Поняття спадкування. Види спадкування

Спадкування — перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Піщ майном прийнято розуміти сукупність прав і обов'язків померлого. Отже, до складу спадщини на­лежать як права, так і обов'язки, актив і пасив, наявне май­но померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов'язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті влас­ника. Спадкування майна за життя його власника не буває.

Спадкове право — сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем. Ним може бути лише фізична особа. Юри­дична особа не може вмерти, її діяльність припиняється, але в цьому випадку права спадкування в неї не настає.

Особи, до яких переходить у встановленому порядку май­но померлого, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи

Спадкове майно, спадкова маса, або спадщина, — майно (права і обов'язки), що залишилося після смерті померлого власника. Це сукупність прав і обов'язків померлого, яка визначається на момент смерті спадкодавця.

Перехід майна померлого (наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових підстав — чи за запо­вітом, чи за законом.

Римське спадкове право не допускало одночасного спад­кування за заповітом і за законом: nemo pro parte testat us, pro parte intestatus decedere potest — не може бути спадку­вання в одній частині майна померлого за заповітом, а в другій — за законом. Цей принцип римського спадкового права закладений ще в Законах XII таблиць і зберігся в праві Юстініана.

Разом з тим наступництво у правах і обов'язках померлого могло бути двояким за характером — чи універсальним, чи сінгулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права й обов'язки як єдине ціле, все повністю, Не можна було погодитися на наступництво лише в правах, відмовившись від обов'язків (боргів), чи покласти на одного спадкоємця борги спадкодавця, а іншому передати тільки права. Тому спадкоємці несли відповідальність за борги спад­кодавця. Римські юристи, розв'язуючи в такий спосіб пи тання про борги спадкодавця, ніби підкреслювали, що в особі спадкоємців продовжує свою юридичну особистість спадко­давець.

Разом з універсальним наступництвом в римському спад­ковому праві розвивалося й сінгулярне наступництво, відпо­відно до якого до окремих осіб переходили лише права спад­кодавця, не обтяжені обов'язками.

Проте наступництво в правах і обов'язках мало місце лише після смерті спадкодавця, коли спадщина як майно власни­ка ставало ніби не захищеним, відкритим, яке нікому не належало. Тому смерть спадкодавця дістала назву відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини римське право вважа­ло день смерті спадкодавця. При цьому в спадкоємців ви­никало право на набуття спадщини, а не на саму спадщину. Для набуття спадщини необхідно було її прийняти, тобто здійснити передбачені законом дії, попередньо визначивши коло осіб, які відповідно до закону могли мати право на набуття спадщини, і закликати їх до прийняття спадщини — закликання до спадкування. Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю на прий­няття спадщини або на відмову від неї.

Римське спадкове право в процесі тривалого шляху свого розвитку набуло ряд рис, які відповідали характеру римської власності і сім'ї. Розвиток свободи заповіту і заповідальних розпоряджень був зумовлений посиленням індивідуальної при­ватної власності у міру вивільнення її від пережитків сімейної. Те саме можна сказати і про спадкування за законом, яке, в свою чергу, було зумовлене витисненням агнатського спорід­нення когнатським (кровним). Посилення кровного спорід­нення стало основою для зміцнення спадкування за законом. В той же час римські юристи знайшли вдалі прийоми для по­єднання спадкоємців за законом зі свободою заповіту.

У багатовіковій історії римського спадкового права можна помітити чотири етапи:

а) спадкування за давнім цивільним правом;

б) спадкування за преторським едиктом:

в) спадку­вання за імператорськими законами;

г) спадкування в праві Юстініана.

Спадкування за давнім цивільним правом — hereditas — рег­ламентувалося Законами XII таблиць, які передбачали спад­кування за заповітом і спадкування за законом. Однак вна­слідок сімейного характеру власності давнього періоду ос­новним видом спадкування було все ж спадкування за зако­ном. Вважалося абсолютно нормальним після смерті глави сім'ї залишати його майно тій самій сім'ї, оскільки воно створювалося працею всіх її членів. Проте Закони XII таб­лиць спадкування за заповітом визнають уже в основному переважною формою спадкування. Принцип свободи запо­віту майже утвердився, а кровне споріднення ще не стало лануючим, і тому спадкування за законом не обмежувало свободи заповіту, яка тільки усталювалася У цей же період почав діяти принцип єдиної підстави спад­кування, що зберігся в усі часи, — nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не можна одночасно спадкувати за заповітом і за законом одну і ту саму спадщи­ну. Цей принцип бере початок також із Законів XII таб­лиць. Відповідно до них спадкоємець, призначений наступ­ником тільки в частині спадщини, одержав всю спадщину Наприклад, заповідач призначив своїм спадкоємцем сина на четвертину спадщини, решта залишилася незаповіданою. В такому разі призначений на четвертину спадкоємець одер­жував усю спадщину, оскільки спадкоємці за законом не закликалися.

