СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Бєляєв О. О., Бебело А. С.Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — с. 38-54.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

1. ПРОДУКТИВНІ СИЛИ ЯК МАТЕРІАЛЬНА ОСНОВА ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

2. МАРКСИСЬКИЙ ПІДХІД ЩОДО ВИВЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

3. ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ПІДХІД ЩОДО ВИВЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

 

 

1. ЕКОНОМІЧНІ СИСТЕМИ : ВЛАСТИВОСТІ , СТРУКТУРА, МОДЕЛІ.

Людське суспільство у своєму розвитку завжди застосовувало різні економічні системи, які відрізняються між собою в основному за ознаками, а також у підходах до вирішення ключових проблем економіки.

Економічна система — це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних одне з одним явищ і процесів економічного життя. В основі економічної системи лежить чітко виражена системоутворююча якість — органічна цілісність. Сутність її полягає в наяв­ності відповідної міри якісної однорідності, взаємозв’язку елементів, що робить можливим її функціонування. Наприклад, виробничі відносини повинні відповідати рівню розвитку продуктивних сил, загальноприйняті норми моралі та права — еконо­мічним відносинам. З даної точки зору всі елементи економічної системи суспільства якісно однорідні та утворюють систему.

Економічна система має такі властивості. Це — багатогранна система, всі елементи якої перебувають в органічному взаємозв’язку один з одним і не існують поза межами такої єдності. Функціональна подібність з живим організмом надає елементам економічної системи органічну цілісність. Цим дана система відрізняється від інших, так званих сумативних систем, які складаються з об’єктів, кожний з яких більшою чи меншою мірою автономний і може існувати поза даною цілісністю. Якісна однорід­ність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і економічних відносин.

Економічна система включає:

1) провідний тип власності на ресурси;

2) основні групи суб’єктів суспільного виробництва і відносини між ними;

3) економічну форму результатів виробництва;

4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання;

5) систему економічних законів.

У літературі така структура економічної системи аналізується, як правило, крізь призму взаємозв’язку продуктивних сил, економічних (соціально-економічних, організаційно-економічних) відносин і надбудовних відносин у тій їх частині, яка «обслуговує» економіку через формування стереотипів господарської поведінки людей. У даному разі класифікація економічних систем ґрунтується на такому критерії, як характер (форма) власності.

Типологія економічних систем може будуватись на основі загальної теорії систем і використання її принципів у господарських процесах. Наприклад, Я. Корнаї розглядає економічну систему як загальну систему функцій.

Організаційні форми складаються з відповідних базисних елементів, які представлені підприємствами різних сфер діяльності, домашнім господарством тощо. Функціонування кожного з елементів характеризується залежністю «витрати — випуск». Існування економічної системи можливо лише за умови наявності зв’язку між її базисними елементами і потоками продуктообміну.

Якщо підхід до системного аналізу економічних процесів, побудований на характері власності, не дозволяє пояснити суттєві відмінності в організації господарства в країнах однієї суспільно-економічної формації, то зазначений підхід абстрагується від реальних товарно-грошових відносин і ввести в цю систему монетарний сектор досить важко.

Можна виокремити ще один підхід до системотеоретичних уявлень про правила прийняття рішень (наприклад, В. Ойкен), що розрізняє поняття господарської організації чи господарського порядку відповідної економічної системи. Господарський порядок включає всі правила, норми та інституціональні форми, які обслуговують господарську діяльність. Критеріями класифікації різних типів господарського порядку є форми планування й управління, власності, ринку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового обігу і фінансів. Кожна з цих організаційних форм, що у сукупності складають господарський порядок, може існувати в різних варіантах. Так, управління економічними процесами може бути централізованим і децентралізованим, а ресурси — перебувати в будь-якій формі власності; обмін товарами може здійснюватись на ринку вільної конкуренції чи на монополізованому тощо. Конкретизована в даній економічній системі сукупність організаційних форм закріплюється в юридичних законах і державних нормативних актах. Сюди ж входять норми, які регулюють підприємницьку діяльність. В цілому все згадане у західній літературі дістало назву господарської конституції.

Економічна система розглядається як сукупність трьох складових: відносини між господарюючими суб’єктами, що забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (послуг); системи координації; системи мотивації і контролю. Порів­няльний аналіз названих варіантів дає можливість доповнювати і конкретизувати уявлення про елементи, які характерні даній системі.

