Представництво за довіреністю

Представництво, яке Грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.

Довіреність — це письмовий документ, що видається представнику особою, яку представляють, для представництва перед третіми особами (ст.244 ЦК).

З визначення довіреності як письмового документа, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами, випливає низка вимог до довіреності:

1) вона може бути вчинена лише у письмовій формі;

2) як кожен документ, вона має містити необхідні реквізити:вказівку на суб'єкти, місце, дату видачі тощо;

3) у довіреності має бути зазначений обсяг повноважень, наданий представникові особою, яку представляють.

Представництво за довіреністю може грунтуватися на акті органу юридичної особи. Такий акт має бути оформлений належним чином (підписаний керівником, завірений печаткою юридичної особи тощо).

Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку предстаатяють (довірителем), безпосередньо третій особі. Такс положення випливає з того, що довіреність як документ, Що підтверджує повноваження представника, адресована тим особам, ³ ким можливе укладення правочинів від імені особи, яка видала довіреність. Оскільки йдеться про врахування саме їх інтересів, то й право на ознайомлення з довіреністю існує насамперед у них.

Залежно від обсягу повноважень, що надаються повіреному ^Особою, яку він представляє, розрізняють два види довіреності:

0 загальна довіреність;

2) спеціальна (у тому числі разова) довіреність. , Загальна (генеральна) довіреність уповноважує представника на Здійснення правочинів та інших юридичних дій різного характеру.

Спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення юри-них дій або правочинів певного типу. Якщо особа, яку пред-

ставляють, уповноважує представника на здійснення якого-небудь одного правочину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випадку буде називатися разовою довіреністю. Така довірю ність може видаватися, наприклад, юристам для захисту інтересів організацій у суді тощо.

Довіреність призначається для третіх осіб, які з її тексту дізнаються, якими повноваженнями наділений представник. Для самого повіреного довіреність ніяких самостійних прав на майно, отримане для здійснення угоди, не породжує.

Видача довіреності є одностороннім правочином, який має вчинятися із дотриманням правил ЦК, що стосуються правочинів взагалі. Основні правила видачі довіреності викладені у Законі "Про нотаріат".

Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника, оскільки повноваження виникає незалежно від згоди останнього. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (ч.З ст.245 UK). Звідси ніби випливає, що довіреність на укладення правочинів, які можуть бути вчинені усно, також може бути надана в усній формі. Однак ця норма має тлумачитися у сукупності з положенням ч.З ст.244 ЦК, яка встановлює, що довіреність — це письмовий документ, що видається однією особою іншій.

Отже, довіреність завжди має письмову форму. Вона може бути простою письмовою або письмовою нотаріальною. Нотаріальне посвідчення довіреності потрібне, зокрема, на здійснення правочи-нів, нотаріальна форма для яких обов'язкова (наприклад, правочи-ни купівлі або продажу жилих будинків).

Крім того, згідно з 4.2 ст.245 ЦК довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків передоручення одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), коли довіреність може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

Частина 3 ст.245 ЦК передбачає спеціальні випадки, коли довіреність, посвідчена спеціально уповноваженими на це органам прирівнюється до нотаріально посвідченої. Аналогічний перелік осіб, що мають право засвідчувати довіреність, закріплений у CT.4U Закону "Про нотаріат". Порядок посвідчення цього виду документів регулюється Порядком посвідчення заповітів і доручень, прИ' рІвнюваних до нотаріально посвідчених, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. № 419.

Зокрема до нотаріально посвідчених прирівнюються:

— довіреності військовослужбовців та інших осіб, що перебува-

на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-ліку-

¹⁰ _пьНИх установах, посвілчені начальниками, їх заступниками по

^Врдцчній частині, старшими І черговими лікарями цих госпіталів,

_аТОріїв та інших військово-лікувальних установ; ^С — довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ І військово-навчальних закладів, _де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб і органів, що здійснюють нотаріальні дії, — також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей та членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів;

— довіреності осіб, що знаходяться у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

Довіреність, укладена у простій письмовій формі, як і та, що засвідчена не тим органом або посадовою особою, на які покладено здійснення даних функцій, не може вважатися виданою з дотриманням встановленого законом порядку, а отже, має бути визнана недійсною.

Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, на отриманім винагороди авторів і винахідників, пенсій, допомог І стипендій, грошей з установ ощадних банків, а також на отримання кореспонденції, у тому числі грошової і посилочної, може бути посвідчена організацією, в якій довіритель працює або навчається, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, а також адміністрацією стаціонарної лікувально-профілактичної установи, у якій він знаходиться на лікуванні.

