Спадкування за законом

Спадкування за законом — ab intestato — спадкування проти заповіту — мало місце в таких випадках:

а) за відсутності заповіту;

б) визнання його недійсним;

в) смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини В цих випадках спадкування на ставало в порядку, встановленому законом; воно називало­ся ще спадкуванням «проти заповіту». Якщо воля заповідача була висловлена з відхиленням від вимог закону, то вона не визнавалася справжньою. Спадкування також здійснювало­ся за законом (проти заповіту) у випадках смерті спадкоємців за заповітом до відкриття спадщини або за їх відмовою від спадщини.

Як було вже зазначено раніше, спадкування за законом виникло раніше спадкування за заповітом, пройшовши склад­ний і тривалий шлях свого становлення. Кардинальну ре­форму спадкування за законом здійснив Юстініан новелами 118 і 127. Реформа була підготовлена всім попереднім ходом розвитку римського спадкового права. Основні принципи спадкування за законом були вироблені преторською прак­тикою і практикою центумвіральних судів; вони були зако­нодавчо закріплені в реформах Юстініана.

В основу спадкування за законом в праві Юстініана було покладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуаль­на приватна власність. Усіх потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів, Юстініан розділив на п'ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і допустив наступ­ництво між спадкоємцями різних класів і ступенів (мал. 26). У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спад­щина виморочною не ставала (як було раніше), а до спадку­вання закликалися наступні за ступенем родичі.

Класи спадкоємців за законом Юстініана були такі.

І клас — низхідні родичі спадкодавця: діти незалежно від статі і віку, онуки та ін. На підставі правила про черговість закликання спадкоємців більш близького ступеня усуває від спадкування спадкоємців більш далекого ступеня. Тому при житті дітей спадкодавця їхні діти (онуки спадкодавця) до спадкування, як правило, не закликалися, крім випадків, коли на момент відкриття спадщини не було в живих того їх батька, котрий був би закликаний до спадкування, якби він був живий. Наприклад, на момент відкриття спадщини вия­вилося два сини спадкодавця і двоє дітей раніше померлої дочки — онуки спадкодавця. До спадкування закликаються два сини і два онуки. При цьому онуки поділяють між со­бою ту частку спадщини, яку одержала б їх мати, якби вона була жива. Так, якщо спадщина складає 6 тисяч сестерцій (її ділили порівну між спадкоємцями однієї черги), то кожний із синів отримає по 2 тисячі, а 2 тисячі, які б мала одержати померла дочка, поділяють між собою онуки — по 1 тисячі сестерцій.

Такий порядок спадкування онуків називається спадкуван­ням за правом представлення, вони ніби представляють свого померлого батька (мал. 27). За римським правом це був не єдиний випадок спадкування за правом представлення. В такому самому порядку успадковували дідусі і бабусі спад­кодавця, його племінники і племінниці. Ці особи заклика­лися до спадкування за умови, що на момент відкриття спад­щини не було в живих того батька чи матері спадкодавця або його сестри чи брата, які могли б самі одержати спад­щину, якби вони були живі.

II клас — висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька, дідусь і бабуся з боку матері, інші висхідні ро­дичі, якщо вони були. В цей же клас входили повнорідні брати й сестри спадкодавця та їхні діти. І вцьому випадку Дідусі, бабусі, діти братів і сестер успадковують за правом представлення. Якщо до спадкування закликалися висхідні родичі, а також брати й сестри, спадщина поділялась по­рівну між усіма спадкоємцями, а якщо тільки висхідні — то на дві рівні частини з боку матері й батька. Наприклад, якщо до спадкування закликані батько спадкодавця, дідусь і бабу­ся з боку матері, то половину спадщини одержував батько спадкодавця, а другу половину ділили між собою дідусь і бабуся з боку матері.

III клас — неповнорідні брати і сестри та діти раніше по­мерлих неповнорідних братів й сестер.

IV клас — решта бокових родичів без обмеження ступенів.

V клас — той з подружжя, хто пережив спадкодавця (чоловік після смерті дружини або дружина після смерті чоловіка).

Отже, в праві Юстініана суворо дотримувався принцип — крім випадків спадкування за правом представлення — од­ночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів і ступенів не допускалося. Першими до спадкування за законом закликалися спадкоємці першого класу (черги) Ніхто із спадкоємців другого та наступних класів при наяв­ності спадкоємців першого до спадкування не закликали­ся. Закликання до спадкування спадкоємців другого класу могло мати місце лише у випадках, якщо: а) спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не виявило­ся; б) спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщини. Якщо ж спадкоємців другого класу не було чи вони відмовилися від прийняття спадщини, до спадкування закликалися спадкоємці третього класу. В разі відсутності останніх чи їх відмови від прийняття спадщини до спадку­вання закликалися спадкоємці четвертого класу. Якщо ж не було спадкоємців четвертого класу або вони відмовилися від прийняття спадщини, до спадкування закликався той з по­дружжя, хто пережив спадкодавця.

Коло спадкоємців за законом у праві Юстініана практич­но було необмеженим.

