Окремі види недійсних правочинів

я І. Правочини з дефектами суб'єктного складу

цивільна дієздатність (правочиноздатність) осіб, які не досягли 14 років, обмежується правом самостійно здійснювати дрібні побутові правочини (ч.І ст.31 ЦК).

Частина 1 ст.221 ЦК визначає, що правочин, який вчинено ма-олітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути одом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них — тим з ким дитина проживає (якщо батьки живуть окремо), або опікуном.

Схвалення можливе як у активній (шляхом заяви про схвалення), так і у пасивній формі. Причому перевага у ЦК надається пасивному схваленню: правочин вважається схваленим, якщо батьки (усиповлювачі або опікун), дізнавшись про вчинення правочину малолітнім, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

У разі відсутності схвалення дій малолітньої особи правочини, вчинені нею, є недійсними. Для визнання такого правочину недійсним необхідно:

1) щоб хоча б однією з його сторін виступала особа, яка не досягла 14 років;

2) щоб правочин виходив за межі дрібного побутового;

3) щоб було відсутнє схвалення дій малолітньої особи з бокуосіб, вказаних у ч.І ст.221 ЦК.

Наслідки визнання договору, вчиненого малолітньою особою, недійсним відрізняються залежно від того, хто є Його контрагентом — особа з повною дієздатністю, особа частково дієздатна чи особа недієздатна.

Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то має місце двостороння реституція. При цьому фізична особа з повною цивільною дієздатністю зобов'язана повернути батькам (усиновлювачам) або опікуну малолітньої особи все те, що вона одержала від останньої за таким правочином. У свою чергу батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане чею за цим правочином у натурі, а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

Поверненням у первісний стан відносини сторін вичерпуються У випадку, якщо дієздатна особа доведе, що не знала про вік дру-^г°і сторони. Проте якщо буде встановлено, що у момент вчинення ^пРавочину дієздатна особа знала або могла знати про вік другої ^Ст°Рони, то вона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані недійсного правочину. ..„* _t,,,..

Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, ч.5 ст.22і ЦК передбачає двосторонню реституцію: кожна з сторін правочину зобов'язана повернути другій стороні все, що одержала за цщ правочином, у натурі. При цьому наявність чи відсутність вини самого малолітнього, його батьків (усиновлювачів) або опікуна д₀ уваги не береться — достатньо самого факту укладення та виконання такого правочину. Але вина батьків (усиновлювачів) або опікуна набуває юридичного значення у тому разі, коли повернену майна неможливе. Тоді відшкодування вартості майна, переданого за правочином однією малолітньою особою іншій, провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо суд встановить що вчиненню правочину або втраті майна, яке було його предметом, сприяла винна поведінка цих осіб.

Якщо неповнолітня особа вчинила правочин з малолітньою особою, то має місце двостороння реституція, але з можливістю субсидіарного залучення до участі у відшкодуванні збитків батьків (усиновлювачів) або піклувальника (ч.З ст.222 ЦК).

На вимогу заінтересованої сторони правочин, вчинений малолітнім, може бути визнаний судом дійсним, але за умови, що він вчинений на користь малолітнього. Вимоги про визнання такого правочину дійсним можуть пред'являти батьки (усиновлювачі), опікуни особи, яка не досягла 14 років, або дієздатна сторона правочину.

Особи у віці від 14 до 18 років можуть укладати правочини за загальним правилом лише зі згоди своїх батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Проте будь-який укладений неповнолітніми особами правочин може набути юридичного значення у випадку активного або пасивного схвалення його батьками (усиновлювачами) або піклувальником неповнолітнього (ст.221 ЦК).

Відсутність згоди і наступного схвалення батьків (усиновлювачів), піклувальників правочину, укладеного неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, є підставою для визнання судом такого правочину недійсним за позовом заінтересованих осіб (батьків, усиновлювача, піклувальника). У випадку якщо такий позов не пред'явлений, правочин є дійсним, оскільки фактично має місце схвалення його вказаними особами.

