Post scriptum

Будь-яке дослідження, прагнучи певної довершеності та вичерпності у поданні матеріалу, передбачає наявність гідного завершення. У традиційному розумінні заключне слово (післямова) повинно містити короткий виклад тих основних результатів, заради яких воно проводилося, тобто або досягнення певного консенсусу з визнаними авторитетами означеної царини думки, або дисенсусу (атонального стану). Але в дослідженні сучасного філософського дискурсу Франції домінувало прагнення ознайомити читача з деякими його основними магістральними напрямками, подати неупереджений аналіз поглядів та концепцій, покликаних до життя ситуацією «пост-», котра показала безглуздість спроб створення завершеного філософського дискурсу. Саме цим пояснюється, що в даному дослідженні замість заключного слова використовується post scriptum. Ця методологічна установка визначила й структуру проведеного дослідження, а тому завершеність, фінальний акорд, одна головна домінуюча тема, що підкорює собі усі інші, неможлива в контексті розглянутої проблематики.

Балансуючи на межі вимог класики та посткласики в оцінюванні результатів дослідження, хочеться акцентувати увагу читача на деяких аспектах.

По-перше, історія розвитку світової філософської думки має безліч прикладів появи течій на зразок «мета-», «нео-», «пост-», кожна з яких наводить ґрунтовні аргументи легітимності свого існування. У даному контексті префікс «пост-» указує на якісно нові утворення, котрі доповнюють вже існуючі установки, але працюють у тому ж вимірі часу, тобто на відміну від «мета-» та «нео-» позбавлені часової замежовості.

По-друге, аналізуючи сучасний стан французької філософії, дуже важко втриматися від спокуси «охопити неосяжне», спробувати висвітлити масу цікавих, інколи зовсім несподіваних знахідок, якими насичені відповідні тексти. Свідомо захищаючись від небезпеки загубитись у ризоматичному лабіринті французької філософії, ми обмежилися аналізом лише деяких, але, з нашої точки зору, ключових моментів, тому, зрозуміло, що характеристики філософії Франції як певного моноліту тут знайти неможливо.

Першою проблемою, яка аналізується крізь призму «пост-», природно, стає проблема Людини. Постмодерна Людина сконцентрована на самій собі, турбота про себе заповнює всі аспекти індивідуального приватного життя, людина дозує себе у стосунках з оточуючим світом, постійно пам’ятаючи про те, що світ відносно неї виступає як «Інший», далеко не завжди люб’язний і приємний. Тут уже не підходить популярний у недавньому минулому образ «людини без властивостей», властивості заповнюють людину, а домінує «турбота про себе».

Надзвичайно привабливими виглядають у сучасній французькій філософії пошуки пост-Логосу, того концепта, який зруйнує диктат логоцентризму. На цю роль «випробовуються» і письмо у Дерріда, і «текст», «текстові коди» у Барта, і «бажання» у Дельоза і Гваттарі. У результаті відкидається логоцентризм як орієнтація на примат усного слова над писемним, котра є наслідком метафізики «присутності», тобто систем, побудованих навколо міфологем сакрального центру (Бог, Природа, Людина, Сенс життя). Логос втрачає свою геніальність, вже не виступає силою, що центрує і притягує все.

Говорячи про сучасну філософію Франції, неможливо обійти увагою книгу Ж. Дельоза і Ф. Гваттарі «Анти-Едіп. Капіталізм і шизофренія», у якій міститься надзвичайно яскрава полеміка з концепціями З. Фройда і Ф. Ніцше. Шизоаналіз здійснює також постмодерний анамнез відносно добре відомої марксистської доктрини походження людини і суспільства, знімаючи при цьому антагонізм буття і свідомості, суб’єкта й об’єкта, виробництва природного і виробництва бажання.

Усе це – лише легкі штрихи на гравюрі сучасної французької філософії, але вони доводять, що дискурс з префіксом «пост-» має надзвичайну екзистенційну значущість, бо завдяки йому людство може зрозуміти свій власний стан, співвідношення з довкіллям, визначити місце окремого індивіда у соціумі та природі, осягнути власний життєвий світ.