Захист володіння

Феномен володіння як самостійного правового інституту полягав у тому, що фактичне обладания річчю, основане на факті, а не на праві, все ж одержувало правовий захист з боку суспільства. У спеціальній літературі це пояснюється по-різному. Одні дослідники (Р.Ієринг, САМуромцев) ствер­джують: надання фактичному обладанию річчю правового захисту пов'язано з тим, що здебільшого володільцями були власники. Найчастіше зустрічається і тому вважається нор­мальним становище, коли володілець і власник співпадали в одній особі. В таких випадках діє юридична презумпція — володілець речі має право на неї. Той, хто вагається, нехай спростує це доведенням зворотного, тобто особа, яка ва­гається в правомірності володіння, повинна довести, що право на річ належить не володільцю, а їй. Виходячи із заз­наченої презумпції (володілець завжди власник), держава для полегшення захисту власника від зазіхань третіх осіб нада­вала йому більш спрощений і полегшений захист.

Це пояснення грунтується на багатьох постулатах римсько­го права. Відповідно до нього інколи під володільницький захист потрапляли особи, яким, як правило, правовий за­хист не повинен надаватися (злодії, загарбники тощо). Про­те, виходячи з інтересів пануючого стану (здебільшого воло­дільцями були саме його представники), вважалося за по­трібне надати захист кільком неправомірним володільцям, аби невинно не постраждав один правомірний.

Інші дослідники (Ф.К.Савін'ї, І.А.Покровський) вважали, що полегшений і спрощений володільницький захист був введений з метою недопущення самоуправства. Навіть якщо фактичним обладателем речі виявлялась особа, що не мала права на володіння, відновити справедливість повинен був тільки суд, а не правомірний власник. Боротьба із самоуп­равством як одна з складових частин захисту громадського порядку була в центрі уваги римлян. Тому навіть фактичний володілець, який був неправомірним, одержував захист проти зазіхань третіх осіб, навіть якщо їхні вимоги були основані на праві. Порядок захисту прав встановлений, і ним нале­жить користуватися. Здійснювати захист своїх прав самостійно, тобто самоуправно, категорично заборонялося. При такому поясненні лишається незрозумілим: чому володіль­ницьким захистом не користувалися держателі. Вони проти зазіхань третіх осіб захисту не мали.

Можна припустити ще одне пояснення виникнення волод­ільницького захисту, яке чомусь залишилося поза увагою дос­лідників. Як зазначалося, володіння спочатку виникло щодо Общинних земель, які були власністю римського народу і пе­редавалися окремим родам тільки у володіння, без права влас­ності. З часом таке володіння, переходячи з покоління в по­коління та концентруючись в руках небагатьох землево-лодільців, поступово перетворилось у величезні латифундії. В свою чергу, цей процес призводив до постійного і система­тичного обезземелювання та зубожіння селян, що викликало з їхнього боку певний опір, який проявлявся у спробах само­управно здійснити перерозподіл володіння землями. Згадає­мо боротьбу братів Гракхів за переділ земель. Отже, саме в цьому є причина появи правового захис-ту фактичного воло­діння. Претори, гідні представники свого стану, перешкод­жаючи переділу замель, за який наполегливо боролися мало­земельні та безземельні селяни в НІ—II ст.ст. до н.е., почали вводити володільницькі інтердикти для захисту фактичного володіння землями, не припускаючи при цьому навіть поси­лань на право в посесорному процесі. Останнє пояснюється тим, що фактичні володільці великих земельних наділів дійсно не мали права на них. Однак, якщо це так, то землю можна було відібрати і перерозподілити. Аби цього не допустити, претори створили своєю практичною діяльністю засоби пра­вового захисту фактичного стану, тобто фактичного обладан­ия громадською землею без посилань на право, якого у них і не було. У такий спосіб фактичному становищу було дано юридичне обгрунтування.

Володіння захищалося засобами преторських інтердиктів. Такий захист називався володільницьким, чи інтердиетним. Його особливістю було те, що намагалося довести лише факти володіння і порушення володіння. При цьому посилання на право не допускалось. Отже, доводити правову підставу володіння не вимагалось. Якщо доведення права у певної особи не вимагалося, захист називався посесор ним а якщо вимагалося, то петиторним (наприклад, захист пра­ва власності). Останній був складнішим, тут необхідно було. довести, звідки походить право певної особи. За петиторно-го захисту обов'язок доведення (тягар доведення — onus pro-bandi) був на стороні, яка стверджувала, що в неї є право (позивач, стверджуючи наявність у нього права на спірну річ, повинен був це довести).

У посесорному процесі позивач повинен був довести лише факти володіння і порушення володіння, що було значно легше, ніж довести право на річ. Тому власники в разі пору­шення їхніх прав намагалися вдатися саме до посесорного захисту, як більш доступного, при цьому він був лише попе­реднім (провізорним) захистом. Власник речі, що втратив володіння нею, заявляв інтердикт до фактичного обладателя і програвав процес, однак він мав потім закласти позов про право власності (віндикацію) і виграти його на основі свого права власності. Отже, більш проста й легша форма захисту засобом інтердикту була менш стабільною і міцною порівняно з петиторним захистом.

