Витяг із статті: Савина В. “36 стратегем. Китайская азбука конфликтного управления [Электронный ресурс] // Русский журнал.—2001.—29 октября).

 

 

Питання для самоконтролю

1. Поясніть співвідношення понять законність і дисципліна.

2. Охарактеризуйте загальні умови забезпечення режиму законності.

3. Дайте характеристику спеціальних засобів забезпечення режиму законності.

4. Які повноваження тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України?

5. Чим відрізняється адміністративний нагляд від судового і прокурорського нагляду?

6. Назвіть види адміністративного нагляду.

7. У яких формах здійснюється громадський контроль?

8. У яких випадках звернення не підлягають розгляду та вирішенню?

9. Наказом директора маслозаводу “Рудь” було встановлено, що скарги, які не потребують розслідування, повинні розглядатися в термін не більше 7 днів, а ті, що потребують проведення перевірки, — в 30-денний термін. Чи правильні дії директора заводу?

10. У постанові глави районної державної адміністрації Камінь-Каширського району Волинської області було записано, що її керівники зобов’язані здійснювати в своєму районі загальне безпосереднє керівництво діяльністю таких організацій: відділом районної освіти, охорони здоров’я, фінансовим відділом, комісією у справах неповнолітніх, райвійськкоматом, судом, прокуратурою. Визначте законність дій адміністрації.

11. Дайте характеристику основних різновидів надзвичайних режимів.

12. У чому полягає зміст режиму державної таємниці?

13. Охарактеризуйте письмово різновиди адміністративно-правових режимів (за часом і територією їх дії, за видами діяльності, за окремими об’єктами).

 

Додатки

 

Питання.Як співвідносяться поняття “законність” і “державна дисципліна”?

Відповідь.Законність і державна дисципліна не тотожні, обсяг їх нормативної основи не збігається. Якщо законність спирається лише на правові акти загального характеру (закони), то державна дисциплі­на, як і решта видів дисципліни, — ще й на конкретні розпорядження, тобто індивідуальні акти (інструкції, розпорядження та ін.).

Питання.Як співвідносяться поняття “контроль” і “нагляд”?

Відповідь.Серед учених-адміністративістів немає єдиної думки щодо їх співвідношення. Одні вважають, що контроль і нагляд — це різні поняття, інші, зокрема О.Ф. Андрійко, вважають, що контроль — це родове поняття, а нагляд — похідне від нього, яке має свої характерні ознаки, до яких, зокрема, відносять: перевірку дотримання правових норм, спеціальних правил, яка здійснюється на об’єктах, що знаходяться під адміністративним наглядом; б) організаційну непідпорядкованість об’єктів органам, що здійснюють адміністративний нагляд.

 

Підсумковий тест навчального модуля

1. Які з перелічених функцій відносять до суті і призначення контролю?

а) своєчасне і оперативне виявлення та припинення правопорушень;

б) усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушення;

в) виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушення;

г) всі вказані функції.

2. Об’єктами судового контролю є:

а) закони України;

б) внутрішньодержавні договори;

в) дії посадових осіб;

г) створення та діяльність політичних партій та об’єднань громадян.

3. Хто не здійснює загальний адміністративний нагляд?

а) прокуратура;

б) органи внутрішніх справ (міліція);

в) суд;

г) державні інспекції.

4. Визначте, який порядок оскарження регулює Закон України “Про звернення громадян”?

а) тільки судовий;

б) тільки позасудовий;

в) не регулює взагалі;

г) позасудовий і судовий;

5. Зовнішній контроль здійснюється:

а) Верховною Радою та Президентом України;

б) Кабінетом Міністрів України;

в) місцевими державними адміністраціями;

г) органами місцевого самоврядування.

6. Які суб’єкти не уповноважені здійснювати функції нагляду?

а) спеціальні державні інспекції;

б) спеціалізовані відомства;

в) органи виконання покарань;

г) органи внутрішніх справ.

7. Визначте, до якого виду контролю належить контроль, який здійснюється Рахунковою палатою?

а) до контролю з боку Президента;

б) до парламентського контролю;

в) до адміністративного нагляду;

г) до негласного контролю.

8. Індивідуальний адміністративний нагляд встановлюється терміном:

а) від одного до двох років;

б) до одного року;

в) до двох років;

г) до шести місяців.

9. Формами правового реагування прокурора на виявлені порушення законності є:

а) ухвала;

б) протест;

в) постанова;

г) припис.

10. На період надзвичайного стану можуть запроваджуватися такі обмежувальні заходи:

а) встановлення особливого режиму в’їзду і виїзду, а також обмеження свободи пересування по території, де вводиться надзвичайний стан;

б) обмеження руху транспортних засобів та їх огляд;

в) заборона торгівлі алкогольними напоями та речовинами, виробленими на спиртовій основі;

г) заборона направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів.

11. Які тимчасові обмеження можуть встановлюватися при при­йнятті рішення про встановлення правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації?

а) застосування в господарській та іншій діяльності найманої робочої сили;

б) функціонування розважальних закладів;

в) функціонування санаторно-курортних закладів;

г) будівництво та функціонування об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку.

12. В умовах воєнного стану забороняються:

а) зміна Конституції України;

б) припинення повноважень органів місцевого самоврядування;

в) проведення виборів Президента України, а також виборів до Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування;

г) проведення всеукраїнських та місцевих референдумів.

13. У наданні допуску до державної таємниці не може бути відмовлено у разі:

а) повідомлення громадянином під час оформлення допуску недостовірних відомостей про себе;

б) постійного проживання громадянина за кордоном або оформлення ним документів на виїзд для постійного проживання за кордоном;

в) невиконання громадянином обов’язків щодо збереження державної таємниці, яка йому довірена або довірялася раніше;

г) вчинення адміністративного правопорушення.

Модуль № 9

Адміністративно-правове регулювання у сфері економіки

Країну вносять до переліку

найбідніших, якщо річний душовий

дохід її громадян становить менше

за 760 доларів США.

Витяг з Інструкції Світового банку

 

Зміст дидактичної одиниці

Поняття та сутність державного управління економікою.

Завдання та функції державного управління економікою.

Методи державного управління економікою.

Система суб’єктів адміністративно-правового регулювання у сфері економіки.

Управління промисловістю.

Управління агропромисловим комплексом.

Управління транспортом і дорожнім господарством.

Управління використанням і охороною природних ресурсів.

 

Анотація

Теми навчального модуля розкривають зміст адміністративно-правового регулювання у сфері економіки як елементу державного управління економікою. Наголошується, що лише за розумного поєднання ринкових і державних регуляторів можливо реалізувати соціально-економічні цілі розвитку суспільства, досягти високої ефективності виробництва та стабільного економічного розвитку. Значний обсяг матеріалу відведено характеристиці методів державного регулювання та повноваженням суб’єктів адмі­ністративно-правового регулювання у різних сферах економіки.