У разі визнання недійсним правочину, укладеного між неповнолітніми, настає двостороння реституція: кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні усе одержане нею за цим правочином у натурі. У разі неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальник залучаються до субсидіарної відповідальності. Це означає, що вони зобов'язані відшкодувати завдані таким правочином збитки, якшо їх винна поведінка сприяла вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.

Якщо контрагентом неповнолітнього у правочині була повнолітня особа, то у випадку визнання правочину недійсним настає

стороння реституція: сторони повертаються у стан, який існу-^ДВ до правочину. Крім того, якщо друга сторона правочину знала ^Bfio мал^а з^{нати П}Р° ^в'^к неповнолітньої особи і про відсутність зго-^а б_атьків (усиновлювачів) або піклувальника на здійснення цього вочину, _вона зобов'язана відшкодувати неповнолітній особі збитки або втрату її майна.

дія ст.222 ЦК не поширюється на правочини, укладені неповнолітніми особами, яким дієздатність надана до досягнення 18-річ-

ного віку.

фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може вчиняти правочини за межами її цивільної дієздатності лише зі згоди піклувальника або з наступним схваленням ним такого правочину

(ст.221 ЦК).

Правочини, вчинені фізичною особою, що обмежена у дієздатності, належать до оспорюваних, а отже, для визнання такого правочину недійсним піклувальник має подати позовну заяву до суду з вимогою про це.

Суд може визнати такий правочин недійсним, якщо буде встановлено наявність таких умов:

1) правочин суперечить інтересам самого підопічного, членівйого сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати;

2) відсутня згода піклувальника на вчинення такого правочину.У разі визнання такого правочину недійсним настають загальні

наслідки, передбачені ст.216 ЦК.

Недієздатна фізична особа не може вчиняти будь-якого правочину. Це від її Імені та в її інтересах робить призначений їй опікун. Тому усі вчинені недієздатною фізичною особою правочини є нікчемними (ст.226 ЦК).

Водночас правове значення діям недієздатної особи може бути надане опікуном або судом.

Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, шляхом спеціальної заяви про схвалення дій підопічного або у пасивній формі. — не заявивши претензії другій стороні протягом одного місяця після того, як дізнається про вчинення правочину недієздатною особою (ст.221 ЦК).

Суд може визнати юридичну силу за будь-яким правочином, вчиненим недієздатною фізичною особою, за умови, якщо: 1) опікун звернувся до суду з позовом про визнання правочину дійсним; 2) правочин вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого недієздатною фізичною особою, є двостороння реституція. Діє-ЗДатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливі такого повернення — відшкодувати вартість майна за цінами, кі існують на момент відшкодування. У свою чергу опікун зо-°вязаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздат-^Ок фізичною особою за цим правочином. Якщо ж майно не збе-

реглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом право-чину, сприяла його винна поведінка. Проте у випадку коли опіку]- доведе відсутність своєї вини у вчиненні правочину, відшкодування шкоди третій особі не відбудеться. Таке рішення є логічним, оскільки у цьому випадку на третю особу покладаються негативні наслідки її необачних дій.

Додаткові наслідки визнання правочину недійсним можуть настати для дієздатного учасника договору. Зокрема, дієздатна особа зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад чи недоумство другої сторони або могла припустити такий ЇЇ стан. При цьому застосовуються загальні правила про відшкодування моральної шкоди (ст.23 ЦК).

Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Стаття 227 ЦК, яка передбачає цю ситуацію, продовжує традицію обмеження так званих "протистатутних правочинів", встановлених ст.50 ЦК 1963 р. Остання виходила з того, що кожна юридична особа має спеціальну правосуб'єктність, межі якої визначаються її статутом або загальним положенням про юридичні особи певного виду. Правочини, вчинені за цими межами, визнавалися недійсними.

Водночас ст.227 ЦК переносить обмеження у іншу площину. Тепер правочиноздатність юридичної особи обмежується не її статутними цілями, а вимогою наявності у неї відповідного дозволу (ліцензії) на вчинення певного правочину (правочинів) певного типу. Правочин, укладений без такого дозволу (безліцензійний), може бути визнаний судом недійсним. При цьому наявність вини учасників правочину значення не має.

Однією стороною такого недійсного правочину завжди є юридична особа, яка діє без відповідного дозволу (ліцензії). Другою стороною може бути будь-який суб'єкт цивільного права.

Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція.

Додаткові наслідки визнання безліцензійного правочину недійсним мають місце, коли юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину. У такому випадку вона зобов'язана відшкодувати контрагенту за договором моральну шкоду, завдану безліцензійним правочином. Умовою відшкодування моральної шкоди є вина юридичної особи, що уклала безліцензійний правочин, оскільки введення у оману може бути лише свідомим.

8.2. Правочини з дефектами волі

Одним з видів дефектів волі є тимчасовий стан, при якому людина внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих явищ не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Правочин, У^к'

ш ., _такому стані, не відображає справжньої волі особи щодо ^ЛаДЄновлення, припинення тощо цивільних прав І обов'язків. ^всТЯ_{с аН П}ри якому особа не усвідомлює своїх дій, може мати одну з трьох форм вияву:

і) вольову (стан, коли особа, хоча и більш або менш адекватно_нює те, шо відбувається, але у той же час не може керувати своїми діями); . ,. .„

2) інтелектуальну (особа не розуміє значення своїх дш, хоча може керувати ними);

3) змішану (у людини відсутня здатність як розуміти значеннясвоїх Дій, так і керувати ними).

Неспроможність дієздатної особи розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними може бути викликана різними обставинами: нервовим стресом, шоком від фізичної травми, алкогольним або наркотичним сп'янінням тощо.

Такий правочин може бути визнаний судом недійсним за позовом фізичної особи, яка в момент вчинення правочину перебувала у стані, за якого не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. У разі смерті згаданої особи правочин може бути визнаний недійсним за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Такими заінтересованими особами можуть бути родичі цієї особи, її спадкоємці за заповітом, треті особи.

Оскільки тимчасова нездатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними може бути початковою стадією важкого психічного захворювання, ч.2 ст.225 ЦК передбачає, що у разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.

Для того, щоб визначити стан фізичної особи у момент укладення правочину, суд призначає судово-психіатричну експертизу і виносить рішення про визнання правочину недійсним, враховуючи при цьому як висновок судово-психіатричної експертизи, так й інші докази, які підтверджують перебування фізичної особи у момент укладення правочину в стані, за якого вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Правові наслідки визнання такого правочину недійсним можна поділити на основні і додаткові.

Основним наслідком є двостороння реституція.

Додатковими наслідками є те, що сторона, яка знала про стан Фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану в зв'язку із вчиненням такого правочину (ст.23 ЦК).

Стаття 229 визначає правові наслідки правочину, який вчинено ^ПД впливом помилки.

.Помилка — це спотворене уявлення особи про обставини, що ^л'йсно мають місце. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України У п.11 постанови "Про судову практику в справах про визнання угод 'дійсними", під помилкою слід розуміти таке неправильне сприй-

няття стороною суб'єкта, предмета або інших істотних умов праао-чину, яке вплинуло на її волевиявлення і за відсутності якого за обставинами справи можна вважати, шо правочин не був би укладеним

Для визнання правочину недійсним необхідно, щоб помилка мала істотне значення для сторін правочину. Згідно з ч.і ст.229 Цк істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. При цьому помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Питання, чи є помилка істотною, вирішується судом з урахуванням конкретних обставин справи, виходячи з того, наскільки помилка є істотною і взагалі, і для учасника правочину.

Слід також враховувати, що на відміну від обману, помилка не є результатом умисних дій іншого учасника правочину, хоча, як і обман, зумовлює спотворене формування волі учасника правочину. Помилці можуть сприяти відсутність належної обачності, переоцінка свого досвіду чи можливостей учасниками правочину, дії третіх осіб тощо.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, укладеного внаслідок помилки, є двостороння реституція.

Додаткові наслідки полягають у розподілі збитків, які виникли при укладенні такого правочину, між його учасниками залежно від наявності їх вини. Якщо у визнанні правочину недійсним винна особа, яка помилилася (виявила недбальство), вона зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Якщо помилці своєю необережною поведінкою сприяла інша сторона, то остання зобов'язана відшкодувати тій, що помилилася, завдані їй збитки.

Обман має місце тоді, коли одна сторона умисно вводить в оману іншу сторону правочину стосовно природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Крім того, обман має місце тоді, коли сторона правочину заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або замовчує їх існування. Отже, для визнання правочину недійсним немає значення, здійснюються обманні дії в активній формі (повідомлення неправдивих відомостей), чи виражаються у бездіяльності (умисне замовчування обставин, знання яких може перешкодити здійсненню правочину). Обман має місце і тоді, коли неправильні відомості про обставини, що мають значення для укладення правочину, повідомляються третіми особами з відома або на прохання сторони правочину.

Основним наслідком правочину, визнаного недійсним внаслідок обману, є двостороння реституція.

Додаткові наслідки для винної сторони передбачені ч.2 ст.230, яка встановлює, що сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину (ст.ст.22, 23 ЦК).

Поавочин, укладений під впливом насильства, є оспорюваним, воля учасника формувалася невільно. Насильство — це й або фізичний тиск на особистість контрагента або його

ихічн й изьких з метою спонукання до здійснення правочину (побиття,

_уванНя, загроза вчинення таких дій у майбутньому). При цьому Необов'язково, щоб насильство здійснювалося іншою стороною ' павочину. Достатньо, щоб вона знала про насильство з боку ін-ііих осіб і використала цю обставину в своїх Інтересах.

Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція.

Додатковими наслідками є те, що винна сторона, яка застосувала фізичний або психічний тиск стосовно другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину (ст.ст.22, 23 ЦК). Такі самі наслідки настають для винної у застосуванні насильства особи, якщо результатами насильства скористалася не вона, а контрагент потерпілого від такого правочину.

Правочин, укладений особою внаслідок впливу тяжких для неї обставин І на вкрай невигідних умовах, є оспорюваним (ст.233 ЦК).

Для того, щоб суд задовольнив позов про визнання такого правочину недійсним, необхідна наявність двох умов:

1) особа вчиняє правочин під впливом тяжкої для неї обставини. ПІД тяжкими обставинами розуміють тяжке майнове становище особи, яке виражається у відсутності засобів, необхідних длянормального існування людини, наприклад, для придбання найне-обхідніших предметів (продуктів харчування, ліків тощо). Це можебути зумовлено не тільки станом самої фізичної особи, а й становищем його близьких (наприклад, хвороба дружини, батьків, дітейтощо);

2) умови правочину вкрай невигідні для цієї особи. При цьомупоняття вкрай невигідних умов правочину охоплює два моменти:об'єктивний і суб'єктивний. Перший з них відображає нееквівален-тність передачі майна (наприклад, квартира продана за половину їїреальної вартості), другий — очевидність цієї обставини для сторінправочину (хоча умисел другої сторони не є обов'язковим). Чи бувініціатором такого правочину сам потерпілий, чи друга сторонаправочину значення не має.

Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є Двостороння реституція.

Додаткові наслідки полягають в тому, що на особу, яка скористалася тяжкою обставиною, покладається обов'язок відшкодуватиДругій стороні правочину збитки і моральну шкоду, що завдані їй уз з вчиненням цього правочину (ст.ст.22, 23 ЦК).

8.3. Правочини з дефектами форми

Згідно з ч.і СТ.218 ЦК недодержання сторонами письмової фор-**и Правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Отже, загальне правило про наслідки недодержання вимоги щодо простої письмової форми правочину полягає у встановленні презумпції дійсності такого правочину, якщо законом спеціально не передбачено, що недодержання письмової форми правочину спричиняє недійсність останнього.

Але порушення простої письмової форми все ж таки має певні негативні наслідки для його сторін. Вони полягають у тому, щ₀ у разі заперечення його учасниками факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин рішення суду не може грунтуватися на показаннях свідків. Визнання існування правочину, встановлення його змісту може грунтуватися па письмових доказах, фіксації угоди засобами аудіо-, вІдеозапису, інших аналогічних доказах.

Для деяких видів правочинів спеціальним законом може передбачатися недійсність на випадок недодержання простої письмової форми. Наприклад, згідно зі ст.547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання (неустойка, порука, застава тощо), вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Отже, для цих видів правочинів загальним правилом є визнання їх недійсними у випадку порушення вимоги щодо форми такого правочину. Проте з цього правила у свою чергу існує виняток. Якщо такий правочин укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним. Наприклад, домовленість щодо сплати неустойки на випадок невиконання договору була досягнута у вигляді додаткової угоди до основного договору і письмового оформлення не набула. Після порушення умов основного договору порушник сплатив штраф, але потім зажадав його повернення, посилаючись, що усна угода про неустойку є недійсною. Однак суд згідно з ч.2 ст.28 ЦК може визнати угоду про встановлення неустойки дійсною, оскільки сторони своїми діями (виконання та прийняття виконання) підтверджують наявність між ними правовідносин та свої права І обов'язки у цих правовідносинах.

Статті 219, 220 ЦК встановлюють наслідки недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення правочинів.

При цьому розрізняються дві ситуації:

1) порушення вимоги про нотаріальну форму односторонньогоправочину;

2) порушення вимоги про нотаріальну форму дво- і багатостороннього правочипу (договору).

У разі недодержання обов'язкової нотаріальної форми одностороннього правочину (заповіту; довіреності на здійснення правочинів, які потребують нотаріальної форми; довіреності, яка видається в порядку передоручення, тощо), такий правочин є нікчемним-

Проте за певних умов відсутність необхідного нотаріального посвідчення правочину може бути компенсована судовим рішенням. Частина 2 ст.219 ЦК передбачає, що суд може визнати право-

їіійсним за таких умов: а) якщо буде встановлено, що він від-^ЧИИ'іав справжній волі особи, яка його вчинила; б) якщо потарі-^П°^В-юМУ посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не ^аЛЬ_ежала від волі особи. При визнанні такого правочину дійсним

також має перевірити, чи підлягав цей правочин нотаріально- посвідченню і чи не містить він умов, що суперечать закону (п.4 останови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практиці, _Б справах про визнання угод недійсними").

Недодержання нотаріальної форми договору має наслідком його нікчемність, він не породжує тих прав і обов'язків, яких бажали сторони. Натомість настає двостороння реституція: одна сторона договору повертає іншій усе отримане за таким договором, а за неможливості повернути отримане у натурі — відшкодувати його вартість у грошовій формі (ч.і ст.216 ЦК).

Іноді нотаріальне посвідчення договору може бути компенсоване рішенням суду. Це можливо за дотримання таких вимог: а) сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору; б) така домовленість підтверджується письмовими доказами; в) відбулося повне або часткове виконання договору; г) одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення (ч.І ст.220 ЦК). У разі позитивного рішення суду наступне нотаріальне посвідчення договору не потрібне: судове рішення має тут "компенсаторне" значення.

При визнанні договору дійсним суд має перевірити чи підлягає цей договір нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідченим і чи не містить він протизаконних умов (п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними".

8.4. Правочини з дефектами змісту та порядку укладення правочину

Правочин, укладений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою його стороною, є оспорюваним. Особа, яку представляють, отримує право на позов про визнання правочину недійсним, оскільки дії тут вчиняються не в її інтересах, Що суперечить самій сутності представництва (ст.237 ЦК).

Умовами задоволення такого позову є: 1) укладення правочину через представника; 2) існування відносин добровільного представництва (це випливає з ч.2 ст.232, де йдеться про довірителя, тобто суб'єкта добровільного представництва); 3) наявність зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною правочину. При цьому не має значення, чи переслідували Учасники змови або одна з них корисливу мету, чи ні; 4) те, що представник однієї сторони і друга сторона правочину діяли на ^Шк°ду довірителю.

Основним наслідком такого правочину є двостороння реституція.

Додатковими наслідками є те, що довіритель має право вимага- від свого представника І другої сторони солідарного відшкоду-^ання збитків та моральної шкоди, завданих йому в зв'язку з учи-

ненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ний.(ст.ст.22, 23 UK). ^и

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, тобто недійсним внаслідок безпосередньої вказівки закону незалежно від наявності позову з боку його учасників чи Інших осіб.

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок якщо він спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне завалодіння ним (ч.і ст.228 UK).

Стаття 228 UK безпосередньо не вказує на вину як кваліфікуючу ознаку такого правочину, проте з ЇЇ змісту випливає, що вина має враховуватися. Вона виражається у намірі порушити публічний порядок з боку осіб, які вчиняють такий правочин. При цьому не має значення, чи такий намір був у однієї сторони правочину, чи він мав місце у обох чи більше учасників договору. Суд, приймаючи рішення у такій справі, зобов'язаний вказати, у чому конкретно виявилася спрямованість правочину на порушення публічного порядку.

Слід звернути увагу на зміну у підходах до вирішення питання про наслідки визнання такого правочину недійсним. Якщо ст.49 ЦК 1963 р. передбачала стягнення отриманого за "антисоціальним" правочином у дохід держави або односторонню реституцію для невинної сторони, то тепер наслідки правочину, визнаного недійсним унаслідок порушення публічного порядку, визначаються загальними правилами (ст.216 UK).

Ознаками фіктивного правочину (ч.і ст.234 ЦК) є: 1) наявність зовнішньої форми правочину, що фіксує удавані наміри сторін; 2) відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які обумовлювалися у цьому правочині. Тобто має місце лише імітація правочину. У діях сторін, шо імітують правочин, відсутня головна ознака правочину — спрямованість на встановлення, припинення або Іншу видозміну цивільних правовідносин. Фіктивний правочин може бути укладений у протизаконних цілях (наприклад, фальшиве дарування майна — без наміру передати право власності іншій особі, але з метою приховати його від кредиторів) або без таких цілей. При цьому намір сторін на перший погляд завжди виглядає пристойно, оскільки вони у будь-якому разі декларують бажання правомірних наслідків.

Фіктивний правочин є нікчемним, оскільки особи, які вчиняють його, не мають на увазі І не бажають настання правових наслідків, які могли б виникнути внаслідок здійснення такого право-чину.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Оскільки сторони ніяких дій щодо здійснення фіктивного правочину не вчиняли, суд, як правило, у таких випадках лише виносить рішення про визнання такого правочину недійсним, без застосування інши* наслідків. Проте якщо діями сторін правочину завдано матеріал¹*'

- або моральної шкоди, то вона підлягає відшкодуванню за пра-ЇЇами ст.ст.22, 23, 216 ЦК.

Удавані правочини вчиняються з метою приховання іншого

вочяну, _який сторони насправді мали на увазі (ч.і ст.235 UK). тут завжди має місце укладення двох правочинів: 1) реального павочину, вчиненого з метою створити певні юридичні наслідки; 7 правочину, вчиненого для приховання реального правочину. Сторони, вчиняючи удаваний правочин, маскують Іншу юридичну _лію, іншу мету, яку вони насправді мали на увазі (наприклад, правочин видачі генеральної довіреності на автомобіль з правом його продажу може приховувати правочин купівлі-продажу цього автомобіля).

Удаваний правочин завжди нікчемний і сам по собі жодних юридичних наслідків не створює.

Реальний (прихований) правочин може бути дійсним або недійсним. Якщо правочин, який сторони насправді вчинили, відповідає вимогам закону, відносини сторін регулюються правилами, що його стосуються. Якщо ж правочин, який сторони насправді вчинили, суперечить законодавству, суд виносить рішення про визнання недійсним цього правочину із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності правочинів такого типу (ст.216 ЦК).

Правочини, які можуть вчинятися лише з дозволу органів опіки та піклування, також мають певні особливості.

Зокрема, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі дії: 1) відмовитися від майнових прав підопічного; 2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; 3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну жилого будинку, квартири; 4) укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати згоду на вчинення таких правочинів лише з дозволу органу опіки та піклування (ст.71 ЦК).

Якщо якийсь із вказаних вище правочинів буде укладений без Дозволу органу опіки та піклування, то він є нікчемним, після чого настає двостороння реституція.

На вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування. Отже, для дійсності правочину необхідні такі умови: 1) відповідність правочину інтересам фізичної особи, над якою встановлено °піку або піклування; 2) звернення заінтересованої особи до суду з позовом про визнання правочину дійсним; 3) рішення суду про визнання правочину дійсним. Заінтересованою особою може бути опікун, який уклав правочин за недієздатну особу; піклувальник, ^який дав згоду на укладення правочину; неповнолітня або обмеже-^На У дієздатності особа; третя особа, з якою укладено правочин без ^д°зволу органу опіки та піклування.

Додаткова література:

1. Ойгензихт В.А. Воля и воле изгявле ниє. — Душанбе, 1983.

2. Рабинович Н.В. Недействительность сделки и се последс-твия. - Л., 1960.

3. Хатнкж Н.С. Заперечні угоди та їх правові наслідки: Автореф,дис. канд. юрид. наук. — К., 2003.

4. Хатнюк Н.С. Умови дійсності угод // Держава і право. —2001. - Вип.П. - С.283-289.

5. Шахматов В.П. Сделки, совєршеншше с целью противнойинтересам государства и обшества. — Томск, 1966.

Глава 14 Представництво

1. Поняття представництва.

2 Підстави виникнення та види представництва.

3. Склад правовідносин представництва.

4. Передоручення.

5. Представництво за довіреністю.

6. Представництво з перевищенням повноважень.

7. Інші форми встановлення й реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб.

§ 1. Поняття представництва

У найзагальнІшому вигляді представництво може бути охарактеризоване як використання правосуб'єктності одних осіб для реалізації прав І обов'язків та захисту прав інших осіб.

Отже, за допомогою представництва створюються додаткові можливості для здійснення прав і виконання обов'язків учасниками цивільних правовідносин, забезпечується більш повний захист їх суб'єктивних прав, підвищується ефективність налагодження економічних зв'язків між суб'єктами права тощо.

У цивІлістичній літературі немає єдиної точки зору стосовно природи представництва.

Загалом підходи до визначення сутності представництва можуть розглядатися з позицій двох основних концепцій: концепції дії та концепції правового відношення.

Концепція дії свого часу набула значної популярності у радянській цивІлістичній науці. Фактично саме вона виявилася підґрунтям законодавчого визначення представництва під час другої кодифікації цивільного законодавства колишнього СРСР у 1961-1964 pp. {ст.15 Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 p., ст.62 ЦК 1963 р. та інші).

Ця концепція інтерпретує представництво як діяльність, тобто сукупність дій, що полягають у вчиненні угод та інших юридичних Дій однією особою (представником), що діє у межах повноваження ^ВЩ імені іншої особи, — того, кого представляє. Іншими словами Представництво з'являється і має місце тоді, коли представник ³Д'йснює певну діяльність від імені іншої особи¹.

Але цього недостатньо для з'ясування юридичної сутності пред-^ставництва. Адже фактично йдеться лише про зовнішню форму Представництва, його зовнішні прояви, а не про його зміст.

Враховуючи цей недолік, більшість цивілістів розглядають представництво як правове відношення, в силу якого правомірні юри-і здійснені представником від імені того, кого представля-

Див., напр.: Советское гражданское право. - Т.1. - М., 1965. - С.214, 220.

 

ють, безпосередньо створюють, змінюють або припиняють для останнього цивільні права і обов'язки¹.

Така позиція знайшла підтримку й у новому 1ДК України.

Згідно зі ст.237 ЦК представництво — це правовІдношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє.

Слід однак уточнити, що представництво — це не одне правове відношення, а система, що включає правовідносини двох видів внутрішні й зовнішні.

Внутрішні відносини представництва, що складаються між особою, яку представляють, і представником полягають у наступному:

1) вони спрямовані на упорядкування правових зв'язків ма;особою, яку представляють, і третьою особою, тобто мають організаційний характер;

2) мають щодо цих зв'язків допоміжний характер;

3) виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії(представника), а з метою здійснення І захисту цивільних прав таінтересів особи, яку представляють.

Зовнішні відносини представництва у свою чергу мають два різновиди:

1) відносини між представником і третіми особами, які маютьінформаційний характер (представник повідомляє третю особу проте, що він має повноваження діяти від імені особи, яку представляє, і про намір укласти договір в інтересах цієї особи);

2) відносини між особою, яку представляють, і третіми особами. Встановлення останніх є результатом дій представника.

Внутрішні й зовнішні відносини представництва взаємопов'язані. Це й зумовлює те, що правочин, вчинений представником, безпосередньо створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє (ст.239 ЦК). Власне у цьому полягає сутність зовнішніх відносин представництва як правового зв'язку, підставою виникнення якого є вчинення правочину представником: цивільні права І обов'язки у особи, яку представляють, виникають автоматично і не потребують вчинення нею якихось додаткових дій на підтвердження того, що вона приймає наслідки правочину, вчиненого представником.

У цій системі правовідносин найважливішим елементом є внутрішні правовідносини, оскільки саме в них відображається специфіка представництва.

Для того, щоб дії представника створили юридичні права і обов'язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні повноваження, якими визначаються зміст і межі дій, які представник може вчиняти від імені особи, яку вік преД" ставляє. За своєю сутністю повноваження — це нсмайнове цивіль-

¹ Див.: Советское гражданское право / Под ред. В.А. Рясенцева. - Т.1. - М-, I9'j' _ С.225; Гражданское право Украиньї. - Т.1 / Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самойленко-Харькоа 1996. - С.232; Цивільне право України. - 4.1 / За ред. Ч.Н. Азімова, С,Н. Пр" тупи, В.М. Ігнатенка. - Харків, 2000. - С. 169-170.

_Пр_ЗВо, основним елементом якого є право на власні позитивні ^н.у проте, як і кожне суб'єктивне право, повноваження включає не іл'ьки право на власні позитивні дії, а й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. У цьому разі — це право вимагати від особи, яку представляють, прийняття на себе юридичних наслідків _пій шо здійснені в межах повноваження. Крім того, представник має* право на захист повноваження шляхом подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, що його порушусь, тощо. Такий захист здійснюється представником від свого імені і не вимагає спеціального додаткового повноваження.

Слід враховувати, що коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представництва, не є безмежним. Зокрема, ч.і ст.238 ЦК вказує, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Однак це не означає, що опікун, призначений малолітній особі, може вчиняти лише дрібні побутові правочини. Навпаки, він ніби доповнює недостатню дієздатність малолітньої особи, а тому може вчиняти за останню будь-які правочини, крім заборонених законом.

Крім того, не допускається укладення через представника правочину, який за своїм характером може вчинятися лише особисто, а також інших правочинів, вказаних в законі. Наприклад, договір довічного утримання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлюбу, усиновлення тощо — це ті юридичні дії, які мають здійснюватися лише особисто.

Усі юридичні дії представник зобов'язаний здійснювати в інтересах особи, яку представляє. З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона укладення правочину представником стосовно себе особисто, або щодо Іншої особи, представником якої він одночасно є. Наприклад, опікун не може укладати угод зі своїм підопічним, а також представляти його при укладенні угод або веденні судової справи між підопічним І своїми близькими родичами.