Фінанси та кредит.

Наприкінці XIX ст. дедалі актуальнішим ставало питання встановлення в Росії грошового обігу, за­снованого на золоті, як це вже було у Великобрита­нії, Франції та Німеччині. Грошова реформа по­требувала нагромадження величезної кількості зо­лота. У 1897 р. золотий фонд становив уже 1095 млн. крб.. при 1067 млн. крб.. кредитних білетів у обі­гу. При такому співвідношенні можлива була ре­форма грошового обігу, тобто кредитні білети става­ли розмінними на золото. Між золотим і паперовим кредитним карбованцями взяте було співвідношення, яке на той час фактично встановилося на ринку — 66 коп. золотом за 1 кредитний карбованець. Отже, реформа була проведена через девальвацію зниження карбованця до фактично встановленого його ринко­вого курсу. У 1897 р. було остаточно затверджено закон про золоту реформу. Карбувалися нові золоті монети п'ятикарбованцевої вартості, а також були визначені умови забезпечення кредитних білетів у обігу. Встановлювалися суворі обмеження емісійно­го права Державного банку.

Встановлена цією грошовою реформою тверда ва­люта проіснувала в Російській імперії до Першої світової війни. Вона давала можливість уряду здійснити великі економічні та кредитно-фінансові захо­ди, спрямовані переважно на розвиток великої про­мисловості. На основі золотого запасу розвивалася кредитна політика, державні позики, фінансувалося залізничне будівництво, промисловість тощо.

В умовах промислового розвитку значна увага при­ділялася вдосконаленню кредитно-банківської си­стеми. В Україні виникло багато приватних банків, комерційних кредитних закладів — банківських контор, дисконтерів (кредиторів-лихварів, які бра­ли на облік векселі). Новими формами організації кредиту були приватні акціонерні банки, міські (гро­мадські) комерційні банки, товариства взаємного кредиту, позичково-ощадні товариства тощо.

Таким чином, незважаючи на значний прогрес у господарському розвитку України наприкінці XIX — на початку XX ст., кардинальних змін у її економіці не сталося. Причинами були колонізаторська політика Російської і Австро-Угорської імперій, які зберігали за українськими землями статус сировинного придатку, та, до певної міри, перша світова війна, яка завадила завершенню процесу індустріалізації. Особливістю еко­номічного розвитку України було й те, що нагрома­дження капіталу відбувалося не в руках українців, а в руках їхніх чужонаціональних експлуататорів.

8.5. Українська економічна думка .

Політична економія як наука набула певного розвитку в Україні на початку XIX ст. Вже тоді вона вивчалась у ви­щих навчальних закладах як самостійна навчальна дисцип­ліна. Однак самостійні економічні дослідження українських вчених з'явилися тільки у 40-х роках. Одним із перших підручників політекономії в Україні була книга, написана професором Харківського університету Тихоном Степановим (1795—1847). Він поклав початок розвитку ідей кла­сичної школи в українській політичній економії, трактував основні економічні категорії з позицій А. Сміта, Д. Рікардо та їх сучасників і послідовників. Так, розглядаючи питан­ня про джерела багатства, Т. Степанов вказував, що всі соці­альні групи людей мають рівне право на його використан­ня, справедливість у розподілі багатства, наголошував на місці та особливому значенні у створенні багатства фактора праці, критикував теорію народонаселення Т. Мальтуса, вірив у розум людини, а перспективи економічного розвит­ку пов'язував з освітою і прогресом науки.

Іншим відомим прихильником ідей класичної школи політекономії був професор Київського університету Іван Вернадський (1821—1884). У книгах "Предмет політичної економії", "Курс політичної економії" та ін. він розвивав принципи економічного лібералізму, виступив проти втру­чання держави в приватні справи і підприємництво, дав наукове визначення предмета економічної теорії, показав сутність і механізм дії об'єктивних економічних законів, а також роль праці у створенні багатства країни. На його думку, політекономія як наука досліджує цінність речей, яка виявляється тільки в обміні й відображає ставлення покупців до речей. Єдиним джерелом багатства і доходів учений визнавав продуктивну працю, розрізняв корисність ("придатність"), мінову вартість і вартість.