 

Нормативно-правові акти

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України

28 червня 1996 p. // ВВР. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

2. Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 29. — Ст. 1291.

3. Господарський кодекс України. Господарський процесуальний кодекс України: Офіційні тексти / Міністерство юстиції України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 304 с.

4. Цивільний кодекс України: Офіційний текст /Міністерство юстиції України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 464 с.

5. Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р. //ВВР. — 2001. — № 5–6. — Ст. 30.

6. Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або ви­знання його банкрутом” від 14 травня 1992 р. // ВВР. — 1992. — № 31. — Ст. 440.

7. Закон України “Про власність” від 7 липня 1992 р. // ВВР. — 1992. — № 38. — Ст. 569.

8. Закон України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р. //ВВР. — 1991. — № 49. — Ст. 682.

9. Закон України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30 жовтня 1996 р. // ВВР. — 1996. — № 51. — Ст. 292.

10. Закон України “Про залізничний транспорт” вiд 4 липня 1996 р. // ВВР. — 1996. — № 40. — Ст. 183.

11. Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р. // ВВР. — 1991. — № 29. — Ст. 377.

12. Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 27. — Ст. 1109.

13. Закон України “Про патентування деяких видів господарської діяльності” від 23 березня 1996 р. // Офіційний вісник України. — 1996. — № 20. — Ст. 82.

14. Закон України “Про приватизацію державного майна” від 4 березня 1992 р. // ВВР. — 1992. — № 24. — Ст. 348.

15. Закон України “Про природні монополії” від 20 квітня 2000 р. // Офіцій­ний вісник України. — 2000. — № 19. — Ст. 772.

16. Закон України “Про транспорт” від 10 листопада 1994 р. // ВВР. — 1994. — № 51. — Ст. 446.

17. Закон України “Про дорожній рух” від 30 червня 1993 р. // ВВР. — 1993. — № 31. — Ст.338.

18. Закон України “Про автомобільний транспорт” від 5 квітня 2001 р. //ВВР. — 2001. — № 22. — Ст.105.

19. Закон України “Про трубопровідний транспорт” вiд 15 травня 1996 р. //ВВР. — 1996. — № 29. — Ст. 139.

20. Закон України “Про природно-заповідний фонд України” від 16 червня 1992 р. // ВВР. — 1992. — № 34. — Ст. 502.

21. Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р. // ВВР. — 1991. — № 41. — Ст. 546.

22. Закон України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 роки” від 21 вересня 2000 р. // ВВР. — 2000. — № 47. — Ст. 405.

23. Указ Президента “Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва” від 22 січня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 4. — Ст. 107.

24. Указ Президента “Про запровадження дозвільної системи у сфері підприєм­ницької діяльності” від 20 травня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 20. — Ст. 878.

25. Указ Президента “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” від 23 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 30. — Ст.1119.

26. Указ Президента “Про положення про Міністерство аграрної політики України” від 7 червня 2000 року // Офіційний вісник України. — 2000. — № 23. —Ст. 933.

27. Указ Президента “Про положення про Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України” від 26 жовтня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 43. — Ст. 1826.

28. Указ Президента “Про положення про Міністерство охорони навколишнього природного середовища України” від 10 лютого 2004 року // Офіційний вісник України. — 2004. — № 6. — Ст. 308.

29. Указ Президента “Про положення про Міністерство палива та енергетики України” від 14 квітня 2000 року // Офіційний вісник України. — 2000. — № 16. — Ст. 308.

30. Указ Президента “Про положення про Міністерство промислової політики України” від 21 вересня 2001 року // Офіційний вісник України. — 2001. — № 39. — Ст.1753.

31. Указ Президента “Про положення про Міністерство транспорту та зв’язку України від 27 серпня 2004 // Офіційний вісник України. — 2004. — № 35. — Ст. 2319.

32. Постанова Кабінету України “Про схвалення Державної програми розвитку промисловості на 2003–2011 роки” від 28 липня 2003 р. // Офіційний вісник України. — 2003. — № 31. — Ст. 1628.

 

Основна література

1. Административное право Украины: Учебник для студентов высш. учеб. заведений юрид. спец. / Ю.П. Битяк, В.В. Богуцкий, В.Н. Гаращук и др.; Под ред. проф. Ю.П. Битяка.– 2-е изд., перераб. и доп. — Х.: Право, 2003. — 576 с.

2. Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С.В. Ківалова.— Одеса: Юридична література, 2003. – 896 с.

3. Берлач А.І. Біржова справа: Навч. посібник. — К.: Фенікс, 2003. — 320 с.

4. Берлач А.І., Берлач Н.А., Ілларіонов Ю.В. Організаційно-правові основи біржової діяльності: Навч. посібник. — К.: Фенікс, 2000. — 336 с.

5. Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 544 с.

6. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки / За ред. д-ра екон. наук, проф., акад. АН вищої школи України І.Р.Михасюка. — Львівський національний університет ім. І. Франка. Підручник. Друге вид., виправлене і доповнене. — К.: Атіка, Ельга-Н, 2000. — 592 с.

7. Опришко О.В. Міжнародне економічне право: Підручник. — Видання друге, перероблене і доповнене. — К.: КНЕУ, 2003. — 311 с.

8. Основи ринкової економіки: Курс лекцій /Ю.О. Тараненко, Б.Б. Гарін, Т.М. Тігова та ін. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2004. — 348 с.

 

Додаткова література

1. Виконавча влада і адміністративне право /За заг. ред. В.Б. Авер’янова. — К.: Видавничий Дім “Ін-Юре”, 2002. — 668 с.

2. Організаційно-правові питання аграрної реформи в Україні: Монографія /Кол. авторів. За ред. В.І. Семчика. — К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. — 280 с.

3. Попович В.М. Теорія детінізації економіки: Монографія. — Ірпінь: Академія державної податкової служби України, 2001. — 524 с.

4. Рябченко О.П. Держава і економіка: адміністративно-правові аспекти взаємовідносин: Монографія / За загальною ред. О.М. Бандурки. — Х.: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 1999. — 304 с.

 

Факультативна література

1. Артеменко О. Місце і роль державної податкової служби у системі управління // Право України. — 2003. — № 2. — С. 117.

2. Берлач А.І. Фінансово-контрольні правовідносини, їх зміст та особливості // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. — 2003. — № 4. — С. 179–185.

3. Берлач А.І. Державне фінансування як метод регулювання аграрної сфери економіки // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 4. — С. 29–32.

4. Берлач А.І. Про організаційно-правові проблеми приватизації державного майна в Україні // Роль органів внутрішніх справ у сфері запобігання та протидії насильству у суспільстві. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Львів 17–18 квітня 2000р. — Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України. — 2000. — С. 76–83.

5. Берлач А.І. Проблеми юридичної відповідальності за нераціональне використання землі в сільському господарстві України // Економіка, фінанси, право. — 2000. — № 8. — С. 20–23.