Довіреності, які видаються юридичними особами, крім тих, що видаються в порядку передоручення (ч.2 ст.245 ЦК), не потребують нотаріальної форми. Довіреність від Імені юридичної особи видається за підписом її керівника і скріплюється печаткою цієї організації (ст.246 ЦК).

Строк дії довіреності, який встановлюється у ній, за загальним правилом, не може перевищувати трьох років. Якщо термін дії у Довіреності не вказаний, вона зберігає силу аж до її припинення (ст.ст.247, 248 ЦК).

Проте існує спеціальне обмеження строку дії довіреності, виданої ^в порядку передоручення: вона не може діяти довше, ніж основна Довіреність, на підставі якої видана довіреність про передоручення.

Для того, щоб відлік терміну дії довіреності був можливим, у кожній довіреності обов'язково має бути вказана дата її видачі. Недотримання цієї вимоги закону спричиняє недійсність довіреності як документа, шо підтверджує повноваження представника. Тобто, ^вона не має правового значення пі для сторін відносин добровільного представництва, ні для третьої особи.

Припинення довіреності. Згідно з ч.і ст.248 ЦК, довіреність^ГіРипиняється внаслідок закінчення її терміну, а стосовно разової_lJ 241

довіреності — здійсненням представником дій, на які він уповно важений.

Довіреність може припинитися також у будь-який момент у зв'язку з скасуванням її особою, яку представляють, або внаслідок відмови від неї представника (ст.249 ЦК). Таке обопільне право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером такої угоди.

Довіреність припиняється в зв'язку з припиненням юридичної особи, що є представником або особою, яку представляють; у зв'язку зі смертю; визнанням недієздатним, обмежено дієздатним чи безвісно відсутнім або представника, або особи, яку представляють Це положення ґрунтується на загальному правилі про те, що і представником, і особою, яку представляють, можуть бути лише повністю дієздатні особи.

Оскільки передоручення засновується на вперше виданій довіреності, то з припиненням дії останньої втрачає силу і передоручення.

Припинення дії довіреності має наслідком припинення повноважень представника. У зв'язку з цим у особи, яку представляють, і ЇЇ правонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що видала довіреність і згодом скасувала ЇЇ, зобов'язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була дана довіреність. Подібні дії повинні здійснити правонаступники (спадкоємці фізичної особи, яка померла, І правонаступники реорганізованої юридичної особи) у випадку:

а) припинення довіреності внаслідок припинення юридичноїособи, від імені якої видана довіреність;

б) смерті фізичної особи, яка видала довіреність, визнання ЇЇ недієздатною, обмежено дієздатною або безвісно відсутньою.

Після припинення довіреності представник зобов'язаний повернути довіреність особі, яку він представляє. Зробити це слід негайно, тобто у мінімальний строк, як тільки з'явиться така можливість.

Дія довіреності як документа, що підтверджує повноваження, може припинитися також у будь-який момент у зв'язку із скасуванням її особою, яку представляють (ст.249 ЦК). Таке право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером цієї угоди. Причому закон особливо підкреслює, що відмова від цього права є недійсною. Проте ч.4 ст.249 ЦК передбачає, ш° законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час. Це положення є винятком із загального правила, встановленого ч.і цієї ж статті, про нікчемність віД" мови довірителя від свого права на скасування довіреності. Застосовуватися воно має до тих випадків, коли впевненість представника та третьої особи у стабільності повноважень, передбачених У⁰' віреності, може бути визначальною для встановлення та Існування відповідних правовідносин. Слід зазначити, що хоча в чА ^CT--\ ЦК говориться про можливість встановлення у законі права осоо

авати безвідкличні довіреності на певний час, але, очевидно, у

m випадку йдеться не про право особи, а про обмеження пра-^ЦЬ°останньої на скасування довіреності протягом певного часу, що Шунтується на ЇЇ попередній згоді на таке обмеження.

Скасування довіреності має наслідком припинення повноважень представника. У зв'язку з цим у особи, яку представляють, і .- _Пр_авонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її, зобов'язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб для представництва перед якими була дана довіреність. Водночас, скасування довіреності має юридичне значення для представника І третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це.

Права І обов'язки стосовно третьої особи, що виникли внаслідок дій представника або його заступника до того, як вони дізналися або повинні були дізнатися про припинення довіреності, зберігають силу для особи, що видала довіреність, і її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа виявилася несумлінною, знала або повинна була знати до здійснення або в момент здійснення угоди з представником, що дія довіреності припинилася.

Правовідносини представництва можуть бути припинені не тільки у зв'язку зі скасуванням довіреності особою, яку представляють, а й унаслідок відмови представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Таке обопільне право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером даної угоди. Відмова від цього права є недійсною. Проте представник не може відмовитися від вчинення дій, визначених довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи Іншим особам (ч.З ст.250 ЦК).