Спадкування за преторським едиктом. Істотні зміни в спад­кове право внесли преторські едикти і практика застосуван­ня їх. Преторські реформи спадкового права почалися ще в ранньореспубліканський період і активно застосовувалися в період принципату.

Послаблення сімейного характеру приватної власності, розклад агнатського споріднення, обмеження батьківської влади як наслідок зміни виробничих відносин і розвитку товарообігу зумовили потребу істотної зміни спадкового пра­ва. Преторською владою було послаблено значний формалізм при складанні заповіту. В одному із преторських едиктів проголошено, що він (претор) буде визнавати заповіти, скла­дені з відхиленням від жорстоких формальних вимог дав­нього часу. Так була спрощена форма заповіту.

За давнім цивільним правом еманциповані діти не могли бути спадкоємцями після смерті свого батька. Так, єдина дочка, що вступила до шлюбу і перейшла на постійне проживання в родину чоловіка, переставала бути агнаткою свого батька і права на спадщину після його смерті не мала. Проте це не влаштовувало і самих рабовласників. Тому претори знову ви­явили неабияке мистецтво. Оскільки відповідно до норм ци­вільного права не можна було визнати спадкоємницею еман-циповану дочку, претор тільки вводить її у фактичне володін­ня спадщиною — bonorum possessio. Якщо інших претендентів на спадщину не з'явиться, вона залишалась за нею. Пізніше претор визнає право на спадщину за такими спадкоємцями і в разі, коли сладщина оспорюється іншими особами, які, на думку претора, не мали достатніх підстав на це. Так поступо­во, подібно тому як існувала квіритська і бонітарна власність, паралельно з цивільним спадкуванням виникає і розвиваєть­ся преторське спадкування.

Преторська система спадкування розширила коло спад­коємців за законом, все більше утверджуючи його одночас­но з підставою — когнатським спорідненням. У той період спостерігається обмеження свободи заповіту на користь кров­них родичів. Важливим нововведенням преторів була прак­тика визнання спадкового наступництва за особами, які за цивільним правом до спадкування не закликалися. Претор закликає до спадкування наступних родичів, визнаючи в такий спосіб наступництво черг. Справа в тому, що за ци­вільним правом до спадкування закликалися тільки най­ближчі родичі померлого на момент його смерті. Якщо їх не було або вони відмовилися від спадщини, то наступні за ними родичі до спадкування не закликалися, а спадщина вважалася виморочною.

У період принципату дві системи спадкування за старим цивільним правом і за преторським едиктом існували пара­лельно, взаємозбагачуючись і проникаючи одна в одну. Проте в цьому процесі взаємного злиття утверджувалися прогре­сивніші ідеї преторського спадкового права, що більше відпо­відали новим соціально-економічним умовам, характеру виробничих відносин. Крім преторів, великий вплив на вдос­коналення римського спадкового права мала практика цен-тумвіральних суддів, яким підлягали спори про спадкування. Вона визначила правила про необхідне спадкування, вста­новила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку. При цьому були вироблені чіткі визначення понять обов'язкової і законної частки, розмір і способи визначення обов'язкової частки. Практика центумвірального суду сформувала підстави позбавлення обов'язкової частки та інші правила необхід­ного спадкування.

Спадкування за імператорськими законами. В період прин­ципату і абсолютної монархії було прийнято чимало сенатус-консультів й імператорських конституцій, спрямованих на подальше удосконалення римського спадкового права. Під впливом передусім виробничих відносин, що змінюва лися, товарообороту, який розвивався, посилення індивідуальної приватної власності римське спадкове право далеко відійшло від давнього цивільного спадкування. Проте все ще не було чіткої, закінченої системи. На час Юстініана римське спадкове право, особливо спадкування за законом, залишалось досить складним, обтяженим численними уточ­неннями і додатками, заплутаним інститутом. В такому ви­гляді воно і наведено в кодифікації Юстініана.

Спадкування в праві Юстініана. У 542 р. новела 115 коди­фікації Юстініана приводить в чітку систему спадкування за заповітом і, зокрема, необхідне спадкування. В 543 р. нове­лою 118, а в 548 р. новелою 127 реформується спадкування за законом. Отже, реформа Юстініана завершила станов­лення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому враховані нові соціально-економічні умо­ви римської імперії, закінчено утвердження когнатського споріднення, що знайшло відбиток у зміцненні спадкуван­ня за законом.

Юстініан розподілив усіх родичів померлого на п'ять класів (черг) залежно від ступеня споріднення. При цьому до спад­кування могли закликатися всі родичі без обмеження ступе­ня споріднення. Важливим нововведенням Юстініана було встановлення черговості закликання спадкоємців по класах. Раніше при відсутності у спадкодавця близьких родичів спад­щина визнавалася виморочною і переходила до держави. В праві Юстініана при відсутності спадкоємців першої черги до спадкування закликалися спадкоємці другої черги і т.д.