Матеріальною основою економічних систем виступають продуктивні сили. Вони є органічним поєднанням особистого та речового факторів. З даної точки зору продуктивні сили достатньо повно розглянуті в попередніх темах. Тут відзначимо тільки їх форму спрямування — науково-технічний прогрес. Останній — найглобальніша закономірність становлення людської цивілізації.

В історії розвитку техніки розрізняють три основні етапи: індустріалізація виробництва, механізація виробництва та його автоматизація. Тип єднання людини з технікою на різних етапах НТП характеризується таким поняттям, як технологічний спосіб виробництва, зміст якого становлять знаряддя праці в поєднанні з матеріалами, технологіями, енергією, інформатикою та організацією виробництва. Відповідно до трьох історичних етапів у розвитку техніки виокремлюють три технологічні способи виробництва: ручне, машинне та автоматизоване, що базується на основі новітніх досягнень науки і техніки.

Науково-технічний прогрес може відбуватися еволюційним та революційним шляхами. Останній набуває форми науково-тех­нічної революції як стрибкоподібного розвитку науки і техніки на основі перетворення науки на безпосередню продуктивну силу, що спричиняє до перевороту в структурі й динаміці продуктивних сил, формування нового технічного базису людського суспільства та якісного вдосконалення матеріальних умов життя людини. Водночас НТР має і свої негативні наслідки: можливість технологічної колонізації менш розвинутих країн високорозвинутими; шкідливий важко контрольований вплив на життєве середовище людини; технологічне безробіття; загострення руйнівної конкурентної боротьби у сфері технологій, що призводить до невиправданих витрат через дублювання досліджень і засекречування їх результатів.

У процесі суспільного виробництва людина є головною продуктивною силою, бо саме вона створює знаряддя праці, відчужує від природи предмети праці і визначає способи їх використання. За умов розвитку та вдосконалення засобів виробництва вдосконалюються і розкриваються найістотніші риси людини, формується певний тип працівника.

Розвиток автоматизації і комп’ютеризації змінює роль і функції людини: підвищується роль людського фактора і змінюється психологічний стан кожної особистості. Нехтування цього фактора може призвести навіть до масштабних катастроф. Сучасна НТР виводить людину з процесу безпосереднього виробництва, ставить її поряд з ним і над ним. Будучи головним фактором продуктивних сил, людина водночас є суб’єктом (носієм) економічних (виробничих) і всіх суспільних відносин. Рабовласник і раб, феодал і кріпак, капіталіст і найманий пролетар чи працівник сучасного акціонерного підприємства — ось конкретно-історичні соціально-економічні типи людини як головної продуктивної сили. Панівна форма власності на засоби виробництва визначає місце людини в суспільному виробництві, її частку в суспільному продукті, інтереси та мотивацію діяльності.

 

Складові еконо- мічної системи

Матеріальною основою економічної системи є продуктивні сили. Їх розвиток, як і кожне економічне явище, регулюється певними економічними законами. Проте важливо зосередитися саме на тих законах, які з найбільшою вірогідністю відображають відповідні закономірності розвитку продуктивних сил. Зокрема, це закони неухильного зростання усуспільнення продуктивних сил; концентрації продуктивних сил, їх елементів; випереджаючого підвищення ролі речового фактора продуктивних сил; різнобічного гармонійного розвитку людини і т. ін.

Ці закони, в свою чергу, базуються на основному законі продуктивних сил, який в узагальненому вигляді ілюструє ступінь їх розподілу і представляє його як співіснування різних видів трудової діяльності. Чим більше видів економічної діяльності праці існує в суспільстві, тим глибший поділ праці.

Важливим елементом економічної системи є виробничі відносини* — об’єктивні і матеріальні. По-перше, вони формуються незалежно від волі і свідомості людей. По-друге, вони невіддільні від буття продуктивних сил, виявляючи їх суспільну форму. Усі зміни в економічній системі, включаючи її матеріальну основу — продуктивні сили, реалізуються через виробничі відносини. Але при цьому важливо зазначити, що виробничі відносини є не лише формою прояву, а й необхідною умовою розвитку продуктивних сил.

Виробничі відносини завжди виступають у конкретно-істо­ричній формі, критерієм якої є спосіб включення в суспільне виробництво безпосередніх виробників та визначення їх місця у цьому виробництві. Виходячи з даної ознаки, можна виокремити такі форми виробничих відносин: кровне споріднення; персональна залежність економічного суб’єкта; його адміністративна залежність; економічні відносини.