Посесорним захистом користувалися як власники, так і фак­тичні володільці. Це зумовлювало ще одну особливість захисту володіння. Законне володіння (володіння власника) користу­валося ніби двояким захистом — посесорним як володіння, а при потребі петиторним як право власності. Це стосувалося і права власності. Як право воно могло користуватися петитор­ним зростом, а як фактичне володіння — посесорним. Неза­конне володіння і володіння прекаріста, заставодержця і секвестрарія подвійним захистом не користувалися.

Сутність володільницького захисту. Володіння захищалося не позовами, а інтердиктами — преторським винаходом. Суд не здійснював захист володіння. Характер захисту не мав форми позовного провадження. Скоріше це був адміністра­тивно-правовий захист, який здійснював претор своєю вла­дою. Інтердикт — це наказ претора припинити самоуправ­ство, який віддавався порушнику. Якщо порушник не при­пиняв самоуправство, не виконував наказ, претор застосо­вував силу для примусу.

Інтердикти поділялися на дві основні групи:

а) для утри­мання наявного володіння - retinendae possessions;

б) для повернення насильно чи таємно втраченого володіння -recuperandae possessions.

Класичне право знало два інтердикти для захисту наявно­го володіння: interdictum uti possidetis — нерухомими і utrobi — рухомими речами.

Interdictum uti possidetis дістав назву з початкових слів пре­торського формулювання інтердикту, коли претор проголо­шував: «Забороняю застосовувати насильство і як ви воло­діли, так і володійте тими будівлями, з приводу яких виншс спір, якщо це володіння не є насильним, прекарним чи та­ємно одержаним одним від одного» Отже, для одержання захисту наявного володіння інтер­диктом uti possidetis вимагалося, щоб фактичне володіння річчю не було знеславлене насильним чи таємним оволодін­ням і не було передано одне одному прекарно. Преторський інтердикт спрямований на утримання існуючого станови­ща^- «Як ви володієте, так і володійте надалі». Він з давніх часів застосовувався для полегшеного захисту володіння громадськими землями. Володільці цих земель наприкінці республіки не мали позовів щодо права власності, як і само­го права власності. Проте й після одержання цих позовів (НІ ст. до н.е.) вони продовжували користуватися «им через його зручність і швидкість. Преторський інтердикт виник порівняно давно — у II ст. до н.е. Це підтверджує нашу думку, що метою посесорного захисту було передусім збере­ження існуючого становища з володінням громадськими зем­лями, аби не допустити переділу їх.

Інтердикт utrabi також дістав свою назву від початкового слова формули: де з двох, у кого з двох. Він застосовувався для захисту володіння нерухомістю. Його особливістю було те, що захист надавався тому з двох суперечників, хто во-лодів спірною річчю більшу частину останнього року, почи­наючи з дня проголошення інтердикту. Отже, в спорі про володіння перемагав той, хто володів спірною річчю трива­ліше протягом останнього року (за тих же умов чистоти во­лодіння, аби воно не було знеславлене таємним, насильним чи прекарним оволодінням).

Обидва розглянутих інтердикти мають заборонний харак­терну їхніх формулах є пряма вказівка претора не застосо­вувати насильство — vim fieri veto — проти фактичного ста­новища і особи, що здійснює його. Вони мали так званий «подвійний» характер: у такому посесорному процесі захист володіння міг одержати і той, хто звернувся до претора за допомогою, і той, проти кого інтердикт був спрямований Наприклад, якщо на незаконне володіння володільця пося­гав той, хто не мав права на спірну річ, фактичний володі­лець одержував захист свого володіння на основі одного із зазначених інтердиктів. Якщо ж незаконний володілець про­сив у претора інтердикт проти особи, у якої він таємно захо­пив річ, захист надавався не прохачу, а відповідачу, оскіль­ки володіння прохача було знеславлене таємним захоплен­ням спірної речі. Таким чином, при застосуванні зазначе­них інтердиктів немає відповідача і позивача, оскільки во-лодіння могло бути визнаним не за тим, хто закладав інтер­дикт, а за іншою стороною.

До групи, що складали інтердикти для повернення втра­ченого володіння — interdicta recuperandae possessionis, — так звані рекуператорні, належали:

а) unde vi, що надавався юридичному володільцю нерухо­містю, насильно позбавленого володіння. Цей наказ, звер­нений тільки до однієї сторони — правопорушника, актив­ного насильника, в якому наказувалося повернути потерпі­лому неправомірно захоплене (наприклад, землю). При цьому не допускалося посилання відповідача на своє право влас­ності, а також на те, що володілець землі, який позбавився цього права в наслідок насильства, сам набув його vi clam чи прекарно відносно відповідача. Позивачем за цим інтердик­том був кожен, хто втрачав через насильство юридичне во­лодіння, а відповідачем — той, хто витіснив позивача, неза­лежно від того, зберігав він за собою володіння чи вже пере­став ним володіти. Інтердикт надавався протягом року після вигнання володільця із земельної ділянки;

б) de ргесагіо, що надавався особі, яка передала річ (май­на) іншій в тимчасове і безоплатне користування до вимоги Якщо той, хто одержав річ прекарно, відмовлявся поверну­ти її за першою вимогою власника, йому надавався інтер­дикт.

Для захисту добросовісного володіння можна було скорис­татися спеціальним засобом — публіціанським позовом, який надавався особі, володіння якої відповідало всім вимогам. що ставилися щодо набуття права власності за давністю, строк якої ще не сплив. У цьому разі допускалася фікція, що во­лоділець проволодів давнісний строк і, отже, набув право власності.