричної імперативності природно-правових норм дає можливість обгрунтувати їх безумовну владність для суспільної й індивідуальної правосвідомості. Вона доводить, що їх адресатом є всі, без винятку, суб'єкти правовідносин. Перед фактом безумовної категоричності природно-правових ви-

1 Кант И. Собр. соч.: В 6 т. - М, 1963-1966. - Т. 4, ч. II. - С. 260. Там само. – С 270.

-91 -


мог усі рівні, оскільки ці вимоги доводять до людей зміст загального морального закону.

Важливим питанням для розуміння етико-правових ідей І. Канта є його розуміння поняття права.

Саме поняття права І. Кант вважає апріорним, однак це не означає, що його суть є безпосередньо доступною пізнанню. "Поняття, дані a priori, – пише він, – наприклад, субстанція, причина, право, справедливість і т. д., точно кажучи, також не піддаються дефініції", саме тому "юристи і дотепер шукають дефініцію для свого поняття права"1.

У той же час І. Кант усвідомлював, як важлива проблема праворозуміння, наскільки необхідно вірно її поставити, належним образом сформулювати. "Питання про те, – писав він, – що таке право, являє для юриста такі самі труднощі, які для логіка являє питання, що таке істина"2.

Розуміння І. Кантом права тісно пов'язано з його розумінням волі, як єдиного природженого права. "Воля, – зазначав він, – ...єдине первісне право, властиве кожній людині внаслідок її належності до людського роду"3. У той же час І. Кант припускає, що, незважаючи на наявність у свідомості кожного розумного індивіда морального закону, людина може поводитись всупереч йому. Тобто свобода волі, що розуміється лише негативно – як здатність особи діяти на власний розсуд, зводиться до свавілля особи. Отже, право має на увазі волю індивідів (свободу їхньої волі) і пов'язану з цією волею можливість і необхідність свавілля, зіткнення і колізію різних довільних дій.

Тут важливо підкреслити, що Кантівське вирішення складної проблеми, пов'язаної з волею й антагонізмами серед людей, полягає у визначенні й збереженні меж волі. Тому необхідно, щоб свавілля кожної особи було поставлено в суспільстві у певні межі для того, щоб ніхто не міг порушити волю інших. Лише за цієї умови воля погоджується сама із собою. Це завдання, з погляду Канта, і виконує право. Зміст і призначення права в тому, щоб

1 Кант И. Критика чистого разума. – М.: Мысль, 1994. – С. 431–432.

2 Кант И. Соч.: В 6 т. - Т. 4, ч. И. - С. 138.

3 Там само. - С. 147.

-92-


увести волю і свавілля індивідів у розумні й загальнозна-чущі рамки. Право стосується лише дій і позначає тільки зовнішні межі загальноприпустимої поведінки, тобто, інакше кажучи, виступає у вигляді заборон, припускаючи дозвіл незабороненого. Як пише І. Кант, тільки право визначає "для усіх, що їм за правом має бути дозволено чи не дозволено"1.

У зв'язку з цим І. Кант дає таке визначення права: "Право – це сукупність умов, за яких свавілля одного (особи) може бути поєднано зі свавіллям іншого з погляду загального закону волі"2. В іншому місці його праці ми читаємо: "Воля – незалежність від примусового свавілля інших". Інакше кажучи, завданням права є допускати лише таку діяльність окремих осіб, яка б зовні об'єктивно була сумісною з вимогою морального закону. Розум виражає це як постулат, подальший доказ якого неможливий. Тому правомірним є будь-який вчинок, при якому прояв вільного свавілля кожного може співіснувати з волею всіх інших людей. Навпаки, відповідно до загального правового закону все, що перешкоджає здійсненню волі, є неправомірною дією.

Для здійснення зазначених вимог загального правового закону необхідно, щоб існували якісь реальні гарантії його дійсної реалізації. Це у свою чергу має на увазі, що право повинне володіти певною примусовою силою, щоб воно могло змусити виконувати свої вимоги, перешкоджати їх порушенню і відновлювати порушене. Без цього право було б безсилим, а категоричний імператив у формі загального закону права не мав би безумовного значення і не перешкоджав правопорушенням. От чому всяке право повинно виступати як примусове право.

І. Кант поділяє право на природне і позитивне. Природне право, вважає він, за своїм походженням апріорно, існувало до всякого досвіду і базується на вимогах розуму. Іншими словами, за І. Кантом, природне право – це право, яким воно повинно бути відповідно до вимог практичного розуму.

1 Кант И. Соч. - М., 1994. - Т. 1. - С 297.

2 Кант И. Соч. - Т. 4, ч. 2. - С. 139.

-93-


Позитивне право – лише історично існуюче право, яке необхідно перетворити відповідно до вимог права природного. Звідси можна зробити висновок, що правова теорія І. Канта це теорія природного права, яка акцентує увагу на належному в праві, до якого потрібно прагнути відповідно до вимог розуму.

Кант також розрізняє право в широкому розумінні і право в строгому, вузькому розумінні. Право в широкому розумінні має місце тоді, коли обов'язок і примус не встановлені законом і засновані, внаслідок цього, на справедливості та на крайній необхідності; у вузькому – коли обов'язковість здійснення права заснована на законі (у державному розумінні).

Важливим поняттям кантівської філософії права є також поняття правопорядку. Правопорядок, за І. Кантом, це "порядок волі". Він є умовою надійності правовідносин. Це значить, що для того, щоб стихійні правовідносини підкорили собі практичне життя суспільства, суб'єкти правовідносин мають бути особисто вільними людьми і наділені правами людини й елементарними політичними правами.

На думку І. Канта правопорядок грунтується на таких апріорних принципах:

1) волі кожного члена суспільства як людини;

2) рівності його з кожним іншим як підданого;

3) самостійності кожного члена суспільства як громадянина1.

В основі цих принципів лежить поняття автономії особистості, що диференціюється на види:

а) моральна автономія, яка припускає, що людина сама здатна розуміти, що є добро і зло. Отже, вона не має потреби в державі, яка має бути виведена з моральної сфери. У цьому разі моральна сфера стає справою цивільного суспільства;

б) утилітарна автономія, яка припускає, що людина сама знає, що для неї добре, а що погано, що вигідно, а що ні. Отже, держава не повинна примусово ощасливлювати людей;

1 Див.: Кант И. Собр. соч.: В 6 т. - Т. 4, ч. 2. - С. 79.

-94-


в) цивільна автономія, яка передбачає, що людина погоджується жити тільки за такими законами, у складанні яких вона брала участь.

Такий, коротко кажучи, основний зміст кантівського морального обгрунтування права. Суть справи, як ми бачимо, полягає не в тому, що І. Кант намагається дедукувати правові норми з моральних. Тенденція кантівського морального обгрунтування права зовсім інша. У правовій законності він бачить саме гарантію невтручання держави в процес індивідуального "самовиховання". Отже, моральне обгрунтування права І. Кант здійснює за допомогою розведення і наступної кореляції моральних і правових норм.

