Спадкування за заповітом

Заповіт — testamentum — розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. В римській класичній сім'ї єди­ним і повновладним власником сімейного майна був домо-владика, і тільки він міг ним розпоряджатися, і на випадок смерті вказати, кому повинно перейти після смерті його майно, в яких частках, в якому порядку тощо.

Отже, заповіт — це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути права і обов'язки для інших осіб — спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спад­коємці, також виявлять свою волю на прийняття спадщини. Виявлення згоди після смерті заповідача є самостійним, не­залежним від заповіту волевиявленням, що відрізняє ці відно­сини від договірних. При заповіті немає співпадаючого дво­стороннього і одночасного волевиявлення, яке вимагається при укладенні договорів, оскільки заповідача вже немає в живих. Тому заповіт не можна визнати договором, хоча тут і має місце виявлення волі як з боку заповідача, так і з боку спадкоємців. Заповідач може в будь-який час відмінити або змінити своє розпорядження, чого не можна робити в дого­вірних відновинах. Це також вказує на односторонній ха­рактер заповіту.

Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті заповідача. Ця обставина і зумовила жорстокі вимоги до за­повіту, оскільки в разі сумніву в будь-якому положенні за­повіту спитати про дійсний намір заповідача вже неможли­во. Для визнання за заповітом юридичної сили він має відпо­відати таким умовам: заповідач повинен мати активну запо­відальну правоздатність; заповіт повинен бути складений в формі, що визначається законом; у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, які повинні мати пасивну заповідальну правоздатність. Заповіт, що не відповідає зазначеним вимогам, визначається недійсним.

Для тога щоб заповіт мав юридичне значення, його по­винна складати фізична особа. Активна заповідальна право­здатність передбачала передусім наявність у заповідача на момент складання заповіту загальної право- і дієздатності в галузі майнових відносин. Втрата її на момент смерті запо­відача не робила заповіт недійсним. У праві Юстініана запо­відальною правоздатністю не володіли раби, перегріни (проте вони могли заповідати по праву перегрінів), віровідступни­ки і деякі єретики, душевнохворі, неповнолітні (навіть за згоди піклувальника), марнотратці, підвладні, глухонімі від народження, а також ті, що не могли висловити свою волю загальнодоступним способом. Особливе правило було вста­новлено для жінок — до II ст. вони взагалі не могли бути заповідачами, навіть якщо були особами свого права. З II ст їм надається право заповідати, але лише зі згоди піклуваль­ника. Повну свободу заповіту жінки дістали лише після зняття піклування над ними.

Кожному історичному періоду відповідала своя форма за­повіту. В давньому цивільному праві були одні форми, в республіканський період — інші, в імператорський — ще інші. В імператорський період і в праві Юстініана розрізня­лися дві основні форми заповіту: приватні і публічні. При­ватними заповітами називалися такі, які складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади, вони назива­лися публічними. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими і усними, тобто розрізнялися формою волевияв­лення. При складанні усного і письмового заповітів вимага­лася присутність семи, а в деяких випадках навіть восьми свідків. Це надавало заповідальному акту урочистості. Свідка­ми могли бути тільки вільні й дієздатні особи. Процес здійснення заповідального акта був безперервним з самого початку і до повного завершення.

При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголо­шував свідкам про те, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвід­чували свої підписи печатками. В разі усної форми заповіту заповідач повинен був висловити свою волю вільно, чітко і зрозуміло словами або знаками. Якщо заповідач назвав од­ного або всіх спадкоємців, заповіт вважався складеним. Свідки, що були присутні при складенні заповіту, могли за­писувати висловлену волю, проте для дійсності заповіту це не мало ніякого значення. З часом письмова форма заповітів все більше витискає усну.

З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми заповітів. їх також було два види. За однією з них заповідач міг висловити свою волю в суді і вона заносилась в протокол, який зберігався в архіві суду. За другою формою він міг передати свою останню волю, виражену письмово, імператорові, який і оголошував її після смерті заповідача.

В окремих випадках передбачалися більш складні або, нав­паки, спрощені форми заповітів. Проте при всій їх різнома­нітності в усі часи можна було простежити єдиний принцип — заповіт складався особисто заповідачем, а не його пред­ставником. Призначення спадкоємців — основний зміст будь-якого заповіту. Якщо в ньому містилися вказівки, кому і в яких частках мало перейти майно померлого, але не називалося ім'я спадкоємця, заповіт вважався недійсним. Спадкоємцем можна було призначити лише особу, яка мала пасивну запо­відальну правоздатність. Передусім вона мала бути конкрет­ною — persona certa. До невизначених відносилися юридичні особи і постуми — особи, зачаті при житті заповідача, проте народжені після його смерті. Юстініан визнав за можливе призначати і цих осіб спадкоємцями за заповітом. Не могли бути спадкоємцями за заповітом жінки після смерті осіб, які володіли майновим цензом в 100 тисяч сес­терцій і більше. Ця норма була спрямована проти марнот­ратства жінок, що відносилися до вищого стану. Не мали пасивної заповідальної правоздатності й діти державних зло­чинців, перегріни, віровідступники, єретики та ін.

У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом і раби. Це передбачало відпущення їх на свободу Вони не могли відмовитися від спадщини і приймали на себе всі борги свого володаря. Якщо раб до відкриття спадщини відчужу­вався володарем, то він приймав спадщину за наказом свого нового володаря, якому й переходила спадщина. Якщо раба до відкриття спадщини відпускали на волю, то в такому разі він сам був спадкоємцем і самостійно вирішував питання про прийняття спадщини чи про відмову від неї. З цих трьох наведених ситуацій дві слугували рабовласникам. За першої ситуації померлий володар на призначеного спадкоємцем раба покладав відповідальність за всі свої борги; за другою — новий володар через раба одержував спадщину, як ніби він сам призначений спадкоємцем. І лише за третьої ситу­ації призначення раба спадкоємцем відповідало його інте­ресам.