І. Вернадський багато уваги приділяв дослідженню зміни форм праці на різних етапах суспільного розвитку, доводив, що в докапі­талістичному господарстві існували позаекономічний при­мус до праці, експлуатація працівників, а тому не було будь-яких стимулів до вільної праці. За умов капіталізму найма­на праця має переваги перед кріпацькою, а застосування машин забезпечує ефективніше господарювання порівняно з феодалізмом. На думку І. Вернадського, більш прогресив­ним виробництвом є товарне, бо воно найбільш повно відпо­відає природі людини, її природному потягу до приватного господарювання, обміну. Тому він послідовно виступав про­ти соціалістичної ідеї, що набувала поширення.

Політичний вплив на розвиток економічної науки в Україні у 50—90-ті роки XIX ст. справили погляди Мико­ли Бунге (1823—1895), Афіногена Антоновича (1848— 1917), Дмитра Піхно (1853—1913) та ін. Зокрема М. Бун­ге, професор Київського університету, державний діяч, у працях "Основи політичної економії" (1870 р.) і "Нариси політико-економічної науки" (1895 р.), поділяючи погляди А. Сміта, Т. Мальтуса, Дж.С. Мілля, розглядав розвиток капіталізму як закономірний природний процес, виступав за необмежену конкуренцію, невтручання держави в еко­номічні явища. З класичних ліберальних позицій він трак­тував і теоретичні основи економічної політики, виступав проти різних проявів протекціонізму, за вільне підприємництво і вільну торгівлю. Політекономія, на його думку, розглядається як наука, що "досліджує суспільні сторони господарських явищ і законів, яким ці явища підпорядко­вані". Цінність він трактував з позиції "трьох факторів" Ж.Б. Сея, потім дотримувався позицій австрійської школи і визнавав цінність благ суб'єктивною оцінкою їх корис­ності. Згодом ці погляди М. Бунге розвинуто іншими вче­ними Київської економічної школи, так званою суб'єктив­но-психологічною школою української політичної економії. Серед цих вчених слід виділити постать професора Київ­ського університету А. Антоновича, який у книгах "Теорія цінності" (1877 р.) і "Основи політичної економії" (1879 р.) розвивав проблему цінності благ. Свою думку в цьому пи­танні він обґрунтував на основі поєднання теорії "трьох факторів" Сея і трудової теорії вартості К. Маркса. Виходя­чи з цього, вчений створив концепцію розподілу (кожен із економічних суб'єктів одержує ту частку доходу, яку він створив). Предмет політекономії А. Антонович визначає як науку про суспільний елемент діяльності людей, спрямова­ної на задоволення людських потреб.

Починаючи з 70—80-х років XIX ст. на благодатному ґрунті соціалістичних теорій громадівців і народників в Україні набули поширення марксистські економічні ідеї. Серед вчених — прихильників теорії трудової вартості та додаткової вартості К. Маркса були С. Подолинський, Г. Цехановецький, М. Коссовський і, особливо, Микола Зібер (1844—1888). Останній зробив найбільший внесок у поширення марксистського економічного вчення в Україні. У працях "Нариси первісної економічної культури" (1883 р.), "Давид Рікардо і Карл Маркс у їх суспільно-економічних дослідженнях" (1885 р.) та ін. він велику увагу приділяв вивченню закономірностей розвитку первісного суспільства, форм власності, великого і дрібного виробництва в земле­робстві. М. Зібер довів, що теорія вартості та капіталу К. Маркса є прямим продовженням і розвитком класичної теорії в нових умовах. Як популяризатор марксизму М. Зі­бер намагався показати антагонізм капіталізму, детально вивчав розвиток форм власності й грошей та їх функції. Теорію додаткової вартості К. Маркса він називає найвищим досягненням світової економічної думки. М. Зібер запере­чував революційні висновки економічної теорії К. Маркса і виступав за впровадження соціалізму еволюційним шляхом.

У ті самі 70—80-ті роки XIX ст. українська політична економія починає сприймати й ідеї маржиналізму. Серед економістів України тієї пори, котрі сприймали економічні категорії "цінність" і "гранична корисність", слід назвати Михайла Вольського, Романа Орженцького, Олександра Білимовича й, особливо, українських економістів світового значення Михайла Тугана-Барановського і Євгена Слуцького. Так, М. Вольский у праці "Завдання політичної еко­номії і її співвідношення з іншими науками" (1872 р.) зосе­редив увагу на предметі політекономії. Він вважав, що та­ким предметом є праця із суспільного погляду, який охоп­лює всі сфери матеріальної і духовної діяльності людини. Як і маржиналісти, він виводив вартість, яку називав цінністю, із суспільної корисності благ. Іншими, більш відо­мими представниками київської економічної школи, "су­б'єктивно-психологічного" напряму в економічних дослі­дженнях в Україні були Р. Орженцький (1863 —1923) і О. Білимович (1876 р.). Зокрема, Р. Орженцький у праці "Корисність і ціна: політико-економічний нарис" (1895 р.) ґрунтовно виклав теорію граничної корисності К. Менгера, вивів поняття "об'єктивна оцінка ціни", визначив критерій поділу благ на споживчі й продуктивні, приділив увагу взає­мозв'язку між ціною і витратами виробництва благ.

Професор Київського університету О. Білимович у праці "До питання про розцінку господарських благ" (1914 р.) про­довжив дослідження Р. Орженцького. Цінність він розглядав як продукт суб'єктивних оцінок людей, з яких виводив вели­чину господарської цінності благ. У праці "Соціальна теорія розподілу" (1916 р.) О. Білимович теорію граничної корисності доповнив положеннями теорії витрат виробництва. Він вва­жав, що ціна споживчих благ регулюється цінами економіч­них факторів. З позицій австрійської школи О. Білимович розглядав прибуток і заробітну плату, які він поставив у залежність від граничної продуктивності капіталу і праці. Його ще називають зачинателем "математичної" течії українського маржиналізму, бо він зробив вдалу спробу математичної інтер­претації "економічної таблиці" Ф. Кене і побудував ряд моде­лей динамічної економічної рівноваги.

Але найбільше для подальшого розвитку української економічної теорії зробив Михайло Туган-Барановський (1865—1919) — економіст світового значення. Широке ви­знання здобули його економічні теоретичні дослідження: психологічної цінності, економічних циклів, соціальна тео­рія розподілу, кон'юктурна теорія грошей та ін. У праці "Вчення про граничну корисність господарських благ як причину їх цінності" (1890 р.) він розробляє психологічну теорію цінності. Теорія граничної корисності австрійської школи, на його думку, підтверджує теорію трудової вар­тості. Протистояння цих теорій свідчить про різні підходи до проблеми цінності: об'єктивний у Д. Рікардо і К. Маркса і суб'єктивний у К. Менгера. М. Туган-Барановський нама­гався поєднати ці два принципи оцінки цінності й доводив, що граничні корисності благ, які вільно відтворюються, прямо пропорційні їх трудовим витратам.

У працях "Промислові кризи в сучасній Англії, їх при­чини і вплив на народне життя" (1894 р.) і "Російська фаб­рика в минулому і сьогодні" (1899 р.) М. Туган-Баранов­ський розробляє інвестиційну теорію економічних циклів. Він з'ясовує причини циклічності й економічних криз, їх періодичність і неминучість у ринкових умовах. В основу цієї теорії він поклав ідею про зв'язок циклічних коливань з періодичним нагромадженням основного капіталу і дійшов висновку, що внутрішнім рушієм економічних коливань і економічної активності є рух інвестицій. Ця теорія з часом справила великий вплив на сучасну теорію кон'юнктури та подальший розвиток світової економічної теорії. М. Туган-Барановський розробив також соціальну теорію розподі­лу, яку виклав у працях "Теоретичні основи марксизму" (1905 р.) і "Соціальна теорія розподілу" (1913 р.).

Критикуючи категорію робочої сили К. Маркса як пере­твореної форми вартості та ціни робочої сили, він визначив фактори, від яких залежить заробітна плата, — зростання продуктивної сили праці (економічний фактор) і соціальна сила робітничого класу (соціальний фактор). Прибуток М. Туган-Барановський розглядав як дохід від власності на засоби виробництва, який має нетрудовий характер. Таким чином, він визнавав боротьбу основних класів в умовах ринкової економіки. Водночас, у зростанні сукупного про­дукту і підвищенні продуктивності праці зацікавлені всі класи, тому, на думку вченого, в суспільстві виникає гар­монія соціальних інтересів. Такий підхід до проблем розпо­ділу доходів сприяв світовому визнанню теорії соціального розподілу доходів М. Тугана-Барановського.

М. Туган-Барановський також зробив дуже помітний вне­сок у розробку кооперативної теорії. У праці "Соціальні ос­нови кооперації" (1919 р.) вчений дослідив історію, теорію і практику кооперативного руху. Кооперація — це єдина фор­ма господарської організації, що виникла в результаті світо­вої діяльності певних соціальних груп населення з метою перетворення наявної системи господарювання. Розвиток кооперації, на думку дослідника, започатковується внаслі­док впливу на ринок соціалістичного ідеалу, сутність якого полягає в прагненні до економічної рівноваги всіх членів суспільства і соціальної справедливості на основі заперечен­ня приватної власності. Кооперація — це підприємництво некапіталістичного типу і форма захисту трудящих від на­тиску капіталу. Кооперація економіки — це боротьба за но­вий соціальний устрій мирними засобами, без насильства. Таким чином, за своїми поглядами М. Туган-Барановський — соціаліст реформістського спрямування. Свої соціалістичні погляди він виклав у працях "Сучасний соціалізм у своєму історичному розвитку" (1906 р.), "Соціалізм як позитивне вчення" (1917 р.) та ін. У цих працях обґрунтовувалися пе­реваги централізованого планового керівництва господарством у поєднанні з кооперативною формою підприємств. їх автор виступав проти революції як засобу досягнення соціалізму. Дуже цінним із позицій сьогодення для України є його ідея про забезпечення національної грошової одиниці — гривні — за умов відсутності золотого запасу так званим стра­тегічним товаром, українським цукром.

На завершення побіжного перегляду процесу розвитку економічної думки в Україні не можна не згадати ще про одного визначного українського економіста Євгена Слуцького (1880—1948), який був професором Київського універ­ситету і Київського комерційного інституту (нині КНЕУ). У працях "Теорія граничної корисності" (1911 р.) і "До теорії балансу бюджету споживача" (1915 р.) вчений дослідив тео­ретичні засади суб'єктивної граничної корисності, теорію економічної ймовірності, проблем математичної та еконо­мічної статистики, економічних циклів відтворення. Однак світову славу Є. Слуцькому принесло те, що він став за­сновником сучасної математичної теорії споживання, ви­значив нові підходи до проблеми взаємозв'язку ціни, попи­ту і функції корисності. Є. Слуцький виявив умови, за яких функція корисності досягає максимуму, і запропонував спо­соби обчислення її параметрів. Він розробив математичні методи, які дають можливість досліджувати величини функції корисності та функції попиту залежно від руху цін і зміни доходів споживача. Ці дослідження вченого стали основою для розвитку сучасної ординалістської версії пове­дінки споживача і сучасної теорії попиту, справили по­мітний вплив на розвиток ідей неокласицизму.