Таким чином, критична філософія права І. Канта переборює традиційно слабкі місця теорії природного права. Тому вона є принциповою основою багатьох "теорій справедливості", зокрема, концепцій Дж. Роулза, Ю. Хабермаса, О. Гьоффе. Однак, незважаючи на оригінальність і фундаментальність цієї теорії, вона містить ряд спірних питань, що викликають критику і дискусії. Серед них: абсолютизація безумовних моральних вимог для обгрунтування права і неврахування мотивів доцільності і вигоди при виправданні правових вимог; чисто трансцендентальний характер його підходу, що мало враховує емпіричні моменти права; пріоритет апріорних вимог перед апостеріорними; настоювання на універсальному характері права, єдиного для всіх культур, тощо.

Подальший розвиток (і завершення) класична традиція праворозуміння знаходить у творчості Г. Гегеля.

 

§ 2. Філософія права Г. Гегеля

 

Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770–1831) є геніальним мислителем-діалектиком, який зробив видатний внесок у прогрес людського пізнання. Значне місце у творчості Г. Гегеля посідали проблеми держави і права, тому він увійшов в історію не тільки як класик філософії, а й як класик філософії права.

Проблеми права перебували в центрі уваги Г. Гегеля на всіх етапах його творчості. Ця тематика докладно висвіт-

-95-


люється у багатьох його працях, у тому числі таких, як Конституція Німеччини (1798–1802), "Про наукові способи дослідження природного права, його місце в практичній філософії і його ставлення до науки про позитивне право" (1802–1803), "Феноменологія духу", "Звіт станових зборів королівства Вюртемберг", "Філософія історії", "Англійський біль про реформу 1831 р." та інших. Найбільш цілісно і систематизовано філософсько-правове вчення Г. Гегеля викладено у його творі "Філософія права" (1820).

Це одна з найвідоміших праць у всій історії правової, політичної і соціальної думки. У "Філософії права" у концептуально-концентрованій формі відбилися досягнення гегелівської філософії у сфері соціальних, політичних і правових проблем.

Яка ж сутність філософії права Г. Гегеля, у чому її методологічні основи?

У найзагальнішому вигляді філософія права Г. Гегеля являє собою ще один варіант природно-правового мислення, що грунтується на ідеалістичному світогляді. Продовжуючи багато в чому лінію І. Канта, він прагне реалізувати принцип суб'єктивності. Це свідчить про те, що джерела права та його критерії він шукає в людській свідомості. Так, порівнюючи закони природи і закони права, він відзначає, що мірило перших знаходиться поза нами, другі ж – "це закони, що йдуть від людей"1. Людина, вважає Г. Гегель, "усередині себе має мірило правого", "її внутрішня сутність завжди говорить їй, як повинно бути, і вона у собі самій знаходить підтвердження чи не підтвердження того, що має силу закону"2. З принципу суб'єктивності Г. Гегель виводить і нормативну силу права: "У законах права розпорядження має силу не тому, що воно існує, а кожна людина вимагає, щоб воно відповідало її власному критерію"3.

Джерела права, стверджував Г. Гегель, – у сфері духу. А ця сфера відрізняється поділом на протилежності і боротьбою між ними. Насамперед для нього характерна ко-

Гегель. Философия права. – М., 1990. – С 57. Там само. 1 Там само.

-96-


лізія між тим часом, що є, і тим, що повинно бути. Проте, ця ж обставина, на його погляд, є перевагою духу. Саме ця суперечність обумовлює необхідність філософського осмислення права, розгляд розумності права.

Однак у пошуках легітимації ідеї права він відкидає спроби звертання до природи як зразка для себе, тим самим відкидає спроби натуралістичної легітимації, характерної для філософії епохи Просвітництва. Відкидає він і підхід І. Канта до конструювання ідеалу, вважаючи, що філософія має бути далекою від того, щоб конструювати право і державу такими, якими вони повинні бути1. Він відкидає також романтичний суб'єктивізм тих, хто вважає, що основою права і держави мають бути внутрішнє почуття і серце2, що веде до знищення як внутрішнього морального і правового порядку у відносинах між людьми, так і публічного порядку і державних законів.

Тому основи легітимації права Г. Гегель шукає в самому праві, у його іманентній розумності. Його природне право і розумне, і дійсне. Розумне тому, що належить до сфери справжньої реальності, до того, що є, а те, що є, є розум. Дійсне тому, що як сутність прилучається до існування (позитивного права). Воно є розум у стані світового здійснення. І саме у цьому діалектичному значенні слід розуміти вислів Г. Гегеля про те, що "філософська наука про право має своїм предметом ідею права – поняття права та його здійснення"3. Право, як і все інше у світі, є єдність розумного й емпірично-ірраціонального. Розумне – це є "чисте поняття" (у собі несуще право) і його здійснення (для себе суще право) у конкретному правопорядку, тобто дійсне. Тому для нього право і природне право є те саме. Усе, що не розумно, не має дійсності, а, отже, не є і правом.

Специфічний зміст філософії права Г. Гегеля, як зазначав В. Нерсесянц, розкривається в його розбіжності з природно-правовою концепцією І. Канта. Основна мета філософії права, за Г. Гегелем, вбачається в очищенні її від ідей

1 Гегель. Философия права. – М., 1990. – С. 57.

2 Там само. - С 46, 48.

3 Там само. – С. 59.

 

-97-


природного права XVII–XVIII ст. Він заперечував протиставлення природного права позитивному. На його думку, природне (чи філософське) право – це найбільш розумна основа позитивного права, але з одним важливим уточненням: природне право не повинно ототожнюватися з доктринами Г. Гроція та його послідовників, що трактують природне право як щось від століття дане й застигле. Таке розуміння права далеке від гегелівської ідеї загального розвитку. Можна сказати, що на відміну від І. Канта, який розглядав "ідею" у стані спокою, Г. Гегель предметом свого аналізу зробив ідею у розвитку.

Такі світоглядно-методологічні основи філософії права Г. Гегеля.

Для з'ясування філософського і політико-правового змісту гегелівської філософії права важливо встановити, яке місце посідає вона у системі всієї філософії Г. Гегеля.

Відомо, що Г. Гегель поставив перед собою завдання побудувати закінчену теорію Всесвіту. З цією метою він створює всеосяжну систему мислення, початковим ступен-нем якої виступає Абсолютна ідея, яка водночас є і Розумом, і Духом.

Абсолютна ідея перебуває у процесі безупинного розгортання, що проходить через стадії-тріади: тезу, антитезу і синтез. Будь-яке поняття (теза), доводив Г. Гегель, містить свою власну протилежність (антитеза), а процес переходу від одного до іншого відбувається через категорію синтезу. Наприклад, поняття "буття" (теза) містить своє заперечення "ніщо" (антитеза) і проходить через "становлення" (синтез). Чи поняття "сутність" (теза) і "явище" (антитеза) знаходять свій синтез у понятті "дійсність". Синтез у свою чергу стає початковим пунктом нової тріади. Таким чином, весь Всесвіт розвивається у всіх аспектах.