6. Берлач А.І., Фещенко Н.М. Система кредитування сільськогосподарських виробників // Фінанси України. — 2004. — № 4. — С.44–51.

7. Кравцова Т. Правові форми державного регулювання у сфері підприємницької діяльності // Право України. — 2003. — № 12. — С. 45.

8. Крайнєв П. Промислова власність як об’єкт управління // Право України. — 2003. — № 3. — С. 103.

9. Ластовецький А. Необхідність, межі та критерії доцільності державного регулювання підприємницького сектору економіки // Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 8. — С. 72–76.

10. Ластовецький А.Оподаткування – найголовніший посередній метод державного регулювання підприємництва // Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 7. — С. 76–81.

 

Тест-допуск

1. Кому належить розробка теорії державного регулювання економіки?

а) Карлу Марксу;

б) Джону Кейнсу;

в) Адаму Сміту;

г) Йосифу Сталіну.

2. Чим викликана необхідність державного регулювання у сфері економіки?

а) соціалізацією товаровиробництва;

б) усуненням негативних наслідків ринкових процесів;

в) потребою наповнення державного бюджету;

г) захистом національних інтересів на світовому ринку;

3. Який з перелічених органів державної влади не належить до суб’єктів регулювання економіки?

а) Верховна Рада України;

б) Кабінет Міністрів України;

в) Національний банк України;

г) Антимонопольний комітет України.

4. Основними завданнями якого центрального органу виконавчої влади є участь у формуванні державної політики економічного і соці­ального розвитку України, розроблення механізмів її реалізації, прогнозів економічного і соціального розвитку на середньо- та короткостроковий періоди та відповідних програмних документів?

а) Секретаріату Президента України;

б) Міністерства промислової політики України;

в) Міністерства аграрної політики України;

г) Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України.

5. Основними завданнями якого центрального органу виконавчої влади є забезпечення реалізації державної аграрної політики, організація розроблення та здійснення заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави?

а) Міністерства аграрної політики України;

б) Ради національної безпеки і оборони України;

в) Департаменту продовольства Мінагрополітики;

г) Українського державного фонду підтримки селянських (фермерських) господарств.

 

Методичні вказівки для самостійної роботи

 

Практика державного регулювання національної економіки розвинутих країн за останні десятиріччя засвідчує, що найліпших результатів можна досягти за ринкових умов у поєднанні з ефективною регуляторною функцією держави. Більше того, роль держави особливо важлива у гарантуванні соціального захисту найбідніших верств населення.

Виходячи з цього, варто наголосити, що державне регулювання економіки як елемент взаємовідносин уряду з економічними агентами може виявлятися як послабленням, так і посиленням державного впливу, більшою мірою на мікрорівні (суб’єкти господарювання).

Повертаючись до набутих студентами знань з основ економічної теорії, стає зрозумілою необхідність поєднання регулювання і дерегулювання підприємницької ініціативи, що сприяє зменшенню тиску держави на підприємство, формуванню психології власника. Справжнє уявлення про зміст державного регулювання стає можливим за умови розуміння його методів, що використовуються державою в особі уповноважених нею органів.

Опановуючи зміст цього модуля, студенти мають особливу увагу звернути на ряд прийнятих змін у законодавстві, зокрема, прийняття Цивільного та Господарського кодексів України, втрату чинності Законів України “Про підприємництво” і “Про підприємства в Україні” та ін.

Специфіка функціонування різних сфер економіки вимагає спе­ціального підходу до методів впливу держави, однак адміністративний серед них є найбільш вагомим як через обсяг, так і значущість. Отже, характеристика його змісту, об’єктів регулювання та правового статусу уповноважених органів складатиме основний акцент уваги теми, що розглядається.

 

Матеріали для вивчення

 

Ринок і держава — важливі.

Управляти економікою за відсутності

одного з них — все одно, що намагатися

аплодувати однією рукою.

П. Самуельсон, В.Нордхауз

 

Досвід розвитку суспільства свідчить, що як модель вільного ринку, так і економічна модель директивної економіки себе не виправдали: з одного боку, класичний капіталізм, коли держава зовсім не втручається в економічне життя, а з іншого — державний соціалізм, коли вона повністю регулює економічну ді­яль­ність.

Що стосується країн, котрі знаходяться на перехідному етапі до ринкової економіки, до яких належить і Україна, то практика їх господарювання переконливо свідчить про необхідність формування обґрунтованої системи раціонального поєднання державних і ринкових методів регулювання. Адже саморегулювання ринку як спосіб управління економікою було властиве для епохи вільної конкуренції. У другій половині XIX ст. у зв’язку з появою монополій і посиленням процесу усуспільнення капіталістичного виробництва, а пізніше — на рубежі XX ст., коли прискорилися розвиток монополій, зрощування промислового і банківського капіталу, з’явилася об’єктивна необхідність у втручанні держави у формування структури і пропорцій відтворення. Така необхідність була викликана потребами подолання економічних криз, обмеження зростання безробіття, отримання монополістичних тенденцій і розвитку конкуренції, пом’якшення соціальних наслідків стихії ринку, а також обмеження чисельності банкрутів.

Найбільш глибоке і всебічне обґрунтування необхідності державного впливу на економіку було зроблене англійським економістом Д. Кейнсом. У 1936 р. він опублікував роботу “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей”, в якій розкрив суперечності між виробництвом і споживанням, а також проблему реалізації, які мали місце у післякризовий період розвитку країн світу з ринковою економікою.

Термін “регулювання” у західній науковій літературі має два значення. У широкому розумінні слова він ототожнюється з державним втручанням в економіку загалом, у вузькому — здебільшого з адміні­стративно-правовою регламентацією діяльності бізнесу. Крім державного, вирізняють регулювання з боку недержавних, у тому числі громадських, організацій (різних асоціацій, товариств споживачів та інституціональних установ — товарних бірж, комерційних банків, бірж цінних паперів, інформаційних центрів, рекламних агентств).

Об’єктивними причинами необхідності державного регулювання сучасного ринкового господарства є:

– відсутність досконалої конкуренції (у багатьох галузях існують переваги для великого виробництва, що призводить до монополій або олігополії);

– для певної категорії товарів ціновий механізм не працює (національна оборона, наприклад, це “товар”, якому не можна давати ціну і продавати його на ринку, а тому держава бере на себе відповідальність за виробництво такого “колективного” товару і змушує громадян водночас оплачувати продукцію);

– стосовно деяких виробництв ціни і витрати виробництва не відображають суспільного ефекту продукції. Це виробництва з так званим зовнішнім ефектом. До них слід віднести виробництва, які мають великі витрати на охорону довкілля, розвиток освіти, охорону здоров’я. Держава у таких випадках втручається у механізм ціноутворення або виділяє дотації на виробництво таких товарів і послуг;

– наявність ринків, де адаптація здійснюється повільно і досить болісно порівняно з класичною моделлю саморегулювання. Таким ринком, наприклад, є ринок робочої сили. У сучасному суспільстві, де відносини між роботодавцями і продавцями робочої сили визначаються трудовими договорами, рівень заробітної плати не може стрибати вверх і вниз так, як це визначається простими моделями попиту та пропозиції. Відтік робочої сили з однієї галузі в іншу вимагає органі­зації гнучкої системи освіти і перепідготовки кадрів (див. рис. 9.1).

