Особливості літературно-критичних виступів В. Горленка з проблем української культури

В історії української літературної критики 80–90-х рр. ХIХ ст. у її контактах з літературно-естетичною атмосферою Європи помітний внесок належить Василеві Горленкові(1853–1907). Здобуті знання в Ніжинському ліцеї та Сорбонському університеті Франції дали йому можливість успішно виступати на сторінках російських журналів «Отечественные записки», «Голос», «Молва», «Русское обозрение», «Труд», «Всемирная иллюстрация», «Русский архив», «Новое время» і газетах «Русский листок», «Петербургская газета», «Речь» із статтями різних жанрів про літературу, малярство, театр.

Зацікавлення нащадка козацької старшини українською куль­турою найповніше виявилися в його публікаціях в часописі «Киевская старина», де він сягнув, за спостереженням М. Грицюти, «творчого зеніту»15. На жаль, ні нарис цього дослідника в «Історії української літературної критики» (К., 1988), ні розлогі цитати з праць В. Горленкау книзі В. М. Поважної «Розвиток української літературної критики у 80–90-х роках ХIХ ст.: До проблеми критеріїв і методу» (К., 1973) не дали цілісного уявлення про особливості літературно-критичної творчості В. Горленка на матеріялі української літератури. Уривки з його трьох рецензій (на повість І. Франка«Захар Беркут», перші розділи роману Панаса Мирного«Повія» і п’єси І. Карпенка-Карого«Бондарівна», «Безталанна», «Розумний і дурень», передруковані з «Киевской старины» в «Хрестоматії з історії української літературної критики та літературознавства, Книга друга» (К., 1998) з великими купюрами, демонструють лише окремі грані його критицизму. Поза цими уривками залишилися критичні закиди В. Горленка І. Франкові щодо повісті «Захар Беркут», не увійшла до хрестоматії влучна і цікава з сьогоднішнього погляду рецензія на збірку Я. Щоголева«Ворскло». Таким чином, якщо раніше В. Горленка трактовано як прихильника концепції «чистого мистецтва», то тепер з поданих уривків критик постає типовим речником критеріїв «правди і реалізму» (ХІЛК-2, с. 197).

У поле зору В. Горленкаяк предмети аналізу й оцінки потрапляли творчість кобзарів і лірників; нові українські видання 1882 року; праці П. Чубинського; збірка «Ворскло» Я. Щоголева, видана 1893 року в Харкові, і гумористичні оповідки і сцени з народного українського побуту В. Жуковського, що побачили світ у Києві 1884 року; спогади про життя і діяльність Вол. Барвінського(Львів, 1884); нариси історії української літератури ХIХ ст. М. Петрова(К., 1884); історична драма М. Костомарова«Эллины Тавриды» (СПб., 1884), розпродаж цінностей Вишневецького замку; французькомовні нариси про І. Мазепу; альманах М. Старицького«Рада»; повість І. Франка«Захар Беркут» (К. С., 1885, т. ХI); твори О. Федьковича; оповідання Д. Мордовця, видані в С.-Петербурзі 1885 р.; нове видання поеми Т. Шевченка«Гайдамаки» з ілюстраціями О. Сластьона; п’єси І. Карпенка-Карогота М. Кропивницького; «Чорна рада» П. Кулішаросійською мовою.

Хоча за предметною спрямованістю перераховані публікації В. Горленкастосуються не тільки нових художніх творів, а й мемуарно-літературознавчих та етнографічних праць, їх об’єднує ряд спільних прикмет: розглядаються щойно опубліковані різнотипні видання крізь призму актуальних суспільно-культурних інтересів українців східних і західних земель. Спільним є те, що В. Горленко, як звичайно, «виходить за межі рецензованого матеріялу і кожний твір розглядає в контексті епохи, всього літературного процесу»16. Конкретні оцінки, узагальнюючі висновки, критичні міркування В. Горленка спираються на широку основу, яка в тексті статей викладається у формі теоретичних роздумів, тез тощо, на компаратистично вишиковані чи асоціативно згадані прізвища різних авторів і назв їх творів. Можна погодитися з М. Грицютою: «Критична спадщина Горленка свідчить, що він сприйняв методологію Тена», керувався «в оцінках художніх явищ принципами культурно-історичної та психогенетичної шкіл»17. Але немає підстав говорити про недооцінку Горленком «соціяльного змісту мистецтва, тяжіння до «об’єктивних», «нейтральних» критичних оцінок»18. Відверті, чітко сформульовані критичні судження позитивного і негативного аксіологічного характеру зустрічаються в усіх його матеріялах, в оцінках творів і Котляревського, і Франка, і Карпенка-Карого, не кажучи вже про численних графоманів, яких В. Горленко, як і П. Куліш, і І. Білик, і І. Франко, різко розвінчував.

