Класовий та заглюд-й

Класовий	Заглюд-й
Д-ва – о п в, що ств умови для компромісу інтересів різних класів та соц. груп.	Д-ва – о п в, що ств умови для компромісу інтересів різних класів та соц. груп.
Д-ва викор-ся у вузьких цілях як засіб забезп-я гол чином інтересів пануючого класу, певної верстви або соц. групи.	Д-ва викор-ся як засіб забезп-я гол чином інтересів усього сусп.-ва.
Д-ва служить класові: феод, бурж, рабовл	Д-ва виступає арбітром, який намаг-ся узгодити протиріччя, що існ у сусп.-ві.
Заг-люд інтереси на 2 плані	Є більше ідеалом, ніж реальністю.

 

9. Суверенітет держави та його види.

Сувер-т д-ви– політико-прав власт-сть держ вл, що означає верховенство, повноту і неподільність вл д-ви в межах її тер-ї, незалежн-сть і рівнопр-сть у міжн-х відносинах (держ, нар, нац.).

Ознаки сувер-ту:

- Верх-во - відсутність іншої більш високої суспільної влади на території країни: державна влада може скасувати, визнати недійсним будь-який прояв усякої іншої суспільної влади;

- Незал-сть -можливість самостійно приймати рішення ззовні країни за дотримання норм міжнародного права і поважання суверенітету інших країн;

- Самост-сть -можливість самостійно приймати рішення усередині країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права;

- Неподільність (єдність) -одно-особовість влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову; безпосереднє здійснення владних велінь по їх каналах;

- Повнота (на всі сфери, на все насел-я) -поширення державної влади на всі сфери державного життя, на все населення і громадські організації країни;

- Рівнопр-сть у зв відносинах -наявність у міжнародних відносинах таких прав і обов'язків, як й у інших країн.

- Невідчужуваність — неможливість довільної відчуженості легітимної та легальної влади, лише наявність закріпленої законом можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в унітарній державі), суб'єктам федерації та органам місцевого самоврядування (у федеративній державі).

Гарантії сувер-ту:

- Волевиявл-я народу;

- Спроможність ек потенціалу;

- Військ могутність, спрямована на захист у разі небезпеки;

- Між нар визнання сув-ту д-ви.

Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і суверенітету нації.

Суверенітет народу (народ — громадяни всіх національностей, що мешкають на території даної країни) означає верховенство народу як джерела і носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо або через представницькі органи брати участь у формуванні напрямку політики своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність державної влади.

Суверенітет народу, закріплений у конституції, — якісна характеристика демократії, демократичного режиму в державі. У ст. 5 Конституції України записано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

Суверенітет нації означає повновладдя нації, яке реалізується через її основні права. Основні права нації — гарантована законом міра свободи (можливості) нації, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства спроможна забезпечити її існування і розвиток. Міра свободи закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для всіх націй.

Україна як суверенна демократична держава втілює в собі суверенітет держави, суверенітет нації та суверенітет народу. Реалізація в Україні права на політичне самовизначення, аж до відокремлення (вищий щабель національного суверенітету, що призводить до встановлення державного суверенітету), є об'єктивно закономірним процесом.

10. ЗАГ. ХАР-КА СУЧ. КОНЦЕПЦІЙ СУТНОСТІ ТА СОЦ. ПРИЗНАЧЕННЯ Д-ВИ.

Концепція розуміння сутності д-ви – сист наук знань щодо властивостей і соц. признач-я д-ви, спроб роз’яснити, які завд-я вона повинна вирішувати, що собою д-ва являє.

Вел кл-сть концепцій зумовлена складністю д-ви як соц. явища, істор особи-ми, рівнем розвитку д-ви, різном-стю методол-х підходів тощо.

Концепція прав д-ви: Концепція правової держав належить до юридичного напряму державознавства. Держава і громадянське суспільство розглядаються як суб'єкти права, тобто як рівні між собою суб'єкти, що пов'язані взаємними юридичними правами та обов'язками. Публічна влада є прерогативою держави і здійснюється на засадах державного суверенітету у формі публічного права. Громадянське суспільство виступає як матеріальна основа правової держави, що підпорядкована суспільству і діє в інтересах громадян. Народ - це джерело публічної влади держави. Він формує державну владу і контролює її діяльність, безпосередньо створює право. Призначення держави - формулювати в юридичних нормативних документах конкретний юридичний зміст правових відносин, враховуючи при цьому правові звичаї та інші норми, створені суспільством, і охороняти право від порушень з боку будь-яких суб'єктів. Громадяни володіють природними правами і свободами, які невід'ємні і є виразом самообмеження держави. Основним принципом організації та функціонування державного апарату повинен бути принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Правове регулювання суспільних відносин має будуватися за різними типами: щодо громадян - дозволено все, що прямо не заборонено законом; а стосовно держави, її органів та їх посадових осіб - заборонено все, за винятком того, що прямо дозволяється законом. Право повинно панувати у суспільстві й відображати інтереси як суспільства в цілому, так і кожного його члена. Правові норми утворюються на широкому соціальному грунті, вбирають у себе загальнолюдські цінності, юридичне відображають їх і забезпечуються державою. Ідеї правової державності не поглинають усіх інших характеристик держави. Вони акцентують увагу на засадах (рівності, свободи, справедливості) здійснення соціальних відносин, у тому числі і державних. Для теорії правової держави властиві єдність і розрізнення права і закону, тлумачення останнього як форми волевиявлення держави, зовнішнього виразу норм права. Норми права і законодавство співвідносяться як зміст і форма з усіма суперечностями, що з цього випливають. Правова держава здійснює свою діяльність у правових формах правотворчості, правозастосування, правоохорони, що забезпечує контроль за державою з боку суспільства і взаємну відповідальність між нею і громадянами.

Концепція елітарної д-ви: Теорія еліт створена італійськими політологами Г. Моска та В. Паретто в 20-30-х роках XX ст. і грунтується на ідеї нездатності основної маси населення управляти державою. За цією теорією політика - це сфера боротьби двох протилежних груп: пануючої меншості (еліти), що оволоділа державою, та підпорядкованої їй «сірої маси», що охоплює решту населення держави. При цьому демократія розглядається як утопія, міраж, у гонитві за яким некомпетентні маси населення стають інструментом в руках демагогів і прокладають шляхи до диктатур, якими, зокрема, є соціалізм і фашизм. Саме тому Г. Моска пов'язував свободу людства не з демократією, а з компетентною правлячою елітою. Другий засновник цієї теорії - В. Паретто - вважав, що державою, суспільством завжди править і повинна правити еліта. Правляча еліта утворюється у трьох головних сферах суспільних відносин - політичній, економічній та інтелектуальній - шляхом висування індивідів, які досягай в своїй справі найбільших успіхів. У цьому полягає основна приваблююча риса цієї теорії, ключ до розкриття її певної популярності: місце в еліті не залежить від багатства або належності до певних соціальних груп тощо. Кожен, хто має належний рівень освіти і досяг успіхів у своїй професійній діяльності, може увійти до складу еліти. Засновники цієї теорії вважали, що в цілому для суспільства кориснішою є насильницька зміна еліт, що забезпечує швидкий прихід до влади нової, прогресивної еліти, а отже, і швидке втілення в суспільне життя нових досягнень науки і техніки тощо.

Ідея фашист-ї д-сті:Ідеологія фашизму - це суміш різних положень, метою яких є не тільки виправдання, а й заохочення найнижчих, найтемніших людських інстинктів. Спираючись на такі положення, намагаються виправдати будь-які, навіть найжорстокіші дії, що застосовуються для досягнення бажаної мети. Однією з головних складових фашистської ідеології є расизм, що поділяє людей, насамперед, за біологічними ознаками на кілька груп (рас). При цьому одна раса проголошується культурною, а тому панівною, і лише її представники визнаються дійсними представниками людського роду. Інші раси оцінюються як недолюдки, напівтварини, призначення яких полягає у забезпеченні процвітання панівної раси. Історія людства проголошується віковою боротьбою «культурної» раси з расами «дикими», неповноцінними. Основне завдання держави, за фашистською ідеологією, - забезпечити процвітання панівної раси шляхом захоплення держав, що створені «дикими» расами з метою розширення «життєвого простору» і забезпечення розвитку і поширення «культурної» раси. Фашизм проповідує тоталітарну державу. Фашизм відстоює ідею вождізму: на чолі нації, партії і держави стоїть вождь, діяльність якого не обмежена ніякими законами, а його думки, слова, дії - це істина в останній інстанції. Обґрунтовується така схема: право - це те, чого хоче народ, а волю народу виражає вождь, який бере свою силу безпосередньо з містичної душі нації. У сфері міжнародних відносин фашизм виходить з культу грубої сили. Насилля проголошується найважливішим чинником розвитку, а гуманізм - проявом неповноцінності раси, спробою виправдання її слабовілля та боягузтва.

К-я нац. д: Головним у цій концепції є обгрунтування того, що основне призначення держави полягає у забезпеченні створення найсприятливіших умов для існування та розвитку певної нації. Нині ця теорія набула поширення у країнах колишнього СРСР, Східної та Південно-Східної Європи. У деяких державах, зокрема в Естонії, Латвії, вона поступово набуває статусу офіційної доктрини. Про те, коли її стануть тлумачити виключно в етнічному плані, ця теорія може тісно наблизитись до фашизму і набути якостей соціально небезпечної. У цьому разі вона може стати теорією національної винятковості, поширення якої на державу може знайти свій вираз у дуже небезпечних гаслах типу «Естонія для естонців», «Україна для українців» тощо. Ця теорія в такому тлумаченні небезпечна тим, що породжує недовіру між людьми різних національностей. В умовах багатонаціональних держав це неминуче веде до конфронтації, і врешті-решт - до насильства і ворожнечі, що ми бачили, наприклад, з подій у колишній Югославії та в деяких інших регіонах світу. В умовах формування національного ринку за часів феодалізму або боротьби за визволення від колоніальної залежності ідея створення національної держави мала позитивне значення, сприяючи історичному прогресу. Нині, особливо в багатонаціональних країнах, вона може мати місце лише за певних умов, і, насамперед, коли враховуються реальний стан міжнаціональних відносин та інтереси національних меншин. Завжди слід зважати на ті правові та фактичні наслідки, що стоять за ідеєю національної державності в кожному окремому випадку.
Ідея національної держави не однозначно оцінюється у теорії держави і права, не говорячи вже про політичну практику. Про це свого часу писав В. Винниченко, виступаючи проти право націоналістичних позицій у Центральній Раді. Як міщанську характеризував ідею національної держави М. Бердяєв, різко критикував націоналізм у будь-якій формі А. Швейцер, інші представники вчених кіл гуманістичного напряму.

Етатична к: Сутність етатизму полягає в обгрунтуванні необхідності максимального втручання держави у життя суспільства і кожної конкретної особи. У відповідності з статичними поглядами життя сучасного суспільства постійно ускладнюється, виникають і розвиваються все нові й нові взаємозв'язки як між його складовими частинами, так і між окремими громадянами. Це зумовлює необхідність існування своєрідного «соціального диригента», який впорядковував би, тобто регламентував і контролював здійснення суспільних відносин. Таким «диригентом», в силу лише їй одній притаманних властивостей (наявність спеціального апарату управління і примусу, здатність надавати своїм рішенням загальнообов'язкового характеру тощо), може і повинна бути держава. При цьому стверджується необхідність практично необмеженого й вирішального втручання держави практично в усі сфери суспільних відносин - аж до найінтимніших сімейних відносин і виправданість максимального обмеження самоврядування населення. У певних своїх положеннях статична концепція держави стикується з фашистським розумінням призначення держави.
Ця концепція набуває особливої підтримки в державах з недемократичними державно-правовими режимами.

Класова к д:Протягом тривалого часу у вітчизняному та східноєвропейському правознавстві, юридичній науці деяких інших країн панували такі уявлення про державу, які повністю виходили з ідеї виключно класового устрою суспільства. Тому держава розглядалась як «знаряддя, машина для придушення одного класу іншим», як «організація економічно панівного класу» тощо.
Наполягання на повноті та абсолютній і об'єктивній обґрунтованості такого визначення держави і на безперечності його сприйняття не відповідає сучасним реаліям розвитку суспільства. Адже таке визначення не враховує того, що з моменту виникнення держави її призначення виявлялось у двох напрямах: у забезпеченні загальносуспільного блага і у здійсненні організованого примусу в масштабах усього суспільства. Пріоритет одного з цих напрямів у державне - правовій практиці й, відповідно, у правовій та політичній думці зумовлювався конкретними умовами того чи іншого етапу розвитку суспільства. Тому, природно, що державне - правовий досвід рабовласницького й феодального устроїв та початкових стадій розвитку капіталізму давали підстави для формування виключно класових уявлень про державу. Тоді суспільство мало яскраво виражену класову структуру, в ньому існували антагоністичні (непримиренні) класові суперечності, що зумовило формування вчення про класову боротьбу як основу практично всіх уявлень про державу і право. За тих умов воно було історично виправданим. В сучасних умовах виключно класовий підхід до розуміння сутності, призначення і визначення самого поняття не може бути продуктивним

Концепція держави «загального благоденства» (Дж. Мюрдаль, Дж, Стречи та ін.) висунута у середині XX ст. щодо розвинутих капіталістичних держав (так званих «максимальних» держав). Ця теорія стала противагою, антиподом концепції держави «нічного сторожа» («мінімальної» держави), що відстоювала невтручання держави в економічну сферу, у відносини робітника та підприємця, у соціальні питання. Теорія держави «благоденства» взяла за основу ідею англійського економіста Дж.-М. Кейн-са, відповідно до якої активне втручання держави в економічне життя є панацеєю від усіх соціальних негод, засобом згладжування класових суперечностей, оздоровлення і стабілізації економіки. Держава трактувалася як надкласова, що втратила свою стару класову сутність завдяки встановленню прогресивних податків, перерозподілу національного доходу, наданню соціальних послуг та ін.

Теорія «конвергенції» набула популярності наприкінці 50-х років XX ст. (П. Сорокін, Дж. Гелбрейт та ін.). Відповідно до цієї теорії в умовах науково-технічної революції (НТР) втрачається відмінність між капіталістичною та соціалістичною державами, відбувається їх зближення шляхом запозичення одна у одної позитивних рис, створюється «єдине постіндустріальне суспільство». Процес «соціалізації» капіталістичної держави проявляється в елементах планування і державного регулювання економіки. Процес капіталізації в соціалістичній державі полягає у зживанні «надмірної жорсткості» центрального державного управління, визнанні приватної власності, розвитку ринкової економіки, політичного плюралізму і мирного співіснування у сфері ідеології. У перспективі влада в конвергентному суспільстві, відповідно до теорії, позбавиться класового характеру і суспільно-політичного забарвлення (капіталістична і соціалістична), управління перейде до менеджерів (управляючих) — особливого прошарку, що виник у ході НТР. Ця теорія протистояла марксистсько-ленінській теорії про відмирання держави і переростання соціалістичної держави в суспільство комуністичного самоврядування.

В сучасних умовах, коли змінюється соціально-правова характеристика буржуазних держав, коли колишні «соціалістичні» держави, у тому числі Україна, стали на шлях формування громадянського суспільства і побудови правової держави, виникла концепція майбутніх буржуазних і соціалістичних держав — держави соціальної демократії, соціальної правової держави.

11. ПОНЯТТЯ ТИПУ Д-ВИ. ФОРМАЦ-Й ТА ЦИВІЛІЗ-Й ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧ-Я ТИПУ Д-ВИ.

Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли мова йде про типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують натепер, на групи, класи — типи. Поділ держав на типи покликаний допомогти з'ясувати, чиї інтереси виражали і обслуговували держави, об'єднані в даний тип.

Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний. Формація — це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом.

При такому підході держава набуває суто класової визначеності, виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три основні типи експлуататорських держав (рабовласницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін виділяли й останній (неексплуататорський) історичний тип — соціалістичну державу, яка у найближчій історичній перспективі повинна перерости в громадське комуністичне самоврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася як антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для ототожнення прогресивних (цивілізованих) і регресивних (примітивних) моделей соціалізму, а також некоректних трактувань сутності комуністичної формації.

Класово-формаційний підхід до типології держав був єдиним у нашій науковій і навчальній літературі до 90-х років XX ст.

Інший підхід — цивілізаційний — покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація», її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Крюгер, Тойнбі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку.

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:• первинні;• вторинні.До первинних цивілізацій віднесені держави — давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних — держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.

Тип держави характеризується:

• елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;

• системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується;

• системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності;

• реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві;

• рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.

12. ПРОБЛЕМИ ВИКОР-Я СУЧ КОНЦЕПЦІЙ СУТНОСТІ Д-ВИ В ПРОЦЕСІ ДЕРЖАВОТ-Я В УКРАЇНІ.

Україна переживає перехідний період. Вона належить до держав, що взяли курс на гуманістичний демократичний правовий розвиток.

В сучасних умовах, коли змінюється соціально-правова характеристика буржуазних держав, коли колишні «соціалістичні» держави, у тому числі Україна, стали на шлях формування громадянського суспільства і побудови правової держави, виникла концепція майбутніх буржуазних і соціалістичних держав — держави соціальної демократії, соціальної правової держави.

Ідея про орієнтацію України на соціальну державу міститься у Конституційному договорі між Верховною Радою і Президентом України (від 8 липня 1995 р.) «Про основні засади організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття Конституції України». Тут, зокрема, підкреслюється, що Договір гарантує соціальну спрямованість ринкової економіки. Чітке текстуальне вираження ідея соціальної правової держави знайшла у ст. 1 Конституції України.

Прогнозувати перспективу успішного розвитку України можна тільки на шляхах оптимального поєднання принципів правової, державності, демократизму, соціальної державності. Ідея соціальної правової держави є надбанням усього людства. Ця раціональна ідея у разі успішній реалізації в змозі вивести Україну до числа цивілізованих держав світу.

13. Особливості виникнення держави в різних народів світу.

Розвиток первісного суспільства в усіх регіонах світу спочатку проходив приблизно однаково. Проте на стадії переходу до держави шляхи різних первісних суспільств розійшлися.

Розрізняють два основні шляхи виникнення держави:

європейський (Афіни, Рим, давньогерманські держави);

східний, азіатський (Єгипет, Вавилон, Китай, Індія та ін.).

На Древньому Сході, в Азії та Африці (східний, азіатський шлях виникнення держави) перші держави виникли в зонах поливного землеробства ще в епоху бронзи. Проведення великих громадських робіт із будівництва каналів та інших іригаційних споруд зажадало збереження сільськогосподарської общини і суспільної форми власності на землю. Поступово суспільна власність перетворилася на державну. Приватна власність не придбала істотного значення.

Потреба в спорудженні та експлуатації іригаційних систем, необхідність у надійному їх захисті створювали природне підґрунтя для самостійної публічної влади. Основою її стало родоплемінне вельможне панство — общинне «чиновництво», яке виступало організатором виробництва і виконувало адміністративні функції. Ця особлива група посадових осіб створила апарат державної влади, що складався.

Східні держави — деспотичні монархії — не мали ясно вираженої класової диференціації. Тут держава стала й організатором виробництва, й правителем над членами общини, їх експлуататором. Родоплемінне вельможне панство привласнювало не самі засоби виробництва, а управління ними. Маючи у власному розпорядженні якісь матеріальні блага, воно втрачало їх разом з утратою посади. Значення приватної власності, яка посідала певне місце в країнах Давнього Сходу, було невеликим. Раби, як правило, були власністю держави або церкви, але не приватних осіб.

Особлива роль відводилася божественному освяченню влади. Родове вельможне панство прагнуло зберегти своє становище і владу як дані Богом, Правитель проголошувався носієм Божої волі, посередником між Богом і людьми. Так відбувався процес сакралізації влади — проголошення її священною, непорушною, недоторканною.

Особливості виникнення держав східного типу:

	основу економічних відносин складає державна форма власності;
	приватна власність має другорядний характер;
	державна влада є деспотичною;
	є потужний чиновницький апарат;
	відбувається сакралізація (освячення) влади;
	встановлюються застій і нерухомість у суспільстві, яке протягом століть не розвивається.

На території Європи (європейський шлях виникнення держави) головним чинником утворення держави було класове розшарування суспільства в зв'язку із формуванням приватної власності на землю, худобу, рабів. У південної Європі держави виникли в епоху заліза. Там не були потрібні такі громадські роботи, як у разі східного (азіатського) шляху виникнення держав. У результаті розкладання общин виникла або приватна власність на землю (Афіни, Рим), або приватне землекористування зі збереженням державної власності (Спарта).

В Афінах появу держави нерідко називають класичною формою походження держави. Вона виникла безпосередньо із внутрішніх, класових протиріч, які розвилися в надрах родоплемінного суспільства.

У Давньому Римі процес формування класів і держави внаслідок цілої низки причин гальмувався, і перехідний до держави період розтягся на століття. В основному процес утворення держави в Давньому Римі був таким же, як і в Афінах, лише супроводжувався боротьбою плебеїв (прийшлого населення) проти патриціїв (римського родового вельможного панства). Плебеї — особисто вільні, не пов'язані з римським родом, мали торгове і промислове багатство. Боротьбою проти патриціїв за владу вони стимулювали розкладання родоплемінного ладу і утворення держави.

У Давній Спарті поява держави була обумовлена не лише внутрішньоекономічними причинами, а й завойовницькими походами, у результаті яких завойоване населення ставало не особистими рабами завойовника, а общинними рабами (ілотами). Перевищення кількості ілотів над спартанцями і острах загрози повстання з їх боку зумовили формування держави на підґрунті специфічної форми землекористування. Тут приватна власність на землю і рабів не допускалася, земля розподілялася порівну серед общинників на правах володіння.

У давніх германців утворення держави було прискорене завоюванням значних територій Римської імперії. Родова організація не була пристосована для панування над завойованими територіями. Це призвело до розвитку прафеодального (або ранньофеодального) ладу на землі колись-то могутньої Римської

Ф.Енгельс у роботі «Походження сім'ї, приватної власності і держави» називає три форми виникнення держами: пфінську, римську, німецьку.

ІІІ. ФОРМИ Д-ВИ

14. ПОНЯТТЯ І ЕЛЕМЕНТИ ФОРМИ Д-ВИ.

Форма держави —спосіб організації та порядок здійснення державної влади в країні.

Структура форми держави - стійка єдність елементів, їх зв'язків, цілісності. Вона включає три взаємозалежних елементи: форму державного правління, форму державного устрою, форму політичного (державного) режиму.

Форма державного правління - порядок утворення і організації вищих органів влади в державі.

Форма державного устрою- елемент форми д-ви, що відображає спосіб територіального устрою д-ви, який визначає порядок взаємодії центр регіон та місц влад.

Державно-правовий режим– елемент форми д-ви, що визначає методи та прийоми реал-ї держ влади в д-ві.

15. ФОРМА ДЕРЖ. ПРАВЛІННЯ: ПОНЯТТЯ І ВИДИ.

Форма державного правління - порядок утворення і організації вищих органів влади в державі.

Характеризує:

- структуру вищих органів держ влади;

- порядок утв-я вищих орг. д. вл;

- розподіл повноважень між вищими орг. д вл;

- принципи взаємодії держ-владних структур у процесі здійсн-я ними повноважень.

Монархія — форма державного правління, при якій державна влада зосереджена цілком або частково в руках однієї особи — монарха, передається в спадщину, не залежить від населення (як правило, не затверджується ним).

Юр власт:

- безстроковість вл;

- спадкове престолонаступництво;

- представництво монарха від імені д-ви не за дорученням, а за власним правом;

- не підпорядкованість влади м іншим суб’єктам.

Ознаки:

1) монарх – гл д-вит у вн та зв відносинах;

2) монарх здійснює управл-я одноосібно;

3) влада монарха оголошується священною і поширюється на всі сфери відносин;

4) повноваження безстрокові.

Різновиди монархій:

1) необмежена:

- деспотична (вл м обожнюється, він сам – божество (рабовл д-ви, д-ви Ст.Сходу));

- абсолютна (у руках м вчя повнота вл, ніким, нічм необмежена (Сауд Аравія, Оман, Бруней));

2) обмежена:

- дуалістична (част вл в руках м, частина – у предст органу (йорданія, Ліхтенштейн);

- парламентська (вл м обмеж-ся предст органом, що закр в Конст-ї (Швеція, Японія, ВБ)).

Республіка - форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється представницьким загальнонаціональним органом влади (парламентом), обраним населенням на певний строк.

Юр власт:

- обмеж влади гл д-ви, зак і вик орг. конкр терміном;

- виборність гл д-ви;

- предст-во держ інтересів на міжн арені;

- загальнообов-сть рішень зак вл для всіх інших держ органів;

- захист пр. громадян, взаємовідпов-сть особи і д-ви.

Ознаки:

- наявність вищих орг. держ вл;

- діял-сть д-ви на принципах демокр та поділу держ вл;

- розподіл сфер впливу владних структур і визнач-я терміну їх повноважень;

- відповід-сть посадових осіб (відкликання, відставка).

Різновиди республіки:

1) парламентська (принцип верховенства парламенту, о обир-ся насел-м країни і формує відповідальний перед ним уряд (Італія, ФРН, Фінляндія):

- уряд форм-ся з предст-ва партій, що мають більшість у парламенті;

- президент обир-ся парламентом, є лише главою д-ви, здійснює переважно представницькі повнов-я;

- парл може висловити недовіру уряду;

2) президентська (президент – гл вик вл, тобто формує уряд та керує його діял-стю (США, РФ, Бразилія, Аргентина)):

- президент і парламент обир-ся всенар голосув-м;

- президент – гл вик вл, він формує уряд, має пр. відкладного вето;

- зак вл – парламент;

3) змішана (пар-президент, президент-парлам) – наявні ознаки як президент (вибори презд насел-м, його широкі повнов-я), так і парл (підзвітність уряду парламенту) песпубліки (Укр, Рум, Польща, Франція):

- президент і парламент обир-ся всенар голосув-м;

- уряд форм-ся парламентом;

- пр. наділений вагомими повноваженнями;

- уряд відповідає перед пр-м, підзвітний та підконтрольний парламенту;

- пр-т має пр. розпуску парл, парл може висловити недовіру уряду (відставка).

16. ФОРМА НАЦ-ДЕРЖ. І АДМ-ТЕР. УСТРОЮ: ПОНЯТТЯ І ВИДИ.

Форма державного устрою- елемент форми д-ви, що відображає спосіб територіального устрою д-ви, який визначає порядок взаємодії центр регіон та місц влад.

Характеризує:

- принцип поділу д-ви на складові частини;

- відносини між різними рівнями владних органів (центр, рег та місц);

- можливість врах-я інтересів нац. меншин шляхом надання території, де вони проживають, певних прав щодо територіального самоврядування.