Щорічні темпи приросту реальних обсягів фінансових

ресурсів у банківській системі України (%)

Показники
Кошти на поточних рахунках	27,1	22,3	34,8	36,1	-18,3	134,0	21,1
Кошти на депозитних рахунках	28,2	56,5	62,9	79,3	19,0	49,4	24,4

* www.bank.gov.ua

1998-2000 2003-2004 темпиприросту

q банківський капітал

q рахунки суб’єктів

господарювання

® рахунки домогосподарств

готівка в o6iry

Рис. 1.5.1. Джерела приросту кредитхихресурсів банківської системи Украйни, %

 

 

3анижений рівень капіталізації економіки України можна пояснити не лише відсутністю сильного фінансового ринку, а й тим, що суспільне багатство не є капіталізованим, воно не має ринкової вартості. Капітал вітчизняних компаній та фінансових установ досить часто є або переоціненим або недооціненим, крім того, вітчизняні фірми досить скептично ставляться до інституту довіри, що є одним з головних якісних їх характеристик поряд з фінансовими показниками.

4. 3міна ролі держави в господарській системі України. В СРСР панувала ідеологія тотального одержавлення усіх сфер суспільної життєдіяльності, виключної ролі держави у процесі переходу до соціалістичного ладу. Неспроможність адміністративно-командної системи до подальшого економічного розвитку, переходу до нової системи господарювання, бажання швидких та результативних змін, поради міжнародних фінансових інституцій та експертів, які фактично фінансували реформування економіки колишніх соціалістичних республік та базували свої рекомендації на основі ідеології ринкового фундаменталізму, породили нову ідеологічну парадигму для держав з перехідною економікою - мінімізацію втручання держави в економічне буття суспільства. Проте перші роки економічних реформ та досвід розвинених держав довели неспроможність ринку повністю самодостатньо забезпечувати сталий економічний розвиток та ефективне саморегулювання і, особливо, за умов, коли він фактично не існував в національній економіці України.

Невідворотні та об’єктивно викликані процесами швидких реформ диспропорції в економіці, значні темпи інфляції, перехід суб’єктів господарювання в тіньовий сектор, активізація корупції, суспільна напруженість та зубожіння більшої частини населення держави визначили необхідність державного втручання в „новоутворену" економічну систему. Крім того, відомі вітчизняні та зарубіжні економісти обґрунтували недоцільність такого політичного курсу та ідеології - ринкового фундаменталізму.

3а роки реформ було переосмислено та трансформовано функції структуру апарату державного управління i регулювання економіки. Так, його структура перейшла на принципи функціонального, ситуаційного управління, індикативного планування, поєднання економічних механізмів управління з адміністративними, було зміщено центри контролю за процесами суспільного відтворення (функції безпосереднього поточного контролю було делеговано місцевим органам самоврядування та безпосередньо суб’єктам господарювання), було активізовано та більш структуровано процеси нормотворення тощо.

Теоретично було обґрунтовано, що основною метою державного втручання в економіку є здійснення політики забезпечення національної злагоди між усіма суб’єктами економічних відносин, різними верствами населення, секторами і галузями економіки, оптимальна координація економічної діяльності та процесів суспільного виробництва спільно p іншими суб’єктами регулювання економічних відносин для здійснення ринкових перетворень i формування економіки нового типу.

І хоча структура механізму державного регулювання економіки містить ряд недоліків (недостатня участь держави у створенні сприятливих умов для приватного бізнесу; у розвитку новітньої фундаментальної i прикладної науки, техніки i технології, інноваційних процесів; у стримуванні процесів надмірної міграції робочої сили, пошуку векторів зовнішнього співробітництва, вирішення економіко-екологічних проблем, розмежування сфер владного впливу влади i бізнесу, а також нагальному вирішенні політичної ситуації в країні, підтримки малого i середнього бізнесу, „тамування" інтересів олігархічних кланів i груп з концентрованими інтересами. Ефективна роль держави у вирішенні соціально-економічних, екологічних та політичних питань повинна посилюватись i надалі, щоб ці питання вирішувались з урахуванням інтересів усього суспільства, а не окремих кланів, політиків та олігархів.

5. Боротьба з тіньовою економікою та корупцією. Президент України у своєму зверненні до ВРУ "Про внутрішнє i зовнішнє становище України у 2003 році" відзначив, що в умовах, коли перед національною економікою України стоїть стратегічна мета досягнення сталого економічного зростання та формування соціально-орієнтованої ринкової економіки, формування засад демократичного постіндустріального суспільства, важливо усвідомити нагальну необхідність зосередження основних акцентів економічної політики на досягненні відчутних якісних зрушень, зокрема на подоланні тих глибоких деформацій, що сформувалися в період майже десятирічної кризи. Ключовою для досягнення поставлених цілей є проблема обмеження глибокої тінізації економічної діяльності та корупції.