Безумовно, ці форми виробничих відносин не відбуваються суворо за цим переліком. Вони можуть співіснувати одна з одною, хоча завжди переважає та чи інша форма цих відносин. Так, кровне споріднення, особиста та адміністративна залежність можуть бути виокремлені в одну групу «позаекономічних» відносин. Об’єднує їх те, що стосунки між людьми не випливають із праці і є позатрудовими, а сама праця виявляється так чи інакше примусовою.

Навпаки, джерелом економічних відносин виступає праця, котра має дві складові — витрати і результати. Перші складаються з витрат живої праці (живої сили) і витрат минулої праці (засобів виробництва). Результатом праці є економічне благо.

Економічними називають відносини між людьми, які забезпечують зіставлення витрат і результатів праці в умовах, коли вона поділена між членами суспільства. Зі змінами матеріальних умов безпосередньо економічні відносини переростають у соціально-економічні.

Виробничі відносини можна класифікувати і за такими основними ознаками: за характером і формами привласнення благ; за фазами відтворення (відносинами безпосереднього виробництва, розподілу, обміну та споживання); за рівнем залягання (охоплення блоку) виробничих відносин (техніко-економічні, організаційно-економічні, соціально-економічні); за рівнем господарювання (відносини мікро- і макроекономічні). Організаційно-економічні відносини формуються і розвиваються у процесі взаємодії відносин спеціалізації, кооперації, комбінування, концентрації виробництва, обміну діяльності між людьми та ін.

Найскладнішою підсистемою економічної системи є соціально-економічні відносини, в які люди неминуче вступають між собою в процесі виробництва. Вони надають суспільству і всім суспільним явищам певної історичної визначеності і соціальної якості. Виробничі відносини є соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил. Це означає, що продуктивні сили не існують окремо від виробничих відносин, так само, як і останні не можна відокремити від продуктивних сил. Тому суспільне виробництво потрібно розглядати як органічну єдність двох його сторін: продуктивних сил і виробничих відносин.

Система виробничих відносин не є однорідною, а охоплює різні за економічним змістом (через відмінність факторів їх формування) відносини між людьми, що зумовлюються певними технологічними, організаційними та управлінськими зв’язками і най­яскравіше виражені в будь-якому виробництві. Їх структура та особливості виявлення залежать від рівня розвитку продуктивних сил і культури виробництва взагалі. Розвиток і вдосконалення виробничих відносин завжди має бути адекватним розвитку продуктивних сил.

Поряд з такими відносинами існують ті, що безпосередньо відображають інтереси працюючих щодо відшкодування трудовитрат і пов’язані з розподілом, перерозподілом і споживанням створеного суспільного продукту. Якщо перша група відносин виявляється значною мірою індиферентною до форм власності, то дана група відносин безпосередньо залежить від форм власності, і насамперед на засоби виробництва. Останні ж визначають певний економічний устрій суспільства, певну суспільну форму виробництва.

Відмінності між зазначеними групами відносин полягають у тому, щозарізних систем, форм власності і суспільних форм виробництва можуть існувати ідентичні або більш-менш подібні технологічні, організаційні й управлінські відносини. Адже згадані відносини зумовлюються лише ступенем розвитку і структурою технічного базису виробництва. В економічній літературі першу групу відносин умовно називають організаційно-еконо­мічними, другу — соціально-економічними відносинами.

У реальній дійсності виробничі відносини мають свій економічний зміст та юридичну форму виявлення. Економічний зміст таких відносин полягає в тому, що в них відображається зв’язок між становищем працівника в суспільному виробництві та рівнем і формою задоволення його життєвих потреб. Виробничі відносини визначають, в який спосіб індивід бере участь у суспільному виробництві, який метод застосовується для задоволення його потреб відповідним розподілом, обміном і споживанням сукупного продукту.

Між економічним змістом виробничих відносин та їх юридичною формою існують суперечності, зумовлені тим, що розвиток продуктивних сил спричиняє адекватні зміни в економічному змісті виробничих відносин, проте економічне право не може постійно модифікуватися відповідно до того. Держава не в змозі щоденно змінювати своє законодавство, адже його нестабільність, як і відсутність, призводить до хаосу в економічному житті. У реальній дійсності це виявляється як суперечність між чинним механізмом господарювання і вимогами розвитку продук­тивних сил.

Виробничі відносини як вияв економічних інтересів, що виникають з приводу виробництва і привласнення продукту, безпосередньо пов’язані з власністю як на засоби виробництва, так і на виготовлений продукт. Історія доводить, що той, хто володіє засобами виробництва, володіє і виробленим продуктом. Отже, власність є головним економічним стрижнем, навколо якого розвивається вся сукупність виробничих відносин, узагальнюючою економічною категорією, яка визначає специфічний економічний зміст виробничих відносин, надаючи їх структурним елементам певної якісної характеристики.