Відмова від вчинення дій, передбачених у довіреності, має юридичне значення для того, кого представляють, І третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це. Тому представник зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

Частина 4 ст.250 ЦК передбачає санкції за порушення вимог ^пРо дотримання порядку відмови представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Зокрема, представник відповідає ^ПеРед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі ^НеДодержання ним вимоги про негайне повідомлення того, кого ^в'н представляє, про таку відмову, а також у випадках, коли він відмовився від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ЦІ ^Ді1 були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання ^Завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам. Відшкодування збитків у цьому випадку відбувається відповідно до ви-^м°г ст.22 ЦК, а моральна шкода може бути відшкодована на заса-^Да*, встановлених ст.23 ЦК.

⁹' 243

_й § 6. Представництво з перевищенням повноважень

ї п-

Діяльність представника має здійснюватися у межах повнова ження. Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення пра-вочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема у разі якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Перевищення повноваження — це довільне збільшення представником обсягу прав на здійснення нравочинів, встановленого вказівками особи, яку представляють, або нормами права. При перевищенні повноважень представник зі своєї ініціативи розширює межі наданого йому повноваження, не погодивши такий відступ з особою, яку він представляє.

Перевищення повноваження можливе у кількісному і якісному відношенні. Кількісне перевищення повноважень полягає у довільній зміні показників, що характеризують кількісну сторону право-чину: число, вага, міра речей; термін договору, який укладається; розмір плати або покупної ціни. Якісне перевищення повноважень стосується властивостей і специфіки предмета правочину; вибору контрагента, з яким має бути укладений правочин; характеру правочину, вчинення дій, не передбачених довіреністю.

З врахуванням суб'єктивного ставлення представника до своїх дій та їх мети, можна виділити такі види перевищення повноважень:

1) дії з перевищенням повноважень внаслідок помилки щодообсягу останніх;

2) умисне перевищення повноважень у сподіванні отриматисхвалення вчинених дій від особи, яку представляють;

3) умисне перевищення повноважень з метою отримати вигодудля себе.

Правочин, вчинений з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише у разі подальшого схвалення цієї угоди. Якщо ж схвалення не відбудеться, то такий правочин правових наслідків для того, кого представляють, не має і повинен бути визнаний недійсним відповідно до ct.ct.2I5, 239, ч.і ст.241 ЦК. У перших двох випадках перевищення повноважень сторони повертаються у первісний стан. У випадку умисної діяльності з перевищенням повноважень з метою отримати вигоду для себе, правочин визнається недійсним, а на представника, крім того, покладається обов'язок відшкодування збитків, завданих тому, кого він представляв, і третій особі-

Крім того, за певних обставин (наприклад у випадку зловмисної домовленості представника і третьої особи про укладення правочину з перевищенням повноважень) виникає також обов'язоктретьої особи відшкодувати особі, яку представляли, збитки, шОвиникли внаслідок дій представника з перевищеннямжень. _;,_а.

Стаття 241 UK передбачає два варіанти поведінки особи, яку

оставляють, при представництві з перевищенням повноважень: іТвона схвалює дії, вчинені від її імені; 2) вона відмовляється від

алення Дій, вчинених від її імені без повноважень або з перевищенням повноважень.

Схвалення дій представника можливе в різних формах: І) схвалення шляхом заяви про цс; 2) схвалення мовчазною згодою; 3) схва-_леИня шляхом здійснення конклюдентних дій, що свідчать про прийняття правочину.

За своєю юридичною природою схвалення є одностороннім правочином, що вимагає сприйняття його третьою особою і представником- У схваленні виражається воля особи, яку представляють, наділити юридичною силою конкретну угоду, укладену для неї з перевищенням повноважень.

Положення ст.241 ЦК щодо можливості схвалення правочину, укладеного представником з перевищенням повноважень, поширюються лише на випадки добровільного представництва, оскільки при обов'язковому представництві воля особи, яку представляють, є нікчемною і правового значення не має.

В юридичній практиці постають питання про значення схвалення тим, кого представляють, угоди, укладеної з перевищенням повноважень. Як випливає з тексту ст.241 ЦК, несхвалення такого правочину ніби спричиняє повну його недійсність. Але такий висновок суперечить ст.217 ЦК, згідно з якою недійсність частини правочину не має наміром недійсність інших його частин.

Більш коректним здається припущення, що той, кого представляють, не може ухилитися від схвалення тієї частини угоди, яка відповідає повноваженням, — за умови, що можливе її самостійне Існування. Тому угода, укладена з перевищенням повноважень, якщо її не схвалив той, кого представляють, може бути визнана судом частково дійсною (ст.ст.217, 240, 242 ЦК). Якщо ж самостійне існування частини угоди, укладеної в межах повноважень, не є можливим, то вона визнається повністю недійсною (ст.ст.215, 240, 242 ЦК).

Витрати, яких зазнав представник, що діяв з перевищенням повноважень, можуть бути стягнені з особи, яку він представляв, як безпідставно набуте майно за правилами гл.83 ЦК, за наявності всіх умов, необхідних для виникнення відповідних зобов'язань.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

§ 7. Інші форми встановлення й реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб

Розмежування різних форм участі третіх осіб в установленні і реалізації цивільних правовідносин має істотне значення, оскільки ^п°легщує вибір саме тих правових засобів, які дозволяють забезпе-^Чити досягнення бажаного економічного І правового результату.

Порівняймо представництво з подібними категоріями, які найчастіше зустрічаються в цивільному обігу.

Представництво й комісія. Коли особа діє за дорученням іншого, але від власного імені, має місце непряме представництво, або комісія. З представництвом ці відносини мають чимало спільного-і представник, і комісіонер діють в інтересах Іншої особи; вони обидва вчиняють правочини з третьою особою, будучи уповноваженими на їх здійснення.

Різниця між представництвом та комісією полягає в такому;

1) комісіонер діє від власного імені, а тому правовий результатйого дій настає для нього самого, хоч і не відображається на йогомайні. Існування комітента (особи, в інтересах якої вчиняєтьсяправочин) для третьої особи юридичного значення не має;

2) оскільки комісіонер у вчинених ним правочинах бере правата обов'язки безпосередньо на себе, для третіх осіб не мають значення обсяг повноважень комісіонера і зміст комісійного доручення, наданого йому комітентом. Укладення комісіонером правочинуз порушенням вказівок комітента не має наслідком його недійсність, а лише створює право І обов'язок комітента брати його насвій рахунок. Для настання юридичного ефекту представництвасуттєвим є знання третіх осіб про те, що представник діє від чужого імені, а також наявність та зміст повноваження;

3) виступ комісіонера від власного імені зумовлює те, що йогообов'язком є не тільки укладення угоди, а й її виконання. Виконання ж представником укладеної ним угоди не є обов'язковим.

Представництво і звичайне посередництво. Від звичайного посередництва представництво відрізняється таким:

1) представник шляхом власного волевиявлення вчиняє правочин замість особи, яку він представляє. Посередники ж не відсторонюють особистої діяльності тих, кому вони учиняють сприяння.їх дії самі по собі не викликають встановлення правового відношення між двома контрагентами. Останні породжують його власними діями, спрямованими на цю мету. Відповідно звичайний посередник не має повноважень і діє від власного імені. Якщо посередник діє від імені Іншої особи, він виступає вже не як звичайнийпосередник, а як представник;

2) посередник, на відміну від представника, обстоює інтереси неодного, а одразу обох контрагентів у рівній мірі і захищає такимчином ше й суспільні інтереси;

3) звичайне посередництво застосовується лише при укладенніправочинів у сфері цивільного обігу між дієздатними особами.Сфера застосування представництва ширша: через представникаможливим є як набуття, так і реалізація майнових і немайнових ии-вільних прав і обов'язків. Крім того, як особа, яку представляють,можуть виступати і недієздатні особи.

Представництво і договір на користь третьої особи. Як і за преД" ставництвом, на підставі договору на користь третьої особи для останньої безпосередньо виникають з юридичних дій інших о

пидичні наслідки. Особа, яка уклала договір на користь іншого, кі представник, діє в інтересах того, на чию користь цей договір кладений. Розмежування представництва І договору на користь тпетьої особи має практичне значення, як правило, для встановлення суб'єкта обов'язку при наданні зустрічного задоволення стороні, яка виконала договір на користь третьої особи. Різниця між ними полягає в такому:

1) особа, яка укладає договір на користь третьої особи, діє невід її, а під власного імені, у зв'язку з чим сама стає стороною відповідного правового відношення;

2) третя особа набуває за договором не всіх прав і обов'язків, шовиникають з нього, а лише окреме право вимоги. При представництві усі права та обов'язки з дій представника виникають лишеу особи, яку представляють;

3) суб'єкт, який уклав договір на користь третьої особи, діє не всилу повноваження, а лише на підставі свого волевиявлення, а тому між ним і третьою особою ніяких правовідносин не виникає.Натомість представника і особу, яку представляють, пов'язуютьвнутрішні правовідносини представництва.

