рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Химери несвідомого: шизоаналіз contra психоаналіз

Химери несвідомого: шизоаналіз contra психоаналіз - раздел Философия, Французька філософія другої половини ХХ століття: Дискурс з префіксом «пост-» Об’Єктом Критики Дельоза Та Гваттарі В Класичному Психоаналізі Постає Поняття...

Об’єктом критики Дельоза та Гваттарі в класичному психоаналізі постає поняття Едіпа, що було догмою та знаменом цього напрямку, оскільки уособлювало собою родинне сузір’я в одній особі. Перед психоаналітиком постає нагальне завдання поєднання цілком нормальних, позитивних комплексів з тими, котрі можна схарактеризувати як збочені та негативні, звідси такі образи Едіпа, що ними оперує психоаналіз: 1) Едіп відсерійний, з яким пов’язані потяги, афекти, спокуси та ваблення як цілком нормальні (позитивні), так і збочені (негативні); 2) Едіп відгруповий, необхідний для поєднання тих ліній спорідненості, які існують між предками та нащадками; 3) Едіп відструктурний, «котрий не вичерпується трикутником, але породжує всілякі можливі тріангуляції, здійснюючи розподіл бажання, його об’єкта й закону в заданому просторі» [120, c. 67].

Сутність критики полягає в тому, щоб встановити, чи існує відповідність між Едіпом та виробництвом бажання, власне машинами бажання, зважаючи на те, що їх не можна редукувати ані до структур, ані до персоналій на кшталт «батько-мати-я», котрі конструюють реальність-у-собі, як вказують автори шизоаналізу, – «реальність «по той бік», або «попід» символічним і, тією ж мірою, «попід» уявним» [120, c. 68], тобто визначити, чи існує кореляція між машинами бажання та едіпівськими структурами. Едіп уже самою своєю появою передбачає надзвичайно сильне придушення машин бажання, оскільки його постання, по-перше, призводить до виникнення в суспільстві таких незалежних і взаємопов’язаних царин, як «виробництво», «розподіл» та «споживання»; а, по-друге, зникає розрізнення «людина-природа», бо людська сутність природи та природна сутність людини ототожнюються в її родовому житті. Індустрія постає у первісній тотожності з природою, являє собою виробництво людини за участю самої людини.

Автори «Анти-Едіпу» запитують: чи можна здійснити вираження реєстрації бажання в термінах комплексу Едіпа? Вони приходять до висновку, що виробництво бажання має формувати лінеарно-бінарну послідовність (тіло-без-органів – машини-органи – суцільне тіло). Цю послідовність неможливо піддати метаморфозам, унаслідок яких вона б перетворилась на тріангулярність Едіпа. Ціле тіло без органів – це продукт антивиробництва, а тому не може бути й мови про будь-яку спробу тріангуляції, оскільки вона пов’язана з відтворенням через батьків. Навіщо потрібні фігури батьків тілові без органів, котре волає про самовідтворення, адже й без батьків «усе приживається на цьому тілі, як ті блохи у левовій гриві» [120, c. 37]. Ще в давній міфології можна знайти фрагменти, котрі характеризують відносини між частковими об’єктами та цілим тілом. На підтвердження цього Дельоз та Гваттарі наводять одну з казок племені гурмантше: «Коли рот помер, порадилися з іншими частинами тіла, щоб узнати, хто з них візьме на себе похорон» [120, c. 156].

Психоаналіз, що ґрунтується на Едіповому комплексі, завжди пов’язаний із минулим, а «йти вперед, чіпляючись за минуле, все одно, що тягнути за собою кайдани каторжника» [120, c. 335]; шизоаналіз, навпаки, вимагає лише дещицю істинних взаємин із зовнішнім світом, «дещицю реальної реальності». Досить вже – закликають Дельоз і Гваттарі, – едіпізувати соціальне поле, настає час шизофренізувати поле несвідомого, розірвавши тим самим тенета едіпізації, що скували суспільно-історичне поле, вивільнити виробництво бажання як єдину рушійну силу розвитку. Несвідоме однаковою мірою є структурованим та особистісним, бо воно – не уявне і не символічне, але постає як Реальність-у-собі, «неможлива реальність» та її виробництво.

З. Фройд та його послідовники відкрили продуктивне несвідоме, котре «являє собою царину вільних синтезів, де все є можливим – колективні зв’язки в нескінченності, диз’юнктивні розмежування поза виключенням, кон’юнктивні єднання поза спільністю, а також всілякі часткові об’єкти і суцільні потоки. У глибинах несвідомого гудуть машини бажання...» [120, c. 70].

Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі неодноразово підкреслюють, що саме З. Фройд першим встановив, що «в глибинах несвідомого гудуть машини бажання», і це відкриття виявилося у двох аспектах:

– встановлення наявності безпосередньої конфронтації між виробництвом бажання та суспільним виробництвом, що є ідентичними за природою та відмінними за режимом;

– встановлення наявності репресії, яка поширюється соціальною машиною на машини бажання, а в основі цієї репресії лежить відношення витіснення.

Виникає дикунський світ нестримного бажання, такий собі первинний хаос, а щоб перетворити його на класичний упорядкований космос, З. Фройд «створює» Едіпа і хаос гармонізується в дусі та на зразок грецької трагедії. У другому томі «Капіталізму та шизофренії» Дельоза та Гваттарі – «Тисячі плато» – певним інструментом впорядкування світу стає процедура редукції. «Операція (редукція Фройдом сну Людини-Вовка від семи вовків до одного) відбувається через асоціацію сну з історією про вовка та сім козенят (з яких лише шість було з’їдено). Можна пережити разом із Фройдом радість від цієї редукції, наочно бачиш, як зникає множинність вовків, щоб перейти на козенят, які взагалі не мають нічого спільного з цією історією. Сім вовків, які лише козенята, шість вовків, тому що сьоме козеня (Людина-Вовк) ховається у годиннику, п’ять вовків, тому що вірогідно була п’ята година, коли він спостерігав своїх батьків під час коїтусу, та, окрім того, асоційована римська цифра V, схожа на жіночі стегна, три вовки, тому що залягання між батьками відбулося тричі, два вовки, бо двоє були при цьому more ferarum або, можливо, дитина до того бачила двох собак під час налягання, потім один вовк, власне батько, що вже відомо від початку, і, нарешті, жодного вовка, тому що він (пацієнт) втратив статевий орган і кастрований не менше ніж кастратор» [410, S. 46].

«Великим відкриттям психоаналізу було відкриття виробництва бажання, виробництва несвідомого. Проте з приходом Едіпа це відкриття доволі швидко розчиняється у новому ідеалізмі; на місці фабрики несвідомого зведено античний театр, виробництво одиниць несвідомого перетворено на театральну виставу, а продуктивність несвідомого – на суто виражальну здатність (міф, трагедія, вигадка)» [120, c. 44].