Характерним взірцем амбівалентної підсумкової критичної оцінки може бути висновок статті В. Горленка«Из бумаг И. П. Кот­ляревского». На його думку, перші частини «Енеїди» і «Наталки Полтавки» — «действительно лучшее, что он произвел. Две последние части «перелицованной поэмы» бледны и слабы, «Москаль-чарівник», при всей своей веселости, не более как грубоватый фарс. Но вечно юная «Наталка» упрочит за отцом новой малорусской литературы незыблемую славу. Помимо достоинств типичной картины нравов, живой и трогательной, она имела сильное влияние на изучение украинской народности и, вместе с «Думами» кн. Цертелева, явилась первым сборником народных песен»19. З цього судження прозоро виступає оцінний критерій: змістовий (жвава, зворушлива типова картина звичаїв і моралі) і функціональний (сильний вплив на вивчення української народності).

В усіх наступних рецензіях уточнюється цей дещо абстрактно тут поданий змістовий критерій (типова картина звичаїв): йшлося про вміння відтворити «правдивую внутреннюю жизнь» (ХІЛК-2, с. 197), про «живые лица», «живые типы», «индивидуальности» (ХІЛК-2, с. 197, 200). Горленкопов’язував майстерність Панаса Мирного(він для нього «по преимуществу психолог») з умінням проникати в душу героїв через змалювання їх доцільних стосунків із середовищем без надувживання етнографізмом: «У г. Мирного на первом плане люди, а не обычаи, и все выступает в меру, все рисуется естественнее и ярче» (ХІЛК-2, с. 200). Саме з висоти такого критерію В. Горленко робив зауваження до ранніх п’єс І. Карпенка-Карого: «Несмотря на обилие слов, мы не видим людей. Характеры их «сделаны». Слова их красивы, но холодны... Бледность идеальных лиц у г. Карого зависит от того, что главная его сила в наблюдении, а такие лица сочиняет он по готовым образцам» (ХІЛК-2, с. 195, 197).

Звертаючи в своїх рецензіях увагу на вмотивованість розвитку фабули в епічних і драматичних творах, на те, чи характер персонажа «вылился целиком» (ХІЛК-2, с. 195), критик з такої позиції визначав «слабые стороны» повісті І. Франка«Захар Беркут» (називаючи, правда, цей твір романом). Він бачив у ньому «некоторую искусственность в развитии фабулы», те, що «события являются немного по щучьему велению, как deus ex machina. Подчас просвечивает и дает себя чувствовать «мораль» там, где достаточно бы голоса одних художественных образов... » (виділено нами. — Р. Г.)20.

Критерії поцінування художніх творів, їх «сильних» з погляду естетичного впливу на читачів чи «слабких» сторін пов’язані, за логікою роздумів В. Горленка, із розумінням суті мистецтва, таланту митця, способів осягнення їх зв’язку. Ланки його концепції знаходимо в рецензіях на «Нариси історії української літератури ХIХ ст. » М. Петроваі збірку «Ворскло» Я. Щоголева. У першій читаємо: «Едва ли возможно изучение творчества какого-либо народа без уяснения его национально-духовных особенностей, как они выражаются в его истории, во всем его нравственном типе и более всего в народной поэзии/... / Без анализа этих национальных черт, без исследования того, как, при всех влияниях и воздействиях, выражался в развитии литературы этот процесс самовыражения и самоуяснения какой-то своеобразной духовной особы, в чем он выразился и к чему привел, не уяснится ни вопрос о «свойстве почвы украинской литературы», ни «вопрос о его жизненности»21. Виділені нами міркування про вираження національно-духовних основ народу в його народній і професійній творчості через талановитих окремих осіб розгортаються в характеристиці обдарування Я. Щоголева і особливостей його лірики. Логіка роздумів підводить до питання про «тенденційну і художню поезію». В. Горленко твердив, що таке питання вже з’ясоване досвідом народно-поетичної творчості, пройнятої «чувством красоты, т. е. идеала». У цьому контексті сформульовано думку, яка часто безпідставно трактувалася помилковою. Одначе, вона свідчить про глибоке розуміння як сутності мистецтва взагалі, так і лірики зокрема. «Высокие идеи, — писав Горленко, — присущи высоким сердцам, какими не могут не быть поэтические таланты. Но силу поэзии дают не идеи, а их выражение, жизненность образов. В яркости образов, в силе чувства и в том особенном своем освещении, которое сообщает предметам и мыслям духовный склад поэта, — все влияние и действие поэтического дара. Нас миновала, и да минует впредь, борьба с искусством в области самого искусства, равно как и опыт переложения в стихи передовых статей»22. Теза про те, що силу поезії дають не самі ідеї, а спосіб їх вираження, сформульована 1884 р., не була новою тоді в контексті європейської естетичної думки, одначе в перспективі вона майже буквально повториться І. Франком1898 року, а ще далі стане методологічною засадою рецептивної естетики. Проникливий критик-естет не цурався утвердження в часи домінування позитивізму «життєвої правди» і видав бажане за дійсне, твердячи, що минули часи декларативної лірики. Його, очевидно, підкупила описово-елегійна поезія Я. Щоголева, тип таланту цього поета. В. Горленко констатував: «Г-н Щоголев хорошо обдумал свои поэтические ресурсы и хорошо овладел ими. У него есть качество важное для писателя и не часто встречающееся: правильное сознание своих сил. Нет пьес рефлектирующих, нет тенденциозной поэзии и нет... переводов русских поэтов. Истинная сфера его творчества — небольшая картина, тип, проявление какого-либо чувства, все согретое сильным лиризмом; краски его всегда народны, и муза не покидает степи, леса, хаты и поля. Таковы его описательные вещи»23.

Критик виокремлював поезії «Ткач», «Косарі», «Будинок», «Могильщик», які асоціювалися йому з віршами П’єра Дюпона, вражали скорбною тональністю. Все це служило підставою для висновку: автор «Ворскло» — «чистейший лирик... Его надо причислять к поэтам — строгим к себе, совершенно справедливо взвешивающим не только каждое слово, как надо делать в прозе, но и каждый звук»24.

Як бачимо, розмова про одну поетичну збірку заторкнула проблеми психології творчості, суті лірики, письменницької самоідентичності, жанрової природи віршів Я. Щоголева. А розпочиналася вона історико-літературним екскурсом аж до альманаху «Хата», журналу «Основа», до дебюту автора «Ворскло», якого вже в 60-і роки можна було поставити на чолі групи поетів-основ’ян.

Так в історії української критики апробувався жанр проблемної рецензії і нові критерії власне естетичної критики, яка тонко розуміла соціяльні аспекти літератури. Соціяльність так трактованої лірики виявлялася не в ілюстрації чи ритмізації відомих гасел, а у вираженні національно-духовної субстанції, що складається в конкретно-історичній ситуації народу в його взаєминах з іншими народами. Відштовхуючись від відомої думки про літературу як «документ духовної історії», В. Горленков огляді «малорусских изданий 1882 года» писав: «... в данном случае следует отбросить спорные вопросы о том, для кого или для чего нужно известное литературное произведение, а отправляясь от факта существования новых произведений в малорусской письменности, смотреть на них, как на шаг вперед или назад, хороший или дурной, во всяком случае как на известное произведение умственной деятельности»25.

Такі і подібні роздуми про «життєвість української літератури», особливості її функціонування у 80-х роках ХIХ ст., про роль белетристики в «развитии исторического самосознания», про «силу трезвого искусства» і «силу таланта, когда он направлен на добро» (ХІЛК-2, с. 199), свідчать про те, що вся літературно-критична діяльність В. Горленкау 80-ті – 90-ті роки ХIХ ст. в її журналістській та епістолярній формах мала постійну призму — долю і своєрідність української культури, української мови. Ця позиція критика текстуально задокументована в рецензії на «Повію»: «Писать по-малорусски возможно всякому, знающему язык, но стать правдивым изобразителем народной малорусской жизни может только писатель, дышавший за одно с той жизнью, живший ею, полный её образами, думающий по-малорусски /... / Читая «Повию», чувствуешь красоту и образность этой речи и видишь воочию, какое значение имеет она, когда ею, этим народным словом, описывается жизнь народа. Этот язык слит со всем складом понятий, вырос со всею духовною природою украинца, и где найти лучших красок для изображения его жизни, как не в его родном слове?» (ХІЛК-2, с. 199).

Таким чином, В. Горленкояк літературний критик мислив не тільки про літературу однією літературою, а поціновував кожне її явище крізь призму українства на основі європейського досвіду.Він не реферував праць І. Тенаі не «прикладав» його методології як готової моделі до українського матеріялу. Його власні методологічні інспірації йшли як від знань, здобутих у Парижі, так і від національної пам’яті нащадка козацького роду, від постійної обсервації літературно-мистецького життя українців.