Взаємодія керуючої і керованої підсистем

 

Якщо організація прагне до розширення можливостей досягнення успіху, вона повинна ясно уявляти напрямки свого розвитку, керуватися чіткими завданнями і пріоритетами [5].

Традиційна точка зору планування стратегії є наказовою і виникає з процесу раціонального планування, де основну роль в ефективному прийнятті рішень відіграє чітко регламентований і формалізований процес їхньої розробки і реалізації. Стратегія розглядалася як систематизований процес, що вказує аналітичні інструменти і методи, які розглядалися як "найкращий спосіб" розробки стратегії, використання якого практично гарантує успіх компанії [6].

В даний час твердість таких підходів зазнає гострої критики, однак вони дотепер лежать в основі багатьох зарубіжних досліджень і підручників, що видаються [7], що послужило причиною даного аналізу, у тому числі, методів, підходів і самої суті стратегічного менеджменту, особливо, у тій його частині, що у нас називають елементами антикризового менеджменту, застосовуваного на стадії розробки цілей і завдань стратегічного планування.

Виникаючі в практиці управління завдання за своєю суттю є або функціональними, або ситуаційними. Функціональні (стабільні) завдання визначаються сформованим поділом праці у виробництві й управлінні. Ситуаційні завдання є наслідком порушень взаємодії спеціалізованих структурних підсистем і елементів організації під впливом дестабілізуючих факторів виробництва.

Наявність двох класів завдань в управлінні цілком закономірна: будучи соціально-економічними системами, вони не можуть

бути описані лише стабільними характеристиками. Занадто складними і різноманітними є сучасні завдання й об'єкти управління, занадто мінливе внутрішнє і зовнішнє середовище організацій.

Головною є та обставина, що організацією, як динамічно розвинутою цілеспрямованою системою, неможливо ефективно управляти, якщо вона має лише жорстко організовану структуру, функції і повторювані процеси управління. Необхідна гнучка, адаптаційна додаткова підсистема ситуаційного типу, що забезпечує цілеспрямований розвиток компанії, що мала б можливість і здатність вирішувати комплекс виникаючих проблем стратегічного і тактичного оперативного характеру.

При цьому потрібно пам'ятати, що поняття оперативності є відносним. Те, що для системи управління більш високого рівня ієрархії є оперативною проблемою, для підлеглої виробничої структури може мати перспективний, стратегічний характер. Поточні проблеми інноваційного менеджменту, як правило, є стратегічними для виробничого. В свою чергу, характер проведення стратегічних змін сьогодні також може піддадуть ситуаційним випробуванням, що, безумовно, позначиться на підприємстві в перспективі. Тому проблемні ситуації можуть виникати на всіх етапах і стадіях управління і носять взаємозалежний характер.

Частота появи проблемних ситуацій незмірно зростає в даний період розвитку економіки України, коли сформовані ринкові відносини по-новому ставлять проблеми, які необхідно вирішувати підприємствам. Однією з таких проблем є питання виживаності підприємств і стійкості їхнього функціонування.

З позиції держави стійкість підприємств розглядається з погляду стійкості економіки в цілому, її здатності і можливості "вписатися" у світові економічні процеси. Тому, ті підприємства, що змогли вийти на світовий ринок, як правило, є стійкими і на внутрішньому ринку.

Активізація зовнішньоекономічної діяльності України забезпечує ріст валютних надходжень, позитивно впливає на зовнішньоторговельний баланс, стабілізує валютний ринок, збільшує дохідну частину бюджету. Тому держава вкрай зацікавлена в стійкості роботи своїх підприємств, які, на жаль, надавати серйозну допомогу в даний період не в змозі.

У цих умовах проблема стійкості розвитку підприємств і їхньої конкурентоспроможності лягає на власні плечі організацій, умови роботи яких істотно залежать не тільки від ослабленого

внутрішнього потенціалу, але й від серйозного тиску факторів зовнішнього середовища.

З позицій підприємств стійкість можна розглядати як здатність системи зберігати свій працездатний стан після досягнення запланованих результатів при наявності різних впливів, що обурюють. Збурювання може викликати тимчасові відхилення координат стану системи в межах заздалегідь визначених допусків, але при припиненні впливів стійка система повинна повертатися у вихідне положення.

Стійкість повинна забезпечуватися в будь-яких умовах і ситуаціях, що виникають у системі та навколишнім середовищі. Поняття стійкості системи управління й організації не те саме. Це розмежування — предмет особливих досліджень. У даній роботі така ціль не ставиться. Суть стійкості тут необхідна в контексті розглянутих проблем роботи організації в сучасних умовах.

Незалежно від форм власності організаціям необхідно, як правило, вирішувати три групи завдань: перша полягає у виявленні і встановленні виду діяльності компанії, її цілей і шляхів їхнього забезпечення в умовах взаємодії з зовнішнім середовищем (тобто треба встановити "що робити? " і "якими ресурсами (чим) це робити?"); друга — у формуванні такого способу проведення робіт, що дав би відповідь на запитання: "коли, як і в якій послідовності, це робити? " і, нарешті, третє завдання полягає у встановленні високоефективного мотиваційного механізму управління людьми, що забезпечує досягнення поставлених цілей і завдань. Зрозуміло, що забезпечення безкризового функціонування і розвитку організації на базі достатнього нагромадження фінансового капіталу в нинішніх умовах є дуже складним завданням. Відсутність чи нестача власних засобів підприємств і також можливість одержання позикових засобів змушує дослідників шукати шляхи розв'язання наявних проблем іншим способом, що вимагає порівняно невеликих фінансових витрат.

Одним з таких шляхів є удосконалення організаційно-економічних відносин всередині організації, здатних протистояти зростаючим факторам зовнішнього середовища.

Негативний вплив сформованих і формованих ринкових відносин, слабість системи управління підприємством, падіння внутрішнього потенціалу фірми перед погрозою зовнішніх впливів створили специфічні умови для підприємств, що не мали і не мають аналогів в економічній історії. Тому зарубіжні рецепти з

підвищення стійкості і конкурентоспроможності фірми не можуть бути прийнятні. Необхідний свій специфічний шлях розв'язання наявних проблем з урахуванням сформованих обставин, зумовлених, у першу чергу, зовнішніми впливами.

Таким чином, навіть неглибокий аналіз викладеного дозволяє зробити висновок про те, що існуюча діяльність вимагає зміни системи господарювання на підприємствах і в організаціях, а також розробки адекватних специфічних підходів до вирішення назрілих проблем. Ці підходи і рішення повинні бути спрямовані на внутрішні джерела росту ефективності, не потребуючи значних капітальних витрат.

Цікавим уявляється висловлення А. Ослунда у своїй роботі [8], з приводу підйому "лежачих" підприємств, що знаходяться в стагнації. Це стосується, в першу чергу, підприємств державної власності. Він пропонує заміну багатьох колишніх і дуже ретельний підбір нових керівників, саме ретельне їхнє навчання стратегічного і тактичного менеджменту.

Сюди ж відносяться і рецепти, пов'язані з відродженням підприємств із низькою якістю управління. По-перше, необхідно скоротити поточні фінансові витрати. По-друге, треба активно розвивати мережу збуту. По-третє, повинна бути чітко визначена сфера відповідальності всередині підприємства. По-четверте, повинні бути скорочені витрати, пов'язані зі змістом управлінського апарату (умовно-постійна частина накладних витрат). Оскільки більшість радянських підприємств управлялося неекономічно і витрати досить великі, цю операцію здійснювати легко.

Істотну підтримку тут можуть зробити ефективна фінансова і податкова політика, а також раціональні дії місцевої влади, що обмежували б діяльність торгово-посередницьких структур. Негативним прикладом такого становища є діяльність Кримського содового заводу, де посередники в буквальному значенні слова окупували підприємство, його постачання і збут. В результаті чого підприємство, хоча і є рентабельним, втрачає до 80% свого прибутку.

Стереотипність мислення багатьох керівників, що відкидають навіть думки про стратегічне планування, зводиться до тривіального запитання: "Як я можу розробляти плани на 5-7 років, коли я не знаю, що буду робити завтра" — говорить багато про що. У першу чергу, напрошується питання: "А чи може ця людина, що вважається керівником, бути ним, або він не думає чи не знає

перспектив своєї діяльності?" Не знає, з чого необхідно почати і, що робити, щоб виявитися в майбутньому в бажаній точці розвитку підприємства?

Тому не дивно, що розуміння важливості, ключового характеру і значимості ефективного управління, в тому числі і стратегічного, відсувається на другий план. Ставка як і раніше робиться, головним чином, на реструктуризацію залучення зовнішніх інвестицій і нові технології, що, на їхню думку, "змусять" працювати людський капітал. При цьому сам факт "проїдання" будь-яких інвестицій ніби не помічається [9].

Очевидно, що в рамках стратегічного, зокрема, управління "за цілями і результатами" з використанням методів і прийомів ситуаційного (антикризового) менеджменту, має кардинальним чином вирішити проблему вже в найближчому майбутньому. Але для цього одних гасел недостатньо. Необхідні й інші заходи організаційно-економічного характеру й інструменти, здатні ефективно планувати і управляти виробництвом. До них можна віднести:

• розробку гнучких методів стратегічного планування, що дозволяють передбачати і запобігати появу кризових ситуацій;

• розробку методів і прийомів тактичного управління організацією і її структурними підрозділами, що дають можливість оперативно реагувати на неприпустимі відхилення від запланованого ходу виробництва;

• розробку методів і підходів на вибір гнучких структур і комунікацій, здатних до швидкої адаптації організації до умов зовнішнього середовища, що змінюється;

• розробку ефективних прийомів і методів організаційно-економічного обґрунтування і прийняття управлінських рішень, спрямованих на забезпечення стійкості системи управління й організації в цілому.

Відомо, що будь-яка цілеспрямована система повинна в процесі свого функціонування виконувати поставлені перед нею завдання. В силу неузгодженості початкового чи поточного стану системи і заданого (чи бажаного) виникає потреба в прийнятті рішень, тобто в управлінні. Функції вироблення необхідних у кожній конкретній ситуації управлінських рішень і покликана виконувати система управління.

Система управління (СУ) — це система, завданням якої є вироблення і реалізація управлінських впливів чи рішень для формування необхідної поведінки керованої системи (чи об'єкта уп-

равління) в умовах різних впливів навколишнього середовища для досягнення сформульованих цілей [10].

Структуру системи управління в узагальненому вигляді можна подати у вигляді рис. 4.1.

Рис. 4.1 Структура і зв'язки системи управління (узагальнений вигляд)

Керуюча система G_c — характеризується т-мірним вектором управління:

де и_i(t) — елементи вектора управління керуючої системи.

Керована система G_p у сукупності з керуючою системою G_c утворить систему управління, зображену на рис. 4.1 пунктирною лінією і представлену оператором G_s. Керована система знаходиться під впливом збурювання 1-мірного вектора:

де z_i(t) — елементи вектора стану системи управління G_s.

На керуючу систему G_c подається в загальному випадку п-мірний вектор завдання:

де r_і(t) — елементи вектора завдання керуючої системи G_c.

Відповідно до цього вектор управління U(t) формується в залежності від змін значення неузгодженості:

являє собою п-мірний вектор як функція U(i) = Fu(E(t)).

Цілком очевидно, що система управління повинна взаємодія-ти з керованою системою, названою інакше об'єктом управління

На теоретико-множинному рівні систему можна представити наступними узагальненими моделями:

Елементами Злі (і = 1, 2,... ,т+п) називаються атомарні, тобто неподільні, частини СУ. Кожен елемент знаходиться під впливом вхідних впливів і, в свою чергу, формує вихідні впливи (рис. 4.2).

Рис. 4 2 Структурна схема елемента

Вхідним впливом e(t) чи входом, називається вплив, що надходить на вхід елемента від іншого елемента чи сукупності елементів системи.

Вихідним впливом x(t) чи виходом, називається вплив, вироблений елементом на його виході.

Реально практично будь-яка система знаходиться під впливом збурювань.

Впливом, що збурює, z(t) називається вплив на елемент від зовнішнього середовища.

У загальному випадку кожен елемент перманентно знаходиться в деякому русі, тобто в динамічному режимі. У кожен же окремий момент часу t елемент може характеризуватися деяким конкретним станом, який можна представити у вигляді:

де F_e — функція, що описує поведінку елемента в залежності від вхідного впливу.

Властивості кожного елемента можуть бути описані статичними і динамічними характеристиками.

Статичною характеристикою елемента називається залежність між виходом і входом елемента в сталому режимі.

Динамічною характеристикою елемента називається залежність у часі виходу елемента, викликаного одиничною фіксованою зміною вхідного впливу.

Завдання керуючої системи, як відзначалося вище, є забезпечення функціонування системи з умови виконання всіх поставлених перед нею вимог. Завдання системи повинні зважуватися також і в умовах різних збурювань, що діють на керовану систему як ззовні, так і зсередини. В кібернетиці завдання, чи сформульовані до системи вимоги, визначаються як мета функціонування системи.

Метою системи управління називається завдання, що стоїть перед системою, сформоване у вигляді сукупності деяких вимог, що можуть мати строго математичне чи декларативне формулювання. Формулювання мети є дуже відповідальним етапом і визначається рядом факторів. До них відносяться вид системи, її складність, призначення, умови функціонування, принципи і способи управління й ін. Відповідно до цього розрізняються і постановки цілей.

У найпростішому випадку ціль може виражатися у вигляді константи, що визначає кінцевий стан керованої системи. Протилежний за змістом варіант цільової настанови — це визначення лише загальної тенденції динаміки, тобто загального напрямку руху системи. При цьому можливі деякі параметри, що характеризують цю динаміку. Нарешті, проміжний варіант — завдання деякої цільової програми, розподіленої в часі ітеративно чи безупинно. У цьому випадку формується програма, відповідно до якої система повинна досягати у визначені проміжні моменти часу деякі задані стани, що підлягають контролю.