Виробництво бажання та суспільне виробництво завжди існують у стані конфронтації, хоча вони ідентичні за природою, але відмінні за режимом. Разом з тим, машина бажання відчуває на собі репресії з боку соціальної машини. Завдяки утвердженню суверенного Едіпа картина змінюється: усі ланцюжки несвідомого, які раніше мали вигляд вільних асоціацій, виявляються подвійно однозначними, лінеарними, утвореними від деспотичного означального. «Все виробництво бажання сплющується й сплощується, підкоряється вимогам репрезентації, мракобісним іграм репрезентанта й репрезентовуваного у репрезентації» [120, c. 71].

Якщо раніше несвідоме було продуктивним і мало здатність до відтворення бажання, то при домінуванні Едіпа воно стає здатним лише до самовираження (міф, трагедія, сновидіння). Світ нестримного дикунського виробництва бажання впорядковується, як в античній трагедії, а несвідоме потрапляє під «домашній арешт», оскільки воно виявляється повністю замкненим у родинному трикутнику.

Звісна річ, психоаналіз не в змозі цілковито ігнорувати виробництво бажання, котре за своєю природою залишається не-едіпівським, але здійснюється виключно в едіпівській системі координат. Єдине місце, де можуть функціонувати машини бажання, – подалі від кабінету психоаналітика, за кулісами едіпівського театру. Едіп привласнює собі виробництво бажання, а психоаналітик «перетворюється на вішалку для Едіпового вбрання, неабияку дійову особу антивиробництва у царині бажання» [120, c. 72]. Продуктивне несвідоме поступається місцем такому несвідомому, яке здатне самовиражатися лише в міфах, сновидіннях, трагедії, маренні.

Несвідоме невротизується і цілком замикається в межах єдиного трикутника, із заводу або майстерні перетворюється на театр, сцену, виставу, де панує класичний порядок репрезентації. Машини бажання при цьому нікуди не зникають, але місце їх у класичному едіпівському театрі – за кулісами. Суспільні відносини та метафізичні відношення існують «по тому» або «по той бік», тобто як такі, що не можуть безпосередньо інвестуватися бажаннями. Всі перервно-неперервні потоки машин бажання, що є завжди продуктивними та позитивними, проектуються в одну й ту саму міфічну точку деспотичного означального. Суб’єкт завжди підпорядкований тиранічному цілісному об’єкту, постає як частковий об’єкт, що існує на тілі без органів і разом з потягом утворює машину бажання та вступає у відношення коннекції, диз’юнкції та кон’юнкції з іншими частковими об’єктами.

Психоаналіз описує бажання, котре витлумачується як виробництво, відповідно, бажання при цьому перетворюється на ідеалістичну побудову, яка визначає його перш за все як необхідність, потребу в реальному, втраченому об’єкті. Адже, споживаючи продукт виробництва бажання, ми його набуваємо, тим самим втрачаючи об’єкт бажання. Бажання має зовнішню здатність продукувати об’єкт (за допомогою зовнішніх причин та механізмів), а також – внутрішню, котра полягає в тому, що бажання породжує свій об’єкт у вигляді чогось нереального (галюцинації, фантазми [64]), а причину цього нереального вбачає у самому бажанні. Тому зрозуміло, що реальність об’єкта як продукту бажання – це суто психічна реальність. Усе це дає Дельозу та Гваттарі підстави стверджувати, що у психоаналізі описується таке виробництво бажання, котре продукує фантастичні об’єкти. Саме тому й відбувається заміна фабрики, дивовижного заводу, Природи й Виробництва на нікчемний інтимний театр, головним режисером якого призначається «кульгавий деспот Едіп», а психоаналітик стає постановником у цьому театрі, замість того, щоб бути інженером чи механіком, займатися налагодженням виробництва, опікуватися носіями виробничих відносин та відносин антивиробництва. «І навіть коли фантазм узято в усьому його обсягу, не тільки як об’єкт, але й як спеціальну машину, призначену для інсценування бажання, навіть і тоді це лишень театральний механізм, який створює дещо за визначенням недовершене, що потребує доцілення: в такому разі потреба визначається як відносна недостатність і зумовлюється власним об’єктом; бажання ж виявляється у продукуванні фантазму й у самопродукуванні окремо від об’єкта; при цьому відбувається множення недовершеності, зведення її в абсолютний ступінь і перетворення на „непозбутну недовершенність буття”, „життя як потребу-в-бутті”. Звідси маємо уявлення про те, що бажання взасадничено у потребі, що його продуктивність виростає на ґрунті потреби і, власне, як нужда в об’єкті» [120, c. 46].

Потім на сцену виходить груповий фантазм, оскільки саме в ньому бажання інвестує соціальне поле та самі репресивні форми. Групові фантазми невід’ємні від «символічних артикуляцій», які визначають соціальне поле як реальне. «Революційний полюс групового фантазму належить вбачати у протистоянні життєздатності самих інститутів, якщо їх розуміти як дещо смертне, у бажанні їх згрупувати або скасувати у відповідності до артикуляції бажання і артикульованості соціального поля, що перетворює потяг до смерті на достоту інституційну творчість» [120, c. 79]. В індивідуальному фантазмі також виникає потяг до смерті, але він проектується назовні і спрямовується проти інших. На відміну від індивідуального фантазму, в якому існує суб’єкт Я, що легалізується соціальними інституціями, і навіть у своїх збоченнях обмежується тими диз’юнкціями, що визначені законом, груповий фантазм позбавлений суб’єкта, а тому диз’юнкції групового фантазму інклюзивні, розрізнення в ньому є включним – кожен вступає у відносини з іншим як у комунікацію з певним частковим об’єктом, кожен переходить у тіло іншого завдяки тілу без органів.

З. Фройд вважав своєю помилкою недооцінку таких якісних чинників в економіці бажання, які перешкоджають лікуванню:

1) «скеля» кастрації;

2) готовність до конфлікту, котра призводить до того, що лібідо кількісно не поділяється на дві мінливі сили відповідно до гетеро- та гомосексуальності, а утворює у більшості людей опозиції, що не зводяться до таких двох сил;

3) певні суб’єкти мають таке щільне, або, навпаки, плинне лібідо, що його жодним чином не можна з них вилучити.

Дельоз та Гваттарі вказують, що психоаналіз породжує фундаментальну ілюзію, яка спонукає нас вірити, що реальне виробництво бажання підвладне судові вищих інстанцій, які інтегрують його, підпорядковуючи трансцендентальним законам і примушуючи слугувати виробництву вищого соціального та культурного рівнів.

Автори «Анти-Едіпа» апелюють до І. Канта, котрий, прагнучи розрізнити законне та незаконне застосування синтезів свідомості, запропонував іманентні критерії пізнання, таким чином викриваючи трансцендентальне застосування синтезів у тому вигляді, в якому вони виникли у метафізиці. За аналогією, французькі мислителі стверджують, що й шизоаналіз має здійснити революцію (подібну до критичної революції І. Канта) для викриття метафізики психоаналізу. Це має бути матеріалістична революція, спрямована на спростування едіпівської практики, бо лише викриваючи незаконне застосування синтезів несвідомого (характерне для едіпізованого психоаналізу), можна поновити в правах трансцендентне несвідоме, яке треба визначити як іманентність критеріїв.

Диз’юнктивний синтез реєстрації призводить до того ж результату, що й синтез коннективний, оскільки також припускає подвійне використання: або іманентне, або трансцендентальне. Але і в диз’юнктивному синтезі психоаналіз спирається на трансцендентальне застосування, що уводить виключення та обмеження в диз’юнктивну мережу. Едіп породжує і диференціації, які він упорядковує, і недиференційованість, тобто і впускає бажання до тріангуляції, і забороняє задоволення бажання в термінах тріангуляції, бо примушує бажання обирати своїм об’єктом батьків як диференційовані персоналії і, під загрозою недиференційованості, забороняє Я задовольняти своє бажання за участю цих персоналій.

Родинна тріангуляція виражає саме ті мінімальні умови, за яких Я диференційовано воднораз за координатами покоління, статі і суспільного стану. Едіп одночасно породжує як диференціації, котрі він упорядковує, так і недиференційованість. Саме через нього до тріангуляції потрапляє бажання і саме він забороняє задовольняти бажання в термінах тріангуляції (об’єктом бажання обираються персоналії батьків, а от задовольнити ці бажання за участю цих персоналій – зась!) «Едіп – це лабіринт; вийти з нього можна, лишень увійшовши туди (або примусивши увійти когось іншого). Едіп як проблема або як розв’язок – це два кінці лігатури, котра уповільнює і спиняє будь-яке виробництво бажання. Це закручування гайок, аби відтоді виробництво було вже не в змозі видавати будь-що, крім шуму. Несвідоме розчавлено, сплющено й сплощено, тріангульовано, поставлено у ситуацію вибору, який не є його власним вибором. Усі виходи закорковано: скасовано будь-яке можливе застосування включних, необмежувальних поділів» [120, c. 96].

Ще одним недоліком психоаналізу Дельоз та Гваттарі вважають так званий «двоякий (двоїстий) зв’язок» (double bind), коли ексклюзивна диз’юнкція (альтернатива) визначається за певним принципом, що побудований на підставі як мінімум двох членів або двох підмножин і сам увіходить до альтернативи. У такому розумінні Едіп подається як серія, що пробігає між невротичною ідентифікацією та нормальною інтеріоризацією. Єдиний спосіб уникнути double bind – звернення до тіла без органів [65].

Тіло без органів у своєму ідеальному вимірі стерильне, безплідне, непридатне до виробництва та споживання. Над ним домінують два потяги, добре знайомі нам ще з психоаналізу З. Фройда, – Танатос та Ерос. Потяг до смерті дає можливість тілові без органів повернутися у своєрідний стан «нірвани», тобто стати безплідним, зупинити двигун, що призводить до виробництва, а бажання життя, навпаки, надихає ті життєві органи, котрі «начепилися» на тіло без органів. Наслідок боротьби двох потягів у тому, що машини бажання завжди працюють лише у пошкодженому стані, бо одночасно прагнуть і до саморуйнації, і до самозбереження.

Діалектика відносин машин бажання та тіла без органів складає три етапи, які визначаються домінуванням в їхніх відносинах спочатку антипатії (відштовхування), потім – тяжіння, а врешті-решт – примирення.

Тілу без органів надзвичайно комфортно у його первинному стані, воно хизується своєю гладенькою, непроникливою поверхнею, йому зовсім не потрібні стогони та зойки надокучливих органів, воно, бідолашне, потерпає від машин бажання, котрі ґвалтують його. Наслідок – виникнення параноїдальної машини, спроможної лише пручатися. Оговтавшись, тіло без органів не залишається в боргу і підступно заволодіває виробництвом бажання, але для цього йому потрібно із параноїдальної машини, котра могла лише з жахом та огидою відштовхувати бридкі органи-машини, перетворитися на чудовну машину, що досконало володіє мистецтвом зваблення, а оскільки цнота вже втрачена, органи вже начеплені й скинути їх неможливо, то чому б не побавитися ними, не побрязкати досхочу, втішаючись за наругу. Тішачись такою помстою, тіло без органів перетворюється на поверхню реєстрації, що поступово оволодіває не лише продуктивними силами, а й власне органами виробництва, перетворюючись для них на квазі-причину.

Незважаючи на це, тяжіння та відштовхування перебувають у стані постійної конфронтації, їхнє примирення можливе лише з виникненням третього типу механізму, котрий утворює нове сполучення тіла без органів та машин бажання – «машини целібату». Лише ця машина здатна здійснювати «справжнісіньке споживання – задоволення, що його можна схарактеризувати як автоеротичне, точніше автоматичне, що освячує торжество нового союзу, нового народження, нестямний екстаз, ніби ця машина вивільняє нові, необмежені можливості» [120, c. 39].

Тяжіння та відштовхування, властиві параноїдальній та чудовній машинам, викликають стан нервового напруження, завдяки якому тіло без органів збуджується, на ньому з’являються смуги інтенсивності, потенціали, пороги та шкали, і, здавалося б, ось він – ґрунт для Едіпа. Та ні, автори «Анти-Едіпа» пояснюють суть цього життєвого руху двома способами, і в жодному з них і гадки немає про Едіпа. «Спосіб перший (коротший шлях): диз’юнктивні вузли на тілі без органів утворюють концентричні кола навколо машин бажання; таким чином, суб’єкт – залишковий продукт процесу виробництва машин бажання, додаткова деталь машини – курсує колами від одного до наступного. Центральне місце, що його посідає машина, йому не властиве, він завжди перебуває на периферії, невизначений, ексцентричний, що випливає зі станів, які він минає. Описувані отим Невловимим криві, «то різкі та уривчасті, ніби відтворювано якийсь танок, то розгонисті, у вигляді параболи», в усіх випадках на зразок Мерфі, Ватта чи Мерсьє свідчать про те, що сімейство тут ні до чого. Другий спосіб, складніший, можна подати подібним чином: завдяки параноїдальній та чудовній машинам співвідношення між тяжінням та відштовхуванням на тілі без органів викликають у безшлюбнісній машині низку позитивних станів; породжуваний кожним із таких станів суб’єкт знову народжується у наступному, визначальному для нього на той момент, споживає усі ті стани, які зумовлюють його перенародження (тобто стан, що його переживає суб’єкт, є первинним стосовно самого суб’єкта переживання)» [120, c. 41]. Наслідком безшлюбнісної машини є суб’єкт, що постійно кочує поверхнею тіла без органів, котрий не має ні фіксованої ідентичності, ні персональності. Функція його полягає у породженні та споживанні діяльності, у забезпеченні становлення та реалізації виробництва бажання, його вічного повернення. Перед нами несподівано з’являється варіація ніцшеанської ідеї вічного вороття, адже «суб’єкт проходить увесь окіл того кругу, де Я зраджує центрові, полишає його. В центрі ж перебуває машина бажання, безшлюбніста машина вічного вороття» [120, c. 42]. Вона ж, за влучною метафорою Дельоза з його останньої праці «Критика і клініка», є і вухом Аріадни, в котре нашіптує свої звабливі та підступні примовляння Діоніс, полишаючи її на острові Наксос, обіцяючи неодмінне повернення.

Завдяки співвідношенню інтенсивностей суб’єкт проникає до тіла без органів, де він здійснює певні становлення, падіння та підйоми, міграції та пересування. Проникнення суб’єкта в тіло без органів викликає здійснення розподілу рас, культур та інших означальних утворень, що являють собою зони інтенсивності або поля потенціалів на тілі без органів, а щоб перейти від одного поля до іншого, необхідно змінити індивідуальність та стать.

Надзвичайно цікавим видається те, що у своїй наступній праці «Тисяча плато» Дельоз та Гваттарі видозмінюють концепт «тіло без органів», переходячи до розуміння останнього як множинного, і для ілюстрації згадують мочалку Менгера – куб, більший за поверхню і менший за об’єм, де кожен чотирикутний отвір оточений вісьмома рівними йому за площею отворами, і ці отвори робляться безкінечно до нескінченно малих одиниць, і з математичної точки зору цей куб являє собою не об’ємне тіло, а поверхню. На авансцену дослідження виходять нові актори – множинності. «Множинність пор, вугрів, маленьких шрамів чи вен. Грудей чи дітей. Множинність бджіл, футболістів чи туарегів. Множина вовків, шакалів... Це все не може редукуватися і вказує на певне поєднання картин несвідомого. Спробуємо визначити фактори, які в цьому беруть участь: спочатку щось, що відіграє роль цілого тіла – тіла без органів. Це пустеля зі згаданим сном. Це голе дерево, на якому сидять вовки уві сні Вольфсмана. Це шкіра як порожнеча або кільце... Це може бути будинок, кімната будинку, якісь речі, байдуже що. Хтось, хто займається коханням, дійсно коханням, утворює тіло без органів, сам чи з тим, або іншим. Тіло без органів – це не порожнє тіло без органів, але тіло, на якому те, що працює як органи (вовки, вовчі очі), поширюється у формі молекулярної множинності відповідно до броунівського руху» [410, S. 48].

Отже, на думку французьких філософів, у класичному психоаналізі відбувається процес розмивання виробництва бажання, а засобом такого розмивання стають фігури батьків. Засобом боротьби з Едіпом можуть стати часткові об’єкти, оскільки останні не репрезентують фігури батьків, не виражають сімейні відносини, вони – лише деталі машин бажання, що беруть початок у процесі і первинних відношеннях виробництва, котрі не зводяться до тих, що реєструються в образі Едіпа. Часткові об’єкти нічого не репрезентують, вони виступають лише носіями відношень виробництва і здійснюють розподіл агентів виробництва та антивиробництва. Едіп існує лише у відкритому соціальному полі, у царині виробництва, яка безпосередньо інвестована лібідо, тому й поява батьків можлива лише на реєстраційній поверхні, де відбувається запис виробництва бажання. Дитина пізнає життя саме серед часткових об’єктів та в неродинних відносинах, задаючись питаннями: Що є Я? Що означає жити? У її запитаннях не зустрічаються фігури батьків, бо вона постає як метафізична істота, котру не можна обмежити рамцями Едіпа. «Несвідоме – це сирота; воно продукує само себе у тотожності природи й людини. Самопродукування несвідомого розпочинається там, де суб’єкт картезіанського cogito відкриває себе поза батьками, а також там, де один мислитель-соціаліст відкрив у виробництві єдність природи й людини, де відкриває себе незалежність циклу від безкінечної батьківської регресії» [120, c. 65]. Психоаналіз не впроваджує нічого нового, а лише продовжує розпочате психіатрією ХІХ століття, розробляючи родинний та моральний дискурс розумової патології, бере участь у тотальній буржуазній репресії, бо значно простіше тримати європейців у «Едіповому ярмі», ніж сприяти справжньому визволенню.

Шизоаналіз відмовляється визнавати родинну структуру тією матрицею, у межах якої постійно борсається суб’єкт, заперечує будь-яку можливість «батьківського означального». У цьому зв’язку Дельоз та Гваттарі не згоджуються з Ж. Лаканом, котрий використовував «насильницьку едіпізацію» пацієнта, тлумачачи відсутність Едіпа як прогалину у структурі. Це постає ще одним проявом закону double bind, коли «той, від кого у символічному плані „відмовляються за строком давності”, знову з’являється в реальності, набувши форми галюцинації» [120, c. 108]. Наслідком такої стратегії постає інтерпретація історико-політичних подій як «сукупності уявних ідентифікацій».

Автори «Анти-Едіпа» визнають, що і сам З. Фройд, і учні Ж. Лакана не вважали, що батьківські фігури (едіпівські індуктори) є визначними чинниками виробництва бажання. «У несвідомому батьків як індукторів змусили посісти їхнє справжнє місце, але аж ніяк не відмовилися від того, щоб довіряти роль організаторів символічним та структурним елементам, котрі так і лишаються елементами родини з її едіпівською матрицею» [120, c. 109]. Отже, клінічним проявом психоаналізу є сімейщина, котра скасовує виробництво бажання, оскільки несвідоме наглухо замуровується в Едіпі і тому не може брати участь у виробництві засобами машин бажання.

З точки зору шизоаналізу, не існує едіпівського трикутника, є лише певний момент вписування окремого цілого (сім’я) в нередукований та відкритий часовий простір (суспільство), а Едіп завжди відкритий щодо відкритого соціального поля. Зчеплення батьківських фігур може бути порушено наявністю ще одного елементу (інший чоловік або інша жінка). Тому едіпівський трикутник – «це нещільно закритий трикутник, просотуваний, розідраний трикутник, звідки вивергаються на волю струми бажання, спрямовуючи свій плин до інших обріїв... Це власне те зчеплення батьківських фігур, щільний борецький захват, через який трикутникові не дано бути закритим, самодостатнім, марно претендуючи на вираження, або репрезентацію інакшої природи агентів, носіїв інакшої природи відносин, сумнівних для самого несвідомого» [120, c. 113]. Родина за самою своєю природою є ексцентричною та децентрованою. Лібідо пронизує Едіпову структуру, визначаючи завдяки диз’юнктивним інвестиціям «поза-родинні», «суб-родинні» перервності, що виступають формами суспільного виробництва, пов’язаними із виробництвом бажання. Родина становить стимул, але це лише чинник організації або дезорганізації.

Несвідоме, завжди залишаючись суб’єктом, самопродукує та самовідтворює себе. Воно не дотримується шляхів генерації від одного тіла до іншого, оскільки тіло в його організації є не суб’єктом, а об’єктом відтворення у генерації, в той час як єдиний суб’єкт відтворення – саме несвідоме, занурене в кругообіг виробництва. Утіхою для его постає не сексуальність, а саме генерація як перехід від одного тіла до іншого, як продовження его, завдяки чому несвідоме відтворює себе. Отже, якщо для психоаналізу цілком природно звучить теза: «Спочатку був Едіп», то для шизоаналізу початок усього можна відшукати у лібідозних інвестиціях виробництва бажання, у тому водоспаді бажання, що поглинає всі об’єкти, котрі зустрічаються на шляху. Саме тому для шизоаналізу горезвісна «скеля кастрації» не становить перепону, він не зациклений на фалоцентризмі (пригадаймо засадничий концепт – «тіло без органів»!), а Едіп – лише певний тип лібідозного інвестування соціального поля, його продукування та формування. Тіло в організації несвідомого є об’єктом відтворення в генерації, а єдиним суб’єктом відтворення постає саме несвідоме, занурене в кругообіг виробництва. Ці аргументи наводяться Дельозом та Гваттарі для обґрунтування тези про вічне сирітство несвідомого, котре споконвіку само породжувало себе в тотожності природи та людини, світу та людини.

На основі проведеного аналізу автори «Анти-Едіпа» визначають такі переваги шизоаналізу:

1) протиставлення часткового та неспецифікованого застосування коннективних синтезів глобальному та специфікованому едіпівському застосуванню;

2) інклюзивне, або необмежувальне застосування диз’юнктивних синтезів протистоїть едіпівському – ексклюзивному та обмежувальному застосуванню;

3) номадне та багатозначне застосування кон’юнктивних синтезів протистоїть сегрегаційному та дво/однозначному застосуванню.

Дельоз та Гваттарі приходять до висновку, що у психоаналізі відбувається певне накладання (аплікація), коли багатозначність реальності підводиться під символічне відношення між двома артикуляціями (те, що є, та те, що воно мало сказати), а виробничі відносини та агенти виробництва, а також відповідні їм лібідозні інвестиції, розуміються лише як аплікації на тлі родинного відтворення.

Психоаналітики роблять усе для того, щоб досягти зсуву всього несвідомого. «Вони тільки те й чинять, що примушують несвідоме говорити, додержуючись трансцендентального застосування синтезу, впровадженого у несвідоме іншими силами – Глобальними персоналіями, Цілісним об’єктом, Великим фалосом, Жахливою недиференційованістю уявного, Символічними диференціаціями, Сегрегацією тощо» [120, c. 138].

Єдина заслуга психоаналізу – запровадження трансферного Едіпа, завдяки чому суб’єкт оволодіває предметом свого воління.

Значно могутнішою силою, ніж психоаналіз, родина та ідеологія разом узяті, постають сили суспільного виробництва, сили відтворення та репресії.

Недолік психоаналізу Дельоз та Гваттарі вбачають у зведенні множинності (multiplicité) бажання до бінарної логіки закону структури та його відсутності. Психоаналіз завжди діє за принципом «кальки», тобто «підганяє» будь-яке бажання або висловлювання до генетичної вісі або до структури, котра перекодовує його, завжди видобуває кальки або фотографії несвідомого, тоді як шизоаналіз діє за принципом ризоми (rhizome) (або, простіше, певної мапи, що має бути роз’ємною, здатною до підключення та перевертання, якій властиве прагнення до модифікації на множинних входах та виходах, наявні лінії вислизання), а тому відкидає будь-яку думку про декальковану фатальність, яким би іменем її не називали: божественна, апагогічна, історична, економічна, структурна, спадкова або синтагматична.

Психоаналіз підкорює несвідоме структурним системам у вигляді дерева, ієрархічним графікам, центральним органам, фалосу – тобто він не здатний змінити систему у цьому відношенні, а тому на диктаторській основі інтерпретації несвідомого засновує власну диктаторську владу, а свобода маневрування у ньому геть обмежена. «Не думайте, що при цьому поділі особистості на Я, над-Я та Воно йдеться про якісь чіткі межі чи то кордони, як-от штучно проведені в політичній географії. Своєрідності царини психічного не можна правдиво відтворити лінійними контурами, мов на географічному зображенні або в примітивному малярстві, слід, радше, вдатися до розмитих мазків, поширених у сучасному живописі» [338, с. 547].

Шизоаналіз, навпаки, досліджуючи несвідоме як нецентровану систему, як машинний рівень довершених автоматів (а це в даному випадку і постає як ризома), надає несвідомому значний рівень свободи, постає як виробництво несвідомого. Ризома визволяє сексуальність не лише в плані розмноження, а навіть у самій здатності до статевого розмноження.

У первісному соціумі ще не існує Едіпа як «сімейного комплексу», оскільки дикунські сім’ї формують праксис, політику, стратегію союзів та спадковостей, стають рушіями соціального відтворення, та аж ніяк не стосуються мікрокосму вражальності. «Сімейне відтворення, не будучи ще простим засобом або матеріалом на службі соціального відтворення іншої природи, не залишає ніякої можливості зробити поступку одному перед іншим, установити між ними дво/однозначне відношення, яке надало б будь-якому сімейному комплексові цінність виразності та очевидну автономну форму. Навпаки, очевидно, що індивід у сім’ї, навіть зовсім маленькій, безпосередньо бере в облогу соціальне, історичне, економічне та політичне поле, яке не підлягає зміні в усій ментальній структурі не менш, ніж в емоційному сузір’ї» [120, c. 179].

Шизоаналіз характеризується двома аспектами – руйнуванням несвідомих виражальних псевдоформ та відкриттям несвідомого інвестування соціального поля через бажання. Примітивні лікувальні практики є шизоаналізом у дії. Автори «Анти-Едіпа» наводять приклад В. Тернера про лікування у ндембу, коли чаклун та лікар намагаються відкрити несвідомі інвестиції соціального поля співчуттям, та вияскравити більш глибокі несвідомі інвестиції бажання, які проходять через шлюби хворого, його становище у селі тощо. Цей аналіз безпосередньо пов’язаний із соціальною організацією та дезорганізацією. Лише коли члени групи або роду відлучаються від соціального відтворення в природній та екстенсивній системі, тоді починає домінувати обмежене й невротизоване сімейне відтворення, агентом якого і є «кульгавий деспот Едіп».

Придушення інцесту народжується із витісненої едіпівської репрезентації, яка сама викликає це витіснення. Воно первісно не є едіпівською репрезентацією, оскільки витісняється виробництво бажання, точніше, та його частина, котра вносить у соціальне виробництво або відтворення некодовані потоки бажання та їх репрезентацію – інтенсивні, доособистісні потоки. Едіп у такому розумінні постає як «ще один спосіб кодувати некодоване, кодувати те, що вислизає від кодів, або змістити бажання на його об’єкт, спіймавши їх у пастку» [120, c. 185].

Едіп завжди коливається між двома полюсами – материнським доедіпівським полюсом уявлюваного та батьківським едіпівським комплексом структурного, розташованих на одній вісі, а з точки зору «осімейненої соціальності» позначають два різновиди мови – материнські звичні діалекти та твердий закон мови батька, який містить у собі викривлення, оскільки маніпулює виробництвом бажання, синтезами несвідомого, лібідозними інвестиціями в нашому культурному та соціальному середовищі.

Едіп є «містифікацією несвідомого, яка має у нас успіх лише завдяки тому, що всі його деталі та коліщатка пройшли через попередні формації. У цьому розумінні він є універсальним. Отже, саме у капіталістичному суспільстві, на найсильнішому рівні, критика Едіпа повинна весь час повертатися до своєї відправної точки й знову знаходити свій пункт призначення» [120, c. 187].

Для утвердження Едіпа в суспільстві треба створити такі умови:

1) поле соціального виробництва та відтворення має утворюватися незалежно від сімейного відтворення, тобто від територіальної машини, яка заперечує союзи та спадковості;

2) певний об’єкт (фалос) повинен продукувати свого роду накладання соціального поля, означуваного як відправна система, на сімейне поле (система призначення) й створювати ланцюжок дво/однозначних зв’язків між ними;

3) Едіп має займати місце репрезентанта бажання у системі репрезентації.

Усі ці умови здійснюються в капіталістичній формації.

Для шизоаналізу несвідоме нічого не важить, воно створює машини бажання, що функціонують у соціальних машинах. Несвідоме завжди й уже є машиною, яка функціонує, машиною бажання, а не структурою, позбавленою апетиту.

Вихідним положенням психоаналізу є твердження про те, що первинною була дитина, оскільки батько хворий лише на власне дитинство, але він змушений одночасно «постулювати батьківське передіснування», бо дитина існує стосовно батька та матері. Тому психоаналіз приречений на нескінченну регресію: батько повинен бути дитиною, але це передбачає постать іншого батька і т. ін. «... Безконечна регресія примушує нас постулювати примат батька, але примат завжди відносний і гіпотетичний, який уводить нас у безкінечність, якщо не у стрибок у становище безперервно першого батька» [120, c. 281].

Судження про первинність батька стосовно дитини, з точки зору авторів шизоаналізу, позбавлене сенсу, оскільки соціальні інвестиції є первинними щодо сімейних інвестицій, які народжуються лише внаслідок їх застосування або суміщення. Результатом таких роздумів для Дельоза та Гваттарі стають три важливі висновки:

1) батько едіпізує сина, бо провина – це ідея, котра задумана батьком перед тим, як стати внутрішнім переживанням сина; у той час як психоаналіз розвиває теорію фантазму, згідно з якою батьки, їхні реальні вчинки та пристрасті мають бути зрозумілі як фантазми дитини;

2) батько є первинним стосовно дитини, але лише тому, що саме соціальна інвестиція є первинною стосовно інвестиції сімейної, примат соціального поля як завершення інвестиції бажання визначає цикл і стани, які проходить суб’єкт;

3) соціальне поле є первинним, тому що його кодування або його аксіоматика визначають у ньому комунікацію несвідомого, але ця комунікація жодним чином не зведена до сім’ї як першопричини, бо має першопричиною спільність соціального поля як об’єкта інвестиції бажання.

Замість того, щоб відносити символічну репрезентацію до детермінованих об’єктивностей та об’єктивних соціальних умов, психоаналітичний метод зараховує їх до суб’єктивної та універсальної сутності бажання як лібідо, тобто операція декодування/декодифікації означає зруйнування кодів та кодексів для досягнення кількісних та якісних потоків лібідо, що проходять крізь сновидіння, фантазми, міфи.

Психоаналіз фіксується на уявлюваних та структуральних репрезентантах ретериторизації (звідси – невротик на канапі), а шизоаналіз слідує машинним дороговказам детериторизації (шизоїд на прогулянці по детериторизованому маршруту).

Таким чином, на основі всього вищесказаного можна вивести такі головні тези шизоаналізу:

1) будь-яке інвестування є соціальним і в будь-якому випадку належить до соціального історичного поля;

2) у соціальних інвестуваннях необхідно відрізняти несвідомі лібідозні інвестування групи або бажання та передсвідомі інвестування класу;

3) визнання примату лібідозних інвестицій соціального поля над інвестиціями сімейними;

4) розрізнення двох полюсів лібідозного соціального інвестування – параноїдального, реакційного, фашистського полюсу та полюсу революційно-шизоїдного.

Традиційний психоаналіз визначається Дельозом та Гваттарі як «едіпізований», безпосередньо пов’язаний з капіталістичним репресивним апаратом. На відміну від нього, шизоаналіз, заснований на понятті «виробництво бажання» (production désirante), відкидає будь-який зв’язок з репресивним апаратом суспільства і стверджує закони природного бажання. Значно більш могутнішою силою, ніж психоаналіз, родина та ідеологія разом узяті, постають сили суспільного виробництва, сили відтворення та репресії.

Для шизоаналізу цілком виправданою стає теза про те, що бажання є «виробником реального і в реальності», реальність, що є його результатом, «випливає з пасивних синтезів бажання як само-продукування несвідомого» [120, c. 46], тому немає особливої форми існування, котру можна було б назвати «психічна реальність». Оперуючи твердженням К. Маркса про наявність не потреби, а пристрасті як форми буття природного і чуттєвого об’єкта, Дельоз та Гваттарі роблять висновок, що не бажання спирається на потреби, а, власне, потреби самі викликані бажанням, бо становлять побічний продукт реального виробництва бажання. Потреба постає тим штучним елементом, який привноситься у природну та соціальну реальність саме завдяки існуванню бажання. Потреба являє собою побічний продукт на стадії анти-виробництва, де привласнюються продуктивні сили, а тому можна штучно створити дефіцит навіть у межах виробничого наддостатку. Тому й закономірним бачиться висновок про те, що суспільне виробництво реальності та виробництво фантазмів бажання не існують окремо одне від одного. «...Соціальне безпосередньо перетинається з цариною бажання, котре становить для соціуму історично даний продукт. Лібідо не потребує жодного посередництва чи то сублімації, жодних психічних операцій чи трансформацій для інвестування продуктивних сил і виробничих відносин. Нічого іншого, окрім бажання та соціуму, не існує» [120, c. 48]. Обмеженість психоаналізу, на думку авторів «Анти-Едіпа», полягає в тому, що він пояснює лише «негативне», «суб’єктивне», «гальмівне» у соціальній сфері, наслідком чого є дуалізм реального об’єкта раціонального походження та ірраціонального продукуванням фантастичного. Головна вада психоаналізу в тому, що «він не визнає існування загального виміру, перетину соціальної сфери і бажання» [120, c. 49]. Урятувати становище може лише категорія «виробництво бажання», оскільки лише вона поширюється на всі форми реальності – як раціональні, так і ірраціональні.

Хоча З. Фройд і відкрив «машини бажання», «виробництво бажання», але водночас він умістив їх у жорсткі рамки суб’єктивних уявлень, поселивши у снах, фантазмах, міфах. Наслідком такого підходу стало перетворення виробництва бажання лише на уявлення. Головну роль у фройдівській концепції відіграють сім’я та міф, тоді як Дельоз та Гваттарі замінюють їх на «машину бажання» та «соціальне поле». Несвідоме у З. Фройда ототожнюється з символічним та уявним, оскільки не містить у собі, на думку Дельоза та Гваттарі, нічого окрім образів. На противагу і З. Фройду, і Ж. Лакану, для шизоаналізу несвідоме – це не уявне і не символічне, але Реальність-у-собі, «неможлива реальність» та її виробництво [120, c. 69].

Головна помилка З. Фройда – надання виключного значення комплексу Едіпа, бо саме едіпівська ситуація раз і назавжди викреслює те єдино автентичне відношення, яким постає виробництво, завод, фабрика, і замінює їх театром, в якому Едіп одночасно й головний режисер, і виконавець основних ролей. Несвідоме невротизується і повністю замикається в межах єдиного трикутника, із заводу або майстерні перетворюється на театр, сцену, виставу, – театр, в якому панує класичний порядок репрезентації. Машини бажання при цьому нікуди не зникають, але місце їх у класичному едіпівському театрі – за кулісами. Суспільні відносини та метафізичні відношення існують «по тому», або «по той бік», тобто як такі, що бажання не в змозі їх інвестувати безпосередньо. Оскільки виробництво бажання є процесом, його не можна перервати чи припинити, зафіксувати за певним місцем, підкорити одному й тому ж закону, що записаний на тілі без органів, – воно постає детериторизованим та декодованим.

Людина, котра живе за едіпівським сценарієм, стає відірваною від суспільства, не має справжнього, засадничого зв’язку з природою. Власне, З. Фройд усвідомлював це, зазначаючи: «Коли Я змушене визнати власну слабкість, то сповнюється страху: реального страху перед зовнішнім світом, страху сумління перед над-Я, невротичного страху перед силою пристрастей у Воно» [338, с. 546].

У своїй критиці психоаналізу Дельоз та Гваттарі приходять до твердження про необхідність звільнення несвідомого від едіпізації та всіх пов’язаних із нею характеристик. Для цього потрібно детально вивчити «виробництво бажання», розкрити прихований у ньому «революційний шизофренічний потенціал», показати соціальний зміст бажання.

Машини бажання становлять головну економічну категорію бажання, оскільки вони продукують тіло без органів і при цьому їх зовсім не хвилює ні різниця між соціальним та технічним, ні між рушійними силами, агентами і власними деталями. «Машини бажання є технічними та соціальними воднораз – у тому розумінні, що, хоча виробництво бажання ґрунтоване на первинному витісненні, а соціальне виробництво – на придушенні, репресії, перше із другим пов’язані між собою чимось на кшталт вторинного витіснення. Тут усе залежить від положення тіла без органів або його еквівалентів, від того, чи є це тіло внутрішнім результатом, чи ж бо зовнішньою умовою» [120, c. 51].

Отже, цикл самовідтворення несвідомого має два складники: виробництво бажання та суспільне виробництво. Для соціуму характерна тріада головних завдань – кодифікація, надкодифікація, декодифікація, наслідком чого стає перетворення соціального механізму спочатку на тіло землі, потім – тіло деспота, і кінець кінцем – на тіло грошей (капітал). Капіталізм (на відміну від інших типів соціальних машин) не може виробити такого коду (кодексу), що охопив би всю соціальну сферу, бо тут навіть самі поняття кодифікації та кодування замінюються ідеєю грошей, наслідком чого стає детериторизація соціуму. «Капіталізм наближається до того порога декодування та декодифікації, де в соціумі беруть гору інтереси тіла без органів, й це тіло у детериторизованому середовищі вивільняє потоки бажання» [120, c. 52]. Саме це дає Дельозу та Гваттарі підстави стверджувати, що капіталізм перебуває на грані шизофренії [66], бо всі його сили спрямовані на породження шизоїда як суб’єкта декодованих потоків бажання, що обтікають тіло без органів, а вже по тому – капіталіста й пролетаря. У процесі капіталістичного виробництва виникає колосальний заряд шизофренії, на який спрямовані всі зусилля репресії капіталізму. «Маркс відкрив закон взаємодії двох суперечливих одна щодо одної тенденцій – зниження норми прибутку й зростання абсолютної додаткової вартості. Як наслідок цього закону маємо двобічний процес: декодування й детериторизація потоків, супроводжувані новою територизацією їх, штучною й примусовою. Що більше капіталістична машина детериторизує, декодує, тобто декодифікує, постулює потоки, аби одержати додаткову вартість, то більше її придатки – бюрократичний та поліційний апарат – їх покріпачують, ув’язують в обороті, поглинаючи весь приріст додаткової вартості» [120, c. 53].

Оскільки шизоаналіз являє собою засіб для реалізації «виробництва бажання», Дельоз та Гваттарі пов’язують із ним дві програми: негативну, спрямовану на кардинальну зміну уявлень про несвідомі засади людського існування, очищення несвідомого від образів, структур, символів, породжених Едіпом, і таким чином на відкриття виробничої сили очищеного несвідомого; та позитивну, пов’язану, по-перше, із забезпеченням максимального сприяння «виробництву бажання», по-друге, – з реалізацією єдності «виробництва бажання» та «соціального виробництва», для чого слід знищити зовнішні сили репресії, які заважають з’єднанню соціальної діяльності індивіда з його бажаннями, тобто потрібно здійснити «дезінвестування репресивних структур».

Безперечно, як лікувальна практика психоаналіз прагне позбавити людину хвороб та потрясінь не лише внутрішнього, а й соціального характеру. Але це, на жаль, залишається лише наміром, оскільки, визнаючи одвічну конфліктність буття людини та світу, психоаналіз по суті безсилий здійснити це прагнення. Мета лікування, що його спроможний надати психоаналіз, полягає у намаганні привести свідомість хворого у відповідність з правилами та нормами суспільства, а це породжує нові заборони та придушення потягів. До того ж, хто має визначати, що саме є нормою? Можливо, доведеться визнати, хоча це певною мірою й сумно, що майбутнє належить не фаміліалістичному невротику, котрий зростав та виховувався в рамках структури «батько-мати-Я» і тому відданий на поталу комплексам, а вільному шизоїду, збуреному вільними бажаннями. Разом з тим треба визнати й безперечні заслуги психоаналізу, а саме: орієнтацію на те, що причини душевних захворювань необхідно шукати в структурах людської психіки; уявлення про те, що психіка є динамічною єдністю свідомого та несвідомого; намагання розкрити значення та роль психічних процесів у житті індивіда. Якщо до З. Фройда лише констатували факт існування несвідомого, то він поставив за мету дослідження змістовних характеристик несвідомого, розробивши для цього власну систему методик.

Шизоаналіз не пропонує себе як вирішення Едіпової проблеми, він не претендує на те, щоб краще впоратися з тим, чого не посилив едіпівський психоаналіз. Він пропонує деедіпізувати несвідоме, аби наблизитися до дійсних проблем. Він прагне того, щоб досягти сиротливих ділянок несвідомого, що перебувають достоту «поза всіляким законом», тих, де жодна проблема загалом не стоїть і не може стояти» [120, c. 99].

На відміну від психоаналізу, який уміщував у несвідоме безліч жорстокості та страхіття, шизоаналіз визнає за ним право на існування його власних химер, але ці химери зовсім не антропоморфні. Іноді занадто пильна та невсипуща раціональність породжує такі страхітливі чудовиська, котрі навіть не снилися сну розуму.

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Французька філософія другої половини ХХ століття: Дискурс з префіксом «пост-»

С В Куцепал.. Французька філософія другої половини хх століття дискурс з префіксом пост УДК..

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Химери несвідомого: шизоаналіз contra психоаналіз

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Praeludium
Існує смуга часу, де межа між історією філософії та власне філософуванням зникає, як і в самому житті є горизонт су-часності, збігу часу, спів-участі подій та думок. Теперішнє насправді лише

Пост-»: прокляття чи панацея для сучасної філософії?
Про постмодернізм як характерний вияв сучасної філософії уже впродовж кількох десятиліть точаться суперечки, пов’язані зі з’ясуванням його сутності, визначенням основної проблематики, а, головне, з

Адепти та опоненти: неоднозначність підходів до визначення сутності постмодерну
Будь-яка нова епоха, що проголошується в культурі, мистецтві або науці, викликає необхідність визначити зміст попереднього циклу, оскільки нове завжди пов’язане з пам’яттю про минуле, визначенням х

Ризоматичні варіації сучасної французької філософії
Останнім часом у вітчизняному інтелектуальному середовищі поширюється поняття «симптоматологічна мислительна стратегія». Буде доречним навести визначення цього поняття, яке дає О. І. Хома. Отже, «.

У пошуках пост-Логосу: здобутки та втрати
1. Парадокси нової онтології: на межі Буття і Ніщо (Ж.-П. Сартр) Ще з сивої античної давнини, коли Парменід визначив поняття «буття», онтологічна проблематика домінує

Бути чи не бути?»: онтологія смислу Ж. Дельоза
Серед сучасних філософів, творчій доробок яких постійно потрапляє в поле зору дослідників та критиків, особливе місце належить представникам французької філософії останніх десятиріч ХХ століття, ос

Відмінність та повторення як інструментарій у побудові постлогосу
На думку французького філософа Ж.-Ф. Ліотара, завдання сучасної філософії полягає в тому, щоб «оголосити війну цілому», деконструювати тотожність, оголосити головним філософським концептом постсуча

Différеnce» чи «différance»: вибір Жака Дерріда
Останнім часом стало надзвичайно популярним поняття «маргінальна філософія», яким позначають напрямок, що вбачає своєю головною метою якщо й не повне заперечення, то у будь-якому випадку радикальну

Безумство як грань рефлексії
Як стверджував М. Мамардашвілі, головне призначення філософії – підтримувати традицію відтворення людини, плекати й оспівувати Ratio. Сучасна французька філософія ніби опонує йому, оскільки значна

Страсті по несвідомому: історико-філософська ретроспектива
Століття минуло з того часу, як австрійський лікар З. Фройд створив свій власний метод лікування психічних захворювань – психоаналіз, котрий був підхоплений численними послідовниками та адептами, а

Тисяча плато»: прощання з психоаналізом
Серед філософів, котрі серйозно займаються дослідницькою роботою, важко знайти людину, яка б не стикалась із ситуацією співавторства. Але одна справа написати разом одну чи навіть кілька статей, а

Онтологія бажання: еротизація суспільства
Однією з основних методологічних засад сучасної філософії Франції є теза про те, що світ являє собою сукупність знаків, оскільки мова пронизує собою всі сфери буття людини, а засобом розуміння світ

Тріумф тіла без органів в онтологічних побудовах шизоаналізу
28 листопада 1947 р. А. Арто проголосив війну органам, виголосивши свою знамениту тезу: «Зв’яжіть мене, якщо хочете, але немає нічого більш беззмістовного, ніж орган». З цього моменту до обігу інте

Post scriptum
Будь-яке дослідження, прагнучи певної довершеності та вичерпності у поданні матеріалу, передбачає наявність гідного завершення. У традиційному розумінні заключне слово (післямова) повинно містити к

Глосарій
Бажання (désir, desire, die Wille) – одне з найпопулярніших понять сучасної філософії Франції, феномен, що існує до опозиції між суб’єктом та об’єктом, до репрезентації та виробництва; те, щ

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги