Реферат Курсовая Конспект
Лекція №11. - раздел История, Лекція №1. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ІСТОРІЇ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ. 1.2. Методико-методологічні засади аналізу історії економічної думки Світове Господарство Та Основні Напрямки Економічної Думки На Етапі І...
|
СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО ТА ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ НА ЕТАПІ ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕХНОЛОГІЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (кінець XX - початок XXI ст.)
У 50-х роках у більшості європейських держав були розвинуті індустріальні господарства. Їхній розвиток відзначався динамічністю і стабільністю. Швидкі темпи економічного зростання доповнюються початком органічної інтеграції в єдиний західноєвропейський економічний простір. Організаційне оформлення цей процес отримав ще у 1951 р. Саме тоді у Парижі (Паризька угода) було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До нього ввійшли ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Ця міжнародна організація об'єднала кам'яновугільну, залізорудну, металургійну галузі промисловості і контролювала 60% виплавляння сталі, 50% видобутку кам'яного вугілля в Західній Європі. Важливим кроком в інтеграційному процесі було підписання Римського договору про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). Договір підписали у 1957 р. шість перелічених вище західноєвропейських країн. Мета Співтовариства — створити "спільний ринок", забезпечити рівномірний розвиток, стабільність і добробут населення у Західній Європі. Для цього передбачалося ліквідувати митні бар'єри і обмеження для ввозу і вивозу товарів, капіталів, сприяти пересуванню людей. Договір передбачав також проведення єдиної торговельної політики стосовно третіх країн, усунення перепон для руху капіталів Європейського інвестиційного банку і т. ін. Фундаментом існування і розвитку Співтовариства мали бути вільна торгівля і конкуренція. Євратом, створений у тому ж році, мав координувати розвиток атомної енергетики. У 1958 р. були утворені вищий виконавчий, законодавчий та консультативний органи ЄЕС, відповідно: Комісія, Рада Міністрів та Європарламент. Бюджет Співтовариства формувався з внесків його членів.
Створення ЄЕС свідчило про подолання антагоністичного протистояння у Європі між індустріальними країнами, перш за все між ФРН і Францією. Вже у наступні десятиліття стали очевидними і незаперечними позитивні результати європейської інтеграції. З 1 липня 1968 р. було запроваджено єдиний тариф на ввезення товарів з третіх країн. Успішно проводилася єдина сільськогосподарська політика. З 1 січня 1993 р. функціонує єдиний внутрішній ринок Співтовариства, відмінена решта обмежень щодо руху товарів, послуг, капіталів та людей. Введені єдині стандарти на багато видів продукції. У листопаді 1993 р. набрав чинності Маастрихтський договір, згідно з яким Співтовариство поступово трансформується у валютний, економічний і політичний Європейський Союз з єдиними зовнішньою політикою, громадянством та валютою. 1 січня 1999 р. на єдину валюту — євро перейшли 11 держав ЄС. Протягом кількох років євро було засобом безготівкового розрахунку поряд з національними валютами, а з 2002 р. стало єдиною грошовою одиницею у 12 країнах ЄС (до зони євро поки що не приєдналися Великобританія, Данія і Швеція).
Нині Євросоюз — одна з найпотужніших інтеграційних зон світу, яка об'єднує 25 країн. У 1973 р. до шести держав, які підписали Римський договір про створення ЄЕС — ФРН, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, — приєдналися Великобританія, Ірландія, Данія, що посилило роль і значення організації. У 1981 р. до ЄС вступила Греція, у 1986 р. — Іспанія і Португалія, у 1995 р. — Австрія, Швеція, Фінляндія. 12 — 13 грудня 2002 р. у Копенгагені відбувся історичний саміт голів держав Європейського Союзу, на якому відразу 10 країн офіційно було запрошено вступити у 2004 р. до ЄС. 16 квітня 2003 р. в Афінах на зустрічі лідерів Євросоюзу запрошення було підтверджено підписанням договору про прийняття до цієї організації десяти нових членів: Польщі, Угорщини, Чеської Республіки, Словаччини, Словенії, Латвії, Литви, Естонії, Мальти й Кіпру. З 1 травня 2004 р. вони стали повноправними членами ЄС. 2007 р. очікується приєднання Болгарії та Румунії. Зі вступом до Європейського Союзу названих країн його територія збільшилася більше ніж на третину, внутрішній ринок зріс до 500 млн. споживачів, що більше, ніж у США та Японії, разом узятих. Стосовно інших країн, географічно розміщених у Європі, в т. ч. й України, то долю їх майбутнього членства в Євросоюзі поки що не визначено.
Економічний потенціал Євросоюзу, що невпинно прогресує, близький, а за окремими напрямами перевищує економічний потенціал США. Сьогодні ЄС є незаперечним лідером світової торгівлі, забезпечуючи майже 40% світового експорту, тоді як США — менше 12,3% (1948 р. — 22%). ВВП ЄС становить близько 10 трлн ДОЛ. США, промислове виробництво — 22% світового. Країни ЄС посідають панівні позиції в експорті капіталу, будучи по суті визначальним інвестиційним центром світової економіки (протягом 1990-х років п'ять найбільших європейських інвесторів — Німеччина, Великобританія, Франція, Нідерланди та Швеція — забезпечували 80% загального обсягу експорту іноземного капіталу). Значна увага приділяється соціальним складовим економічної політики. Таким чином, Євросоюз має всі шанси стати справді глобальним центром з перспективами стійкого зростання та посилення впливу на забезпечення стабільності та демократії у Європі й усьому світі.
Протягом 70 — 90-х років продовжувала свою діяльність Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). До неї входили: Австрія, Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія. Між державами було скасовано митні бар'єри на кількісні перевезення товарів. Однак у цій спільноті не було єдиних зовнішніх тарифів. Кожна країна з державами провадила самостійну економічну політику: товари цих країн не могли вільно пересуватися усередині ЄАВТ (за винятком непродовольчих товарів ЄС).
Важливу роль у світовій економіці на початку 70-х років відігравала стерлінгова зона, до якої входили всі країни — члени Співдружності, крім Канади, Південної Родезії, острівні володіння Великобританії у різних частинах світу, а також незалежні держави.
Стерлінгова зона була найбільшою з валютних груп за територією і чисельністю населення країн, що належали до неї. Вона забезпечувала Великобританії пенні економічні вигоди, оскільки країни-учасниці поставляли їй найрізноманітнішу сировину для обміну на англійські промислові товари. Поступово зменшувалася роль фунта стерлінга як міжнародної резервної валюти в умовах міжнародного економічного суперництва. Долар СІЛА дедалі більше почав використовуватися в країнах стерлінгової зони. Вступ Великобританії в 1973 р. у "Спільний ринок" ще більше знизив роль стерлінгової зони. Хоча у валютному законодавстві Великобританії поняття стерлінгової зони ще формально зберігається, однак фактично вона перестала існувати.
Діяльність РЕВ зосереджувалася на розвитку товарообміну, координації зовнішньої торгівлі, обміні науково-технічною інформацією. У 1956—1957 рр. країни перейшли до координації народногосподарських планів, спеціалізації та кооперування виробництва. Були створені організації з співробітництва в різних галузях господарської діяльності ("Інтерметал", "Інтерелектр" тощо) і Міжнародний банк економічного співробітництва. Гальмувалися інтеграційні процеси пануванням планово-розподільних і командно-адміністративних методів управління.
Структурні зміни в економіці економічно розвинених держав супроводжувалися розвитком сфери нематеріального виробництва, тобто сфери послуг. Найприбутковішими у цій галузі є фрахт, транспорт, туризм. За оцінками ГАТТ, у 1989 р. світовий експорт товарів становив 3095, послуг — 680 млрд. дол. Сьогодні сфера послуг досягла 1 /5 світового торгового обороту. Рівень розвитку сфери послуг Східної Європи різко відстає від рівня економічно розвинених країн світу.