Цей процес, як вважав Г. Гегель, є логічним процесом. Кожна частина з логічною необхідністю з'єднується з будь-якою іншою частиною. Будь-який аспект реальності, таким чином, грунтується на розумі. Завдання філософії – показати, що все розумне є дійсним, а все дійсне – розумним. Отже, не існує розриву між досвідом та ідеєю чи між розумом і дійсністю. Важливо лише бачити іманентну і вічну сутність у тимчасовій і мінливій видимості.

-98-


У своєму діалектичному розвиткові ідея, за Гегелем, проходить ряд послідовно висхідних сходин завдяки рушійній силі суперечності, що веде вперед. Ідея у логіці (тобто на першій сходинці філософської системи) перетворюється на абсолютну ідею (тезу). На другій сходинці розвитку абсолютного начала ідея виявляє себе зовні, тобто у природі. Це – інобуття ідеї (антитеза). На третій сходинці ідея знову повертається до себе, у сферу духу (синтез).

Трьома основними сходинами духу, що діалектично розвивається, є: суб'єктивний дух (тобто до категорії почуття, мислення і свідомості), антропологія і феноменологія, психологія містить свою антитезу в об'єктивному дусі (тобто право, мораль, моральність), а їх синтезом стає абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). Таким чином, у рамках гегелівської філософії, філософія права являє собою філософію об'єктивного духу. Діалектичну тріаду об'єктивного духу становлять собою: 1) абстрактне право (теза); 2) мораль (антитеза) і 3) соціальна етика (синтез).

Для нас насамперед істотно зазначити два моменти: 1) об'єктивний дух – це, за Г. Гегелем, той ступінь розвитку духу (і всесвітньої історії), коли воля вперше здобуває форму реальності, тобто наявного буття у вигляді державно-правових формоутворень (право, держава, суспільство). Дух виходить зі своєї суб'єктивності, пізнає і здобуває зовнішню реальність своєї волі, тобто "об'єктивність духу входить у свої права"1. Таким чином, у "Філософії права" розвиток об'єктивного духу дається через розкриття діалектичного руху поняття права: від його абстрактних форм до конкретних, тобто від абстрактного права до моралі, а потім до моральності (родини, цивільного суспільства і держава).

Як же розглядаються у гегелівському вченні ці три головні рівні розвитку поняття права?

Абстрактне право в Г. Гегеля містить у собі ті права й обов'язки, що належать людським істотам не тому, що вони є громадянами, а просто тому, що вони являють со-

1 Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. – М., 1977. – Т. 3. – С 32, 34.

-99-


бою людські особистості. Ці права поділяються на три групи, а саме: власність, контракт і збиток (делікт і злочин). Право власності є результатом вільної волі, оскільки будь-яка річ може бути привласнена певною особою як засіб задоволення її потреби. Присвоєння є вираженням верховенства волі особи стосовно речей шляхом демонстрації того, що вони не мають якого-небудь власного призначення. Однак для Г. Гегеля наслідки права власності, що є результатом дії вільної волі, полягають не в тому, щоб власність була поділена рівно серед людей, а скоріше в тому, що вона має бути розділена нерівно, залежно від різних здібностей і талантів. Антитезою власності є договір, за допомогою якого людина може відмовитися від власності за допомогою акту свободно! волі. Збиток – результат протиставлення індивідом себе загальній волі. Злочин являє собою заперечення права. Метою покарання є відновлення права, чи, іншими словами, відновлення щирої волі злочинця, тобто тієї, яка перебуває у згоді з загальною волею.

Мораль – антитеза абстрактного права. Мораль, за Г. Гегелем, – це раціональний фактор, а не суб'єктивне почуття. Вона є результатом збитку, завданого індивідуальною волею, коли вона стає відмінною від загальної волі. Мораль полягає в тому, щоб відповідати загальному, коли воля виявляється за допомогою діалектичного процесу, коли будь-яка воля, що протиставляє себе універсальній волі, є аморальною.

Соціальна етика (моральність) у Г. Гегеля є синтезом абстрактного права і моралі. У свою чергу вона розгортається у тріаді: 1) родини, 2) цивільного суспільства, 3) держави. Вони є інститутами, у яких воля індивіда виявляє себе у згоді із загальною волею. Розглянемо коротко погляди Г. Гегеля на ці інститути.

Родина – інститут, заснований на почуттях. Однак у шлюбі дві незалежні особистості втрачають себе для того, щоб злитися в одну особистість, так шлюб стає інститутом, заснованим на розумі, до якого закоханість не має відношення.

Цивільне суспільство виникає тоді, коли члени родини здобувають незалежний статус і більше не є частиною родини. Таким чином, суспільство задумане як суспільство

- 100 -


окремих індивідів, що дбають лише про свої специфічні, егоїстичні інтереси, розділене на стани. Таких станів три: сільськогосподарські класи, що залежать від природи; промисловий і комерційний класи, що залежать від своєї роботи і мислення; універсальний, або правлячий, клас, що залежить від розуму. Цивільне суспільство має потребу в правосудді, що регулює стосунки між людьми за допомогою опублікованих законів і судів, захищає їх права на добробут за допомогою поліції і формування груп людей в асоціації, які сприяють здійсненню загальних цілей суспільства, оскільки їх мета більш універсальна, ніж мета індивіда.

Держава є синтезом родини і цивільного суспільства. Вона розгортається у тріаді: 1) відносини держави до своїх громадян (внутрішня політика чи конституція), 2) відносини держави з іншими державами і 3) перехід держави у світову історію.

У своїй внутрішній політиці держава є втіленням як індивідуальної волі, так і загальної. Тому в її діяльності є три аспекти: загальний (закони), особливий (застосування законів до конкретних справ) і одиничний (монарх). Таким чином, держава не є зовнішньою владою, нав'язаною особистості, вона є результатом реалізації універсального характеру самої особистості. Держава, таким чином, як вважає Г. Гегель, є втіленням волі. Вона є вираженням раціональної волі, а не загальної (чи волі більшості).

У відносинах держави з іншими державами немає об'єктивної сфери загального права. Проблеми в їх відносинах, які постійно змінюються, у кінцевому підсумку, розв'язуються за допомогою воєн.

У синтезі переходу держави у світ історії дійсна свідомість якої-небудь нації, що актуалізує себе через взаємини визначених раціональних розумів, виступає як загальна свідомість у процесі світової історії. Право універсального всесвітнього розуму є верховним правом.

Таким чином, під правом Г. Гегель розуміє не просто цивільне законодавство, а також і мораль, етичне життя і світову історію. Саме тому, що ця концепція права поєднує знання про те, що він назвав "щирою системою", досліджуючи діалектичні стадії, він вважає, що держава стоїть вище попередніх стадій і є втіленням волі у най-

-101 -


більш конкретній формі, що підкоряється лише вищій абсолютній істині світового розуму.