Деякі особи, що мали пасивну заповідальну правоздатність, не завжди могли одержати спадщину за заповітом. Так, чо­ловіки віком 25—60 і жінки 20—50 років, які не мали шлю­бу, одержували спадщину тільки після найближчих родичів, а також за умови, що вони взяли шлюб протягом 100 днів після відкриття спадщини. Ці обмеження були введені зако­нами Августа з метою боротьби з небажанням брати шлюб і бездітністю. Крім того, були й інші обмеження на одержан­ня спадщини.

Допускалось призначення спадкоємця під відкладальною умовою. У такому разі днем відкриття спадщини вважався не день смерті спадкодавця, а день настання зазначеної умови, наприклад за підпризначення спадкоємця (субститута), коли заповідач визначав призначеному спадкоємцю ніби запасно­го на випадок, коли перший спадкоємець чомусь відмовить­ся прийняти спадщину чи помре до відкриття спадщини.

Призначення спадкоємця за відміняльною умовою не до­пускалось, оскільки суперечило загальновизнаному прин­ципові римського спадкового права — semel heres semper heres — раз ти спадкоємець, то завжди спадкоємець, тобто якщо ти призначений спадкоємцем, то призначений назав­жди і замінити тебе не можна.

Важливим принципом римського спадкового права, який тією чи іншою мірою залишався незмінним в усі часи рим­ської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право при­значити спадкоємцем на свій нічим не обмежений розсуд будь-кого як із своїх родичів, так і зовсім сторонніх осіб. Така свобода заповіту була відома вже Законам XII таблиць, в яких проголошувалось: «Як хто розпорядився на випадок своєї смерті щодо свого майна або піклування (над підвлад­ними йому особами), хай те так і буде непорушним». У ті часи заповіти були усними, публічними і, як правило, ого­лошувалися на народних зборах. Суворість моральних правил, повага до сім'ї, гласність-вчи­нення заповіту утримували спадкоємців від можливості ско­ристатися своїм правом свободи заповіту попри сімейних інтересів. Спадкоємці, як правило, були членами сім'ї запо­відача. Проте із зміною характеру виробничих відносин, розкладанням старої патріархальної римської сім'ї, послаб­ленням суворості моральних норм та інших факторів свобо­да заповіту приводила до того, що заповідачі все частіше призначають своїми наступниками зовсім сторонніх осіб, об­ходячи своїх найближчих родичів, які своєю працею брали безпосередню участь у створенні спадщини. Це не могло не викликати обурення, особливо з боку вищого стану, оскіль­ки порядок спадкування за заповітом перестав відповідати їх інтересам.

Так поступово виникає необхідність в обмеженні свободи заповіту. Спочатку це зводилося до того, що заповідач, ого­лошуючи на народних зборах своє розпорядження, зобов'я­заний був перелічити поіменно всіх безпосередньо підвлад­них — heredes sui. При цьому він міг позбавити їх спадщи­ни, проте розрахунок був на те, що публічно позбавити спад­щини своїх підвладних (передусім дітей) заповідач не на­смілиться. Від такого нерозважливого кроку його мав утри­мати страх перед громадською думкою. При цьому підвладні сини позбавлялися спадщини поіменно, а щодо дочок, то можна було сказати взагалі: «Всіх останніх позбавляю спад­щини». При недотриманні цих правил заповіт був недійсним.

Практика довела неслушність таких формальних обмежень. Заповідачі без найменшого докору совісті стали перелічува­ти найближчих родичів, проголошуючи при цьому, що їх вони позбавляють спадщини. Потрібні були більш радикальні заходи. їх виробила практика центумвіральних судів, в ком­петенцію яких входило розгляд спорів про спадщину. При цьому заповідач був зобов'язаний не лише перелічити найбільш близьких родичів, а й визначити їм у заповіті пев­ну (обов'язкову) частку спадщини. В противному разі обій­деним спадкоємцям надавався спеціальний позов про пору шення заповідачем моральних обов'язків. Преторська прак-тика визначила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Крім heredes sui (безпосередньо підвладних) до цього кола відносили і еманципованих дітей (з тієї чи іншої причини звільнених від батьківської влади). У класичний період право на обо­в'язкову частку одержали всі низхідні і висхідні родичі безу­мовно, а повнорідні і єдинокровні брати і сестри заповідача — за умови, що спадкоємцями були призначені недостойні особи.

Обов'язкова частка визначалась четвертиною законної част­ки, тобто тієї частки, яку спадкоємець одержав би в разі спадкування за законом. У праві Юстініана розмір обов'яз­кової частки визначався гнучкіше. Якщо до спадкування за законом закликалися чотири і більше спадкоємців, обов'яз­кова частка становила половину законної, якщо менше — її третину.

У разі поважних причин (посягання на життя заповідача, дочка брала шлюб без згоди батьків до 25 років та ін.) запо­відач міг позбавити спадкоємця і права на обов'язкову част­ку.

Крім визначення спадкоємців і часток у спадщині, в за­повіті могли бути й інші розпорядження: вказівки, як і для чого використати спадкове майно, покладення на спад­коємців обов'язків виконати певні дії. Заповідач мав змогу зобов'язати спадкоємця або спадкоємців передати певну річ зі спадщини або її частину третім особам (легати або запо­відальні відкази).

Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути відмінений або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт, доповни­ти його або змінити. Пізніше складений заповіт відміняє раніше складений у частині, що суперечить раніше складе­ному.