Не в усіх країнах структура експортних товарів однакова. Економічно розвинені держави постачають на світові ринки переважно готові вироби. Левина частка в сучасній міжнародній торгівлі припадає на США - 42 %, Німеччину — 30, Японію - 12 %. Вони експортують на світові ринки 30-40 % наукоємних товарів. Головними постачальниками нафти у світі є країни ОПЕК. Останнім часом з'явилися й інші — Норвегія, Великобританія, Мексика.
У міжнародно-економічних відносинах величезне значення має науково-технічна інформація. Експерти комісії ЄС підрахували, що конкурентоспроможність 2/3 промислової продукції 90-х років і 55 % робочих місці) у Західній Європі залежать від рівня розвитку технології та інформатики. Країна, яка не шкодує витрат на НДДКР, перемагає у конкурентній боротьбі На снігових ринках. Економічно розвинені країни особливу увагу сьогодні приділяють розвитку науково-технічного прогресу. Значні інвестиції вкладаються у НДДКР. У повоєнний період частка таких витрат становила не більше ніж 1 % національного продукту. З 60-х років державні субсидії помітно зросли, а в 90-х роках у середньому становили 3%.
Загальні витрати 24 країн Організації економічного Співробітництва і розвитку (ОЕСР) на НДДКР наприкінці 80-х років дорівнювали 230 млрд. дол. Більшу частину цієї суми становили державні субсидії. Держава, фінансуючи гроші на розвиток науки і техніки, прогнозує розвиток як національної, так і глобальної економічної стратегії. Німеччина та Японія застосовують "ноу-хау" насамперед для зміцнення конкурентоспроможності своїх товарів, США - для космічних досліджень, розвитку аеронавтики.
Для підвищення конкурентоспроможності товарів розгортається науково-виробнича кооперація на рівні фірм. У них беруть участі) всесвітньо відомі "Сіменс" і "Інтел", "Сіменс" і "Тошіба", "Дженерал електрик" і "Філіпс" і т. д. Широкомасштабними є проекти ЄС. Було розроблено ряд програм. Найголовніша з них — Еспріт (Європейська стратегічна програма в галузі інформаційної технології). Завдяки їй ЄС реалізував план "Технологічна Європа", згідно з яким європейська економіка наприкінці XX ст. мала досягти найвищого рівня виробництва. На ці плани було затрачено мільярди екю.
Наймогутніший економічний потенціал сконцентровано у сімці країн — США, Японії, Німеччині, Франції, Великобританії, Канаді, Італії. Інтернаціоналізація виробництва сприяє підвищенню ефективності національних економік, прискорює розвиток науки, техніки, зростання життєвого рівня. У межах ГАТТ здійснюється 4/5 світового товарообороту, 300 транснаціональних корпорацій контролюють 75 % товарів, що направляються в країни "третього світу". Вони мають можливість знижувати ціни на сировину, підвищувати на промислові товари. Характерним прикладом інтернаціональної кооперації можуть бути фірми "Дженерал Моторс", "Тойота", "Боінг", "Вольво". Процвітає торгівля зброєю. Лише за 1967 — 1986 рр. продано зброї на суму 635 млрд. дол. Основними її покупцями були: Саудівська Аравія, Ірак, Єгипет, Ізраїль, Лівія, Сирія, Йорданія, країни Перської затоки. Найбільшими виробниками різних видів озброєнь є США та Росія (до 1991 р. - СРСР). За 1982—1989 рр. Саудівська Аравія заплатила за цей смертоносний товар 42, Ірак — 42,8 млрд. дол.
Закінчилася конфронтація між так званим соціалістичним табором і економічно розвиненими державами. Дедалі більше країн, вирвавшись із "соціалістичної" системи, намагаються ввійти в економічні, політичні, культурні, воєнні структури Європейського Союзу. Ця історична тенденція — визначна подія сьогодення.
Міжнародні кредитні та позикові операції регулює МБРР. З 1992 р. він почав обслуговувати і країни Східної Європи. Питаннями світової торгівлі займається ГАТТ, валютно-фінансовими відносинами — МВСР. Сьогодні в центрі міжнародних економічних відносин є конвертовані валюти. Розвинені країни давно стабілізували національні валюти. Завдяки цьому вони можуть встановлювати нормальні зовнішньоекономічні зв'язки, входити в міжнародні світові інтеграції, мати доступ до передової технології, здійснювати патентно-ліцензійні операції. Конвертована валюта відкриває шлях до ринкових відносин.
Особливою тенденцією міжнародних економічних відносин стало не тільки зростання інвестицій на модернізацію виробництва, а й раціональне його розміщення. Усуваються шкідливі для людини і навколишнього середовища енергоємні виробництва.
У "третьому світі" з'явилися країни, які швидко розвиваються. Вони виробляють і експортують готову продукцію, в тому числі наукоємну. Для цього створюються промислові зони, звільнені від податків та мита. Головний напрям їхнього розвитку становить експорт товарів на світовий ринок. Організаторок промислового виробництва у цих країнах та регулятором експортно-імпортних операцій є транснаціональні компанії. Світове співтовариство мусить рахуватися з тим, що у "третьому світі" зберігається градація країн на слабкорозвинені, середнього розвитку і такі, що вийшли на сучасний рівень.
Світ сьогодні економічно інтегрується. Головна мета союзів держав, яких сьогодні в 20, - господарське зближення в ім'я прогресу. Наймогутніший з них - Європейський Союз. У 1949-1991 рр. діяла Рада Економічної Взаємодопомоги. В 1992 р. підписано угоду про створення "спільного ринку" між Аргентиною, Бразилією, Парагваєм та Уругваєм (МЕРКОСУЛ). У 90-х роках заснувалося Чорноморське економічне співтовариство (Азербайджан, Болгарія, Вірменія, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина, Україна). На початку 90-х років підписано угоду між урядами США, Канади, Мексики про північноамериканський "спільний ринок". Подібні форми інтеграції діють у Південно-Східній Азії, Африці та в інших регіонах планети.
Учені вважають, що у XX ст. розвиток людства відбувався під знаком "звільнення" енергії та атомного ядра, в XXI ст. визначальним стане своєрідна психологічна революція. Пріоритет дістане розумова праця інженерів, економістів, банкірів, юристів, зайнятих у невиробничій сфері. Світові запаси сировини, енергії вичерпуються. На часі проблема регулювання світового господарства в цілому. Найповніше цю функцію виконує ООН, особливо її Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР), Конференція з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Організація з промислового розвитку (ЮНІДО), Програма з навколишнього середовища тощо.
Глобальне економічне регулювання здійснюють МВФ, ГАТТ. Світовий характер мають також щорічні наради "Великої сімки", до якої в останні роки приєднується і Росія.
На сьогоднішньому етапі світова економіка формується в процесі інтернаціоналізації господарського життя. Понад 200 незалежних держав пов'язані у сфері виробництва, капіталовкладень, міграції робочої сили в галузі науки і техніки. На 20 провідних країн припадає 80 % сільськогосподарського та промислового виробництва. Наступає потреба в регулюванні всього світового господарства.
У сучасному світовому господарстві простежуються такі напрямки: максимальний розвиток промисловості, зокрема переробної, причому з використанням найновіших досягнень науки і техніки; переважає товарний тип господарства, орієнтованого на ринок, де панує приватна власність; продуктивні сили спрямовані на розвиток науково-технічного прогресу, інформаційних (комп'ютерних) технологій і послуг. Найголовніші галузі суспільного виробництва — послуги, які асоціюються з екологічними, економічними і соціальними факторами виробництва. Тут все підпорядковано інтересам суспільства, природи, людини. Основне багатство — духовні цінності.
Ні одна із сучасних країн не може ефективно просуватися по шляху економічного прогресу без інтеграції із світовим господарством. Стан національної економіки дедалі більше залежить не від внутрішніх, а від зовнішніх виробничих факторів, в тому числі міжнародного поділу праці, загального світового науково-технічного розвитку, наявності сировинних ресурсів. Спроби побудови економіки лише на основі самозабезпечення зазнають неминучого краху.
Інтеграційні процеси простежуються в розвитку науки, техніки. Еволюційні процеси, що тривали до 60-х рр. XX ст., змінилися в кінці 90-х рр. революційними перетвореннями у технологу всіх галузей матеріального виробництва та сфери послуг. З'явилася електронно-обчислювальна техніка, промислові роботи і матеріали нового покоління, ведеться розробка та впровадження нових джерел енергії і т.д.
Постійно зростають капіталовкладення у наукові дослідження. Якщо Великобританія на ці цілі у XIX ст. витратила 1 млн. фунтів ст., то сьогодні лише щорічно — 1,5 — 2 млн. Річні витрати США на науку ще більші — 300 — 400 млрд. дол. щорічно. Відповідно різко зросла чисельність наукових працівників. Якщо в кінці XIX ст. їх було близько 50 тис, то сьогодні — 6 млн.
Бурхливий розвиток науки і техніки в другій половині XX ст. призвів до розвитку концепції постіндустріального суспільства. її головним теоретиком є американський соціолог Д. Белл. Він зробив спробу розкрити наслідки сучасної науково-технічної революції. Па його думку, вона ліквідує суттєві суперечності в соціально-економічному ладі промислово розвинених країн. У пості індустріальному суспільстві провідну роль відіграють не індустріальні центри, а "університети", відповідно ведучою соціальною групою такого суспільства стають не робітники, а представники інтелектуальних професій, практики нових наукоємких технологій.
ІІостіндустріальна система суспільного виробництва базується на знаннях, інформації. Вчені, як носії інтелекту і власники складної розумової робочої сили, а не фабрик, заводів, земельних плантацій, пануватимуть у структурі привласнення.
Про посилення цієї тенденції свідчать такі дані по США. Сукупний обсяг людського капіталу там становить 44 трлн 584,7 млрд дол., а активи корпорацій тільки 12 трлн 770 млрд дол. Отже, нагромадження людського капіталу в США втричі перевищує капітал у матеріально-речовій сфері. У постіндустріальному суспільстві впроваджуються моделі "інтелектуального народногосподарського розвитку здібностей населення". Такі програми здійснюються в Японії, США, Німеччині, Франції, Великобританії, Швеції. Як наслідок, у провідних країнах світу питома вага працюючих з творчим характером діяльності збільшилася з 20 % у 1960 р. до 50 —60 % у 1997 р.
Поняття "технологія" в постіндустріальному суспільстві розуміється не тільки як сукупність знань у впровадженні чи удосконаленні машин, обладнання, а й патенти, ліцензії, технічні послуги у сфері дизайну, методів управління, маркетингу. Показово, що в багатьох країнах, які розвиваються, швидкими темпами також нагромаджується людський капітал, особливо в Південній Кореї, Індії, Китаї. Саме тому "третій світ" упевнено завойовує позиції у передових галузях промисловості, наприклад, у напівпровідниковій.
Ще одна характерна особливість постіндустріального суспільства — безперервне зростання обсягу інформаційних послуг у розвинених країнах. У США в 2000 році частка найманих робітників у цій сфері становила 60-75 %. Прогрес у розвитку комп'ютерної техніки сприяє запровадженню ЕОМ у всі сфери людської діяльності. Отже, у промислово розвинених країнах сформувався окремий електронно-інформаційний комплекс.
Лекція № 12.
– Конец работы –
Эта тема принадлежит разделу:
ПРЕДМЕТ І МЕТОД ІСТОРІЇ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ... Історична еволюція економічної думки... Методико методологічні засади аналізу історії економіч ної думки...
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Лекція №11.
Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
Твитнуть |
Новости и инфо для студентов