Найбільші труднощі становить розмежування представництва і покладання виконання обов'язку боржника на третю особу згідно зі ст.528 ЦК, яке водночас має важливе значення, дозволяючи правильно вирішувати питання про можливість застосування до тих чи інших випадків виконання зобов'язання третьою особою норм права про необхідність надавати звіт, про можливість відмови третьої особи від виконання чужого зобов'язання тощо.

Всі випадки виконання зобов'язань замість боржника іншими особами можуть бути об'єднані у три групи:

1) виконання зобов'язання здійснюється третьою особою безспеціального акта покладання на неї цього виконання (безпосередньо в силу закону). Так, зобов'язання перевезення, що прийняте насебе першим перевізником, виконується у відповідних частинах усилу закону наступними перевізниками;

2) виконання зобов'язання третьою особою здійснюється за спеціальним погодженням цієї особи з однією з сторін зобов'язання(наприклад, за договором доручення);

3) виконання зобов'язання здійснюється третьою особою за відсутності всіх наведених вище підстав за власним спонуканням.

Як і за представництвом, особа, на яку покладене виконання обов'язку боржника, своїми юридичними діями виконує чуже зобов'язання, створюючи тим самим безпосередньо для боржника ^За основним зобов'язанням правові наслідки. Як і представник, виконавець обов'язку пов'язаний певними правовими стосунками, внаслідок яких провадиться виконання лише з однією зі сто-Р'н основного зобов'язання. Основний боржник, як і особа, яку представляють, з покладанням виконання на третю особу не виключається з правового відношення, що виконується, і несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання зо-

 

бов'язання третьою особою (крім випадків, прямо зазначених законі).

Водночас незважаючи на значну подібність представництва і виконання зобов'язання замість боржника іншими особами, останнє не можна розглядати як один з випадків представництва, оскільки між ними існують суттєві відмінності:

1) особа, на яку покладене виконання обов'язку боржника, навідміну від представника, діє від свого імені й виконує власнийобов'язок перед боржником, хоча тим самим погашається і боргборжника за основним зобов'язанням;

2) на відміну від представника і особи, яку представляють, третяособа, на яку покладене виконання, і боржник пов'язані між собоюправовим відношенням, яке створює економічну підставу для покладання виконання в силу одностороннього волевиявлення боржяика.

Представництво і порука. В силу договору поруки поручитель теж виконує обов'язок замість основного боржника з безпосереднім для останнього правовим результатом.

Проте дії представника і поручителя мають свої специфічні особливості:

1) на відміну від представника, поручитель робить це від власного Імені;

2) відповідна дія є для поручителя виконанням власного обов'язку перед кредитором, яка виникла в нього з договору поруки;

 

3) до поручителя, який виконав зобов'язання, на відміну відпредставника, переходять всі права кредитора за цим зобов'язанням;

4) поручитель, на відміну від представника, діє в інтересах кредитора, а не основного боржника¹.

Отже, правовідносини представництва не є тотожними жодній іншій формі вчинення правочинів за допомогою третіх осіб. Залежно від особливостей тієї чи Іншої форми посередництва розмежування між нею І представництвом можуть стосуватися сфери застосування, суб'єктного складу, мети, характеру і результату дій посередника як учасника певних правовідносин. При цьому принципова відмінність представництва від усіх інших форм встановлення та реалізації цивільних правовідносин між двома і більше особами за участю третьої особи полягає у характері взаємних суб'єктивних прав і обов'язків. Зовні це проявляється в тому, що лише представник діє від імені іншої особи, реалізуючи своє суб'єктивне право повноваження та виконуючи обов'язок представляти іншу особу.

Нерсссов Н.О. Понятие добровольного представительства в

ланском праве // Избранньїе трудьі по представительству и

П^?а)Г_іМ бумагам в гражданском праве. - М., 1998. - С.24-136.

"з Пергамент А.И. Опекун как гражданско-правовой представи-

пьНесовершеннолетних // Ученьїе записки ВНИИСЗ. — 1968. —

^BbI4 Соколовский К.И. Представительство в гражданском праве и іессе / Вопросьі тсории: сущность, содержание, структура. —

Уапьков, 1984. - С.24). . .

5 Харитонов Є.О., Харитонова О.І. Приватні та публічні право-лкосини представництва // Науковий вісник Чернівецького університету 36. наук, праць. - Вип.147: Правознавство. - Чернівці, 2002. -С.36-41.

Додаткова література:

1. Невзгодина Е.Л. Представительство по гражданскому Советское государство и право. — 1978. — №3.

праву //

 

¹ Див.: Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України: Загальна ч тина: Навч. посібн. - К., 2000. - С.276.

Розділ III РЕЧОВІ ПРАВА

Підрозділ 1 Право власності

Глава 15 Загальні положення права власності

1. Право власності всистемі речових прав.

2. Поняття власності і права власності.

3. Зміст права власності.

4. Здійснення права власності.

5. Право повного господарського відання і право оперативногоуправління як засоби здійснення права власності.

 

5.1. Право повного господарського відання.

5.2. Право оперативного управління.

§ 1. Право власності в системі речових прав

Речовим правом є право, що забезпечує задоволення інтересів правомочної особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що знаходиться у сфері її господарського відання.

Оскільки опосередкування відносин щодо майна, а також захист майнових прав є одним з найважливіших завдань приватного (цивільного) права, то речові права є одним з центральних інститутів цієї галузі.

Речові права належать до абсолютних. Тобто юридична належність речі певній особі означає, що всі інші особи зобов'язані визнавати цю належність і не порушувати її. Тому речово-правовий захист ще називають абсолютним, підкреслюючи цим, що володілець речового права може отримати захист від будь-яких порушень.

Отже, особливості речово-правового захисту полягають насамперед у тому, що він забезпечується за допомогою так званих речових позовів.

Слід зазначити, що поява цих позовів належить іще до часів формування римського права. Оскільки розмежування прав на речові і зобов'язальні у Римі не провадилось, то розрізняли два види позовів: actio in rem (позов до речі) і actio in personam (позов до особи). Це пов'язано з тим, що римляни наявність того або іншо-

250 •"' ' '"..

права виводили з існування позову, а не навпаки. Саме можливість звернутися з позовом свідчила про наявність певного права. Відповідно можливість подання "позову до речі" свідчила про існування речового права (права на цю річ).

Сутність речового позову полягає в тому, що необхідною умовою його подання є наявність речі, щодо якої існує спір. Водночас не має значення, у кого (крім уповноваженої особи) ця річ знаходиться. Тут діє відомий ще римському праву принцип: "Де знаходжу свою річ, там її І віндикую (витребую)". Таким чином, речовий позов тісно пов'язаний з річчю і набагато менше — з особистістю порушника майнового блага.

у ст.313 проекту ЦК України 1996 р. це положення викладене у такий спосіб: "Речові позови йдуть слідом за речами і подаються до того, хто на даний момент незаконно володіє річчю або перешкоджає користуватися нею". Хоча в ЦК 2003 р. зазначена норма відсутня, але відлуння такого рішення відчувається в ст.ст.388, 391, 396 ЦК.

Слід зазначити, що речово-правовий захист може бути наданий будь-якому речовому праву, що певною мірою обмежує навіть право власності. Так, ст.396 ЦК встановлює, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна. Тобто в тому разі, якщо власник своїми діями чинить перешкоди здійсненню речових прав, що обтяжують її право власності, до нього можуть бути заявлені позови особами, які є суб'єктами цих речових прав.

Протилежністю речовим правам є зобов'язання, які належать до прав відносних, оскільки правомочній особі (кредитору) захист надається лише від порушень з боку конкретної особи — боржника.

Отже, суть протиставлення речових і зобов'язальних прав полягає в тому, що у першому випадку вирішальне значення для задоволення потреб правомочної особи мають її власні дії, у той час як У сфері зобов'язань задоволення потреб правомочної особи відбувається насамперед внаслідок дій зобов'язаної особи.

Залежно від значимості і характеру виникнення речові права можуть бути поділені на: 1) основні (первинні); 2) вторинні.

Основні речові права є визначальними у системі відносин щодо речей. їх властивості випливають із характеру привласнення майна і необхідності забезпечення його використання.

До них належать:

а) право власності, яке дає власнику повну владу над майном(речами) І абсолютний захист — право подання позову проти будь-якого порушника прав власника;

б) права на чужі речі, які мають місце у випадку, коли правоМасності належить одній особі, у той час як інша має на те саме^майно таке ж (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом.

Вторинні речові права мають підґрунтям основні речові права, вони виникають, оскільки існують перші, і не можуть існувати ^Ьез них.

До вторинних речових прав належать:

а) право повного господарського відання — можливість володіння, користування і розпорядження майном у своїх інтересах, алепа підставі надання цих повноважень власником;

б) право оперативного управління — право володіння, яке грун,туеться на праві власності іншої особи, що надала це повноваження. Обмежені право користування і розпорядження майном з метою і у межах, встановлених власником.

Особливе місце в системі відносин з приводу речей займає володіння (посідання). Відносити його до речових прав не зовсім коректно. Хоча гл.31 ЦК називається "Право володіння чужим майном" однак згідно зі ст.397 ЦК володільцем чужого майна визнається особа, яка фактично тримає його у себе, тобто йдеться про фактичний стан, а не про право на річ. У той час як "право володіння" є елементом права власності, "володіння чужим майном на законних підставах" означає, що особа, яка не є власником, фактично володіє річчю.

Таким чином, володіння (посідання) не є речовим правом. З практичних міркувань воно може бути віднесене до відповідного розділу цивільного права, а відтак розглянуте у відповідній главі цього підручника.

Концепція регулювання речових відносин зазнала у новому ЦК змін, відображаючи загальну зміну концепції речових прав в українській ЦИВІЛІСТИЦІ.

Водночас у проекті ЦК України від 26 серпня 1996 р. структура книги третьої ЦК була логічнішою. Проте її остаточний варіант за своєю структурою є проміжним між концепцією проекту ЦК 1996 р. та Основами цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік.

У ЦК 2003 р. книга третя побудована за принципом протиставлення Інституту права власності та всіх інших речових прав, хоча й не достатньо послідовно. Це відтворено в її назві — "Право власності та інші речові права" (замість колишньої назви — "Речове право").

Позиція протиставлення праву власності всіх інших речових прав призвела до того, що у розд.ІІ книги третьої "Речові права на чуже майно" нелогічно включено інститут володіння.

До недоліків книги третьої ЦК слід віднести також відмову від викладу загальних положень про речові права. Це певною мірою позбавило її цілісності первісного задуму.

Структурно книга третя ЦК поділяється на норми інституту права власності і норми про права на чужі речі та володіння, які увійшли до розд.ІІ книги третьої — "Речові права на чуже майно".

Право власності відповідно до обраної концепції розглядається як основне речове право і є основним інститутом книги третьої ЦК, який грунтується на концепції регулювання відносин власності, закладеній у Конституції.

§ 2. Поняття власності і права власності

Слово "власність" нерідко вживається для позначення належності будь-кому речей. Інакше кажучи, власність трактується як

писвоєння особою засобів і продуктів виробництва за допомогою певної суспільної форми.

Визначення власності за допомогою категорії присвоєння вип-_ваЄ з праць К. Маркса, де зазначені категорії тісно пов'язані між собою. Такий підхід до визначення власності загалом можливий. Проте слід враховувати, що поняття "присвоєння" потребує конкретизації, а тому навряд чи може бути використане для розкриття змісту власності без визначення його самого. До того ж у поняття "присвоєння" К. Маркс і його послідовники нерідко вкладали різний зміст¹.

У зв'язку з цим виникає необхідність більш детальної характеристики і встановлення визначальних ознак вказаної категорії.

Зокрема, на вирішення цього завдання спрямоване визначення власності як такого ставлення особи до речі, за якого вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставляться до цієї речі як до чужої. Отже, власність характеризується такими зовнішніми ознаками, як наявність влади особи над річчю, що визнана суспільством і регламентована соціальними нормами.

З такого розуміння власності випливає, що власність — це ставлення людини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками цієї речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього відношення — власник, який ставиться до речі як до своєї, на іншому — невласпики, тобто усі інші особи, що мають ставитися до неї як до чужої. Це означає, що останні зобов'язані утримуватися від будь-яких посягань на чужу річ, а отже, і на волю власника мати цю річ.

Таким чином, власність — це суспільні (цивільні) відносини. Без ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник вступає з іншими людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

З урахуванням наведеного конкретизуємо дане раніше визначення власності.

Власність — це відносини між людьми щодо речей, у яких одні особи — власники — ставляться до речей як до своїх, а всі інші — не власники — мають ставитися до них як до чужих й утримуватися від будь-яких посягань на ці речі.

Відносини власності, як правило, поділяють на економічні і юридичні².

' Див., напр.: Советскос гражданское право. 4.1. - 2-е изл., перераб. и дополи. / Под °°Щ- ред. В.Ф. Маслова, А.А. Пушкина. - К., 1983. - С.253-254, 266; Советское гражлан-^Є«№ пр_аво - Т.1. - Л., 1971. - С.224-225.

" Див., напр.: Харитонов Е.О., Саниахметова НА Гражданское право: Частіше пра-*? Цивилистика. Физические лица. Юріїдические липа. Вешное право. Обязательства. ИДьі договоров. Авторское право. Представительство: Учебн. пособ. - К.., 2002. - С.234.

Економічні відносини власності є одночасно вольовими і нево-льовими.

Невольовими вони є тому, що в умовах існування суспільства ці відносини об'єктивовані, тобто існують певною мірою незалежно від волі людей: люди не можуть жити, не вступаючи у відносини власності.

Водночас відносини власності є вольовими, оскільки без цілеспрямованих, вольових дій людей вони виникати не можуть. Саме через наявність у них вольового елементу відносини власності можуть бути об'єктом правового регулювання.

Отже, власність — це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: 1) виникають з приводу речей (майна); 2) мають вольовий зміст.

З першої ознаки випливає, що власність — це завжди майнові відносини, причому серед майнових відносин вони посідають чільне місце.

Наявність другої ознаки зумовлює необхідність характеристики такої категорії, як воля власника, установлення меж його волевиявлення.

У зв'язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що прямо не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності.

Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, полягає у володінні (посіданні), користуванні і розпорядженні нею.

Володіння (посідання) полягає у фактичному володінні річчю.а Воно означає юридичне та фактичне панування власника над річ- чю, можливість впливати на неї у будь-який момент.

Користування реалізується шляхом видобування з речі її корис- них (споживчих) властивостей.

Розпорядження означає вчинення стосовно речі дій, що визна- чають її долю. Це може бути відчуження речі, знищення останньої,' відмова від неї тощо.

Як вважають деякі цивілісти, у володінні (посіданні) виражається статика відносин власності, а процес користування і розпорядження речами відображає динаміку відносин власності.

Проте існує й інша точка зору. Наприклад, Є.О. Суханов вважає, що відносини статики власності виражають стан належності (присвоєності) матеріальних благ. На відміну від цього, відносини динаміки власності пов'язані з переходом майна від одних осіб до інших, вони полягають у процесі руху товару. Такий перехід майна від однієї особи до Іншої може бути наслідком договору між товаровласниками, придбання майна внаслідок спадкування або в результаті відшкодування шкоди, заподіяної правопорушником потерпілому, тощо. Таким чином, право власності здатне регулювати не динаміку, а статику, тобто лише частину відносин власності¹.

Див., напр.: Маттеи У., Суханов ЕА. Основньїе положення права собственностИ-М., 1999. - С.300.

Вочевидь розбіжність позицій тут значною мірою зумовлена різ-«м підходом до визначення поняття "власність" І розуміння кате-^Норій "статика відносин", "динаміка відносин". Є.О. Суханов визна-ц_аЄ власність через категорію присвоєння, а не через категорії водіння (посідання), користування і розпорядження. Тому з його позиції можна дійти висновку, що відносини власності — це відносини, які природно фіксують стан присвоєння речей, тобто статичний момент. У цьому сенсі може йтися про те, що власність — це статика суспільних відносин щодо майна.

Якшо ж акцентувати увагу на змістовній стороні відносин власності, то у ній можна диференціювати статичні елементи (володіння (посідання), присвоєння) і динамічні (користування, розпорядження).

Очевидно, зняти це протиріччя можна вказівкою на те, що у відносинах власності як складному суспільному явищі існують статичні (володіння, посідання) і динамічні (користування, розпорядження) елементи змісту. Вони властиві йому завжди в сукупності, але залежно від ситуації можуть змінювати своє значення: виходити на перший план, тимчасово не функціонувати тощо.

Завершуючи стислу характеристику категорії "власність", варто згадати, що вона має різні типи і форми.

Так, її класифікація за типами пов'язана з тим, що власність як економічна категорія супроводжує людство протягом усієї його історії, за винятком тих часів, коли людина ще не виділилася з природи і задовольняла свої потреби за допомогою спонтанного, епізодичного володіння і користування речами. Тому певному етапу розвитку (який умовно може бути визначений як "суспільно-економічна формація") відповідає певний тип власності.

Традиційно розрізняють первіснообщинний, рабовласницький, феодально-кріпосницький і капіталістичний типи власності. Донедавна як особливий виділяли соціалістичний тип власності. Проте для цього достатніх підстав не було. У країнах, що входили в "соціалістичну співдружність", соціалізм насправді побудований ніколи не був. Безпосередні виробники, як і раніше, піддавалися експлуатації, засоби виробництва фактично не належали працівникам. Той тип власності, що в умовах тоталітарного режиму (іноді явного, іноді завуальованого) утвердився у цих країнах, химерно поєднував характерні ознаки, властиві типам власності як попередніх ^епох, так і нині існуючих. При цьому його підґрунтям найбільшою мірою слугував так званий "азіатський спосіб виробництва".

У ЦК відсутня згадка про типи власності. Не згадуються вони і вЗаконі "Про власність", де лише встановлюється, що власність в Ук-Р^аїні існує у приватній, колективній та державній формі. (ЗазначенеПоложення нині суперечить Конституції і ЦК, де передбачені іншіФорми власності: приватна, державна, комунальна). При цьому законодавство (ст.ст.325-327 ЦК) не визначає типу (економічної природи) зазначених відносин власності, а лише констатує їх наявність і суб'єктний склад та деякі особливості правового режиму.