Панівна в суспільстві форма власності відіграє, таким чином, роль конституюючого принципу конкретно-історичного типу виробничих відносин. Тому власність може розглядатися як специфічні виробничі відносини, що формують економічний зміст даного типу виробничих відносин. Пронизуючи всі елементи еко­номічної структури суспільства, панівна власність може також бути економічним еквівалентом певної системи виробничих відносин.

Співвідношення між типом і системою виробничих відносин досить складне. Система виробничих відносин відрізняється від їх типу глибшою і конкретнішою історичною визначеністю. Тип відносин є родовим поняттям і поєднує в собі різні системи як різновиди.

Форми власності на засоби виробництва, робочу силу і виготовлений продукт у різних системах зазнають певних трансформацій. Саме різниця в кількісних і якісних співвідношеннях таких трансформацій виражає певну конкретну систему виробничих відносин, що адекватно відображає даний спосіб суспільного виробництва. Так, рабовласницькі, феодальні, капіталістичні відносини були однотипними — експлуататорськими. Проте у кожному з цих типів ступінь експлуатації і форми розподілу мали свою конкретно-історичну визначеність.

Виокремити поняття виробничих відносин у категорію політичної економії означає дати критерій для відмежування одно-
го ступеня суспільного розвитку від іншого. Це дає змогу від-
різнити послідовно змінювані історичні типи суспільства: пер-
вісно-общинний, феодальний, капіталістичний, посткапіталістичний. Панівні відносини власності як економічна основа системи виробничих відносин визначають історичну форму суспільного виробництва: привласнення матеріальних благ, спосіб поєднання безпосереднього виробника і засобів виробництва, соціально-еко­номічну природу даного способу виробництва та його соціальну структуру.

Нові засоби виробництва породжують нові технології та організацію виробництва, нові системи управління. Це неминуче призводить до виникнення нових виробничих відносин. Проте ця залежність не є прямо пропорційною. Виробничі відносини мають специфічну властивість з року в рік відставати від рівня розвитку продуктивних сил. Причина цього — у двоїстому характері виробничих відносин: в їх економічному змісті та юридичній формі. Існування юридичної форми виробничих відносин зумовлює накопичення суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами. Оскільки держава як виразник інтересів суспільства не завжди оперативно реагує на такі суперечності, це призводить до поступового відставання виробничих відносин від потреб розвитку продуктивних сил і, зрештою, перетворює їх на гальмо розвитку останніх. Тобто виробничі відносини із форм розвитку продуктивних сил перетворюються на їх «кайдани». Тоді настає епоха «соціальної революції», що виявляється як в еволюційній формі розвитку, так і безпосередньо революційній. За такої ситуації виробничі відносини підлягають докорінному реформуванню з метою утворення умов для подальшого прогресивного розвитку продуктивних сил. Цей процес може відбуватися в межах даного способу виробництва, і він набирає форми вдосконалення механізму господарювання, проведення так званих соціальних «структурних реформ» у межах існуючої економічної системи.

Отже, діалектика взаємозв’язку продуктивних сил і виробничих відносин регулюється загальним економічним законом розвитку суспільства в різних суспільно-економічних формаціях чи системах. Цей закон називають законом відповідності. Він впорядковує процес розвитку способів виробництва, економічних систем, усуваючи суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами і приводячи останні у відповідність з характером і рівнем розвитку матеріальних продуктивних сил. Кожному новому ступеню технологічного розвитку даного типу продуктивних сил відповідає свій ступінь модифікації даних виробничих відносин. Кожному якісно новому типу продуктивних сил відповідає якісно новий тип виробничих відносин, новий суспільний спосіб виробництва.

Коли йдеться про зміни у виробничих відносинах, теоретично і практично постає проблема їх вдосконалення. Розв’язати її можна, спираючись на юридичну форму виявлення виробничих відносин, а саме: сформувати новий господарський механізм, в якому досконаліші економічне право та системи управління набли­зять конкретні економічні форми господарювання до їх об’єктив­них принципів, як того потребують сучасні продуктивні сили. Саме завдяки конструюванню нового чи вдосконаленню існуючого господарського механізму досягається відповідність виробничих відносин потребам розвитку продуктивних сил. Тому держава, щоб виконувати активну економічну роль, має постійно розвивати господарське право, вдосконалювати застарілі законодавчі акти та приймати нові, які регулювали б нові економічні відносини, не охоплені чинним законодавством, тобто постійно вдосконалювати механізм господарювання. Це й означає на практиці свідоме регулювання суспільного виробництва, про що остан­нім часом переконливо свідчить досвід західних країн.