Гегелівське філософське вчення про право було піком в історії об'єктивно-ідеалістичної думки. Весь наступний розвиток філософії права в XIX ст. відбувався за спадною, поступаючись місцем соціології права. Однак невірно думати, що розвиток філософії і науки збігається з розвитком ідеологічних і політичних поглядів, що існують у суспільстві. Крах філософсько-спекулятивних систем під тиском науково-технічного прогресу та у зв'язку з затвердженням у науковому співтоваристві методів об'єктивних оцінок навколишнього світу людини не означає, що ці системи вичерпали свій світоглядний потенціал і стали архівним надбанням минулого.

Одним з різновидів правового об'єктивізму зазначеного періоду є історична школа. Розглядові цієї школи, а також вченню про право марксизму присвячене наступне питання теми.

§ 3. Історична школа і марксизм як форми правового об'єктивізму

Наприкінці XVIII ст. у Німеччині зародився і в першій половині XIX ст. зробився дуже впливовим у вивченні права особливий напрям дослідницької думки. У центрі своїх теоретико-пізнавальних інтересів він поставив питання не про те, у чому укладається сутність права і чим воно повинно бути, а про те, як право виникає і яка його історія.

Засновником цього напряму в юриспруденції, що дістав найменування історичної школи права, є Густав Гуго – професор Геттінгенського університету. Найвизначнішими представниками цієї школи були також німецькі юристи Фрідріх-Карл фон Савіньї і Георг-Фрідріх Пухта.

Цей напрям виник як протест проти двох факторів: 1) раціоналізму XVIII ст., що не звертав уваги на історичні особливості розвитку права і відстоював віру в природне право; 2) установлень Великої французької революції, що проголошували перевагу людської волі над традиціями й обставинами.

-102-


Головним об'єктом своєї критики представники історичної школи обрали природно-правову доктрину. Так, на відміну від теорій природного права, історична школа права визначала право не як результат природної необхідності й не як довільне встановлення людей, а як закономірний історичний продукт громадського життя. її прихильники намагалися розтлумачити становлення і життя юридичних норм та інститутів як визначений об'єктивний хід речей. Еволюція права, як вважав Густав Гуго(1768–1844),відбувається мимоволі, пристосовуючись сама собою до потреб і запитів часу, тому людям найкраще не втручатися в неї, триматися здавна заведених і освячених досвідом століть порядків. Чинне в державі право зовсім не зводиться лише до сукупності тих розпоряджень, що нав'язуються суспільству як би ззовні, тобто даються "зверху" людьми, які мають на те спеціальні повноваження. Право (і приватне, І публічне) виникає спонтанно. За висловлюваннями представників цієї школи, право є "сукупність установлень, повсякденних звичаїв і принципів справедливості, додержуваних членами суспільства, а не корпус наказів і норм, що виходять від суверенної влади"1.

Гуго уподібнює розвиток права розвиткові мови. Подібно до того, як мова не встановлюється договором, не запроваджується за вказівкою і не дана від Бога, так і право створюється не тільки і не стільки в результаті законодавчої діяльності, скільки шляхом самостійного розвитку, через стихійне утворення відповідних норм спілкування, добровільно прийнятих народом внаслідок адекватності їх обставинам їхнього життя. Акти влади доповнюють позитивне право, але "зробити" його цілком вони не можуть. Позитивне право похідне від права звичаєвого, а це останнє виростає з надр "національного духу", глибин "народної свідомості" і т. п.

Подібні погляди дістали розвиток також у працях Фрідріха-Карла фон Савіньї(1779–1861),який з повною на те підставою вважається головою історичної школи права.

Поздняков Э. А. Философия государства и права. – М., 1995. – С. 207.

-103-


Ф. Савіньї доводив, що право не встановлюється волею певної особи. Право – це продукт народного духу, що виявляється у всіх членів суспільства і приводить усіх до тієї самої правосвідомості. Іншими словами, право кожного народу росте разом з ним. Чи, як писав Ф. Савиньї, усяке право виникає тим способом, що пануюче слововживання називає звичаєвим правом, тобто створюється насамперед народними вдачами і віруваннями і вже потім – юриспруденцією.

Георг-Фрідріх Пухта (1798–1866) – найближчий послідовник і учень Ф. Савіньї – зазнав впливу Ф. -В. Шеллінга, внаслідок чого спробував об'єктивувати поняття народного духу, інакше кажучи, зробити його об'єктом філософсько-правового аналізу. На його думку, народний дух – це сила, що діє в організмі народного життя й існує незалежно від свідомості окремих представників народу. Народний дух усе робить із себе, у тому числі й право. Отже, окрема особистість не бере участі у створенні права.

Підняти авторитет звичаєвого права, показати його зв'язок з народним духом, і, як наслідок, його практичну силу – такі керівні ідеї поглядів Г. Пухти. Якщо Ф. Савіньї говорить про утворення права як про загальну (загальнонародну) справу, то у Г. Пухти йдеться про природний саморозвиток права, що розвивається як рослина з зерна, з народного духу. Всю історію народного розвитку він розумів лише як розкриття того, що вже споконвічно закладено в народному дусі. Однак у цьому вченні залишалося нез'ясованим питання про те, яким чином утворюється сам народний дух.

Таким чином, з погляду історичної школи, право є продукт народного духу, народного правового переконання. Розвиток права полягає у тому, що народний дух поступово виявляє норми, які об'єктивно містяться у праві. Тому право існує не у вигляді формальних прав, а у вигляді живого уявлення правових інститутів у їх органічному взаємозв'язку. Юристи ж лише витягують правило з норми шляхом аналізу і вивчення досвіду існуючого права.

Представники історичної школи, критикуючи доктрину природного права, вказали на такі її вразливі місця: 1) вчення про довільне встановлення права; 2) існування системи норм, однаково придатних для всіх часів і народів;

- 104 -


3) прагнення додати суб'єктивним правовим ідеалам безпосереднього юридичного звучання.

У свою чергу історична школа мала свої недоліки. Консерватизм і обмеженість історичної школи виявилися в запереченні ролі суб'єктивної правотворчості і значення нового законодавства в прогресивній зміні громадського життя. Історична школа також надмірно перебільшувала місце звичаїв у системі нормативного регулювання суспільних відносин, ставлячи їх над законом, і заперечувала можливість законодавчим шляхом змінити реально існуюче право. Представники історичної школи права бачили призначення діючих у державі юридичних інститутів у тому, щоб служити опорою існуючого порядку, яким би консервативним він не був (Г. Гуго). На їх думку, позитивні закони неспроможні боротися зі злом, що трапляється у житті. У кращому разі вони здатні допомогти впорядкуванню звичайного права і політичної структури, що формуються історично під впливом непоясненних перетворень, що відбуваються у народному дусі (Ф. Савіньї). Законодавець повинен намагатися максимально виражати "загальне переконання нації", за такої умови правові норми матимуть сакральне значення і тому придбають самодостатню цінність (Г. Пухта).