Об’єктивна необхідність державного регулювання економіки зумовлена також тим, що державні та міждержавні інститути покликані зберігати такі цінності, як стабільність і гармонійність суспільства, збереження і відтворення середовища існування народів – природного, національно-історичного та культурного.

З необхідністю державного регулювання економіки нерозривно пов’язані його цілі як основні спонукаючі чинники державно-управлін­ської діяльності.

 

 

Рис. 9.1. Схема раціонального використання ресурсів і

досягнення макроекономічної ефективності

 

Основними функціями державного регулювання, залежно від рівня і компетенції державних органів, які їх здійснюють, є:

– регулювання макроекономічних пропорцій;

– розроблення та реалізація науково-технологічної, інвестиційної та соціальної політики;

– фінансування фундаментальних досліджень у галузі суспільних, природничих і технічних наук за рахунок бюджетних коштів і кредитів;

– економічний захист власних пріоритетних виробництв;

– розроблення регіональної політики;

– фінансування заходів соціальної та культурної політики;

– пом’якшення впливу кризових явищ;

– соціальний захист населення;

– вироблення вимог з охорони довкілля та його відтворення;

– захист особи, підприємництва, інтересів держави, майнових та інших прав громадян;

– організація інвестиційної діяльності.

У перехідний період до ринку до цих функцій належить: формування інститутів державного регулювання, створення інфраструктури й умов функціонування ринку.

Для виконання функцій регулювання ринку держава в особі уряду (відповідних економічних органів) у центрі і на місцях має у своєму розпорядженні певні права, матеріальні і фінансові ресурси. Іншими словами, за економічну основу державного регулювання і господарювання править спеціально створений для цього централізований фонд державних засобів (бюджетний фонд), а також засоби виробництва, будови, споруди, які перебувають у власності держави.

Функції та завдання державного регулювання економіки суттєво відрізняються на перехідний період до ринку і на період сформованих ринкових відносин. На сучасному етапі основними завданнями державних органів управління в Україні є:

– створення умов для зайнятості працездатного населення і забезпечення соціального захисту громадян;

– охорона довкілля та забезпечення раціонального природокористування;

– формування фінансово-бюджетної політики та її реалізація через механізм оподаткування, розподіл та перерозподіл бюджетних асигнувань;

– кредитно-грошове регулювання, контроль за грошовим обігом; проведення цінової політики;

– здійснення зовнішньоекономічної діяльності та організація між­урядових відносин, створення державного валютного фонду;

– розвиток місцевого самоврядування;

– розміщення державних замовлень на виробництво продовольства, товарів та послуг, що фінансуються з держбюджету;

– управління виробництвом електроенергії, розвитком енергетичної бази України та забезпечення нею народногосподарських потреб;

– організація внутрішньодержавних комунікаційних мереж і шляхів сполучень (залізничний, автомобільний, морський, річковий, повітряний транспорт), інженерних комунікацій (трубопроводи, лінії електромереж, кабельні мережі) та їх комутація у міжнародну систему;

– здійснення заходів щодо конверсії;

– реалізація програм роздержавлення, приватизації власності;

– державна підтримка підприємництва, стимулювання конкуренції;

– вироблення механізмів та ефективно діючих структур захисту державного ринку;

– стимулювання модернізації технології, інноваційної діяльності освоєння нових видів продукції та послуг;

– забезпечення найраціональнішого використання земельних ресурсів, раціонального розміщення на території України промислових споруд і об’єктів;

– забезпечення належного рівня профілактики та охорони здоров’я, безкоштовного лікування хворих у державних медичних закладах;

– безкоштовне забезпечення досягнення достатнього мінімуму загальної та спеціальної освіти в державних школах і спеціальних навчальних закладах;

– організація розвитку національної культури;

– організація діяльності національної пошти, телеграфу та інших видів зв’язку;

– інформування населення з внутрішньо- та зовнішньодержавних питань через державні засоби масової інформації.

 

Державне регулювання економіки здійснюється за допомогою арсеналу методів. Під методами державного регулювання економіки слід розуміти способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики. Їх можна класифікувати за двома ознаками. За формами впливу на суб’єкти ринку методи державного регулювання поділяють на дві групи: методи прямого і непрямого (опосередкованого) впливу.

До першої групи слід віднести методи адміністративного характеру, засновані на застосуванні таких засобів впливу, як державні замовлення, різного роду ліміти, централізовано встановлені ціни, обмеження, штрафи, дозволи, ліцензії, квоти тощо, а також методи, засновані на застосуванні бюджету як джерела дотування, цільового фінансування окремих суб’єктів і сфер діяльності.

До методів непрямого (опосередкованого) впливу належать ті, що не прямо регламентують поведінку суб’єктів ринку, а через створення певного середовища для його діяльності, яке мотивує ту або іншу його поведінку. До складу методів непрямого впливу слід віднести податкове регулювання, регулювання через політику прискореної амортизації, методи стимулювання конкуренції тощо (див. рис. 9.2).

Залежно від застосування засобів впливу на ринок розрізняють правові, адміністративні, економічні, в тому числі фінансово-бюджетні і кредитно-грошові, методи регулювання ринку. Механізм поєднання методів прямого і непрямого регулювання, правових, адміністративних і економічних може бути різним — залежно від ступеня розвитку ринкових відносин, фінансової та економічної ситуації в країні. З розвитком ринкових відносин, задіянням у процесі регулювання інститутів ринку методів прямого впливу адміністративні, як правило, поступаються місцем опосередкованим, економічним (див. рис. 9.3).

 

Рис. 9.2. Схема методів регулювання економіки

 

Зупинимося на характеристиці правових й адміністративних методів регулювання економікою, які в сучасній вітчизняній економіці відіграють найвагоміше значення. Правові методи регулювання розвитку економіки здійснюються шляхом прийняття законодавчих актів Верховної Ради України, нормативних актів Уряду (постанов), видання указів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації і контролю. Законодавчі і нормативні акти визначають об’єкт регулювання, зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб за їх невиконання. Закони здійснюють функцію довгострокового правового регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, — короткострокового або оперативного. Пакет законів, які регулюють економічні відносини в Україні, напрацьовується. Основними чинними на сьогодні правовими актами є Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Митний кодекс України, Бюджетний кодекс Украї­ни, Закони України “Про власність”, “Про банки і банківську діяльність”, “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції”, “Про оподаткування доходів підприємств і організацій”, “Про банкрутство”, “Про інвестиційну діяльність”, “Про захист іноземних інвестицій в Україні”, “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, “Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності”, “Про форми власності на землю”, “Про освіту”, “Про зайнятість населення”, “Про оплату праці”, “Про державне мито”, “Про єдиний митний тариф” та ін. Зміни і доповнення до законів передбачаються відповідними законодавчими актами, постановами Верховної Ради України, постановами Кабінету Міністрів України.

Рис. 9.3. Схема інструментів прямого втручання

 

Важливе значення для розвитку ринкових відносин і, зокрема, обмеження монополізму і розвитку здорової конкуренції має антимонопольне законодавство. За умов розвинутої ринкової економіки монополізм і конкуренція перебувають у діалектичній суперечності. Крім цього, суперечність між тенденцією до монополізму і необхідністю збереження конкурентного клімату як основної рушійної сили економічного розвитку переборюється, як правило, шляхом зовнішнього регулювання. Звичайно, цю функцію беруть на себе державні і громадські органи, завдання яких — пошук і визначення в кожному конкретному випадку оптимального співвідношення рівнів монополізації і конкуренції та вироблення антимонопольних регуляторів.

Особливість економіки України полягає у тому, що за відсутності ефективної конкуренції тут склався надзвичайно своєрідний і небезпечний тип монополізму. У колишньому СРСР ідея монополізму з самого початку була закладена в основу моделі господарського механізму. Найнебезпечнішим є те, що в Україні поки що є причини, які дають ґрунт для монополізму: збереження деяких принципових рис адміністративно-командної системи, стійкість і масовий дефіцит у народному господарстві, який перетворює виробників дефіцитних товарів на монополістів.

Основні принципи антимонопольного регулювання діяльності суб’єктів господарювання визначені у законах України “Про розвиток конкуренції і обмеження монополістичної діяльності”, “Про демонополізацію та конкуренцію”. Згідно з цими документами забороняється:

– обмеження або припинення виробництва товарів, необхідних для ринку;

– нав’язування контрагенту невигідних йому умов угоди або інших умов, які непередбачені ним;

– відмова від збуту або закупівлі, які дискримінують учасників господарського обороту за відсутності альтернативних джерел постачання або збуту;

– нав’язування громадянам примусових заходів продажу товару;

– порушення порядку використання вільних цін або завищення державних і верхньої межі регульованих цін;

– порушення обсягу збуту або закупівлі, які дискримінують учасників господарського обороту за відсутності альтернативних джерел постачання або збуту.

Для здійснення державного контролю за розвитком конкуренції і обмеженням монополістичної діяльності в Україні створено Антимонопольний комітет.

Адміністративні методи регулювання ринку виражають, по суті, пряме управління з боку держави і включають застосування системи державних замовлень і контрактів, державне підприємництво, застосування державою санкцій і штрафів, ліцензій, дозволів, квот, встановлення норм і стандартів, які регламентують вимоги до якості робіт, послуг, продукції, до організації виробничих процесів, операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку тощо.

Суть адміністративних методів виявляється багатогранно — залежно від обраного засобу управління суб’єктами ринкової діяльності. Так, ліцензування як адміністративний метод державного регулювання здійснюється з метою недопущення на споживчий ринок неякісної продукції, впорядкування підприємництва у видах діяльності, які не можуть регулюватися ринком.

Ліцензії — спеціальні дозволи, які видаються суб’єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів. До таких видів діяльності в Україні належать: пошук та експлуатація родовищ, корисних копалин, ремонт мисливської зброї, виготовлення та реалізація медикаментів, хімічних речовин, пива, горілчаних, лікерних, коньячних виробів, виробництво і реалізація тютюнових виробів, здійснення ветеринарної, медичної, юридичної практики, утримання ігрових закладів і ще деякі види діяльності. Дозволи (ліцензії) видаються також спеціалізованим підприємствам на здійснення посередницької діяльності при приватизації майна державних підприємств, на здійснення діяльності з оформлення та реєстрації документів щодо права власності на квартири (будинки). Дозволи необхідні на діяльність з випуску та обігу цінних паперів, експорт деяких видів товарів, на право здійснення операцій з валютними цінностями.

Квотування як метод державного регулювання означає пряме встановлення державою для учасників монополістичної діяльності їх частки у виробництві, збуті або експорті продукції. Квота також відображає частку, частину, норму, яка в чомусь допускається (наприклад, імпортна квота). В Україні квоти застосовуються як кількісна межа товарів певних категорій, дозволених для ввозу в країну. У цьому випадку вона несе у собі завдання найбільш ефективно й економно використовувати іноземну валюту, захистити власні виробництва, зберегти рівень зайнятості населення. Квота встановлюється і на вивіз (експорт) деяких видів продукції.

Контингентування — встановлення державою певних норм, обмеження певними умовами. Наприклад, контингентована емісія, контингентовані товари, податки тощо.

Субсидія — форма цільової фінансової або матеріальної допомоги держави окремим суб’єктам економіки (галузям, регіонам, фірмам, банкам, фізичним особам). Наприклад, житлові субсидії для населення.

Субвенція — форма грошової чи матеріальної допомоги, що надається державою в екстремальних ситуаціях (стихійне лихо, війна, катастрофа та ін.).

Дотація — різновид субсидій, а саме: асигнування, доплата із державного бюджету з метою збалансування бюджетів нижчих рівнів.

Фіксовані ціни на тарифи і тарифи на послуги — встановлення дер­­жавою певного рівня цін на ті чи інші товари і тарифи на послуги.

Встановлення державних стандартів і нормативів — визначення єдиних вимог, норм стосовно якості, хімічного складу, фізичних властивостей, ваги, розмірів, кількості тощо.

Економічні стандарти і нормативи втілюють показники ефективності виробництва (норми рентабельності, енерго-, праце-, матеріало-, ресурсомісткості продукції).

Соціальні стандарти — офіційно встановлені державою нормативи у сфері соціальних відносин (мінімальна заробітна плата, мінімальний прожитковий рівень, мінімальна пенсія, тривалість робочого тижня, відпустки тощо).

Система санкцій — це заходи, які передбачає держава або законодавство проти порушення або невиконання суб’єктами ринку встановлених умов діяльності. Як економічні санкції держава може встановлювати сплату неустойки, штрафу, пені за невиконання певних зобов’язань, вилучення виручки від незаконної діяльності до державного бюджету тощо. Економічні санкції передбачаються і в міжнародних договорах, пов’язаних з обміном товарів, наданням кредитів та з іншими економічними відносинами між країнами.

Запровадження системи норм і стандартів як адміністративний метод державного регулювання ринку означає пряму регламентацію діяльності суб’єктів господарської та іншої діяльності у сфері праці, якості продукції, охорони навколишнього середовища з боку держави через встановлення міри або вимог щодо їх стану.