Потрібно виходити з того, що саме тінізація економіки реально загрожує національній безпеці та демократичному розвитку держави. Значні масштаби тіньової економічної діяльності позначаються на обсягах i структурі ВВП,гальмують соціально-економічні реформи, спотворюють офіційні дані про стан економіки, а корупційна діяльність - впливає на загальний рівень довіри суспільства до влади та його консолідації.

Згідно соціологічного дослідження, проведеного у квітні 2006 року Інститутом соціології НАНУкраїни, рівень довіри громадян до бізнесу i до найважливіших інститутів держави залишається фактично незмінним. Відповідно, рівень довіри до бізнесу коливається між показниками 2,2 - 2,6 балів, а до державних інститутів - між 2,4 та 2,6 балів.

Як відзначають самі політики та науковці, вибір Україною шляху формування ефективної конкурентоспроможної ринкової економіки вимагає подолання зазначених негативних тенденцій.

Томуз метою подолання кризових явищ в національній економіці України державним органам влади, науковцям та підприємцям необхідно сконцентрувати увагу на виробленні нової стратегії детенізації економіки, яка б першочергово розкрила для українського суспільства негативну роль „тіньової економіки" та створила реальні важелі протидії її негативним наслідкам:

· створення умов для легалізації зайнятості;

· сприяння розвитку банківської системи та забезпечення ефективної діяльності фінансових ринків;

· скорочення рівня монополізації виробництва та розвитку конкурентного середовища;

· підвищення ефективності державного нагляду та контролю за підприємницькою діяльністю шляхом застосування економічних механізмів майнової відповідальності та банкрутства з одночасним обмеженням повноважень державних регуляторних органів щодо адміністративного втручання в господарську діяльність підприємств;

· посилення захисту майнових прав держави шляхом прийняття законів України: "Про управління об’єктами державної власності", "Про державні підприємства", "Про довірче управління майном"; змін i доповнень до Закону України "Про оренду державного i комунального майна";

· забезпечення прозорості в діяльності виконавчої влади;

· підвищення ефективності системи управління корпоративними правами;

· розробка, з урахуванням світового досвіду, відповідного правового забезпечення процесу легалізації (амністії) доходів, отриманих внаслідок приховування від надмірного оподаткування та ін.

 

6. Міжнародна економічна парадигма розвитку України. Після розпаду СРСР на пострадянському просторі колишніми республіками було створено ряд міждержавних та міжнародних організацій. Їх формування поклало початок розвитку міжнародних відносин нових незалежних держав у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Наприклад, було сформовано такі структури, як: СНД, ЄврАзЕС, ГУУАМ, ОДКБ, ЦАС, кавказьку четвірку, планується створення єдиного економічного простору (СЕП). Проте практика їх діяльності свідчить, що вони не спроможні у повній мірі забезпечити усю сукупність необхідних умов для розвитку національних економік як відкритих систем у світогосподарській економічній системі.

3 міркувань розширення економічних зв’язків з більш розвиненими економічними системами Україною було взято стратегію на всебічний розвиток міжнародного співробітництва. За роки незалежності національна господарська система досягла у цьому напрямку окремих успіхів. Так, у 1992 році Україна стала учасницею ОБСЄ (у рамках Гельсінського процесу), у 2003 році було укладено угоду про спільне виконання програми «Підготовка шляхів до запровадження інструменту нового суспільства» з Вишеградською трупою, реалізується практична участь України в програмах сусідства „Польща - Україна - Угорщина" та „Угорщина - Словаччина - Україна", їх спільна участь у регіональній програмі центральний адріатичний дунайський південно-східний європейський простір (САD-SES) та ін. 3 90-их років Україна чітко визначилась з пріоритетами соціально-економічного міжнародного співробітництва - підвищити рівень розвитку економічної системи до міжнародних вимог та активізація відносин з ЄС (зараз - це політика прискореного входження в ЄС). Для досягнення поставленої мети Україна уклала ряд міжнародних та державних договорів, за якими вона бере активну участь в Угоді про розвиток вільної торгівлі в Центральній Європі (ЦЕФТА), Угоді про чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС), у роботі НАТО, ТАСІС тощо.