У цій частині філософії права з особливою наочністю представлена істотна риса всіх об'єктивістських теорій: у їх побудовах відсутній суб'єкт, хоч очевидно, що правопорядок – це "справа" рук людини. У них правопорядок виростає із суспільних відносин, з чим не можна погодитися. Роль суб'єкта тут зводиться до простого "похідного" буття існуючих суспільних відносин. Тому правопорядок є дзеркальним відображенням цих умов у свідомості пасивного суб'єкта.

Ще одну форму правовий об'єктивізм придбав під впливом ідеалу науковості, розробленого К. Марксом і його послідовниками в першій половині XIX ст.

Марксистська філософія права. Ставлення до філософсько-правової спадщини Карла Маркса (1818–1883) і Фрідріха Енгельса (1820–1895) у наші дні неоднозначне. Діапазон оцінок їх теорії різний: від проголошення марксистських положень вершиною наукового знання до пов-

-105-


ного критичного його неприйняття. Ця обставина обумовлює необхідність розібратися з її дійсною суттю.

За своїми вихідними підставами марксистська теорія права це онтологічна об'єктивістська концепція. Вона виходить з того, що не можна розривати і протиставляти суще і належне, факт і норму, фактичні відносини і правові відносини, що надбудовуються над ними.

У цьому плані марксизм протилежний юридичному позитивізмові з його ототожненням права з правопорядком (законом), нормативним наказом суверена і, у кінцевому підсумку, ототожненням права зі свавіллям. Концепція К. Маркса і Ф. Енгельса у своєму теоретичному, в тому числі філософському, трактуванні права аж ніяк не заперечує його зв'язку із соціальними ідеалами, моральними нормами, культурою, так само як і необхідність ціннісного підходу до права, а також не вважає право лише функцією економічного процесу.

На противагу юридичному позитивізмові, що визнає реальність лише позитивного права, марксизм вважає позитивне право лише вторинною реальністю, відображенням стану справ, що виражається у певних суспільних відносинах. З марксистської точки зору право як міра волі визначається економічними відносинами, у яких корениться "правова природа речей", тобто соціальна норма, що володіє внаслідок своєї об'єктивної природи загально-бов'язковістю і потребує законодавчого закріплення.

В основі марксистської філософії права лежить теза про те, що право є вираження і закріплення волі економічно пануючого класу.Як і держава, воно є продуктом класового суспільства. Його зміст має класово-вольовий характер. "Крім того, – писали К. Маркс і Ф. Енгельс, – що пануючі індивіди при цих відносинах повинні конструювати свою силу у вигляді держави, вони повинні додати своїй волі, обумовленій цими визначеними відносинами, загальне вираження у вигляді державної волі, у вигляді закону"1.

Таким чином, виникнення й існування права вони розу-

Маркс К., Энгельс Ф. - Соч. - Т. 3. - С. 322.

-106-


міли як необхідність нормативного регулювання суспільних відносин в інтересах економічно пануючого класу.

Згодом положення марксизму про класово-вольовий зміст права було перенесено радянською юридичною наукою на вітчизняне право. Стверджувалося, що в суспільстві, в якому відсутні антагоністичні класи, у праві виражається воля всіх дружніх класів і верств суспільства, керованих робітничим класом. Тим самим підтверджувалася ідея, що класовість права є його постійною й об'єктивною ознакою.

Таким чином, відповідно до марксистсько-ленінської концепції в основі виникнення права, його функціонування і неминучого відмирання лежать класово-економічні причини.

Світова наука і практика державно-правового життя суспільства не заперечує визначальної ролі соціальних і економічних факторів у виникненні й розвитку права, однак розглядається ця проблема з інших позицій. Якщо марксизм-ленінізм бачить у праві засіб закріплення волі й охорони інтересів економічно пануючих класів, то представники інших наукових концепцій зосереджують увагу на співвідношенні права і держави, права й особистості. У їх розумінні права, правового регулювання головне місце посідає людина з її різноманітними інтересами й потребами, а не лише протилежні інтереси класів.

Класово-економічна теорія вважає, що право як явище історично минає і необхідно суспільству лише на певному етапі його розвитку. Зі зникненням класів воно цілком втратить свою соціальну сутність.

Марксистсько-ленінська теорія стверджує, що право – явище, похідне від держави і повною мірою визначається його волею. Проголошуючи примат держави над правом, марксизм вступає у суперечність з теорією правової держави, яка не заперечує провідної ролі держави у правотворчості, однак вважає, що сама держава повинна підкорятися законам, а не стояти над ними.

Висновки:

1. Методологічна розробка І. Кантом проблеми категоричного імперативу має величезну цінність для об-

- 107-


грунтування сутності природного права. Це свідчить про те, що принципи права і моралі ті самі. Вони лише дістають різної форми свого вираження, оскільки мораль є сфера внутрішніх мотивів індивіда, а право – галузь практичних дій відповідно до зовнішнього стандарту, встановленого законом. Однак змістом цих принципів виявляється особистість. Тому розходження права і моралі може бути зведене до розходження змісту дозвільної і заборонної версій одного й того самого категоричного імперативу. Залишаючись на позиції суб'єкта, кантівський раціоналістичний суб'єктивізм здійснював моральне, де-онтологічне обгрунтування ідеї права. 2. Філософія права Г. Гегеля являє собою інший варіант природно-правового мислення, що грунтується на ідеалістичному світогляді. Продовжуючи щодо багатьох моментів лінію Канта, він прагне реалізувати принцип суб'єктивності, шукаючи джерела права і його критерій у людській свідомості – у сфері духу. Він створив універсальну методологію, засновану на ідеї саморозвитку права. Будь-яка ступінь розвитку Духу як волі має у нього поняття права: абстрактне право, мораль, моральність.

4. Перехід від ідеалізму до об'єктивізму намічається в історичній школі права (Г. Гуго, Ф. Савіньї, Г. Пухта). Відповідно до поглядів історичної школи право виникає спонтанно з надр народного духу, як невід'ємна частина цілісної культури народу. Воно не може викликатися до життя довільними бажаннями окремих індивідів чи груп осіб (навіть якщо ці люди законодавці). Отже, у їх побудовах відсутній суб'єкт, аправопорядок виростає із суспільних відносин.

5. У філософії права К. Маркса і Ф. Энгельса вплив соціальних умов на суб'єкта, що констатував правопорядок, набув причинно-детермінованого характеру. Вони недостатньо враховують роль суб'єкта (особистості) у формуванні права як його першореальності, розчиняючи суб'єкт у суспільних відносинах (умовах). Вірно вказуючи на глибоку обумовленість суспільних і насамперед економічних відносин, марк-

-108 -


систська теорія не порушує питання про наявність особливої сутності права, зводиться до його соціально-економічної сутності.

Контрольні запитання:

1. У чому полягають світоглядні й методологічні основи вчення І. Канта про право?

2. У чому сутність категоричного імперативу І. Канта?

3. У чому полягає зміст морального обгрунтування права за І. Кантом? Як співвідноситься право і мораль відповідно до теорії І. Канта?

4. Дайте визначення права за І. Кантом?

5. Яке місце посідає філософія права у системі філософії Г. Гегеля?

6. Наведіть приклади застосування діалектичного методу до аналізу становлення і розвитку права?

7. Що є право за Г. Гегелем? Що розуміє Г. Гегель під природним і позитивним правом і як вони співвідносяться?

8. Що загального у філософсько-правових концепціях І. Канта і Г. Гегеля і чим вони відрізняються?

9. Сформулюйте особливості марксистського розуміння природи і сутності права. Які позитивні й негативні сторони цієї теорії?

Тема 4. Філософія права XX століття

XX століття, яке вже стало надбанням історії, характеризувалось досить складною духовною ситуацією, контрастністю соціально-політичних реалій. Світ збурювали революції, світові війни, протиборство протилежних соціальних систем, мільйони людей пережили злет та крах тоталітаризму, відстоювали свої права і свободи як найвищі цінності цивілізації. Все це стимулювало філософсько-правову думку до нових пошуків у сфері права і правової культури, сприяло розширенню діапазону філософсько-правових досліджень.

-109-


Проблемною метою теми є окреслення кола концепцій, що належать до філософсько-правових, розкриття їхньої сутності й ролі в осмисленні правових явищ XX ст.

§ 1. Загальна характеристика філософії права XX століття

 

Особливою рисою філософсько-правової думки XX ст. є те, що в ній немає одного генерального напряму, а існує плюралізм поглядів і тенденцій. Зокрема, XX ст. породило численні спроби реанімувати доктрину природного права і пристосувати її до умов сьогодення. Прикладом таких пошуків може бути концепція справедливості, досить складна за ідейно-філософською структурою, бо в ній поєднуються ідеї неокантіанства, природно-правові ідеї минулого і сучасності, етика цінностей, позитивістські ідеї та ідеї екзистенціалізму.

Виникає полеміка між позитивізмом і вченням про природне право (юстнатуралізмом). Істотні зміни відбуваються і в юридичному позитивізмі, який трансформується в неопозитивізм. У межах цього вчення про право сформувалися і поширилися нові підходи до розуміння права (лінгвістичний, юридично-логічний, структуралістський і деякі інші).

Основні сучасні концепції філософії права будуть висвітлені окремо. Слід лише зауважити, що їх формування відбувалося у загальному руслі зміни всієї культурної парадигми, яка характеризувалась переходом від класичної форми філософії і науки до некласичної. Цей перехід був обумовлений зростанням ролі творчого начала, людської суб'єктивності в соціальних процесах при одночасному загальному з'ясуванні меж втручання у внутрішній світ людини. В найширшому плані зазначену зміну парадигм можна охарактеризувати як перехід від принципу суб'єктивності до принципу інтерсуб'єктивності.

Про сучасні концепції інтерсуб'єктивного напряму в філософії права докладніше йтиметься у наступних параграфах теми.

- 110-


У конкретному випадку доцільно звернути увагу на окремі моменти розрізнення класичної і некласичної моделі осмислення права, особливості метафізичного мислення класичної і постметафізичного мислення сучасної філософії права. Класична модель осмислення права спирається на осягнення загальних принципів, не пов'язаних з актуальним існуванням людей і речей. Йдеться про надчуттєві феномени права, які осягаються умоглядно. Цей метафізичний підхід характерний насамперед для класичних концепцій "природного права". В них виділяють два плани правової реальності – емпіричний (позитивне право) і ідеальний (природне право). Метафізична модель певною мірою притаманна і класичному позитивізмові, який розглядав владну силу держави як метафізичний феномен.

Некласична модель осмислення права виявляється у виключенні власне трансцендентального плану буття і в запереченні визнання як його єдиного носія моносуб'єкта (індивідуального чи соціального). Тут справжньою реальністю є мова у значенні мовної діяльності, комунікації, в мові матеріальний та ідеальний плани (як знак і значення) тісно переплітаються. Про такі концепції докладніше йтиметься в останньому розділі.

У сучасній філософії права помітного розвитку досяг соціологізм як спосіб розгляду права виключно в соціальному контексті. В межах соціологізму право розглядається не як статичний набір норм, а як процес, як соціальна дія людей. Воно реалізується у процесі тлумачення, застосування і створення соціальних норм, підкріплене юридичною силою дії, забезпеченої правовою санкцією політично організованого суспільства. За твердженням представників соціологізму, соціальні норми не функціонують автоматично, їхня дієвість залежить від їх використання та інтерпретації людьми1. Соціологізм приваблював правознавців і філософів полемікою з аналітичними настановами попередньої філософії права, критикою теорії суспільного договору, яка поєднувалась з визначенням звичаєвого права як історично вихідного порядку.

Див.: Філософія права: Навч. посібник // За заг. ред. М. В. Костиць-кого та Б. Ф. Чміля. - К., 2000. - С 175.

-111-


У сучасній західній філософсько-правовій думці все виразніше виявляються тенденції відстоювання пріоритету особистості та суб'єктивних прав. У конституціях західних демократій закріплено принципи: самоцінності людського життя, свободи, рівності прав. Ці норми виводяться з уявлення про недоторканність людської гідності як критерію права і як "людського виміру" основного закону. Підтвердженням цього можна вважати збільшення чисельності теорій справедливості (Ю. Габермас, Дж. Роулс та ін.). Ідея людської гідності стала не лише мірою організаційно-структурних засад, а й способом проведення демократичного процесу, становлення і вибору методу прийняття рішень.

На ідеї людської гідності зосередилися комплекси наукових дисциплін і галузей досліджень, центральне місце серед яких посіла проблема морально-етичного і філософсько-правового обгрунтування ("легітимації") недоторканності людського життя. Конструктивні суперечки з цього питання, змагання позицій на просторі демократично організованого дискурсу мисляться водночас як спосіб розв'язання практичних проблем і як форма науково-теоретичного, в тому числі філософсько-етичного, діалогу. Видатні філософи Заходу – Р. Дворкін, Дж. Роулз, Ю. Габермас, К.-О. Апель, Ч. Тейлор та інші – стали авторитетними учасниками спеціальних дискусій юристів, політиків, соціологів, екологів, лінгвістів, культурологів. Цим самим дискусії набули певної теоретичної і методологічної спрямованості.

Вітчизняні дослідники права відмічають одну з найхарактерніших ознак сучасної західної філософсько-правової думки, а саме: понятійне розмежування і критичне зіставлення права і закону. Для правової традиції Заходу характерне розуміння права як сукупності до- і надпози-тивних безумовних етичних комунікаційних регуляторів (справедливість, моральність, правдивість, вірність, надійність, порядок тощо). З цією обставиною значною мірою і пов'язане міждисциплінне поєднання філософських, правових, соціологічних, психологічних, лінгвістичних досліджень, і знаменним результатом цього можна вважати утвердження думки, що закон не є правовим, легітимним, якщо він не узгоджений з правом.

-112

 


Для XX ст. і його духовної ситуації досить помітними є також ідеологічна і практична радикалізація протилежностей "право – неправо", "право – свавілля", "людина – влада", "людина – колектив", "індивід – держава", пошуки універсальних критеріїв права тощо. Це істотно сприяло актуалізації ідей, цілей, цінностей юридичного типу, праворозуміння, відродженню природного права, формуванню і розвитку філософсько-правових концепцій ліберально-демократичного характеру. Водночас, попри розмаїття і поліваріантності позицій і наукових концепцій філософсько-правової думки, обумовлених спробою аналізу складних, протиборних "зрізів", аспектів правової реальності, все ж можна вирізнити певні значимі концептуальні напрями, типи правового мислення, властиві сучасній філософії права. До аналізу їх ми і переходимо.

§ 2. Позитивізм та його трансформація у неопозитивізм

Як відомо, характерною рисою правового позитивізму є ототожнення права і позитивного права чи правопорядку в його розумінні як системи встановлених норм та історично сформованих інститутів. Тому об'єктом такого типу правового мислення є лише феномени позитивного права і заперечення будь-яких феноменів надпозитивного характеру як правових.

Як самостійна течія правової думки позитивізм виник у 30–40-х роках XIX ст. у зв'язку з теоретичним обгрунтуванням формально-догматичної юриспруденції. Найближчим попередником цієї концепції був І. Бентам (1748–1832), а безпосереднім засновником і головним представником – Дж. Остін. Помітними представниками юридичного позитивізму в дореволюційній Російській імперії були Г. Шершеневич (1863–1912) і, зокрема, в Україні – М. Палієнко.

Позитивізм у праві виник як реакція на спекулятивно-метафізичну філософію права XVII–XVIII ст., як прагнення змінити метафізичне вчення на абсолютні начала права таким його вивченням, яке спирається на позитив-

- 113-


ний дослідний матеріал, на "факти", тобто безпосередньо "дане". Такими фактами є насамперед норми права. Тому філософія права, на думку позитивістів, повинна займатися вивченням їх логічного змісту і мовного висловлювання. Позитивність права означає його "фактичне існування", його "дійсність". Позитивне право тому є "фактично чинне право". Різні напрями правового позитивізму відрізняються тим, що для кожного з них є ознакою "позитивності". Виділилося кілька видів позитивізму. "Етатистський" позитивізм вбачає позитивність права у встановленні його державною інстанцією ("авторитетом"). Буття права для нього існує в актах цього "авторитету" (договорах, які санкціоновані державою, в законах, постановах, звичаєвому праві). "Психологічний" позитивізм вбачає позитивність права в певних психологічних станах, таких, наприклад, як "визнання", "переживання належного". "Соціологічний" позитивізм шукає позитивність права у певних зовнішніх способах поведінки: у фактичному виконанні правових приписів суб'єктами права або в його застосуванні певною групою людей.

У розвитку юридичного позитивізму виділяють такі помітні етапи: 1) класичний позитивізм Дж. Остіна; 2) "чисте вчення про право" Г. Кельзена; 3) аналітична юриспруденція X. Харта. Серцевиною класичного правового позитивізму є теорія наказів Джона Остіна(1790–1859).Вона значною мірою оновлена сучасною критикою з боку представників історичної і соціологічної шкіл правознавства. Дж. Остін пояснював, що закон – це правило, встановлене для панування з боку однієї особи, що мислить, над іншою. З його точки зору, є закони божі й закони людські. Божі не мають юридичного значення. Людські закони поділяються на позитивні та позитивну мораль. Позитивні закони встановлюють політичні керівники для політичних підлеглих чи самі громадяни, щоб здійснити свої юридичні права, які їм надано. Правила позитивної моралі або моральні закони, не встановлені вищим політичним керівництвом для своїх підлеглих, включають такі правила, як статути клубів, закони моди, міжнародне право тощо. Отже, за Дж. Остіном, закон – це певна команда. Проте він відрізняє закон від такої команди, яка подається з приводу якогось конкретного випадку чи стосується конкретної

-114


особи чи події. Закон є командою чи наказом, що зобов'язують особу чи осіб діяти певним чином завжди або утримуватися від певних дій.

Погляд Дж. Остіна на право як на певну команду є джерелом значних інтелектуальних турбот. Багато хто з аналітичних правників вважають це питання хворобливим. Так, Г. Кельзен зазначає, що аналітична чистота будь-якої теорії права може бути скомпрометована введенням до неї визначеного Дж. Остіном психологічного фактору. Крім того, як вважає X. Харт, визначення закону повинно виходити із поняття правила, тому наполягати, що статус закону як закону випливає із припису, явно чи неявно вираженого, є догматизмом. Акцент Дж. Остіна на команді та санкції як істотних елементах права критикують також прибічники історичного і соціологічного підходів до права, які вважають, що право існує незалежно від команд тих, хто володіє владою. І все ж ключовими поняттями класичної теорії юридичного позитивізму залишаються такі, як "суверен", "обов'язки", "санкції", "команда". А його сутність зводиться до того, що крім позитивного знання права нічого більше знати не можна. Пізнавати можна тільки правові явища, а не їхні внутрішній зміст, витоки і сенс.

У другій половині XX ст. у загальному руслі розвитку природничо-наукових і суспільних наук відбуваються значні зміни у філософських тлумаченнях співвідношення права і закону, в оцінках позитивного права, в розумінні предмета, цілей і завдань філософії права. На цьому етапі юридичний позитивізм трансформується у неопозитивізм. З'явилася низка нових напрямів у розвитку аналітичної юриспруденції. Вони пов'язані насамперед з іменами Г.Кельзена (1881–1973) і X.Харта (1907–1993).

З точки зору такого радикального неопозитивіста, як Г.Кельзен, вважається, що адекватною позитивістською теорією про позитивне право є розроблене ним "чисте вчення про право". Для більшості неопозитивістів "природне право", "ідея права" і взагалі все, що не є позитивним правом (законом), – це "мораль". У звільненні правознавства від такої "моралі" Г. Кельзен і бачить основне досягнення свого "чистого вчення про право". Хоч заради справедливості деякі, не настільки радикальні, неопозити-

-115-


вісти допускають той чи інший вплив такої "моралі" на позитивне право.

У своїй "чистій теорії права" Г. Кельзен намагається розглянути універсальні моменти права (позитивного права), виключивши з нього випадкові та такі історичні елементи, як ідеали справедливості або соціальні умови. Значною мірою він визначає природу права, застосовуючи розрізнення світу сущого і світу належного. На думку Г. Кельзена, природа права належить виключно до світу належного. Коли у світі сущого діє причинний зв'язок, що виходить з принципу: "якщо А, то Б", у світі права як належного цей зв'язок існує за принципом "входження". Це значить, "якщо А, то повинно бути Б". З цього випливає, коли допущено несправедливість, то повинна бути дія (санкція) як наслідок цієї несправедливості. Право на життя означає лише те, що в разі вбивства людини проти вбивці буде застосовано силу.