 

Людське суспільство, розвиваючись, використовувало різні економічні системи. Розглянемо основні з них. Традиційні економічні системи ґрунтуються на звичаях, обрядах тощо, які завжди передавались із покоління до покоління. Саме ці обставини визначали, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти. Зазвичай такі економічні системи недостатньо сприймали технічний прогрес і все нове, що породжує динамізм розвитку суспільства.

Основними рисами традиційної системи є те, що:

ü виробництво, розподіл та обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах. Релігійні і кастові цінності первинні щодо нових форм економічної діяльності;

ü спадковість і кастовість чітко визначають економічну роль індивідів;

ü соціально-економічний застій «рельєфно» виражений, оскіль­ки економіка розвивається досить повільно, протягом багатьох десятків років;

ü розвиток техніки обмежений, оскільки він об’єктивно підриває підвалини традиційної системи;

ü стійке перевищення темпів зростання чисельності населення над темпами економічного розвитку, тому наявні високий рівень безробіття і низька продуктивність праці;

ü зубожіння і бідність основної маси населення;

ü нерозвинутість ринкових відносин і ринкової інфраструктури, слабкий виробничий потенціал у країні в цілому.

Зважаючи на викладене, нині країни з суттєвими елементами традиційної економіки є постачальниками сировини та матеріалів у світове господарство, виступають ринком збуту готової продукції для розвинутих держав.

Командна, або адміністративно-командна, система: всі ресурси, як правило, становлять власність держави, яка й здійснює централізоване управління на всіх його рівнях. Тут держава вирішує, що, як і для кого виробляти.

Характерними рисами даної системи є:

ü суспільна (державна) власність практично на всі фактори виробництва (ресурси), які відокремлено нікому не належать, навіть господарюючим суб’єктам (підприємствам);

ü колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічної діяльності;

ü централізоване виділення підприємствам ресурсів для виконання державних планів та централізоване ціноутворення;

ü практично відсутня конкуренція, оскільки планом передбачається виробництво рівно такої кількості продукції, яка необхідна для задоволення потреб на відповідний період.
Звідси — монополізм виробників і панування їх над спожи-
вачами.

Суттєвим недоліком такої економіки є те, що вона не створює дійових економічних стимулів на мікрорівні, не чутлива до запитів конкретного споживача. Ця система ґрунтується на обмеженій диференціації доходів для більшості споживачів, що є гальмом економічного розвитку країни в цілому, оскільки недостатньо стимулюється високопродуктивна праця.

Разом з цим такій економіці притаманний і цілий ряд достоїнств (переваг): по-перше, вона має великі можливості оперативного нагромадження виробничих ресурсів і концентрації, перерозподілу їх у пріоритетні галузі та сфери; по-друге, такий пере­розподіл ресурсів дозволяє забезпечити повну (хоч і не завжди раціональну) зайнятість населення, уникнути хронічного масового безробіття та зубожіння; по-третє, держава, враховуючи суспільні потреби та інтереси, забезпечує за рахунок централізованих коштів усім громадянам певний рівень освіти, медичного обслуговування, вирішує цілий ряд інших соціальних проблем.

Ринкова економіка ці питання вирішує через ринок, ціни, прибуток, витрати. Серед характерних рис ринкової економіки можна виділити такі:

ü панування приватної власності на виробничі і трудові ресурси;

ü ринкова (стихійна) система координації та управління господарською діяльністю людей;

ü дотримання принципу свободи підприємництва і вибору сфери діяльності, свобода вкладення капіталу туди, коли і де бажано його власнику. Аналогічне стосується і споживача у разі наявності в нього коштів;

ü поведінка учасників (суб’єктів) ринкових відносин в основно­му диктується особистими, егоїстичними інтересами. Але саме таким чином, через погоню за власними інтересами, досягається в суспільстві досить висока реалізація суспільних економічних інтересів;

ü кожен господарюючий суб’єкт прагне до отримання максиму­му прибутку, самостійно приймає рішення і діє на свій страх і ризик;

ü економічна влада окремих виробників і споживачів так «розсіяна», що деякі з них не мають реальної можливості, щоб якось відчутно змінити ситуацію на ринку. Тут діє так звана вільна конкуренція «всіх проти всіх», а також припускається, що немає необхідності державі втручатися у функціонування системи «вільного» ринку.

Змішана економіка базується на широкому розмаїтті форм власності та господарювання.

Зрозуміло, що всі згадані економічні системи не існували і не існують в чистому вигляді, оскільки різні форми господарювання, управління і координації економічної діяльності функціонують паралельно, доповнюють одна одну, а часто навіть органічно переплітаються.

 

 

2. СИСТЕМА ЕКОНОМІЧНИХ ЗАКОНІВ . МЕХАНІЗМ ДІЇ ТА ВИКОРИСТАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ЗАКОНІВ

Проблема взаємозв’язку і взаємодії економічних явищ, процесів, законів — одна з найскладніших у політичній економії. Головне в ній — дослідження економічних законів з точки зору їх сутності, змісту, субординації та місця в економічній системі. Невипадково предметом політекономії є система економічних законів, які управляють виробництвом, розподілом, обміном і споживанням благ на відповідному етапі розвитку суспільства.

 

Економічні закони завжди виражають сутність відповідних відносин, яка виявляється в їх взаємодії з продуктивними силами. Для визначення поняття «економічний закон» слід користуватись загальним філософським підходом до формулювання закону взагалі, з якого випливають такі висновки: по-перше, закон виражає внутрішній, суттєвий зв’язок між економічними явищами і процесами; по-друге, цей зв’язок визначається об’єктивною необхідною, причинно-наслідковою залежністю; по-третє, остан­ня виражає взаємодію між явищами (процесами), в результаті якої зміна одного з них впливає на зміну інших.

Тобто економічний закон, як зазначалось раніше, виражає найсуттєвіші, внутрішні, сталі, причинно-наслідкові, регулярно повторювані зв’язки і залежності між економічними явищами і процесами.

Економічна необхідність, яку виражає закон, містить лише напрям розвитку, а не конкретні його шляхи. Водночас економічна можливість, виражена законом, визначає пізнання напряму розвитку, але не надає готових рецептів його використання. Якщо люди пізнали об’єктивну економічну необхід­ність, то тим самим вони мають можливість свідомого його використання.

Економічні закони діють не ізольовано один від одного, а в єдиній системі, взаємодіючи між собою. Кожний з них характеризує лише той чи інший аспект зв’язків і виконує функцію управління лише в межах відповідного кола економічних процесів, явищ.

Природа економічних законів зумовлює ту обставину, за якої вони не мають абсолютного характеру дії, а виявляються як тенденції. Це пояснюється, по-перше, тим, що дія будь-якого закону перехрещується з дією інших; по-друге, як кожний з економічних законів, так і вся система в цілому, внутрішньо суперечливі і цілеспрямованість їх різна; по-третє, економічні закони виявляються у різноманітних формах. В силу цього вони діють через відхилення та випадковість.

Розгляд економічних законів крізь призму їх взаємодії зумовлює необхідність визначення і таких понять, як «механізм дії економічних законів» та «механізм використання економічних законів».

Під механізмом дії економічних законів слід розуміти сукупність об’єктивних зв’язків і залежностей між явищами та про­цесами економічного життя в їх саморозвитку й саморусі. Механізм їх використання — це реалізація сукупності умов (пізнання законів, постановка цілей і визначення шляхів їх досягнення тощо).

Ці два поняття не слід як ототожнювати, так і протиставляти. Стати на точку зору ототожнення названих механізмів — значить поставити суб’єктивний фактор на перший план, а об’єктивність економічних процесів — на другий. Протиставлення їх веде до фе­тишизації економічних законів. Водночас спільне між цими механізмами полягає у взаємодії об’єктивного і суб’єктивного факторів. Особливе визначається специфічними рисами, які характеризують функціонування механізму економічних законів, та умо­вами, що регламентують суб’єктивну діяльність при їх використанні. В основі такого підходу лежить розуміння об’єктивного і суб’єктивного та їх взаємозв’язку.

Аналізуючи механізм дії економічних законів, важливо звернути увагу на такі основи його функціонування: об’єктивність, системність, суперечливість. Об’єктивний характер економічних законів визначається тим, що,

по-перше, люди не можуть створювати і відміняти їх, як і замінювати один одним;

по-друге, вони діють незалежно від того, знають їх люди чи ні;

по-третє, економічні закони діють незалежно від того, хочуть цього люди чи ні. Однак об’єктивність цих законів не значить, що суспільство безсиле перед ними і повинно сліпо підкорятися їх дії. Люди можуть пізнавати їх і у відповідності з даною об’єктивною необхідністю здійснювати свою практичну діяльність. Така можливість закладена в самій природі економічних законів.

З точки зору форми і методів використання економічних законів, їх зміст визначається природою і сферою їх дії. Люди завжди діяли і діятимуть свідомо. Але оскільки конкретні соціально-економічні умови різні, то й можливості використання економічних законів неоднакові. До таких умов, в першу чергу, слід віднести рівень усуспільнення виробництва зі своїми формами вияву — формою організації і формою руху.

За умов НТР якісно і кількісно змінюється економічний потенціал, поглиблюється суспільний характер праці. Проте ще раз згадаємо, що економічні закони функціонують через діяльність людей. Остання ж неможлива без навколишньої природи. Тому це дає підстави стверджувати, що механізм дії економічних законів перехрещується з дією законів природи і набуває важливого значення в процесі їх використання, що потребує не тільки одержання відповідного економічного ефекту, а й збереження екологічної рівноваги.

До механізму використання економічних законів органічною частиною входить процес їх пізнання. Він відбувається за таким логічним ланцюгом: економічні закони — економічні категорії — інтереси — організаційні господарські форми, тобто від економічних сутностей глибшого рівня до економічних сутностей поверхневого рівня.

Але одного знання, навіть найглибшого і найвсебічнішого, недостатньо для ефективного використання економічних законів на практиці. Для цього необхідні суспільні дії, які виявляються у створенні конкретних господарських умов згідно з вимогами економічних законів.

Механізм використання економічних законів безпосередньо пов’язаний із законами функціонування надбудови. Глибина цього зв’язку суттєво визначає характер економічного розвитку. Тут можливі три варіанти: 1) якщо закони надбудови відповідають економічним вимогам, тоді вони стимулюють розвиток економіки; 2) коли закони надбудови не відповідають тенденціям економічного розвитку, тоді вони гальмують розвиток економіки; 3) за умови, що закони надбудови частково відповідають окремим напрямам економіки, це сприяє її динамічному розвитку на цих напрямах.

При використанні економічних законів важливо враховувати не лише згадані методологічні посилання, а й конкретні соціально-економічні умови та ступінь розвитку продуктивних сил суспільства. Суттєвого значення ця обставина набуває в перехідній економіці, коли соціально-економічні умови характеризуються специфічними рисами (наприклад, криза охоплює не лише економіку, а й інші сфери суспільного життя).

 

 

3. КРИТЕРІЇ ІСТОРИЧНИХ ЕТАПІВ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Універсальною закономірністю прогресу економіки є поступовий перехід від нижчих до вищих ступенів розвитку продуктивних сил. В історії еволюції суспільства вирізняють кілька етапів, які поступово змінювали один одного. Сформувались і відповідні критерії визначення цих етапів. Найтиповіші їх визначення ґрунтуються на таких підходах: формаційному, цивілізаційному, технологічному.

Формаційна концепція всебічно розглядає розвиток суспільного виробництва і взагалі людського суспільства. Розвиток суспільства повністю базується на розвитку виробництва матеріальних благ. Продуктивні сили — це така ланка, яка визначає весь розвиток, але діє не відокремлено, а в сукупності з виробничими відносинами; це діалектично пов’язані сторони єдиного способу виробництва. Продуктивні сили — динамічніша, революційна сторона. Вони визначають розвиток виробничих відносин. У свою чергу, виробничі відно-
сини впливають на продуктивні сили. Оскільки продуктивні сили динамічніші, розвиваються швидше, виникає гострий конфлікт між цими сторонами. Виробничі відносини перетворюються з рушійної сили продуктивних сил на їх гальмо. Розв’язання цього конфлікту потребує заміни застарілих виробничих відносин на прогресивніші, які відповідають рівню та характеру продуктивних сил. Це пояснюється об’єктивною потребою розвитку суспільства, і саме в цьому реалізується зміст соціально-економічного закону — обов’язкової відповідності виробничих відносин рівню та характеру розвитку продуктивних сил. Згідно з дією цього закону відбувається поступова зміна соціально-економічних формацій.

Соціально-економічну формацію, за названою концепцією, становить спосіб виробництва в сукупності з адекватною надбудовою, різноманітними та характерними для неї формами діяльності людей.

В історії розвитку людства вирізняють кілька типів соціально-економічних формацій, які послідовно формувались, а далі так само змінювалися: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну. Поряд з ними у 20—80-х рокахXX ст. у цілому ряді країн, зокрема СРСР, країнах Східної і Центральної Європи існував соціалістичний лад.

У цивілізаційній концепції наголошується на тому, що кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її розвитку домінуючий об’єкт власності, який у своєму конкретному втіленні найповніше відображає спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень суспільно-продуктивної сили її праці і відповідно формаційні особливості привласнення засобів і результатів виробництва.

Для до цивілізаційних етапів розвитку людства таким об’єктом було природне середовище — земля та існуючий на ній тваринний і рослинний світ, які в своїй цілісності органічно зливалися з суб’єктом їх привласнення — первинною людиною. За цих умов члени первісних суспільних утворень — сім’ї, роду, общини — бездумно ставилися до навколишнього середовища як до природної передумови існування.

На етапі аграрної цивілізації домінуючим об’єктом власності також була земля. Проте завдяки розвитку суспільної продуктивності праці вона поступово перетворилася з колективної основи існування людини на знеособлений засіб її виробничої діяльності.

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного виробництва, вперше в історії домінуючим об’єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення і насамперед знаряддя праці. Необхідність високої концент­рації індустріальних засобів виробництва зумовила прискорення розриву між працею і власністю, відрив робочої сили від об’єк­тивних умов її продуктивного використання. Зрештою засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набрали форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Відповідно до цього приватна власність на засоби виробництва стала панівною формою економічної системи капіталізму на базі ринкових відносин.

У постіндустріальній структурі виробництва зароджуються принципово нові процеси у відносинах власності завдяки розвитку сучасної технологічної революції. Насамперед йдеться про те, що домінуючим об’єктом власності стає інформація, яка втілює в собі затрати переважно інтелектуальної робочої сили.

Логіка сучасного економічного розвитку відображає ефективність змішаної багатоукладної економіки ринкового типу, яка функціонує на базі органічного поєднання різних форм власності та використання диференційованих механізмів їх регулювання й управління. Водночас, з одного боку, відбувається демократизація відносин власності, а з іншого, — обмежуються економічний простір і діапазон функціонування класичних форм приватно-капіталістичної власності, що утвердилася і набула всебічного розвитку за умов індустріальної системи.

Технологічний спосіб виробництва — це засоби праці в сукупності з матеріалами, технологіями, енергією, інформацією та організацією виробництва.

Рубежі між технологічними способами виробництва відокремлюють один від одного великі етапи історії людської цивілізації. Перехід від одного такого способу виробництва до іншого головним чином визначається змінами в характері засобів праці, прогресом науки і техніки. За багато тисяч років розвитку цивілізації знаряддя праці, наука, техніка, технологія пройшли складний і суперечливий шлях, на якому слід виділити такі головні етапи.

Перший етап технологічного способу виробництва бере початок з виникнення первісного ладу, появи найелементарніших знарядь праці. Він охоплює багато тисяч років існування людського суспільства і завершується наприкінці ХVIII — на початкуXIX ст., тобто до виникнення машинного виробництва. Технологічний спосіб виробництва на цьому етапі, як правило, базується на ручній праці. З позицій сучасності це — етап занадто повільного екстенсивного економічного зростання, головним фактором якого за витратами енергії була сама людина. Наука і техніка на даному етапі розвивалися окремо одна від одної.

Другий етап нового технологічного способу виробництва почав зароджуватися з кінця ХVIII—початкуXIX ст. Характерним для нього було те, що він базувався на машинній праці. Виробничі функції окремого господарника стали закріплюватися за цілими підприємствами. У цей період часу (аж до кінця XIX ст.) виробництво стає дедалі суспільнішим, поглиблюється суспільний поділ праці.

З початку 40-х роківXX ст. домінуючою виявляється подетальна і поопераційна форма поодинокого поділу праці, а її матеріальною основою стає комплексна механізація та автоматизація виробництва.

З середини 50-х років починає формуватися новий технологічний спосіб виробництва, що базується на автоматизованій праці. У цей період продуктивні сили переростають масштаби окремих національних держав. Тому подетальна і поопераційна форма поодинокого поділу праці розвивається як у межах окремих національних держав, так і у міжнародному масштабі.

Отже, технологічний спосіб виробництва характеризує етапи розвитку суспільного виробництва з точки зору вдосконалення засобів праці, науки, техніки, технології, енергетичного та інформаційного забезпечення способів організації виробництва.

 

ЛЕКЦІЯ 4.ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ

1.ВЛАСНІСТЬ ЇЇ ЕКОНОМІЧНИЙ ЗМІСТ

2.СТРУКТУРА ВЛАСНОСТІ.РІЗНОМАНІТТЯ ФОРМ ВЛАСНОСТІУ РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