Норма — науково обґрунтована міра суспільно необхідних затрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції (виконання робіт, надання послуг) заданої якості.

Норматив — поелементна складова норми, яка характеризує ступінь використання ресурсу на одиницю виміру (продукції, роботи, поверхні, обсягу та ін.).

До основних норм, якими держава регулює різні сфери діяльності в Україні, слід віднести норми та нормативи затрат праці, норми і нормативи капітальних вкладень, норми і нормативи витрат і запасів сировини, норми і нормативи охорони навколишнього середовища тощо.

Стандартизація — це встановлення єдиних норм за типами, марками, параметрами, розмірами і якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами випробовування, контролю і правилами упаковки, маркування і зберігання продукції, технології виробництва. Об’єктами стандартизації є конкретна продукція, норми і нормативи, вимоги, методи, терміни, позначення та ін., які мають перспективу багаторазового використання і застосовуються в науці, техніці, різних галузях народного господарства, а також у міжнародних економічних відносинах. Дотримання державних стандартів є обов’язковим для всіх суб’єктів ринкової діяльності.

Особливе місце у складі адміністративних методів посідає механізм державних замовлень, контрактів та управління майном, що є у загальнодержавній власності.

Державні замовлення у загальноприйнятому розумінні містять механізми формування складу необхідної державі продукції (робіт, послуг) і розміщення відповідних угод серед підприємств різних форм власності, фінансування і контролю за їх виконанням, механізм конкурсних торгів і та ін. Механізм державних замовлень широко використовується як засіб впливу на економіку в багатьох країнах з розвинутою ринковою економікою.

В Україні державні замовлення як засіб державного регулювання економіки були запроваджені у 1987 р. Спочатку вони мали характер обов’язкових директивних завдань. Державні замовлення доводилися господарським ланкам у вигляді конкретних завдань з указівкою термінів їх виконання і відповідних лімітів. Вони розглядались як інструмент, з допомогою якого здійснюється оптимальне поєднання адміністративних та економічних методів управління.

Державне замовлення упроваджується на виробництво та поставку для державних потреб промислової продукції, сільськогосподарської сировини та продовольства, виконання робіт, надання послуг, створення виробничих потужностей, проведення фундаментальних та найважливіших прикладних наукових досліджень, освоєння нових технологій, підготовку спеціалістів, розв’язання соціальних проблем, державну підтримку найважливіших наукових досліджень. Державне замовлення розглядається як головний важіль державного регулювання ринку. З огляду на це воно виконує такі функції:

– забезпечення першочергових державних та спеціальних потреб у найважливіших видах продукції (робіт, послуг);

– формування нових пропорцій соціально-економічного розвитку, сприяння прогресивним зрушенням у виробництві та соціальній сфері;

– забезпечення виконання прийнятих Верховною Радою України законодавчих актів і загальнодержавних програм;

– забезпечення функціонування систем, що гарантують підтримання життєвого рівня народу та його екологічну безпеку;

– формування державних резервів і запасів;

– забезпечення стабільної роботи паливно-енергетичного комплексу України, виконання міжнародних угод з питань економічного та науково-технічного співробітництва;

– задоволення потреб оборони та інших споживачів;

– забезпечення реалізації державних науково-технічних програм.

Державний контракт є засобом забезпечення потреб споживачів, що фінансуються за рахунок державного бюджету, поповнення державного резерву. При цьому держава гарантує оплату продукції, виконання робіт, надання послуг. Обсяги поставок продукції, виконання робіт, надання послуг за державними контрактами формуються на основі пропозицій замовників і мають бути збалансовані з можливостями державного бюджету. Це зумовлено тим, що фінансування за державними контрактами здійснюється замовниками за рахунок державного бюджету в межах коштів, передбачених на ці цілі.

Державні контракти укладаються: у промисловості — на кінцевий продукт споживання; у капітальному будівництві — на створення технологічно закінчених комплексів виробничо-технічного та соціально-культурного призначення; у сільському господарстві — на продовольство.

Замовниками у державних контрактах є уповноважені на це Кабі­нетом Міністрів України органи державної виконавчої влади. До таких слід віднести цілий ряд міністерств, зокрема, економіки та з питань європейської інтеграції, промислової політики, праці та соціальної політики, аграрної політики, оборони, державні комітети (Держводгосп, Держкомресурсів, Держлісгосп та ін.).

 

Державне регулювання ринкової економіки в Украї­ні здійснюється державними органами республіки. Їх можна поділити на дві великі незалежні групи: 1) підпорядковані Верховній Раді України; 2) підпорядковані Кабінету Міністрів України. Перша група суб’єктів регулювання утворюється Верховною Радою України і функціонує в рамках законодавства України. Передусім, до її складу входять незалежні органи, що керуються тільки Законом, і при відхиленні їх діяльності від Закону справу вирішує лише суд, зокрема, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (нагляд за фондовою біржею), Державна екологічна інспекція, Державна архітектурно-будівельна інспекція, Державне агентство економічної, екологічної та соціальної безпеки та ін.

Верховній Раді України безпосередньо підпорядковуються Національний банк України, Рахункова палата України, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України та ін.

До органів, які підпорядковуються Кабінету Міністрів, належать міністерства і державні комітети. Вони виконують функції щодо захисту держави та особи і державного регулювання економіки, в тому числі економічного регулювання, управління державно-монополістичним комплексом товарів і послуг, розвитку соціальної інфраструктури, сприяння розвитку ринкових відносин.

Макроекономічне регулювання в Україні переважно здійснюють Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерство фінансів України.

Управлінням розвитку соціальної інфраструктури займаються міністерства: охорони здоров’я; у справах сім’ї, дітей та молоді; праці та соціальної політики; освіти і науки; культури і мистецтв.

Державно-монополістичну організацію виробництва продукції та послуг, а також сприяння розвиткові ринкових відносин забезпечують міністерства промислової політики; аграрної політики; транспорту і зв’язку; палива та енергетики; охорони навколишнього природного середовища та ін.

Органи державного управління, які безпосередньо підпорядковані Верховній Раді України, здійснюють державне регулювання переважно із застосуванням грошово-кредитної політики і правових важелів, а органи, підпорядковані Кабінету Міністрів України, — через державне підприємництво й індикативне планування.

У процесі розвитку ринкових відносин структура суб’єктів державного регулювання та їх функції може зазнати певних змін, але суть їх діяльності лишається сталою і полягає у впливі на об’єкти державного регулювання з метою ефективної реалізації економічної політики держави.

Об’єктами державного регулювання ринку є сфера підприємництва, інфраструктура ринку, некомерційна сфера діяльності. Взаємодія суб’єкта та об’єкта в процесі державного регулювання залежить від прийнятої в державі міри втручання її в економіку, але у будь-якому випадку має ґрунтуватися на вимогах об’єктивних економічних законів, стимулювати (а не стримувати) розвиток підприємництва.

 

Промисловість України має такі галузі: електроенергетику, нафтовидобувну, газову, вугільну, торф’яну, чорну металургію, кольорову металургію, хімічну та нафтохімічну, машинобудівну і металообробну, лісову, деревообробну та целюлозно-паперову, промисловість будівельних матеріалів, скляну та фарфоро-фаянсову, легку, харчову, мукомольно-круп’яну, комбікормову, мікробіологічну, поліграфічну та ін.

Об’єктами державного управління на макроекономічному рівні є міжгалузеві комплекси — єдині господарські системи, які складаються з групи взаємопов’язаних галузей і покликані забезпечити потребу національної економіки у певному виді кінцевої продукції (послуг). Кожен комплекс має низку спеціалізованих галузей, технологіч­но, економічно й організаційно пов’язаних між собою.

До складу міжгалузевих комплексів промислового виробництва належать такі: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хіміко-лісовий.

Державне управління промислового виробництва у складі Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України провадить департамент розвитку базових галузей промисловості та виробничої інфраструктури, у складі якого функціонують відділи: економіки чорної та кольорової металургії, економіки хімічного та нафтохімічного комплексів, економіки розвитку енергетики, економіки лісопромислового та лісогосподарського комплексів, економіки машинобудівного та оборонного комплексу; департаменти: реалізації соціальної політики з відділом економіки виробництва непродовольчих товарів та послуг; розвитку агропромислового комплексу з відділом виробництва продовольчих товарів.

Залежно від типу галузей і форм власності державне управління промислового виробництва ведуть у вигляді прямого державного управління об’єктами (підприємствами) і регулювання їх підприємницької діяльності.

Пряме управління промисловим виробництвом передбачає:

– управління з боку міністерств об’єктами, що є у сфері державної власності;

– організацію монопольного виробництва деяких видів промислової продукції;

– індикативне планування;

– контроль за виробництвом і розподілом частини продукції, яку виготовляють на державних підприємствах.

Держава на розвиток товарного ринку впливає через грошово-кредитну політику Національного банку України. Однак за умов кризи, монополізму виробників та інших особливостей перехідного періоду до ринкових відносин найефективнішими засобами державного впливу на процеси виробництва промислової продукції є методи індикативного планування, які реалізують державні органи, підпорядковані Кабінету Міністрів України.

В Україні у процесі формування індикативного плану державні органи визначають напрями економічного розвитку машинобудівного, паливно-енергетичного, хіміко-лісового, оборонного комплексів, легкої та інших галузей промисловості з огляду на прогноз потреб населення, уряду та національного виробництва, передбачають орієнтовні обсяги промислового виробництва, формують державні замовлення, укладають державні контракти.

Основними завданнями державного регулювання промисловості є:

– формування конкурентного національного ринку промислової продукції;

– стабілізація основних показників промислового виробництва;

– структурна перебудова промисловості;

– технічне і технологічне оновлення галузей промисловості;

– підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів промислового виробництва;

– розвиток імпортозамінного і експортного виробництва;

– забезпечення екологічності промислового виробництва;

– зменшення бартеризації промисловості;

– виведення з експлуатації зайвих основних фондів.

До методів регулювання підприємницької діяльності в промисловому виробництві належать:

– державні дозволи та контроль за розміщенням промислових підприємств;

– залучення промислових підприємств (незалежно від форм власності) до виконання державних та регіональних цільових комплексних програм;

– антимонопольні заходи;

– застосування системи податків (ПДВ, акцизного збору, податку на прибуток) і податкових пільг;

– грошово-кредитне регулювання;

– регулювання цін на деякі види промислової продукції аж до впровадження державних цін;

– використання норм амортизації та інших норм і нормативів.

Систему спеціалізованих органів державного управління промисловістю становлять міністерства, державні комітети та відомства, органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, управління (відділи) місцевих державних адміністрації, місцевих рад та їх виконавчих комітетів, адміністрації суб’єктів промисловості.

Очолює цю систему органів Міністерство промислової політики України (Мінпромполітики України), яке є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. При цьому Мінпромполітики України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної промислової політики України.

Мінпромполітики України створено на базі Державного комітету промислової політики України задля реалізації основних завдань економічної та соціальної політики України, подальшої розбудови високорозвинутого, конкурентоспроможного промислового комплексу, забезпечення ефективної роботи галузей промисловості.

Мінпромполітики України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство промислової політики України”, затвердженим Указом Президента України від 21 вересня 2001 року.

До структури Міністерства промислової політики України належать і контролюються ним: машинобудівний, металургійний, хімічний, деревообробний комплекси, комплекс легкої промисловості, підприємства нових видів діяльності, наукові організації.

Основними завданнями Мінпромполітики України є: підготовка пропозицій щодо формування державної промислової політики України, а також розроблення механізмів її реалізації; розроблення пропозицій щодо вдосконалення механізму державного регулювання функціонування промислового сектору економіки України; реалізація державних програм розвитку промисловості України; визначення напрямів розвитку науково-технічного потенціалу промислового сектору економіки України; розроблення прогнозів виробничо-технічного та фінансово-економічного розвитку промислового виробництва; створення сприятливих умов для розбудови високорозвинутого промислового сектору економіки України; участь у розробленні та реалізації державної регіональної промислової політики.

Мінпромполітики України відповідно до покладених на нього завдань: бере участь у формуванні Програми діяльності Кабінету Міністрів України та забезпечує відповідно до своєї компетенції її реалізацію; бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного і соціального розвитку України, законів про Державний бюджет України, готує пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямів розвитку промисловості; забезпечує відповідно до законодавства проведення у промисловому секторі економіки України єдиної соціальної, науково-технічної, інвестиційної та природоохоронної політики; у межах своєї компетенції координує зовнішньоекономічну діяльність промислових підприємств, у тому числі у сфері оборонного комплексу, забезпечує в установленому порядку складання та подання українськими суб’єктами господарювання антидемпінгових, антисубсидиційних і спеціальних скарг (заяв); бере участь у підготовці та укладенні міжнародних договорів у порядку, встановленому законодавством; виконує відповідно до законодавства України функції з управління об’єктами державної власності; вносить у встановленому порядку пропозиції щодо визначення особливостей приватизації підприємств, що належать до сфери його управління; сприяє створенню нових організаційних форм підприємництва та бере участь у розробленні механізмів структурної перебудови у промисловому секторі економіки; у встановленому порядку сприяє залученню вітчизняних та іноземних інвестицій у розвиток промисловості; здійснює моніторинг та аналітично-інформаційне забезпечення діяльності суб’єктів підприємницької діяльності на внутрішньому і зовнішньому ринку; аналізує стан розвитку промислового виробництва, формує баланси виробництва та споживання основних видів промислової продукції; розробляє та реалізує відповідно до законодавства України заходи щодо дотримання інтересів держави під час здійснення зовніш­ньо­економічних операцій з товарами військового призначення і подвійного використання, забезпечує участь підприємств та організацій, що належать до сфери його управління, в міжнародних виставках озброєнь, військової техніки тощо.

Важлива роль в управління промисловістю належить Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України (Мінеконо­міки України), яке є правонаступником міністерств економіки України, зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України, Державного інвестиційно-клірингового комітету, Національного агентства України з питань розвитку та європейської інтеграції, Державної служби експортного контролю та Агентства з питань спеціальних (вільних) економічних зон.

Мінекономіки України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство економіки України”, затвердженим Указом Президента України від 23 жовтня 2000 року.

В основі структури Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції стоїть керівництво Мінекономіки України на чолі з Міністром, якого призначає та звільняє Президент України. До складу Мінекономіки входять: Департамент державного управління, Департамент європейської інтеграції, Департамент політики внутрішньої торгівлі і побутових послуг, Департамент економічної стратегії, Департамент ре­­гіональної політики, Департамент розвитку ринків, Департамент між­народного торговельно-економічного співробітництва, Департамент людського розвитку, Департамент інвестиційної політики, Департамент координації міжнародної технічної допомоги.

Основними завданнями Мінекономіки України є: участь у формуванні державної політики економічного і соціального розвитку України, розроблення механізмів її реалізації, прогнозів економічного і соціального розвитку на середньо- та короткостроковий періоди та відповідних програмних документів; створення сприятливих економічних умов для функціонування суб’єктів господарювання всіх форм власності, розвитку ринкових відносин, конкурентного середовища; участь у реалізації антимонопольної політики; розроблення пропозицій щодо формування державної політики у сфері реалізації прав власності; участь у формуванні державної регіональної політики, організація роботи, пов’язаної з її проведенням; забезпечення проведення єдиної зовнішньоекономічної політики, державної економічної політики щодо інтеграції України у світову економіку, здійснення економічного та соціального співробітництва з Європейським Співтовариством (Європейським Союзом); участь у формуванні та реалізація державної політики у сфері взаємодії з міжнародними фінансовими організаціями, економічними угрупованнями, відповідними міждержавними і регіональними організаціями, в тому числі кредитно-фінансовими установами інших держав, координація роботи, пов’язаної із залученням міжнародної технічної допомоги; забезпечення в межах своїх повноважень захисту економічних прав і законних інтересів України, вітчизняних та іноземних суб’єктів господарювання; проведення аналізу та економічного обґрунтування потреб держави, пов’язаних з її обороною і безпекою.

Головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики в електроенергетичному, ядерно-промисловому, вугільно-промисловому та нафтогазовому комплексах є Міністерство палива та енергетики України (Мінпаливенерго України).

Мінпаливенерго України — центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінпаливенерго України є правонаступником Міністерства вугільної промисловості України, Міністерства енергетики України, Державного департаменту з питань електроенергетики України, Державного департаменту нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України та Державного департаменту з питань ядерної енергетики України.

Мінпаливенерго України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство палива та енергетики України”, затвердженим Указом Президента України від 14 квітня 2000 року.

Основними завданнями Мінпаливенерго України є: державне управління паливно-енергетичним комплексом; забезпечення реалізації державної політики в паливно-енергетичному комплексі; забезпечення енергетичної безпеки держави; розроблення пропозицій щодо вдосконалення економічних важелів стимулювання розвитку паливно-енергетичного комплексу; участь у формуванні, регулюванні та вдосконаленні ринку паливно-енергетичних ресурсів.

Мінпаливенерго України відповідно до покладених на нього завдань: розробляє коротко-, середньо- та довгострокові прогнози еконо­мічного і соціального розвитку паливно-енергетичного комплексу; контролює цільове, економне й ефективне використання виділених підприємствам паливно-енергетичного комплексу бюджетних коштів; у межах своєї компетенції бере участь у підготовці міжнародних договорів України; представляє і захищає у межах своєї компетенції інтереси України під час розв’язання проблем мирного використання атомної енергії в Міжнародному агентстві з атомної енергії (МАГАТЕ), в інших міжнародних органі­заціях; забезпечує реалізацію державної політики у сфері енергозбереження, бере участь у розробленні державних програм з енергозбереження та здійснює контроль за їх виконанням на підприємствах паливно-енергетичного комплексу; здійснює в межах своїх повноважень координацію робіт, пов’язаних з ліквідацією збиткових вугледобувних та вуглепереробних підприємств; забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію проведення державної політики у сфері охорони праці, ядерної, радіаційної та пожежної безпеки і охорони довкілля, здійснює методичне керівництво та організовує контроль з цих питань за діяльністю підприємств паливно-енергетичного комплексу; здійснює відповідно до законодавства України функції з управління об’єктами державної власності, що належать до сфери управління Міністерства; забезпечує реалізацію державної науково-технічної та інвестиційної полі­тики в паливно-енергетичному комплексі, може бути замовником науко­во-технічних досліджень і проектних робіт; координує виконання робіт з перетворення об’єкт­а “Укриття” в екологічно безпечну систему; органі­зовує функціонування державної системи обліку радіоактивних відходів, сховищ таких відходів та безпечне поводження з ними на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління, до передачі радіоактивних відходів на захоронення; бере участь у розробленні та забезпечує виконання державних програм диверси­фікації джерел постачання енергоносіїв, сприяє нарощуванню обсягів виробництва альтернативних видів палива та енергії з альтернативних джерел; забезпечує координацію діяльності, пов’язаної з транспортуванням нафти, природного газу, газового конденсату і нафтопродуктів, їх експортом, закачуванням та відбором природного газу з підземних сховищ, а також з нафтогазопереробкою; організовує роботу з оперативного усунення наслідків надзвичайних ситуацій на об’єктах паливно-енергетичного комплексу; забезпечує в межах своїх повноважень реалі­зацію державної політики щодо фізичного захисту ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління, здійснює методичне забезпечення та організовує контроль за їх діяльністю із зазначених питань та ін.

Мінпаливенерго України в межах своїх повноважень, на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності та громадянами.

З метою забезпечення ефективності функціонування енергетичної галузі країни утворено незалежний позавідомчий постійно діючий державний орган — Національна комісія регулювання електро­енергетики України (НКРЕ).

Указом Президента України від 19 серпня 1997 р. “Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері природних монополій” розширено коло питань діяльності НКРЕ. До її повноважень віднесено регулювання діяльності господарюючих суб’єктів у сфері видобутку та реалізації нафти і газу, транспортування і розподілу природного газу, транспортування нафти, нафтопродуктів та інших речовин трубопроводами.

Національну комісію регулювання електроенергетики України ви­значено центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, підконтр