"Чиста теорія права" Г. Кельзена є теорією чинного права і не ставить питань, пов'язаних з його справедливістю чи несправедливістю, не відносить чинне позитивне право до доброго чи негативного. Будь-який порядок з точки зору "чистої теорії права" є справедливим.

Г. Кельзен ставить і питання про нормативну (обов'язкову) силу права. Відповідь на нього він дає згідно зі своєю неокантіансько-позитивістською методологією. У нього дія правової норми обумовлюється не фактичним відношенням, а силою іншої, більш високої норми. Устремління до більш високої норми має межу. Нею є "основна норма". її не може встановити ніякий авторитет, вона може бути лише "запропонована", щоб право як складна нормативна система було можливим. Основна норма передбачає підкорення конституції і, зрозуміло, законодавцеві. "Кожний повинен діяти так, як приписано автором правового порядку"– такий девіз Г. Кельзена.

Все ж Г. Кельзен намагається пом'якшити статус права як команди. Звужує сферу державного свавілля. Для цього він пропонує концепцію "повноважень", тобто, право діє не тому, що воно є "силою влади", а тому, що має повноваження на примусове застосування сили. На думку Г. Кельзена, держава відрізняється від зграї розбійників лише тим, що має повноваження на примусове підкорення.

- 116 -


Отже, правовий характер має не всякий примусовий припис, а лише той, що походить від владної інстанції, яка має на це відповідні повноваження.

Неопозитивіст X. Харт – продовжувач ідей аналітичного правового позитивізму, намагається посилити процес гуманізації позитивного права. Він визначає дієвість права через термін "визнання" як ідею згоди більшості. Право він пов'язує не з обов'язком чи абсолютною необхідністю, а з вільним волевиявленням. X. Харт запроваджує таку точку зору на правову реальність, яка пов'язана насамперед з правилами "визнання" чи легітимації влади.

X. Харт визначає право як союз первинних правил виконання обов'язків і вторинних правил визнання, змін і правосуддя. Проте це його твердження не допомагає встановити різницю між правовим порядком і будь-яким іншим, таким, наприклад, як громадський клуб чи релігійний орден, які також можуть мати первинні й вторинні правила такого роду.

Запровадивши у теорію юридичного позитивізму нове поняття "визнання", X. Харт прилучив до своєї теорії психологічний елемент. Цим самим він підкреслює, що правовий характер має не будь-який примусовий припис, і не тільки той, який започаткований владною інстанцією, що має повноваження, а й такий, який забезпечений внутрішньою згодою більшості.

X. Харт виключає мораль зі своїх правил визнання. Це змусило деяких критиків заявити, що цього не можна робити, бо соціальні й моральні міркування є важливими факторами утворення права і не дають йому можливості узаконити зловживання владою.

Теорія "визнання" аналітичної юриспруденції X. Харта значною мірою зближує юридичний позитивізм з іншими правовими теоріями, зокрема з феноменологією. Проте емпіріопсихологічний, а не трансцендентальний характер терміна "визнання" залишає X. Харта у рамках школи позитивізму. Його аналітичний позитивізм позначений і певними антропологічними рисами. Правова людина – це вже не просто абстракція ідентифікації нормативної системи як правової. Образ людини визначається через аналіз універсальних принципів її існування в суспільстві, які мають певні мінімальні ознаки "природного права". Тут і

- 117-


принцип "уразливості людини", з якого випливає необхідність обмежувати можливе застосування сили приватними особами; і принцип "примусової рівності" суб'єктів права; і принцип "обмеженого альтруїзму", що вбачає "взаємну терпимість" людей; зрештою, і принцип "інституту влади", виправданий обмеженістю ресурсів задоволення потреб людей1. Перелік певних антропологічних констант у цілому свідчить про тенденцію, що існує в неопозитивізмі, а саме: прагнення до дедалі більшого врахування суб'єктивності й емпіричних умов у процесі пізнання права.

Все ж істотною ознакою основного принципу позитивізму є державний абсолютизм, тобто визнання єдиним джерелом права державну волю. Ця ознака проходить як через класичний позитивізм, так і через неопозитивізм. І хоч у процесі історичної еволюції позитивізму, особливо в XX ст., цей принцип пом'якшується (від "сили" через "повноваження" до "визнання"), бо тенденція до гуманізації права охоплює і юридичний позитивізм, все ж державна воля і в концепції "основної норми" Г. Кельзена, і в "правилі визнання" X. Харта зберігається як очевидний, вихідний пункт юридичної юриспруденції як науки.

 

§ 3. Концепції відродженого природного права XX століття

 

Як зазначалося у попередньому розділі, юридичний позитивізм вважає право утворенням держави, залежним від державної влади і підкореним їй. Позбавляється сенсу проголошення будь-яких вічних і невід'є

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Філософія права

Філософія права.. Навчальний посібник За редакцією доктора філософських наук..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Етико-правові ідеї у філософії І. Канта

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Передмова
Трансформація українського суспільства в напрямі цивілізованих форм організації неможлива без утвердження його на засадах права. Тому сьогодні право постає як одна з найважливіших з-поміж інших соц

Предмет і завдання філософії права
  Філософське осмислення права – завдання особливої наукової і навчальної дисципліни – філософії права, що має свій власний предмет дослідження і категоріальний апарат. Філософія прав

Вітчизняна філософсько-правова думка: традиції, світоглядно-методологічні засади, ідеї
  Ідея права є фундаментальною ціннісною основою сучасної цивілізації. Однак сучасний світ культурно неоднорідний. Тому закономірно виникає питання: якою мірою універсальна ідея права

Зародження філософсько-правової думки в Україні
Виникнення філософської, у тому числі філософсько-правової думки в Україні історично відноситься до періоду формування першої держави східних слов'ян – Київської   -145-

Правова онтологія: природа і структура права
  Одним з основних завдань філософії права є пошук відповіді на питання: яким чином універсальні закони буття пов'язані з законами суспільства, у тому числі з правовими законами; за д

Правова аксіологія: ціннісні основи права
  Тема 1. Ціннісні основи права   Аксіологічне вивчення права має важливе наукове, практичне і моральне значення. Воно дає можливість звернути увагу не т

У посттоталітарному суспільстві
  Однією з найважливіших функцій права є регулятивна функція. Вона здійснюється внаслідок формалізації поведінки індивідів, тобто поміщенні цієї поведінки у певні форми чи рамки, прий

Ня державної влади з метою неприпустимості зловживань з її боку
Головні ознаки правової держави: 1. Насамперед, правова держава припускає існування громадянського суспільства.Ідея громадянського суспільства починається з античності, зо

Навчальний посібник
  Шеф-редактор КОВАЛЬСЬКИЙ B.C., кандидат юридичних наук   Юрінком Інтер – редакція наукової та навчальної літератури  

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги