Поняттяі ознаки правочину

І

Законодавче визначення правочину міститься в ст.202 ЦК, яка передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Однак це формулювання потребує деяких уточнень. По-перше слід уточнити, хто може вчиняти правочини. У ст.202 ЦК зазначеі но, шо правочини можуть вчиняти особи. Відповідно до ч.і ст.2§ ЦК особами є лише такі учасники цивільних відносин, як фізичні та юридичні особи. Отже, на перший погляд, вчиняти правочини можуть лише зазначені особи.

Проте ч.2 ст.2 ЦК передбачає, що учасниками цивільних відносин, крім осіб, є також держава Україна, Автономна Республіка* Крим, териториальні громади та інші суб'єкти публічного права.] Причому згідно зі ст.ст.167-169 ЦК зазначені суб'єкти публічного¹ права діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Звідси випливає, шо Й правочини вони мають право вчиняти так само, як і фізичні та юридичні особи.

Отже, при визначенні поняття "правочин" треба вести мову не про дію особи, а про дію суб'єкта цивільного права.

По-друге, слід уточнити наслідки, на досягнення яких може бути спрямована дія, що є правочином. Тут слід враховувати, що положення ч.І ст.202 ЦК стосовно того, що правочин — це дія особи, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, слід тлумачити розширено в тому сенсі, що пра-вочини можуть бути також підставою Інших видозмін правовідносин. Наприклад, правочин може бути підставою призупинення, поновлення, реалізації правовідносин тощо. При цьому він може бути одночасно і підставою припинення одних та підставою виникнення або зміни інших правовідносин. Наприклад, продаж найма-

орендованого майна третій особі спричиняє припинення дого-^че оренди і водночас є підставою виникнення правовідносин відповідальності за порушення договору оренди.

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів за такими ознаками:

1) правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються відтакого виду юридичних фактів, як події, які відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного

права;

2) правочини завжди є діями субєкта цивільних відносин. Цимвони відрізняються від адміністративних актів {актів управління),які видають органи державної влади та управління, виступаючи яксуб'єкти публічного права;

3) правочини завжди є правомірними діями, що спричиняютьвиникнення або видозміни регульованих цивільних правовідносин.Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів,як делікти, які порушують цивільні права і спричиняють виникнення регульованих відносин;

4) воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення,зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Цим вонивідрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення спеціально не спрямоване на створення юридичних наслідків;

5) правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними суб'єктами цивільного права. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного ста-ігу, які, по-перше, об'єднують і події, і дії; по-друге, нерозривнопов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, є передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків.

Одним з практично важливих (особливо при виникненні спору) є питання про місце вчинення правочинів.

Закон розрізняє два випадки визначення місця вчинення правочину: )) стосовно вчинення одностороннього правочину; 2) стосовно вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору).

Стосовно одностороннього правочину правило про встановлення місця його вчинення безпосередньо сформульоване у ст.211 ЦК: місцем вчинення є місце волевиявлення сторони. Волевиявлення можливе у різних формах: усній, письмовій, з нотаріальним посвідченням, з наступною державною реєстрацією (ст.ст.207-210 ЦК). відповідно форма волевиявлення може полегшувати або ускладнювати встановлення місця вчинення правочину. Зокрема, практично неможливо встановити місце вчинення одностороннього правочи-^НУ' вчиненого в усній формі. Досить складно встановити місце вчинення правочину, вчиненого у простій письмовій формі, хіба ⁰ У ньому самому може міститися вказівка на таке місце або во-⁰ Може випливати зі змісту правочину. Наприклад, довіреність у ^пРостій письмовій формі може бути посвідчена посадовою особою

за місцем перебування або проживання особи, яка її видає (ст.245 ЦК). Отже, і місцем видачі довіреності буде вважатися місце, д_е засвідчено підпис того, хто її видав. Простіше встановити місце вчинення правочину, якщо він посвідчується нотаріально. Наприклад, місцем вчинення заповіту є місце, де він був складений і нотаріально посвідчений (ст.ст.1247, 1248 ЦК).

Місце вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору) визначається відповідно до правил ст.647 ЦК. Ця норма передбачає, що договір є укладеним у місці проживання фізичної особи (ст.29 ЦК) або за місцезнаходженням юридичної особи (ст.93 ЦК), яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.

Певні труднощі викликає встановлення місця вчинення правочину, який підлягає державній реєстрації, у випадку коли укладення договору відбулося в одному місці, а реєстрація — в іншому. Оскільки такий праеочин набуває чинності з моменту його державної реєстрації (ст.210 ЦК), то вирішальне значення мусить мати не місце волевиявлення чи місце проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи, а місце державної реєстрації правочину. Адже до реєстрації правочин вважається таким, шо не укладений взагалі.

Умовами чинності правочинІв є дотримання вимог:

1) щодо змісту правочину. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства (ч.і ст.203 ЦК), тобто фізичні та юридичні особи мають враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлені вст.ст.і2, 13 ЦК та інших актах цивільного законодавства;

2) щодо наявності правочиноздатності суб'єктів правочину. Пра-вочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсягцивільної дієздатності (ч.2 ст.203, ст.ст.ЗО-32, 34-39, 41, 42, 92 ЦК);

3) щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб'єкта(суб'єктів) правочину (ч.З ст.203). Наявність правочину свідчитьпро єдність внутрішньої волі й волевиявлення суб'єкта (суб'єктів)правочину. Тому у випадку, коли воля суб'єкта правочину формувалася не вільно І не відповідала волевиявленню (наприклад, мало місце насильство), такий правочин визнається недійсним(ст.231 ЦК);

4) щодо форми правочину. При укладенні правочину обов'язкове дотримання передбаченої законом форми (ч.4 ст.203). Порушення вимог щодо форми правочину призводить до визнання його недійсним або настання інших наслідків (ст.ст.218-220 ЦК);

5) щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним,тобто спрямованим на реальне настання правових наслідків, ш°обумовлені ним (ч.б ст.203). Тому правочин, вчинений без намїрУстворити правові наслідки, є недійсним як фіктивний, тобто вчинений лише про людське око (ст.234 ЦК);

6) шодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин,що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити

явам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездат-их ді^тей (ч.б ст.203); правочини, зазначені в ч.і ст.71 ЦК, можуть ял/ти укладені особою, яка має піклувальника, зі згоди піклуваль-ика й дозволу органу опіки та піклування. Якщо такі спеціальні ¹ _йМоги містяться у окремих нормах актів цивільного законодавства то вони також охоплюються поняттям "вимоги чинності" /"умови дійсності") правочину, а їх порушення спричиняє визнання правочину недійсним (наприклад, ст.224 ЦК).

Важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин є презумпція правомірності правочину, яка полягає в припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно. Як зазначено у ст.204 ЦК, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має визначальний принцип приватного права: "Дозволено усе, шо прямо не заборонено законом", а також такі засади цивільного права, як свобода договору (правочину); свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства. Згідно з цими засадами припускається, що суб'єкт цивільного права, реалізу-ючи право свободи правочину, може вчиняти з метою створення, зміни, припинення цивільних прав і обов'язків тощо будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій у акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці ДІЇ, як заборонені.

Спростування презумпції правомірності правочину можливе у разі:

1) визнання неправомірності правочину прямим приписом закону. В цьому разі правочин неправомірний і не створює правовихнаслідків. Він є недійсним вже в момент вчинення, оскільки припис закону забороняє такі дії зараз і на майбутнє. Такий правочинє нікчемним І спеціального визнання його недійсним у судовомупорядку не вимагається. Нікчемним є, наприклад, правочин, укладений з порушенням вимоги про обов'язкову нотаріальну форму(ст.219 ЦК);

2) визнання неправомірності правочину судом. У цьому разіпрезумпція правомірності правочину Існує в момент укладенняправочину, оскільки він не порушує конкретної норми закону(або у момент укладення правочину порушення закону залишається прихованим, невідомим іншим особам). Проте його правомірність може бути оспорена однією із сторін або іншою заінтересованою особою, а відтак правочин може бути визнаний судом^НеДійсним.

Слід звернути увагу, що суд може визнати правочин недійсним На підставах, встановлених законом (ч.З ст.215 ЦК). Тобто і в цих ^випадках презумпція правомірності може бути спростована лише за Наявності припису закону, що забороняє такі дії. Втім, правом су-

ду є виходити з того, що припис із забороною може або міститись у спеціальних нормах ЦК (ст.ст.222, 223, 225 та Інші), або випливати із правил ст.13 ЦК про межі здійснення цивільних прав.

§ 2. Види правочинів

Класифікація правочинів можлива за різними підставами.

1) Залежно від числа сторін, що беруть участь у правочині, &поділяють на односторонні, двосторонні і багатосторонні. Саме така класифікація запропонована як визначальна в ст.202 ЦК.

Односторонній правочин — це дія (волевиявлення) однієї сторони, спрямована на набуття, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (видача довіреності, складання заповіту). Ця сторона може бути представлена однією або кількома особами.

Односторонній правочин, як правило, може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Проте у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з іншими особами односторонній правочин може створювати обов'язки також для інших осіб.

До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Двосторонній правочин — це погоджена дія двох сторін, спрямована на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин. Двосторонні правочини — це договори, для яких характерне узгоджене волевиявлення двох сторін.

Договорами є також багатосторонні правочини, тобто такі правочини, в яких беруть участь три І більше сторони. Прикладом такого правочину є договір про спільну діяльність (ст.1130 ЦК). Слід звернути увагу на те, що в цьому договорі волевиявлення сторін має двояку природу. З одного боку, це взаємне волевиявлення щодо встановлення або видозміни правовідносин між учасниками, з іншого — спільне волевиявлення, спрямоване на досягнення спільної мети.

Стороною як двостороннього, так і багатостороннього правочину (договору) може бути кілька осіб.

2) Залежно від наявності або відсутності обов'язку сторін надавати зустрічне матеріальне відшкодування правочини поділяють наоплатні й безоплатні.

У безоплатних правочинах обов'язок здійснити матеріальні витрати має лише одна із сторін. Гнша сторона не обтяжена будь-якими обов'язками. Прикладом може бути договір дарування, в якому одна сторона безоплатно передає майно у власність іншій.

ОплатнІ правочини характерні наявністю зустрічного еквівалентного надання матеріальних чи нематеріальних благ. Наприклад, в договорі купівлі-продажу одна сторона передає майно, але замість нього отримує його вартість у грошах.

11 Залежно від моменту, з якого правочини вважаються укладе-_ми вони поділяються на консенсуальні й реальні. *^Ш Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових Ідків достатньо досягнення сторонами домовленості з усіх Істотних умов. З моменту досягнення згоди правочин вважається укладеним У ^{иого СТ}°Р'^Н виникають відповідні права і обов'язки. Так, досягнення сторонами договору купівлі-продажу згоди щодо предмета й ціни породжує обов'язок продавця передати річ у власність покупця і зустрічний обов'язок покупця сплатити певну грошову суму.

Для укладення реального правочину однієї домовленості сторін недостатньо. Необхідною є також передача речі. Поки вона не відбудеться, правочин не вважається укладеним. Прикладом реальної угоди є договір позики. Доки гроші не передані позичальнику, права і обов'язки у сторін не виникають. Отже, обіцянка дати гроші у позику не означає, що потенційний позичальник набуває права вимагати виконання цієї обіцянки.

Потрібно звернути увагу на те, що оскільки в консенсуальних правочинах момент укладення і момент виконання не збігаються, а в реальних — збігаються, то консенсуальні договори завжди є взаємними, а реальні — односторонніми.

4) Залежно від значення підстави (цілі) правочину для його дійсності, угоди поділяються на абстрактні й каузальні.

Правочини, в яких визначено підстави їх укладення, називаються каузальними. До них належить більша частина цивільно-правових договорів (купівля-продаж, доручення, зберігання тощо).

Абстрактними вважаються правочини, у яких не визначено підстави їх здійснення. Найбільш яскравим прикладом абстрактного правочину є видача векселя. Вексель містить зобов'язання однієї особи сплатити певну грошову суму іншій особі, але при цьому не мають значення підстави, з яких було видано вексель: чи була позика, чи купівля-продаж, чи ше щось (ст.198 ЦК).

5) Залежно від наявності вказівки на строк встановлення прав іобов'язків, правочини бувають строковими і безстроковими.

У безстрокових правочинах не визначається ні момент вступу їх У Дію, ні момент припинення. Така угода, як правило, негайно набирає чинності і припиняється на вимогу однієї із сторін (наприклад, договір майнового найму, укладений на невизначений термін).

Строковими є правочини, у яких визначено момент виникнен- у їх сторін прав і обов'язків, тривалість існування зобов'язання, Момент припинення тощо.

Від строкових необхідно відрізняти умовні правочини, у яких Виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов'язків дов'язується з настанням певної обставини. Для того, щоб правовий був визнаним умовним, ця обставина мусить мати місце в майбутньому, і до того ж невідомо, настане вона чи ні.

Отже, умовні правочини відрізняються від строкових тим, що строк настає завжди, а от умова може настати, а може і не настати (ст.212 ЦК).

Залежно від того, чи пов'язують сторони з нею виникнення зміну, чи припинення правовідносин, умова може бути відкладаль ною або скасувальною.

Якщо настання умови спричиняє виникнення, зміну або щщ видозміни цивільних прав І обов'язків, то це умова відкладальна Наприклад, якщо здачу квартири в оренду пов'язують з вступом сина до вищого навчального закладу, то має місце відкладальна умова.

Якщо настання умови спричиняє припинення цивільних праві обов'язків, то це умова скасувальна. Наприклад, якщо квартира здана в оренду до вступу сина до вищого навчального закладу, то має місце скасувальна умова.

Частинами 3, 4 ст.212 ЦК передбачені засоби запобігання недобросовісному сприянню настання умови або створенню перешкод для настання умови з боку учасників правочину. Так, якщо настанню обставини, що є умовою набрання чинності або припинення правочину недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Навпаки, якщо сторона, якій це вигідно, недобросовісно сприяла настанню обставини, з якою сторони пов'язують виникнення, припинення або видозміни правовідносин, то припускається, що ця обставина не настала. Таким чином, і в одному, і в другому випадку умова ніби захищається від стороннього впливу і їй повертаються властивості факту об'єктивної дійсності.

Крім зазначених, можна назвати й Інші види правочинів: легі-тарні (такі, що мають основою приписи закону) і волюнтарні (не передбачені законом, але укладаються особами у результаті їх вільного волевиявлення); усні та письмові (ст.205 ЦК); умовні та безумовні (ст.212 ЦК); біржові (такі, що укладаються на біржах і стосовно біржових товарів) і небіржові; фідуціарні (такі, що мають довірчий характер, внаслідок чого втрата довір'я сторін одна до одної може спричинити розірвання договору в односторонньому порядку — доручення, комісія та інші) та звичайні тощо.

§ 3. Форми правочинів

Форма правочину — це спосіб вираження волі осіб, які беруть у ньому участь.

Цивільне законодавство і практика укладення правочинів допускають різноманітні форми останніх — від найпростіших до ускладнених спеціальними процедурами, державною реєстрацією тощо. Зокрема досить поширеними у вітчизняній практиці є такі форми вчинення правочинів: 1) конклюдентними діями; 2) шляхом мовчання; 3) усно; 4) письмово; 5) письмово з нотаріальним посвідченням; 6) письмово з дотриманням спеціальних вимог (державна реєстрація тощо).

Одним із найпростіших способів вираження волі є конклюдєн-тні дії, тобто, звичайна за таких обставин поведінка особи, з якої

_но випливає намір (бажання) особи здійснити правочин на заз-^ЯалегІдь відомих умовах. Правочини за допомогою конклюдентних ^д_{ій м}ожуть вчинятися лише у випадках, коли це не суперечить їх ti й законом не встановлений інший спосіб вираження волі стосовно таких правочинів. Наприклад, банк, виставляючи банкомат, виражає свій намір виплачувати гроші володільцям відповідних кредитних карток; володілець картки, виконуючи необхідні дії, ви-оажає свою волю на отримання грошей з рахунку.

Вираження волі в правочині можливе також шляхом мовчання (_Ч.3 ст.206 ЦК). Мовчання має правове значення лише у тому випадку, якщо законом або домовленістю сторін правочину йому надане таке значення. Так, якщо орендатор продовжує користуватися майном після закінчення строку договору при відсутності заперечень з боку орендодавця, договір вважається поновленим па тих самих умовах на невизначений строк (ст.764 ЦК). У цьому випадку подовження орендних відносин відбувається фактично шляхом мовчазної згоди сторін.

ПоширенІшим варіантом вираження волі суб'єктів цивільних відносин є словесний спосіб (усна форма правочину), коли висновок про волю особи робиться не приблизно, а на підставі прямо висловленого нею бажання.

Така форма правочинів може мати місце у випадку переговорів сторін під час їх особистої зустрічі, переговорів по телефону, радіо тощо без складання письмового документа.

Згідно зі ст.206 ЦК, за загальним правилом, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх учинення.

Характерною рисою таких правочинів є збіг у часі двох стадій їх розвитку — виникнення і припинення шляхом виконання.

Зазвичай у таких випадках йдеться про правочини, які укладаються на невелику суму або з приводу яких рідко виникають спори. Зокрема до них належать:

луги.

1) правочини фізичних осіб між собою на суму, що не переви-Щує двадцяти кратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

2) правочини з будь-яким суб'єктним складом незалежно від суми, що виконуються безпосередньо під час їх укладення, як, наприклад, договір купівлі-продажу за готівку. У цьому випадку будь-якій фізичній особі, яка оплатила товари або послуги на підставі^СіІ^ого правочину з іншими юридичними або фізичними особами,за "її бажанням має бути виданий документ, що підтверджує підстави І суму отриманих грошей. Водночас ч,2 ст.207 ЦК встановлюєФактично обов'язок юридичних осіб, які оплатили товари або пос-

вимагати від контрагента письмового підтвердження отрима-

Hoi суми грошей та підстав для їх отримання.

* жодному разі не допускається усне вчинення правочинів, що-

° яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація,

^Також правочинів, для яких недодержання письмової форми має

 

наслідком їх недійсність (наприклад, домовленості про поруку, з таву тощо).

Правочини на виконання договору за домовленістю сторін можуть вчинятися в усній формі навіть тоді, коли за загальним правилом для самого договору передбачена письмова форма. Проте у_с„' ні правочини на виконання письмового договору не допускаються якщо це суперечить договору або закону.

У зв'язку з нетривалістю договору зберігання речей фізичних осіб у гардеробах установ, організацій тощо, цей договір також укладається усно незалежно від вартості речі, переданої на зберігання. При цьому постає питання про правове значення так званих ле-гітимаційних знаків (номерного жетона тощо), які видаються в таких випадках особі, що здає речі на зберігання (ст.937 ЦК). Виправданим видається висновок про те, що такий знак є лише одним з можливих способів доказу наявності договору зберігання, а не його формою. Тому при його втраті фізична особа не позбавляється права доводити існування договору показаннями свідків.

У простій письмовій формі мають укладатися правочини:

а) між юридичними особами;

б) між фізичною та юридичною особою (крім випадків, колимомент учинення правочину збігається з виконанням);

в) фізичних осіб між собою, на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян(крім випадків, коли момент учинення правочину збігається з виконанням);

г) інші правочини, для яких письмова форма передбачена законом (ст.208 ЦК).

Згідно зі ст.207 ЦК письмовою формою вважається фіксація змісту правочину у одному (договір, довіреність тощо) або у кількох документах (листи, телеграми тощо). Правочин також вважається вчиненим у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

Обов'язковою ознакою письмової форми є те, що сторони власноручно вчиняють підпис на відповідному документі при укладенні правочину. Документи у правочині, сторонами якого є юридичні особи, підписуються особами, уповноваженими на це установчими документами (статутом, засновницьким договором), та скріплюються печаткою юридичної особи.

Частина 3 ст.207 ЦК допускає використання при укладенні правочину факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або Іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису. Але допускається и^е лише у тому разі, коли: а) такий порядок підпису передбачений законом; б) сторонами заздалегідь досягнута згода, яка містить зразки відповідного аналога власноручного підпису.

Якщо фізична особа внаслідок фізичної вади, хвороби або з Інших причин не може власноручно підписатися, правочин за її до*

нням може підписати інша особа. Підпис останньої засвідчує Р^е _ві_дНіі посадова особа (керівник установи, начальник відділу ^Б''^ЯПів декан, головний лікар тощо) за місцем роботи, проживай-^КаДнавчання або лікування особи, яка його вчиняє (ч.4 ст.207 ЦК). "у документі, що є письмовою формою правочину, має бути вка-_и зміст правочину, його сторони. При цьому останні мають свідчити документ своїм підписом (а якщо це юридичні особи, то ^за _и скріпити печаткою). Законодавчими актами та угодою сторін Можуть встановлюватися додаткові вимоги, яким має відповідати укладений правочин.

У випадках, прямо зазначених у законі, або за погодженням сторін, недотримання простої письмової форми має наслідком недійсність правочину (ст.218 ЦК). Зокрема, ЦК передбачає нікчемність правочину у випадках порушення вимоги про його письмову форму, якщо ним встановлюються засоби забезпечення виконання зобов'язання (ст.547 ЦК).

Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце здійснення, наміри суб'єктів правочину, його відповідність закону та інші обставини перевірені та офіційно зафіксовані нотаріусом, а тому розглядаються як встановлені й достовірні.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснює нотаріус. У разі відсутності в населеному пункті нотаріуса необхідні дії здійснюють уповноважені на це посадові, службові особи органів місцевого самоврядування. Крім того, у випадках, встановлених законом, до нотаріального посвідчення правочину прирівнюється його посвідчення певною посадовою особою: командиром військової частини, головним лікарем лікарні, капітаном морського судна тощо (ст.ст.245, 1251, 1252 ЦК).

Необхідність дотримання нотаріальної форми законом, як правило, передбачається для вчинення правочину щодо майна, яке має значну цінність. Це, зокрема, договори про відчуження (купівлї-продажу, дарування, ренти, довічного утримання) жилого будинку, іншої нерухомості (ст.ст.657, 719, 732, 745 ЦК); договори про заставу нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів (ст.577 ЦК); договори купівлі-продажу майна державних підприємств (ст.27 Закону "Про приватизацію державного майна"); шлюбний договір (ст.94 СК); заповіти (ст.1247 ЦК ); спадковий договір (ст.1304 ЦК); довіреність па вчинення правочинів, які потребують нотаріальної форми, а також та, що видається у порядку передоручення (ст.245 ЦК).

За згодою суб'єктів, які вчиняють правочин, нотаріальному пос-8ідченню підлягає будь-який правочин, навіть той, для якого ця вимога не є обов'язковою. Використання такої можливості часто є Доцільним, оскільки перевірка змісту правочину нотаріусом слугує 'арантією того, що цей правочин укладений відповідно до вимог

закону. До того ж нотаріальне посвідчення правочину полегшу? з'ясування обставин справи, якщо виникає спір щодо істотних умов правочину та їх тлумачення.

Державній реєстрації підлягають ті правочини, щодо яких така вимога прямо встановлена у законі. Наприклад, ст.657 ЦК перед, бачає обов'язкову письмову форму з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією для договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна.

Державна реєстрація має дві основні мети. По-перше, проводиться облік цивільних прав, які виникають з такого правочину. По-друге, має місце додатковий контроль законності змісту правочину, дотримання порядку його укладення тощо.

Правочин, який підлягає державній реєстрації, вважається вчиненим лише з моменту його державної реєстрації (ч.і ст.210 ЦК). Отже, при недотриманні цієї вимоги у тих випадках, коли така реєстрація визнана законом обов'язковою, правочин вважається не-укладеним, а отже, не має юридичної сили.

Ця вада правочину може бути усунена шляхом його реєстрації. У цьому випадку постає питання про момент, з якого такий правочин може вважатися укладеним: з моменту підписання, з моменту нотаріального посвідчення чи з моменту реєстрації? З аналізу змісту ст.210 ЦК випливає, що цивільні права і обов'язки у сторін такого правочину можуть виникати лише з моменту його реєстрації (дати внесення відповідного запису у документи, де фіксується реєстрація).

Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.