Україна тісно співпрацює з європейськими сусідами у напрямку формування єврорегіонів для забезпечення транскордонного співробітництва: „Буг", „Карпати", „Нижній Дунай". Готові до функціонування вільні економічні зони на інноваційній основі, що можуть дати значний економічний ефект країнам та регіонам-учасникам.

Наша держава ратифікує угоди, використовує у практиці господарювання та управління економікою рекомендації ряду міжнародних економічних організацій (СОТ, МВФ, Група Світового Банку, Європейський Банк реконструкції i розвитку, НАФТА, ГАТТ, НАТО, ООН та ін.). Бере участь у спільних інвестиційних проектах разом з вказаними структурами тощо.

3 більшістю з них укладаються довгострокові угоди зі спільними фінансовими зобов’язаннями за їх виконанням, в деяких Україна є постійним членом груп та органів або вільним членом слухань тощо. Наприклад, за допомогою міжнародних економічних організацій в Україні протягом останніх шести років активно розробляються та реалізуються проекти у сферах стабілізації загальної економічної політики, електроенергетики та теплопостачання, екологічної стабілізації, розвитку міст, підняття сільського господарства, управління державним сектором економіки, соціальній політиці, фінансів тощо.

Проте й на сьогодні основним пріоритетом зовнішньоекономічного розвитку національної економіки України, на що спрямовані більшість з вказаних напрямків евроспівробітництва, залишається членство в ЄС. Угода про партнерство між Україною i ЄС було підписано ще у 1994 році. За цією угодою Україна та ЄС зобов’язувались спільно: підтримувати демократичні реформи та розвиток демократичних реформ, стабілізувати економічну та соціальну ситуацію, зміцнювати політичний діалог між країнами, брати активну участь у регіональному співробітництві, організовувати зустрічі на рівні держав, регіонів тощо. Україна за період співпраці з ЄС набула членства в Раді Європи i ОБСЄ, стала учасником угоди „Партнерство заради миру", ратифікувала цілий ряд міжнародних нормативно-правових актів i розпочала переговори з СОТ (входження в СОТ є однією з умов для вступу в ЄС).

За останні десять років Україна значно просунулась у своїй стратегічній меті щодо вступу в ЄС: спочатку здобула статус країни З перехідною економікою (до 2000 року вона мала статус країни з неринковою економікою), а пізніше й статус країни з ринковою економікою. Проте й до цього часу наша держава не виконує усіх вимог, які ставить ЄС до претендентів на членство в ньому. Насамперед це стосується входження України до СОТ, вступ до якої за оцінками наведеними у„Інформаційно-аналітичних матеріалах з питань вступу України до СОТ" надасть можливість національній економіці нашої держави досягти рівня розвитку постіндустріальних країн.

Проблема також полягає в тому, що в Україні при вирішенні питань щодо стратегії зовнішньоекономічної співпраці не об’єднались головні політичні та економічні сили, суспільство в цілому. І на сьогодні ведуться гострі дискусії щодо необхідності та доцільності багатовекторності в зовнішній політиці або щодо переваги прохідного напрямку розвитку України. Невирішеність даного конфлікту веде до затягування інтеграційних процесів національної економіки.

І хоча Україна намагається дотримуватись обраних напрямків внутрішнього соціально-економічного розвитку i зобов’язань за міжнародними домовленостями:

· Розвивати первинний i вторинний сектори економіки;

· Вирівнювати диспропорції між фінансовим та реальним секторами економіки;

· 3більшити реальний ВВП та знизити темпи інфляції;

· Збільшити доходи та покращити умови життя та діяльності населення країни;

· Довести характеристики якості продукції та послуг вітчизняних виробників до міжнародних стандартів якості;

· Сформувати відповідне середовище мотивації до конкурентної поведінки на ринку, а також інституційне поле для боротьби з тіньовою економікою та корупцією;

· Усунути диспаритет між секторами економіки;

· Визначити стратегічним напрямком розвитку національної економіки

техніко-технологічний напрям розвитку, підвищення ролі інформації,

знань та науки в розвитку суспільного виробництва тощо.

Та все ж обґрунтованим науковим критерієм ефективної міжнародної політики незалежної національної держави є зовнішня економічна політика розвитку України як незалежної держави, яка б базувалась на загальнонаціональних інтересах соціально-економічного розвитку i балансу інтересів на мікро-, мезо- макро- та мегаекономічному рівнях, що в кінцевому результаті забезпечить їй стале економічне зростання та конкурентоспроможність на міжнаціональному ринку.