У момент відкриття спадщини спадкоємці ще не стають її власниками. Для цього слід здійснити такі юридичні дії:

а) вжити заходи щодо повного виявлення спадкового май­на та його охорони. З цією метою провадився інвентариза­ційний опис виявленого спадкового майна, що слугувало пра­вовою підставою визначення його складу (активу й пасиву);

б) виявити і визначити кредиторів і боржників, місце їх знаходження, розміри вимог і боргів тощо;

в) виявити потенційних спадкоємців. Вони могли знаходи-тися як у місці відкриття спадщини, так і далеко від нього — в провінціях, походах тощо. Треба було підготувати спадщи­ну до прийняття спадкоємцями, для чого необхідний був пев-ний, а інколи тривалий час. Проте спеціальних строків ци­вільне право не встановлювало. Кредитори спадкодавця, за­інтересовані в задоволенні своїх вимог у самий короткий строк, могли просити спадкоємців дати відповідь — чи приймають вони спадщину, чи відмовляються від неї. Відповідно до цьо­го спадкоємці зверталися до суду з проханням призначити їм строк для роздумів. У праві Юстініана цей строк міг бути визначений до 9 місяців, а імператором до одного року.

Для прийняття спадщини вимагалися такі умови:

а) здат­ність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини;

б) ви­словлена певним чином воля на прийняття спадщини. Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі прий­няти спадщину через свою недієздатність, замість них спад­щину приймали їх законні представники (батьки, опікуни, піклувальники).

Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена од­ним із двох способів:

а) заявою про намір прийняти спад­щину;

б) фактичним вступом в управління спадковим май­ном. У праві Юстініана заява про намір прийняти спадщину могла бути зроблена в будь-якій формі, так само і вступити у фактичне управління спадщиною можна було будь-яким способом, який засвідчував про вступ до спадщини, її прий няття. Наприклад, спадкоємець продовжує проживати в бу­динку, який має перейти йому у спадок, здійснює його ре­монт, вимагає від боржників спадкодавця сплати боргів. Всі ці та інші дії засвідчують про вступ в управління спадщи­ною.

Вступ в управління спадщиною свідчить про те, що спад­коємець став наступником померлого в його правах і обо­в'язках, тобто не лише власником активної частини спад­щини, а й зобов'язаний сплатити борги спадкодавця. Інко­ли борги перевищували активну частину спадщини, тоді поставало питання, в якому обсязі має відповідати спадко­ємець за борги спадкодавця. В доюстініановому праві спад­коємець, що прийняв спадщину, зобов'язаний був відпові­дати своїм власним майном, за всі борги спадкодавця, навіть якщо вона складалася з одних боргів. Ухилятися від відпові­дальності можна було, лише відмовившись від спадщини. Така необмежена відповідальність за борги спадкодавця не відповідала інтересам пануючого стану.

Юстініан встановив нове правило, відповідно до якого спадкодавець був зобов'язаний здійснити за участю нотаріу­са, оцінщика, кредиторів спадкодавця та інших зацікавле­них осіб опис і оцінку спадкового майна. Відповідальність спадкоємця за борги спадкодавця в такому разі обмежувала­ся лише обсягом активної частини прийнятої спадщини. На­приклад, спадщина за здійсненим описом містила в собі майна на 2 тисячі і боргів на 3 тисячі. Спадкоємець ніс відпо­відальність лише в межах 2 тисяч активного майна.

Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помирав після відкриття спадщини, не встигши прийняти її, спад­щину приймав субститут (підпризначений спадкоємець). У противному разі відповідно до давнього цивільного права спадщина залишилася без господаря.

Преторська практика винайшла інший шлях. В разі смерті спадкоємця за заповітом відкривалося спадкування за зако­ном. Частка померлого спадкоємця за законом пропонува­лась наступним спадкоємцям. Поступово преторська прак­тика виробила загальне правило, за яким, якщо помирав спадкоємець після відкриття спадщини, але до її прийняття, право прийняти належну йому частку переходило до його спадкоємців. Це правило було закріплено в новелах Юстіні ана і дістало назву спадкова трансмісія.

Спадкову трансмісію слід чітко відрізняти від спадкування за правом представлення. Так, якщо спадкування за правом представлення має місце лише в разі спадкуванні за зако­ном, то спадкова трансмісія може мати місце як при спадку­ванні за законом, так і при спадкуванні за заповітом. Крім того, спадкування за правом представлення настає, якщо спадкоємець помер до відкриття спадщини, а спадкова транс­місія буде тоді, коли закликаний спадкоємець помирає після відкриття спадщини, але до її прийняття. Спадкова частка померлого спадкоємця при спадкуванні за правом пред­ставлення передається конкретно зазначеним у законі осо­бам — онукам, племінникам або дідусям і бабусям. При спад­ковій трансмісії право на прийняття частки, що мав одержа­ти померлий, переходить до його спадкоємців.

Розбіжність між першим і другим особливо помітна в спад­ковому праві України. Так, частка спадкоємця, що помер до відкриття спадщини, за правом представлення переходить лише онукам. Належну спадкоємцю частку спадкового май на, що помер після відкриття спадщини, за законом можуть прийняти всі спадкоємці померлого: діти спадкоємця («жу­ки спадкодавця), а також його дружина і батьки.

Якщо спадкоємець помирав до прийняття спадщини і не було спадкової трансмісії чи він відмовлявся від прий­няття спадщини, його частка порівну приростала до час­ток інших спадкоємців. Наприклад, якщо помирав один з двох спадкоємців за заповітом до прийняття спадщини, не залишивши спадкоємців, його частка не переходила до спадкоємців за законом. На підставі правила, що не може бути одночасного закликання до спадкування за запові­том і за законом, частка померлого спадкоємця прироста­ла до частки спадкоємця за заповітом, що залишився жи­вим.

Спадкоємці були зобов'язані виконати також й інші обо­в'язки, що були зазначені в заповіті. Для захисту своїх спад­кових прав вони мали спеціальний позов.